LA  NAZIONE

EURASIA - UCRAINA

****** Eurasist Ukrainian Bullettin ******         

PRESENTA

CONSERVATIVE REVOLUTION

AMICI EURASISTI DALL'UCRAINA

http://www.mesogaia.il.if.ua 

http://goutsoullac.narod..ru

http://www.lab.org.ua

http://www.perehid.kiev.ua

http://www.loveyourace.narod.ru

Gruppo di ricerca di basi di tradizione primordiale "MESOGAIA"

(http://www.mesogaia.il.if.ua)

 e l'associazione di intellettuali che studiano tradizioni religiose, le culture e storia di nazioni di mondo. Le attivita dell'associazione si sono concentrate sullo sviluppo di cravatte piu vicine tra le religioni di ogni mondo del due e nazioni sullo sfondo di uno, tradizione pre-storica, tutto-umana, primordiale che e soggetta a ricostruzione. E data retta essere tradizionale di peoples del supplire-continente Ucraino ed il continente di Eurasian. Aree principali delle sue attivita stanno studiando relazioni sotterrare-etniche, frattura di civilta interrogatoria, provocando dissertazione politica e contemporanea.

e-mail:goutsoullac@rambler.ru

ЗМІСТ / CONTENTS

Наталія Литвин - Гуцуляк МАЙБУТНЄ ПОКОЛІННЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ

·        ВСТУП ДО НАЦІОНАЛ-АНАРХІЗМУ (http://www.terrafirma.rosenoire.org)

·        ФАЛАНГА. Питання і відповіді  (http://www.falange.org)

·        O.Y.Plenkov. ERNEST JUNGER AND HIS CONTRIBUTION IN MODERN (In Russian)

·        INTRODUCTION IN NATIONAL ANARCHISM (http://www.terrafirma.rosenoire.org)

·        PHALANX. Questions and answers (http://www.falange.org)

·        The DECLARATION of the PURPOSES (the Society " Mont Pelerin ")

·          STUDI TRADIZIONALI (Links)

ШЛЯХ СОНЦЯ - ВПРАВО!

DEN WEG DER SONNE - NACH RECHTS!

"Істинний консерватизм є боротьба вічності з часом,

 супротив нетлінності тліному"
Микола БЕРДЯЄВ

"...Соціалізм розвинеться в усіх своїх фазах до найстрашніших наслідків, до безглуздя. Тоді знову з титанічних грудей революційної меншості вирветься крик страждання і знову почнеться смертельна боротьба, в якій соціалізм займе місце теперішнього консерватизму (реакції) і буде переможений майбутньою, невідомою революцією"

 (Собрание сочинений, т. 5, с. 121)

МАЙБУТНЄ ПОКОЛІННЯ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ

Аналізуючи соціальний стан сучасного СНД, Павло Чорноморський у праці "Коли прийде Жерміналь" дає конкретну відповідь про найближче майбутнє.

Прийде нове покоління революціонерів, цілком нових людей, позбавлених всіх віджилих радянсько - ранньодемократичних страхів та комплексів. Вони будуть швидше за все опиратися на традицію Заходу, ніж на досвіди СРСР чи націоналістичних рухів.

Нові революціонери - це ті, "хто народився у другому брежнівському десятиріччі - з 1974 по 1984 рік.У цих молодих людей було більше часу, на початку дев'яностих вони були підлітками або дітьми і не могли брати участі у естафеті миттєвого збагачення та надшвидкого карєризму, і в результаті вони часто освіченіші і глибші, ніж попереднє покоління. Рання юність їх пройшла під чергу жорстоких образ, принизливої батьківської непотрібності та бідності, а тепер, коли вони вчаться або отримують дипломи, вони виявляють всі "теплі місця" вже зайнятими. Вони знають іноземні мови, прочитали потрібні книжки та подивилися потрібні фільми, але двері захлопуються буквально перед їхнім носом. Престижні місця відійшли або "розумним жулікам", які зуміли правильно зіграти на початку 90-х ХХ ст., або дітям тих же самих жуліків... Звичайно, в цьому новому поколінні будуть і ті, хто підчинить себе повністю коньюктурі та спробує по головах оточуючих дістатися успіху. Але знайдуться інші, ті, хто не захоче грати за загальноприйнятними правилами.

Постане ірраціональний тероризм імпульсного типу, що змістився з макрорівня (великі суб'єкти дії - класи) до мікрорівня некерованих макрогруп, що не спішитимуть визначити себе формально, і навіть одинаків.

На жаль, на думку Павла Чорноморського, ці "нові революціонери" будуть саме лівим рухом.

Проте, думається, насправді "лівим" це покоління буде тому, що критикуватиме "велику реальність" за допомогою якихось "нових ідей".

Але за характером це буде саме той "новий правий" рух, який передбачав ще Олександр Герцен, пророкуючи загибель існуючому світові: "... Соціалізм розвинеться в усіх своїх фазах до найстрашніших наслідків, до безглуздя. Тоді знову з титанічних грудей революційної меншості вирветься крик страждання і знову почнеться смертельна боротьба, в якій соціалізм займе місце теперішнього консерватизму (реакції) і буде переможений майбутньою, невідомою революцією" (А. Герцен, Собрание сочинений, т. 5, с. 121).

Але якщо раніше громадянська війна була наслідком революції, то тепер революція ("революція нових правих") буде наслідком громадянської війни ("the second civil war").

Олександр Панарін (Панарин А. "Новые Интернационалы", газ. "Литературная газета", 2002, №52, 25 - 31 декабря, с.2) так зображає майбутню громадянську війну:

Оборонна стратегія багатих проти нестабільності на мікрорівні орієнтована на те, щоб перекупити ліберальну "малу державу" та перетворити її на знаряддя захисту виключно їх інтересів. Попередню велику централізовану державу вони перекупити не могли. Перекупити нову малу їм цілком під силу. Це полегшується новими правилами існування політичних еліт, котрі стали жити за законами ринку. У відповідності до ринкової логіки державні політичні рішення стають товарами, що наперед замовляються та купуються тими, хто в стані заплатити.

Оскільки бідним заплатити нема чим, вони даремно надіються на професіональних політиків - продавців політичних проектів та рішень (в Україні - це Євген Марчук, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко). Чим більшою мірою політика стала товаром, тим більшою мірою вона стає не "лівою", а "центриською" навіть безвідносно до зміни ідеологій: де платять більше (на жаль, Панарін вважає, що не "центриською", а саме "правою", але реалії, зокрема України, доказують ущербність простого теоретизування в рамцях "праві - ліві").

Крім "оптової" скупки державних рішень, багаті звернуться і до можливостей приватної самооборони: стануть формувати озброєну приватну охорону аж до таємних найманих армій, конкуруючих із силовими службами держави. І чим краще захищеними в результаті такої стратегії будуть себе відчувати нові багаті, тим більш соціально викличною та безвідповідальною буде ставати їх поведінка, відверто протистояча установкам соціального консенсусу. У відповідь на цю стратегію багатих, що відійшли від національного консенсуса, бідні почнуть формувати свою самооборону - самооборону тих, хто у відчаї.

Поляризація у суспільстві буде відбуватися у відповідності з направленістю енергії руйнування: у одних вона буде спрямована всередину, даючи саморуйнівні прояви алкоголізму, наркоманії, важких депресій, у інших - назовні, даючи прояв "робінгудівщині".

Остання може дати не тільки більш чи менш "благородних" розбійників, але з часом і ідейних фанатиків неоголошеної громадянської війни, що буде вестися не фронтально, а мозаїчно - в деконструйованому соціальному полі.

Тероризм - це екстрема новітнього громадянського суспільства, що втратило під вченням чергового великого вчення (лібералізму) навики соціального консенсусу. Нові багаті - це не партія консенсуса, а партія громадянської війни, що не залишає "класово ворожим елементам" жодних шансів, хіба що сподіватися на Господа Бога і самих себе.

У нових багатих нема зовнішніх ворогів, а є ворог внутрішній - групи тубільної більшості, що дуже швидко зубожівають. Відсутність зовнішнього ворога на фоні присутності внутрішнього сприяє формуванню глобального інтернаціоналу багатих, приймаючих рішення за спинами народів і всупереч їх інтересів.

Стратегія превентивного удару старих і нових багатих проти старих і нових бідних ідеологічно вже оформлена у виглляді "боротьби зі світовим тероризмом". Бувші геополітичні коаліції замінять глобальні класові коаліції, що фальшиво іменуватимуться "цивілізованими співтовариствами", "силами добра". А зло - це бідність, але не в попередньому сенсі спільно здоланої соціальної біди, а в новому сенсі соціального расизму, що розглядатиме у жертвах бідності недостойних існування недолюдей (тобто відродиться чистої води "кальвінізм")

Історично це можна оцінити як фазу виклику. Прогнозована фаза відповіді, неодмінно, знаменуватиметься появою глобального інтернаціоналу бідних. Неоголошена громадянська війна, розпочата новими багатими, переросте в глобальну громадянську війну багатого центру та незаможної периферії.

ХХІ століття увійде в історію як епоха СТОЛІТНЬОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ багатої меншості з бідною більшістю. Під час неї відбудеться багато неочікуваного.

Тому даремно ідеологи нових багатих поспішили проголосити "кінець історії". Ми - покоління, що застало неочікувану загибель дуже історично самовпевненого ладу. Тому, коли нам говорять про "повну та остаточну" перемогу лібералізму, ми маємо право скептично зауважити, що щось схоже ми вже чули.

(апологія повстання)

 1 Чий ти агент?

Будь-яку людину корисно розглядати як агента впливу. Такий погляд відсилає нас до марксистської ("сума суспільних зв'язків") чи традиционалістської формули ( представник того чи іншого езотеричного принципу, син сакрального племені). Агент впливу тих чи інших економічних, політичних, релігійних, культурних сфер.

Таке визначення людини насамперед заперечує мінімальний гуманізм ( "просвітницький індивідуалізм"), що став в останні десятиліття фоновою ідеологією "цивілізованих країн". Стверджується, що людина - це ціль, суб'єкт, міра, зміст і все інше. Ті, хто стверджують це - дуже цинічні, їм чудово відомо, що людина сама по собі не може бути нічим і ніким з перерахованого ряду. За допомогою мінімального гуманізму соціальні програмісти сучасного "розвинутого" суспільства роблять маси своїми несвідомими агентами. Але несвідомий агент - найпримітивніший. Рівень рефлексії агента визначає його ефективність, тобто чим краще людина розуміє і почуває, чий саме він агент, де його центр, проти і за кого вона веде незриму війну, тим більше відповідальні і запаморочливі завдання він одержує від долі.

З'ясування себе як агента називається грецьким православним терміном "диакрисис". З'ясування інших як агентів називається латинським словом "конспірологія". Наступне глобальне повстання, що поки не відбулося, але яке як і раніше готується в надрах Вітчизни і Народу, можна визначити як момент з'ясування і нестерпного для багатьох оголення істини. Ми визначаємо себе як агенти впливу цього, заключного, фінального повстання.

2 Новий колектив

Майбутнє повстання має потребу сьогодні в євразійському ситуационізмі, у східному, національному, містичному анархізмі, у серйозному і довгостроковому антисистемному проекті, навколо якого як навколо таємного центра об'єднають свої зусилля всі агенти нашого впливу. Цей штаб не може бути точно політично позначений, він ближче до "університету дії", ніж до тієї чи іншої партії, це увесь час зникаючий від погляду системної аналитики і системної критики новий колектив.

Соціальний фанатизм, ритуальна еротичність, серйозний езотеричний багаж, іронія у відношенні "кадрових" і повна довіра до своїм - от самі загальні риси і паролі нового колективу.

Новий колектив - це субмарина, у череві якої збираються усі, хто намагається відповідати вищеописаному типу. Ті, які не справилися з завданням рано чи пізно самі вискочать за борт, інші спливуть один раз, піднімуться з дна, вийдуть з історичної тіні, щоб вершити суд і диктувати життю свої правила. Домінатори, комісари, партизани збираються на кораблі, оточеному рідкою стихією тотальної торгівлі, тотальної несерйозності, тотального і хаотичного змішання. У цьому океані хаосу без усякого змісту рухаються неорганізовані елементи колишнього порядку, високе там перемішано з низьким, південне з північним, темне зі світлим, щире з помилковим. Новий колектив - єдиний шанс, останній представник порядку, острів і храм правди, що атакується загонами химер. Корабель справедливості посередині хвиль безправ'я і соціальної какафонії. Нарешті, новий колектив є ковчег абсолютної моральності.

Мораль і моральність аж ніяк не синоніми, як прийнято вважати. Часто моральність і мораль поняття протилежні. Мораль можна визначити як моральність, що була у вживанні, а моральність як внутрішній імператив, що і сформулювати до кінця не можна, саме цей імператив і робить з тебе агента.

Мораль - це колишня моральність, відчужена від себе, використана з метою тієї групи, що домінує в даний момент. Мораль історична, соціальна і як це нерідко трапляється, аморальна. Моральність онтологічна, не піддається редукції, властива людині саме як печатка обраності, а не як знак корисності. Моральність як правило виглядає аморально.

Революціонер аморальний, але завжди "нравственен". Буржуа навпаки - моральний, але "безнравственен". Юродивий "нравственен". Обиватель моральний. Життя "нравственне". Смерть моральна.

З будь-якою мораллю в людей нового колективу може бути винятково тактичний союз, тому що вони - представники "нравственности", справедливості і правди і їх мало цікавить, чи любить їх суспільство, чи відносять їх до позитивних чи негативних героїв істеричні журналісти чи просто зацікавлені сусіди.

3 Ексгумація

Примару, що бродила по Європі сто років тому, поховали занадто поспішно, без її згоди й участі.

Колишні революційні проекти сполучили в собі глобальний соціальний прогресизм плюс підсумкову естетичну реакційність. Задушливий класицизм сталінського соціалізму гарний зараз, щоб нервувати буржуа й обивателів, але в часи індустріалізації і колективізації все було інакше. Наступне повстання буде нести глобальний соціальний архаїзм на рівні міфу і сюжету, що зненацька дає в естетичному вимірі найавангардніші, модерністські способи вираження, тобто архаїзм концепцій плюс граничний авангардизм їхнього сприйняття. Це буде консервативна революція як її розуміли класики. Виконання саме такого завдання - обов'язок всіх агентів з нашого боку.

Тим більше, що ситуація останнім часом нам відверто допомагає. Ексгумація самого поняття "революція" відбувається серед гуманітаріїв, тому доказом останні книги Еткінда і Гольдштейна, що стали культовими. Зростаюча популярність "екстремізму" у студентському середовищі помітна навіть для ока, не збройного соціологічними даними. Слухати "Трансільванію" на Радіо-101, де двічі в тиждень Граф Хортиця озвучує свій катехізис, правило гарного тону в незалежних молодіжних середовищах. Читання видань "Арктогеї" (знаю по особистому досвіді) забезпечує успіх на більшості іспитів. Перший сезон нонконформних заходів у Музеї Маяковського - це черги безупинних аншлагів.

Який висновок ? Гуманітарний істеблішмент, швидко вловлюючи нову хвилю, звикає "балдеть" від радикалізму так само, як ще п'ять років тому "балдел" від лібералізму, і всі наші агенти повинні використовувати цю вдалу ситуацію по максимуму.

Не менш послідовну радикализацію переживають і більш широкі прошарки, той же робітничий клас. Голодування протесту вийшли з моди остаточно і більше не є сенсацією ні барикади на магістралях, ні люди, що живуть на рейках. Усе частіше народ переходить до відчутної прямої дії, відповідаючи на "непопулярні заходи" влади несанкціонованим поводженням. Зрадницька й угодівська профспілкова бюрократія важко утримує ту класову ненависть, що нагнітається в низових організаціях, на місцях, у провінції. Це підтверджують навіть наші "придворні" соціологи, то можна собі уявити, яка ситуація насправді.

4 Перспектива

Коли обоє ці процеси - ідеологічна радикализация інтелігенції і політична радикализация мас - зустрінуться, неминучий сніп іскор, горезвісний "соціальний вибух", здатний забрати всіх ляльок системи, незалежно від їхнього удаваного політичного фарбування і фінансової проплаченності.

Наша задача - не віддати хаосу цей час. Неформальні лідери, ті, на кому буде триматися нове суспільство, повинні заявити про себе вже зараз. Нові колективи - це поштарі майбутнього. Університет дії повинен поділитися досвідом з усіма, хто в ньому має потребу. Вони - це ми. Ми - агенти майбутнього.

5 Що робити?

Усім залишатися на своїх місцях. Не потрібно кидати роботу, родину і будинок і тікати в ліси рити землянки. Усім, хто усвідомлює себе нашим агентом, варто зрозуміти - ми на війні, і освіжити в пам'яті кілька радянських фільмів про розвідників. Ми на війні навіть не тому, що нас змусили вороги. Ми на війні були завжди, з народження, просто лінія фронту і навколишній розклад увесь час мінялися. І ми завжди будемо на цій війні, щоб не відбулося, перемога не може бути абсолютною, вона усього лише змінює розміщення зовнішніх сил у нашу з вами користь. В іншому все продовжується як раніш. Ворог зовнішній і ворог внутрішній, той, що усередині нас, нікуди не подінуться. Якщо ви наш, то погодитеся з цим з півслова, якщо ні, то пояснювати що-небудь вам швидше за все безглуздо. Війна - це питання віри. Технологія звільнення сьогодні - це теологія звільнення.

Отже, усім, хто взнав у собі наших агентів і готовий до оперативної роботи, слід для початку вийти на зв'язок. Ми не ховаємося, нехай ховаються ті, у кого совість не чиста. Варто добре подумати: "що я можу зробити для майбутнього повстання?" На будь-якім місці, ким би ви ні були, ви можете бути корисні. Процес радикализації з нашою допомогою повинний стати незворотним.

Йдіть до нас зі своєю особистою революцією і ми зробимо її колективною. Беріть участь у війні разом з нами і ви зміните хід історії і взагалі хоч якось відпокутуєте своє існування.

Розберіться в собі. Запам'ятайте паролі. І починайте діяти. Від вас залежить усе.

Дмитро Корчинський

Подивився я цей фільм. Не Лєрмонтов. Не в сенсі геніальності. У Лєрмонтова теж вистачає слабеньких рядків. Коли він пише як читач. Натомість він чудовий поет, коли пише як офіцер. Відмінність великих росіян в тому, що вони були чесніші і не сублімували особистого захвату від своїх ворогів. Цей заздрісний захват маніфестувався в безлічі літературних кавказьких сюжетів і у військовій моді на кавказьке. яка тривала до першої світової включно. Причини цього захвату в тому, що наші бідні брати - росіяни ніколи не мали такої чарівної речі, як європейський феодалізм. всі наші уявлення про належне і прекрасне в людських стосунках мають феодальне походження. Честь, вірність і вірність слову, чисте романтичне кохання, самопожертва в ім'я символів, шляхетність - все це феодальні поняття.

Росіяни про це дізнавалися з книжок, а горці такими народжувалися. Російський nobeles, навіть князь, все одно лишався холопом для царя, а отже, холопом взагалі. "Дворянин" - однокорінне "дворовому". Російський офіцер на Кавказі був казенною людиною, а горець, навіть коли пас свої вівці, був лицарем.

Сьогодні порівняння ще більш не на користь росіян.

Я не дуже люблю чеченців (вони колись відбили у нас одного баригу), але вважаю, що в них є чого повчитися. Я спостерігав їх у Чечні.

Чеченець ходить розгорнувши плечі, з піднятою головою, з твердим поглядом. Він постійно змушений підтверджувати власну гідність. У разі завданої йому образи (особливо якщо в присутності інших) - він має убити кривдника. Він це знає і це знання відбивається на його поставі. Регулятором стосунків є кровна помста. Вбивши, він і його родина матимуть проблеми з родичами жертви найближчі п'ятдесят років. Цього не хочеться, тому всі надзвичайно ввічливі. Коли до кімнати входить чоловік (навіть молодший за присутніх, навіть незнайомий), всі встають, щоб висловити йому повагу. Ви питаєте, чому вони так воюють? Вони так живуть.

Тепер спустіться у московське чи київське метро і погляньте на ці похилені потилиці. Зрештою, зазирніть у дзеркало. У ці бляклі очі. Постмодернізм. Цивілізація екранів. Світяться мільйони екранів. Перед мільярдами згаслих очей.

Наш розум на боці стабільного суспільства низин. Наші серця на боці горців.

Втім, про кіно. Основна тема: "Чечени - гади. Але ж як було б добре, якби наші були як чечени!"

Звичайна сюжетна лінія. На початку фільму жорстокі красиві сильні чоловіки пригнічують нещасних, звичайних, ображених. У другій половині, хтось зі звичайних ображених (щоб тобі, читачу, було легше ідентифікувати з цим персонажем себе) виявляється крутішим за крутих, вбиває та ображає красивих та сильних (зовсім як ти під час сеансів підліткової мастурбації). Справедливість і твої комплекси торжествують у фіналі.

Брехня тут не в тому, що звичайні люди нездатні воювати. Навпаки, з більшості людей можна зробити непоганих солдатів. Я знаю багатьох деградованих суб'єктів, які, потрапивши на війну, проявляли чудеса мужнолсті. Проте для них неможлива ініціатива. Вони нездатні організувати власну війну. Для цього потрібна інша порода.

Всі ви потребуєте вищої сили над собою. Я маю сказати тобі: стій тут, стріляй туди. Сам собі ти не зможеш цього сказати. Ти ніколи не вгадаєш місця, не визначиш напряму. Інакше б ти уже робив це.

Звичайний хлопець здатен потрапити на війну. Але він не здатен її розпочати. Тому я не вірю фільмам, де звичайні хлопці, на свій розсуд, воюють із красивими сильними чоловіками. Я вірю у звичайних хлопців, які пишуть заяви у міліцію, наглядають у тюрмах, представляють державне звинувачення.

Чеченці ведуть феодальну війну. В банді непотрібні звичайні патріоти, які готові померти за Вітчизну. Потрібні ті, які приїдуть на власному транспорті, зі власною зброєю та грошима на набої. Лицар повинен озброюватися сам і на власному коні являтися до сюзерена. Спробуй дати автомата голому патріоту. Перше, що він зробить - це продасть його. А потім - тебе.

