LA  NAZIONE

EURASIA - UCRAINA

****** Eurasist Ukrainian Bullettin ******         

PRESENTA

SACRED GEOPOLITICS

AMICI EURASISTI DALL'UCRAINA

http://www.mesogaia.il.if.ua 

http://goutsoullac.narod..ru

http://www.perehid.kiev.ua

http://www.loveyourace.narod.ru

http://www.preussen-ua.narod.ru

Gruppo di ricerca di basi di tradizione primordiale "MESOGAIA"

(http://www.mesogaia.il.if.ua)

 e l'associazione di intellettuali che studiano tradizioni religiose, le culture e storia di nazioni di mondo. Le attivita dell'associazione si sono concentrate sullo sviluppo di cravatte piu vicine tra le religioni di ogni mondo del due e nazioni sullo sfondo di uno, tradizione pre-storica, tutto-umana, primordiale che e soggetta a ricostruzione. E data retta essere tradizionale di peoples del supplire-continente Ucraino ed il continente di Eurasian. Aree principali delle sue attivita stanno studiando relazioni sotterrare-etniche, frattura di civilta interrogatoria, provocando dissertazione politica e contemporanea.

e-mail:goutsoullac@rambler.ru

ЗМІСТ / CONTENTS

·         Volodymyr Sosjura LOVE UKRAINE

·         Юрій Шерех-Шевельов [УКРАЇНА ЯК МЕЗОЄВРАЗІЯ]

·         Рауль Фернандо Марон ОСНОВИ САКРАЛЬНОЇ ГЕОПОЛІТИКИ

·         Олександр Дугін ГІПЕРБОРЕЯ ТА ЄВРАЗІЯ (За межею полярних гір)

·         Alexandr Dugin: "EURASIA AND EUROPE SHOULD COOPERATE AGAINST AMERICA"

·         Юрій Шилов ГЕОПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ

·         Дмитро Донцов ПІДСТАВИ НАШОЇ ПОЛІТИКИ (Уривки)

·         Володимир Єшкілєв НАША ЄВРОПА

·         Жан Тіріар ЄВРО-РАДЯНСЬКА ІМПЕРІЯ: Тези

·         Жан Тіріар АМЕРИКАНСЬКИЙ ВОРОГ: Інтерв'ю

·         Наталія Литвин - Гуцуляк ЄВРО-КИТАЙСЬКА ПЕРСПЕКТИВА ?

·         Деніел Белл 2013 РІК: ПЛЮС ЛАТИНОАМЕРИКАНІЗАЦІЯ ВСІЄЇ КРАЇНИ

·         П'єтро Пріні ПРОСТІР І НОМАДИЗМ: Майбутнє належить кочівникам

·         Олег Баган ЗАКОНИ ЄВРАЗІЙСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ (Заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

·         Віктор Ідзьо УКРАЇНЦІ В РОСІЇ - ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

·         Владимир Каганский НЕОЖИДАННЫЙ ГЕОГРАФ И ГЕОПОЛИТИК КАРЛ ХАУСХОФЕР

·         Станислав Хатунцев ЭТАПЫ ОСВОЕНИЯ ЦИВИЛИЗАЦИОННЫХ НИШ И ПЕРСПЕКТИВЫ ЦИВИЛИЗАЦИОННО-ИСТОРИЧЕСКОГО ПРОЦЕССА

·         Олег Арин В КАПКАНЕ "ЕВРАЗИИ"

·         Richard Heinberg THE US AND EURASIA: End Game for the Industrial Era?

·         Фабрицио Виельмини КОНЕЦ PAX AMERICANA И НОВЫЙ ПОРЯДОК В ЕВРАЗИИ

·         Воля Гнацюк ГЕАПАЛІТЫКА ВА УКРАІНСКАЙ ЛІТАРАТУРЫ

·         Людмила Кушнір УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ АСПЕКТІ: Бібліографічний покажчик

·         BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         STUDI TRADIZIONALI  (Links)

·         Volodymyr Sosjura LOVE UKRAINE (in English)

·         Yuri Shereh-Sheveljov UKRAINE AS MESOEURASIA

·         Raul Fernando Maron BASES OF SACRAL GEOPOLITICS

·         Alexandr Dugin HYPERBOREA AND EURASIA (Behind feature of polar mountains)

·         Alexandr Dugin: "EURASIA AND EUROPE SHOULD COOPERATE AGAINST AMERICA" (in English)

·         Yuri Shilov  GEOPOLITIC VALUE OF ETHNOPOLITICAL PROCESSES IN UKRAINE

·         Dmytro Dontsov BASES OF OUR POLITICS

·         Volodymyr Jeshkilev OUR EUROPE

·         Jean Tiriare The EURO-SOVIET EMPIRE: Theses

·         Jean Tiriare The AMERICAN ENEMY: Interview

·         Nathalia Lytvyn-Gutsulyak THE EURO-CHINESE PROSPECT?

·         Daniel Bell 2013: PLUS LATINO-AMERICANIZATION OF ALL COUNTRY

·         Pietro Prini SPACE AND NOMADISM: the Future belongs to nomads

·         Oleg Bagan LAWS of the EUROASIAN GEOPOLITICS (Against Arnold Toynbee)

·         Victor Idzo UKRAINIANS IN RUSSIA - THE HISTORY, THE MODERN CONDITION AND PROSPECTS

·         Vladimir Kagansky  THE UNEXPECTED GEOGRAPHER AND GEOPOLITICER KARL HAUSHOFER (in Russian)

·         Stanislao Hatuntsev STAGES OF DEVELOPMENT OF CIVILIZATION NICHES AND PROSPECTS OF CIVILIZATIO-HISTORICAL PROCESS (in Russian)

·         Oleg Arin IN THE TRAP OF "EURASIA" (in Russian)

·         Richard Heinberg THE US AND EURASIA: End Game for the Industrial Era? (in English)

·         Fabrissio Vielmini END PAX AMERICANA AND THE NEW ORDER IN EURASIA

·         Volya Gnatsyuk GEOPOLITICS IN THE UKRAINIAN LITERATURE (in Belorusian)

·         Lyudmyla Kushnir UKRAINE IN GEOPOLITIC ASPECT: the Bibliographic index

·         BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         STUDI TRADIZIONALI  (Links)

ШЛЯХ СОНЦЯ - ВПРАВО!

DEN WEG DER SONNE - NACH RECHTS!

Love Ukraine, love it like the sun;

Like the wind, and grass and water...

In the hour of happiness and in time of joy,

Love it in the hour of mistfortune.

Love Ukraine in your dream

And when you are awake,

Your cherry-line Ukraine.

Its beauty, eternally live and new,

And its tongue like thet of the nightngale.

Among the brotherly peoples,

Like a flourishing orchard

She is shining for centuries.

Love Ukraine with all your hearts

And with all your deeds.

For us she is unique in the world,

Only one in the sweet charm of spaces...

She is in the stars, in the birch

And in every pulse of the heart;

She is in the flower and bird,

In the electric fines,

In every song, in every thought,

In the child's smile, in the girl's eyes,

And in the reddish fluttering of banners...

As the fire burns but never burns out,

She lives in the paths and meadows,

In the whistling of sirens,

And the waves of the Dnipro*,

And in the fiery red clouds.

In the fire of cannonades

That crushed to death

The invading foreigners in green uniforms,

In the bayonets that in the darkness pierced our way

To the springs, glorious and sincere.

Young man! Give her your smile,

Your tears and all you have...

You cannot love other people

If you do not love Ukraine.

Young girl! Like its blue sky

Love her every minute.

Your boy-friend will not love your

If you do not love Ukraine.

Love her in work, in love and in battle,

Like a song that sails with the star...

With all your heart love your Ukraine,

And we will be eternal along with her.

____

*Dnipro (in ukrainian) - Dniepr (in russian)

Юрій Шерех-Шевельов

[УКРАЇНА ЯК МЕЗОЄВРАЗІЯ]

"... Ми говоримо про азіятський ренесанс, а при зустрічі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відвідав хвору Катрю Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею вже тяжко хвора, але завжди - за власним висловом - geistesspruehende Гриневичева! Вона записала від неї калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, відомості про калмицьку музику, медицину. І вона переповіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою. пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддистка, і попросив дозволу розповісти їй буддиську легенду. Ось легенда: троє людей своєю святістю так догодили Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на сонці. (с. 587). Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Перший праведник сказав: - Яка зла птиця! - Він сказав це, і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба! - і його одежа впала на землю. Третій промовчав - і його одежа залишилася висіти. Він подумав: "Я не мушу втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою, блиском луски в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?"

Легенду розповів німецький пастор-євангелик буддисці-калмичці. І коли він відходив, вона, немолода вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, молодому, руку.

Цю подію, цю легенду розповіла мені Катря Гриневичева - може найменш провінційна і найбільш аристократична з усіх українців, що я знав. Це не робилося порядком здійснення теорій про азіятський ренесанс і ролю України в ньому. Це робилося порядком відчуття споріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зроджується роля України в азіятському ренесансі. Але це означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгородитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер мусимо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шкуру на весні.

Це відчувала Катря Гриневичева. Зате вона все життя каралась, живучи "не на своїй вулиці" - серед міщанства, плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього не відчувають навіть проповідники провідництва України в азіятському ренесансі. Такий С. Николишин ("Культурна політика большевиків і український культурний процес"). Він пише про хвильового. Він вітає погляди людини 13-го травня. А трошки далі вже галасує - засмічують українську літературу "працями семітських та монгольських елементів, в оригіналі та перекладах". Семіти - це араби. До них прислухаються Англія, Америка, Росія. Але що нашій провінції? А монголи! Таж вони з косими очима й вилицюваті. ними дітей лякати.

І лякають самих себе, як діти. А водночас всує присягають на ідею азіятського ренесансу. Або визнання азіятського ренесансу, або "засмічування монгольськими елементами". Або світовий розгін і розмах, або вузьколобість. Або столиця - або провінція... (с. 588).

... Найбільш пройняті націоналізмом країни - Росія, Америка, Італія не викидали жидів і не боялися асиміляції чужих. Тільки провінційна Німеччина пішла на цю дешевинку. Що ж, провінційне тягнеться до провінційного... (с. 589)

... Так стоїть справа з "монголами й семітами". Не краще з росіянами. Ми в стані війни з Росією. Це незаперечний факт, і від наслідків війни залежить наше бути чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалося би: треба вивчати ворога, треба знайти у нього п'яту колону, своїх квіслінгів. Більш, ніж слушно констатував рису нашої доби Р. Лісовий ... 1) "Війна поширилася на "внутрішні", чи "глибинні" виміри". В сучасній війні всі країни роздвоєні. Росія Сталіна воювала з Росією Власова; Норвегія Квіслінга з Норвегією короля; Німеччина Гітлера з Німеччиною Павлюса й Бехера; Франція де Голля з Францією Петена. Було дві Італії, дві Румунії, дві Сербії, й Хорватії. Росія має на Україні свою п'яту колону, яку не треба недооцінювати. Всяки Крамаренки в Харкові, Штепи в Києві, Севастьянови в Вінниці, Власовщина в Німеччині навіть у тісних умовах німецької окупації ого як показали свої зуби. А ми проголошуємо всіх росіян виродками і ставимо перед собою суцільну стіну. Знов - катастрофічне затримання на попередньому етапі, коли вся суть була в тому, щоб відмежувати себе. І кінець-кінцем - знов провінція.

Один з "нищивних" ударів по росіянах: вони втратили слов'янську чистоту (щоб не сказати: чистоту слов'янської крови), помішалися з фінами. Милий Боже, цей удар б'є не по росіянах, а прямо по нас. Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми ставимося до них, як львівська перекупка до вперше побаченого - в уніформі совєтського танкіста - калмика: страхається сама і лякає ним дітей. Їй не зрозуміло, що це її союзник і друг... (с. 590).

... Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборола Европи від Сходу ми позичили в Варшаві. В Польщі вона мала тінь рації; бо Польща - найсхідніша католицька країна (Але тільки тінь!). Поза тим і там вона смішна. Згадаймо, як у "Krzyzowcach" Зофії Козак-Шуцької два польські лицарі перемагають невірних під Антіохією - і тим рішають долю хрестового походу, долю Європи, долю світу. Навіть і там, під Антіохією! Провінційна національна пиха завжди смішна. Її наслідки - тільки катастрофи. Чи треба перегортати сторінки історії Польщі?

Україна - не найсхідніша християнська країна. Не говорімо про Москву. Але були Грузія, Вірменія, Візантія, християнські країни Близького Сходу. Азійські орди стримувала Хозарія. Татар ми стримували, але і Угорщина, і Польща, і німці. Турків - ми, але і Угорщина, і Австрія, і Балкани, і Польща, і Венеція. Маврів - Еспанія і Франція. Останнього удару татарам, туркам і маврам завдали не ми.

Ми так само, як зі сходу, боронилися і з заходу. Згадати війни з Польщею від Володимира Великого, з Угорщиною, з німцями (Грюневальд !). Ми напали на Візантію і тим посилювали Азію. Кінець-кінцем: всяка країна, що має східні і західні кордони, борониться з заходу і сходу. Ми (с. 591) боронилися від Азії, але й від Європи. І так робив би кожний на нашій території... Заборольна теорія - самопотішна. Вона була теж доцільна на етапі нашого відгороджування від світу. Ми переросли її. шанс України - не в заборольності, а якраз у рубіжності. Сотні років ми плачемо, що ми - чайка при битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна... Але шанс України якраз у тому, що вона при битій дорозі. ЩО ВОНА І ЄВРОПА І АЗІЯ (виділено нами. - ред.) Наша культура вбирала елементи з обох сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв'язків... Трипілля і Іран. Візантійське защеплення теж було східнє. Шпенглер розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о полку Ігоревім зв'язане не тільки з нормандськими сагами і піснею про Ролянда. Воно зв'язане з біблією і епосами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому, що вона відірвала нас від Європи. Вона відірвала нас і від Сходу. Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу до Сходу.

... Калмики нам теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневичева. Не втямки це епігонам вісниківства і львівській перекупці...

Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Суть не в запереченні імперіяльної концепції заради ствердження провінційної. а в виробленні вищої імперіяльної. Говорячи про імперіяльність, ми не маємо на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві !) чужих теритопій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці ме-(с. 592)тоди юудувати імперії. ... в наш час важливіші квіслінги, ніж кіплінги, а вміння розколоти й розкласти ворога може важливіше від фронтового пляну генерального штабу... СУДИЛОСЯ НАМ БУТИ НЕ ТІЛЬКИ ЕВРОПОЮ, А І АЗІЄЮ. СУДИЛОСЯ БУТИ УКРАЇНОЮ (виділення наше, - ред.) (с. 593).

... Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм... Відкритий вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зустрічаються. В їх зустрічі, на битій дорозі існує Україна...

Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і не Азія, але і Европа, і Азія. Отже, ще раз: Україна в світі. Не острів серед суходолів - припонтійських і тучних, але щ з того, - ОСЕРЕДОК ДВОХ МАТЕРИКІВ (виділення наше, - ред.)...(с. 594)"

(Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. - Харків: Фоліо, 1998. - Т. 1. - С. 587-594).

Рауль Фернандо Марон

Основи сакральної геополітики

… Я показав їм шлях слави,

БОНАПАРТ

Я буду говорити про істини позитивної геополітики. Ви пам”ятаєте, звичайно, слова Ніцше. “Істина – це надлюдина. А вона – є блискавка з чорної хмари…” Коли я дивлюся з вершин свого вогненого розуму на сучасний мені порядок, я бачу студінисто-драглисту масу, з котрої безглуздо очікувати не те що блискавки, але навіть хоча б якоїсь помітної іскри. Коли, йдучи світом, я чую голоси профанів, які базікають у кімнаті для слуг про геополітику, я розумію, що безум не тільки мій уділ, але й спасіння.

Політика – зовсім не мистецтво управління державою. Політика – це ДИХАННЯ. Дихання – це ВОДА і ВОГОНЬ ! Я п”ю освячену воду та відчуваю, як священний вогонь біжить моїми жилами. Це – істина священних книг. Це – еліксир священних слів. Це – тайнопис. Dio mi la dona, a chi la tocca (італ. “Бог дав мені корону; горе тому, хто до неї доторкнеться !”).

Надлюдина – це БЛИСКАВКА. Політика – це мистецтво управління вогнем. Континенти – вмістилище вогню. Океани – його покров. Надлюдина вириває золото з Істини. Алхіміки – ці жалюгідні тлумачі – ліплять з подоби подобу. Вони чули слово “вода” і говорять – ОКЕАН ! Вони чули слово “земля” і говорять – СУША ! Вони будують геополітику, тому що чули слово “географія” ! О, великий Зевсе !

Я п”ю воду і видихаю вогонь. “Атлантисти” п”ють воду й біжать під дерево або за кут. “Атлантизм” – це утилізація води. “Євразійці” підпалюють степ і рятуються в кізяковому поросі своїх критих возів. “Євразійство” – це утилізація суші. Все разом – це банальна географія глобуса Я навчу вас ГЕОГРАФІЇ ДУХА !

Ось “істина” сучасного алхіміка: “У наступному столітті ми станемо свідками того, як Північна Америка, Європа та Японія утворять золотий трикутник вільної торгівлі”. Це “істина”, котрої не було вчора і не стане завтра. Насичуйтесь нею, вдихайте кисень та видихайте ауглекислий газ. Але забудьте слово ВОГОНЬ ! Це не ваші очі блищать вночі. Це очі тих, хто йде за мною, кого зваблює ВОГНЕНИЙ ТРИКУТНИК СВОБІДНОГО ДУХА.

Я бачу три справжні цивілізації: античну АТЛАНТИДУ, нордичну ТУЛЕ та слов”яно-руський КІТЕЖ. Вони народжені вогнем свобідного духа. Вони – вмістилище священного вогню, океан – їхній покров. Візьміть глобус, якщо не можете взяти в руки Землю. Знайдіть ці три священні точки; з”єднайте їх. Ось – вогнений трикутник ! З нього розгортається таємниця світу. Погляньте через і крізь нього. Той, чий погляд – блискавка, побачить, як три точки злилися в одну; на глобусі профанів вона позначена як НЮРНБЕРГ. Тут судили цивілізацію профанів, котра наважилася пити вогонь з чаші Святого ГРААЛЮ. Божевільні ! Їх п”янив еліксир священних слів; але той, хто їх вів, не знав, що чаша святого Граалю – не нічний горшок, а вогнений трикутник, що зійшов під воду. Той, хто йде за мною, п”є воду та видихає вогонь. Той, хто п”є вогонь, - буде спалений !

Не крутіть глобус за манерою великорозумних олухів, у мозкові кого звивини перетворилися на мисленепроникні перепони. Забудьте назви континентів та океанів, виключіть телевізор і не читайте газет. Нехай геополітичні доктрини “атлантистів” та “євразійців”, “парамасонів” та “постмондіалістів”, “нових правих” та “старих лівих” пережовують недовчені студенти (Олександр Дугін, автор книг “Основи геополітики” та “Абсолютна Вітчизна”, голова Соціально-політичного двіженія “Євразія” та радник голови Державної Думи Г. Сєлєзньова, був виключений з другого курсу Московського Авіаційного інституту та більше ніде не вчився, - прим. перекладача ) та недолічені пенсіонери. Ви – п”єте воду і видихаєте вогонь. Ви вже знаєте, що таке вогнений трикутник. Але ви ще не осягнули таємницю АНТИПОДІВ.

Три священні землі не злиті та не роздільні, і неможливо одній землі володіти всім світом. Нюрнберг – це доля “вселенських імператорів”. Поверніть вогнений трикутник довкола осі Атлантида – Кітеж. Не дивуйтеся. Це не випадкове співпадіння. Землі Туле дійсно семетричний острів МАЛЬТА. Тепер вам вже під силу розкрити загадку Мальтійського ордену і, крім того, передбачити його долю (аналогом західному Мальтійському орденові на сході Європи була християнська міліція Запоріжжя – козацтво на чолі з генеральним капітаном – гетьманом, “привілеї” та клейноди якому в ХУ1 ст. вручив сам Папа Римський, - прим.перекладача). Але знайте, що поодинокий вогник в океані СТРАШНІШЕ пожежі в степу. Wir ziehen noch weiter ( нім. “Ми рушаємо ще далі”). Тепер я відкрию вам таємницю кола ВТОРИННИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ. Проведіть земну вісь через Нюрнберг та зробіть поправку за рахунок несиметричності євразійських масивів. Протилежною точкою осі будуть острови АНТИПОДІВ біля Нової Зеландії (острови прямо протилежні Грінвічу, - прим.перекладача ). Цій суто службовій точці приготована роль вічно незаселеного МАЯКА. Той, хто бував на цих островах, знає, що там майже неможливо розпалити вогонь природним чином.

Поєднайте Нюрнберг з островами Антиподів, і дуга Гауса пройде Гімалаями через ДЖОМОЛУНГМУ -–найвищу, але аж ніяк не безглузду вершину світу. Це – другий САКРАЛЬНИЙ МАЯК . Якщо провести через нього земну вісь, то протилежний її кінець вийде на острові ПАСХИ. Той, хто не полінується спроектувати схему розташування тібетських монастирів на знамениту галявину Ідолів (, що на острові Пасха, - прим.перекладача ), зможе осягнути таємницю земного градуса. Для тих, хто вивчає географію за трактатами атлантистів, євразійців та полінезійців, зауважу, що в розрахунках слід користуватися не глобусом, а еліпсоїдом Красовського – зеніт слід відрізняти від надіра, інакше легко можна прийти до протилежних результатів.

Отже, вогнений трикутник та точки антиподів дали вам СІМ САКРАЛЬНИХ ТОЧОК, за першими буквами їх назв -–АТКМАДП. Щоб проникнути у останню таємницю світу, слід скласти з них слово, ключем до котрого будуть голосні букви слова Нюрнберг – АТКМАДПЮЕ ! Той, хто п”є воду і видихає вогонь, знає, що це таке. Це – МІСТИКА ВЕЛИКОГО НАЧАЛА.

Таїна не захована навіки. Приходить час, коли вона починає діяти. І я знаю, що багато з тих, хто з моєю допомогою розкрив цю велику таємницю, захочуть використати її. Що ж, блискавка блискає не тільки з темної хмари. Перш ніж зникнути у глибинах осиротілого духа, вона запалює світ. Одна з великих подій вже відбулася, грядуть ще три. Я не буду пояснювати, що це за події, але вкажу тільки їх місця. Вони визначені вершинами сакрального чотирикутника: АТЛАНТИДА – ТУЛЕ – КІТЕЖ – МАЛЬТА (Чи не є Мальта символом припинення “холодної війни”, а Туле – норвезької угоди ізраїльтян та палестинців ? – прим.перекладача ). Якщо повернути цей чотирикутник довкола Нюрнберга за годинниковою стрілкою на 90 градусів сегмента Лобачевського, то вогонь Туле переходить на РОСІЮ, вогонь Кітежа – на ІЄРУСАЛИМ, вогонь Мальти – на гору св. Грааля в ІСПАНІЇ, а вогонь Атлантиди – на ІСЛАНДІЮ (цей вогонь знищить профанів у цих цивілізаціях, як це сталося в Нюрнберзі, - прим.перекладача).

Ви не можете знати, що це за події, але ви в стані відвернути або сприяти їх здійсненню.

… Все ! Тепер залишіть мене… Яка сумна вечірня земля…

Мельбурн – Сан-Себастян – Докеруа 1991

Олександр Дугін

У географії стародавнього світу існує цікава закономірність. Давні цивілізації складалися під впливом імпульсів, що йдуть з Півночі, але застигали та ставали собою тільки південніше певної географічної риси - гряди євразійських гір, що простягаються від Піренеїв до Манчжурії. У цьому таємнича парадигма цивілізацій. З Півночі до цих гір народжується тендітна жива сила і осідає південніше, застигаючи у конкретні форми.

Міфи давніх народів закріпили цю модель у двочленному поділі простору: благий (цивілізований) простір - Китай, Індія, Іран, Шумер - Ассірія, Греція, Італія, Іберія - лежить на південь від гірського пасма, і вершини його позначають саму північ: Тібет, Кайласа, Альборз (Ельбрус), Олімп ... Те, що лежить за Північчю, по той бік Півночі (звідси грецьке слово "Гіпер-борея", буквально означаюче "по той бік Півночі", "за Бореєм - Північчю", "Jenseits des Nordens" Ніцше) являє собою темну невідому сферу, світ варварства, потойбічне замешкання інфернальних істот - піктів, диких германців, туранців. Особливо ретельно ця двочленна модель сакральної географії була описана у давніх іранців, наприклад, у Фірдоусі в "Шахнаме". Там викладена класична дуалістична концепція - Іран = Світло - Туран = темрява, Іран = цивілізація - Туран = варварство, Іран = осілість - Туран = кочівництво.

Північна полоса Євразії від Франції до Приамур'я є єдиний Туран (тобто Гіперборея або її розширений притвір).

Ця демонізована цивілізаціями давнини туранська область постійно вторгалася у буття південних систем, не тільки сіючи руйнування, загибель і смерть, але й приносячи нове життя, нову кров, нову свіжу силу у повільно деградуючі режими Півдня. У варварських нашестях було щось божественне. Грабуючи, гвалтуючи, руйнуючи та спалюючи центри цивілізації, туранці оголювали таємну сутність - голу сутність буття. Вони залишали після себе імператорські династії та непереможні армії, нову етику братства і солідарності, міцного слова та залізної волі, палких обіймів та жорстокої смерті ... Вони, як "бич Божий" (чим і вважалися), повертали зманіжений Південь до суворих проблем Півночі.

Туран боялися і не розуміли, для захисту від нього будували Великі Стіни та вели каральні операції, ним гребували і ненавиділи, але він із завидною періодичністю нагадував про себе. Ярий, неприручений Туран, безпощадний, вилицюватий, блакитноокий, білокудрий та розпечений.

Туран - у широкому гіперборейському сенсі - був джерелом королівської крові. Більшість імперських та королівських родів історії приходило у цивілізацію з Півночі. Китайські династії в більшій частині були туранського походження - хунну, табгачі, кераїти, чжурджені, манджури, потім монголи. Сам Александр Великий був сином царя північних варварів - Філіпа Македонського.

Перед нами парадоксальна двоякість Турану: це варварство, несуче культуру; смерть, викликаюча життя; руйнування, відкриваючи шляхи новому творенню.

Туран - "бич Божий", великий континентальний імпульс, розбиваючий посуд, щоб звільнити ув'язнене у ньому премордіальне світло.

У своєму імперобудівельному імпульсі Чінгіс-хан здійснив важливу сакрально-географічну операцію: "він зрівняв гори", зробив природну північну межу південних цивілізацій прозорою та проходимою. Північно-євразійські простори, що таким чином відкрилися, неймовірно розширили географічні уявлення жителів півдня. Умовна Північ материкового гірського пасма, "замісник" полюса виявилася чимось локальним. Істинна Північ - велика Арктида - дала про себе знати. Самі ж євразійські території і на Півночі і на Півдні були інтегровані у єдиний блок, підпорядкований волі Півночі вже в планетарному, континентальному розумінні. В цьому полягає велика НОРДИЧНА РЕСТАВРАЦІЯ САКРАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ, яку здійснив Чінгіс-хан своєю імперією. В цьому полягає його фундаментальна відмінність від імперії Александра Великого, котра знаходилася південніше євразійського гірського пасма, хоча її витоковий імпульс був також локально полярного (стосовно до сакральної географії Греції) походження - балканська Македонія.

Монголосфера Чінгіс-хана була не тільки симетричною фігурою стосовно західної імперії Александра Великого, але тільки з боку Сходу. Вона відкривала цивілізаціям НОВИЙ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ГОРИЗОНТ, нордичний вимір буття, те саме "Світло Півночі", про яке вчить ісламський езотеризм. Чінгіс-хан приходив з Півночі, відкриваючи доступ до нових духовних просторів.

"Стирання гір" - найважливіший сакрально-географічний елемент всієї монголосфери і в історичному, і в архетипному, і в геополітичному сенсах.

( З передмови до книги Е. Хара-Давана "Русь Монгольська", М., 2001)

Переклад з російської Оксани-Марії Головерси 

Alexandr Dugin: 'Eurasia and Europe should Cooperate against America'

Interview; Posted on: 2004-08-19 06:17:16

Found on : http://www.nationalvanguard.org/story.php?id=3596

ACCORDING TO RUSSIAN strategist Aleksandr Dugin, geopolitics as a "philosophy of location" is one of the most fundamental instruments that the postmodern age has developed against the historicism of modernity.

Dugin has attempted to make the global status of Russia meaningful among generations, in the framework of geopolitics that he defines as mankind's mutual "dealing with location."

Russia had taken the stage as an empire due to its historical and cultural accumulation and its geostrategic position on the world stage. In his opinion, the only way to maintain the claim of the Russian Empire, that stands between civilizations, as an Asian and a European force, is to reinvigorate Eurasian geopolitics. Eurasianism is an indispensable strategy not only for Russia but also for the ascension of Atlantic-oriented, Eurasian forces against the Western alliance. In this interview, Dugin stresses his prospects on regional forces, Turkey in particular, precautions to be taken against the East and West, and the future in general.

The European Union (EU) completed its fifth enlargement process on May 1, 2004. In contrast to the previous ones, the main components of this enlargement consisted of the relatively poor Eastern and Central European countries. This enlargement extended the European geography from Helsinki to Valetta, Lisbon to Budapest. How do you evaluate the expansion of the EU into Russia's territory?

In general, I could say that I am on the side of a greater Europe. It could be a kind of European Union possibly turning into a geopolitical pool, or a power balancing the American hegemony. An independent, powerful and united European Union is a unique opportunity to create a multi-polar world. However, there are two major powers within the EU: One is the Euro-Atlantic countries -- England, Portugal, Spain and some Eastern countries. In this group, England and the United States are the active powers. This group is against Russia and Eurasia, and its strategy is to cause continuous tension between the European West and the Eurasian East. The EU has two identities. One, as I have already said, is Euro-Atlantic and the second is the Berlin-Paris continental EU identity. The latter is independent from the Atlantic countries, powerful and democratic and tries to establish a European empire as an ally of both the United States and Eurasia. There is a secret disagreement between these two groups. The Eastern Europeans, the most recent members, have strengthened the Atlantic wing. But these countries, for some historical reasons, have stood up against Russia. Hence, we as Eurasians, the great and democratic European supporters, view the most recent members in the Union standing up against Russia as a step against Eurasia itself. Therefore, in general, it is nice to see that these members are under the effect of the EU. It is already impossible to be a member.

How do you evaluate the situation of Russia, caught between the Greater Middle East Project and Europe? As a creator who established Eurasianism in thought, is it possible for Eurasianism to be an alternative to the great powers on top of the power hierarchy in the international system?

The United States aims to create a mono-polar world it can easily dominate and dictate its own geopolitical agenda. Since it has difficulty in doing this, crises have been experienced in the international system. As an alternative to this, we advocate a new multi-polar world, that is based on cooperation with Europe, Eurasia and the Pacific. We believe it is necessary that Eurasia, Europe and Russia play fundamental roles in this process.

What is the Russian viewpoint or that of the Eurasians on the Greater Middle East Project?

This is a ploy by the U.S. ultra-imperialist New Conservatives (neo-Cons), "the think-tanks" close to the Cheney-Bush circle. The plan is to wipe out Islam from Iran, Iraq, Syria, Lebanon and the other countries and to form regions directly controlled by the U.S. Turkey's role in this anti-Arab and anti-Islam play is to mediate as Bush mentioned in the North Atlantic Treaty Organization (NATO) Summit in Istanbul. But America does have the instruments to make this dream materialize. Apart from the Middle East, I am worried about our entering a larger conflict zone. It appears that the future of the world order will shape up according to the initiatives in this area.

What kind of message was Putin trying to deliver to the United States by not attending the NATO Summit in Istanbul?

The fate of NATO also resembles that of the EU. It has been divided into two groups; the pro-Atlantic and the pro-European. The summit in Istanbul organized under the headline, "Enforcement of the pro-transatlantic domination plans," also witnessed a diversity in opinion that manifested itself in the verbal quarrel between [Jacques] Chirac and [George W.] Bush. [Russian President Vladimir] Putin recognizes and supports the continental identity of NATO and seeks cooperation; but he cannot be enthused over NATO, that has a pro-transatlantic role, and will never be.

U.S. forces have been staging military maneuvers in the Caspian Sea. Can you evaluate their interventions in Afghanistan and Iraq by considering the effects on Russia? How will Russia probably react to this?

We need to take into consideration the U.S. tools in forming a mono-polar world. Just as Great Britain performed in the "Great Play" against the Soviets years ago, America now plans to control the Caucasus, Central Asia and other strategic areas, that are of importance to their aims. U.S. bases set up in Central Asia and at other similar points after the disintegration of the Soviet Union, have been established in strategic areas in Eurasia under the canopy of the fight against international terrorism. The strategists in Russia are being temped to perceive this as a challenge to Russia's national benefits. The other problem is that Russia is not strong enough to deal with America. If so, what should be done? To embark upon a diplomatic resistance against the United States by utilizing its diplomatic efficiency in Afghanistan, Arab countries and Central Asia is the best solution. Yet, Russia and Eurasia cannot display any efficiency without the support of European countries. They are supposed to develop alternative visions mutually.

You talked about the fight against international terrorism a few minutes ago. Do you believe that such a threat exists?

International terrorism is a kind of excuse that U.S. strategists are making so as to fill the counter- power vacuum that surfaced after the Soviet Empire became history. They needed a new enemy image in order to create a new world order. This is not a vehicle being used for massive propaganda; but at the same time, a strategic component of the United States to demonstrate its military might at any place in the world. Hence, the U.S. has has the opportunity to prove its military superiority, using the so-called fight against international terrorism as an excuse. Of course, there is terrorism and terrorists; however, this is not the kind of global enemy that America claims, in its bid to consolidate its global domination. To emphasize a point, we do not mean that we support or ignore terrorism. Please, note the distortions made by the United States.

Then, can we conclude that America is trying to use international terrorism because communism has been taken out of the scene?

Now the circumstances have changed a little. The communist world was a whole and it was concrete, while international terrorism is a global phenomenon. The United States has accepted the role of the world's policeman. Yet, what it does is mask the new American strategy based on imperial domination.

We often hear Putin talking about the threat of international terrorism, using almost the same jargon as Bush. How would you comment on this?

This is a political game and what is to be said has to be said. The United States and Russia seem to use the same jargon but what they talk about is different from each other. When America discusses international terrorism, we understand that it indeed tries to conceal the plans relevant to global domination, while Russia talks about the enemies fighting to disrupt stability in Eurasia and going beyond their limits. Russian military strategists perceive the U.S.-led NATO as commanding independent countries and bringing some radical groups to the fore.

How would Turkey contact Russia if the Turks played a role in the Greater Middle East Project? Would there be any tension in the region if Turkey cooperated with the United States?

Yes, there would, because Turkey has a double identity, a capacity to identify its regional strategies and position and an opportunity to deal with both Eurasia and Europe. In this way, Turkey is able to play a positive role independent of the Atlantic; but if it becomes a tool in the U.S. Greater Middle East Project, then Turkey would run the risk of having no agreement with both Russia and Europe. America plans to use Turkey not only against the Arab-Muslim Middle Eastern countries but also against Europe. A pro-American Turkey cannot solve any problem in the region, ideologically or strategically. Moreover, such an attempt will strain relations with Russia, Europe as well as with Islamic countries. As Turkey has an active role, it needs to shape its diplomatic relations in a Eurasian sense. As long as it follows the Greater Middle East policy through the path that America has modified, Turkey will be recognized as a second Israel. Turkey is expected to exert more intellectual and cultural efforts.

Already, the Turkish government - more often than not - has disclosed that it does not view the issue of being an American model affirmatively, and approaches the matter from the perspective of cooperation.

The United States is at the peak of its power, hence, European countries and Russia are not able to resist American policies as Turkey does. For the time being, there is nothing that can be done other than accepting the American projects. For this reason, Putin did not go against the U.S. bases in Central Asia. I can see that Turkey has partially accepted America's proposal, because, this is a realpolitik choice. However, it is certain that Turkey does not consist of the government alone. We know that Turkey has a complex social structure and the power of the army, political parties and religious inclination can easily be perceived. The Turkish public protested against the NATO Summit and adopted a position like the Eurasians. This is because the Turkish government could not explicitly recognize the strategy as Putin did. That is why the government's pragmatist steps should be viewed with understanding.

What is Russia's attitude towards Chechnya? Is it possible for Russia to change its policy towards this country?

Moscow has triumphed militarily in Chechnya but not politically. We could not explain to them why they had to remain within the borders of Russia and make them feel that they had a place within those borders. To solve the problem by military means rather than by political means was the greatest mistake of the Putin government. We propose a "Eurasian solution" on the Chechnya issue. Russia needs to offer Chechens the "Eurasian Plan for Chechnya." Chechens are active, brave and proud people. Chechen separatists are also supposed to be integrated into the Eurasia vision we mentioned before. Russia should better respect its good enemies and make them integrate into the Eurasia vision for a better future. Otherwise, much more chaos will be experienced.

Do you think that relations between Russia and Turkey change fast? Because, the Russian attitude towards us on the Cyprus issue six months ago was very severe. The Russian foreign minister, the day before, signed the conclusion report in which Mehmet Ali Talat used the Turkish Republic of Northern Cyprus prime minister's status at the Islamic Development Organization meeting. The chief adviser in the Prime Ministry, Ahmet Davutoglu, had mentioned in one of his speeches, an official meeting that Putin will embark upon in six months' time. If it comes true, a Russian president will visit Turkey for the first time in 30 years. Do you think this relation is a kind of marriage of convenience?

Russia's strategy of perceiving Turkey as an enemy changed after the Cold War ended. Turkey used to be America's ally in this double-polar world. But we are now in a mono-polar world and Turkey has many more alternatives than before. As a matter of fact, Turkey and Russia are located in a triangle as being both Eurasian and Western as well as Eastern countries. That is why Ankara and Russia strive to perceive each other as regional partners. Russia has changed its perspective ever since Turkey discovered the Eurasian dimension. I believe that Ahmet Davutoglu (a member of the Independent Industrialists and Businessmen Association) is aware of the Eurasia potential. There are some groups studying the Eurasian vision in Turkey. Hitherto, Russia totally used to support the Greek side on the Cyprus issue. But now the parameters have changed. The importance the Turkish Cypriots give to their independence is already well known; yet, Turkey, like other countries, is aware that its characteristics are being threatened by the wind of globalization in this mono-polar world where America is the sole leader. The same applies to Russia. Then, wouldn't it be abnormal for the two countries to strive in seeking a new alliance that would not mean a kind of colonialism or expansionism; but a kind of cooperation awakening democracy and finding specific solutions to the problems of the multi-polar world.

Aleksandr Dugin

Aleksandr Dugin was born in Moscow in 1962. Dugin, whose writings and publications on strategic and geopolitical topics are admired, has been a top adviser in the Russian Parliament (Duma) since 1999. He is also popular for being one of the important strategists within the Putin circle. He established his Eurasian Party in 2001 and took over the leadership. Then, he began to publish the 'Eurasian Observer' newspaper. He has been a columnist in some national publication organs such as Izvetia, Literaturnaya Gazeta and Vremya Novostey since 2002. Dugin, known to be the most active Russian philosopher, is also popular as one of the greatest advocates of Eurasianism. He speaks nine languages and is married with two children.

Юрій Шилов

Україна знаходиться в географічному центрі Європи, маючи при цьому морські й річкові порти та найкращі в світі чорноземи — які набули геополітичного значення ще за часів давньогрецького “батька історії” Геродота. Народна пам’ять етнокультури України (за “Велесовою книгою”, а також В.М.Даниленком, Б.О.Рибаковим, А.Г.Кифішиним, Ю.О.Шиловим) сягає 20-тисячолітньої давнини і зберігає традиції найпершої держави Аратти, яка була ядром індоєвропейської спільноти народів й залишається стрижнем всесвітньої цивілізації. Виникнення Аратти близько 6200 р. до н. е. було зумовлено, передусім, Великою неолітичною революцією (за Г.Чайлдом): переходом від привласнюючого до відтворюючого господарства (від мисливства й збиральництва — до хліборобства й скотарства). Передисторія й взаємовідносини осілої хліборобської Аратти (трипільської та генетично пов’язаних з нею археологічних культур) з похідними від неї Шумером, а також Аріаном — її степовим оточенням племенами кочових скотарів — писемно зафіксовані в святилищах Кам’яної Могили біля сучасного міста Мелітополь. Це — найдавніше зібрання священих текстів, які шумери справедливо вважали найвищою святинею світу. Тут простежуються, зокрема, спільні витоки Бога-творця Енліля араттів, шумерів і вавілонян; Леля й Ліли слов’ян, аріїв та індусів; Елоя євреїв. А в аратто-арійських курганах Наддніпрянщини простежено зародження й первинне оформлення індоарійських Вед... Вказане вище примушує вважати територію й етнокультуру України корнем планетарної цивілізації — стан і майбуття якої від того корня залежне.

Будь-які процеси пульсують і спірально розкручуються. Держава Аратта, яка (за Кифішиним — Шиловим) заклала підвалини земної цивілізації (=державности), була общинною або “первісно-комуністичною”. Саме в цьому, в зберіганні цієї традиції, криється першопричина й “найпершого в сучасній Європі республіканського ладу Запорожської Січі” (за К.Марксом), й піддатливості Русі (українців і слов’ян загалом) соціальним ідеям як християнства (православія з його виразною дохристиянською основою), так і “наукового комунізму”. Ставши апофеозом додержавних общин, Аратта з початком ІІІ тис. до н. е. почала змінюватись державами класового (рабовласницького, згодом феодального й капіталістичного) типу. Відповідно, змінювались і засади цивілізації, культури загалом. Виникши з “періоду священної демократії”, Аратта очолювалась верствою не воїнів (які через наступний “період військової демократії” створять рабовласницьку, а згодом феодальну державність), а священослужителів — тогочасної інтелектуальної еліти. Сила якої була в самовіданному служінні суспільству, що оформилось у соціально-світоглядний інститут Спасительства (зняття протиріччя буття-небуття ще й тим, зокрема, що в певному віці й відповідних обставинах, календарно та ін. детермінованих, жерці-правителі приносили себе на пожертву народові). А в класових суспільствах цей інститут внутрішнього саморегулювання суспільства здебільше змінився зовнішнім адміністративним регулюванням. І якщо в орнаментиці, культових будовах, священих писаннях, фольклорних верствах тощо Аратти й Аріану простежуються (за Ф.Б.Я.Кейпером та Ю.О.Шиловим) архетипи зачаття, формування ембріону, народження, відродження (“тунелю безсмертя” Р.Моуді), знаття протиріччя буття-небуття (“небесної діжи” Рігведи) — то з переходом до тоталітарних формацій перші три архетипа починають атрофуватись в державній ідеології, а два останніх соціально гіпертрофуються; природній стан зберігається лише в “другорядній, поганській (тобто селянській) культурі”, яка підлягає нищенню як “язичницька”. Між тим державно-релігійна ідеологія є лише сурогатом “Божого Откровення”, бо й сама релігія — лише один з проявів поляризації общинного синкретичного світорозуміння, в якому культуротворчі елементи науки, філософії, релігії, мистецтва були взаємозлиті й гармонізовані. В Аратті виокремленої релігії (як і науки, філософії, мистецтва) ще не було — як немає її досі в брахманізмі, індуїзмі та навіть буддизмі сучасної Бхарати (Індії), однієї з найближчих спадкоємниць Аратти. На Русі така спадкоємність офіційно зберігалась до князівства Арти-Арсанії (за свідченнями ірансько-арабських мандрівників) ІХ-ХІ століть, а в православній традиції України та ін. зберігається й досі.

Між тим з часів Римської імперії стала поширюватись найперша світова релігія — біблійно-вєтхозаповітний юдаїзм з його ідеологією рабовласництва й нищення непокори не тільки сусідніх, але й власного єврейського народу. Через Христа-Спасителя з його більш індоєвропейською, ніж семітською належністю, Біблія доповнилась Новим Заповітом — і стала найкращим ідеологічним, “загальнолюдським” інструментом тоталітарної державности. До певного часу цей інструмент — поділений між юдаїстами та християнами й розвинутий ісламістами — був оптимальним в етнополітичних і загальнокультурних процесах євразійської й планетарної цивілізації, — але десь з кінця XIV ст. почали давати ознаки викривленість його архетипічних засад та занадта тоталітарність рабовласницького штибу. Виправляючи ці ідеологічні недоліки, виникло й розповсюдилось по Європі та Азії так зване Відродження (античної традиції від біблійного тиску). Надалі цивілізація зробили наступний крок свого пульсуючо-спірального повернення від поляризованого до синкретичного стану культури: настала епоха Реформації (церкви, яку суспільство примусило зректись привласненого було нею виключного посередництва між людиною-й-Богом). Утворену культурно-ідеологічну порожнечу було заповнено епохою Просвітництва (від застарілого біблійного світорозуміння). Культурологи, політологи й богослови небезпідставно вважають, що як не Реформація, то Просвітництво призвело до революцій, — але необхідно розуміти, що найголовнішою серед них були не економічні та соціальні, а Науково-технічна революція (НТР) ХІХ-ХХ століть, яка досі не завершилась. Головне, що сталось при цьому — це вихід на польову основу матер’яльного світу, яку наші пращури називали й вважали божественною. Цей вихід завершив 82-столітній виток розвитку планетарної цивілізації між революціями Великою неолітичною та Науково-технічною, на якому людство в достатній мірі (аж до розщеплення атомного ядра й можливості самознищення) опрацювало речовинні прояви матерії.

Зазначений вище виток спірального розвитку цивілізації завершується — але одночасно починається новий, що є діалектичним повторенням (але на більш високому рівні, в якісно іншій формі) початку цивілізації, тобто Аратти. Тому етнополітичні процеси в Україні — що зберігає пам’ятки й живі ще традиції Аратти й Аріану — стають протягом розгортання НТР та похідних від неї економічно-соціальних революцій все актуальнішими, набувають значення геополітичного центру.

З одного боку, українська етнокультура зазнає небувалого тиску з боку державного тоталітаризму — найбільшими проявами якого є окупації й голодомори ХХ ст. “Рука Москви” та Берліну — це лише формальні прояви тиску; за ними вочевидь проступає біблійно-вєтхозаповітна доктрина, спрямована в серце індо-європейської, а отже й світової цивілізації. Якщо ця доктрина буде перемагати й надалі (а така тенденція з часів царату й совєтів продовжується і в нинішній, незалежній вже Україні), то Україна може стати епіцентром самознищення людства, не виключаючи й євреїв — мільйони яких вже загинули на український землі протягом XVII-XX століть саме внаслідок дотримування ними Вєтхого Заповіту, “10 заповедей политработникам Красной Армии” тощо. Напевно відчуваючи це, найкращі представники єврейського народу плідно працювали й працюють на синтез культур, на подалання смертоносного тупіка цивілізації... Проте дійсному подаланню заважають державні доктрини — релігійні, політичні, наукові, культурні. Не тільки в Україні, а й у світі простежується намагання повернути з сьогоднішньої “зими” в торішню “осінь” панування церковної ідеології тощо. А треба “повертатись до нової весни” Неоязичництва з його природними архетипічними засадами цивілізації; іншого виходу-порятунку немає.

Слід зрозуміти, що НТР та Неоязичництво — це два взаємопов’язані, але протилежноспрямовані процеси закінчення колишнього й початку новітнього витка цивілізації. Неоязичництво почалось на рубежі ХІХ-ХХ століть з місій Вівекананди та Рерихів під гаслом Відродження індоєвропейської єдності, а по суті — корення загальнолюдської цивілізації. Вороги та невігласи цього закономірного процесу подальшого розвитку цивілізації намагаються довести його регресивність, рівнозначність неоязичництва й язичництва — яка, насправді, не більша, ніж між веснами минулою й прийдешньою. Суттєво спільні між ними: спирання цивілізації на природні архетипи, а не на релігійні, політичні, наукові чи інші ідеї; гармонійний синтез вказаних елементів культури; впорядкування її Богові (Інформаційному Полю, як розуміє сучасна наука) засобом Спасительства інтелектуальної еліти суспільства. Найсуттєвіша ж різниця полягатиме в опрацюванні неоязичництвом не речовинних проявів, а польових засад Всесвіту, — що об’єктивно зплететься з переродженням існуючого антропологічного типу Homo sapiens. Мутація останнього вже почалась і буде страшніше за “холодну війну” — якщо намагатись зупинити, а не досліджувати й оптимізувати цей природній процес.

Протягом минулого століття накопичились факти, що вже показують об’єктивне лідерство України в становлені Неоязичництва. І справа тут не в осяяннях Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Шаяна чи Лева Силенка; не таких, але подібних діячив знають й інші країни. Справа в тому, що Україна своїми пам’ятками й етнокультурою стоїть на перехресті зазначеного відродження індоєвропейської традиції основ планетарної цивілізації. Отже битви її консервативних та прогресивних тенденцій будуть розгортатись тут і надалі. І якщо Україна не накопичить достатні якість та кількість власної інтелектуальної еліти (зі слов’янських, єврейського, молдовського та ін. народів), спроможної адекватно розуміти й керувати окресленим вище процесом, — то керівництво над його розгортанням (а вірогідніше, нищенням) перейде до сил закордонних, зацікавлених зараз здебільше в природніх ресурсах країни. В будь якому разі відповідальність Української держави перед людством дуже висока, а шанси на самостійне вирішення окреслених проблем — дуже низькі. І все це упирається зараз в одне: оперативне формування належної інтелектуальної еліти, яка мусить досягти 5-10% від населення країни.

Завдання майже непідсильне... Але цим шансом слід скористуватися!

Дмитро Донцов

(Уривки)

... Вульгарна думка бачить причину хвороби, що стрясає суспільний організм Європи, в боротьбі різних ворожих собі імперіалізмів (котрі, розуміється, є ділом "тайної дипломатії", "генералів" і пануючих) і в назріваючій соціяльній революції. Наражаючи себе на закиди "реакційности" або парадоксальности, автор не поділяє цієї думки. Або - не цілком поділяє. Безперечно, теперішній хаос є результатом боротьби "імперіялізмів" (хоч причини її не такі примітивні, як здається ворогам тайної дипломатії); безперечно, істеричний крик нижчих верств за новим соціяльним ладом - це одна з істотних причин кризи , але поза цими конфліктами криється глибший, або в кожнім разі давніший.