На всю Росію не так уже й багато людей, які здатні ініціативно вести війну: начальник генштабу, командувач федеральних сил на північному Кавказі, декілька "бригадних пап". Натомість, у феодальному чеченському суспільстві кожен сам собі генеральний штаб. добра порода.

Нам, вівцям. подобаються фільми про вовків. А ще більше - про овець, які рвуть вовків.

Війна триває. Просто є такий глибокий тил, де ніхто не знає. що існує фронт.

("Політика і Культура", 2003, № 3, с. 26)

-------------------------------------

"... Війна є вища форма боротьби між націями, державами, класами, політичними блоками; всі закони війни використовуються воюючими націями, державами, класами і політичними блоками для завоювання перемоги"

("Мао Цзэ-дун. Избр.произв. - М.: Изд-во иностр. лит., 1952. - Т. 1. - С. 325).

"... Центральною задачею революції та вищою формою є захоплення влади збройним шляхом, тобто вирішення питання війною"

("Мао Цзэ-дун. Избр.произв. - М.: Изд-во иностр. лит., 1952. - Т. 2. - С. 379).

"... Перебудувати світ можна тільки за допомогою гвинтівки. Ми - за знищення війни, бо війна не потрібна, але знищити війну можна тільки через війну. Якщо хочеш, щоб гвинтівки не було, - берись за гвинтівку"

("Мао Цзэ-дун. Избр.произв. - М.: Изд-во иностр. лит., 1952. - Т. 2. - С. 388).

Армін Молер

"...революція розуміється тут на відміну від її розуміння в дусі ідей прогресу зовсім не як прискорений поштовх вперед..., а як видалення заваджаючого життю наросту"

(с.149)

"...новий консерватизм визнає ... постійну плинність окремих форм, але за цим рухом, що перебуває на передньому плані, він бачить спокій цілого... Новий консерватизм не вірить в те, щоб по-суті щось змінювалося"

(с.148)

"...любов до світу, який він є ..., до світу, який він тепер, без будь якої надії на поліпшення..., до світу, яким він завжди був і буде"

(с.160)

(Mohler A. Die Konservative Revolution in Deutschland 1918 - 1932. - Stuttgart: Grundriss ihrer Weltanschauungen, 1950)

Армин Молер

ФАШИСТСКИЙ СТИЛЬ

Фашизм традиционно относят если не к консерватизму, то к правым силам вообще. Сами консерваторы, теснимые со всех сторон, не раз пытались "сдвинуть" влево такие понятия, как фашизм и национал-социализм. Как после 1933, так и после 1945 гг., они пытались "посадить" на левые корни и поселить на политическом ландшафте левых то, что другие называют правым тоталитаризмом. Это подкреплялось логическими аргументами и тем обстоятельством, что особенно после первой мировой войны политические крайности подковообразно сгибались навстречу друг другу.

В силовом поле между обоими краями подковы, т.е. между крайне правыми и крайне левыми, действительно, наблюдается кое-какое движение туда-сюда, но при ближайшем рассмотрении оказывается, что оно охватывает лишь одиночек и разрозненные группы, а также сферу идеологии. Граница между массовыми правым и левым движениями всегда обозначалась потоками крови. Очень многие консерваторы самим фактом своей гибели или многолетнего заточения как бы дистанцировались от правого тоталитаризма.

В современной истории нет другого феномена, контуры которого были бы такими же расплывчатыми, как контуры фашизма. Само это слово уже не таит в себе нечто определенное. Всякий употребляет его всякий раз для обозначения чего-нибудь другого, и оно уже не действует. Ярлыки типа "фашизм", "фашист", "фашистский" пытаются прилепить к различным лицам, организациям, ситуациям, в результате чего утрачивают свое конкретное значение сами эти слова. В современном обществе, в котором каждый, кто занимается политикой, может быть обозван фашистом, это слово уже почти ничего не значит. То же можно сказать и о таких определениях как "постфашистский" и "профашистский", а также и к особо почитаемому в Западной Германии термину "клерикальный фашизм". Все они ни в коем случае не описывают какой-либо феномен, имеют обобщающую и потому "размытую" ориентацию.

К этому следует добавить, что сегодня уже никто сам себя фашистом не называет. Исключение составляют разве что отдельные статисты-фанатики. Само это слово используется для выражения недовольства, причем почти по любому поводу. Таким образом содержание политических понятий выветривается, и они отмирают.

Кто хочет вернуть понятию "фашизм" его осязаемое содержание, может пойти простым путем и отнести это понятие к итальянскому движению, которое его, собственно, и создало, а также к возникшему в результате этого государству. Но всякий, кто не лишен некоторого чутья в области физиогномики, не будет чувствовать себя вольготно в рамках такого ограничения. Он скоро заметит, что само собой напрашивается распространение этого понятия за пределы Италии. Сначала он примет к сведению родственные фашизму явления в районе Средиземного моря /например, испанская фаланга/. Потом ему на ум придут подпадающие под это понятие имена: Хосе Антонио Прима де Ривера в Испании, Леон Дегрель в Бельгии, Освальд Мосли в Англии. Возникнут и содержательные колебания. Причислить ли сюда еще и Жака Дорита во Франции, который явно не отказался от стиля массового коммунистического движения, откуда он пришел? Считать ли фашистом румына Корнелиу Кодреану, "железная гвардия" которого уходит своими корнями в крестьянство и сильно привержена христианству? За перечисленными политиками просматривается еще и целая фаланга писателей, которая производит соответствующую литературу... Очевидно существует такой эпохальный феномен, как фашизм, который между 1919 и 1945 гг. встречается в различных странах и сильно отличается от того, что подразумевают под этим понятием после 1945 года.

Пристегивание понятия "фашизм" к определенной эпохе в истории пересекается со своеобразной теорией фашизма Эрнста Нольте, хотя все еще не оставляют попыток /больше в ходе полемики, а не в научных трудах/ доказать существование фашизма после 1945 года.

Результаты физиогномики, напротив, значительно удалены от попыток Нольте называть то, что он считает фашизмом, общим стилем эпохи между двумя мировыми войнами. Фашизм нам представляется образом действия, стилем который пересекается с другими образами действия на данном этапе и только вкупе с ними составляет стиль времени. В отличие от Нольте /и особенно от левых фашистских теорий/ мы не распространяем понятие "фашизм" на те государства и политические движения, которые в свое время насильственно отмежевались как от либерального общества, так и от левого радикализма. Фашизм является там лишь частью от целого и представлен сильнее или слабее в зависимости от страны и ситуации.

В любом случае на провал обречены все попытки понять суть фашизма основываясь на теоретических высказываниях его глашатаев, или, что не одно и то же, свести его к голой теории, так же, впрочем, как и попытки ограничить его определенными социальными слоями. В этой сфере политики отношение к понятию является инструментальным, косвенным, задним числом изменяющимся. Предшествует решение о жесте, ритме, короче, "стиле". Этот стиль может выражаться и в словах. Фашизм не безмолвен. Скорее, наоборот. Он любит слова, но они у него не для того, чтобы обеспечивать логическую взаимосвязь. Их функция скорее заключается в том, чтобы задать определенной тон, создать нужный климат, вызвать соответствующие ассоциации. По сравнению с левыми и либералами путь к пониманию ищется здесь с оглядкой и находится с трудом. Потому и результаты бывают какие угодно.

Обобщая, можно сказать, что фашисты, похоже, легко смиряются с теоретическими несоответствиями, ибо восприятия они добиваются за счет самого стиля. Нольте попытался выявить на основании стиля логическую последовательность для таких разных явлений, как "Французская акция" Шарля Море и Леона Доде, фашизм Муссолини и национал-социализм Гитлера. Подобное может случиться лишь с ученым-философом. Исторический такт предполагает рассмотрение темы с позиций физиогномики.

Наш анализ с позиции физиогномики не охватывает сразу несколько политических феноменов. Для этого необходимо более объемное исследование. Наши усилия в рамках ограниченных возможностей данной публикации направлены на выявление особенностей фашистского чувства стиля, выраженного и словах. Ведь речь здесь идет о том, что представлялось парадигмой уже для современников.

Теоретик футуризма Филиппо Томмазо Маринетти уже в ранге высокого государственного сановника весной 1934 года посещает Германию Гитлера. Он является рупором не только модного направления в искусстве, но и итальянского фашизма. Поэтому его и принимают в Берлине со всеми почестями. Однако при этом в глаза бросается некоторая отчужденность и неуверенность по отношению к гостю с юга. Немецкий рейх еще не совсем вырос из одежды младшего партнера Муссолини. Похоже, лишь один человек принимает итальянского писателя и оратора на равных - Готфрид Бенн, который приветствует гостя на организованном в его честь "Союзом национальных писателей" банкете в качестве вице-президента этой организации. Бенн здесь замещает находящегося за границей президента Ганса Йоста, который, как и Бенн, "родом" из экспрессионизма, но лучше вписывается в культуру национал-социализма благодаря своей нарочитости и фольклорной основе творчества. (В том же год Бенн вернется к исполнению обязанностей военного врача)

По речи Бенна видно, что он говорит, как дышит. Это не стоит ему никаких усилий. Он апеллирует при этом не к объединяющему мировоззрению или общности идеи. Задачей Германии и Италии, по Бенну, скорее является "работа над холодным и лишенным театральности стилем, в который врастает Европа". Бенну нравится в футуризме то, что тот переступил через "ограниченную психологию натурализма, прорвал прогнивший массив буржуазного романа и благодаря сверкающей и стремительной строфике своих гимнов вернулся к основному закону искусства - творчеству и стилю". Интерес представляют и сами объекты его атак. Он выступает против психологии, театральщины, мелочной основательности буржуазной культуры. Положительных оценок удостаивается значительная часть фашистского ощущения - холодный стиль, стремительность, блеск, великолепие.

Обращаясь своему гостю, Бонн стремится к определенной динамике, ритму. "В эпоху притупившихся, трусливых и перегруженных инстинктов вы основали искусство, которое отражает пламя битв и порыв героя... Вы призываете "полюбить опасность" и "привыкнуть к отваге", требуете "мужества", "бесстрашия", "бунта", "точки атаки", "стремительного шага", "смертельного прыжка". Все это вы называете "прекрасными идеями" за которое умирают". С помощью этих ключевых слов, взятых из творений Маринетти, Бенн озвучивает то общее, что "родом" из войны. Война здесь, однако же, истолковывается в национал-социалистическом духе - как освободительная война окруженного народа. Имеется в виду борьба как таковая. Не имеет значения, что гость стоял тогда но ту сторону баррикад. Даже наоборот, такая война создает своего рода братство среди противоборствующих сторон, для каждой из которых противник даже ближе, чем бюргер и обыватель в собственном лагере.

Бенн говорит также и о "трех основополагающих ценностях фашизма". Сюда не относятся какие-либо общие идеи или этические императивы. Бенн удивляет, но верен себе, говоря о трех формах: "черной рубашке, символизирующей ужас и смерть, боевом кличе "a noi" и боевой песне "Giovinezza"". То, что он имеет в виду не только итальянскую специфику, самоочевидно, поскольку уже в следующем предложение он переходит на "мы". "Мы здесь... несем в себе европейские настроения и европейские формы..." Бенн делает акцент на футуризме, на том, что устремлено а будущее, когда он, отметал "ничего не значащие общие фразы эпигонов" , указывает на "суровость творческой жизни", на "суровость, решительность, вооруженность духа, творящего свои миры, для которого искусство являет собой окончательное моральное решение, нацеленное против природы, хаоса, откатывания назад и т.д.".

Словам Бенна о "вооруженности духа, творящего свои миры", в посвященной Маринетти речи отводится особое место. Отождествление искусства /а в широком смысле - и стиля/ с "моральным решением" подчиняет мораль стилю. Стиль господствует над убеждениями, форма - над идеей. Это нечто такое, что должно восприниматься как вызов, даже как провокация всяким, кто "вышел" из просвещения. Речь здесь идет о чем-то более обостренном, чем конфликт между этикой убеждений и этикой ответственности, в который обычно втягиваются левые в своей полемике с правыми. Причины такого конфликта, по крайней мере, самоочевидны. Сталкиваясь же с фашистами, левые вступают в конфронтацию с чем-то абсолютно непонятным, полагают, что наталкиваются "лишь на эстетические категории и более ни на что".

Не следует забывать, что слива "эстетический" образовано от греческого глагола "aisthanestai", что соответствует глаголам "воспринимать", "рассматривать". Эстетическое поведение изначально предполагает отказ от того, чтобы подходить к действительности, руководствуясь абстракциями, некоей "системой".

Неправильное толкование понятия "эстетический" - не единственное недоразумение. Описанная выше позиция возвращает к декадансу конца прошлого - начала нынешнего века /и еще дальше к несентиментальным направлениям правой романтики/. Но к этому декадансу не следует относиться упрощенно. Он означает не только распад, нервозность, тихое загнивание, но одновременно и переход, даже поворот к более жесткому, более грубому. Известный критик декаданса Ницше еще в начале "Esse homu" говорил о его двойном происхождении - "с самой нижней и с самой верхней ступени лестницы жизни одновременно, из ее распада и начала". Кто прослеживает духовные корни фашизма, рано или поздно натолкнется на одну из самых заметных фигур этого "декаданса" - Мориса Барреса, писателя и депутата, который начинал жизнь как денди, а закончил в ипостаси некоего политического символа. В его трудах и в его поведении уже присутствуют образцы фашизма.

"Эстетизм" и "декаданс" являются лишь отдельными симптомами процесса, охватывающего последних столетия и весь западный мир. Продолжая средневековый спор между универсалистами и номиналистами, его можно было бы назвать номиналистическим поворотом нового времени. Это означает, что универсальные ключи из прошлого уже потеряны. Распались старые системы объяснения мира, которые давали ответ на любой вопрос. Чем больше отказываются от попыток объяснить мир, тем отчетливее на передний план выдвигается то особенное и частное, что приобретает черты формы на фоне бесформенного. В этом суть "решения Бенна, нацеленного против природы, хаоса, откатывания назад, бесформенного и т.п.". Оно всегда связано с отказом от универсальной и ко всему подходящей морали. Категория "моральный" является единственной обязанностью, вырванной их хаоса.

Используя более употребительные слова, можно сказать, что речь здесь идет о преодолении идеализма с помощью экзистенциализма. Это не просто борьба философских школ, а процесс, который получил свое развитие в период между мировыми войнами и охватывает все сферы жизни.

На обозначенном фоне четко выступают лейтмотивы речи Бенна, посвященной Маринетти. "Строгий стиль" - это форма, вырванная из хаоса бесформенного. Это стиль, которой живет напряжением футуристической юности и черной смерти, по необходимости включает в себя антибуржуазный аффект, делает акцент на энергии и инстинкте. Типичным является и то, что в нем почти полностью отсутствует все то, что особо выделилось тогда, в 1934: традиция, простодушие, народность, морализующий, культ здорового образа жизни, национальное и социальное, родная почва и раса.

Граница очерчена довольно строго. Однако это не та граница, что отделяет законопослушного гражданина от оппозиционера. В то время Готфрид Бенн еще отождествляет себя с Третьим Рейхом, от имени которого он и говорит гостю из Италии: "Форма... во имя и ради нее было завоевано все то, что вы видите в новой Германии; форма и отбор - два символа нового рейха... отбор и стиль в государстве и искусстве как основа императивного мировоззрения, которое утверждается. Будущее, которое мы имеем, - это государство и искусство...". (То, что вместо "народа" названо "государство", отнюдь не случайно. "Политическое видится как эстетическая мощь", о чем говорится в собрании работ учеников Бенна, вышедших спустя год после адресованной Маринетти речи.)

Следует отметить, что слово "фашист" пользовалось особой любовью критиков в рейхе. Именно так величали отступников ортодоксальные национал-социалисты. Для них слово имеет конкретный смысл. Существовало две формулы критики неудобных лиц, которых относили к левым, либералам или дремучим консерваторам. Более жесткая и граничащая с доносом в полицию называлась "черный фронт" (происходит от одноименного движения Отто Штрассера) и использовалась для обозначения собственно национал-большевизма, а также вообще национал-революционеров и их разрозненных групп, действовавших на политическом ландшафте где-то между Эрнстом фон Саломоном, крестьянским вождем Клаусом Геймом и бывшим молодежным лидером Артуром Марауном слово "фашизм". Данная формула предназначалось для духовной дискриминации, а не для объявления кого-либо вне закона.

Во время ссылки на Эрнста Юнгера со стороны партийцев сопровождались навешиванием ярлыка "фашист", что имело негативное звучание. Впрочем, четыре книги Юнгера, вышедшие за период между 1920-1925 гг. и посвященные Первой мировой войне, причислялись в рейхе к национальной литературе. А все последующие произведения, в которых автор отошел от наивных фронтовиков-националистов, или вообще не замечались критиками и историками литературы Третьего рейха, или находили весьма сдержанный прием. Это особенно относится к первому изданию "Авантюрного сердца" (1929), книге "Рабочий" (1932), эссе "Тотальная мобилизация" (1931) и "О боли" (1934). В немецкой истории духа им предназначалась такая же функция, как и упомянутым произведениям Бенна 1933/34 гг. Они настолько точно и четко озвучивают определенную духовную позицию, определенный стиль, что национал-социализм, несмотря на внешнее сходство, инстинктивно ощущает в них нечто чуждое и упрекает автора в фашизме.

Эта отрицательная позиция в отношении и Бенна, и Юнгера нацелена против "холодности" и "выпячивания собственного "Я"". У писателей этого типа совершенство формы важнее, чем служение народу, наслаждение доминирует над долгом. Жест им кажется существеннее приверженности, решительный противник ближе, чем рядовой соотечественник. За всем этим национал-социалистам видится новый аристократизм. Юнгер, который однажды сказал, что "в приличном обществе сегодня неловко печься о судьбе Германии" (его подозревают, что высказанное в 1929 году мнение он не изменил и после 1933), этот Юнгер слывет денди, как, например, Габриеле д'Аннуцио или Баррес (национал-социалисты упрекают последнего во всем том, что не относится к германскому).

Готфрид Бенн и Эрнст Юнгер относятся к одной и той же "духовной семье", но к разным ее ветвям. У Юнгера встречается кое-что такое, чего не найдешь у Бенна, который родился почти на десять лет позже. Бывают ситуации, при которых разница в девять лет означает чуть ли не другое поколение. Исхоженный "авантюрным сердцем" мир напоминает ночную сторону залитого солнцем дорического мира Бенна.

В первой редакции "Авантюрного сердца", которую и днем с огнем не сыщешь, Эрнст Юнгер написал слова о том, что навсегда запечатлелись в памяти у определенного и сравнительно небольшого слоя людей: "В мире о нас ходит молва, что мы в состоянии разрушить храмы. И это уже кое-что значит во время, когда осознание бесплодности приводит к возникновению одного музея за другим... Мы славно потрудились на ниве нигилизма. Отказавшись от фигового листа сомнений, мы сравняли с землей 19-й век (и нас самих!). Лишь в самом конце смутно обозначались лица и вещи 20-го века... Мы, немцы, не дали Европе шанса проиграть". В этих часто цитируемых и зачастую поверхностно трактуемых словах проявляется "номиналистический" аффект: защита опустевших общих мест (фиговый листок сомнений), направленность против универсализма ("Европа").

То, что такое толкование не притянуто за уши, подтверждает и другое место в той же книге, где Юнгер говорит о "последовательных попытках гуманности скорее увидеть в человека в любом бушмене, чем в нас; отсюда наш страх (поскольку и насколько мы европейцы) перед самими собою, который нет-нет да и проявится. Прекрасно! И не надо нас жалеть. Ведь это превосходная позиция для работы. Снятие мерки с тайного, хранящегося в Париже эталона метра (читай: цивилизации) означает для нас до конца проиграть проигранную войну, означает последовательное доведение нигилистического действия до необходимого пункта. Мы уже давно маршируем на направлению к магическому нулевому пункту, переступить через который сможет лишь тот, кто обладает другими, невидимыми источниками силы".

Было мы желаем интерпретировать эти слова в немецком национальном контексте. Немецкое здесь не являет собой противоположность "французскому" или, скажем, "английскому" (такой враждебности у Юнгера нигде не встретишь). Немецкое означает здесь просто отказ от признания того эталона.

Желание сделать выводы из крушения западных ценностей можно было бы назвать экзистенциализмом. Но это понятие довольно широкое. Здесь проявляется своеобразная попытка выбраться из краха общих мест и систем и вернуться к вопросам существования.

Прежде всего не следует упускать из виду своеобразное взаимодействие разрушения и анархии, с одной стороны, и формы и стиля - с другой. В упомянутой книге Юнгер по-новому описывает эту полярность: "Мы возлагаем наши надежды на молодых, которые страдают от жара потому, что в их душах - зеленый гной отвращения. Мы видим, что носители этих душ, как больные, плетутся вдоль рядов кормушек. Мы возлагаем свои надежды на бунт против господства уюта, для чего требуется оружие разрушения, направленное против мира форм, чтобы жизненное пространство для новой иерархии было выметено подчистую".

Нет смысла придираться к отдельным словам, так как слова здесь не имеют того устойчивого значения, как при системном мышлении. Бенн, например, никогда бы не сказал об оружии разрушения, направленном против мира форм. Однако Юнгер, говоря о бунте и навой иерархии, явно пересекается с Бенном.

Эрнст Юнгер ушел добровольцем на Первую мировую, и феномен, который мы здесь пытаемся описать, немыслим без тех молодых людей, что во всей Европе тогда добровольно взялись за оружие, оставив школьные парты, сдав в спешке экзамены и скрыв свой истинный возраст. Если же беспристрастно взглянуть на свидетельства того похода, едва ли можно натолкнуться на испытываемую к врагу ненависть. Она была заметна в тылу. За выдвинутой на передний план необходимостью защиты Отечества ощущается и нечто более неотложное: тоска по другой, неограниченной форме жизни.

Конечно, она вскоре заглушается монотонностью окопной войны, вездесущей смертью. Но те, кто выжили, принесли с собой в сохранившийся либеральный мир напряжение юности и смерти и уже не смогли это забыть. И в этой связи у Эрнста Юнгера можно встретить запечатлевающиеся в памяти формулировки. Данную проблему он четко высветил в конце первой редакции "Авантюрного сердца". С одной стороны, он заклинает "пылкие мечты, которые являются привилегией юности, гордую таинственную дичь, что перед восходом солнца выходит на просеки души". И он продолжает: "К самым опасным сомнениям человека в стадии становления, особенно в то время, когда подлость скрывается под маской высокой гуманности, относятся сомнения в реальности грез, в существовании такой зоны, где действуют ценности более смелой жизни..." С другой стороны, безвестные и без вести пропавшие "напоминают о тайном братстве, о более высоком круге жизни, которой сохраняется благодаря духовному хлебу жертвы". И Юнгер говорит о "воздухе огня, что необходим душе для дыхания". Для этого "постоянно, днем и ночью, кто-то должен умирать в одиночестве. В часы, когда шевелятся внутренние крылья юности, пока ее взгляд скользит по крышам домов лавочников, юность должна смутно сознавать, что где-то совсем вдали, на границе неизведанного, на ничьей земле охраняется каждый сторожевой пост".

Хотелось бы остановиться на двух ошибках, которые то и дело наблюдаются при толковании ранних политических трудов Эрнста Юнгера. Говорят, во-первых, о том, что это рассуждения одиночки высокого полета, что он пишет только для себя и некоторых других индивидуумов. Конечно, тогда мало кто мог так формулировать свои мысли. Нечто подобное можно встретить разве что у Ла Рошеля, Рене Квинтона, немного цветистее у Габриэле д'Аннуцио и некоторых других. Но эти авторы формулируют то, что инстинктивно чувствуют многие. Это касается и скрытого напряжения юности и смерти во всех упомянутых текстах. До время гражданской войны в Испании 1936-З9 гг., например, которая одновременно являлась эмоциональным апогеем европейского фашизма (в нашем понимании) на одной из противоборствующих сторон был слышен клич "да здравствует смерть!". По своей парадоксальности это, сведенное к формуле, одно и то же.

После подобных текстов стало обычным упоминать об Освенциме. Это и есть вторая ошибка в понимание Юнгера. После 1946 года он испытал это на собственной шкуре. Однако, смерть, которую подразумевает фашист, это прежде всего его смерть, а также смерть достойного в его глазах противника. Кроме того, это еще и смерть как судьба, что обрушивается на каждого, и ее надо перенести. Это еще и кое-что другое. Очевидно, что здесь не имеется в виду уничтожение на промышленной основе беззащитных людских масс, отобранных по абстрактным принципам. Такое предполагает веру в исключительное обладание истиной. И для этого необходима абстрактная система общественного порядка, на основании которой по общим признакам люди делятся на хороших (подлежащих сохранению) и плохих (подлежащих уничтожению). Для этого еще необходимо "осознание" особой миссии, что наделяет ее носителей судебной функцией, т.е. функцией мщения и очищения. Такое осознание миссии у нацеленного на состязание с противником фашиста отсутствует. Он скорее стремится к пластическому выражению собственного своеобразия. И он радуется, когда это удается другому. Ему ненавистны дилетанты в собственном лагере, будь то "бюргеры", "обыватели", "лавочники" и т.д. Мало отношения фашист имеет к тем общим принципам, по которым делят на черное и белое. Форма и бесформенность лежат для него в совсем другой плоскости, чем хорошее и плохое. Не дуализм, а единство в многообразии для фашиста - нечто само собою разумеющееся.

Все сказанное не умаляет опасности фашизма. В этом, отмеченном различными формами насилия столетии, есть и специфическая фашистская форма насилия. Она проявляется, например, в покушениях, путчах, в пресловутом марше на Рим, в карательных экспедициях против скопления врагов. Анонимная же ликвидация масс, что практиковалось русским большевизмом с начала Гражданской войны и национал-социализмом в военной фазе, не встречается в режимах с сильным фашистским акцентом. Они не являются сторонниками нагнетания атмосферы страха, изнуряющего и заползающего во все щели, введения института комиссарства, специальных картотек, короче - анонимного террора. Фашистская власть носит прямой, внезапный и демонстративный характер. Она призвана служить символом. Сюда относятся, например, уже упомянутый "звездный марш" на Рим, водружение собственного флага над вражеской ставкой или удержание любой ценой ставшего символом здания, хотя с военной точки зрения это бессмысленно и стоит больших жертв. (Впрочем, смысл подобных жертв как раз и заключается в их бессмысленности.)

Событием, которое после марша на Рим 1922 года представляется фашистам вторым по своему воздействию символом, является защита замка Алькасар в Толедо с 21 июля по 27 сентября 1936 года. В этот день войскам Франко удалось прорвать извне кольцо "красных испанцев" вокруг крепости. Тот, кто сегодня посетит Алькасар и сохранившийся там после 1936 года командный пункт, получит представление о том, что такое фашистский миф. Об исторической славе 23 июля 1936 года напоминают телефонный аппарат античного стиля, пожелтевшие фотографии на стене и висящие там же тексты версии телефонного разговора на всех возможных языках (даже на арабском, японском и древнееврейском).

В этот день (телефонная связь еще действовала) коменданту Алькасара полковнику Москардо позвонил командир осаждающих крепость красных отрядов. Он потребовал от Москардо сдачи Алькасара, пригрозив в случае отказа расстрелять находящегося в его руках его сына. Для подтверждения своих слов он передал последнему трубку. Состоялся следующий разговор. Сын: "Папа!" - Москардо: "Да, сын, в чем дело?" - Сын: "Они говорят, что расстреляют меня, если ты не сдашь крепость". - Москардо: "Тогда вручи свою душу Господу, крикни: "Да здравствует Испания!" и умри как патриот". - Сын: "Я обнимаю тебя, папа". - Москардо: "И я обнимаю тебя, сын". Заканчивая разговор, он говорит снова взявшему трубку командиру красных: "Ваш срок ничего не значит. Алькасар никогда не будет сдан". После этого он бросает трубку. И внизу, в городе, расстреливают его сына.

Это типично фашистская сцена. Героями действия являются две отдельные, четко обозначенные фигуры: полковник и его юный сын (а не подвергшееся военной угрозе население провинции). Все разыгрывается в "холодном стиле" и с приглушенными эмоциями. Каждый стремится сыграть свою роль (а не выполнить миссию). Все пронизано напряжением юности (сын, говорящий: "папа") и смерти (угроза расстрела).

Тот, кто признает, что литература является барометром политической погоды, может усомниться в правильности нашего определения феномена "фашизм". Эта критика имеет свои нюансы. Она не будет отрицать существование такого фашизма как самостоятельной политической структуры. Но она увидит в нем лишь раннюю романтическую фазу "правого тоталитаризма". Как только фашистское движение приходит к власти, для него начинаются тоталитарные будни (всесилие бюрократии, анонимный террор, исключительная доктрина и прочие симптомы). Существует и другая разновидность этой дифференцированной критики. Признается лишь частичное существование фашисткой самостоятельной структуры. Все ограничивается романским пространством. И для второй половины периода с 1919 по 1945 гг. ему вообще отводится место в стороне от ветров истории в фольклорной ипостаси. С такой позиции фашизм представляется историческим предметом небольшого, локального значения, где-то на отшибе великой битвы между красным и коричневым тоталитаризмом.

Все эти тезисы, по нашему разумению, искажают действительность. Общее для них одно: феномен "фашизм" рассматривается почти исключительно с позиций Третьего рейха и его краха. Еще раз задним числом пытаются пересмотреть историю. Это приводит к неправильным пропорциям и неправильным перспективам. Забывают, что господство национал-социализма, как в нелевых, так и в нелиберальных странах, утвердилось довольно поздно. Если говорить о Третьем рейхе, этот процесс принял необратимый характер после оккупации Франции в 1940. Кроме того, наблюдается монолитное представление о национал-социализме и Третьем рейхе, которое, по крайней мере в области исследований, уже стало давать трещины. Пока еще только в сфере властных отношений стали осознавать плюралистический характер Третьего рейха, то, что в течение непродолжительного времени существования режима и из-за колебаний Гитлера Третий рейх до конца оставался конгломератом противоборствующих силовых групп, ни одна из которых (в том числе и СС) не смогла окончательно взять верх. Здесь речь идет о плюрализме, который, если с ним искусно обращаться, дает определенную свободу действий.

Когда-нибудь признают плюралистический характер Третьего рейха и в других областях. Это относится не только к доктрине, что хотя и бросается в глаза, но из-за ее чисто инструментального характера не столь существенно. Намного важнее то, что в полуинстинктивной области, из которой, собственно, и исходят непосредственные политические и исторические импульсы, Третий рейх до конца оставался пугающе разномастным образованием.

До сих пор Вторую мировую войну исследовали односторонне с военной и уголовно-исторической точек зрения. При политическом рассмотрении довольствовались определением друзей и врагов Гитлера по обе стороны фронта. Кроме того, принимали к сведению трения между Германией и ее союзниками, выступление консервативных сил (которые до этого отчасти мирились с существованиям Гитлера) в их неудавшемся спектакле-перевороте 20 июля 1944 года. Но до сих пор мало кто осознает, что после Сталинградской битвы 1943 года сплоченный вокруг Гитлера блок стал разваливаться на различные составные части.

В год Сталинграда в лагере, активно ведущем войну на стороне немцев, четко обозначились три основные ветви. Самая мощная из них, конечно же национал-социалистическая. Но в связи с наметившимся поражением Гитлера, национал-социалистический миф начинает утрачивать свой боевой дух. В то время как зондеркоманды занимаются массовым истреблением людей и таким ужасным образом пытаются осуществить свои национал-социалистические идеалы, в результате нарастающего распада снова освобождается место для других сил внутри "правого тоталитаризма" - сил, которые также хотят вести войну, но уже по-своему.

Здесь четко прослеживаются две ветви, которые во время триумфального периода национал-социализма якобы вообще не существовали. Их скрытое присутствие стало очевидным лишь к концу войны. Две эти ветви воплотились в двух человеческих типах пребывающих в различных одеяниях.

Первый тип - это немец, как из книжки (если она изначально не проникнута ненавистью), немец, который, едва с небес перестали сыпаться бомбы, начинает очищать улицу, поправлять дорожные указатели, заниматься снабжением, снова налаживать управление. Его девиз: должен быть порядок. Фанатизм, как нечто нарушающее порядок, им отвергается. Зверских убийств в своем окружении он не допускает. Все должно быть по правилам, которые не подвержены произволу. Он даже в хаосе стремится образовать "государство". И у этого типа встречаются экстремальные формы. Их следует искать там, где принцип, согласно которому солдат должен соблюдать строжайшую дисциплину, приводит к тому, что покидающие деревню ополченцы, например, расстреливаются как мародеры за то, что они украли в одном из домов сыр, хотя деревня уже через четверть часа все равно будет в руках русских. Эта сторона в немце кажется жуткой представителям других национальностей. Однако упрекать описанный выше тип в несоразмерности средств и результатов не приходится потому, что для него речь здесь идет не об этом.

Другой тип диаметрально противоположен "немцу из книжки". Где-то к концу войны в сражающихся на Востоке войсках появляются бравые парни, весьма своеобразно экипированные. Они отдают честь начальнику только в том случае, если он им знаком иле же им нравится его "морда". Они по-своему реагируют на официальную пропаганду: ухмыляются или зевают. Но они тоже воюют, хотя (или потому что) дело и идет к концу. Было бы ошибочным видеть в этом типе лишь влияние иностранных добровольцев (или полудобровольцев), роль которых для германского руководства на завершающем этапе возрастала. Такой дух присущ и немецким юношам, оставившим школьные парты, чтобы пополнить боевые соединения. Для них это уже не крестовый поход, а нечто другое. Они не проникнуты идеологическим мессианством. На фоне воинского братства едва заметен аффект по отношению к бюргеру, поскольку при тотальной войне таковых почти не существует. Но в результате этого из ненависть обрушивается на военных бюрократов, казначеев, интеллектуалов из Генерального штаба. Они воспринимают как образ лишь свое воюющее (и пока обозримое) подразделение во главе со всем известным командиром. Они опознают друг друга по специально для этого созданным символам и ритуалам. Дружба юности со смертью дает очень необычные плоды.

И у этого типа встречаются экстремальные формы. В одном из американских военных отчетов рассказывается история о том, как два одетых в униформу подростка были взяты американцами в плен потому, что они во время битвы самозабвенно дрались друг с другом из-за фаустпатрона, чтобы подбить приближающийся к ним американский танк.

Это, как уже было отмечено, поздние, конечные формы. Но в них еще раз проявляется разнообразный характер "правого тоталитаризма", который с 1919 года занимает оставленные традиционно правыми позиции. В каждой европейской стране он содержит три элемента, из которых то один, то другой доминирует. Это относится не только к отдельным движениям, но и к жизни отдельных лиц.

Мы не хотим "изобретать" новые понятия. Для описания исторических явлений надо использовать уже имеющиеся, если даже содержание этих слов строго ограничено и все широкие значения приходится урезать. Там, где и без того хилиастическое и перегруженное страстями движение, такое, как социализм, сопрягается чрезмерно эмоциональным содержанием ("народ", "нация", "раса"), что наблюдается не только в Германии, но и в сталинской России, уже сам по себе со всей своей исторической тяжестью напрашивается термин "национал-социализм".

Существует и более "прохладная" зона, где речь идет о сооружении нового здания среди развалин и обломков старого порядка, причем это делается без фанатизма, при трезвой оценке и понимании человеческих слабостей, но и с явным эстетическим удовлетворением оттого, что функционирует и выполнено правильно. Это зона государства, которой которое само по себе больше, чем сумма, совокупность всех его граждан. Это значит, что оно больше, чем "общество", больше, чем целевая конструкция, и за счет этого "больше" должен неизбежно ограничиваться всякий произвол.

Здесь можно употребить понятие "этатизм". Однако там, где господствует выделяемое в настоящей работе чувство стиля, мы употребляем термин "фашизм".

Три указанные составные части довольно неоднородны. Из-за нарастания явлений распада в либеральном обществе многие "этатисты" переметнулись в лагерь "правого тоталиталитаризма". Именно им он обязан своими самыми заметными успехами. Но в души людей глубоко запали и две другие составные части этого мира: национал-социалистическая страсть и фашистский стиль.

Разграничение между традиционно правыми и "правым тоталитаризмом" не составит особого труда. Тут нет таких пересечений, которые пытался выявить еще Нольте. Физика, психика и дух тут настолько отличаются друг от друга, что между двумя лагерями сама по себе возникает ничья земля. И случаи перехода левых и либералов в лагерь "правого тоталитаризма" также многочисленны, как у традиционно правых. (В списках жертв Третьего рейха консерваторы стоят на втором месте после евреев.)

Но на этой ничьей земле сталкиваешься с феноменами, которые не относятся ни к одной из сторон. Процесс разграничения подобных явлений отличается сложностью и требует исторического такта.

Оставим в стороне всю идеологическую сферу (и весь запутанный комплекс "консервативной революции"). Настоящее исследование нацелено на освещение подступов к идеологии, которые предопределяют идеологические и конкретные политические действия. В ничьей земле между традиционно правыми и предметом данного исследования остаются некоторые структуры практической политики, место которых должно быть четко определено. Это все структуры, которые обычно "бросают" в общий котел фашизма, чему способствуют их отдельные признаки, хотя по своей сути они от него отличаются.

В первую очередь следовало бы провести пять таких разграничений (хотя можно было бы назвать и больше).

Сначала в отношении режимов, которые называют "авторитарными". Они берут на вооружение отдельные методы правого тоталитаризма, не претерпевая при этом внутренних глубинных изменений, и частично для того, чтобы от такого тоталитаризма защититься. Образец: Португалия - Салазара, Австрия - Дольфуса. Во-вторых, в отношении образующихся после Второй Мировой войны объединений фронтовиков, окрещенных огнем из Франции под руководством полковника Ла-Рокке, которые пытаются даже создать собственную партию. Затем надо выделить воинствующие организации "борьбы народного духа", для которых превыше всего противоборство с проявлениями, враждебными народному духу (что превыше любой политической задачи). Образец: ирландский, бретонский и фламандский национализм, а также национализм басков. Тут еще следует упомянуть и такой сегодня уже малоизвестный феномен, как крестьянские бунты, прокатившиеся по всей Европе в 20-х и начале 30-х годов (движение Лаппно в Финляндии, народное движение в земле Шлезвиг-Гольштейн, "Front Paysan" француза Dageres, "Крестьянское движение за отчизну" в Швейцарии. Сюда почти относятся и различный движения средних слоев, как например швейцарский "фронт", который возник в конце двадцатых. Следует отдельно выделить и движения, находящиеся за пределами европейского и североамериканского пояса, которые часто называют "фашистскими". Однако из-за своего своеобразия они не вписываются в данную схему. Образец: бразильский "интегрализм" или аргентинский перонизм.

У всех здесь перечисленных движений и явлений имеются отдельные черты, к которым можно было бы применить одно из наших понятий национал-социалистический - этатический - фашистский, но как целое они остаются за рамками настоящего исследования. Вместе с тем, важно, осознать, что три эти импульса в одной и той же стране, в одном и том же движении или даже в одном человеке могут пересечься и парализовать друг друга. Или вдруг стремительно прорежется один импульс, а потом - медленнее и обходными путями - другой, за которым внезапно обозначится и третий. Один импульс может деформироваться под давлением другого, и все вместе они вдруг могут иссякнуть, а потом снова заявят о себе в связи с каким-то бурным событием.

Поясним на двух примерах, на этот раз взятых не из Германии. Первый пример - это весьма своеобразная, просуществовавшая с сентября 1943 по апрель 1945 "Итальянская социальная республика". Речь идет о конечной фазе режима Муссолини после разрыва между ним и королем. Здесь он уже утрачивает все черты, связывающие его с итальянским эстеблишментом. На конечной стадии в загнанном в угол режиме снова виден оскал авантюрного фашизма, что напоминает о временах марша на Рим. Ссылки на "юность" и "смерть" уже не являются просто риторикой, так как сформированные из молодежи подразделения ведут с партизанами борьбу не на жизнь, а на смерть. Этот фашизм однако "окрашен" социально-революционными программами, которые были оттеснены на задний план во время симбиоза со старыми правящими слоями. Несмотря на такую окраску, самый ярый национал-социалист Роберто Фаринакки отказывается от всех постов предложенных ему Итальянской социальной республикой и совсем не потому, что у него не хватает мужества. В чем же причина такой его позиции? Почему он отошел в сторону?

Подобный вопрос можно отнести и не только к отдельным лицам. Возьмем Францию. Трудно разобраться в том, почему такая большая часть французской управленческой элиты, да и элиты вообще, пошла на сотрудничество с Гитлером, не понимая импульса этатизма. Этот импульс возник в результате катастрофического положения Франции после краха 1940 года. Он получает развитие потому, что в лице немецких оккупантов наталкивается на группы людей, мыслящих в том же направлении. Что может быть общего у французов типа с фашизмом (в широком понимании), с его традиционным итальянским прототипом. И дело тут не только в бьющей ключом ненависти, что выпадает из "холодного стиля. "Национал-социализм" проявляется здесь прежде всего в народном возмущении. Точнее, душевное возмущение целого слоя народа ищет себе врагами находит при этом свои слова, а среди оккупантов встречают абсолютно чуждых себе эстетов, то есть фашистов, которые не хотят разделять их ненависти.

В исследовании фашизма противостоят друг другу социологический тезис и социальный диагноз, которые, строго говоря, понятия взаимоисключающие. Тезис в разных вариациях пронизывает большинство теорий о фашизме /в том числе и немарксистских/. Сам он "родом" из марксизма и уже к началу 20-х годов /во временном отношении "соседствует с маршем на Рим/ используется в полемике с итальянскими "черными рубашками". Согласно этому тезису фашизм по своей сути является защитным рефлексом среднего слоя /а также его нижней части/, который находится между молотом и наковальней, т.е. между поднимающимся рабочим классом и господствующими слоями, владеющими средствами производства. Верхние слои охотно воспользовались бы этим защитным рефлексом, превратив средний слой в дамбу против движения рабочих.

Социальный же анализ свидетельствует о том, что в период с 1919 по 1945 гг. произошло такое изменение структуры общества, которое по своему значению сопоставимо с переходом от французского абсолютизма в буржуазную эпоху. В названный период старые классы утратили свои черты, как бы износились, и образовался широкий средний слой, который в "заповеднике" еще сохраняет остатки бывшего верхнего слоя, ко в основном управляется небольшим числом менеджеров. Возникновение этого широкого слоя отнюдь не способствовало утверждению на земле справедливости. Все также существует неравенство, различие в благосостоянии становятся вопиющими. Появились новые группы "терпящих бедствие" /пенсионеры/. Но больше не существует класса или сословия в старом смысле этого слова. Не существует той реальности, в который человек был рожден, и с которой он всегда должен был мириться.

Как соотносятся тезис и диагноз? Сначала тезис необходимо существенно модифицировать. В ходе современных единичных исследований начинают осознавать, что отнесение новых форм правых к среднему слою является недопустимым упрощением. Работа Луиса Шевалье о социальных корнях Бонапартизма /1950/ сыграла здесь революционную роль. Условиям возникновения Национал-социалистической германской рабочей партии были посвящены исследования Франца Виллинга и Мазера.

Что кается трех выявленных нами ветвей, они, как нам представляется, предполагают не только различные формы, но и различную интенсивность социальной связи /и провоцируют ее/. Не является неожиданным и то, что национал-социалистическим импульсом были очень сильно охвачены нижние слои общества /не только среднее сословие и мелкая буржуазия, но и рабочие/. При тенденциях этатизма социальная фиксация значительно слабее, так как эти тенденции находят поддержку прежде всего у тех менеджеров, которые представляют собой цвет наиболее одаренных представителей всех слоев. Что касается ветви "фашизма", там дело обстоит иначе. Носителями этого стиля являются прежде всего группы населения, которые народятся вне определяемых способом производства слоев общества /еще не вступившая в трудовую жизнь молодежь, военные, члены военных объединений и т.п./ В социальном плане все три ветви проявляют общую черту: желание смести старые социальные границы.