Цей інший конфлікт захований у соціяльній боротьбі, котру переходить Європа. Цей конфлікт лежав в основі конфлікту груп держав (у) 1914 році. Він же ж крився за визвольною боротьбою австрійських і турецьких слов'ян проти габсбурзької та отоманської державної ідеї. Він же ж товаришив при повстанні білоруських та українських селян в Польщі в кінці ХУІІІ віку. Його ж контури бачимо в революції 1648 року на Україні, як і в національних революціях 1917 року на сході Європи. Про цей конфлікт, що з його з тривогою передбачав Ляйбніц і Ренан, Наполеон і Гюго, Енгельс і Бікенсфільд, про котрий з жадобою помссти візіонували Герцен і Леонтьєв, Бакунін і Горький, - це ВЕЛИКИЙ КОНФЛІКТ ДВОХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ, ДВОХ ПОЛІТИЧНИХ, СОЦІЯЛЬНИХ І КУЛЬТУРНО - РЕЛІГІЙНИХ ІДЕАЛІВ, КОНФЛІКТ ЄВРОПА - РОСІЯ ...

...Бо вже той самий Леонтьєв писав, що ... треба шукати собі союзників: "коли цим союзником схоче стати мусульманство, тим ліпше", бо "в самій вдачі москаля є дуже сильні та важні риси, які далеко більше нагадують турків, татарів або інших азіятів, або просто нікого, ніж слов'ян". Союз з ними "догідний вже для того, що вони не пересякнуті європеїзмом"... Чи не суть островерхі татарські шапки комуністичних офіцерів атавістичним символом ролі, яку судилося відіграти їм в Європі?..

...старий антагонізм двох світів: в данім випадку двох соціялістичних ідеалів, європейського і російського. Двох виключаючих себе форм революцій: революції знизу і революції згори, революції, доконаної свідомою демократією, та революції, доконаною купкою соціяльних якобінців, революції більшости і революції меншости. Одну проводять в життя диктатори в Кремлі, але від неї відхрещуються майже всі соціялістичні партії на заході та всі економічні організації пролетаріату. Другу старається реалізувати робітнича демократія. Одна бачить в масах об'єкт політичних експериментів, друга - суб'єкт...

МАЮЧИ ЦЕЙ КОНФЛІКТ ПЕРЕД ОЧИМА, МУСИМО МИ НАМІТИТИ ЛІНІЇ НАШОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ, АБО КРАЩЕ ЇХ ВИБИРАТИ. Бо це питання вибору стояло перед нами завше... Отже, з ними або проти них!..

Як досі, так і далі Росія ... мислить континентами, знатиме лише монгольський світ на Сході, магометанський на Півдні та германо-латинський на Заході, котрі (особливо сей останній, як найбільш небезпечний) вона і поборюватиме без пощади як світ, їй своєю культурою засадничо ворожий. Цю абсолютну неприєднаність обох культур і конечність боротьби межи ними ... і мусимо мати на оці при усталенні ролі України в цьому конфлікті, при означенні ліній нашої національної політики, або - суті нашого колективного ідеалу...

Нація, що віднайшла свій ідеал і перейнялася ним, творить собі свою легенду і живе нею, як Франція - "ідеями 1789", як Англія, що дала великій частині Африки і Азії друге видання pax Romana, як Австрія, доки жила ідеями боротьби з Туреччиною. Ці легенди, цей ідеал надають народові певно означену фізіономію, з ним числяться як з політичним чинником в міжнароднім житті. Всередині країни творить цей ідеал духовний центр, до котрого в хвилини небезпеки, як до магніта залізні відпадки, тягнуться особисті енергії, сполучаються в одну гуртову енергію нації ...

...Уживаючи англійського виразу, можна сказати, що внутрішньою нашою політикою, яка б відповідала б зовнішній політиці сепаратизму, має стати: ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ (the westernization, "узахіднення", "зокциденалення"), плекання всіх живих ще в народній психіці традицій та інституцій Заходу, котрі колись зробили з нас НАЦІЮ та з занепадом котрих ми стали НАРОДОМ. Цю вимогу мусимо переводити консеквентно, в усіх ділянках нашої внутрішньої політики: в стисло ПОЛІТИЧНІЙ, СОЦІЯЛЬНІЙ, КУЛЬТУРНІЙ І РЕЛІГІЙНІЙ...

Цей рух селянства дозволить нам також відновити перервану нитку нашої традиції, котра не є традицією кирило-методіївців, Драгоманова та інтернаціонально-москвофільського соціалізму, не традицією часів занепаду нації, тільки традицією того часу, коли розгонова енергія народу досягла своєї вершини - ТРАДИЦІЄЮ ЛУЧНОСТИ З ЗАХОДОМ, ТРАДИЦІЄЮ 1709 РОКУ, підхопленою в наші часи всіми тими, хто зі зброєю в руці хотів її здійснити...

Володимир Єшкілєв

"… Це стара Європа, якою марив Шпенглер… Ми беремо квінтесенцію Європи і на неї орієнтуємося. Нам, митцям, непотрібна Європа реальна, вона потрібна бізнесменам, людям речової культури. Ми здеміургували свою Європу… Так колись Аксьонов написав "Острів Крим", де Крим не був захоплений більшовиками, а лишився незалежним. Так ми зорієнтовані на острів Європа…, де все ще існує Австро-Угорщина, де править який-небудь Франц-Йосип ІІІ … Деміургійне роблення пропонує читачеві свій текст поза суспільними текстовими конвенціями. Віртуальне розмаїття можливих світів пропонує довіритись не конвенції (правилам гри), а власному свавіллю. Тут відкриваються обрії ніцшеанського бога власного світу, деміурга замкнених на персональну, не опосередковану соціумом, волю текстових практик"

Жан Тіріар

Тези

СРСР - спадкоємець Третього Рейха

Якщо, у силу геополітики, СРСР успадкував детермінізм, турботи, ризик і відповідальність Третього рейха, то США перейняли англійські антиконтинентальні і антиєвропейські традиції. Протягом чотирьох століть Англія-острів систематично перешкоджала створенню якої б то ні було наддержави на європейському континенті, з часів Філіпа II до Бонапарта і Гітлера.

Схоже, що в 1940-1944 р. Ла-Манш послужив свою останню службу. З наявністю сучасної військової техніки і слабості Англії - "невеликої країни з населенням 60 мільйонів чоловік, що утомилися від Історії"- канал шириною 40 км- це вже не водяна перешкода. Англійський острів поступається місцем американському. 40 км моря перетворюються в 4000 км океану. Хоче того чи ні, СРСР є європейською державою. На Далекому Сході геополітичні границі Європи збігаються з границями Росії: Владивосток- це таке ж європейське місто, як Дублін чи Рейк'явік. В історії Європи СРСР успадкував долю Німеччини. З геополітичної точки зору СРСР є спадкоємцем Третього рейха. Йому нічого іншого не залишається, як, рухаючи зі сходу на захід, виконати те, що Третій рейх не зумів проробити, рухаючись із заходу на схід.

Де слід вигравати перший етап війни?

Доля майбутнього військового конфлікту буде вирішуватися на Середземному морі. Щоб виграти цю війну, СРСР повинний блокувати це внутрішнє море як у Єгипті, так і між Марокко й Іспанією. Таке блокування повинне бути виконане в результаті першого ж натиску. Гітлер програв війну не в Росії, він програв її вже в той день, коли він погодився на "іспанський нейтралітет" (і відмовився від Гібралтару) і надалі не додавав належного значення Північно-африканському фронту. Перемогу Рейх повинний був добувати на Середземнім морі, а не на Сході. Там добути її було в десять разів легше, ніж на безкрайніх російських просторах. Завдяки нейтралітету Франко Англія була врятована. Саме тому західні плутократії (Англія, США) і дали йому спокійно вмерти у своїй постелі. Вірно і те, що Муссоліні, цей занадто видний і схильний до театральних ефектів союзник, змусив Третій рейх наробити чимало дурниць. У 1940 р., після 18 років влади, італійський фашизм не був підготовлений навіть до війни, неминучість якої була логічно очевидна, а саме швидкої і повної нейтралізації англійського впливу в Північній Африці і на Середньому Сході. З історичної точки зору італійський фашизм нічим не може виправдати свою військову бездарність. Уже через 6 років після свого приходу до влади Гітлер пішов у наступ. Муссоліні ж, після 18 років перебування у владі, виявився нездатним справитися на Середземному морі з Англією, що перебувала після Дюнкерка в жахливому становищі. Для країн Осі літо 1940 р. було часом обманутих надій. Не тільки Франко зв'язував Гітлерові руки в Піренеях, але і Петен не давав йому доступу до Середземного моря. Уявимо Гітлера, що пропонує беззастережний світ Дарлану (згадаємо Пруссію після Садової) і Франції після Мерс-Ель-Кебіру.

Економічна взаємодоповнюваність Європи і СРСР

Економіки Європи і СРСР прекрасно доповнюють один одного. СРСР володіє недостатньо використовуваними природними ресурсами. Європі ж не вистачає деяких видів природних ресурсів і її промисловий потенціал використовується не у повну силу. Сьогодні Європа купує по непомірно завищених цінах арабську нафту, продавану арабско-американськими концернами. Навряд чи обійшлося б дорожче купувати її завтра в росіян. У 1980 р. Сибір з її колосальними природними запасами дала усього лише 9% усієї промислової продукції СРСР, то 1990 р. цей показник планується довести до 12%. У 1985 р. Далекий Схід буде грати для СРСР таку ж важливу роль, яку зіграв для Америки її Далекий Захід у 1885 р. Сьогодні СРСР робить непомірні зусилля по розвитку Сибіру. Заводи, необхідні для цього, знаходяться в Льєжі, Ессені, Туріні, Бірмінгемі, Більбао. Не менш важливою для СРСР є і демографічна проблема. Заселення Сибіру відбувається занадто повільно. Приморський край (на Тихому океані) СРСР нараховує не більш 6 млн. жителів, тоді як поруч у китайській провінції Тонгбей (колишніїй Манчжурії, індустріалізованої японцями) нараховують 100 млн. китайців.

Блокування середземн моря, mare internum Європи

Після першої військової перемоги СРСР блокування Середземного моря (у регіоні Іспанії-Марокко, з одного боку, і в Єгипті, з іншої сторони) привело б до створення самої могутньої світової держави за умови об'єднання і наступного злиття:

- СРСР, сильного у військовому відношенні, але малонаселеного в Сибіру;

- Західної Європи, промислово розвинутої і перенаселеної;

- арабських країн, що займають багатий енергетичними ресурсами Аравійський півострів.

Сталінський підхід до проблеми стороннього населення включав дві стадії: спочатку "співробітництво- контроль", потім "упровадження- підпорядкування". Нам оведеться нагадати росіянам ще одну історичну стадію, що, здається, вислизнула від їхньої уваги, а саме стадію "взаємної асиміляції- повної інтеграції", куди більш життєстійку в порівнянні із системою "упровадження- підпорядкування".

Слабість економіки СРСР, узятого окремо

СРСР виграє перший етап війни проти США. Цей "бліц-етап" буде нагадувати наступ німців у травні-червні 1940 р. на заході й у червні-серпні 1941 р. на сході, а також блискавичне просування японців протягом перших шести місяців війни на Тихому океані. Найближчими цілями російського наступу будуть захоплення Гібралтарської протоки, затоплення чи зруйновання Англії - єдиного надійного союзника Вашінгтона, Суецького каналу, використовуваного росіянами і вилученого із зони воєнних дій. Для цього СРСР має потребу в контролі над Баб-ель-Мандебською протокою. Після досягнення цих цілей почнеться війна на "ізнос". За очевидними економічними і технологічними причинами США мають більше шансів виграти таку війну. Не слід доводити дуже низьку ефективність економіки централізованого типу. СРСР не зможе виграти війну на "ізнос" без активної підтримки промисловості і населення Західної Європи. Досягнення поставлених цілей на Гібралтарі й у регіоні Сомалі-Азія дозволить, не прибігаючи до конкретних воєнних операцій, відрізати явних (Югославія, Ізраїль) і потенційних (Туреччина) прихильників США.

США - супротивник європейської єдності

На противагу СРСР, що - для того, щоб виграти війну на "ізнос",- має потребу в схваленні своїх дій, а також допомоги з боку Західної Європи, включеної в радянський блок на правах рівності і без обмеження її достоїнства, США не мають потребу в Європі. Більш того, об'єднання Європи означало б кінець американської гегемонії у світі. Американці це розуміють. Тому вони намагаються проводити політику різного відношення до своїх колоній-сателітів у Європі - за принципом "розділяй і пануй",- поперемінно віддаючи перевагу то одній, те іншій з них.

Не повторити помилку Гітлера

СРСР програє затяжну війну, якщо він захоче нав'язати Європі свій порядок і повторить помилку Гітлера, що створював німецьку Європу. Хазяїни Кремля стоять перед історичним вибором між створенням російської Європи чи Європи радянської. Радянська Європа - це Європа інтегрована, російська Європа- це Європа окупована.

СРСР виграє затяжну війну, якщо він створить дійсну, добре інтегровану Євро-радянську імперію, що буде простягатися від Владивостока до Дубліна і Рейк'явіка. Прийнятними умовами євро-радянського громадянства будуть повна рівність громадян, вільне пересування їх по Європі, повна відсутність дискримінації у відношенні доступу до керівних посадам в армії, промисловості й органах керування суспільством. Інакше кажучи, потрібно зробити зворотне тому, що американці зараз роблять у Західній Європі, у яку вони фактично звели своїх союзників по НАТО до положення "сенегальців" і "спагів" у французькій армії 1939 р.

СРСР змушений розширюватися

Геополітика і геостратегія змусять СРСР або створити Європу, або перестати існувати як велика держава. СРСР і США мають приблизно однакове за чисельністю населення. Але СРСР повинний захищатися на декількох сухопутних фронтах (Китай, американська Європа), тоді як США в гіршому випадку можуть легко відійти на свій острів, щоб перепочити. Капіталістична економіка набагато могутніша і гнучкіша, ніж бюрократична система планового господарства. За виключенням НДР і Болгарії, сьогоднішні сателіти СРСР у Центральній Європі дуже ненадійні й у випадку війни Вашінгтон міг би легко маніпулювати ними. Уже зараз сіоністи й американці не залишають Польщу в спокої. У випадку війни величезний промисловий потенціал Японії буде використаний англійським блоком так, як це передбачено тристоронньою угодою між Китаєм, США і Японією.

Кого вважати імперіалістичними? СРСР чи США?

Імперіалістичні тенденції, приписувані СРСР, можна якоюсь мірою виправдати. У 1941 р. він піддався агресії, був наполовину завойований і зруйнований. Пам'ять про війну 1941-1945 р. продовжує жити в серцях радянських людей. Оточення СРСР американцями - це не відмовка, але незаперечна військова і політична реальність. Сьогоднішні європейські границі СРСР надзвичайно уразливі. Тому він гостро має потребу в дуже значній перевазі у класичних засобах ведення війни. Американські ракети базуються в Західній Німеччині. Радянських же ракет у Мексиці немає. Навпаки, американський імперіалізм не має ніяких геостратегічних чи виправдальних причин. Два величезних океани роблять з території США майже "ідеальний острів", захищений від усякого вторгнення.

США ні в якому разі не можуть стверджувати, що вони перебувають під загрозою радянського вторгнення.

Слабість концепції

Катехизисний характер сучасного комунізму - причина його концептуальної неповноцінності у відношенні деяких історичних понять, таких, як інтегрована імперія, централізована єдина держава. Це те саме, що розумова обмеженість. Збереження двозначного відношення до "націоналістів" може дорого коштувати СРСР, якщо він вчасно не змінить свою історичну доктрину. Фікція "вільних" соціалістичних держав привела до втрати Югославії вже при Сталіні. Потім почали виявляти свій непокірливу вдачу Румунія, а тепер вже і Польща, підбурювана американськими і сіоністськими агентами. Імовірно, дуже мало радянських мислителів знайомо з поняттям централізованої держави, остаточно уточненої Сейєсом.

Дослівно цитуємо:

"Франція зовсім не повинна бути мозаїкою з дрібних націй, кожна з який мала б демократичне самоврядування, вона аж ніяк не об'єднання держав; вона являє собою єдине ціле, виконане зі складових частин; ці частини не повинні жити кожна своїм самостійним життям, тому що вони не просто об'єднані, але складають єдине ціле." (Промова на Конституані 7 вересня 1789 р.)

У розглянутому випадку досить замінити "Францію" "Європою". При сучасному рівні розвитку техніки відстані зникли. Незважаючи на очевидність цього, комуністи так само, як і вузьконаціональні західноєвропейські діячі і прихильники минулого, вважають історію чимось застиглим. Деякі радянські історики, очевидно, знайомі з тим, що писав Ортега-і-Гассет із приводу виникнення держав-націй: вони народилися з династичних устремлінь, вписаних у геополітичну рамку. У маси зовсім нема "історичної спонтанності". Французи не створили Францію, але Франція створила французів.

Чи не виявляться завтра комуністи у Вашингтоні?

Воєнним діям Радянської армії, спрямованим на досягнення "мінімальних" цілей, повинне передувати (чи проводитися одночасно з ними) розхитування американських пішаків. До них відносяться Садат, арабські царьки - мароканський король, іспанський король, цей "американський Бурбон". Західнонімецькі комуністи нездатні успішно справитися з цією задачею. На місцях їм не вірять, якщо не вважають смішними. Не виключено навіть, що в ході майбутньої війни "комуністи з людським обличчям" виявляться в обозі Вашингтона.

"Моральний ризик"

Ідея Європи, породженої за допомогою Радянської армії як акушерки, викликає голосне обурення західних добромислів. Однак еволюція поглядів Тіріара знаходить своє відображення вже в його статтях по міжнародній політиці, опублікованих після 1964 р. Тіріар не відмовляється від своєї ідеї "нації, що вийшла з історичної партії". Він вносить у неї виправлення. У зв'язку з репресіями, організованими американцями і їхніми лакеями, партія повинна стати більш гнучкою, напівпідпільною. Це вже не легальна партія з чіткою структурою.

Це- "айсберг". Тіріар вже в 1963-1964 р. писав, що процес об'єднання Європи не може, не повинний бути спрямований проти СРСР (трагічний хрестовий похід 1941-1945 р., свідком якого він був, повинний стати останнім), зараз говорить: "СРСР може прискорити цей процес".

"За" і "проти" Третьої світової війни як каталізатора історії. Сильні сторони СРСР:

/а/ висока якість Радянської армії, її міць, дисциплінованість;

/б/ матеріалістичний характер радянського суспільства;

/в/ сприятливе географічне положення СРСР із його майже закінченими геополітичними контурами. Щоб перейти з категорії "глибинної країни", "країни-ядра" (за Макіндером) в категорію "світового острова", СРСР не вистачає лише Західної Європи.

Слабкі сторони СРСР:

/а/ економіка і промисловість, парализовані догматизмом і бюрократією;

/б/ перекручений, навіть надперекручений матеріалізм, що не має більше нічого загального з наукою, ідея, що зжила себе;

/в/ збиткові концепції (так, у них цілком відсутня ідея імперії) чи навіть теоретичне безсилля (до недоліків США відноситься насамперед їх історична незрілість). Тіріар вважає, що було б нерозумно цілком відмовитися від вчення Маркса і Енгельса. Потрібно цілком переглянути його, запозичати його знаряддя мислення, відкинути всі компроміси, обумовлені "пошуком широкого кола слухачів", потім "пошуком методу". Тіріар був уражений ясністю і багатством думки ранніх творів Маркса і Енгельса на відмінність від сиропної, дрімотної, нудної сучасної комуністичної прози.

/г/ Наївність деяких радянських керівників, що увірували в мирне співіснування;

/д/ вгасання ентузіазму в СРСР, розчарування молоді.

Не війна, а мир розморює СРСР.

По суті, Радянський Союз і створений, і підготовлений лише для того, щоб воювати. З огляду на крайню слабість його сільського господарства, неприборкані витівки Валенси, він не може довго проіснувати в умовах миру. Для реалізації ідеї об'єднання Європи потрібна допомога Радянської армії. Зі своєї сторони, СРСР має потребу в Західній Європі, щоб стати дійсно великою державою. Точніше великою державою з великої букви. Великою державою, до якої ми належимо в силу геополітики.

1985

АМЕРИКАНСЬКИЙ ВОРОГ

(З ІНТЕРВ'Ю ЖАНА ТІРІАРА ЖУРНАЛУ "КАЙЄ ДЮ СДПЮ")

У 1975 р. я хотів би приділити більшу увагу темі "загального ворога в Вашингтоні". У 1963 р. я говорив про російського троянського коня в Західній Європі. Він усе ще там. Але сьогодні я присвятив би велику главу американській "п'ятій колоні", політичним партіям, транснаціональним компаніям, збройним силам різних країн, поліції і десяткам тисяч американських агентів, що діють під тією чи іншою маскою.

Сьогодні я приділив би більше місця геополітиці. Європа простирається від Азорських островів до Сибіру, включаючи Сибір. Східні границі СРСР- це фактично границі Європи, отже Росія- це частина Європи. Ми не можемо створити Європейську державу, що мала б "військові границі" зі СРСР довжиною дві чи три тисячі кілометрів. Більш того, СРСР ніколи б і не пішов на те, щоб мати західного сусіда, у два чи три рази більш могутнього, чим він (це вже стало фактом з економічної точки зору і незабаром стане вірним з військової точки зору). Травма, нанесена вторгненням 1941 р., ще занадто сильно дає себе почувати. Це - позитивний психоз у Росії. Ми повинні розуміти це.

З історико-геополітичної точки зору Європа, що була б "проти Росії", просто немислима. В історії потрібно завжди відрізняти "змушений конфлікт" від "навмисного конфлікту". Не може бути і мови про те, щоб грати з Москвою в пацифістів. Навпаки, потрібно розміняти пацифістську карту.

На сході немає ворога - такою необісмарківською аксіомою повинна була б керуватися об'єднана Європа.

Виражаючи в термінах геополітики, Радянський Союз не зможе втримати Сибір (наш Сибір) більш, ніж на 20-30 років без допомоги реорганізованої Європи.

Через 30 років китайці, науково-технічний потенціал яких буде практично рівним нашому, змусять Кремль переглянути свої позиції.

Середземне море повинне знову стати європейським чи морем - озером. Для цього доведеться інтегрувати в європейський блок країни, що займають південне узбережжя цього моря.

Париж, 1975 р.

Наталія Литвин - Гуцуляк

Євро-Китайська перспектива?

На початку червня культурологічна фундація «Європейський гуманітарний інноваційний інститут» (м.Трір) оприлюднила прогноз змін у народонаселенні і культурній географії Європи на найближчі 150 років. Прогноз базовано на еволютивній комп’ютерній моделі CNMP-Algar, розробленій німецькими програмистами у 1999—2000 роках. Інтернет-анонс інституту повідомляє, що кількість варіантів і факторів впливу, врахованих прогностичною моделлю, не має прецедентів та аналогів.

Згідно прогнозу, найбільші зміни у кількості і складі народонаселення Європи за найближчі півтора століття відбудуться у Франції і в Східній Європі. Вже у 2080 році кількість неєвропейців у Франції складе 55—60%. А ще 10—13% громадян Франції кінця ХХІ століття будуть належати новій етнічній спільноті – афроєвропейській, рівень консолідації і впливу якої дозволить говорити про нову, «кольорову» західно-європейську націю із значним ресурсом життєздатності і порівняно швидкою динамікою народжуваності.

На той час всі традиційні європейські нації будуть мати, за висновками аналітиків, стабільну демографічну від’ємність і, як наслідок, перестаріле населення, неспроможне якісно сприймати виклики часу. Коментатори цього прогнозу говорять про те, що через 50 років Європа породить новий феномен – «народності» виключно міського типу мешкання, із синтетичними (безфольклорними) культурами та мішаними, переважно сленгово-функціональними, говірками. Зародки таких «народностей» (у «пролетарських» передмістях Парижу, Марселя, Відня, Лондону) вже досліджуються етнографами. Вони передбачають, що расові та національні зсуви приведуть до поступового видозмінення європейського психокультурного ландшафту в бік недемократичних, замкнених і кланових афро-азійських культурних і релігійних систем. У 2150 році, за цим прогнозом, кількість мусульман у Західній Європі перевищить число практикуючих християн.

Щось подібне, але з більш «жорсткою» динамікою, очікує також Східну Європу. Прогноз CNMP підтверджує здогадки про катастрофічне збезлюднення слов’янських країн у найближчі 40—70 років і появу на їх території ненаселених «екологічних дір» на кшталт Чорнобильської зони. Не виключено, що одна з цих «дірок» охопить теперішню Донеччину і значний шмат Луганщини.

Росію очікує масове переселення китайців і зкитайщення спочатку Сибіру (через 60—80 років), а потім виникнення на рубежі ХХІІ століття багатомільонного єврокитайського етносу із сильною присутністю реліктової російської культури. Російська мова може значно збагатитись китайською і тюркською лексикою. Великі російські міста стануть етнічними «реакторами», де масова гібридизація виплавить нові динамічні і, не виключено, войвничі суб-етноси з імперською культурною ментальністю.

Україна у найближчі 150 років може відбутись як територія «етнічного транзиту» єврокитайців на Захід. Процес поступового розселення монголоїдної раси Європою призведе до «вимивання» слов’янського населення з території сучасних України і Молдови (а можливо і з території Балкан). На землях України поступово виникнуть три етнокультурні зони: «єврокитайська» на сході, «причорноморська» (багатоетнічна), з гібридизованою культурою, яка описується терміном «постімперський релікт» і «карпатсько-поліська» (переважно слов’янська за генезою) з сильним впливом глобальної англомовної та єврокитайської культур. За рахунок такого «транзиту», населення українських міст (особливо причорноморських) різко зросте між 2040 і 2080 роками. У цей період не виключені етнічні конфлікти за володіння ресурсами і транспортними артеріями. Крим може стати частиною пантюркського етнічного поля.

Різке зменшення тубільного народонаселення чекає у другій половині ХХІ століття Центральну Європу, особливо Польщу і Угорщину. Балкани і Північна Африка стануть джерелами масової міграції до Західної Європи вже у найближчі десятиліття. Завдяки цьому національний спектр Європи стане переважно «середиземноморським». Скандинавам, натомість, загрожує швидке зменшення чисельності і перетворення на реліктові народності.

Критики прогнозу називають його «надто радикальним сценарієм», але погоджуються, що означені у комп’ютерній моделі тенденції простежуються вже сьогодні і мають перспективу глибшати.

P.S.

Американський публіцист, телекоментатор та багаторазовий кандидат у президенти США Патрік Бюкенен (Patrick Buchanan) видав у 2002 р. книгу "Смерть Заходу", де констатує, що європейські народи повсюдно деградували в результаті засилля іноземців, збільшення середнього віку населення при низькій народжуваності та саморуйнівницькому менталітеті "туди нам і дорога". Статистичні дані про народонаселення, зібрані ООН, показують, що жодна європейська країна - за винятком ісламської Албанії - не володіє даними про народжуваність, котрі б дозволили їм у своїй теперішній формі пережити 2050 рік. На 2050 р. Європа втратить біля 128 млн. з теперішніх 728 млн. жителів. Ці втрати, котрі відповідають сучасній чисельності населення Бельгії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Данії та Німеччини разом взятих. Італія втратить 16 млн. населення, Німеччина - 23 млн., Росія - 33 млн. Не дивлячись на те, що кількість європейців різко скоротиться, зістариться і вимре, вони будуть змушені прийняти сотні мілліонів африканців та мусульман, щоб заповнити порожні робочі місця, виплачувати пенсії, соціальну допомогу та забезпечувати пристарілих. Близько до 2050 р. половина всіх європейців перейде 50-річний вік, з них 10% (60 млн. чловік) стане старше 80 років. І тоді Європі "прийде кінець"...

(За матеріалами преси)

Деніел Белл

плюс латиноамериканізація всієї країни

США завжди були нацією імігрантів. Зараз національний склад населення змінюється. Половина приросту населення відбувається за рахунок імігрантів з Латинської Америки. На 2013 р. літнє біле населення складатиме біля 74 % всього населення (265 млн.), чорне – 13 % (35 млн.), іспаномовні – 10 % (25 млн.). У цій групі населення народжуваність з притоком імігрантів майже вдвоє вища, ніж вцілому у країні. З 1970 р. по 1985 р. іспаномовна група збільшилася на 40 %.

70 % іспаномовного населення проживає у чотирьох штатах – Каліфорнії, Техасі, Нью-Йорку, Флориді та складається з чотирьох “блоків” (зі своїми внутрішніми специфічними проблемами) – мексиканці, кубинці, пуерторіканці та з інших латиноамериканських країн (головним чином – з Центральної Америки). ? мексиканців живе у Каліфорнії та техасі, 60 % кубинців у Флориді, 60 % пуерторіканців у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Іспаномовне населення дуже молоде: середній вік – 23 роки (вцілому по США – 30 років), і вони вступають у шлюб дуже рано. Тому на 2013 р. іспаномовна група буде, вірогідно, складати більшість населення в штатах Каліфорнія і Техас. У цій групі, за винятком кубинців, дуже низький рівень освіти та доходів – 35 % не закінчують середню школу, тільки 3 % працюють юристами, лікарями та мають високооплачувані професії.

Швидкі зміни відбуваються і в національному складі великих міст. З 1960 р. Нью-Йорк “втратив” 276 тис. неіспаномовних білих та "набув” 415 тис. іспаномовних і 145 тис. чорних. Дані за великими містами наявні у наступній таблиці (млн. чоловік на 1985 р.):

Місто

 Все населення країни

 Меншина

 % меншини

Нью-Йорк

 7,3

 4,0

 55

Філадельфія

 1,3

 0,690

 53

Балтимор

 0,715

 0,379

 53

Чікаго

 3,08

 1,875

 61

Детройт

 1,3

 0,809

 62

Клівленд

 0,545

 0,301

 55

З врахуванням того, що проблеми національних меншин США великі вже сьогодні, можна уявити собі, які величезні проблеми доведеться пережити американському суспільству в майбутньому.

(BELL D. The World and the United States in 2013 // Daedalus. – Cambridge (Mass.), 1987. –Vol. 116, N 3. – P. 24 – 26.)

"...Ми є однією з могутніх іспаномовних націй світу. Ми - одне із основних джерел латиноамериканської музики, публіцистики та культури... Протягом багатьох років тривала дискусія про ці зміни - одні вітали, інші обурювалися. Що стосується мене, то моя партія зробила свій вибір та вітає нову Америку..."

(Джордж БУШ - молодший, "Вік Америк")

П'єтро Пріні

Майбутнє належить кочівникам

...Знову разгораются повні драматизму міжнаціональні конфлікти, вони постійно дають про себе знати в прикордонних зонах і місцях розселення тих народів, що з деяким запізненням уже зштовхнулися з реальністю космополітизму технологічної епохи - у Малій Азії, Центральній Америці й Екваторіальній Африці. Якими б міцними і давніми не були наші уявлення про солідарність з боротьбою і самопожертвою окремих народів, не можна залишити без відповіді питання, чи варто все-таки і надалі проливати сльози і кров в ім'я мрії (чи омани, якщо не вважати священним права на визнання справді народних і традиційних цінностей) про маленьку суверенну національну державу, що перетворилася в анахронізм. Що являє собою майбутнє людства: НАЦІОНАЛІЗМ ЧИ НОМАДИЗМ ? Виглядає крайністю, але залишається фактом заява про те, що виразником сутності нашої епохи є скоріше кочівник - людина, що мандрує з краю в край, - ніж народний месник і затятий захисник териториальных і політичних домагань свого народу.

На перший погляд, конфлікт між людиною і природою, або між тим, що в гуманітарних науках визначається як "антропологічний простір", і тим, що сучасна фізика називає "космологічним простором", видається нездоланним. Сучасна цивілізація виникла тоді, коли теологічне "простір" було заміщено інженерним "простором". Не випадково тлом для фронтисписа книги "Діалог двох систем", що побачила світ в 1632 р., послужило зображення Венеціанського арсеналу. Про зміст світобудови відтепер сперечаються не теологи чи астрологи, а інженери, оскільки світ уявляється вже у видгляді машини або гри сил.

Ціною зазначеного заміщення стала відчуженість світу від людини, причому в тій мірі, у який явища і сили, що містить у собі machina mundi, перетворилися в очах людини лише в матеріал і інструментарій техніки пізнання і перетворення. У цьому змісті фізико-геометричний простір нової науки стає насильством над антропологічним простором, над простором "землі людей". Можливо, саме тут варто шукати причини тих обвинувачень на адресу західної цивілізації, з надр якої народилася сучасна наука, що висувають сьогоднішні прихильники культурологічних, націоналістичних і в цілому антропологічних теорій.

Антропологічний простір - це "життєвий простір", що обумовлює наше існування і служить орієнтиром у якісно гуманізованому "поза". Різні способи визначення цього "поза" не відбивають лише акти і стани свідомості, але, за словами Мерло-Понті, "завжди виражають життєдіяльність суб'єкта в цілому, енергію, з якою він спрямовується в майбутнє за допомогою СВОГО тіла і СВОГО оточення".

Це означає, що наш життєвий простір - це не тільки сфера, де розміщені об'єкти наших прагнень і результати нашої праці, і в цьому відношенні воно нейтральне і байдуже, але це власне галузь, у яку ми вкладаємо наші життєві імпульси, нашу волю до існування, тобто галузь нашого самовираження, наших "афектацій" - будинок, знайоме перехрестя, колір і запах землі, на якій народилися чи постійно живемо, - усе, що стосується безпосередньо нашої персони, нашого існування в цілому.

Першим із представників нової науки, хто в сум'ятті знайшов, наскільки далекий фізико - геометричний світ, гомогенний простір реальній, наділеній плоттю і кров'ю людині, був Паскаль: "Скільки світів нас ігнорують!.. Вічна безмовність цих безмежних просторів наводить на мене трепет". У наші дні неймовірний розвиток астрофізики уможливив за допомогою радіотелескопів упритул наблизитися до моменту виникнення Всесвіту - з відстані, рівної 400 млн. років, після великого вибуху і спостерігати квазар OQ172, віддалений від Землі на відстань порядку 15 млн. світлового років.

Що належить людині в цій велетенській теоретичній конструкції скривленого простору Всесвіту, що постійно розширюється? Якщо говорити про ті, що одержали в наше століття широке поширення, виступи проти етноцентризму і, зокрема, проти засилля європейської культури, то не слід забувати той безперечний факт, що саме на європейському континенті вперше в історії виявилася найсміливіша авантюра, на яку була здатна сучасна людина, - це дивна і нескорима спрага пізнання. Але чи здатний математичний інтелект цілком придушити душу - це древо життя на ниві людського буття? Жак Моно, видатний мікробіолог, у своєму знаменитому есе "Ризик і необхідність", закінчуючи його на трагічній ноті, приходить до наступного переконання: "Людина повинна пробудитися від свого тисячолітнього сну, щоб виявити свою повну самітність, свою споконвічну відчуженість. Вона тепер усвідомлює, що, подібно цигану, змушена тягнути своє існування на краю Всесвіту, що не слухає його музику, байдужий до його сподівань, до його страждань, байдужий до його злочинів".

І все-таки я думаю, що образ Всесвіту, складений на основі останніх відкриттів фізики, рішуче далекий ідеї екстериторіальності людини стосовно природи. Людина, по суті, залишається чи стає кочівником без постійної прописки, але не на краю Всесвіту, а саме УСЕРЕДИНІ динамічного і постійно мінливого потоку матерії, з якої складається Всесвіт. Статичному уявленню про реальність - від res extensa ("річ протяжна", тобто нежива матерія) Декарта до однозначно розташованих "фундаментальних цеглинок" - нова фізика протиставила концепцію Всесвіту як динамічної системи взаємозалежних явищ. Не існує жодної властивості цієї системи, що могла б вважатися фундаментальною. Усі вони і кожна окремо відбивають загальну послідовність зв'язків у відповідності зі структурою системи в цілому. Відповідно до цього відкриття, "секрет природи" полягає в динамічній нестабільності на мікроскопічному рівні, тобто в дробових "випадкових" змінах, що порушують рівновагу закритих систем. Це подібно іскрі Лейбница, що стала причиною пожежі цілого міста. Такі поняття, як змагальність, нерівновага, "синергетичний ефект" Хакена, "флуктуація" Пригожина чи алгебраіко-геометрична "катастрофа" Тамма, знаходяться, отже, в одному синонімічному ряді з висловом Геракліта "війна (конфлікт) - прабатько всіх речей".

У такому незворотному транскультурному об'єднанні, яким є цивілізація техніки, самочинна МЕТАФІЗИКА ПОДІЙ, що самим своїм існуванням зобов'язана лише взаємодії цих подій. Загальна рухливість Всесвіту, що постійно розширюється, містить у собі життєдіяльність кожної людини. Кожна людина, по суті, - homo viator, "людина мандрівна" у світовому потоці, піддана вічному відновленню разом з відновленням усього, що її оточує (небо і земля, предмети і відчуття, інститути та її власні попутники, муки і радощі праці, привабливість і обманливість волі).

У сучасну епоху швидкоплинних змін ЛЮДИНА ЗНОВУ ВІДКРИВАЄ СВОЮ КОЧІВНИЦЬКУ ПРИРОДУ. Найбільш яскравим підтвердженням тому служать нетерплячі пошуки нових відчуттів, нового стилю життя, нової мови, що в останні десятиліття здобувають серед молоді найбільш індустріально розвинутих країн форму протесту деякої "контр-системи". Знову знаходиться смак до забутих кустарних ремесел і нестандартних людських взаємин, ставляться сміливі й оригінальні експерименти в плані створення нових форм соціальної організації, робляться спроби уникнути хаосу, що виявляється в автоматизмі міського життя, спостерігається прагнення до свята як торжества космічних сил і ритмів, що знаходить своє відображення в нових культах з характерним для них буйством відчуттів. Мова йде про окремі сторони безладного і навіть виродливого прояву волелюбних устремлінь молоді, що мій учитель Габріель Марсель називав "задушливою атмосферою світового смутку, регульованою ідеєю функціоналізму", пошуки забуття від якого запекло здійснюються в пеклі наркоманії. Існує загроза того, що саме в цьому і розчиниться "фантазія влади", захоплююча молодіжні мрії в 60-і роки і проявилася в прагненні змінити спосіб життя, стиль одягу, музичні напрямки, позбутися від соціального і політичного конформізму.

Неминучою і невідкладною задачею сьогоднішньої антропології є пояснення причин, що заважають людині СТАТИ НА ОДИН РІВЕНЬ ЗІ СВОЇМ НАУКОВИМ, а отже, ЩО ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ ЯКОЇСЬ ОКРЕМОЇ КУЛЬТУРИ, ВІДКРИТТЯМ ФІЗИЧНОГО СВІТУ і побачити в цьому відкритті запрошення до "нового союзу" (як сказав би на біблійний манер Ілля Пригожин) із творчою істиною становлення.

"КОЧІВНИЦЬКИЙ" характер людини - це не зло і не щось заборонне, як навіює нам антропологія "людини без батьківщини" чи "удалині від батьківщини". Навпаки, зло в тім, що перешкоджає людині бути такою. Конкретно воно виражається, я б сказав, у двох основних формах, що у психологічному і соціальному плані є результатом свідомо реакційного ефекту запізнювання приходу цивілізації третього тисячоріччя - цивілізації кочівників.

Перша форма виражається в неусвідомленому прагненні сховатися в шкарлупі бездоганної стабільності порядку, раз і назавжди встановлених інститутів і власності. У психіатрії воно визначається як "типус меланхолікус". Стереотипом поводження меланхоліків у взаєминах з навколишніми людьми є визначений спосіб замикатися в "обмеженому" просторі. Таким обмежником, як правило, служить не розумна межа припустимого, за яким випливає те, що древні греки називали "ібріс" ("крайнощі"), і протиставляли йому "меден аган" ("не роби нічого понад свої можливості"), і не захисний бар'ер, установлюваний кожною людиною, щоб уникнути раптового вторгнення "ворога", а "фобічна" тенденція ховатися від будь-якої новизни, що порушує встановлений розпорядок життя, звичний образ поводження.

Замість того, щоб усвідомити і прийняти своє місце у світі, визначити сильні сторони свого стану, "типус меланхолікус" створює собі ситуації сам. Але його "ситуації" лише мнимі, а не щирі, так що він не може виділити власну персону з "гіперномічного" контексту, що він сам собі визначив, і вирвався з його рамок. Весь жах положення людини, що страждає цією формою депресії, полягає в тім, що відбувається замикання на стабільності положення, при якому вже нічого більше бажати, на монотонності способу життя, заснованого на безглуздому дотриманні порядку і надійності без вибору. Нехай не видасться дивним для антропологів культури, але хіба ми не можемо задатися питанням: яке місце займає схована патологія меланхолійної депресії в сучасних тенденціях до територіальної ізоляції, до вузького і виняткового націоналізму, до повернення назад до культурної архаїки?

Можливо, варто задуматися і поставити під сумнів те, що я назвав би наївним культрегерством, почасти підтримуваним політикою ЮНЕСКО, не говорячи вже про засоби масової інформації. Культура "особливого", якщо користатися термінологією Гегеля, спрямована убік універсального, убік космополітичного діалогу, а не убік кінця бажань і безвихідності рутини. Під тим же кутом зору, напевно, може розглядатися і емграція - як відкритий жест убік "розмаху життя", головної складовий "світлого простору" Миньковского.

Іншою формою антиномадизму є також відмова від новизни, що веде до різних форм культурної, соціальної і політичної ізоляції. Мова йде про дух "закритого суспільства", що виключає усе, що приноситися "ззовні", узагалі все "іноземне", що намагається проникнути в це суспільство і стати його складовою частиною. На цей рахунок існує велика література. "Чужинці" уявляються як "дивні", незвичайні і загрозливі поза залежністю від доторкнутих ними економічних, соціальних і політичних інтересів. Ця величезна проблема буде усе наполегливіше фігурувати в міру наближення 2000 р. і майбутнього суспільства, у якому всі люди, незалежно від своєї культури, будуть мігрувати. І тут, думаю, позначиться вся прояснююча сила науки. І знову варто підкреслити її споконвічно транскультурний, планетарний характер, її зневаження всіляким земним абсолютом.

Звідси неминуча необхідність справжнього релігійного екуменізму. Для "людини - кочівника", звільненого в потоці космічного становлення, він забезпечить axis mundi, орієнтир у його русі, творчий потенціал, що відмежовує його від дерегуляції, що загрожує номадизму розчиненням як цінності і стилю життя. У даному контексті дерегуляція цінності і стилю життя розуміється не як відмова від архаїчних параметрів окремої культури, але скоріше як їх прихильність до примирення розходжень, що стане, сподіваюся, першою ознакою настання завтрашньої цивілізації.

П'єтро ПРІНІ

почесний професор

Університету "Сап'єнца" (Рим)

Переклад з італійської Оксани - Марії Головерси 

Олег Баган

(Заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.

Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.

Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96),. якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.

З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).

Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".

Справді, в тому сенсі, в якому говорили американські політологи, Захід ніколи не "мав" Росії. Тобто вона ніколи не була європейською країною, з європейською суспільною ментальністю, традиціями, вона ніколи не вірила Заходу, постійно лише граючись із ним і видурюючи щось для себе. Коли Росія у формі СРСР втратила могутність і розвалилася, її зовнішня політика стала по-лисячому хитрою: вдавати перед Заходом "демократа", активно втручатись у світові проблеми, щоби хоч якось продовжувати грати роль "великої держави", паралельно трансформуючи за західні гроші свою макроекономіку - тобто "зализуючи рани" після господарської руїни свого соціалізму. Мета ж Росії була ще та: відновитися як євразійська суперпотуга, повернути собі традиційно підвладні землі (колишні території СРСР щонайменше), створити довкола себе новий союз держав, аби разом протистояти Заходу, а також ісламському світу (за потребою). Саме це не завжди розуміли на Заході, тому і давали гроші на "перебудову" Росії, плекали ілюзії щодо її "демократичності" (і плекатимуть, про що свідчать результати саміту ОБСЄ у Стамбулі й саміту ЄС у Гельсінкі і подібних форумів на "підтримку" Росії). У цьому і полягає - ще від часу Полтавської битви (1709) - фатальна західна помилка. Там у засліпленні не усвідомлюють загрози з боку Росії, а тому жертвували і жертвують заради "дружби" з нею свободою інших: від українців доби Мазепи до чеченців сучасности.

Бідою Росії завжди було одне - вроджене крадійство. Пам'ятаєте слова геніального Гоголя: тут усі крадуть, "шахрай на шахраї й шахраєм поганяє"? Ця "чарівна" риса росіян так вразила маркіза де Кюстіна, що він назвав Росію "країною злодіїв". Ось це тотальне злодійство наразі не дозволяє зміцнити Росію: всі західні кредити тонуть, як у бездонній бочці. Згадуються слова Горбачова, звернені до одного з олігархів: "Чи вам не соромно так безсовісно обдирати країну?". На що почулося цинічне: "Ні!". Безмір російського цинізму природний, - а в цьому і надія, і загроза для цивілізованого людства.

Останнім часом Москва категорично поліпшила стосунки з Пекіном. Це зближення вимальовувалось уже давно. Китай теж шукає великого союзника, щоби панувати в Південно-Східній Азії, де зараз майже повністю домінують США і де майже в кожній країні є значна китайська діаспора. Китай, переповнений мільярдною людською масою, ніби хоче вихлюпнути її на безмежні узбережжя Тихого океану. Він сповнений енерґії та оптимізму від останніх економічних успіхів. Його пригнічує роль "несупердержави". Він легко порозумівся з Росією ще і як імперія: Пекін усвідомлює, що процеси дезінтеґрації Росії, національного піднесення її народів можуть перекинутись і на Китай. Адже ніколи, фактично, не припинялися визвольні рухи в Тибеті й Уйгурії бубнявіють націоналізмом інші реґіони. Китаю потрібна цілісна Росія, бо тоді вона сильна, і разом можна тиснути на США. Що ж до "спірних" російських приамурських територій (де вже живе кілька мільйонів китайців), то вони зачекають. Зараз головне - розправити крила...

Росія ж поводиться так аґресивно, бо прагне поспіхом зцементуватися як імперія, зміцнити владу через пошук нового вольового лідера нації. Бо розуміє: в Ічкерії почався процес краху імперії, її поразка там стала "притчею воязицех" для всіх народів. Якщо Москва зараз не стабілізує ситуацію, то подальша її доля як Імперії буде під питанням. До того ж, на величезному просторі від Кавказу до Алтаю окреслилося протистояння між євразійсько-православною та мусульманською цивілізаціями. Зупинити наступ ісламського світу Росії як "демократично-злодійській" державі буде важко. Тому терміново потрібні порядок і войовнича ідеологія.

Терористичні акти в Нью-Йорку і події в Афганістані дали змогу Росії вплести своє протистояння ісламському світові у глобальніший контекст: у давно незріле напруження між Заходом та Мусульманською цивілізацією. І в цьому, з одного боку, є значний виграш Москви. Це ніби розв'язує їй руки, для розправи із Чеченією, дає змогу зупинити (чужими руками) наступ ісламістів, а значить відверто антиросійської сили, як Талібан, у середній Азії, ще раз використати Захід для власної економічної стабілізації і завоювати політичний престиж. Однак, з другого боку, Росія втрачає стратегічну перевагу в Євразії, оскільки США і їх союзники, закріпились у Афганістані, нав'язавши ближчі військово-політичні та культурно-гуманітарні зв'язки із державами Центральної Азії, тим самим здобувають "для себе" цей реґіон. Бо ж зрозуміло, що економічна потуга США, їх політичний авторитет, зрештою цілком праґматичні інтереси в зоні величезного нафто- і газовидобування (Прикаспій) стануть тими чинниками, які надовго (чи назавжди!) "зарезервують" для Вашинґтона геополітичне домінування в Центральній Азії. Не випадково ж США повели тут таку активну політику зовнішньополітичних контактів, фінансових "впорскувань", економічних і політичних форумів і под. У результаті афганських подій, так "переможних" на перший погляд для Росії, Москва може назавжди втратити для себе велику зону звичного геополітичного домінування.

Зараз ми спостерігаємо за дивовижним і парадоксальним фактом, моментом світової історичної драми. Маленький героїчний народ, який не має і мільйона населення, на клаптику неродючої гірської землі спричиняє своєю активністю зрушення цілих цивілізацій, тектонічні зміни у глобальних геополітичних тенденціях цілого світу. Всупереч будь-яким раціональним розрахункам, не маючи значних матеріальних ресурсів, усупереч прагненням і принципам світової політики, забуті світом, давно "списані", чеченці своєю безмежною мужністю, завзяттям, ірраціональною закоханістю в Ідеал національної свободи та гідности, фактично, видозмінюють політичне обличчя планети.

"Забуті" - бо хто там, на Заході, серйозно вивчає "якийсь Кавказ"? Найбільший західний інтелектуал - Арнольд Тойнбі - у знаменитому 12-томному трактаті "Дослідження історії", що ліг в основу сучасної західної суспільне-культурної свідомости, навіть не розрізняє специфіки Кавказької цивілізації чи бодай "напівцивілізації".

До чого тут Тойнбі? Звернулися ми до нього тому, що саме у глобальних висновках цього, без сумніву, геніального мислителя часом прихована причина нерозуміння Заходом справжньої сутности Росії. Відтак - і причина помилок. Узагальнюючи здобутки європейської історософії та культурології середини XX століття, Тойнбі твердить, що окрема російська цивілізація розвинулася як відгалуження візантійсько-православної, центром якої були Балкани (див. Тойнбі А.Дж. "Дослідження історії" У 2т.- К.: "Основи", 1995). Англійський учений також проминає історію та культуру України, її географію, не помітивши тут хоч якогось центру та специфіки. Зрозуміло, це сталося з об'єктивних причин. Захід зовсім не знає творів українських істориків, культурологів та етнопсихологів, він на все дивиться "російськими" очима. Тому і не побачив історик окремої цивілізації на берегах середнього Дніпра, між Карпатами та Приазов'ям, яка так яскраво виокремилася ще від трипільських часів (IV-III тис. до Р.X.).