Является ли это, как утверждают левые теории о фашизме, всего лишь риторическим фасадом совсем иной действительности? Вытекающая из особой ситуации XIX. века вера в то, что революционерами могут быть только левые, прочно вошла в сознание людей. Однако историки и наделенные историческим тактом социологи все больше и больше осознают, что описанные здесь явления представляли собой большую /мощную/ революционную силу, которая и сделала вообще возможным то глубокое социальное преобразование, как бы к этому преобразованию ни относились. Одним из первых был Ральф Дарендорф, тогда еще молодой профессор социологии, обронивший знаменитые слова, что наряду со всем прочим Третий рейх для Германии был "прорывом в современность". Наступило время заняться и этими сторонами фашизма. Нас не должны пугать слова о "нежелательных для народа, с педагогической точки зрения, истинах".

1972

Микола Сціборський

Фашизм — це насамперед ідейна й духова реакція на стан сучасности, що його витворили демократія, соціялізм і ком­нізм. Політична демократія, поступово втрачаючи духову й національну основу свого єства, просякалася раціоналізмом і космополітизмом; соціялізм і комунізм цей процес поглибили своєю матеріялістичною концепцією та неприродніми інтернаціональними утопіями. У цих виявах фашизм добачував небезпеку збочення суспільства на манівці духового примітизування та профанацію самої мети життя, і протиставив їм свою світоглядову й устроєву систему.

Коли демократія в основу своєї доктрини клала надмірний культ розуму (раціоналізм, позитивізм), а комуно-соціялізм — матерію (історичний і діялектичний матеріялізм), то фашизм свою філософію побудував на признанню духа, волі та ідей (спірітуалізм, волюнтаризм, ідеалізм), як рішаючих чинниках історичного розвитку.

Світогляд і устрій фашизму не поривають (як це теоретично хотів зробити комунізм) усіх звязків із створеним нашою епохою укладом духового, культурного, морального, звичаєвого й суспільно-господарського існування. Вони ставлять собі за завдання обновити цей уклад, пристосувати його до змінених умов життя, шляхом повернення до призабутих уже принципів ідеалізму та реконструкції перестарілих соціяльних засад. Це не значить, що фашизм є мирною, еволюційною течією. Навпаки, — ціла його природа динамічна й революційна. Його внутрішня суть і реформи болюче б'ють комуно-соціялізм, закостенілий консерватизм і ліберальну демократію, проголошуючи їм війну. Мимо того фашизм заховує звязок із минувшиною; на тлі її він виступає в ролі творчого реформатора, а не руйнуючого нігіліста. Цей конструктивізм його істоти органічно непримиримий із безтрадиційною, ворохобницькою природою комуно-соціялізму. Вростаючи своїми світоглядовими й політичними коріннями в позитивні надбання й традиції минулого — фашизм находить у них джерело свого новаторства, посилюючи їх зміст і зовнішні форми, ослаблені чи здеформовані часом й обставинами.

Так демократія скристалізувала сучасне поняття національности, і в порядку історичного процесу витворила політико-соціологічне явище державної нації. Пізніше поширення егоцентричного лібералізму, гуманізму та космополітизму, вкупі з матеріялістичним світоглядом послабили й розхитали початковий зміст національного ідеалу. Фашизм підхопив, вирвав із рук демократії упосліджений ідеал нації та підніс його на небувалу висоту, вкладаючи в його життєве здійснення, свою волеву потугу і патос молодої творчости. Демократія також була творцем капіталістичного устрою. Започаткувавши епоху величезного матеріяльного прогресу, капіталізм із бігом часу все більш перетворювався в антисоціяльний фактор. Демократія не виявила сил і здібностей, щоб своєчасно скоре­­­гувати шляхи капіталізму та узгіднити його дальший розвиток із життєвими інтересами народів, і в наслідок цього опинилася в хаосі соціяльно-клясової боротьби та економічних потрясень. Уважаючи, що капіталістичний устрій  ще не пережив, фашизм старається використати його форми виробництва й обміну, водночас усуваючи їх шкідливі з соціяльного погляду прикмети. Цю тенденцію реформаторської тяглости бачимо й у інших виявах фашизму.

Весь свій ідеалізм і волюнтаризм фашизм зосереджує в одному рішаючому центрі: у власній нації. Нація для нього — це абсолютна цінність, що їй підпорядковується все інше. Всупереч демократії, що має тенденцію розглядати націю, як механічний збір відповідної кількости індивідуумів, звязаних між собою насамперед реальними інтересами, фашизм приймає націю за найвищу історичну, духову, традиціональну й реальну спільноту, в рамках якої переходять процеси існування та творчости цілих поколінь — умерлих, живих, ненароджених, — що звязані між собою нерозривно. На розвиток нації впливають не так матеріяльні умови, як насамперед прояви її збірної волі, її духова активність. Відношення громадянина до нації повинно обумовлюватися його ідеалістичним намаганням віддати їй максимум праці, сил і жертв, аж до самовідречення включно.

Ставлячи в основу своїх ідеалів націю, фашизм утотожнює її з державою, як тією формою, що найкраще забезпечує національний розвиток. Відношення державних націй між собою слідує не за утопіями згоди, братерства й пацифізму, лише улягає неминучим законам змагань, боротьби та конкуренції, де перемагає лише зручність і сила. Висновком цього — цього признання імперіялізму, як вирішального середника існування й розросту власної держави-нації, що її фашизм хоче бачити могучою та величньою. Змагаючи до посилення держави назовні, фашизм об'єднує навколо спільного національного ідеалу всі соціяльні прошарки нації, кидаючи гасло: нація й держава по­­­над кляси й партії. Цей його всенаціональний і надклясовий принцип в основі заперечує режим політичної демократії, з пріоритетом її часткових партійних інтересів, як також апо­­­логетику внутрішньої соціяльної боротьби та інтернаціоналізму комуносоціялістичної доктрини.

Одначе, фашизм здає собі справу з того, що мету сконсо­­­лідування цілої нації навколо спільного ідеалу та усунення міжклясових противенств можна досягнути лише при умові уне­­­шкідливлення тих антисуспільних факторів, що заложені в капіталістичному устрою. Тому, кермуючись системою капіта­­­лістичного виробництва й обміну, він водночас прямує до нівеляції її шкідливих проявів через погодження інтересів праці й капіталу. Цю реформу фашизм перевів шляхом органі­­­зації соціяльних верств держави в спеціяльні синдикати, що об'єднують відповідні категорії громадян — виробників матеріяльних і інтелектуальних вартостей. Синдикати, відповідно до роду своєї професії (селяне, промислові робітники, торгівці, підприємці, інтелектуалісти і т.д.), об'єднуються в корпорації; від них бере свою назву корпоративний устрій фашизму. Що нового дає для сучасности цей устрій?

Як уже знаємо, оперта на принципах економічного лібералізму, демократія залишила розвиток господарських процесів без організованої контролі. Господарська діяльність у ціло­­­сті базувалася на приватній властності, ініціятиві та грі особистих інтересів. Свобідна конкуренція витворювала, після загального переконання, якусь "рівнодіючу", що "сама по собі" узгіднювала розбіжності в інтересах загалу й в ім'я поступу. Так створилося клясичне "стихійне капіталістичне господарство". Коли ця система могла із користю існувати в початках капіталістичного розвитку, то з бігом часу привела вона до клясових антагонізмів і революційних потрясень. Опанована партійництвом, політична демократія не могла усунути загрозливих соціяльних явищ. Її заходи у вигляді різних за­­­конів і норм, що регулювали питання продукції, обміну, інте­­­ресів праці і т.д., були лише фрагментами, що виходили не з суцільного, до кінця передуманого пляну, лише з випадкових умов та компромісів тої чи іншої парляментарної кон'юнктури. Як це відбилося на демократії — ми вже знаємо. Її устроєву систему скомпромітовано; демократичні держави станули тер­ном зажерливої внутрішньої боротьби, коли-то загально-національні інтереси втрачають майже всяке значення.

Корпоративний устрій фашизму, організуючи населення в продукційні синдикати, бере під державну контролю соціяльну й господарську політику країни. Залишаючи основні елементи капіталістичної системи — приватну властність та ініціятиву — він одначе не полишає господарську діяльність населення на волю "гри стихійних сил", лише намагається її погодити з загально-національними й частковими інтересами, віддаючи пріоритет першим.

Соціяльні відносини, зокрема відносини праці й капіталу, фашизм розвязує не міжпартійною, міжклясовою й парляментарною боротьбою — як це робить демократія — лише методами національної солідарности, що виявляються в узгідненні цілей і співпраці підприємців і працюючих, при верховнім і обов'язковім арбітражі державної влади. Усі соціяльні кон­­­флікти й питання господарської діяльності розвязуються рада­­­ми дотичних корпорацій при співучасті держави.

Створений фашизмом корпоративний устрій (він зродився з давно вже знаних так зв. синдикалістичних теорій, що їм фа­­­шизм надав відповідного до його національних ідеалів своєрідного змісту) є предметом безнастанних провокацій засадничих противників фашизму: демократів, соціялістів і комуністів, що силкуються представляти його, як замаскований "гарними словами національної солідарности" середник визиску працюючих у руках пануючої капіталістичної буржуазії... Слід признати, що власне в цей спосіб розуміють фашизм і різні його... непокликані прихильники, що в різних країнах похо­­­дять із реакційних і ворожих самій ідеї соціяльної справедливости верств так зв. "акул" фінансового,промислового та аг­­­рарного капіталу. Наслідуючи назверхні його форми,вони часто — густо приховують свої справжні хижацькі тенденції гаслами "нації, надклясовости й солідарности", компромітуючи в цей спосіб сам фашизм.

Думаємо, що створена фашизмом соціяльно-господарська система ще не є закінченим ідеалом; до певних її елементів можна підходити й із критичними увагами. Одначе помилкою бу­­­ло б уважати її, як засіб, що стоїть на услугах капіталу для експлуатації трудових мас. Чисельні факти показують, що фа­­­шизм з однаковою рішучістю може "вдарити по руках", як представників капіталу, так і праці, коли ж ті чи другі схильні виявляти пріоритет часткових,особистих інтересів над національно-державною доцільністю.

Історична засуга фашизму полягає в тому, що в хаосі по­­­воєнних відносин, коли перебуваючи в безчинній летаргії демократію намагався добити комуно-соціялізм для своїх "експе­­­риментів" — він спромігся не лише здушити внутрішні руїнницькі сили, але й здійснити свою власну соціяльну сис­­­тему, що хоче активно пристосуватися до нових вимог життя, кладучи перші основи для дальшої устроєвої реконструкції нашої хворої епохи. Демократичному сонливому "непротивленню злу" і ворохобництву комунізму — фашизм протиставив чин творчої розбудови, що вже дала певні позитивні наслідки.

Корпоративна система фашизму нерозривно повязана і з його державнополітичним устроєм. Основні ідеї та форми останнього також різко протилежні демократії. Демократія, визнаючи лю­­­дину, з її вродженими правами й вартостями, за самоціль послідовно дійшла до парляментаризму. Не те фашизм.

Уважаючи краєкутним камінням своєї ідеології націю-державу, він підпорядковує їй у цілості й суспільство, і окремих людей. Людині фашизм не відмовляє її вартостей, одначе відношення громадянина до держави будує не на її "вроджених людських правах" (як це робить демократія) лише насамперед на її обовязку перед нацією-державою. Демократія видвигнула гасла: "свобода, рівність, братерство". Їм фашизм пропротиставить свої кличі: "обов'язок, ієрархія, дисципліна".

Фашизм скептично задивляється на творчі спроможності на­­­родніх мас. Останні не є діяльним чинником поступу. Творчість нації визначає та реалізує меншість, що її він на­­­зиває аристократією духа. Ця провідна меншість своїм ідейним багатством, активністю, пристрастною волею та здібностями творить життя, осягає здобутки, що ними користується цілий нарід. Цій меншості й належать керма в державі. Свою владу вона дістає не на підставі виборчої більшости демократії. Бо більшість — каже фашизм — це насамперед юрба, механічна збиранина одиниць,що сама не знає власних хотінь і користей. Не питати в неї рішень, лише вести за собою для її власного добра — повинна провідна меншість. Логічним висновком цих поглядів фашизму на творчу ролю маси був встановлений ним державно-політичний режим диктатури.

* * *

Диктатура не є для фашизму тимчасовим методом правління; вона заведена, як основний елемент державного устрою. Законодавчою установою фашистівської держави є парля­­­мент, що складається з представників згаданих корпорацій і науково-культурних організацій. Ці установи не мають права вільних виборів, як це бачимо в демократії. Вони лише намічу­­­ють у певній пропорції кандидатів до парляменту, подаючи їх реєстри на розгляд так зв. Великої Ради, що представляє найвищий політичний орган держави. Велика Фашистівська Рада управнена викреслювати небажаних їй кандидатів і заступати їх іншими. Затверджений реєстр кандидатів до парляменту ста­­­виться на всенародне голосування. Населення може голосувати за чи проти цілого реєстру, а не окремих кандидатів.

В ідеї, фашистівський парлямент має реалізувати участь об'єднаного в корпораціях населення в державному управлінню. Фактично він лише реєструє й формально ухвалює рішення Великої Фашистівської Ради. У ближчому часі можна чекати ліквідації цього парляменту, а на його місці, очевидно, стане Національна Рада Корпорації.

Цілою політикою держави кермує Велика Фашистівська Рада; до неї входять провідники фашистівської партії та представ­­­ники уряду. Таким чином, єдина й легальна в країні партія (всі інші партії заборонені) утотожнюється з державною вла­­­дою й вона скупчує в своїх руках усе правління. Широко розгалужена, партійна організація охоплює не лише центральний державний апарат, але й владу на місцях, в провінціях. Управління визначається стислим урядовим централізмом, на тлі усунення громадської самодіяльності; фашизм скасував і органи місцевої самоуправи, настановляючи замісць представників самоврядування — державних урядників.

На чолі держави стоїть король. Фактично він виконує лише репрезентативні функції суверенітету, у той час, як вся пов­­­нота державної влади перебуває в руках "дуче" — Мусоліні. Це є вождь, що його ніхто не обирав, він сам взяв до рук владу. Диктаторів не вибирають — каже фашизм — вони самі приходять.

Не важко зауважити певні подібності в державних устроях фашизму й комунізму, хоч виходять вони з цілком протилежних і ворожих до себе доктрин. Формальні познаки диктатури виступають у фашизмі ще більш підкреслено, ніж у комунізмі.

Комунізм теоретично заступає принципи влади колективу ­­­безклясового (чи вірніше одноклясово-пролетарського) суспільства. Свою фактичну диктатуру він лицемірно ховає під спекулятивною маскою (тимчасовости) і опереткових "рад". Фашизм натомісць, виразно заперечує владу колективу, будуючи її на принципах монократизму та суспільної ієрархії. Зовнішня схожість обох режимів не управнює утотожнювати їх внутрішній зміст. Диктатура фашизму базується на здорових основах суспільної культури й моралі; вона виростає з тисячолітніх творчих традицій старого Риму, та, навіть при деяких своїх внутрішніх дефектах, лишається чинником будуючим. Диктатура комунізму заперечує і культуру, і мораль; її зродила стихія варварського московського нігілізму, що робить її фактором руїни.

Чи має фашизм такі ідейні, суспільні й політичні цінності, що упідставнюють голошену ним місію реформатора нової доби й забезпечують його закріплення на шляхах історії? Відповідь на ці питання треба почати з оцінки його духового змісту та ідей, що ми їх коротко окреслили. Треба зазначити,що ос­­­новні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний та суспільно-політичний процес, що по ос­­­танній війні стихійно вибуяв серед різних (насамперед поневолених і покривджених) народів: це — націоналізм. Сам фа­­­шизм, це насамперед націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму. Джерелом його народження є національний інстинкт,національний дух і національна сві­­­домість.

Ворожа постава фашизму до демократії й комуно-соціялізму базувалася спочатку не так на запереченню їх устроєвих кон­­­цепцій, як насамперед їх внутрішнього змісту, що йому фашизм проголосив безпощадну війну. Фашизм відчув, що хворобливий лібералізм, космополітизм, матеріялізм і утилітарний примітивізм нашої епохи загрожують згангренувати духовість і суспільний організм нації, розсаджуючи її з середини. Зрод­­­жена колись сама на здоровому національному інстинкті — демократія поступово марнувала свій творчий капітал. Вкупі з соціялізмом вона позначила нашу добу безідейністю, сірою й безбарвною меркантильністю, та тупим своєкорисним анархічним міщанством. Фашизм наново відкриває забутий світ ідей, він апелює до духовости й змагає до морального пере­­­родження нації в ім"я її зросту, блага й сили. На місце скептичного релятивізму демократії — він ставить віру й абсолютний світогляд; компромісовості — непримиримість у захисті своїх постулятів; безвідповідальному, претенсійному в домаганнях прав і скупому у виконанню обов"язків, лібералізмові — він протиставить повинність дисциплінованого чину; космополітизмові й інтернаціоналізмові — ідеал власної нації; суспільній та ідейній анархії - внутрішній лад і мир.

Дарма й нещиро жахаються представники демократії та комуно-соціялізму простолінійної безпосередности фашистівських ідей, що їх вони в очах свого примітивно-міщанського оточен­­­ня виставляють як "зоологічне" страховище й "аморальне" викривлення мети життя та людської природи... Бо оперуючи "високими" гаслами миру, справедливости, братства, рівности й інтернаціоналізму — вони самі своєю практичною чинністю ці гасла перетворили в спекулятивні брехні, в глузування над людиною! Фашизм виявив чесність із собою, коли на місце їх підступних, брехливих фраз, що присипляють чуйність слабших, поставив на порядок дня нашої епохи всю неприховану правду життєвої концепції, що відвічно спирається на чинну мораль, на закони противенств і на право сили.

У цьому пробудженню первородного інстинкту нації, у напруженні її ідей і зактивізуванні її творчих потенцій лежить заслуга фашизму-націоналізму не лише перед власною батьківщиною, але й перед іншими — насамперед поневоленими ­­­народами. Для цих останніх свідоцтво творчого духового напруження фашизму й його змагань за життєві ідеали нації, по­­­винно бути незабутнім "моменто" і дороговказом їх власних почувань і чину. Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безк­­­ритичної привязаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про "мир, згоду, благоденствіє" та інтернаціонали — ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів — бути погноєм для інших!

Поруч з ідеологічними цінностями, фашизм визначає конструктивність його суспільної концепції з її стремлінням до об"єднання цілої нації на зреформованій соціяльній базі. Соціялізм і комунізм, заперечуючи націю, хотіли її розкладати на окремі антагоністичні складники; демократія, хоч і визнає теоретично націю, своїм ліберальним егоцентризмом, соціяльно-господарською безпляновістю та всім устроєвим укладом не погамовує цього розкладу, полишаючи його "внутрішній логіці" життя та випадковим парляментарним кон"юнктурам.

Фашизм станув на правильному розумінні органічности нації, повязаности її окремих соціяльних складників, як тих ат­­­рибутів, що необхідні для здорового розвитку цілого національного організму. Не обмежуючись на голошенню цієї засади в теорії, — як ми бачили — і на практиці застосував ре­­­конструктивний соціяльно-господарський плян, опертий на співпраці клясів, позапартійності й корпоративнім устрою. І хоч цей плян ще не дійшов свого остаточного завершення, хоч, можливо, зазнає він у свому дальшому розвитку певних змін, то до його ідей і устроєвих принципів належить застосуватися з найбільшим співчуттям і прихильною увагою. Слід сподівати­­­ся, що головні — випробовані часом, досвідом і обставинами його елементи стануть основою для дальшої соціяльно-госпо­­­дарської реконструкції нашої епохи.

Дещо відмінне становище належить зайняти до державно-політичного устрою фашизму. Як вже згадувано, диктатура для фашизму не є переходовим етапом. Вона є стабільним елементом устрою та випливає з певних рис фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці — вождя, і провідної меншости, при одночасовому недовір"ї до будучої ролі народніх мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються — така формула фашизму. Засадничому розглядові проблеми диктатури ми ще присвятимо окремо увагу. Тут лише зазначуємо, що відкидаючи з найбільшою непримиримістю устрій політичної демократії, визнаючи впливи диктаторського правління в певних обставинах, і засадничо заступаючи устійнені принципи авторитарности нор­­­мального державно-політичного режиму — ми водночас задивляємося на деякі засади диктатури фашизму з певною критичністю. Перманентна диктатура з правила схильна позначати життя надмірним урядовим етатизмом і витворювати культ своєманітної "поліційної держави", що гальмують розвиток суспільства та індивідуальности. Гадаємо, що цих прикмет не позбавлений і устрій фашизму. Щоправда, власне цей його устрій скріпив Італію та підніс її авторитет на небувалу височінь. Одначе, не слід забувати, що в сучасному наростанні потуги фашизму ми якраз обсер­­­вуємо початковий (найбільш активний і творчий ) процес кристалізації диктатури, що її на чолі з сильним, високоздібним і талановитим Мусоліні, реалізує молода еліта. Ця еліта — це ще свіжа невичерпана енергія, що перебуває в патосі, в ек­тазі будуючого, безкорисного, ідеалістичного чину. Але... може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випли­­­ваючими з того від"ємними наслідками. Десяток років існування режиму, це надто малий протяг часу, щоб на основі його можна було встановлювати "залізні закони" без ризика помили­­­тися.

Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхляба­­­ної, обезличеної дійсности видвигнути потужну ідею. У цей спосіб створив він середники духового гарту й скріплення життєвих первнів націй, знеможених від блукань в лябіринтах шукань й сумнівів. Суспільна його заслуга в тому, що касуючи гнилий егоцентризм демократії й комуно-соціалізму, що доб­чували в людині будь недоторкане "табу", будь об"єкт для неприродніх експериментів — він зумів цю людину поставити на службу нації, посилюючи в ній розхитаний інстинкт соціяль­ости й ослаблене почуття обов"язку.

Слабість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи, що утрудняє процес творчої індивідуалізації громадянина. Було б трагічно, коли б ця прикмета загальмувала йо­­­го розгоновий поступ. Бо це могло б викликати ще більший маразм і ще глибший розклад нашої епохи.

Наталія Литвин - Гуцуляк

IL FASCISMO VISTO DALLA DESTRA

Після другої світової міжімперіалістичної війни в часі постання Італійського Соціального Руху (МСІ; після Х з'їзду в 1973 р. перейменовано в МСІ - Національні праві сили, а в 1995 - Національний Альянс; лідери - Сільвіо Берлусконі та Алессандра Муссоліні) ідеологія його була примітивною та базувалася на апологетиці фашистського минулого (т.зв. "філофашизм"). Керівники МСІ були переважно "практиками" і завдання збирання сил, вцілілих від розправ, стояло на першому місці.

Просте відтворення ідеологічної платформи фашизму не було можливим з причин діяльності каральних законів післявоєнної Італії (наприклад, в 1949 р. був репресований навіть Е. Чіоне, який у соціальній республіці Сало очолював відверту опозицію урядові Муссоліні - правих соціалістів). Основні дискусії в средині МСІ велися в 50-ті рр. довкола того, що саме і в якому вигляді слід зберегти від старого спадку. Одна частина членів МСІ апелювала до всього фашистського двадцятиріччя, інша вважала, що за основу слід взяти соціальні ідеї періоду Сало. Також постала проблема з тим, як розглядати позицію тих фашистів, які в липні 1943 року відвернулися від Муссоліні.

Перше критичне осмислення старого досвіду було здійснено бароном Юліусом Еволою. В 1954 р. він видав книгу під назвою "Фашизм - досвід критичного аналізу справа" (Evola J. Il Fascismo - saggio di una analisi critica dal punto di vista della Destra. - Roma, 1954). Цей заголовок яскраво свідчить про позицію автора. Евола вбачав причину невдач італійського фашизму у розриві, що існував між теорією та практикою режиму Муссоліні. На його думку, італійський фашизм сам себе зруйнував, бо не зумів повністю втілити принцип тоталітарного державного ладу. Зберігши партію, він викликав до життя всі ускладнення, що пов'язані з внутрішньопартійною боротьбою та політизацією державного ладу, зберігши синдикати, він зробив поступку вченню про класову боротьбу. Кооперативний лад. на думку Еволи, зазнав краху, бо фашисти не зуміли належною мірою скопіювати середньовічні корпорації.

Особливо різко Евола критикував Муссоліні за його демагогічні звернення до "плебсу", бо однією з основних помилок фашизму Евола вважав ставку на масовість, в той час як істинною опорою режиму повинна слугувати еліта, фашистська аристократія, організована як рицарський орден і здатна беззавітно служити Ідеї. На його думку, помилки допущені були і в расовій політиці, де слід було б більше уваги відводити "спільності типових характерів" рас, близьких один одному "духовно і біологічно" (теорія Гобіно; реанімована Левом Гумільовим як "компліментарність" - романців і негрів, романців і індіан, нордійців та тюрків, семітів та китайців, слов'ян і тюрків), а не на "розрізненні", "диференціації" (теорія Чемберлена - Розенберга). Якщо фашизм і ослабив себе серією помилок, то головна вина за невдачі режиму покладалася на самих італійців, котрі внаслідок схильності до "мандолінізму" та порожньої балаканини виявилися не спосібними до фашистської сублімації.

Евола констатував, що у післявоєнній Італії комуністична загроза досягла небувалої масштабності. Для того, щоб боротися з нею, слід деполітизувати маси. "Велика частина нації не повинна займатися політикою", - писав він, і старий лозунг фашизму "Влада, порядок, справедливість" залишається в силі. Для боротьби з демо-комунізмом слід створити капілярну організацію, котра охопила б всю країну і була б готова негайно виступити у випадку виникнення надзвичайних обставин.

Дещо іншого плану випустив брошуру Д. Альміранте у співавторстві з Ф. Паламенгі - Кріспі в 1958 році. Хоча він очолював одну з радикальних правих груп, але зміст тексту його праці говорив про прагнення створити нову легальну партію. Він вважав, що слід змінити представницьку систему італійської держави, що дозволило б "здійснити національний принцип як основний державний принцип італійської держави".

На практиці це слід досягти через реалізацію корпоративної ідеї та соціалізації основних підприємств. Саме корпорація - це "третій шлях" розвитку суспільства, на відміну від соціалізму та капіталізму. Корпоративна держава не витісняє і не підмінює приватну ініціативу, а передбачає "встановлення рівноваги між державним втручанням та приватною ініціативою".

"Інтереси нації" вимагають знищення всіх партій (фашистська організація розглядається не як партія, а широкий соціальний рух), перегляд конституції (відміна областних автономій) та відміни рівності обох палат парламенту. На чолі законодавчої влади повинен стати законодавчий Сенат, підконтрольний палаті депутатів.

В 1967 р. видав книгу "Італія вчорашнього дня - для історії майбутнього" Л. Федерцоні (Federzoni L. Italia di ieri per la storia di domani. - Verona, 1967), який за Муссоліні був президентом Академії Наук. Він вважає, що на 1931 рік італійський фашизм вичерпав "дієве начало", а тому всі нововведення Муссоліні після цієї дати, в тому числі і корпоративний лад та соціалізація, отримали лише формальний характер.

В 1971 р. теоретик фашизму Дж. Преццоліні видав книгу "Маніфест консерваторів" (Prezzolini G. Manifesto dei conservatori. - Varese, 1971), де проголосив "істинну категорію буття" - КОНСЕРВАТИЗМ ДУШІ, котрий не слід плутати з "класовим консерватизмом". Цей консерватизм походить з констатації, що для людини важливіше "бути", ніж "стати", тобто піддається сумніву майбутнє, котре "дуже не чітке".

Все ж Істинний Консерватор визнає, що зміни неминучі, але вони носять еволюційний характер і протікати вкрай повільно (істинним учнем Преццоліні був генеральний секретар Руху Соціальної Еволюції Чорної Африки Жан - Батіст Бокаса, він же - імператор Центрально-Африканської імперії в 1975 - 1979). Їх мета - "врятувати цивілізацію, породжену греко-латинським світом".

Автор книги "Філософія реакції" А. Плебе (Plebe A. Filosofia della reazione. - Milano, 1971) доводить, що "реакція", в якій звинувачують правих, - це боротьба проти того "уявного майбутнього", заради котрого люди забувають про теперішнє. Жити для майбутнього - це небезпечна гра у революцію. Тільки "критичне уявлення" здатне звільнити людину від "жахливої думки про історичний прогрес". Історії з великої букви як такої взагалі не існує, вона є лише "духовним збоченням людського розуму", де на зміну Мрії та Великій Пригоді поставлено вчення про прогрес, що "сам по собі" наступає. Тільки в "просвітленні повсякденності" можна вилікуватися від цієї ілюзії.

Італійські "консервативні революціонери" стверджують, що німецький націонал-соціалізм не має нічого спільного з фашисткою доктриною, а є лише жахливим збоченням (ухилом), дескредитуючим як саму ідею "консервативної революції", так і її практику, а також дезорієнтуючим наступні покоління в оцінці фашистської традиції. Так, фашистський проект Муссоліні зазнав краху, але цей факт свідчить не стільки про принципову неможливість його реалізації, скільки про вкрай несприятливі для фашистської Італії зосередження геополітичних обставин, при авантюризмі та окультиській фантасмагорії свідомості верхівки націонал-соціалістичної партії Німеччини на чолі з екзальтованим фюрером.

Б. Муссоліні так і не повернувся до "романської (латинської, середземноморської) духовності". Це спричинило як те, що він спочатку був соціалістом, так і те, що піддався спокусі загальній західній, особливо кальвіністській, парадигмі сприйняття оточуючого світу (в тому числі й інших цивілізацій) в якості об'єкта раціонально-вольового перетворення (при імпліцітно присутньому визнанні за колективним суб'єктом - класом, расою, нацією - права на таке перетворення).

Райнольд Оберлерхер

ЗМІСТ КОНСЕРВАТИВНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

"Нісенітниця консервативної революції")

У журналі "МИ САМІ" ( "WIR SELBST" ) за 1/1996 Хеннінгом Айхбергом була опублікована стаття "Нісенітниця "Консервативної революції", де її автор цілком правильно помічає, що подібна словесна конструкція в умовах характерної сьогодні понятійної невизначеності не дає "ніякого пізнавального прибутку", але лише в черговий раз дозволяє втекти від постановки реальних питань про народи і нації. Айхберг цілком справедливо вказує на ті реабілітаційні цілі стосовно широкого літературного потоку періоду між двома світовими війнами, що вивчав Армін Молер, знову вводячи в 1950 році термін "консервативна революція". Сам же Айхберг ототожнює свою позицію з "новим націоналізмом", теза про який знову була пущена в обіг у 1993 році Штефаном Бройером у книзі "Анатомія консервативної революції" і перейнятий у гамбургскй поліцейський "Рапорт про захист конституції" за 1995 рік (стр. 54).

Ідейно-історичне визначення "консервативної революції" є, з іншого боку, не більш безглуздим, ніж всяке інше поняття якої-небудь історичної епохи. Так, у часи Карла Великого чи Оттона Великого точно так само знову воскресло поняття "Римської імперії", в епоху Ренесансу знову відродилася "античність", у період Абсолютизму щось було "абсолютним", а сумні події 1789 року були зовсім не "революцією", але тупим становим бунтом, незабаром перерослим у розгул терору і божевілля.

У Німеччині 1848 року на історичну сцену одночасно вступили як політичний соціалізм, так і політичний консерватизм. Заснований цього року в Берліні Союз охорони інтересів землевласників, чиїм рупором була "Нова пруська газета", став першою консервативною партією Німеччини, - аналогічно тому, як робочі союзи утворили першу соціальну, а союзи власників капіталів - ліберальну партію країни. Три основних політично-ідеологічних напрямки парламентарної системи - консерватизм, лібералізм і соціалізм - кристалізували в собі в історичному і системоутворюючому сенсах три основних фактори економічного виробництва: землю, капітал і працю. Звідси пішла заповідь: не бажаючий говорити про нерухомість повинен зберігати мовчання про консерватизм. Тому що консервативна реформа громади є, насамперед, земельна реформа. Таким чином, політична консервативна революція означає революцію земельного права. Отже , консервативні революції знаходять своє значення там, де мають зміст революції земельного права.

На жаль більшість наших авторів, що пишуть про, на користь і проти консервативної революції, є слухняними учнями Мефістофеля, за яким слова є саме там, де відсутній зміст: у сутності, у цих авторів відсутнє не тільки поняття консерватизму, але насамперед - самої революції.

До речі, приведемо тут визначення з монографії "Коротка абетка політичної термінології" (видання Німецької Колегії, Deutsches Kolleg, Postfach 6702, D-97017, Wurzburg): "... РЕВОЛЮЦІЯ: Такий поворот істотних взаємин у *Громаді, коли установлюються нові, більш просунуті взаємини. Протилежність поняттям *Переворот і *Скинення".

Приклади успішних і укорінених революцій можна бачити у відкритті грошей за допомогою звертання абсолютної форми вартості в звичайну, або винахід капіталу через зміну посередницької оборотної функції грошей.

У силу того, що консерватизм історично і системно ґрунтується на виробничому факторі землі й у такий спосіб обумовлює наявність одного з класів буржуазного суспільства, то свій зміст він знаходить лише при одночасній наявності двох інших, опозиційних класів, що стоять за лібералізмом і соціалізмом і зумовлюваних виробничими факторами капіталу і праці. Проте, розходження консерватизму-лібералізму-соціалізму ґрунтується не просто на виробничих факторах як таких, але винятково на факторах наступного дуального розподілу (тобто зовсім не на власній базі окремого виробничого фактора в умовах відсутності взаємодії останнього з розподільним фактором). Громада вільних землевласників, що працюють на власній землі з допомогою власних сил і власних засобів- тобто середній стан у силу обумовленості власними засобами - може бути вільно визначена як громада консервативна, ліберальна чи ж соціальна, тому що в такий средньостановій громаді відсутнє буржуазно-суспільне і парламентське протистояння між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом.

Таким чином, консерватизм існує лише в періоди відносного монополізування землі і нерухомості в руках консервативного класу, так що безземельні чи малоземельні класи змушені компенсувати свою малоземельность за допомогою праці на факторному ринку в обмін на один з монополізованих ними самими протилежних факторів. Консерватизм, таким чином, є характеристикою класу, що, відповідно до розподільної системи буржуазного суспільства, постійно вбирає в себе продукти ліберального і соціалістичного факторів. Консерватор, з метою збереження свого стану консерватизму, повинний постійно виступати в ролі ліберала, соціаліста і споживача (консюмериста). Отже, консерватор повинний також бути класовим борцем і організовувати союзи класової боротьби - консервативні партії і союзи землевласників, щоб у такий спосіб витримувати боротьбу із союзами лібералів, соціалістів і комуністів за розподіл.

Консервативна революція має не менший зміст, ніж ліберальна чи соціальна революція. Революції, обумовлені факторами виробничого розподілу, є змінами відносин розподілу виробничих факторів. Для розподільних факторів істотним є те, що вони розподіляються від своїх власників до не-власників. . Революції в розподільчій системі буржуазного суспільства є перетворення між від- і невідчуженістю, між мінімальною і максимальний величиною їх обох. Основною парадигмою всіх революцій у цьому общинному секторі є те, що розподільчі фактори повинні бути або цілком частково відчужувані або невідчужувані, за допомогою чого всякий класовий або звичайний співплемінник міг би в будь-який час виступати в ролі консерватора, чи ліберала, чи соціаліста.

Революції в розподільчій системі буржуазного суспільства, таким чином, є: революції отчуженості, революції невідчуженості, класові революції і народні революції у всіх чотирьох факторах, - так що будь-який буржуазний порядок містить у собі потенційно шістнадцять різновидів суспільної революції. Невідчуженість особистості з часу початку Середньовіччя в V столітті стала результатом однієї із соціалістичних народних революцій невідчуженості, зробивши неможливим абсолютний продаж робочої сили і тим самим - самопоневолення. На цій соціалістичній революції невідчуженості і ґрунтується християнський Захід.

У планованій для майбутньої Четвертої Імперії (Проект Конституції Четвертої Імперії і Коментарі опубліковані в першому номері "Імператива" за 1996 рік) Земельне право (Ст. 3,1 Імп.конст.) є консервативна народна революція невідчуженості мінімальної земельної ділянки, Право на працю (Ст. 15, 3 Імп. конст.) - соціалістична народна революція відчуженості мінімальної робочої сили, а імперські німці виявляють основу споживчої народної революції невідчуженості в умовах всенародної озброєності. На противагу цьому всесвітній вільний рух капіталу є руйнуюча народи ліберальна класова революція - капіталістична світова революція сучасності.

Переклала з німецької Оксана-Марія Головерса

Олег Гуцуляк

(Інтерв'ю)

Олег Гуцуляк (нар. 1969 р.) - автор кількох десятків наукових праць з проблем правого руху, етнополітичних процесів та історіософії, член Асоціації українських письменників (АУП), програмний редактор інтернет-видання "Золотий грифон", член редколегій журналів "Плерома" та "Новое Евразийское Обозрение", був одним з постійних оглядачів львівського органу УНА-УНСО "Голос нації", співавтор колективної Малої української енциклопедії актуальної літератури (МУЕАЛ) "Повернення деміургів" (1998 р.) та роману "Адепт" (другий автор - В. Єшкілєв), головний бібліотекар наукової бібліотеки Прикарпатського університету. Наша бесіда з дослідником торкається питань проблем сучасного правого руху в Україні.

- Чим для вас, багаторічного дослідника світоглядних течій, є нові праві? Могли б ви сформулювати їхню ідею коротко, чітко і зрозуміло для кожного?

- Сутність ідеології "нових правих" (Nouvelle Droite, New Right) полягає в радикальній протилежності, по-перше, соціал-демократичній ідеології з її постулюванням "всебічного звільнення кожної конкретної людини", в тому числі - звільнення від моралі, обов'язків, людяності. Саме в соціалістичному русі зародилися і комунізм, і фашизм, і нацизм. По-друге, нові праві не сприймають "центриської", ліберальної доктрини з її акцентом лише на свободі, що , зрештою, веде до сваволі одних над іншими. Яскравий приклад останнього - діяльність транснаціональних корпорацій. Отже, "нові праві" - це анти-соціал-демократія та анти-лібералізм. Це, якщо так говорити, негаційне, апофатичне визначення нових правих. Тобто те, чим вони не є, проти чого вони кардинально виступають. А от щодо позитивного, як кажуть філософи, "катафатичного" визначення - то рух європейських "нових правих" є наполяганням на тому , що ринковою має бути економіка, а не суспільство, технологічним повинне бути виробництво, а не життя. Так, "нові праві" постулюють принцип "відкритого суспільства". Але не лише як "громадянського суспільства" , де щонайперше постулюється рівність перед правом (але не рівність соціальна, бо кожен індивід займає певну нішу - функцію в житті суспільства), а відкритого щонайперше трансцендентному началу (Абсолютові, Богові), який ініціює себе в особистості шляхом Традиції.

- Традициції якої: християнської, язичницької?..

- "Нові праві" називають її "інтегральною" або "премордіальною". Тобто "відпочатковою". Її неможливо досягнути самому шляхом якихось студій (як це роблять каббалісти) чи вправ (що практикують йоги та крішнаїти). У неї посвячують, ініціюють. Премордіальна традиція ставить завдання досягнення єдності з оточуючим світом, досягнення цілісного буття як нерозчленованості свідомості, відчуття і волі. Але не слід плутати представників руху Традиції з якимись езотеричними сектами, теософами, "новими тамплієрами" чи масонами. Позиція всіх цих груп - це лише якісь тьмяні відбитки тіней, "недопосвячення", розрізнені та несуттєві елементи істинної Традиції. Якщо Каббала настоює на тому, що все, що людина пізнає про себе і світ, вона пізнає сама і в собі, "езотерично", на відміну від оточуючих її людей, то премордіальна Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через містичну інтуїцію як одкровення Абсолюта. Будь-які намагання самостійно, з власної волі, осягнути приховані знання про духовний світ, який трансцендентний нашому матеріальному світові, недоступний нашим відчуттям, прагнення свавільно досягнути через містичний екстаз злиття з трансцендентним буттям, не більше, ніж спокуса будування Вавілонської башти для зведення небес на землю. Однією з таких революцій духу проти тенденцій будівництва "вавілонської вежі" був, наприклад, іслам. Його послідовники вважають, що продовжують ту революцію, яку 4300 років тому назад здійснив Авраам (мусульмани називають його Ібрагім). Він виступив за повне заперечення залежності людини від сил природи, від яких-небудь ідолів, від космічних енергій, від будь-яких "вищих розумів" - всього того, що так популярне у сучасну епоху , яку дехто визначає як неоязичницьку, відродження язичництва. Тобто, як констатує відомий філософ - традиціоналіст Гейдар Джемаль, те, що сьогодні називається прогресивним, модерністським західним суспільством, насправді є відновленням язичницької свідомості часів Римської імперії, Єгипту та Вавілону.

- А хто є характерним виразником шляху Традиції в розумінні українських "нових правих"?

- Це - філософи, публіцисти, письменники, художники, актори та режисери, навіть фотомоделі та рок- і поп-співаки, які в різний час, і іноді зовсім з протилежних позицій, прийшли в стан "нових правих", вносячи і щось своє до, здавалося б, вже усталеного образу цього цивілізаційного руху, який ще іменують "третім шляхом" (на відміну від ліберально-демократичного та соціал-комуністичного рухів). Серед імен можна назвати такі (при бажанні кожен може знайти про них достатньо інформації): французи Рене Генон , Ален де Бенуа, Луїс Повель, Ів Бло, Моріс Дрюон, П'єр Віаль, Роже Гароді, Ежен Іонеско, Наталі де Мазор, румуни Еміліу Чоран , Мірча Еліаде, Єлена Бровическу, бельгійці Жак Тіріар, Робер Стойкерс, італійці Джуліус Евола , Р. Ассаджолі , Анна Фальче, Джованна Стріхарі, Клаудіо Мутті, іспанці Рауль Фернандо Марон та Хуліана Мах, аргентинець Хозе Ліврага,бразилійці Жоржі Амаду та Пауло Коельо, німці Герман Вірт, Артур Мюллер ван ден Брук, Ернст Юнгер, Карл Густав Юнг, Петер Кребс, Юрген Рігер, Крістоф Пан, Франц Шонхубер, Отто фон Габсбург, австрієць Конрад Лоренц, швейцарець Армен Молер, японці Окава Сюмей, Аракі Садао, Хасімото Кінгоро, Кіта Іккі, Накано Сейго, Хірата Ацутане, Юкіо Місіма та Акіро Куросава , росіяни Сергій Левицький, Аркадій Ровнер, Олександр Дугін , Вікторія Ванюшкіна, Сергій Кара-Мурза та Гейдар Джемаль, українці Дмитро Корчинський, Володимир Єшкілєв, Маріанна Кіяновська, Ігор Каганець, Ігор Косович, іранці Сеїд Хосейн Наср і Алі Шаріаті, ірландки Еітне ні Бренан та Шінеад О'Коннор, франкоканадка Марі-Елен Готьє, індуси Ауробіндо Гхош і Бхагаван Дас, австралійки Абі Такер та Сальма Усневіч, американці Ліндон Ларуш, Деніел Белл, Патрік Бюкенен, Чак Норріс, Жасмін Бліт, Річард Бах, Теренс Маккена, ідеологи руху націонал - нагвалізму - Хозе Аргуельєс та Клаудіо Наранхо, Карлос Кастанеда та його Лос-Анджелеська школа. Хоча саме до останньої слід ставитися обережно. Вона - для гартування духу і волі "природної людини" американської сельви , що потрапила в умови ворожої їй урбаністичної цивілізації, в той час як ми живем у ній як "риба у воді". Чільними репрезентантами нових правих є маніфест "Майастра: Відродження Європи", Група дослідження і вивчення європейської цивілізації (ГРЕСЕ), Група вивчення основ відпочаткової традиції (ГЕБТІ), асоціації "Європейські Синергії", "Туле-семінар", "Новий Акрополь", Міжнародний університет MYLENE GAUTHIER, Баварський новий інститут соціальних досліджень, видавництва "Копернік", "Лабіринт", "Арктогея", журнали "Антей", "Нувель еколь", "Елеман", "Крізіс", "Етюд е Решерш", "Крітікон", "Магазин ебдо", "Культура правих", "Нова антропологія", "Вулюар", "Орієнтасьон", російські "Элементы", "Атеней" та "Милый ангел". А інтернет-виданням "несть числа".