Так само у А.Дж. Тойнбі чомусь майже нема аналізу цивілізації Кавказу, хоча він детально описує цивілізації полінезійців, ескімосів і юкатанців. Натомість побіжний перегляд карти доісторичної Європи переконує, що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту і неоліту, приблизно сучасним українсько-російським кордоном проходила межа між різними цивілізаційними типами буття людини. Іншими словами, від прадавніх часів у геопросторі Північного Причорномор'я формувався специфічний ментальний, етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші тутешні протидержавні поліетнічні утворення - кіммерійські, скіфські, сарматські, праслов'янські (І тис. до Р.X. - І тис. по Р.X.) - виникали на тому ж цивілізаційно-геополітичному стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. Умовно цю українську цивілізацію (від III тис. до Р. X.) можна назвати "Понтійською" (Понт - грецька назва Чорного моря). Вона завжди расово та культурно була зв'язана з Балканами і Малою Азією.

Саме туди, на південь, постійно прагнули руські князі (згадаймо слова Святослава про благодаті Півдня, спробу збудувати нову столицю на Дунаї або ще давніші оспівування Дунаю в народному мелосі як своєрідної "Країни-мрії", "втраченого раю" тощо).

Всього цього дезорієнтований популярними на Заході російськими імперськими істориками, котрі весь центр цивілізаційної ваги Русі перенесли з Києва до Москви, і не помітив Тойнбі. Слідом за ними він помандрував на Північ, у лісисті східноєвропейські рівнини, не збагнувши, що для Києва завоювання цих майбутніх московських просторів у IX ст. було тільки випадковістю. Це був прорив у простори відносного вакууму, які Київ ніколи не цінував, постійно спрямовуючи свій погляд на південь і на захід, і прагнучи консолідувати свій питомий простір між Карпатами та Приазов'ям. Тобто Україна разом із Білоруссю та загиблим Новгородом є органічним продовженням традиційної візантійське-православної цивілізації. Росія ж творить окрему євразійсько-православну цивілізацію.

Справжня Росія постала як уламок великої євразійської імперії - Золотої Орди - в ХІV-ХV ст. До того її історія була тільки авантюрами невгамовних руських князів, котрі воювали між собою в північних лісах, шукаючи виходів до зручних рік-комунікацій. У XIV ст. весь цей ледь слов'янізований етнічний масив угро-фінських племен міцно стиснуло і сформувало в єдину народність залізне кільце татарщини. Саме тоді й виникла "загадкова російська душа" - різноаспектна, не передбачувана, по-азійському темна. Не випадково найбільший її знавець Ф.Достоєвський родину своїх центральних героїв, котрі втілюють етапи становлення російської нової людини, іменував татарським прізвищем - Карамазови. До речі, Тойнбі теж переконано говорить про "татарську душу" Росії, тобто майже підходить до серцевини питання.

Ніби прочуваючи, де має бути справжній центр Росії як євразійської держави, вже перші поординські князі Московщини починають упертий натиск на Схід. У XVI ст. вони захоплюють усе Надволжжя, виходять до Уралу. Так невеличке периферійне православне князівство перетворюється за Івана Грозного на євразійську деспотію, мініімперію з претензіями на виняткову роль в історії. Саме Уральські гори та Волга творять "становий хребет" Росії. Там витворюється її дух як азійської, а не європейської держави. Москва, а потім Петербурґ були тільки її "мозком" - не "серцем", як помилково думав Наполеон. Тому і не могли зламати Росію ні польський король, на кілька літ захопивши Москву в XVII ст., ні Наполеон, спаливши її на початку XIX ст., ні Гітлер, тримаючи у блокаді Петербурґ і майже Москву. Росія навіть не похитнулася, бо невраженим залишався її "хребет".

Отже, всі спроби європеїзувати Росію, демократизувати її, залучити до співпраці та партнерства через угоди з ОБСЄ, НАТО і ЄС зазнавали й зазнаватимуть краху. Росію неможливо перетворити на партнерську європейську державу у принципі, її геополітичний стрижень - Урал-Волга - не дозволяв і не дозволить цього, її натиск на захід, на Європу - це дія розтиснутої пружини, що відштовхується від Уральського хребта. Це помста вродженого азійця-варвара, його відповідь на культурні впливи та натиск Європи. Не випадково два визначальні діячі, творці духу та форми нової Росії - матеріалісти Чернишевський і Ленін - походили з міст над Волгою. Душа Росії ніби бунтує проти нав'язаної їй (часом дуже грубо, як за Петра І) європейської культури. Тому вона завжди глибинно ненавидить Європу, маскуючи ідеологію ненависти то теоріями "істинного православ'я", то "слов'янофільства" то "большевизму". У сучасному російському політикумі всі ці теорії співіснують у симбіозі.

Більшість сучасних західних політологів, ідучи за концепцією Тойнбі, не бачить в Україні окремої геополітичної зони, культури, цивілізації. Вони радше дивляться на неї як на "уламок Росії", що, закономірно, має бути якщо не "вмонтований", то бодай "приклеєний" до російського геопростору. Так само нерішучою була західна політика на Закавказзі й у Середній Азії, де свого часу спалахнули війни, значним чином спровоковані політикою російського пост- колоніалізму. Тепер вибухнув Північний Кавказ, який від правіків зберігав свою ментальну і культурну самобутність і просто не може добровільно розчинитись у російському морі. Не помічати цивілізаційно-геополітичних відмінностей між великими надреґіонами - означає чинити злочин супроти закономірних, природних тенденцій розвитку суспільств, означає деформувати органічні вітальні прагнення народів і прирікати їх щоразу на нові конфлікти. І Захід, і Україна, й ісламський світ повинні зрозуміти, що лише вивільнення назавжди з-під впливів Росії Чорноморського реґіон у, Білорусі, Прибалтики, Кавказу, Середньої Азії дасть можливість рішуче відтіснити Росію до її природного центру - Уралу. Позбувшись імперського синдрому, спрямувавши свої життєві зусилля на безмежні та казково багаті простори Сибіру і Далекого Сходу, Росія зможе стати цивілізованою країною. Без цього жодні "демократизаційні" заходи і жодні подачки від МВФ не змінять її.

(Редакція вдячна пп. Сергієві Квіту та Василеві Іваночку за наданий рукопис статті)

Віктор Ідзьо

історія, сучасний стан та перспективи розвитку в "Рік України" в Російській Федерації

Підступне знищення Російським самодержавстом Української державностi в другій половині XVIII століття, спричинила до того, що українці стали частиною Російської держави. Таке їх нове становище сильно вiдбилося на цілісності українського народу, його духовному життi, оскiльки, державнiсть, яка виражала саму суть українських нацiональних cтремлiнь в тому числi мову, науку, культуру, забезпечувала українцям поступальний культурний розвиток , вирішувала питання церковного життя, книгодрукування, розвитку української мови, друкованого слова, війська - була жорстоко знищена.

Зразу ж з ліквідацією Гетьманщини розпочала заборона всього українського культурного і духовного життя, в тому числі і науково-освітнього. Така заборона фактично існувала до 1991 року, тобто до самого недавнього часу.Українське слово, українська культура, мова знаходилось пiд подавленням спецiального "цензурного" режиму в бiльшiй чи меншiй степенi обмежуючи реальний розвиток української лiтератури, української мови.

Виниклий в захист української держави у кiнцi ХVIII столiття на Українi мiжнародний український національний рух, за народну українську мову, спочатку iгнорувався урядом. Однак, скоро пiсля процесу над Кирило-Мефодiївцями києвському i харкiвському генерал-губернаторам: "было предписано наблюдать, не пытают ли украинцы мысли о прежних вольностях, о гетманщине, и о правах на отдельное существование. И обращать особое внимание, наголошувалось, в "предписании" на тех, кто занимается малороссийскими древностями, историей и литературой". Таким чином, не дивлячись на "надзори", заборони, особливо Валуєвський указ 1863 року, який "гласил": "Никакого особенного малороссийского языка не было и нет и быть не может и наречие их употребляемое простонародием есть тот же русский язык, только попорченный влиянием Польши". Так писав мiнiстр внутрiшнiх справ Валуєв до мiнiстра народної освiти Головлiна 18 липня 1863 року . У зв'язку з такими висновками росiйського уряду на українську мову, лiтературу, культуру почалось просто справжнє гонiння й в тому числі на українське народне життя. Розвитком цих гонiнь було доповнення до вищеприведеного нами указу циркуляром 1876 року, згiдно якого заборонялось розвивати українську лiтературу, народну українську мову, видання науково-популярних книг для просвiти українського народу.

Особливi гонiння зазнали українськi органiзацiї, якi виступали пiд суто нацiональним колоритом i носили небажанi з точки зору росiйського уряду, назви "Україна", "український". Таким органiзацiям влада забороняла i перешкоджувала видання свого друкованого органу, влаштовувала травлю у серединi самих українських органiзацiй, наповнювала їх деорганiзаторами, провокаторами, якi вимагали друкованого українського слова, журналiв, альманахiв, газет, провокуючи одночасно керiвництво українських органiзацiй й доносячи одночасно офiцiйнiй росiйськiй владi про небезпечнiсть i заборону самих, що не є безвинних українських видань, альманахiв, журналiв.

Аналiз безчислених фактiв дає нам право припускаючи склонятися до думки, що така практика, внаслiдок вiдновлення Української державностi iснує і в сьогоднішній Росiї, в якій терор проти українців функціонує до сьогоднішнього дня. Оскільки і сьогодні всі українські організації "напічкані провокаторами, дискридитарами українського культурного руху в Російській Федерації.

Це пояснюється фактичним розвалом ОУН-Руху, його неперереєстрацією, оскільки сьогоднішні керманичі, фактично, можливо не по своїй волі, загубили добру традицію цілого покоління українського національного руху в Російській Федерації, і не перереєструвавшись, загубили цю юридичну особу… уже в демократичний час, що є незрозумілим…

Така сама ситуація і біля "Об'єднання українців Москви", якого не має, як фактичної і юридичної особи, оскільки ця організація фактично загублена людьми, які не зуміли налагодити українську справу в Москві. У такому жалюгідному становищі Товариство "Славутич", яке із-за амбіцій московськиї влади та некомпентентних сьогоднішнього керівництвуа, фактично кануло в історію …

Не слід виключати, що розвал українських організацій в Москві це планомірна робота мера Ю.Лужкова. Українців в Москві не мають ні православної церкви, яку в Ногінську під Москвою з особливою жорстокістю було розгромлено, ні Української Греко-Католицької, яку загнали в Москві в підпілля, ні шкіл, ні театру, ні українських газет, ні радіо, ні бібліотеки ні приміщень для проведення засідань, зокрема Українського Історичного Клубу, проведення науково-освітньої та культорологічної роботи Українського Університету. Із вищесказаного можемо наголосити, що розвал українських організацій ведеться планомірно і ціленаправлено.

У цій складній агресії влади вдалось вижити Українському Історичному Клубу, який з 1995 по 2002 рік робив, по мірі можливості, конкретну роботу, без особливої реклами "газетного ажіотажу… без сотряхання повітря… голосіння в усіх радіостанцях, газетах". В час провокацій, дискридитацій українських організацій в Москві Українському Історичному Клубу ніхто не надав ніякої допомоги…все робилось самісвідлмістю його членів.

Жодна організація в Україні, окрім Науково-дослідного Інституту Українознавства не поцікавився, як там "живуть українські організації в Москві".

Після розпаду Радянського Союзу Український Історичний Клуб до червня 1997 року, тобто до часу офiцiйного пiдписання договору мiж Україною i Росiєю, постійно звертався до української та російської влади, щоб допомогти українцям в Москві та в Росії бодай хоча б добрим словом.

На жаль, ніхто не прореагував на "дикі випади московської влади", щодо терору над українцями Москви , як і на "Кримські претензії Ю.Лужкова", що сприяло роздмухуванню терору проти українців в Москві, наслідком якого була " тиха заборона українських організацій" у вигляді непереєстрації останніх, як юридичних осіб.

Дії московської влади в конституцiйному судi оскаржити й досьогоднiшнього дня залишається справою даремною. На сьогоднiшнiй день у Росiйськiй Федерацiї українцi не мають жодного фiнансованого державою українського слова, окрiм не регулярно виходячого на власнi кошти "Українського вибору", видаваємого Головою Об'єднання українцiв Росiї О.Руденко-Десняком, який, однак в 1999 році теж припинив всоє функціонування.

Щоправда з 1997 року по 20001 рік при підтримці ряду українських організацій в Москві виходить Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. Звернення до влади Москви, мера Ю.Лужкова Українського Історичного Клубу, ось уже три роки залишається без відповіді.

В цей же час в тяжких умовах, Український Історичний Клуб фактично стоворив Український Інститут, привів його до українського національно-культурного та науково-дослідного життя, що спричинило до жорстокого розвалу російською владою Українського Інституту.

Опісля Український Історичний Клуб оживив діяльність Українського Університету м. Москви, що виражено виходом двох томів Наукового Вісника українського Університету, однак і зараз допомога України невідчутна…

Проаналізовані факти показують, як реально російська влада сьогодні клопочеться питанням не як задовільнити національні та культурні права українців, а як знищити, припинити громадське, науково-культурне життя українців, зокрема в Москві.. Факти показують, що російській владі не потрібне добре організоване навіть науково-культурне українське життя в Москві. Можна наголосити, що московська влада фактично розвалює українське національне та культурне життя. На нашу думку, за цією "українською проблемою в Москві" стоять спецслужби підчинені меру Юрію Лужкову.

При цьому мером наголошується, що у нас є "Український Університет", Український Історичний Клуб" на задоволення потреб яких мер не спішить виділяти примішення, технічне обладнання, фінансувати наукові вісники, як і сам науково-учбовий процес, фінансування якого він відмовив... При цьому демагогічно, росiйською владою повсякденно наголошується, що українцi братнiй народ, тільки що під цим мається на увазі, на жаль не пояснюється… За цією російською "демагогією посла Російської Федерації Чорномирдіна в Україні нічого конкретного не стоїть".

На нашу думку така "російська акція" повинна була б підкріпитися відміною "реєстрації для українців в Москві",що є незаконно згідно підписаногоДоговору між Україною і Росією від 1997 року, реальним фінансуванням українських організацій в Москві, Росії, українських друкованих органів, радіо, телебачення.

На нашу думку така "акція новітніх потьомкінських хаток" повинна була б закінчитись хоча б фінансуванням "Об'єднання українців в Росії", його друкованого органу "Україського огляду", науково-освітнього закладу "Український Університет", відновленням діяльності федерально "Українського Інституту"... , Українського Історичного Кулубу.

"Рік України в Російській Федерації" повинен би особливо допомогти українським організаціям науково-освітнього плану в Москві "Українському Історичному Клубу", "Українського Університету". Однак цього всього не сталося...

Для чого тоді "придумано Рік України в Російській Федерації"- очевидно, щоб розкрити активні українські сили і опісля ще з більшою силою громити українські організації в Москві, Росії.

Аналіз сучасного стану українських організацій в "Рік України в Російській Федерації" приводить українських науковців в Українському Університеті м. Москви до такого висновку. Нічого фактично, окім демагогічни заяв не зроблено " В рік України в Російській Федерації" на для українців в Москві ні для регіонів в яких на етнічних землях проживають українці.

Нічого не зроблено і в регіонах Російської Федерації, де згідно закону Російської Федерації "Про Національно-Культурну Автономію""- створені "Українські Національно-Культурні Автономії", які згідно російського закону повинні фінансуватися російським урядом…

Не виправлена ситуація, яка була скоєна більшовиками на етнічних землях України - Слобожанщині, Кубані та інших регіонах Росії, де компактно проживають українці.

Якщо взяти до уваги історію, то слід наголосити, що сьогодні на території сучасної Російської Федерації виділяють такі найбільш населені українцями регіони: Слобожанщина, Малиновий Клин (Кубань), Зелений Клин (Далекий Схід), Республвка Комі, Тюменська область, проглядається компактне проживання українців.

Перший і найголовніший район розселення українців, це етнічні землі, які відійшли в 20- роках ХХ ст. до Росії.

Історично споріднена з Україною Слобожанщина, включає в себе: Курську, Бєлгородську, Воронезьку області. Про оселення на цих українців джерела розповідають починаючи з XVI ст. Перепис 1897 року зафіксував, що українців в Харківській губернії було 2009411 із загальної чисельності -2492316. У Воронезькій губернії українці становили половину - з 1967054 - 9529993. У Курській від загальног населення 1604515 - 523277. Зокрема в Острозькому повіті українці становили 90% населення., у Богучарському -80, у Бірюченському -70, у Грайворонському - 80, у Бірюченському-70, у Грайворонському - 60. В 1917 проці, як засвідчують документу на Слобожанщині, яка була тісно зв'язана з Харківщиною почались широкі процеси українського державотворення, українського шкільництва. Однак в середині ХХ років українізацію на Слобожанщині було припинено терористичними методами. Офіційно це було прикрито "Постановою ЦК КПРС від 16 жовтня 1925 року про врегулювання кордонів Української РСР з Російською РФСР. Від України фактично грубими методами відірвали частину українського народу. Оскаржити цю постанову не наважився більшовицький уряд України. Характерно, були відірвані повіти в яких українці становили більшість від 55 відсотків до 90 від загальної кількості населення. Так від України до Росії відійшли велика територія з українським етнічним масивом, який проживав на цій території щонайменше чотири століття, а тобто з XV-XVI по ХХ століття. Тобто українські автохтони, які перетворили цей пустинний край в квітучий викорінювались насильно в чужу культуру, зовсім відмінний по своєму соціальному положенню, ментальності і веденню господарства народ.

Одже, як засвідчують джерела у склад Російської Федерації ввійшли Грайворонський, Путивльський, Новооскольський повіти, які приєднали до Курської області і де українське населення було домінуюче. До Воронезької області було приєднанно Острозький, Богучарський та Бірюченський повіти. Після "приєднання" ці райони автоматично перейшли на російську мову в усіх сферах культурного і духовного життя, були ліквідовані паростки українського шкільництва, газети, радіо. Така ситуація не змінилася навіть сьогодні, хоча в РФ є "Закон по національно-культуну автомію" і жевріють паростки українського громадського і культурного життя.

Приблизна така сама ситуація на другому українському регіоні, який складає етнічні землі України - Кубані. Імперська політика, а опісля радянське керівництво робило все для знищення української національності свідомості, культури на Кубані. Із усього населення, яке у 1925 році розмовляло українською мовою 1 млн. населення, сьогодні від сили в Краснодарі українською розмовляє від 50 до 100 чоловік, Новоросійську від 30-50, в Сочі 20-30 чоловік. Сьогодні фактично не дивлячись на наявність в Російській Федерації "Закону про національно-культуну автономію" підтримки розвитку української культури на Кубані не існує.

Фактичний матеріал зібраний на цих землях дає право наголошувати, що як і в Слобожанщині та і на Кубані масова українська національна культура відсутня, як і школи, преса, література, вищі учбові заклади. Невеликі центри культури, типу Лазарівського в Сочі, Краснодарі, Новоросійську, які обмежені в усьому і в першу чергу в фінансах, не можуть впливати на загальнонаціональну картину російськомовного суспільства.

Особливо цікавий інтерес складають українці, які проживають на Уралі віж Єкатеринбурга до Челябінська. Джерела засвідчують тут нам громадське українське життя здебільшого в великих містах, однак воно, як на нашу думку, не є надто потужно організоване, хоча до цього приколадаються великі зусилля чільних українських інтелектуалів регіону, які однак не враховують позицію "по українському питанню" регіональної російської влади. Питання сучасного стану та перспектив розвитку українців Уралу ще слабо вивчене і потребує окремого наукового дослідженння.

Окрім суто етнічних земель Російської Федерації, де українці розпорошені, українці компактно продивають у Зеленому Клині - це сьогодні Приморський і Хабаровський край, Сахалінська та Амурська області. Революційний поштовх у 1917 році підняв на вищий щабель і національну свідомість українців. Тут виходили 4 українські газети, функціонували українські місцеві органи влади. В 1922 році більшовики арештували українське керівництво краю. В 1924 році більшовики провели судовий процес над українцями, які нібито прагнули створити свою державність на Далекому Сході. За умов репресій мільонне українське населення, інтелегенція Далекого Сходу фактично щезла. Сьогодні українці на цих землях уже незначна меншина, всього 200 тисяч осіб.

Особлиівий регіон, де сьогодні компактно проживають українці, це Республіка Комі та Тюменська область куди українці особливо активно почали переселятися в пошуках заробітку в радянський час. Сьогодні, вони тут національно свідомі та активні, що може говорити про їх наукові та культурні організації.

Сьогодні українців за даними офіційного перепису населення на 1989 року в Російській Федкерації проживає - 4 млн. 362 тис. 872 українців та українок.

Башкірія -  74 тис. 990 . 

Бурятія -  22 тис. 868. 

Кабардино-Балкарія-  12тис. 826 . 

Калмикія-  4тис. 069. 

Карелія-  28тис. 242. 

Комі-  104тис. 170. 

Північна Осетія  10тис. 088. 

Татарстан-  32тис. 822. 

Тувінія-  2тис. 208. 

Удміртія-  14тис. 167. 

Чечено-Інгушетія-  12тис. 637. 

Якутія-  77тис. 114. 

Адигеїя-  13тис. 775. 

Єврейська-  15тис. 921. 

Хакасія-  1тис. 323. 

Корякія-  289. 

Ненецька-  3тис.728. 

Таймир-  4тис.816. 

Усть-Ординський Бурятський-  2тис.255. 

Ханти-Мансійськ-  143тис.317. 

Чукотка-  27тис.600. 

Євенія-  1тис.303. 

Ямало-Ненці-  85тис.022. 

Алтайський край-  76тис.738. 

Краснодарський край-  195тис.883. 

Приморський край-  185тис.091. 

Ставропольський край-  69тис.189. 

Хабаровський край-  112тис.586. 

Амурська обл.-  70тис.759. 

Архангельська-  53тис.428. 

Астраханська-  18тис.714. 

Бєлгородська-  75тис.145. 

Брянська-  27тис.122. 

Володимирська-  28тис.844. 

Волгоградська-  78тис.931. 

Воронезька-  122тис.622. 

Івановська-  15тис.335. 

Іркутська-  97тис.045. 

Калінінградсьська-  65тис.650. 

Калузька-  30тис. 191. 

Камчатська-  43тис.014. 

Кемеровська-  65тис.245. 

Кіровська-  18тис.885. 

Костромська-  9тис.723. 

Куйбишевська-  81тис.720. 

Курганська-  14тис.041. 

Курська-  227тис.227. 

Ленінградська-  49тис.182. 

Липецька-  14тис.983. 

Магаданська-  85тис.772. 

Московська-  185тис.359. 

Мурманська-  105тис.079. 

Нижнєгородська-  33тис.344. 

Новгородська-  14тис.425. 

Новосибірська-  51тис.027. 

Омська-  104тис.830. 

Оренбурзька-  102тис.017. 

Орловська-  11тис.512. 

Пензенська-  14тис.942. 

Пермська-  45тис.711. 

Псковська-  178тис.803. 

Ростовська-  178тис.803. 

Рязанська-  15тис.542. 

Саратовська-  101тис.832. 

Сахалінська-  46тис.216. 

Свердловська-  82тис.215. 

Смоленська-  21тис.789. 

Тамбовська-  13тис.668. 

Тверська-  28тис.941. 

Томська-  25тис.779. 

Тульська-  36тис. 264. 

Тюменська-  260тис.203. 

Ульяновська-  17тис.710. 

Челябінська-  109тис.615. 

Читинська-  38тис.208. 

Ярославська-  18тис.477. 

Москва-  254тис.670. 

Санкт-Перетбург-  150тис.982. 

Відповідно до офіційної статистики подаємо дані про українські організації в Росії. Слід наголосити, що самі українські громадські організації, з регіонів Росії, які проводили перелік українського населення, вважають, що вишеприведені дані значно занижені.

В 2000 році з українців з регіонів Росії в газеті "Ліга Наций" зробили свій "приблизний" підрахунок українського населення в Росії. Згідно цього підрахунку українців в Росії приблизно 5 мільйонів. Українці в Росії складають по чисельності третю етнічну групу після росіян і татар. Найбільш стародавні компактно проживаючі на теренах Росії населені пункти українці в Воронежській, Курській і Білгородській областях. Після "розкуркулювання" в 30-х роках їх число з 800-1млн. населення тут сильно змінилось і сьогодні складає 200 тис. українців.

На Пінічному Кавказі проживає 460 тис. українців... Найбільш компактно в цьому регіоні українці проживають в Краснодарському краю та Ростовській обл.

В нафтових і газових районах Півночі та Західному Сибірі проживають:

В Тюменській обл 260 тис.

Ханти-Мансійському автономному окрузі-150 тис.

Республіка Комі-100 тис.

Всього в Сибірі та на Далекому Сході проживає 1,5 млн. українців.