- А чи не здається, що люди вже втомилися від різних ідеологій, що вони хочуть просто жити , бути забезпеченими, розважатися, кохати і бути коханими?

- Але, принаймні, всі погоджуються , що держава потрібна, хоча б навіть в якості такого собі "нічного сторожа", запоруки спокою та звільнення від страху перед сваволею з боку якогось об'єкта. Я вже не говорю про забезпечення елементарними потребами - вода, тепло, світло (на думку "нових правих", ці потреби реально повинна оплачувати держава в обмін на виконання індивідом своїх суспільних функцій, як це мало місце у кастовому Римі, де навіть пролетарі, тобто непрацюючий люмпен, утримувалися на належному рівні добробуту лише для "виробництва" потомства - римського народу). Занепад зацікавлення в будь-якій ідеології - це тільки поверхова зміна змісту сучасного суспільства. В дійсності, уявити державну систему без ідеології - означає уявити суспільство без конфлікту і народ без надії. Таке явище неможливе. Не мати жодної ідеології - це те ж ідеологія. Так, ідеологія перестала тепер бути визначальним чинником для суспільної свідомості. Але її місце тепер знову посів міф як розраджуючий орієнтир. Якщо греки "розраджувалися" в театрі, спостерігаючи колізії міфічних дійств, а давні римляни - в колізеях, споглядаючи космогонічні гладіаторські бої між групами "цивілізованих" та "варварів", то для сучасної людини такою ареною стало телебачення, де міфологічні сюжети розігруються носіями архетипів сучасної цивілізації - Добро, Зло, Непереможний Герой, Галантний Лицар, Зрадлива Кохана, Вірний Друг, Дивак-Вчений тощо. Також, якщо ідеологія спершу абстрактно проектує певні суспільні форми, а потім намагається "втиснути" їх у реальність, то міф, навпаки, виникає спершу у сфері конкретно-чуттєвих уявлень, а вже потім постає як ідея - "атомарне абстрактне уявлення". Тобто ідея , в тому числі й українська національна, виросла не з атому до універсуму, а навпаки - універсум стискається до сингулярної точки - "атома серця" , чи, якщо йти за термінологією східної традиції, "точки в серці". Міф активізує неіндивідуальні форми психічного життя, породжує явища масової культури, масову свідомість. Але не слід забувати, що все "якісно нове" завжди народжується у цій сфері неканонічного, маргінального, спершу неприйнятного. Тому "нові праві" прихильно ставляться до апофеозу сучасної масової культури - "поп-музики". Як зауважує Сергій Кара-Мурза, для нашої молоді, слів не розуміючої, рок- і поп - пісні - тільки дивні, зачаровуючі звуки, повні пристрасті. Образи, котрі цією музикою породжуються, виникають у нашій уяві, ми їх домислюємо, з підручного рідного етнічного матеріалу. Ця музика для нас - шаманство, "діонісійство", а зовсім не попса, як для американського тінейджера. Власне шаман є творцем нових міфів, він їх приносить "звідти" як певні "одкровення". Інша річ, що шаманство є явищем дещо духовно єретичним стосовно існуючої традиції. Але можливо, що помилки на шляху пошуку Традиції приємніші Сущому, аніж тупа руйнівна злоба матеріалізму.

- У чому , на вашу думку, переваги "нових правих" порівняно з іншими політичними течіями?

- Сучасні "нові праві" стійкі до радикаліських спокус. Якщо вони й говорять про "Консервативну Революцію", то тільки в якості метаполітичної еволюційної програми на створення "альтернативної культури" ("синергії") та "моральної більшості", на "аполітеї", унезалежненні, "емансипації" від того типу держави, який породила індустріальна цивілізація та Просвітництво. Нові праві володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід. Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси виборців та податкодавців у народ, що складається з вольових "я". На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для українців. Вже філософ - постмодерніст Жан Бодрійяр констатував, що відбувається відхід мас у галузь приватного життя, і це є безпосереднім викликом політичному життю, загибель як політичної волі народу та індивіда, так і політичної репрезентації держави. Тепер ця "зрада мас" набула тотального характеру. Цікаво, що саме український народ здійснює такий епохальний дезетатизаційний здвиг: він вперше відокремлює себе від державної ідеї та відстоює права на необмежену свободу індивіда. Першочерговим постає освоєння "внутрішньої" , "ембріональної" дійсності і прагнення до дослідження підсвідомих сфер людської психіки. Нові праві усвідомлюють, що жорсткий авторитаризм "не спрацьовує" у сучасну епоху, де першу скрипку грає індивідуальний акт самовизначення. На відміну від давнього племені чи клану як щільно структурованого утворення з контрольованим членством тепер існують нові групи, що функціонують виключно з причини індивідуальних рішень, а варто індивідам передумати або втратити свій першопочатковий ентузіазм та рішучість, - і таке співтовариство зникає. Тому, на думку нових правих, забезпечити більш успішне виконання їх програми може метод "нюансованої деміургії", присутній у оповідальних текстах типу жанру "фентезі" або "детективу". Здавалося б нереальні, світи "фентезі" всотуються у реальність та видозмінюють її. Відбувається своєрідна "експансія ірреального". Людина ще не погодилася з новим виміром, але їй пропонують мислити в певних термінах - і, зрештою, світ "Космічних воєн", "Сейлормун" та "Володаря кілець" стає реальним світом, його "життєві цінності" вростають в образи буття, роблять його реальним для інших, вступають у космогонічну боротьбу з інерцією наявного буття.

- У комуністів є гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", а в УНА-УНСО - "Сила, Порядок, Добробут!". А яким гаслом можна було б визначити позицію "нових правих"?

- Це залежить від певних культурних традицій. Наприклад, у французьких нових правих принципи їхні несуть явно гностичний відтінок - "Знати, Бажати, Діяти!", а у німців - онтологічний - "Хай Буде!".

- А чи не є явище нових правих чимось чужим, непритаманним для України, штучним пересадженням західних та євразійських ідей на інший, не зовсім сприятливий грунт?

- Українські романтики, Шевченко, Леся Українка, Франко, "хатяни" та "молодомузівці" були творцями такої "нюансованої деміургії". Вони перетворили світ української ідеї на реальність для інших, мобілізували довкола нього все "свідоме українство" до "національної робітні". Міфотворець Шевченко здеміургував такий світ, що вся наша ментальність базується на персональному словнику його "нюансованої деміургії", запозиченому з легенд, фольклору та авторської уяви. Українські нові праві пропонують нове прочитання всієї української традиції, пропонують реалізацію можливих, але досі нереалізованих проектів нашої культури. Програма нових правих закорінена у глибинних архетипах - вроджених психічних структурах, що перебувають у так званому "колективному безсвідомому" нації та складають основу загальнолюдської символіки. Їх людина сприймає інтуїтивним чином. Тому така увага відводиться "містичній інтуїції" та традиціям , що її практикують - православний ісихазм , католицтво, суфізм, індуїстський тантризм, даосизм, дзен-буддизм. Беручи початок у інстинктах, архетипи проявляються на "поверхні" свідомості у формі різного роду видінь, уявлень, снів, казок, міфів тощо. Через те, що архетипи є універсальними, притаманними всім людям та влаштовані у "базовий колективний субстрат людської душі", їхній символізм викликає однакові почуття, стимулює однакові елементарні імпульси, котрі збуджують або заторможують моторні нервові клітини та тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на певний стимул. На цій основі нові праві ставлять завдання "перепрограмувати" базовий набір архетипів у кожної особистості шляхом групової динаміки (впливу оточення на особистість як на мислячого, чуттєвого і активнодіючого учасника реальних подій). Кожний індивід повинен шляхом "творчої уяви" у своєму бутті активізувати ті архетипи, котрі є формотворчою силою - "пайдеумою", "пансофією" - душі його раси чи етносу. Пробуджуючи ті чи інші архетипи, тим самим, стане можливим осягнути глибинну всеєдність Буття. Це дасть змогу подолати гординю самоствердження людської природи, що внутрішньо порожнє, розколоте, перебуває у муках усвідомлення протиріч пізнання та життя, наявного та належного, що не піддаються вирішенню. Останнє так вдало описали Сартр, Камю, Маркузе, Стус, Еліот ... Вся наша освіта формувалася на "виготовленні" людини маси - безликого "будівника комунізму" . Більшість населення як колишнього СРСР, так і Європи відрізане від культури університетського типу. Школа була відокремлена від вузу, тобто тієї форми школи християнсько-середньовічного походження, що давала всьому суспільству цілісне дисциплінарне уявлення про світ. Створення альтернативи цьому явищу - реальне тактичне завдання "нових правих". Основною формою, здійснюючою "активізацію" національних базових архетипів є, на думку "нових правих", так звана "рідна (нативістична) релігія" - джерело сакральних цінностей, володіючих універсальним значенням і абсолютним авторитетом для всіх членів суспільства. Особливо радикальне вираження нативізм набув на теренах американського континенту (що наснажує європейських "нових правих"): спершу як "пейотизм" - антитеза на позицію колонізаторів-християн, а потім як "націонал-нагвалізм"- "синтез" цих "тези" і "антитези" для виконання "справжньої" американської місії у світі, в той час як прихід європейців та сучасна "атлантиська" політика США - це лише засоби реалізації цього проекту. Зокрема, творець антропософії Рудольф Штайнер розглядається як "прихований" реалізатор ідей "нагвалізму", які з часом для широкого загалу висвітлили Карлос Кастанеда та його послідовники з Лос-Анжелеської школи неошаманізму. Покоління "нових правих" з увагою та зацікавленням ставиться до боротьби з європоцентризмом та сцієнтизмом у попередніх поколіннях 50 - 80-х років ХХ сторіччя, до доктрин бітників, негритюду, коншієншизму, карібського растафаріанства, австралійського мейтшіпу, ацтеко-майянської трансперсоналістської психотехніки, неосуфізму, неоведантизму, японської неантропоцентричної (екстравертованої) моделі гуманізму тощо. Нові праві усвідомлюють, що зараз у світі відбувається екстраординарна, глобальна криза культури, коли кризу відчувають мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика і в процесі переходу від одного типу культури, від "почуттєвості", до іншої, "ідеаціональності", породжується нова, глобальна, всепланетарна цивілізація з іншим типом культурних цінностей та норм. Достойно прийняти виклик цієї кризи - одне із завдань сучасних "нових правих".

- Що перешкоджає становленню нових правих в сучасній Україні?

- Перш за все, "нові праві" - це не конкретна політична партія чи блок. Їхні представники наявні в широкому спектрі від націонал-демократів та крайніх націоналістів до народно-демократичного та "рожево-зеленого" спектру. Так, були спроби видати за нових правих "Озиме покоління" (див. інтерв'ю з Валерієм Хорошковським в "Голосі України" від 28 лютого 2002 року), а також "Трудову Україну", Народно-демократичну партію та відкіл від неї - Народну партію "Собор", що тепер об'єдналася з Республіканською партією. Але вони відверто "ліберально - центриські", хоча заграють з правою ідеєю. Так, багато партій на минулих виборах вносили в свої програми деякі положення європейських нових правих та неоконсерваторів ("тетчеризм", "фордизм", регіоналізація). Але ці ідеї спрацьовують у "ситих" країнах. За них голосує той системний електорат, який хоче щось видозмінити, реконструювати, поліпшити. У нас же кардинально інша ситуація. Як підмітив Сергій Грабовський, достатньо частоті струму істотно відхилитися від 50 герц - і Україна "западеться сама в себе": відбудеться розпад енергосистеми, припинення постачання міст енергією й теплом. Отож, у будь-який момент може розвинутися ланцюгова реакція розпаду урбаністичного середовища, деіндустріалізація й повернення від незбалансованого Модерну до Премодерну, як у колись популярних "фільмах катастроф" - з усіма ментальними наслідками, наслідком чого буде тотальна руйнація всіх зародків сучасної цивілізації. Також невірно ототожнювати "нових правих" із популярним тепер у Європі рухом популістів (так званих Народних партій), у Данії, Нідерландах , Австрії, Франції. Останні - як от Йорг Хайдер, Жан-Марі Ле Пен , Сільвіо Берлусконі, Пім Фортейн чи Піа Керсгаад - більше використовують праву фразу, вони більше стурбовані навалою емігрантів з "третього світу", зменшенням у зв'язку з цим соціального забезпечення самих європейців. Це надто меркантильний рух. Він бере за зразок Державу Ізраїль, засновану на принципі повного відновлення архаїчної традиції, на етнічній та расовій диференціації. На думку популістів Європа повинна базуватися на чистих європейських (протестантських або католицьких) принципах, на принципі єдиної Європи Націй. Європейський дім, але у кожної нації у ньому - своя приватна квартира, де можна навіть "приватно" тлумити власну дружину , власних дітей , падчериць та прислугу... Не більше.

- У чому ви бачите специфіку українських нових правих, їх ідеології?

- Звичайні праві занепад Європи датують від часу Великої французької революції в кінці ХУІІІ сторіччя, а апофеозом її вважають революцію травня 1968 - го року, коли Європа присягнула на вірність культурному марксизму, абортам, евтаназії і фемінізмові, праву гомосексуалістів укладати шлюби. Європейські "нові праві", критикуючи буржуазну демократію, "м'ягкий тоталітаризм", індивідуалізм, псевдонаціоналізм, корінь всіх бід вбачають у самій "юдеохристиянській" цивілізації. Вони апелюють до багатства до-християнського спадку, до незреалізованих можливостей, до принципів тої демократії, що розглядається як співучасть народу у своїй власній долі. На Україні ж навпаки - християнська традиція стала і залишається основою реалізації цивілізаційної потуги української нації. Українські нові праві скептично ставляться до різних "скоків та плясів" довкола неоязичницьких ідолів... Також європейські нові праві принципові анти-атлантисти. Одним з чинників занепаду європейської цивілізації вони вбачають навалу американської цивілізації Кока-коли, Діснейленду та Макдональдсів. Вони принципово проти глобалістського патерналізму США у світовій політиці. Вони ширше ратують за Єдину Європу як противагу Америці. Нам же, українським новим правим, як то кажуть, з "боку видніше". Ніхто так не реалізує європейську цивілізаційну ідею як саме Сполучені Штати. Вони, ніде правди діти, "Новий Рим", живуть цим "імперським міфом", а "брикання" Європи проти місії США викликане суто економічними інтересами деяких європейських транснаціональних корпорацій, що в основному містять свої офіси на території Великобританії, бо зацікавлені в більш гнучкому податковому законодавстві та державних бюджетах європейських країн, що в основному забезпечують замовлення для військово-промислового комплексу. На Заході просто йде боротьба між носіями двох векторів розвитку ринкової економіки: між носіями американської системи ліберально-економічного правління республіканського напрямку (ліберали - в економіці, консерватори - в політиці) та англо-голландської системи фінансово-олігархічного правління демократичного штибу (консерватори - в економіці, ліберали - в політиці). Між носіями філософії ідеалізму Платона і філософії емпіризму Канта. Наприклад, російський філософ Михайло Ремізов зазначає, що різниця між Європою та Америкою - це різниця між гедоністичною формою споживання та аскетичною традицією виробництва; відкритою інформацією товарного культу та закритою інформацією промислової технології; крикливою "цивілізацією відпочинку" та похмурою "цивілізацією праці; плодами технічного росту та мотивами до наукової творчості... Українські нові праві, навпаки, усвідомлюють визначаючу геополітичну "проміжність" України між двома "Римами" - Москвою та Вашінгтоном. В українській ментальності - прагнути до "гієрогамії", "священного шлюбу", тобто шукати собі "далекого принца". В українській традиції - "закликати варягів". Згадаймо, що всі балканські країни, які визволилися з турецької неволі, пішли аналогічним шляхом. Америка не є чужою для українців як для європейської нації, як нації, по-суті, "зкреолізованої" Імперією, а отже, відкритої для нових "проектів". Як от еллінізований імперією Александра Македонського та одного з його діадохів Селевка Іранський світ (Персія та вся Середня Азія і Азербайджан - Атропатена) свого часу прийняв як одкровення імперський арабський "проект" - вчення Мухаммада про Традицію. США розглядається як потенційний партнер, що може порятувати нас від надокучливого східного "нудотика", внести "свіжий струмінь" у буття нації в нових якісно реальностях. Привести до нової якості буття, до "нової плероми". Японія, що внаслідок революції Мейдзі стала "відкритою", наскільки виграла! Наша ж революція ще попереду.

Розмову вела Оксана-Марія Головерса

Анатолій Іванов

Начебто б ювілей, але смутний. Тому що підсумки цих тридцяти років невтішні. Головний друкований орган руху, французький журнал "Елеман" (№ 94, лютий 1999), вирішив відзначити історичну віху аршинними буквами на першій сторінці: "Нові праві в 2000 році". Але, відповідно до коментарю інформаційного бюлетеня "Мюнисьон" (червень 1999 р.; видається Федерацією Європейської культурної діяльності ФАСІ, що очолює пан Жільбер Сенсір), вихід цього номера не став подією. Вийшов усього лише пузир із двома звичайними для "Нових правих" недоліками: двозначністю позиції, що знаходить своє вираження в заяві: "Наша публіка - права, але ми самі ближче до лівих", і в ще більш безвідповідальній тезі: "В ім'я права на розходження ми виступаємо за право іммігрантів на збереження своєї культури". Результатом цього, згідно коментарю, буде балканізація Європи через 30 років. От до чого прийшли сьогодні "нові праві". Але відкіля вони з'явилися? У чому вони "праві", і що в них, власне кажучи, нового?

І отут ми стаємо свідками суперечки, гідної гоголівських персонажів, що ніяк не могли вирішити, хто з них першим сказав "Е!". Відповідно до цього і дата "тридцять років" виявляється дуже умовною.

"Нувелль де Синержи Еропьєн" (№ 32, січень-лютий 1998) узагалі віддає пальму першості не французам, а німцям. Першими нібито стали називати себе "новими правими" діячі "Товариства німецько-європейських досліджень" (ДЕСГ), що виник на базі журналу "Юнгес Форум", що почав виходити в Гамбурзі ще в 1964 році. Натхненниками цього Товариства були Хартвіг Зінгер, Лотар Пенц, Михаель Майнрад, Герт Вальдеман, Александр Епштейн і Вольфганг Штраус.

Претенденти на роль першовимовлювачів частки "Е!" є і у самій Франції. Один з них - пан Мішель Мікберт, що в 1973 року створив деяку таємну організацію в замку Іньї, а 20 квітня 1976 р. організував телепередачу, звернену до "нових правих".

Підґрунтя всіх цих претензій стає ясне з тієї критики, якою піддав Патрик Канаван у журналі "Вулуар" (№ 9, весна 1997) книгу Арно Іматса "Потойбіч правих і лівих" (Париж, 1996). На думку рецензента, Іматс не врахував у достатньої мірі іноземні впливи, тому створюється враження, начебто Ален де Бенуа створив рух у Парижі "з нічого", а це далеко не так. Однак, якщо італійці Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі і швейцарець Армін Молер, дійсно, іноземці для французів, то роль таких батьків-засновників руху як Домінік Веннер, Жан Мабір, П'єр Віаль, Гійом Фей уже ніяк не можна віднести до розряду "іноземних впливів". Сам Ален де Бенуа аж ніяк не збирався брати патент на термін "нові праві" і говорив, що цей ярлик придумали журналісти ("Вулуар", № 59-60, грудень 1989), коли в 1979 році відкрили для себе рух, на той час існував вже десять років, і підняли довкола нього галас.

Умовною ж датою початку руху вважається 17 січня 1969 р., коли в Ніцці була зареєстрована Група досліджень європейської цивілізації (ГРЕСЕ), - у Париж вона перенесла свій центр у 1970 році. Як і у випадку з німецьким ДЕСГ, французька організація також склалася навколо друкованого органа - журналу "Нувелль Еколь", що існували вже з березня 1968 року. Цей рік був у Європі піком руху "нових лівих". Нові праві, таким чином, народилися одночасно з ними, тільки без шуму і гуркоту. Як говорив Ницше, "світ обертається навколо творців нових цінностей безшумно".

Ален де Бенуа, звичайно, діяв не на порожнім місці. Він починав у рамках уже наявних структур.

У 1950 р. у Франції виникла організація за назвою "Молода нація". Її створили брати Жак і Пьер Сідо, батько яких був розстріляний як видатний діяч вішистського режиму. У керівництво організації входив і вищезгаданий Домінік Веннер, нині видавець прекрасного історичного журналу "Ль'анкет сюр ль'істуар". "Молода нація" виступала за французький Алжир, проти де Голля, що викликало її розпуск і арешт П. Сідо і Д. Веннера. Але її активісти створили в 1960 р. Федерацію студентів-націоналістів. У ній взяв участь і молодий Ален де Бенуа (р. 1943 р.), що виступав тоді під псевдонімом Фабріс Ларош. Він разом з Д. Веннером був співавтором маніфесту "За позитивну критику" (1962). Д. Веннер вважав, що крайні праві мають потребу в чіткій доктрині. А. де Бенуа врахував ці побажання (Аріана Шебель д'Аполлоніа. Вкрай праві у Франції від Морраса до Ле Піна. Брюссель, 1988). Роберт Стойкерс у брошурі "Гійом Фей, його внесок у рух "нових правих" і коротка історія його відходу" (1996) пише, що цей рух поєднував як "старих", так і "нових" правих.

Згаданий Г. Фей був у ньому новою людиною, що не належав ні до якого крила традиційних французьких правих. Він не мав зв'язків ні з вішистами, ні з ОАС, ні з католиками-традиціоналістами. А. де Бенуа, на відміну від його, такі зв'язки, як ми бачили, мав. Р. Стойкерс запевняє, начебто дійсних керівників руху ніхто не знав, і в те ж час проговорюється, що рішення приймали декілька "старих борців". Можливо, їхня підтримка сприяла виходу руху на орбіту, але, так само можливо, що їхня опіка і не дала йому стати тим, чим він міг і повинен був стати.

Як уже говорилося, нові праві тихо проіснували десять років, перш ніж на них звернули увагу СМІ і зробили з них сенсацію начебто чудовиська озера Лох-Несс. Оскільки в зв'язку з цим було написано досить багато різної нісенітниці, А. де Бенуа рахував потрібним дати роз'яснення від першої особи і випустив у 1979 року книгу "Ідеї як вони є". Російський переклад однієї з глав з цієї книги надрукований у журналі "Атака" № 104. У цій книзі А. де Бенуа дав визначення, хто такі праві. "Я називаю правою, - писав він, - позицію, за якою розмаїтість світу і відносна нерівність як його неминучий наслідок розглядаються як благо, а тенденція до збільшення однорідності світу, що є результатом двохтисячорічного панування егалітарної ідеології, - як зло". "Я бачу ворога не у лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновидом якої, релігійній чи світській, метафізичній чи нібито "науковій" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789 року" - лише етап її розвитку, а комунізм - її неминучий наслідок". Коли заходить мова про егалітарну ідеологію, зрозуміло, у чий город летить камінь у першу чергу - у город християнства. І цією лінією вже намічається чітке розмежування між "новими" і "старими" правими. Подібно тому, як у нас російське національний рух не став національним, тобто загальнонародним по тій єдиній причині, що в ньому задавала тон жменька інтелектуалів-гуманітаріїв, заклинених на "православ'ї-самодержавстві", на ностальгії за "Святою Руссю" і не уявляли собі ніякої іншої "російської ідеї", так і в Франції був, наприклад, Шарль Моррас зі своєю тріадою, нітрохи не гіршою нашої - "роялізм, церква, розум", негативно ставився до усього, що мало місце після 1789 року, але "французька ідея", настільки вузько зрозуміла, не володіла такою монополією, як наше "самославие-праводержавие". Подолання архаїчних ідеалів духовної старизни, незалежно від реального біологічного віку "старих правих", почалося в Франції раніш, ніж у нас, але за тридцять років цього процесу було нароблено і багато помилок, що тепер критично переоцінюють і самі французькі "нові праві" і на яких повинні учитися ми, щоб їх не повторити. Гійом Фей, відповідно до характеристики, що дає йому Р. Стойкерс, був воістину рушійною силою ГРЕСЕ й у кінцевому рахунку один утілював "нових правих". Проте він змушений був піти з ГРЕСЕ в 1987 році і на 12 років зник з обрію. Однак недавно вийшла його нова книга "Археофутуризм", у якій саме і міститься сувора критика помилок "нових правих".

На думку Г. Фея, "нові праві" із самого початку займали двозначну позицію, то звертаючись до класичних тем украй правих, особливо німецьких, то проповідуючи лівацькі, антирасистські і проісламські ідеї. І сьогодні "нові праві" не виправили ці помилки, а лише ще більше їх збільшили. Другою головною помилкою Г. Фей вважає політизацію язичества, спробу створити на його основі догматичне навчання в противагу християнському. Шалений антикатолицизм дивним чином сполучався в "нових правих" з відкритою симпатією до Ісламу, що вкрай небезпечно політично в зв'язку з об'єктивно існуючою ісламською погрозою Європі й абсурдне ідеологічно, тому що Іслам являє собою твердий теократичний монотеїзм, "релігію пустелі" у сирому виді, тоді як католицизм випробував на собі сильний вплив язичеського політеїзму.

На жаль, цю ж порочну політичну лінію продовжують сьогодні генеральний секретар асоціації "Європейська Синергія" Р. Стойкерс і його союзники в Італії, що займають проісламські позиції. Як наш А. Дугін і йому подібні "євразійці", вони зачаровані міражем союзу з Ісламом проти США, зовсім не відповідним політичній реальності. А реальність ця досить переконливо описана в книзі Олександра дель Валле "Ісламізм і США - союз проти Європи" (Лозанна, 1997).

Колись комуністи характеризували "фашизм" як "ударний загін світового імперіалізму" і призивали до створення "антифашистського фронту". Незалежно від того, чи була вірна ця формула в минулому, вона буде вірна сьогодні, якщо підставити в неї інші величини. Питання треба ставити так: сучасний іслам - ударний загін американського імперіалізму (а може: США - ударний загін глобального імперіалізму, -О.Г.) головна загроза світу в усьому світі, від Косово до Мінданао. Цій загрозі потрібно протиставити антиісламістський фронт народів світу.

Ісламізм загрожує не тільки Європі. Він загрожує Росії на Північному Кавказу й у Поволжі, загрожує Індії в Кашміру, загрожує Китаєві в Синьцзяні. І дійсне втілення в життя "євразійської ідеї" може виглядати сьогодні тільки так: союз Росії, Китаю й Індії проти Ісламу. Проісламські симпатії європейських "нових правих", їхній флірт із "пістрявими народами", виражаючись словами Андрія Платонова, тобто з країнами третього світу, робили їх у минулому ворогами росіян, тому що українці, кримські татари, литовці, вірмени і інші нібито "пригноблені" окраїнні народи СРСР вважалися "природними союзниками" і "нових правих" (Е.Р. Кармін. Чорна Імперія. Мюнхен, 1997, с. 547). Тому в якому рівні нинішні "нові праві" є природними союзниками Росії, це ми ще "будемо бачити".

Головним критерієм повинен бути, безумовно, цивілізаційний підхід. Чи Росія належить до європейської цивілізації, чи їй у цій приналежності відмовляють тільки на тій підставі, що географічно її велика частина знаходиться в Азії. Але це лише географічно. Донісши європейську цивілізацію до берегів Тихого океану, росіяни тим самим пересунули до цих берегів і границі Європи. Це розумів ще Наполеон, для якого Європа простиралася від Геркулесових стовпів до Камчатки. Це розумів покійний Жан Тіріар, що мріяв про Велику Імперію від Дубліна до Владивостока. Це розуміє лідер італійських "нових правих" Марко Таркі, для якого вся територія від Португалії до Сибіру - один континент ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991). Це розуміє ведучий геополітик "Європейської Синергії" Луї Сорель, що пише, що Європа як цивілізація простяглася в дійсності від Атлантичного до Тихого океану (Л. Сорель. Елементи європейського глобального мислення. Вид. "Європейська Синергія", 1996).

З цього погляду, наприклад, Албанія, хоча вона і знаходиться в Європі, це не Європа. Зате Індія, хоча вона і знаходиться в Азії, зберегла духовну індоєвропейську спадщину навіть у більшій чистоті, ніж європейські народи, так що Індія в якійсь мірі навіть більше Європа, чим сама Європа. Зате арійські народи, що прийняли Іслам, де б вони ні жили - у Європі (албанці, босняки) чи в Азії (народи Пакистану, Ірану і Афганістану) - до європейської цивілізації більше не належать. Те ж саме можна сказати про окремі особистості, які перейшли в Іслам, такі як Рене Генон чи Клаудіо Мутті (або Роже Гароді, - О.Г.), - це ренегати європейської цивілізації і їхні імена повинні бути викреслені з духовної історії Європи. Ален де Бенуа говорить: "Вивчаючи джерела європейської цивілізації, ми знаємо тепер, що всі культури в їх основних складових (кельтської, німецької, грецької, латинської і т.д.), не говорячи про культури Середнього Сходу й Індії, сходят до загальної індоєвропейської моделі, ідеологію якої ми тепер добре знаємо, "ідеологію" у змісті духовної системи, що стала основою ідеальної організації індоєвропейського товариства і пізніших європейських суспільств. В Франції Жорж Дюмезиль присвятив основну частину своїх праць вивченню цієї індоєвропейський "ідеології", головний елемент якої - трифункціональна концепція суспільства. Це означає, що ідеально організоване суспільство ієрархічно поділяється на три частини: священиків-правителів, воїнів і виробників". "Сьогодні ця трифункціональна схема поставлена з ніг на голову; багатство стало загальним світовим законом, гроші - світовою релігією" ("Орьянтасьон, № 11, липень-серпень 1989).

"Нові праві", за словами А. де Бенуа, тим ще відрізнялися від "старих", що ніколи не вважали себе суто національним рухом. Ідеї держави-нації вони протиставили ідею Імперії. Патрик Канаван називає "язичеську" тему Імперії фундаментальною в цьому плині ("Вулуар", № 9, весна 1997). За зразок бралася Римська імперія, що А. де Бенуа називає "найкращимї в історії людським утвором". Ідея Імперії для нього це "свого роду архетип", але зразком залишається римська модель ("Вулуар", № 59-60, листопад-грудень 1989).

Тут неозброєним оком прослідковується вплив ідей Ю. Еволи. Але дозволено запитати: чим ідеалізація древнього Рима імперськоїепохи чи середньовічної Священної Римської імперії краще ідеалізації французької чи російської монархії? А ідеалізація тут у наявності, це ясно кожному історику. І якщо обвинувачувати "старих" правих в архаїчності їхніх ідеалів, то в протиставленні їм ідеалів ще більш архаїчних ніякої новизни немає. Марко Таркі дуже вірно помітив, що в словосполученні "нові праві" наголос потрібно робити на слові "нові", а не на слові "праві". На питання про значення праць Еволи М. Таркі відповів, що Евола дав дуже правильну критику сучасності, але в нього мало конкретних позитивних елементів, немає альтернативної моделі. Ті, хто читає тільки Еволу, ризикує впасти в порожні мріяння і сектантство ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991).

Але ж вироблення альтернативної моделі саме і були головною метою "нових правих". І з жалем приходиться констатувати, що з цією задачею вони не справилися. Р. Стойкерс визнає у своїй брошурі про Гійоме Фая: "За 30 років свого існування паризькі нові праві не запропонували ніякої послідовної реформи французьких установ, не розвили ідеї регіоналізма, що могли б стати важелем глобальної зміни якобінської системи, не дали проекту економічної реформи на основі голлістської "участі в прибутках" і тез Франсуа Перру чи інших дисидентів економічної думки". Р. Стойкерс навіть підозрює, що деякі закулісні лиходії свідомо заважали створенню нової ідеології. Але тут доцільно згадати приказку про поганого танцюриста і про те, що йому заважає. Зміст: шукай причину невдачі в собі самому, а не в чужих підступах.

За словами А. де Бенуа, "нові праві" ставили своєю метою покласти кінець монополії лівих в області культури ("Ідеї як вони є", с. 14). Він не гидував і настійно радив не гидувати лівими джерелами натхнення, зокрема, узяв на озброєння теорію А. Грамші, відповідно до якої неможливо завоювати політичну владу, не забезпечивши собі попереднє панування в галузі культури. Історія Франції давала тому яскраві приклади, і "нові праві" відкрито претендували на ту ж роль, яку зіграли Вольтер і Руссо в підготовці Великої Французької революції. Але...

"... шпарить римами Фрейліграт:

З нього Горацій не вийшов".

З критикою запозиченого у французів грамшіанського підходу виступив у статті "Убогість "правих" інтелектуалів" лідер австрійських "нових правих" Юрген Хатценбіхлер ("Нувелль де Синержи Еропьен", № 28, червень-липень 1997). Справа не в тім, що невірна ідея Грамші, а в тім, що не враховується сучасна ситуація, коли всі ідеали зведені до думки більшості добропорядних обивателів і цензура з погляду "політичної коректності" стала не тільки зовнішньою, але і внутрішньою.

Ю. Хатценбіхлер називає грамшіанську концепцію "культурної гегемонії" наркотичною і перелічує причини, за якими цей напрямок спіткала сумна доля:

1) не існує єдиного руху "нових правих";

2) пошуки ідеально світогляду привели до відриву від реальності;

3) гасла "консервативної революції" стерлися від нескінченного повторення;

4) ці праві інтелектуали створили свій, герметично замкнутий світ.

За першим пунктом Хатценбіхлер відзначає, що в 60-х роках до "нових правих" відносили німецьких націонал-революціонерів, але сьогодні від цієї школи практично нічого не залишилося, а її лідер Хенніг Ейхберг перейшов у лівий табір. Інша частина "нових правих" вийняла з нафталіну антидемократичні ідеї часів Веймарской республіки. Третя стала проникати в ряди буржуазних партій.

Ю. Хатценбіхлер визнає, що ідейна спадщина "консервативної революції", фундаментальну монографію про яку написав А. Молер, залишається золотою жилою і доводить, що праві не завжди були дурнями, але не можна забувати і про те, що ця революція зазнала невдачі. Потрібно було розвивати її ідеї, а не бездумно повторювати їх. "Нові праві", не вносячи нічого нового, жили старим ідейним багажем, створили для себе утішливий світогляд і ідеалізований образ "народу", який нічого спільного з реальним народом не має. Інтелектуали з "нових правих" перетворилися в секту, що вариться у власному соці.

Відомство із захисту Конституції, що пильно стежить у Німеччині за будь-якими правими ворушіннями, підтверджує, що "нові праві" перестали являти собою єдине ціле (див. його звіт за 1995 р. у журналі "Атака" № 1000). Так Дітер Штейн, редактор берлінського щотижневика "Юнго Фрайхайт", довгий час вважався публіцистичним флагманом "нових правих", заявив у 1995 р., що не має з ними "майже нічого спільного", чим викликав на себе обвинувачення в капітуляції перед Системою. Ті, хто не побажав капітулювати, створили в Берліні т.зв. "Німецький лекторій", що поступово поширив свою діяльність на всю Німеччину. Головним теоретиком цього напрямку і взагалі найбільш видатним ідеологом у сучасної Німеччини є Райнхольд Оберлерхер (росіяни мали можливість познайомитися з перекладом його статті "Номадологія" у журналі "Атака" № 72). Р. Оберлерхер - ровесник А. де Бенуа, він народився в 1943 р. у Дрездені, у 1958 м. перебрався з ГДР у ФРН і з тих пір живе в Гамбурзі. У 1968 р. він був одним з теоретиків "Соціалістичного німецького студентського союзу", але в 80-х роках перейшов у націоналістичний табір. Оберлерхер сам називає себе не правим, а "націонал-марксистом" і, на думку Відомства із захисту Конституції, "представляє в даний час найрадикальніший і безкомпромісний варіант "революційного націоналізму". Характерне для Оберлерхера сполучення вкрай лівої і вкрай правої ідейної спадщини, як відзначено в цитованому звіті, аж ніяк не унікальне. Той же А. де Бенуа писав: "Питання про тім, чи є я правим чи ні, не має для мене ніякого значення. В даний час я сповідую праві ідеї, але... я цілком можу уявити собі ситуацію, у якій вони стануть лівими" ("Атака", № 104), Марко Таркі також указує на необхідність синтезу, що буде не те щоб не правим і не лівим, а одночасно і правим, і лівим ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991). Нарешті, Р. Стойкерс вважає за необхідне вийти за рамки концепції, що припускає розподіл на лівих і правих ("Нувелль де Синержі Еропьен, № 30-31, жовтень-грудень 1997).

Німецьке Відомство із захисту Конституції прийшло до вірного висновку: "Термін "нові праві" як політичне визначення стає непридатним. Його можна застосовувати тільки до видань, які самі себе так визначають, таких як кельнський журнал "Ойропа Форн" (редактор - Манфред Роус). "Європейська Синергія" на спільній конференції з німецьким товариством ДЕСГ у листопаді 1997 р. також вирішила відмовитися від терміна "нові праві" як від застарілого і замінити його іншим - "Європейський синергетичний рух" ("Нувелль де Синержі Еропьен", № 32, січень-лютий 1998).

Найбільшою організацією "нових правих" була французька ГРЕСЕ, яка нараховувала кілька тисяч чоловік, але її кращі часи залишилися далеко позаду. Аріана Шебель ( с. 327) вважає, що А. де Бенуа мав широку аудиторію до 1981 року. Р. Стойкерс у брошурі про Гійома Фея називає апогеєм діяльності ГРЕСЕ період з 1979 по 1984 рік, а Патрик Канаван зітхає про її "велику епоху 70-80-х років" ( "Вулуар", № 9, весна 1997). Нинішній же стан "нових правих" Арно Іматс у книзі, що рецензує П. Канаван, оцінює дуже суворо: "Ужу мінімум років десять рух виглядає таким, що вичерпав себе, переживає занепад і продовжує існувати лише в реліктовому стані". З цим згодний і Р. Стойкерс: "Рух "нових правих" захирів, він умирає повільною смертю і живе тільки блиском свого минулого". Фатальну роль у долі ГРЕСЕ зіграли також періодично її організаційні кризи, що потрясали. Їхню сумну історію повідав нам Р. Стойкерс.

Перший розкол відбувся в 1977-78 роках, коли свою гру з курсом на "респектабельність" почали вести Ів Бло і Жан-Ів Ле Галлу, відомі згодом діячі Національного фронту. Цікава закономірність: вони ж виступили головними застрільниками розколу в рядах Національного фронту і знову в погоні за усе тією ж "респектабельністю". І. Бло, щоправда, вчасно опам'ятався і повернувся до Ле Піну, але місце в Європейському парламенті він через ці колотнечі втратив. Великою втратою для ГРЕСЕ був відхід від неї в 1979 р. італійського журналіста і філософа Джорджо Локкі (1923-1992), постійного автора "Нувелль Еколь", Як писав у некролозі Дженнарі Мальєрі ("Вулуар", № 97-100, січень-березень 1993), Локкі зіграв основну роль в еволюції французьких "нових правих". Його ідеєю була ідея Європи, якої більше не існує, але яка вічна. У 1979 р. він випустив книгу за назвою "Американське зло". Саме Локки і Гійом Фей додали діяльності європейських "нових правих" антиамериканську спрямованість. Про це говорив і сам Г. Фей в інтерв'ю однієї італійській газеті, опублікованому в "Нувелль де Синержі Еропьен" (№ 35-36, липень-вересень 1998) Таку ж антиамериканську позицію давно вже зайняв А. де Бенуа. На початку 80-х років із ГРЕСЕ пішов її спонсор Філіп Марсо, потім був зі скандалом виключений генеральний секретар організації Карью, що намагався навести порядок у її справах. Потім зазнав невдачі на цьому ж поприщі і пішов Жільбер Сенсір. У 1987 р. із ГРЕСЕ остаточно порвав Г. Фей. Тоді ж пішов генеральний секретар організації в 1978-84 р. і головний редактор її центрального органа "Елеман" (виходить з 1973 р.) Пьер Віаль, що зайняв видну посаду в Національному фронті, а тепер і там став одним з розкольників. Перестав працювати на ГРЕСЕ й один з головних натхненників її створення письменник Жан Мабир (у № 104 журналу "Атака" надрукована глава з його книги "Туле" і стаття "Фашизм - це тупик").

Колишні активісти ГРЕСЕ - Сенсір, Стойкерс, Нотен і інші створили в 1993 р. іншу асоціацію - "Європейська Синергія", але і вона виявилася не застрахованою від розколів, про що свідчить змушена відставка Сенсира з посади президента цієї асоціації навесні 1998 року. Ще більш сумне становище "нових правих" в Італії. Як пише наш тамтешній кореспондент пан Едоардо Лонго, "в Італії цього культурного руху більше не існує". Там теж усі пересварилися: пані Алессандра Колла, що тепер очолює "Європейську Синергію" ненавидить Марко Таркі, який залишився вірний Алену де Бенуа, і Піно Рауті, керівника тієї частини "Італійського соціального руху" (МСІ), що зберегла прихильність старим ідеалам, яким зрадив Фіні. За словами пана Лонго, в Італії всі праві ненавидять саме слово "нові праві": цей рух так і не став чимось реальним, його орієнтири розпливчасті. Так журнал "Оріон", що видає пані Колла, відмовляється публікувати статті з расових проблем і з історії італійського фашизму, так що багато італійських читачів не розуміють, який же, по суті, напрямок цього журналу. Тенденція до розколів - загальна властивість людської натури; не було жодного релігійного чи політичного руху, якому вдалося б уникнути цієї напасті. Зате сумбур у головах - хвороба, у принципі, виліковна.

Враження повного сумбуру виникає при читанні списку авторів, що, за свідченням А. де Бенуа, впливали на "нових правих" у період формування їхнього руху ("Ідеї як вони є", с. 19): Ніцше і Парето сусідять у ньому з Прудоном і Бертраном Расселом, Шпенглер і Баррес - з Максом Вебером і Шеллером, Дюмезіль і Мірча Еліаде - з Марінетті і Д.Г. Лоуренсом (автором роману "Коханець леді Четтерлей"(щоправда, й роману "Пернатий Змій"!!! - О.Г.)), Монтерлан і Ернст Юнгер - з Конрадом Лоренцом і Ейзенком, Хайдеггер - з Карлом Шміттом і т.д. Звичайно, нікому не хочеться виявитися під владою нової догматики з незаперечними авторитетами, але занадто широкий розкид - це теж погано. А ще гірше, якщо відсутній правильний принцип добору. Ліві критики ставили за провину "новим правим" біологізм. Однак, замість того, щоб прийняти виклик, А. де Бенуа став виправдуватися і навіть доводити з цифрами в руках, що в "Нувелль Еколь" матеріали по біології, генетиці, етології і т.п. займають по обсязі 13%, а в "Елеман" - узагалі 3%, і закінчив тим, що урочисто проголосив "примат культури над природою, історії над біологією". Усі вчення, побудовані на біологічній основі, були оголошені свідомо помилковими (цит. твір, с. 22-23). Таким чином, із самого початку був узятий невірний тон і невірний критерій.

Вороги, утім, усе рівно не повірили. Як пише Аріана Шебель ("Украй праві у Франції"... с. 347), "у Пантеоні "нових правих" немає ні Гітлера, ні Муссоліні, але є Гобіно, Х.С. Чемберлен, Ваше де Лапуж, Евола, Ганс Ф.К. Гюнтер". Що стосується Гобіно, то його взяв під захист сам А. де Бенуа. Коли якийсь єврей оголосив праці Гобіно "злочинними", Бенуа заперечив, що це настільки ж нерозумно, як покладати на Руссо відповідальність за ГУЛАГ ("Атака", № 104). Інший єврей, Монза (Шеррер), спробував утопити "нових правих" взагалі й А. де Бенуа зокрема, повісивши їм на шию чотирьох нібито "нацистів" - Ганса Ф.К. Гюнтера, Л.Ф. Клаусса, Герберта Янкуна і Франца Альтхайма. У зв'язку з цим Р. Стойкерсу довелося пояснювати єврейському нечемі (див. "Вулуар", № 105-108, липень-вересень 1993), що Гюнтер не мав нічого загального з нацизмом, Клаусс ніколи не проповідував расову ненависть, Альтхайм - всесвітньо визнаний авторитет в області античної історії і класичної філології, а Янкун усе життя займався тільки археологічними розкопками на узбережжі Північного моря.