В областях і республіках Урало-Поволжського регіона (Челябінська, Оренбургська, Саратовська обл.)- 800 тис. українців.

В Москві та Московській області проживають до 500 тис. українців. В Санкт-Петербурзі та Ленінградській області до 250 тис. українців. Практично в усіх регіонах створені українські культурно-національні організації. Всі ці регіональні організації входятьякі федеральну в "Об'єднання українців в Росії" і які в "Рік України в Російській Федерації" бажають вести по питаннях задоволення національно-культурних потреб діалог з російською владою.

Слід наголосити, що зареєстрована в Москві і "Федеральна Українська Національно-Культурна Автономія".Створені регіональні українські національно-культурні автономії в : Республіці Карелія, Ханти-Мансійському автономному окрузі, Тюменській області, Камчатсьській області, в м. Пензі, м. Санкт-Петербургзі, м. Мурманску, Республіці Комі, м. Новосибірску, діяльність яких згідно закону "Про національно-культуну автономію" , повинна фінансуватися Російською державою…

У висновок нашого дослідження наголосимо, що фактично "Рік України в Російській Федерації", ніяк позитивно не відбився на розбудові українського національно- культурного та освітнього життя в Російській Федерації і двох її столицях Москві та Санкт-Петербурзі. Жодна українська організація не отримала ні приміщення ні фінансів для задоволення своїх національних та культуних потреб…

Демагочіне проголошення "Року України в Російській Федерації" являється "прогандиським шою" після жорстокого з 1991 по 2001 рік терору Російської держави над Україною та її складовою, українською діаспорою в Росії, який як на нашу думку, не зупиняється, "оскільки заблуша вівця не хоче повертатися в стойло". Сьогоднішній "Кримський сіндром", цьому яскраве підтвердження…

Наголосимо, що за висновками російської влади "українці розвалили росіянам державу", тому над українським національно-культурним життям українців в Росії проводився акт "возмездия" насилля та терору, де яскравим прикладом можуть служити акції проти українців столичного мера Ю.Лужкова. Останнім у Москві, після ганебного вигнаня його з Криму, все українське було фактично жорстоко знищено. Така ситуація з українцями залишається до сьогоднішнього дня. Українські організації в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотеки, ні газет, ні Українського Інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 році після підписання Договору між Російською Федерацією і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори в Росії наголосимо, що Український Інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культуного життя і не відновлений російською владою, в так званий "Рік України в Російській Федераці"…

Що стосується сьогоднішнього Українського Університету в Москві, то він є суто московська науково-дослідна організація, який по власній волі створює представництва в Російській Федерації не маючи для цього фінансів і федерального статусу...

Аналіз вищеперелічених фактів дає право наголошувати - щоб прикрити скоєні проти українських громацьких та наукових діячів злочини, заподіяні українству тортури та новітнє насилля над українцями в Москві та Росії, яке проводилось владою з 1991 по 2001 роки - було проголошено "Рік України в Російській Федераці", як говорить українська народна мудрість:" поївши овець, вовк надів овечу шкуру і прийшов до нової кошари овець…"

Закінчиться "Рік України в Російській Федерації", одже, що реально здобудуть українців в Москві, Росії…" - нічого…" - нові потьомкінські ілюзії та телевізійні шою, що проводяться в Москві …

Література

1.В.С.Iдзьо.Українці в Російській державі. Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту. М.1997,т.І.

2. В.С.Ідзьо. Українські періодичні газети та журнали в Росії в ХІХ-ХХ століттях. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. М.1997,т.І.

3.Українців в Росії.Голос України.К.1992,№166(416),с.12-13.

4.В.С.Ідзьо."Украинская жизнь"- культурний, науково-просвiтницький, полiтичнрий орган українцiв Москви та Росiї 1912-1917 років. Історико-Філологічний Вісник Українського Інституту. М.1997,т.І.

5.В.С.Ідзьо. Українська діаспора та її преса в Росії 1989-1999. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу,М.1999,т.ІІІ.

6.Лига Наций.М.2000.Март,с.8.

7.В.С.Идзьо.Украинская диаспора в России-этапы развития. Науковий Вісник Українського Університету.М.2001,т.І.

8.В.С.Ідзьо. Встановлення пам'ятника Т.Г.Шевченку - визначна подія в громадському та культурному житті українців в Росії. Науковий Вісник Українського Університету.М.2002,т.IІ.

9.Українці. Східна діаспора.Атлас.К.1992.

10.О.Руденок-Десняк. Залишається надія… Науковий Вісник Українського Університету. М.2002,т.IІ.

Автор- Віктор Святославович Ідзьо - к.і.н, професор.

Ректор Українського Університету м.Москви,

Голова Українського Історичного Клубу м.Москви,

Член Ради Об'єднаня українців в Росії.

Владимир Каганский

Неожиданный географ и геополитик Карл Хаусхофер

(Хаусхофер К. О геополитике. Работы разных лет. — М.: Мысль, 2001. — 426 с.)

Идеи Карла Хаусхофера все знали понаслышке и пересказывали через пересказы, что сделано и во всех виденных мною учебниках по геополитике. Вопрос, каким образом удалось внедрить в нашей стране во многих высших учебных заведениях преподавание геополитики, учитывая то, что ее база — география — в нашей стране фактически не преподавалась. А география— основа геополитики, так считали все классики геополитики, в том числе и рецензируемый автор. Наконец-то есть перевод оригинала работ классика геополитики. Карл Хаусхофер (1869 — 1946) — генерал-генштабист, дипломат, профессор — был искренне лоялен всем властям германского государства; сложность его судьбы и биографии поэтому очевидны, как и их многослойная мифологизация. А что еще могло быть при таком сочетании в Германии первой половины прошлого века...

* * *

Теперь о книге, рассчитывая, прежде всего на тех из нас, кто не знает немецкого языка и не имел, вдобавок, доступа в спецхран хорошей библиотеки.

Каким же был образ и чем оказался оригинал? Мы ожидали совсем иного — образ был много богаче и обширнее оригинала.

Во-первых, К. Хаусхофер стал (или прослыл) классиком геополитики, написавши совсем немного теоретических работ, — еле-еле набралось статей на единственный томик, да и в них собственной "геополитической концепции К. Хаусхофера" — на десять стр аниц с тремя картами. Иные же его работы почти не были известны, почти не было известно даже их существование; тут книга ничего не прибавила и ожиданий не оправдала. Во-вторых, это отнюдь не концептуальная геополитика, а довольно простое совмещение немногих в основном чужих схем и обильной, — но очень фрагментарной "фактуры", разнородного эмпирического материала. Все это сшито (хотя для К. Хаусхофера, несомненно, сращено) патриотически-националистическими властно-государственными интенциями. Иной геополитика бывает редко, говорю это из осторожности, скорее, — никогда не бывает. Эти интенции подчиняют себе и концептуальные схемки и эмпирию. Уменьшительное "схемки" — потому что схемы малы по содержанию, если даже они не требуют сколь-нибудь сложных карт, о чем ниже. В разных работах схемы и эмпирия разные, а интенция — одна и та же: благо Германии как овладение ею большими пространствами. Однако пространствами — совершенно разными и чуть не полярными географически: или Европа или Африка или Западная Россия.

Со все нарастающим удивлением я искал — и так и не нашел — географо-геополитической концепции самой Германии как страны. Пример такой концепции, погруженной в материал — книги Ф.Броделя о Франции: но характерно, что это отнюдь не геополитика. По-видимому, другой пример концепции страны как целого (и также отнюдь не геополитика) — на ином материале и в ином подходе — дает отечественная теоретическая география. Однако то, что выдается, преподается и продается ныне как "отечественная геополитика" — все равно слабее и гаже; хотя уже до революции было сформулировано несколько достаточно разных (!) имплицитно и эксплицитно геополитических доктрин, и евразийцы ничего нового не выдумали. Достаточно назвать лишь несколько — из многих — имен по алфавиту: Н.Я. Данилевский, В.И. Ламанский, Д.И. Менделеев, В.П. Семенов-Тян-Шанский (но полноты еще нет и чисто теоретически можно указать на еще не созданные геополитические доктрины). И идейные и казенные или наемные патриоты вечно не хотят и не умеют знать собственной страны, — кстати, ее собственной великой географии; двусмысленность сознательна, — оба смысла годятся.

В-третьих, я не думал, что геополитика К. Хаусхофера носит столь экстенсивный и конъюнктурный характер. Душой болея за Германию, стесненную, как он полагает, стиснутую и сжатую врезающими в ее тело рубежами (хотя Германии в границах 1914 года включала немало территорий, на которых большинство населения не было немцами), Хаусхофер непрерывно оперирует чисто количественными показателями плотности населения, считая и естественным и желательным присоединение к густонаселенным районам территорий, населенных редко. Морализаторства дурного вкуса тут в изобилии. При этом в тех же текстах он указывает, что и при высокой плотности населения могут быть обеспечены все средства к существованию. Рецензенту трудно окончательно решить, избрал ли он этот параметр исходя из соотношения заселенности Германии (и любимой им Японии) и иных территорий — или, наоборот, Хаусхофер выявил ущемленность Германии подобным образом. Представим себе, каков будет сегодня именно рецепт Хаусхофера, если даже Европа в сравнении с Японией, Бангладеш, Явой и (собственно) Китаем выглядит недонаселенной: оказывается, заселение Европы неевропейцами — просто альтернатива присоединения Европы к более населенным регионам мира, к тому же с более древней культурой. Как самоочевидное благо Германии подается овладение ею смежными и несмежными пространствами, нужными и для выхода на естественные границы, и для самореализации стесненного германского народа и для осуществления (восстановления) справедливости путем передела мира, расчлененного между главными колониальными державами.

В этом ряду стоит и знаменитое представление о "панидеях" — меридиональных макрорегионах, ядра которых лежат в умеренном поясе северного полушария, а периферия — на юге. Однако, принимая Германию за центр земного мирового пространства в своей волюнтаристической интерпретации, Хаусхофер несколько раз совершенно особым образом задает периферию этого региона=центра. Объективно обосновываемый естественно-исторически мотивируемый раздел мира является у Хаусхофера функцией текущей политической конъюнктуры. Всего за один год пишется работа, полностью опровергающая прежний рисунок панидей с разделом России (СССР) между Германией и Японией. Из поля дележа Россия вдруг — 1939 год! — становится одним из центров панидей с собственной периферией на юге (Индия и Персия), связующим центральным звеном континентального блока Германия-Россия-Япония.

Наконец, в отличие от того, что происходит в "отечественной "геополитике"" (кавычек здесь ровно столько, сколько нужно) немецкая геополитика конца XIX – первой половины ХХ века действительно вырастает из географии и прорастает через географию, каковая и сама по себе может быть вполне тенденциозной и интенционально насыщенной. Карл Хаусхофер не сочиняет фактов и не играет в мистику Земли: факты он тщательно избирает (благо их очень много) и тенденциозно интерпретирует. Именно поэтому в сочинения Хаусхофера проникает масса географической конкретики, иногда чрезвычайно ярко продуманной и прочувствованной — что и делает книгу интересной совершенно независимо от содержательной обоснованности и этической приемлемости подхода автора.

Существенно пространное и подробное (более половины всей книги) учение о границах как рационально-эмпирическое истолкование и развертывание самого духа ландшафта границы и души пограничных общностей. Концептуально неоформленное, противоречивое, тенденциозное, — но содержательное, яркое и личностно прожитое учение — основа всей книги — заслуживает места в географических хрестоматиях. Но мы-то думали, что труды К.Хаусхофера интересны, прежде всего, дерзкими концепциями и целостными интерпретациями всего лика Земли. Наша фантазия — или наши ожидания — домыслила, так сказать, намыслила (ср. — намыла) очень многое. Не потому ли, что чувствовалось (кто-то, наверное, — и знал) что мы живем в стране величайших геополитических экспериментов, именно в силу их размаха и повлекших столь оглушительно быструю катастрофу громаднейшей империи, но не — величайшей, поскольку даже империи не атрибутируются исключительно или преимущественно размахом и размером. Величие империи определяется тем, что остается после исчезновения государственных структур; пока не видно — что же именно останется.

* * *

Карл Хаусхофер — государственник, милитарист, империалист, германский националист (однако никак не шовинист и отнюдь не расист), он конъюнктурен и тенденциозен, — но не лжив, его схемы могут быть просты, но они насыщаются содержанием, он знает и любит своей материал; его геополитика — это географическое знание, пронизанное властными интенциями, пропитанное ценностями, проектно организованное — не замененное ими. Для меня такая трансформация географии методологически несостоятельна и этически неприемлема; давно пора поставить вопрос о географической инженерии как методологической и этической альтернативе геополитике. Такая геополитика Карла Хаусхофера доверия не заслуживает — заслуживает резкого ответа, острой дискуссии, вдумчивого анализа. В географо-геополитических трудах К. Хаусхофера есть над чем думать и на что отвечать. Не оказалось крупных концепций, — а могут ли вообще в геополитике (как и в реальной политике вообще) быть крупные и сложные концепции? В нашей ли стране, пережившей реформы, мотивированные ирреалистическими схемами, не понимать, что концептуальная основа политического действия (независимо от его успешности) должна быть простой, а вопрос о ее соответствии реальности вообще не обязан стоять.

* * *

Очень показательны картосхемы К. Хаусхофера. В переведенной, наконец, геополитической классике карты не пересоставлены, а лишь очень плохо скопированы — и потому почти нечитаемы; но зато есть сам оригинал карт. Так для этих "карт" почтовой марки было бы достаточно (по размеру) — столь низок уровень детальности: столь мало подробностей содержат карты. Но вот издательство "Мысль", включившее в себя прежний "Географгиз", раньше такого с картами себе не позволяло; неужели дело в том, что издание готовила редакция исторической литературы? Пренебрежение пространством при издании труда по пространству. Кстати говоря, эти "карты" осмысленнее интерпретировать не столько как примитивные карты, сколько как выражение определенных идеальных пространственных форм в материале конкретных территориях, то есть как индивидуальные картоиды. Но такого рода комментариев в книге, увы, нет — а их нужно немало. К. Хаусхофер писал по-немецки, но перевод просто заставляет думать, что зная языки иные, родным он владел плохо, хотя одно из важнейших требований к генштабисту — ясный родной язык...

И перевод вполне не русский — масса неологизмов, загнанные и теряющиеся в придаточных предложениях и подлежащие и сказуемые, фразы на десять строк. Комментарий составителя, комментатора, переводчика (все в одном лице) — неудобный, громоздкий, откровенно тенденциозный — проевразийский. Комментарий странен чрезвычайно, упуская важное, он (комментарий !) содержит десяток страниц, посвященных исключительно захоронению и перезахоронению трупов японских солдат, павших в боях на Халхин-Голе, — с соответствующими подробностями. Комментарий дан по многочисленным главам и злоупотребляет отсылками от примечания к примечанию, что сильно затрудняет его использование.

Книгу придется заново перевести и добросовестно заново издать, научно откомментировать, а карты — пересоставить. Книга представляет значительный интерес и вне предмета геополитики (если таковой и есть). Необходимо приложить полную биографию и библиографию работ К. Хаусхофера и указать хотя бы основные из многочисленных работ о нем. Полагаю: неизбежно придется призвать к работе над изданием специалистов в ряде разных смежных областей: истории немецкой географии, методологии географии, немецкой политической истории ХХ века и истории "ментальности" определенного времени и круга (все такие специалисты есть). Очевидно, что и к переводчику будут серьезные требования, — но заведомо не придется ориентироваться на стилистику современной российской геополитической литературы; перевод сам должен ее формировать и ведь книга, даже ее искаженный образ и само ее ожидание формировало стиль размышлений и писаний о геополитике. Книга стоит того, она уже подействовала на влиятельные умы и важные решения века; так дайте же играющему в ней der Geist der Zeit, духу времени быть нами понятым.

Каганский Владимир Леопольдович,

 ведущий научный сотрудник Института национальной модели экономики.

Первая публикация: "Отечественные записки", 2002, №6–7 http://magazines.russ.ru/oz/2002/6/2002_06_55.html

Станислав Хатунцев

Этапы освоения цивилизационных ниш
и перспективы цивилизационно-исторического процесса

I

На нашей планете можно выделить 10 "географических индивидов" — крупных участков земной поверхности, пригодных для обитания человека и отличающихся друг от друга характером и качественными особенностями своего географического пространства, которые выражаются в специфике их тектонического строения, геоморфологии, климата, гидрографического режима, почвенного покрова, растительного и животного мира (1).

Каждый из "географических индивидов" накладывает несмываемый отпечаток на человеческие сообщества, обитающие в пределах входящих в него земель, способствуя образованию самобытных культурно-исторических типов, или цивилизаций. Поэтому "географические индивиды" могут быть названы цивилизационными нишами, цивилизационными месторазвитиями. Их можно перечислить в следующем, произвольном, порядке:

·         Восточная Азия, включающая территорию этнического Китая, Японию, Корею, Тибет.
2) Афразия, объемлющая Магриб, Египет, Иран и полуостров Аравия.
3) Африка в собственном смысле слова, заключающая земли Черного Континента, расположенные южнее Сахеля.
4) Европа, занимающая западную оконечность Евразийского материка между Северным, Норвежским и Средиземным морями и прилегающие к ней острова.
5) Евразия, включающая глубинные пространства одноименного континента от Баренцева моря и Карпат на западе до хребта Хинган и мыса Дежнева на востоке, от Аму-Дарьи на юге до Карского моря на севере.
6) Южная Азия, объемлющая Индостан, Индокитай и Цейлон.
7) Океания, занимающая острова Меланезии, Микро- и Полинезию.
8) Южная и 9) Северная Америки, включающие соответствующие континенты.

Наконец, десятым месторазвитием нужно признать Австралию — несмотря на то, что здесь еще не сформировалось самобытной цивилизации. Природа этой части света столь уникальна, что делает ее ярчайшим и самобытнейшим "географическим индивидом". Поэтому Австралия является потенциальной цивилизационной нишей.

Многими признаками цивилизационной ниши обладает и Антарктида, но ее нельзя считать таковой, поскольку здесь никакая человеческая порода не способна не только заняться культурным творчеством, но и просто выжить без поддержки извне.

Вышеперечисленные месторазвития осваиваются поэтапно, несколькими наследующими друг другу поколениями, или генерациями, цивилизованных обществ (2). Для обозначения таких общественных поколений можно использовать и другой, более привычный для всех нас термин — "формации" — в новом его значении, а также применять оба этих термина как синонимы — по крайней мере в рамках данной работы.

Первое, достоверно известное нам поколение цивилизованных обществ сложилось к середине IV-го тыс. до н.э. и просуществовало до середины II-го тыс. до н.э. Назовем составлявшие его культурно-исторические субъекты обществами древнейшей, или архаичной, формации. Они располагались обособленными островками, занимая крайне ограниченные участки обширных месторазвитий: Эгеиду, часть Европейской цивилизационной ниши, Месопотамию, сегмент Афразийского "географического субъекта", предгорья Копетдага в Южной Туркмении — участок Евразийского месторазвития, низменный отрезок долины Инда — сегмент Южно-азиатской культурно-исторической ниши, и стали первой ступенью развития соответствующих цивилизаций: Европейской, Южноазиатской, Афразийской и Евразийской. Что же касается древнеегипетского общества, то его следует считать начальным этапом функционирования Африканской цивилизации, хотя область, в которой сформировался этот архаический социум, в настоящее время принадлежит носителям Афразийской, а не Африканской, цивилизации. Дело в том, что Древний Египет оказал сильнейшее влияние на народы, жившие в континентальной "глубинке" — в верховьях Нила и на Эфиопском нагорье, — и здесь самобытная, специфически африканская древнеегипетская традиция продолжилась в местных культурных, религиозных и государственно-политических формах, тогда как в самом Египте она заглохла, вытесненная и ассимилированная традициями афразийских культур (3). Можно предположить, что и в Восточной Азии, в районах, прилегающих к восточногималайскому очагу происхождения культурных растений с середины IV-го по середину II-го тыс. до н.э. существовало раннеисторическое цивилизованное сообщество, оказавшее значительное воздействие на неолитических обитателей бассейнов Хуанхэ и Янцзы. Хотя этот цивилизационный очаг пока что не обнаружен, думается, что в течение ближайших десятилетий он все-таки будет найден, и его изучение выявит не только основу Восточноазиатской цивилизации, но и источник азиатских влияний на древнеземледельческие культуры Меланезии, Центральной Америки и Перу. Общества древнейшей формации были окружены широким поясом территорий, населенных "варварскими" племенами — Лимесом, протянувшимся от Северных Балкан до Желтого моря. Океанийского, Северо- и Южноамериканского месторазвитий, а также Австралии цивилизация в рассматриваемый период никак не коснулась.

Следующее поколение цивилизованных обществ существовало с середины II-го тыс. до н.э. по середину I-го тыс. н.э. Назовем его античной формацией. В эпоху бытования античной формации освоение месторазвитий происходило и в широтном направлении, т.е. по оси Восток-Запад, и по направлению к полюсам — по линии Север-Юг, причем в цивилизационный процесс были вовлечены именно те пространства, которые составляли "варварскую периферию" (Лимес) обществ архаичной формации. Так, Афразийская цивилизация распространилась на большую часть Иранского нагорья, Южноазиатская освоила бассейн Ганга и плато Малва, примыка-ющее к Декану, Европейская — северную половину Средиземноморского побережья, Восточноазиатская — территорию от Сино-Тибетских гор до Маньчжурии, Африканская — Эфиопское нагорье, Евразийская — полосу полупустынь и степей от Аму-Дарьи до Карпат на западе и Ордоса на востоке. В эту же эпоху зародились Северо- и Южноамериканская цивилизации. Колыбелью первой стала Южная Мексика, второй — Андский пояс от Колумбии до Альтиплано. В Старом Свете цивилизованные общества сошлись в единый трансконтинентальный пояс от Лузитании до Шаньдуна и от Аксума до Приуралья, образовав Ойкумену в широком смысле этого слова. Ее обрамляла мощнейшая "варварская периферия", Лимес, простиравшийся почти от приполярных широт на севере до островов Полинезии и пустыни Калахари на юге. Австралия и Океания и в этот исторический период остались в цивилизационном смысле tаbula rasa.

Наконец, в середине I-го тыс. н.э. утвердилось последнее на сегодняшний день поколение цивилизованных обществ — общества новейшей, или современной, формации. Начиная с этого времени месторазвития осваиваются главным образом по направлению к полюсам — Северному и Южному, причем цивилизируются, как и в античную эпоху, лишь земли бывшего Лимеса. Евразийская цивилизация распространяется на обширнейшую зону лесов от Карелии до Охотского моря и Индигирки, Африканская — на центральную и западную части Черного Континента, Европейская — на территорию от Альп до Лапландии, Восточноазиатская — на Тибет, Японию и Корею. Афразийская цивилизация интегрирует Аравию и Магриб, Южноазиатская — Деканское нагорье и земли Индокитая, Североамериканская — Верхнюю Мексику и плато Колорадо, Южноамериканская — Восточную Боливию, Бразильское плоскогорье. Формируется и новая цивилизация — цивилизация Океании. Она охватывает Полинезию, Микро- и Меланезию. Таким образом, с наступлением новой формационной эры две цивилизации — Южноазиатская и Афразийская — практически до конца заполнили свои цивилизационные ниши, исчерпав возможности дальнейшего территориального роста. В распоряжении афразийских "цивилизаторов" остаются только некоторые участки Сахары, в активе южноазиатских — изолированные массивы джунглей на плоскогорье Декан и в Индокитае. Не были освоены и интегрированы в структуру соответствующих цивилизаций: в пределах Евразийского месторазвития — тундровый и лесотундровый пояса на побережье Ледовитого океана, в пределах Африканского — южная оконечность материка и область экваториальных лесов на северо-востоке Заира, в рамках Восточноазиатского — район северо-западного Тибета (Чантанг), Европейского — Лапландия, Североамериканского — Канада и большая часть нынешних США, Южно-американского — Гвиана, Амазония, Льянос, Пампа, Патагония, Уругвай, Океанийского — Новая Зеландия. За чертой цивилизованного мира осталась Австралия. Все эти земли являются Лимесом для обществ нынешней генерации.

С эпохи Великих географических открытий началось широкое освоение лимесных территорий представителями различных цивилизаций, в первую очередь — представителями Европейской цивилизации. Выходцы из Европы и их потомки составили многомиллионное население обеих Америк, Австралии, Южной Африки и Новой Зеландии, принеся туда общественные системы, являющиеся инвариантами европейских. Значит ли это, что в исторической перспективе колонизованные ими земли обретут европейский цивилизационный статус, и каковы перспективы цивилизационного процесса вообще?

II

Каждому явлению во Вселенной отпущено свое время жизни. Редкому человеку удается перевалить через столетний рубеж, редкому минералу — соперничать в возрасте с планетой или звездой. Жизненный век феномена, названного цивилизационной формацией, равен примерно двум тысячам лет: именно такой срок просуществовали общества древнейшей (середина IV-го — середина II-го тыс. до н.э.) и античной (середина II-го тыс. до н.э. — середина I-го тыс. н.э.) формаций. Удлиннять его для обществ нынешней генерации оснований нет: принимая во внимание теперешнее состояние человечества, можно ожидать лишь сокращения этого сакраментального срока. Тем не менее, проявим толику оптимизма и будем исходить из предположения, что нынешняя формация "продержится" не меньше своих предшественниц, т.е. два тысячелетия плюс-минус несколько сотен лет. Сложилась она к середине I-го тыс. н.э., поэтому в середине III-го тыс. н.э. нужно ожидать ее гибели. Что произойдет после этого?

Известно, что общества древнейшей и античной формации сменялись обществами более молодых формаций, которые создавались главным образом усилиями юных народов, живших за периферией цивилизации, впитывавших ее влияние и постепенно переходивших к ней. Такие народы А.Тойнби называет "внешним пролетариатом" (4). Потенциал формационного обновления у тех, кто уже прошел через формационный цикл, был невысоким, значительно уступая потенциалу "варваров". Последние на финальной стадии существования обеих формаций захватывали военное лидерство и покоряли дряхлые цивилизованные державы. В то же время цивилизация утверждалась на землях "варваров". Ойкумена, таким образом, расширялась, а центр исторического развития перемещался на новые территории, вошедшие в цивилизованный мир.

Отличие последней формации от более ранних — в том, что на окраинах сегодняшней Ойкумены не существует варваров в "классическом" виде — в виде многочисленных, находящихся на взлете могущества этно-племенных группировок, имеющих развитую производящую экономику, способных достаточно успешно противостоять экспансии цивилизованных наций — как военной, так и культурной, и, в свою очередь, оказывающих значительное давление на созданные ими сообщества. Разве можно сравнить в этих отношениях племена, находящиеся сейчас в резерве цивилизации и занимающие историко-культурную нишу "варваров" — индейцев Амазонии и Канады, Аляски, и Патагонии, бушменов и пигмеев, австралийских аборигенов и эскимосов с греками, арийцами и кушитами II-го тыс. до н.э., с германцами, славянами и арабами I-го тыс. н.э.? Первые до вторжения заокеанских пришельцев вели присваивающее хозяйство, были малочисленны и разрозненны (за редкими исключениями), оказа-лись не в состоянии справиться с напористыми колонизаторами и в результате столкновения с ними оказались на грани вымирания, вторые, напротив, имели тысячелетние навыки скотоводства и земледелия, созда-ли сильнейшие межплеменные союзы, располагавшие крупными, хорошо организованными отрядами, и сами представляли такую угрозу для цивилизованных стран, что те только огромным напряжением своих сил сдерживали их натиск — и то до поры до времени.

Поэтому по-настоящему омолодить Ойкумену после распада обществ современной формации будет некому. Данное обстоятельство весьма символично. Это — один из знаков, указывающих на приближение к подлинному, эсхатологическому, Финалу Истории.

Если человечество не погибнет в катаклизмах, которые обозначат конец очередного цивилизационного цикла и которые своею глубиной и масштабами наверняка превзойдут катастрофические события, привед-шие к крушению античного мира, если после всех этих катаклизмов оно сможет еще поддерживать цивилизованные формы существования, то следует ожидать, во-первых, вхождения в состав Ойкумены оставшихся на нашей планете лимесных территорий (5), во-вторых того, что чрезвычайно важную роль в мировой истории станут играть народы, которые сформи-руются в течение ближайших столетий на основе нынешних "варваров". При этом внеевропейские земли, освоенные колонистами из Европы, не станут частью европейского историко-культурного мира, а обособятся от него и вольются в те цивилизационные организмы, на территории месторазвитий которых они находятся. Так, земли США и Канады, а также Гренландия, будут интегрированы Североамериканской цивилизацией, Пампа, Патагония, Сельвас — Южноамериканской, Капская провинция и Наталь — Африканской, Новая Зеландия — Океанийской цивилизациями. По всей вероятности, к девяти имеющимся ныне цивилизациям добавится еще одна — Австралийская.

Прогноз в отношении судьбы лимесных ареалов кажется пара-доксальным, однако на самом деле никакого парадокса здесь нет. С крахом современной формации рухнет и ее техническая культура, развалится могучая техносфера — а именно она "защищает" общества, соз-данные европейскими переселенцами, от трансформирующего влияния "ландшафта", местной цивилизационной среды. Она же обеспечивает жизнеспособность "западных", космополитических и антипочвенных, общественно-экономических форм. С гибелью техносферы эти формы постепенно исчезнут, а культурогенная роль "ландшафта" выйдет на первый план. Со временем чуждый человеческий материал будет переработан аборигенной "почвой", и пришельцы превратятся в представителей туземных цивилизаций (6). Такого рода метаморфозы всегда происходили в истории, когда различные народы покидали пределы месторазвитий, в которых протекал их этногенез, и переселялись на земли иных историко-географических ниш. Так, арии, мигрировавшие из евразийских степей в Персию, иранизировались, венгры, пришедшие в Центральную Европу из Приуралья, европеизировались, греки, заселившие эллинистические горо-да Месопотамии и Египта, растворились в афразийском цивилизационном массиве, выходцы из Средиземноморья — яваны, жившие в факториях на побережье Декана, индианизировались и т.д. Что же касается Австралии, то она, как уже говорилось выше, представляет собой самостоятельное месторазвитие, и в условиях, когда технический фактор перестанет преобладать над природным, здесь должна будет сформироваться оригинальная местная цивилизация (7).

Итак, после середины III-го тысячелетия нашей эры культурный облик планеты сильно изменится. Если человечество переживет грядущий формационный кризис, то оно окажется вовлеченным в регенерационные процессы, подобные тем, которые происходили в его истории после крушения древнейшей и античной формаций. Речь идет о генезисе нового поколения цивилизованных обществ, новой цивилизационной формации. Однако, говоря о ней, не следует забывать о том, что ожидаемое культур-ное возрождение может быть лишь ограниченным и частичным, а творческий потенциал представителей грядущей формации будет заметно ниже творческого потенциала представителей предшествующих формаций. То же самое относится и к их генофонду.

Примечания

1. Авторское определение этого понятия см. П.Н.Савицкий. Географический обзор России-Евразии // Мир России - Евразия. М., 1995. С.223-224.

2. К цивилизованным обществам автор статьи относит социальные организмы, базирующиеся на экономике производящего типа, имеющие разветвленную классово-иерархическую организацию и выработавшие те или иные формы государственной жизни - как бы ни отличались они от "эталонных" - европейских и ближневосточных - образчиков, например - отсутствием письменности. О признаках цивилизованности см. Б.С. Ерасов, Цивилизация: слово - термин - смысл // Цивилизации и культуры. Вып.2. Россия и Восток: Цивилизационные отношения. М., 1995. С. 17.

3. Их воздействие начинает сказываться с эпохи гиксосского завоевания, становится преобладающим со времен включения долины Нила в державу Ахеменидов, а с началом мусульманского периода изменение цивилизационного статуса Египта с Африканского на Афразийский можно считать бесспорным.

4. См. А.Тойнби. Постижение истории. М., 1991. С.543-544.

5. Это значит, что в пределах ее окажутся все районы земного шара, пригодные для обитания человека.

6. Последнее не означает того, что сколько-нибудь существенно изменится их расовый облик - в сторону сближения с коренными жителями, того, что они "забудут" индоевропейскую речь и перейдут, скажем, на языки индейцев или диалекты банту, и т.п. Все это возможно, но не принципиально. Наибольшие мутации претерпят не внешние параметры, так или иначе характеризующие иммигрантов, а внутренняя их суть. Они обретут духовную связь с землей, которая дала им приют.

7. Европейцы создали необходимые предпосылки для ее зарождения, утвердив в Австралии производящую экономику.

Олег Арин

В КАПКАНЕ "ЕВРАЗИИ"

Идеи евразийства в настоящее время раскручиваются с двух противоположных позиций. Cо стороны некоторых американских международников, и прежде всего Зб. Бжезинского, она подвергается атаке как некая концепция, противоречащая национальным интересам США. С российской стороны, напротив, ее отстаивает группа ученых и политиков, которая усматривает в ней своего рода новую идеологию, способную объединить Россию и заодно спасти весь мир. Причем, если в США идеи евразийства мало кого волнуют (за исключением противников России), то в России она вызывает ожесточенные дискуссии, представленные, например, в сборнике Фонда Горбачева, который вел исследовательский проект "Загадки Евразии: Россия в формирующейся глобальной системе".

Сама по себе тема не нова. Ее истоки лежат в спорах славянофилов и западников на протяжении всего XIX века, особенно его второй половины. Затем они перешли в ожесточенные дебаты в 20-х годах XX века, которые вели такие крупные личности как Н.С. Трубецкой, Н.А., Бердяев, Г.В. Флоровский и другие. Ныне посредством евразийства вновь поднимается тема, как стало модно говорить, "идентификации" России, т.е. ее самоопределения в мире.

Специфика нынешних споров заключается в том, что евразийство привязали к геополитике, которая, дескать, придает проблеме научный характер.

На самом же деле все эти дискуссии, в которые вовлечена политическая элита справа и слева, отражают борьбу за власть в правящей среде в рамках существующей политико-экономической системы. Формально сторонники евразийства как бы отстаивают самобытность России, ее цивилизационную различимость от Запада. Противники этой идеи, наоборот, настаивают на существовании универсальных западных ценностей, которые необходимо усвоить России, чтобы не сойти с рельсов мировой цивилизации.

За этими культуролическими терминами скрываются простые экономические вещи. Евразийцы отражают интересы национальной буржуазии России, которая не хочет делиться плодами эксплуатации своих граждан с Западом. Антиевразийцы, т.е. западники, идеологически служат той части российского бизнеса, которая тесно связана с западным капиталом и в сотрудничестве с которым они столь же эффективно обедняют российское население. Вот и все! Остальное – идеологическая лапша, которой кормят неграмотное население под маркой заботы о его интересах. И, естественно, кормятся сами. Достаточно внимательно проанализировать связи идеологов того или иного направления с их "спонсорами".

На поверхности же все эти споры выглядят довольно "научно". Рассмотрим теперь цену их научности.

Тавровский – неудачная ставка на Примакова

Для начала есть смысл обратиться к одному курьезному материалу, вокруг которого "разгорелся" спор. Он принадлежит перу журналиста – Ю. Тавровскому, который теперь выступает в ранге "политолога". Журналист, плохо просчитав политическую конъюнктуру, решил сделать ставку на Е. Примакова, предопределив ему высокое звание "Учителя, который сформулировал бы основы нового евразийского учения и возглавил его претворение в жизнь". Естественно, в качестве президента страны, на что рассчитывал наивный Тавровский. И хотя Примаков является академиком, но за свою академическую жизнь он не открыл ни одного закона, не выявил ни одной закономерности и путается в научных терминах, как какой-нибудь кандидат наук — степень, которая ему в свое время далась значительно сложнее, чем звание академика. Следовательно, ожидать от него аж "нового учения", казалось бы, не серьезно. Но Тавровского это не смущает, поскольку он нашел уникальное основание для этого у академика. "Он (Примаков) – евразиец по рождению, по биографии, образованию и карьере". Я еще с трудом могу понять, что означает быть евразийцем по биографии: родился в Киеве, жил в Тбилиси, карьеру делал в Москве. Так сказать, сочетал "культуры". Но быть "евразийцем по рождению" – это нечто. В таком случае, мы все, кто родились в Европе или в Азии, "евразийцы по рождению": и китайцы, и немцы, и японцы, и еврейцы. Несмотря на такое уникальное сочетание, Примаков так ничего и не сформулировал, учения не создал. Но от него теперь Тавровский, наверное, этого и не требует, т.к. все равно он президентом не стал. Президентом стал другой "евразиец", правда, без евразийской биографии, но зато часто употребляющий фразу: "Россия – евразийская страна". Вот на кого надо было делать ставку Тавровскому. Может быть, какой-нибудь пост сподобил бы.

И вот на эту статью откликаются противник евразийства – В. Ступишин, а затем защитник и Тавровского, и евразийства – Б. Ерасов. Первый, естественно, его критикует с позиции западника, привлекая на свою сторону старых критиков евразийства (Н. Бердяев, И. Ильин, П. Милюков). Заканчивает же Ступишин свою статью гимном в пользу либерально-демократических ценностей и частной собственности. Второй, столь же естественно защищает евразийцев от этих ценностей, т.е. "разрушительного воздействия западнической идеологии и культуры" и в целом от "западного гегемонизма".

Хотя сама по себе полемика в "Независимой газете" закончилась, но статьи про евразийство продолжают появляться, поскольку, судя по всему, она "оплодотворяет" некоторые выступления самого президента. В частности, газета стала публиковать одного из видных забойщиков евразийства – А. Дугина, который эту тему ведет уже немало лет, придав ему научный слог и интеллектуальную глубину.

А. Дугин – евразийский чревовещатель

А. Дугин в коммунно-патриотических кругах считается идеологом евразийства и пропагандистом геополитики, которую лидеры национал-патриотов (А. Проханов, В. Жириновский) и верхушка КПРФ (Г. Зюганов, Г. Селезнев) всерьез восприняли в качестве "науки". Как уже отмечалось, евразийство у него как бы научно вытекает из геополитики. Ради этого он, развивая, так сказать, отца геополитики, английского географа Хэлфорда Макиндера, фиксирует операционные пары: евразийство – атлантизм, суша — море, континент – остров. Естественно, историческая Россия (Киевская Русь, Московское царство, романовская Россия, Советский Союз) составляет первую часть пары, Запад – вторую. Понятно, что российская часть – это положительный полюс, западный – отрицательный. В высокопарном выражении это звучит так: "Евразийский импульс является Единицей нашей системы, нашим положительным полюсом исторического бытия, нашей Правдой и нашим Светом в противоположность атлантистскому Нулю, полюсу неправды и ненашей тьмы". И хотя Дугин использует здесь как бы метафору (двоичный код 1-0), на самом деле он убежден, что Россия действительно 1, а Запад – настоящий 0. Об этом у него написано во многих других работах. Он, правда, оговаривает, что Запад ту же систему парных отношений описывает "с обратным оценочным знаком". И это, по его мнению, проявление закономерности, и это – "основной закон геополитики". Другими словами, законом геополитики является антагонистическое взаимоотношение между сушей и морем, островом и континентом, и, конечно же, между Западом и не-Западом, т.е. Востоком. Для того, чтобы этот бред показался убедительным, любомудр предостерегает, что этот закон может понять только "большой рассудок", т.к. "обычному малому рассудку" эту неведомую тайну исторической предопределенности не раскусить.

Мощность действия этого «закона» обосновывается Дугиным тем, что чуть ли ни все политические силы, какими бы терминами они не оперировали ("государственность", "патриотизм", "державность"), сознательно или полусознательно обращаются к евразийской идее. В рамках этой идеи он оценивает и тезис стратегического треугольника Москва – Дели – Пекин, а также тезис Ельцина-Путина о "многополярности". Сам же он в книге "Основы геополитики: геополитическое будущее России" предлагал создать антизападный альянс из России, Японии, Германии и Ирана. Ради этого он готов отдать Японии "Курильские острова". При этом, как с иронией замечает английский автор, Чарльз Кловер, "игнорируя тот факт, что не все они сухопутные страны".

По идее все эти конструкции должны иметь антизападную направленность, против, так сказать, атлантизма. В этом суть ЕВРАЗИЙСКОЙ ПЛАТФОРМЫ С БОЛЬШИМИ БУКВАМИ, под эгидой которой "могли бы объединиться во имя державности и правые и левые, и социалисты и рыночники, согласные при этом с основным постулатом: никакие внутриполитические разногласия не должны приводить к дестабилизации Российского Государства, наносить ущерб его безопасности, ослаблять наш стратегический и цивилизационный суверенитет, нарушать социальную стабильность". Именно в этом должна состоять национальная идея.

Совершенно очевидно, что с такой платформой нельзя объединить разношерстное общество в России, особенно тех, кто связал свои кровные узы с Западом. Свидетельством этому служит даже такой примечательный факт, что антиевразийцы в Интернете создали свой сайт – Aziопа: сайт против евразийства (http://nationalism.org/aziopa), на котором помещаются весьма острые и критичные статьи против евразийцев. Утопизм этой идеи заключается хотя бы уже в том, что споры на эту тему, как уже говорилось, продолжаются более ста лет, а "консенсуса" как нет, так и нет.

Здесь у меня нет намерения вдаваться в идеологию евразийства. Я хочу обратить внимание только на геополитическую сторону этой идеи в дугинской интерпретации. Ее суть – это объяснение всех международных катаклизмов посредством категории пространства: море – суша, континент – остров (Как с сарказмом выразился упоминавшийся Чарльз Кловер, "победа сейчас скорее завоевывается в географии, нежели в истории; в пространстве, а не во времени"). Если это так, то как А. Дугин объяснит свое же предложение создавать альянс Россия, Япония, Германия и Иран, куда входит, кроме России и Ирана, одно островное государство и одно атлантическое, против морской атлантической державы – США. Очевидная несвязуха. Опять же. Евразийская страна Япония почему-то находится в геостратегическом антагонизме с другой евразийской страной – Россией, но дружит с атлантической страной – США. Или почему два островных государства: Великобритания и Япония, весьма похожие по геополитическому положению, столь кардинально разнятся в культурно-цивилизационном отношении. И какая из доминант "суши – моря" преобладает в географическом профиле Индии, Китая, Германии, Португалии и т.д.? И почему внутри Евразии как некой целостности происходило не меньше войн и конфликтов, чем между евразийством и атлантизмом?

Короче говоря, пространство ничего не объясняет в международных отношениях, оно не является категорией политики, точно так же как и время. И то, и другое – всего лишь система координат, где происходят события. И привязывать эту глупость к структуре международных отношений, а тем более создавать на ее основе национальную идею можно только в порядке мистических упражнений в форме созерцания собственного пупка.

Евразийцы любят повторять строчки из баллады Киплинга о Востоке и Западе, которые, дескать, не сойдутся никогда. У меня такое ощущение, что любители этой цитаты никогда даже не читали этой баллады. Так вот, она начинается и заканчивается одним и тем же четверостишием:

Запад есть Запад, Восток есть Восток, не встретиться им никогда –
Лишь у подножья Престола Божья, в день Страшного суда!
Но нет Востока и Запада нет, если двое сильных мужчин,
Рожденных в разных концах земли, сошлись один на один.

Сойдясь, между прочим, подружились, а не уничтожили друг друга.

* * *

В продолжение разговора я хотел бы воспроизвести свою реакцию на не менее интеллектуальных ученых, о которых я писал в предыдущей книге "Россия на обочине мира". Я имею в виду уже упоминавшегося Зб. Бжезинского, одна из работ которого получила у нас определенный резонанс. В противовес я представляю М. Л. Титаренко, директора Института Дальнего Востока РАН . Последний дает к этому повод своей книгой "Россия лицом к Азии" (М.: Республика, 1998), воспринятая многими как апология евразийства. С нее и начнем.

Еслибизм по-титаренковски

Следует сразу же оговорить, что книга не является научным трактатом, а представляет собой сборник докладов, прочитанных на международных конференциях. Признаком ненаучности этой работы служит отсутствие понятийного аппарата и даже терминологической четкости. Автор, например, уравнивает такие явления как АТЭС с ЕЭС и ВТО, основными странами СВА являются у него Китай, Япония и США (!) (это все равно, что сказать будто, к примеру, основными странами Африки являются ЮАР, Нигерия и США) и т.д. Другими словами, — это сборник политизированных речей, нацеленных на пропаганду некоторых идей, прежде всего, идеи евразийства. Повторяю, поскольку эти идеи являются популярными в некоторых академических кругах России, рассмотрим, как они представляется одному из ее идеологов.

М. Титаренко объявляет "новую Евразию" (напоминаю: есть еще "старое" евразийство 20-х годов, есть еще "старее" — второй половины XIX века) "новой парадигмой". Он объявляет: "Евразийство — это предвестник основы будущего нового мирового порядка планетарных межцивилизационных отношений, обеспечивающих экологию культур и цивилизаций, сохранение этнического и цивилизационного многообразия". Далее: "…евразийство может стать не только идеологией российского обновления, новой парадигмой возрождения России, но и дать пример новых идей межцивилизационных отношений в постиндустриальном, информационном обществе (курс. Титаренко).

Новое евразийство позволяет не только укрепить внутреннюю идентичность национального самосознания русского народа, но и гарантировать бесконфликтность межцивилизационных отношений сотрудничества между всеми народами и их культурами на просторах России, а также углубление культурного сотрудничества и взаимодействия с проживающими в других странах соотечественниками, обеспечив их цивилизационную идентичность".

Честно говоря, подобные пассажи напоминает мне международные разделы очередного отчетного доклада ЦК КПСС, безапелляционно утверждавших, что советское общество идет в авангарде всего человечества, посему соотношение сил в мире неуклонно меняется в пользу сил социализма, мира и прогресса.

В каких заоблачных высотах надо витать, чтобы не видеть, что нынешняя Россия демонстрирует явления прямо противоположные тому, что декларирует Титаренко. Как может страна дать пример "новых идей межцивилизационных отношений в постиндустриальном, информационном обществе", если она сама скатилась в доиндустриальную эпоху, Интернетом пользуется горстка людей (относительно всего населения), а большая часть граждан не имеет даже компьютера. О каком углублении культурного сотрудничества с проживающими в других странах соотечественниками можно говорить, когда государство не может профинансировать культуру в собственной стране, не говоря уже о том, что оно не может договориться с народами, проживающими на территории самой России, например, с чеченцами. И т.д., и т.п.

Какой фантазией надо обладать, чтобы написать такое: "Близость и определенное родство российского евразийства с цивилизационными системами ценностей Китая, Японии и Кореи, а также США создают в перспективе широкие благоприятные предпосылки для многостороннего сотрудничества и медиаторской роли России в преодолении политических, экономических и межцивилизационных трений, которые, судя по всему, неизбежно будут нарастать и порой приобретать острый характер в связи с борьбой за гегемонию и лидерство в АТР между США, Японией и Китаем". Кому, спрашивается, нужна эта "медиаторская" (почему, кстати, не написать "посредническая"?) роль России, которая не может справиться со своими экономическими и этническими проблемами, не выполняя таких элементарных функций, как выплата зарплаты своим бюджетникам.

В таком же ключе автор расписывает благости для России от реализации проектов по Тумангану и "Кольцу Японского моря", которые и через 10 лет после их возникновения продолжают находиться в состоянии обсуждения и споров.

М. Титаренко может возразить: да, сейчас все это утопия, но вот если мы примем на вооружение концепцию евразийства, то все это может оказаться реальностью. Сделаем такое допущение. Возникает только один вопрос: а что же такое это евразийство?

Читая рассуждения сторонников Евразии (например, Б.С. Ерасова, Г.А. Югая, А.А. Язьковой и многих других), я так и не понял, что это такое. Может быть, г. Титаренко поможет?

По его мнению, евразийство — это идеология, которая "может объединить под общим знаменем и правых, и левых, и прогрессистов, и консерваторов" (совсем как по Дугину). Далее следует, что она, эта евразийская идеология, может абсолютно все. Такой сверхуниверсальной идеологии мир действительно еще не видел. В чем ее такое всесильное волшебство? Оказывается, в национальном характере русской нации, вбирающей в себя "соборность, доброту, чуткость к горю других, готовность поделиться последним". Что ж, в корнях русского народа, не исключено (хотя я сильно сомневаюсь), подобные качества еще сохранились. Но я их что-то не замечал у находящихся у власти политиков, олигархов, государственных бюрократов, в том числе и у самого автора названных слов. А посему у меня создается такое ощущение, что вряд ли можно примирить и объединить миллионы людей с ельцинистами-березовцами, голодных шахтеров и учителей с "новыми русскими". Но в любом случае, причем здесь евразийство?

У М. Титаренко, как и у его приверженцев, постоянным рефреном звучит тезис о том, что мы, русские, дескать, слишком зациклились на Европе, при этом игнорируя азиатскую культуру. Он даже книгу назвал — Россия лицом к Азии. Раз так, то получается, что, мы должны повернуться к Европе задом, если все-таки признать, что у России одно лицо, а не два.

На самом деле, мы эту Азию никогда не игнорировали и о ней знаем ничуть не меньше, чем азиаты о нас. Но опять же, причем здесь евразийство? Любая культура формируется под воздействием влияния и Запада, и Востока. Но оттого, что те же японцы переняли немало элементов европейско-американской культуры, это не сделало их евразийцами, или турок, перенявших немало у Европы, тоже не превратило в евразийцев. Они как были, так и остались японцами и турками. Почему же нам, русским, надо превращаться в евразийцев?

Я согласен, что у России — особый путь, но чем мне помогает замена слова "российский" на "евразийский"?

М. Титаренко постоянно сетует, что мы еще экономически "не интегрированы в АТР", а слишком обращены на Европу. И это, дескать, тоже отдаляет нас от Азии. А для того, чтобы быть настоящими евразийцами, нам надо скорее интегрироваться в этот мифический "АТР".

Действительно, в "АТР" мы не интегрированы и не интегрированы даже в СВА. И я выскажу крамольную для евразийцев мысль, что никогда и не будем интегрированы. Не потому, что мы игнорируем эти регионы, а потому что наши восточно-азиатские пространства не приспособлены для воспроизводства нормальной жизнедеятельности человека. Точно также, между прочим, как и северные территории Канады, которые не интегрированы не только в Азию или в Америку, но даже и в собственную экономику на юге. Если бы М. Титаренко не поленился или догадался проанализировать уровни хотя бы наших торговых связей Азии лет за двести (я уж не говорю о связях интеграционного типа), он обнаружил бы удивительные вещи. Сделаем это за него.

Для начала современность. В 1999 г. на Восточную Азию (17 стран) падало всего лишь 10,2% российского экспорта и 6,7 % импорта, в то время как доля только одной европейской страны — Германии — в экспорте России была равна 8,5%, а в импорте – 13,9%. Если же брать всю Европу, то эти доли превысят 70 и 80% соответственно. Более того, динамика развития торговли за последние не то что 15–20 лет, а за последние 200 лет не подтверждает пустопорожних утверждений, что "Азия" или ныне модный "АТР" занимают "все более весомое место в российской торговле". Не занимают и занимать не будут.

Напомню, что в 1802–1804 гг. (когда начался статистический учет внешней торговли России) на Азию (в то время под Азией понималась Средняя Азия и Персия) приходилось 10% экспорта и 17% импорта. К 1897 г. эти пропорции изменились в таких соотношениях: экспорт — 10,5%, импорт — 11%. То есть доля импорта даже упала за счет Европы и частично Америки. Россия в силу множества причин была, есть и будет устремлена на Европу. Переломать эту устойчивую тенденцию можно было бы только в одном случае — сделать РДВ местом бурной экономической активности, наподобие Калифорнии. В ближайшем столетье этого, однако, не произойдет по самым прозаическим причинам: географии и климата, а отсюда и демографии. И плюс масса других причин, фактически являющихся следствием названных.

Можно и дальше продолжать критику евразийства в титаренковском исполнении, но в этом нет никакого смысла, поскольку он, несмотря на обилие слов вокруг этого выражения, так и не дал определения, что это такое. Такая таинственность, правда, присуща всем российским евразийцам. А это вынуждает меня сделать вывод о том, что евразийство по-российски — это еще один вариант еслибизма, т.е. очередная химера или фантом, или даже гадание на кофейной гуще, приносящая некоторые дивиденды ее сторонникам (точно также, как и астрологам и всяческим гадальщикам), но не имеющая ни практического, ни тем более научного содержания.

Евразийство по Бжезинскому и ответ Ю. Батурина и О. Доброчеева

В отличие от М. Титаренко Зб. Бжезинский в своих геостратегических построениях работает с термином Евразия на понятийном уровне, тем самым как бы претендуя на научность. Посмотрим, что у него из этого получилось. Но сначала небольшая предыстория.

В "НГ" (от 24.10.97) была перепечатана одна из статей Зб. Бжезинского ("Геостратегия для Евразии"), которая, несмотря на русофобский характер, не вызвала полемических ответов со стороны российских политологов-международников. И в этом нет ничего удивительного, поскольку откровениям американца по поводу неизбежной гегемонии США и незавидной участи России, по крайней мере, в обозримой перспективе, действительно нечего противопоставить. Более того, директор Института США и Канады, Сергей Рогов, в обширной статье, опубликованной в НГ-сценарии (№ 3, 1998) квалифицированно, на цифрах, подтвердил обоснованность геостратегического видения Зб. Бжезинского в части, касающейся России. В еще более научной форме это сделали Ю. Батурин и О. Доброчеев на основе "физического и макросоциального подхода", кстати сказать, метода, становящегося весьма популярным в России и известного в США как Теория сложности (The Theory of Complexity). Однако этот же метод позволил нашим ученым не согласиться с Зб. Бжезинским относительно будущего России "в долгосрочной перспективе", и поэтому их статью можно рассматривать как вариант полемики с американским политологом. Полемический ответ Батурина и Доброчеева страдает тем же еслибизмом, хотя и в более наукообразной форме, чем это представлено у М. Титаренко.

Дело в том, что хотя Бжезинский и Батурин с Доброчеевым пользуются различными методами анализа, они прибегают к одинаковым ключевым терминам, т.е. играют на одном и том же понятийном поле. Я имею в виду главный термин, вынесенный в заглавия статей — Евразия и евразийская геополитика. Свое отношение к этой "науке" я выразил выше, сейчас же хочу сконцентрироваться на понятиях "Евразия" и "евразийство" в исполнении Зб. Бжезинский и которые являются отправной точкой "физического метода анализа" наших исследователей.

Евразия: фантом или реальность?

Так что же такое "Евразия"? Зб. Бжезинский пишет: "Евразия — это континент, на котором расположены самые устойчивые в политическом плане и динамично развивающиеся страны мира". В качестве опровержения я мог бы привести десятки стран "Евразии", лишенные приведенных качеств, но для примера сошлюсь всего на две: Россию и Индию. Что касается первой, то Зб. Бжезинский сам утверждает, что Россия — "политическая черная дыра". Вопрос: может ли "черная дыра" быть "политически устойчивой"? История второй страны — Индии — также почему-то не демонстрировала ни политической устойчивости, ни тем более "динамичного развития".

В связи с этим совершенно глупо звучит, что на Евразию "приходится 75% населения Земли, 60% внутреннего валового продукта и 75% энергетических ресурсов. В целом потенциальная мощь Евразии превосходит мощь США". Эту идею подхватывают Батурин и Доброчеев. Спрашивается: можно ли сравнивать совокупный потенциал десятков разнородных стран Европы и Азии с потенциалом одной страны? Это сравнение из той же серии подсчета совокупного потенциала так называемого АТР: загоняют в этот "АТР" полмира, а потом говорят, что его потенциал превосходит европейский.

Далее: "Евразия — это суперконтинент земного шара, играющий роль своего рода оси". Каким образом пол земного шара может быть "осью" чего-то, мне совершенно не понятно.

Наконец: "Та держава, которая станет на нем доминирующей, будет оказывать решающее влияние в двух из трех наиболее развитых в экономическом плане регионах планеты: Западной Европе и Восточной Азии". После второй мировой войны СССР, как известно, был самой мощной державой "Евразии". Несмотря на это, в Западной Европе "решающее влияние" все-таки оказывали США, в Восточной Азии... опять же США.

Таким образом, все определения "Евразии", по крайней мере, в исполнении Зб. Бжезинского, элементарно не подтверждаются исторической практикой, а значит они не верны в принципе. Следовательно, все последующие построения на основе евразийской концепции не имеют никакого аналитического смысла. Игра в модное словечко, которое не поддается понятийному определению. Не случайно наши авторы поневоле вынуждены были оговориться, что "Евразия = Европа + Азия”. Но эта оговорка имеет тот же смысл, что и Еврафрика = Европа + Африка. Кроме географической констатации за такой формулировкой нет никакого содержания.

Является ли Россия Евразией?

Если для Зб. Бжезинского Россия представляется "политической черной дырой" Евразии, то для многих наших геополитиков, как уже говорилось выше, Евразия и есть Россия, то есть ни Европа и ни Азия, а некий синтез, нечто третье. Здесь нас ожидает еще один капкан. Действительно Россия географически расположена на территориях и Европы, и Азии. Но если следовать культурно-цивилизационному принципу, в соответствии с которым европейцы и азиаты — это определенные специфические типы цивилизаций, то россияне не будучи ни теми, ни другими, не могут быть и евразийцами. Точно также как азиаты отличаются от европейцев, россияне отличаются от тех и других. Россияне — это тоже особый тип культуры, мышления и поведения, стоящие особняком от всех остальных типов. Поэтому мне абсолютно непонятен часто употребляемый термин "народы Евразии"; я таких народов пока не встречал. От того, что Турция частично расположена на территории Европы, турки не стали европейцами или евротурками. Так же и австралийцы или новозеландцы, входящие в так называемый "АТР", не стали азиатами, а остались типичными европейцами. Кроме того, термин Азия сам по себе с большим подвохом, поскольку в различных частях Азии живут столь отличные друг от друга "азиаты", что образуют различные типы цивилизации. Достаточно сравнить азиатов-арабов с азиатами-китайцами или азиатами-японцами. Разница, как между небом и землей. Более того, даже расположенные рядом китайцы и японцы по своему умострою, культуре и мировидению отличаются друг от друга больше, чем, скажем, китайцы от немцев.

Таким образом, в геополитическом смысле термины "Азия", а в еще большей степени "Евразия" представляют собой пустые понятия, т.е. не имеющие содержания.

Будущее России: конфедерация или целостность?

Теперь два слова о геостратегии. Зб. Бжезинский уже давно говорит о том, что с точки зрения геостратегических интересов США желателен распад России на ряд территорий типа Сибирской и Дальневосточной республик. Множество раз он говорил и писал о необходимости укрепления независимости бывших союзных республик, в частности Украины, а в связи с ажиотажем вокруг Каспийской нефти, в особенности Азербайджана и Узбекистана. Если исходить из стратегических интересов США, подобные рекомендации вполне логичны. Столь же логичными выглядят его рецепты по формированию "стратегических взаимоотношений между Америкой и Китаем". Он даже готов допустить гегемонию Китая в регионе (в Восточной Азии), одновременно "выводя" Японию за пределы региона в "мировую политику", чтобы предотвратить невыгодное для США японо-китайское противоборство за лидерство в Восточной Азии. Повторяю, резон в такой постановке вопроса для интересов Вашингтона есть.

Батурин и Доброчеев на основе своего анализа, деликатно "оспаривая основной тезис о конфедеративном будущем страны" (России), уверены в ее “устойчивости” или жизненном цикле в соответствии с “линейным размером государств в степени 2/3”. Этот вывод подтверждает, по их мнению, и многовековая история России. Я не знаю, как закон “площади” государств работает в случаях, например, с Японией, Францией, Англией, Испанией и т.д., площади которых в десятки раз меньше российской, хотя “время жизни” этих государств почти в два раза превышает “жизнь” России. Если же иметь в виду, что и “устойчивым”, т.е. целостным государством Россия стала только при Петре I, (а до этого десятки разрозненных княжеств, затем “татаро-моногольское иго”, затем “собирание земли русской”, а затем вновь смуты), то оптимизм наших авторов можно рассматривать как попытку выдать желаемое за действительное.

И проблема “устойчивости” (целостности) или неустойчивости (конфедерации) решается не на основе закона “площади”, а законов политики и политэкономии. Конкретно, это будет зависеть от того, какой строй утвердится в нашей стране. Если восторжествует капиталистический строй, то будут реализованы идеи Зб. Бжезинского. И вот почему.

История России свидетельствует, что как только в ней превалируют демократические формы правления, феодального или капиталистического типа, Россия оказывается рассыпанной, раздробленной. Вспомним период феодальной демократии между X-XIII веками, хаос после Ивана Грозного (конец XVI — середина XVII), период капитализации России с середины XIX (продажа Аляски), демократизация после 1905 г., приведшая к октябрю 1917 г. с потерей Финляндии и Польши (уверен, что последние "ушли" бы и без Октября). Наконец, самый разрушительный период — "демократия" Горбачева-Ельцина. В то же время, когда в России утверждалась диктатура царя или императора (Иван III, Иван IV, Петр I, Екатерина II), а затем "диктатура пролетариата" (Сталин) Россия расширялась и укреплялась.

Нынешний капиталистический путь, даже в случае его успеха, объективно ведет Россию к распаду или, по крайней мере, к экономической автономизации той же Сибири и Дальнего Востока, не говоря уже о все большем удалении бывших союзных республик от России. И этот процесс стимулируется именно капиталистическим вариантом развития, поскольку капитализм предполагает высокую степень автономии экономических субъектов не только на уровне фирм или компаний, но и на уровне регионов, развивающихся не по указке из Центра, а по логике соответствия рыночным отношениям. В этом смысле "крепить" СНГ представляется такой же глупостью, как и удерживать в России ту же Чечню или другие регионы, нацеленные на выход из России. Закон рынка будет диктовать регионам крепить отношения с теми, кто больше "даст". А что может дать им нынешняя нищая Россия, то бишь Федеральное правительство? Уповать же на трансформацию нынешнего режима в сторону социал-демократического капитализма является очередной утопией, поскольку такой тип капитализма может работать только на малых территориях с громадным историческим опытом демократии. Этот тип практически не приемлем ни в России, ни в Китае.

Если же мы вновь вернемся к социалистическому варианту развития (естественно, в его модифицированной форме, близкой к китайскому варианту), тогда можно было бы согласиться с оптимизмом авторов. Поскольку жесткая социалистическая надстройка в сочетании с "мягким" базисом (смешанная экономика) сможет удержать страну от распада и сохранить контроль над стратегическими видами сырья и промышленности.

Только в этом случае Россия, говоря словами Батурина и Доброчеева, станет "центром притяжения" народов и Европы, и Азии, и даже самой Америки. Проблема в том, чтобы они "тянулись" к нам не как к объекту грабежа наших природных и экономических ресурсов, а как к равноправному субъекту экономического взаимодействия. Может быть, только тогда мы, наконец, сможем построить тот самый мост между Востоком и Западом, Восточной Азией и Европой, о котором время от времени толкуют неискоренимые оптимисты, верующие в будущее России.

Снова биполярность?

Между прочим, наиболее сильное возражение Зб. Бжезинскому наши авторы высказывают по очень важному пункту, о котором они не подозревают и сами. Этот пункт сконцентрирован в подзаглавии “Америка и Евразия, единство и борьба — геополитическая формула XXI века”. Внутри этой главки они пишут: “Политическая структуризация будет направлена в сторону американской интеграции с одной стороны и евразийской — с другой”. Они уточняют, что поначалу будет доминировать в этой связи Америка, на следующем этапе — “новое геополитическое образование на Евразийской платформе”.

Фактически они говорят о воссоздании биполярной системы международных отношений. И она действительно будет воспроизведена вопреки концепции многополярности, о которой мечтают утописты из ослабевших или еще не набравших силу государств. Но воссоздана не в форме Америка — Евразия, а Америка — Китай. Потому что реальный интеграционный процесс ныне разворачивается не на “евразийском пространстве”: Европа — Россия — Азия (на этой евразийской “оси” интеграцией и не пахнет), а в Восточной Азии, закручиваясь вокруг материкового Китая. Именно КНР становится той самой “черной дырой”, которая притягивает экономики всех стран Восточной Азии, не говоря уже о чисто торговых и инвестиционных вливаниях других стран земного шара. Причем этот китайский интеграционный анклав системно идеологизирован, привлекая на свою сторону всех обиженных Америкой, прежде всего страны Третьего мира, но не только. Таким образом, складывается не просто экономический интеграционный комплекс в Восточной Азии с ядром в Китае, а именно стратегический полюс во главе с КНР, объективно противостоящий американскому. Именно поэтому так озабочен Зб. Бжезинский будущим Китая, нацеливая руководителей своей страны любыми путями, даже за счет Японии, предотвратить возможность превращения Китая во враждебное США государство. И правильно делает. Только вряд ли у него это получится. Поскольку международные отношения развиваются не по желаниям даже такого умного политолога как Бжезинский и не по “законам” геополитики, а на основе элементарных законов экономики, каждый день подтверждающих свою безоговорочную силу.

И последнее. Я хотел бы обратить внимание на одну вещь, по-моему, не отмеченную никем. Когда речь идет о долгосрочных или стратегических перспективах, у американских и российских ученых есть одна любопытная закономерность, отражающая разницу в типах мышления двух культур. Американец, в том числе и Зб. Бжезинский, обычно не верит в объективный ход истории, в какие-то там исторические закономерности. Именно поэтому он и “обходит вопрос о потенциальной реализуемости ... стратегии”, — о чем то ли с удовлетворением, то ли с укоризной пишут наши авторы. В мышлении американца заложен ген творца событий и даже всей истории. Американец как истый мичуринец не ждет милости от природы; он творит и природу и историю — историю во славу Америки. Он считает: надо сделать то-то и то-то: Россию поджать, Китай привлечь на свою сторону, Японию направить туда-то, а Европу туда-то и т. д.

Русский (в этом смысле он близок к китайцам), воспитанный на идеях исторических закономерностей и веры в “Рро-сссии-юю”, полагает, что в конечном счете История предопределила России великую миссию, и поэтому, несмотря на нынешний кризис, голод и вымирание нации, мы не только выйдем из него победителями, но и спасем весь мир своей Духовностью или еще чем-то. И в этой великой исторической миссии на нашей стороне даже физические законы.

Мне кажется, нам пора перестать рассчитывать на объективные законы природы, которые-де все равно устроят светлое будущее России, и уповать на предначертания Всевышнего, определившего нам роль Третьего Рима, спасающего все остальное человечество от бездуховности.

Если мы не хотим оказаться под американцами или еще кем-то, нам надо действовать также как американцы. То есть не "уповать", не "рассчитывать", а именно действовать. Действовать хладнокровно и целенаправленно, без евразийских иллюзий и мистики, во имя России и российского народа.

Из книги: Олег Арин. Двадцать первый век: мир без России. М.: Альянс, 2001.

The US & Eurasia:

Ex : http://www.newdawnmagazine.com.au/articles/US%20&%20Eurasia.html

With the dawn of the 21st century the world has entered a new stage of geopolitical struggle. The first half of the 20th century can be understood as one long war between Britain (and shifting allies) and Germany (and shifting allies) for European supremacy. The second half of the century was dominated by a Cold War between the US, which emerged as the world’s foremost industrial-military power following World War II, and the Soviet Union and its bloc of protectorates. The US wars in Afghanistan (in 2001–2002) and Iraq (which, counting economic sanctions and periodic bombings, has continued from 1990 to the present) have ushered in the latest stage, which promises to be the final geopolitical struggle of the industrial period – a struggle for the control of Eurasia and its energy resources.

 My purpose here is to sketch the general outlines of this culminating chapter of history as it is currently being played out. First, it is necessary to discuss geopolitics in general, and from a historical perspective, in relation to resources, geography, military technology, national currencies, and the psychology of its practitioners.

The Ends and Means of Geopolitics

It is never enough to say that geopolitics is about “power,” “control,” or “hegemony” in the abstract. These words have usefulness only in relation to specific objectives and means: Power over what or whom, exerted by what methods? The answers will differ somewhat in each situation; however, most strategic objectives and means tend to have some characteristics in common.

Like other organisms, humans are subject to the perpetual ecological constraints of population pressure and resource depletion. While it may be simplistic to say that all conflicts between societies are motivated by the desire to overcome ecological constraints, most certainly are. Wars are typically fought over resources – land, forests, waterways, minerals, and (during the past century) oil. People do occasionally fight over ideologies and religions. But even then resource rivalries are seldom far from the surface. Thus attempts to explain geopolitics without reference to resources (a recent example is Samuel Huntington’s The Clash of Civilizations) are either misguided or deliberately misleading.

The industrial era differs from previous periods of human history in the large-scale harnessing of energy resources (coal, oil, natural gas, and uranium) for the purposes of production and transportation – and for the deeper purpose of expanding the human carrying capacity of our terrestrial environment. All of the scientific achievements, the political consolidations, and the immense population increases of the past two centuries are predictable effects of the growing, coordinated use of energy resources. In the early decades of the twentieth century, petroleum emerged as the most important energy resource because of its cheapness and convenience of use. The industrial world is now overwhelmingly dependent on oil for agriculture and transportation.

Modern global geopolitics, because it implies worldwide transportation and communication systems rooted in fossil energy resources, is therefore a phenomenon unique to the industrial era.

The control of resources is largely a matter of geography, and secondarily a matter of military technology and control over currencies of exchange. The US and Russia were both geographically blessed, being self-sufficient in energy resources during the first half of the century. Germany and Japan failed to attain regional hegemony largely because they lacked sufficient indigenous energy resources and because they failed to gain and keep access to resources elsewhere (via the USSR on one hand and the Dutch East Indies on the other).

Yet while both the US and Russia were well endowed by nature, both have passed their petroleum production peaks (which occurred in 1970 and 1987, respectively). Russia remains a net oil exporter because its consumption levels are low, but the US is increasingly dependent on imports of both oil and natural gas.

Both nations long ago began investing much of their energy-based wealth in the production of fuel-fed arms systems with which to expand and defend their resource interests globally. In other words, both decided decades ago to be geopolitical players, or contenders for global hegemony.

Roughly three-quarters of the world’s crucial remaining petroleum reserves lie within the borders of predominantly Muslim nations of the Middle East and Central Asia – nations that, for historical, geographic, and political reasons, were unable to develop large-scale industrial-military economies of their own and that have, throughout the past century, mainly served as pawns of the Great Powers (Britain, the US, and the former USSR). In recent decades, these predominantly Muslim oil-rich nations have pooled their interests in a cartel, the Organisation of Oil Exporting Countries (OPEC).

While resources, geography, and military technology are essential to geopolitics, they are not sufficient without a financial means to dominate the terms of international trade. Hegemony has had a financial as well as a military component ever since the adoption of money by Bronze Age agricultural empires; money, after all, is a claim upon resources, and the ability to control the currency of exchange can effect a subtle ongoing transfer of real wealth. Whoever issues a currency – especially a fiat currency, i.e., one not backed by precious metals – has power over it: every transaction becomes a subsidy to the money coiner or printer.

During the colonial era, rivalries between the Spanish real, the French franc, and the British pound were as decisive as military battles in determining hegemonic power. For the past half-century, the US dollar has been the international currency of account for nearly all nations, and it is the currency with which all oil-importing nations must pay for their fuel. This is an arrangement that has worked to the advantage both of OPEC, which maintains a stable customer in the US (the world’s largest petroleum consumer and a military power capable of defending the Arab oil kingdoms), and of the US itself, which receives a subtle financial tithe for every barrel of oil consumed by every other importing nation.

These are some of the essential facts to bear in mind when examining the current geopolitical landscape.

The Psychology and Sociology of Geopolitics

Geopolitical goals are pursued within specific environments, and they are pursued by specific actors – by particular human beings with identifiable social, cultural, and psychological characteristics.

These actors are, to a certain extent, embodiments of their society as a whole, seeking benefits for that society in competition or cooperation with other societies. However, such powerful individuals are inevitably drawn from a particular social class within their society – typically the wealthy, owning class – and tend to act in such a way as to benefit that class preferentially, even if doing so means ignoring the interests of the rest of society. Moreover, individual geopolitical actors are also unique human beings with insights, prejudices, and religious obsessions that may occasionally lead them to act at cross-purposes not only to their society, but their class as well.

From society’s point of view, geopolitics is a Darwinian collective struggle for increased carrying capacity; but from the individual geostrategist’s viewpoint, it is a game. Indeed, geopolitics could be considered the ultimate human game – one with immense consequences, and one that can only be played within a tiny club of elites.

As long as there have been civilisations and empires, kings and emperors have played some version of this game. The game attracts a particular kind of personality, and it fosters a certain way of thinking and feeling about the world and about other human beings. The act of playing the game confers feelings of immense superiority, aloofness, power, and importance. One can begin to appreciate the supremely addictive intoxication that flows from playing the geopolitical game by reading documents composed by prominent geostrategists – national security briefing papers by people like George Kennan and Richard Perle, or books by Henry Kissinger and Zbigniew Brzezinski. Take, for example, this passage from Kennan’s US State Department Policy Planning Study #23 from 1948:

We have 50 per cent of the world’s wealth, but only 6.3 per cent of its population. In this situation, our real job in the coming period is to devise a pattern of relationships which permit us to maintain this position of disparity. To do so, we have to dispense with all sentimentality... we should cease thinking about human rights, the raising of living standards and democratisation.

Such dry, functional prose is at home in a world of offices, telephones, and limousines, but that is a world utterly disengaged from the millions – perhaps hundreds of millions or billions – of people whose lives will be overwhelmingly impacted by a phrase here, a word there. At one level, the geostrategist is simply a man (after all, the club is overwhelmingly a men’s club) doing his job, and trying to do it competently in the eyes of onlookers. But what a job it is! – determining the course of history, shaping the fates of nations. The geostrategist is a Superman, an Olympian disguised as a mortal, a Titan in a business suit. Nice work if you can get it.

Eurasia – Grand Prize of the Great Game

Looking at their maps and model globes, British geostrategists of 18th and 19th centuries could not help but notice that Earth’s landmasses are highly asymmetrical; Eurasia is by far the largest of the continents. Clearly, if they were themselves to build and maintain a truly globe-spanning empire, it would be essential for the British first to establish and defend strategic footholds throughout this mineral-rich, densely populated, and history-soaked continent.

But British geostrategists knew perfectly well that Britain itself is only an island off the northwest of Eurasia. Within this largest of continents, the most extensive nation was by far Russia, which geographically dominated Eurasia as Eurasia dominated the globe. Thus the British knew that their attempts to control Eurasia would inevitably confront the self-preservative instincts of the Russian Empire. Throughout the 19th century and into the early 20th, British/Russian conflicts repeatedly flared on the Indian frontier, notably in Afghanistan. An imperial functionary named Sir John Kaye called this the “Great Game,” a term immortalised by Kipling in Kim.

Two costly World Wars and a century of colonial uprisings largely cured Britain of her imperial obsessions, but Eurasia could not help but remain central to any serious plan for world domination.

Thus in 1997, in his book, The Grand Chessboard: American Primacy and its Geostrategic Imperatives, Zbigniew Brzezinski, former National Security Advisor to US President Jimmy Carter and geostrategist par excellence, would insist that Eurasia must be at the centre of future efforts by the United States to project its own power globally. “For America,” he wrote,