Так що не треба боятися "одіозних" імен, треба розібратися, хто і навіщо зробив їх одіозними, хто і навіщо компрометує наукові авторитети, праці яких тільки і можуть стати єдиною міцною основою нової ідеології. І не треба боятися біології і "біологізму". Як пише С.Б. Морозов, автор чудової книги "Змова проти народів Росії сьогодні" (М., 1999, с. 8), "на сьогоднішній момент чисто соціальне уявлення не пропонує ні щирого опису процесів, ні можливості прогнозування. Соціально-біологічні (представляючі соціальні механізми суспільства як похідні від його біологічних характеристик) теорії повинні замінити марксизм".

На відміну від А. де Бенуа біологією не зневажав набагато менш відомий у нас німець Гюнтер Барч, що ще в 1975 р. сформулював у книзі "Революція праворуч? Ідеологія і організація нових правих" шість головних принципів світогляду "нових правих" і поставив при цьому на перше місце біогуманизм як філософську надбудову з опорою на досягнення сучасної етології, зокрема, на роботи Конрада Лоренца. З цієї причини Е.Р. Кармін називає світогляд "нових правих" натуралистичним: він відкидає як історичний матеріалізм, так і філософський ідеалізм, вважаючи, що людина з'являється на світ з уродженою структурою інстинктів, які не можна ні придушити, ні замінити іншими. Друга ідейна основа "нових правих" - західна теорія пізнання логічного емпіризму, ідея "західного синдрому", що покликана пояснити, чому Європа стала найважливішим центром світової цивілізації. Логічний емпіризм видається "новим правим" специфічним методом мислення білої раси, європейців. З біогуманізмом зв'язаний біологічний погляд на людину; відповідно до цього погляду, людина не повинна бути іграшкою капіталізму. З усіх цих передумов випливає етноплюралізм у сполученні з вченням Ієнсена про нерівність людей і з прагненням використовувати сучасну генну технологію в євгенічних цілях. Етноплюралізм установлює біологічну ієрархію рас і народів, у якій вище місце займають європейські нації.

З етноплюралізмом зв'язане і розуміння "новими правими" соціалізму. Носієм соціалізму є не якийсь визначений клас, а "неподільний народ". Перебороти протиріччя між капіталізмом і соціалізмом повинне панування політики над капіталом. Масштабом цінності окремої людини служить відчуття національної солідарності. Кожен дійсний націоналіст відповідно до цілісного, біологічного світогляду є вже соціаліст. Так що націоналістична і соціалістична ідея в об'єднаному виді продовжують існувати, і аж ніяк не Гітлер є власником патенту на цей синтез, а французький правий письменник Моріс Баррес, що проповідував національний соціалізм у часи авантюри генерала Буланже, коли Гітлер ще і не народився. У кінцевому рахунку, концепція європейського соціалізму в "нових правих" має не стільки економічне, скільки стратегічне і політичне значення загальконтинентальної революції, "третього шляху", подолання як капіталізму, так і соціалізму (Е.Р. Кармін. Чорна імперія, с. 545-546).

І Евола, і Хайдеггер постійно повторювали, що комунізм і американізм це, по суті, те саме, і після краху комунізму т.зв. "лібералізм" відразу ж показав свою тоталітарну суть. Він претендує на гегемонію, хоче знищити всі альтернативні моделі, будь-яку національну самобутність (М. Таркі. "Вулуар", № 56-58, жовтень-листопад 1989). Тому нова ідеологія, як вважає Марко Таркі, повинна бути протилежної і марксизму, і лібералізму ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991).

Гюнтер Барч пророкував ще в 1975 році: "Зовнішньополітичною передумовою успіху "нових правих" стане нова російська революція" (Е.Р. Кармін. Чорна імперія, с. 538). У Європі рух "нових правих", як ми бачили, переживає сьогодні занепад. І - "так збудеться проречене пророками": задача російських "нових правих" - влити в цей рух нові сили, дати йому нові стимули. І ця задача нам по плечу.

Переклад з російської Оксани-Марії Головерси

P.S.

Аналогічно тому, як на Заході народився утопічний соціалізм і був сформульований радикальний соціалізм, а в Росії був реалізований (пройшовши стадії народництва - есерства - більшовизму), так і з "новими правими" - рухом винятково утопічним. У чеканні на "нового пророка з Дрездена" (чи він уже з'явився?) - а потім - "бойовище - Земля" - Русь.

<ВОЛОДИМИР ВОЙНЕНКО>

P.P.S

В дійсності, слід розрізняти американський "лібералізм" та американський "атлантизм". Якщо перший - виключно реалізація проекту Молоха та влади торгового капіталу (колись би сказали "жидівства", Карфагену, а те, що він охоплює океанічні простори, невірно призвело до означення його як "атлантиського"), то другий - саме імперської Середземноморської ідеї Риму (впротивагу Карфагену), винесеної на всепланетарну арену (тому вірним є саме його визначати як "атлантизм"). Саме на землі Америки відбудеться остаточна війна ("друга громадянська війна") між Молохом і Венерою.

<ОЛЕГ ГУЦУЛЯК>

Павло Тулаєв

(інтерв'ю)

Павло ТУЛАЄВ, історіософ, публіцист, головний редактор журналу "Спадщина предків" ("Наследие предков") та Інтернет - ресурсу "Атеней".

- Павло Володимирович, останнім часом ви часто підкреслюєте необхідність глибокої і всеохопної модернізації патріотичних поглядів та уявлень про себе і навколишній світ. З чим це зв'язано?

- Для нас нинішній стан речей в уряді і у всій країні категорично неприйнятний. Росія знаходиться не просто в глибокій кризі. Вона на межі тотального виродження. Принижена й ображена, вона стоїть на колінах перед тими, хто ще недавно її щиро поважав і боявся. Законсервувати Росію в такому тяжкому і хворобливому стані - злочин. Злочин, у якому винні ми самі. І вибиратися з прірви теж доведеться нам самим, тверезо оцінивши цей світ і самих себе.

- І спираючись на теорію лідерства?

- Неодмінно. У США, де маються десятки спеціальних інститутів з дослідження стратегії, теорії і практики проблем досягнення лідерства, ідея світового панування янкі формулюється в короткому гаслі "America is first" - "Америка на першому місці"! Це не те ж саме, що в німців звучало як "Deutschland uber alles" - "Німеччина вище усього". Вище усього можна виставляти і злиденну батьківщину, і невартих співвітчизників, і власні пороки. Але бути на першому місці - це бути першим за якістю переваги над іншими. США - лідер сучасного світу не тому, що вони вважають себе кращими, ніж інші, а тому, що американці, дійсно, перевершили інших по ряду ключових показників і стали панувати над більш слабкими, диктуючи їм свою волю.

Говорячи про сучасне лідерство, я не замикаюся на прикладі однієї лише Америки. Японія, традиційний суперник США, досягла чудових вершин у технічній, економічній, фінансовій сферах також завдяки теорії лідерства. Люди у всім світі купують гарну електронну техніку не тому, що вона японська, а тому що вона краща від інших за якістю.

Комуністична і патріотична концепція "дружби народів", мабуть, ніяк не вписується в теорію лідерства. З позиції "дружби народів", перелічуючи інших, росіян завжди ставлять на останні місця. Мовби, ми повинні поважати почуття інших, уступати. Але в економіці і політиці уступати - значить програти. Нас поволі привчають програвати.

Ми повинні побачити себе росіянами в сучасному світі і навчитися пишатися цим. Без цього Росії з прірви не вибратися.

(www.mtu-net.ru/n-r)

Павел Тулаев

ПУТЬ К ЛИДЕРСТВУ

Пацифизм нынче не в моде. Жесткие условия борьбы за существование, за успех, за победу заставляют даже самого наивного и доверчивого обывателя уважать силу. Особенно силу, вооруженную до зубов ультрасовременными средствами. Изо дня в день, месяц за месяцем, год за годом идет непрекращающееся соревнование, жестокая конкуренция, суровая война "всех против всех".

Казалось бы, эта война, а точнее войны как постоянный атрибут человеческой жизни - банальная очевидность, но по какой-то странной логике то здесь, то там звучит дежурная фраза: "Если начнется война…".

В действительности есть основания утверждать, что одновременно с завершением "холодной" войны (Третьей мировой) начала набирать силу Четвертая мировая война (некоторые исследователи считают ее незавершенной "Третьей"). Она ведется в новых пространствах, новыми технологиями, с участием новых субъектов. В новой агрессии ведущая роль принадлежит ТНК, международным банкам и организациям типа НАТО, ООН, ОБСЕ. Цель - установление "нового мирового порядка". Ее инструменты - это прежде всего новейшие технологии и информационные потоки. Изменились и формы противостояния.

Если раньше надо было взять штурмом город, чтобы войти в него и диктовать жителям свои условия, то сегодня такое вторжение осуществляется через СМИ (ТВ, радио, печать, Интернет). В информационном пространстве преобладает иностранная пропаганда, реклама, культура. Западные технологии определяют лицо современной промышленности, а заграничные товары вытеснили отечественные с рынка. Международные банковские структуры контролируют значительную часть экономики страны. Это ли не господство?

К сверхновым формам войны можно отнести такие методы вторжения, как "шоковая терапия", "монетаризм", "энергетический крючок" (сырьевики против ВПК), подчиненный военный конфликт (капкан-Чечня в общем сценарии), "технологический диктат" (компьютерные программы, лицензии на различные виды техники), организованная "утечка мозгов", психотропная атака (выборы президента) и пр. Привязывание курса рубля к доллару, контроль над Интернетом, компьютерные вирусы - все это разновидности общей агрессии.

Одним из главных инструментов современного мирового противоборства является теория и практика лидерства.

Что тут имеется в виду? В целом лидерство - это результат постоянного преобладания или господства, достигнутый всей совокупностью доступных средств, где традиционные политические и военные методы занимают лишь часть инструментальной палитры. В философском смысле под лидерством прежде всего понимается стремление к Абсолюту, когда человек в своем развитии преодолевает самого себя, побеждает конкурентов и в идеале достигает богоподобного совершенства. Это путь аскета, ученого и воина, путь к абсолютной свободе. В православной традиции он называется Царским путем, в современном мировоззрении - подвигом сверхчеловека. Во всех областях люди в конечном счете стремятся к успеху, к превосходству, лидерству. Ведь победить - значит добиться своего авторитета, добиться власти. Вторжение, преобладание, доминирование, подчинение ситуации своим интересам и своей воле - лишь некоторые из форм борьбы.

В историческом плане весьма показателен опыт США, где существует несколько институтов, специально разрабатывающих условия и инструменты американского господства. Таковых условий, наверное, сотни, если не тысячи. Ведь реальная власть требует максимального учета всех нюансов в каждой конкретной ситуации. Используя преимущества своего географического положения, успехи экономики, достижения современной науки и техники, а также многочисленные противоречия в лагере соперников, США за сравнительно короткий срок превратились в "мирового лидера", "босса боссов". Другой пример - Япония, по территории значительно уступающая Америке, но достигшая успеха аналогичным методом - через последовательную практику достижения лидерства в ключевых областях мировой экономики.

СССР тоже делал ставку на соперничество с мировыми державами, ставя акценты на социальные программы и коммунистическую идеологию, но, как известно, "догнать и перегнать Америку" ему не удалось.

"Русский прорыв" должен сочетать лучшее из дореволюционного, советского и нового опыта реформаторского правительства по всем направлениям. Речь тут идет не о возврате к прошлому, пусть даже более благополучному в тех или иных сферах жизни, а о Национальной Революции в полном смысле этого понятия. История бросила нам невиданный вызов, и мы стоим перед необходимостью выработки принципиально новой парадигмы, которая позволила бы наверстать упущенное через диалектический скачок в развитии.

Каковы основные условия достижения русского лидерства и процветания?

Прежде всего нам необходим качественно новый субъект. Тот, кто думает, делает, формулирует цели, вступает в противоборство с противниками, должен изначально быть выше соперников, иначе сам процесс достижения победы теряет смысл. Побеждать следует менее совершенное, менее достойное и ценное, а не наоборот.

Второе, это достижение лидерства в ключевых сферах. "Я" и "Мы" - должны стать первыми, лучшими, самыми-самими, чтобы не только вести за собой других, но и вызывать зависть, желание подражать нам.

Третье, это максимально качественное лидерство. Ведь победа нам нужна не для того, чтобы уничтожить противника, унизить его и подчинить себе грубой силой, а для того, чтобы превзойти, стать на голову выше и прочно сохранить за собой роль сильнейшего. Мы должны стремиться не просто к власти, но одновременно к пределу совершенства и превосходства - интеллектуального, технического, военного, духовного, эстетического, генетического.

Четвертое, это необходимость разделения труда, ведущего к прибыльному лидерству. Без иерархии, дифференциации и высокой профессионализации мы никогда не достигнем успеха. Путь к профессионализации проходит через освоение прибыльного и конкурентоспособного на мировом уровне производства. Только прибыльное лидерство обеспечит постоянный рост коэффициента полезного действия и научно-технического прогресса в нашем деле.

Наконец, пятое - это разумная поэтапность на пути к достижению конечной цели. Добиться можно многого, но не всего сразу. Если абстрактную задачу лидерства перевести в сферу конкретики, то очередными нашими задачами являются: создание эффективной системы восприятия современного информационного потока, освоение новых технологий (в первую очередь, компьютерных систем и программ), формирование собственного киберпространства, то есть постепенный переход от книжно-газетных жанров к технологическим, электронным и мультимедийным; учреждение полноценной во всех отношениях и экономически эффективной корпорации или союза корпораций, которые со временем смогли бы вытеснить конкурирующие фирмы.

Наиболее оптимальным инструментом общенационального прорыва может и должен стать ВПК. Сегодня мы, собственно, и наблюдаем, как страна переходит от колониальной топливно-сырьевой модели экономики к более оптимальной военно-промышленной. Пусть не во всех сферах ВПК Россия достигла желаемого успеха, все же именно здесь мы сохраняем лидирующие позиции во многих ключевых сферах, именно здесь задействован наиболее квалифицированный интеллектуальный потенциал и именно за ним будущее нашего государства.

Новой мировой экспансии мы должны противопоставить прежде всего силу ума. Без интеллектуального превосходства нечего и думать о контрнаступлении. Все формы умственной деятельности должны поощряться, хорошо оплачиваться, развиваться и пропагандироваться. Исследование фундаментальных дисциплин, национальной традиции, военной и политической стратегии должны сочетаться с оперативным анализом.

И последнее. Если кому-то не нравятся такие понятия как "война", "враг", "поражение противника", можно использовать другую, более мирную и юридически безопасную терминологию. Например, спортивные слова, такие, как "игра", "состязание", "соперник", "конкурент", "проигравший". Главное, при этом не забывать, что конечная наша цель - это победа и абсолютное лидерство, а цена этой победы - сама жизнь.

Едуард - скінхед

(інтерв'ю)

-Як би ти, Едуарде, окреслив свої цілі, ідеали, уподобання, хоббі?

- Мені 21 рік, навчаюся на гуманітарному факультеті Національного університету імені Тараса Шевченка. За соціальним походженням - з верстви, що в радянські часи називалася трудовою інтелігенцією. Так склалося, що з раннього дитинства зацікавився політикою. Зрештою, усвідомив, що місце абстрактного патріотизму має зайняти чітка, системна позиція до влади та світоглядне бачення взагалі. Приєднався до національно-революційного руху скінхедів.

Люблю рок-музику: починав, як і багато молодих людей, із "хеві метал", потім захопився "вайт павер роком", тобто скінхедівською музикою... З українських гуртів - це київська "Сокира Перуна" (перша її назва - "Бульдог"), львівський "Нахтігаль", "Білий шквал", із закордонних - британські "Скрюдрайвер" і "Но рімос", польський гурт "Хонор", німецький "Фаустрехт", "Торквемада 1488" з Іспанії...

Люблю читати. Від "Володаря кілець" Толкієна до такого забороненого твору, як "Майн Кампф" Адольфа Гітлера. Подобається Ніцше, Шпенглер, із задоволенням прочитав Альфреда Розенберга, Григорія Сковороду. Періодично читаю Дмитра Донцова і Тараса Шевченка. З російських авторів віддаю перевагу Достоєвському і Лермонтову, з американських - Фолкнеру. Зараз переважно читаю вузько спеціалізовану, наукову літературу - політологія, філософія, геополітика, поглиблюю знання з економіки.

- Ким себе бачиш у майбутньому?

- Одним із лідерів нової, сучасної праворадикальної структури у великій політиці. Хотів би присвятити своє життя боротьбі за сповідувані мною ідеали.

- Твоє хоббі?

- З 1999 року разом із товаришами беру участь у військово - історичному русі: історичне фехтування, поєдинки, військові ігри на місцевості. Це те, що загал називає толкієністським рухом. Просто люблю давню європейську історію, приваблює її героїка та романтика. Іноді буваю на футболі, хоча й не тягну на фаната. Люблю гарну компанію, поспілкуватися, попити пива...

- Що знаєш про скінхедс-рух?

Цей рух виник на Британських островах і був особливо активним у північній Англії та Шотландії. Первинно він уже мав ознаки субкультури, але жодних ідеологічних устремлінь ще не прослідковувалося. Це були хлопці переважно з робітничих кварталів, що любили футбол, пиво, музику формату "ойл" (нагадує панк-рок, але з виразними скінхедівськими мотивами). У більшості вони скептично ставилися до правлячого режиму, були патріотами, але не мали чіткої політичної програми. До кінця 70-х років ХХ століття їх політична діяльність обмежувалася розправами зі штрейкбрехерами. Тобто, коли їх батьки на заводах страйкували, а власники у відповідь наймали інших робітників (часто - чужинців) - молоді скінхеди били найманців... Поступово цей рух з континентальної Європи переходить в Австралію, в Америку, а з падінням системи соціалізму - в Східній Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині.

Культовим співаком у скінхедів був рок-музикант Ян Стюард Дональдсон. Зрештою, він створює міжнародну організацію "Blood and Honour" ("Кров і Честь"), активістами якої є чимало українських скінхедів, як і я. Створилася вона з метою захисту соціальних і національних прав усіх націй європейського коріння у всьому світі і протистоїть сіонізму (як расизму, за визначенням Генеральної Асамблеї ООН, релігійній нетерпимості тощо), капіталізму, комунізму та нелегальній імміграції з країн "третього світу". Так відкрився шлях гармонізації міжнаціональних стосунків з метою порятунку Європи., білої раси загалом. З часом представники й інших молодіжних субкультур приєднуються до скінхедів - фанати важкого року, байкери, футбольні фани і так далі.

- В Україні сьогодні скінхедів не сприймають як серйозний громадський рух. Чи існує він реально?

Безумовно. Ще з початку 90-х років ХХ століття у нас з'явилися перші скінхеди. Їх цікавили націонал-соціалістичні ідеї та расистські доктрини, які вони хотіли поєднати з українським націоналізмом. Сьогодні у Києві діє офіційне представництво організації "Кров і Честь", якому навіть підпорядковуються польські скінхеди. До речі, скінхедс-рук надзвичайно зблизив українську і польську молодь, поступово ліквідуючи їхню ворожнечу. Ідея європейського визволення зближує всіх європейців, особливо правих, праворадикальних, націоналістів...

Чисельність скінхедів не можуть проконтролювати навіть спецслужби, навіть ми самі часто не підозрюємо про наших прихованих симпатиків чи активістів. Достатньо мати зв'язки з ватажками груп, щоб провести потрібну акцію. Але, з іншого боку, відомо, що порівняно з Росією чи Німеччиною в Україні скінхедів не дуже багато, хоча наш рух є набагато якіснішим та ідеологічно чистішим, ніж у тій же Росії. Там, зокрема, постійно виявляються якісь непорозуміння із загальноєвропейським скінхедс-рухом, у багатьох скінхедівських структурах присутнє збочення до російського шовінізму, жоден із трьох існуючих у Росії осередків "Кров і Честь" не визнаний загальноєвропейською структурою. Але я все ж радий, що скінхедів там більшає, бо рано чи пізно ми маємо створити спільний фронт боротьби за Європейське визволення, створити так званий "щит Європи" перед Азією.

- Чому, на твою думку, молода людина стає скінхедом?

- Ідеологічний, суспільний злам в Україні спричинив певне сум'яття, порожнечу. Молодь бавиться "пофігізмом", вона вживає наркотики або просто заробляє гроші, все. Залишився певний прошарок молоді, який все ж хоче щось знайти у житті. Ми пройшли вже моду на лівий радикалізм, на анархізм, на сатанинські та неопротестантські секти. Але буде вічним те, що ніколи не можна забрати у людини - це національна належність. Молода людина бачить несправедливість існуючого ладу в Україні та світі, бачить нас як націонал-революціонерів, що несуть сучасну культуру та ідею. Тому вона і приходить до нас.

- Вас звинувачують у проросійських, проімперських тенденціях, у відсутності патріотизму...

- Я стверджую, що більшість скінхедів та наших симпатиків мають патріотичні почууття до України. Усі наші музичні гурти, окрім миколаївської "Цирульні", виконують композиції українською. Просто хлопці з Миколаєва ще не вивчили української мови. Якщо скінхед відходить од національної ідентичності - це ініціатва окремих людей без будь-яких узагальнень. Наша ідеологія - ідеологія заснованої ще Яном Стюардом "Крові і Честі" - це поєднання свого здорового етнічного націоналізму представника кожної європейської нації та ідеї визвольної революції білих. Остання необхідна як контрудар світовому сіонізмові, що оперує грандіозним капіталом та багатьма спецслужбами світу. Боротися проти цього можна лише європейською єдністю та національною ідентичністю, дже позбавлена національних традицій і ознак маса легше керується ззовні, аніж традиційна спільнота.

·         Ви - неонацисти?

- Якщо говорити про націонал - соціалізм без різних його ідеологічних та практичних збочень (одним з них є гітлеризм), то наші ідеї мають спільне коріння. Між іншим, наприкінці другої світової війни шовіністичні ексцеси Гітлера вже зникли повністю, але Німеччина, на жаль, не встигла переорієнтуватися і створити справжній європейський щит із національних держав, включаючи слов'янські нації. Якби із самого початку Гітлер підняв стяг ідеї братства в ім'я Європи (а не в ім'я лише німців) - сьогодні ми б мали зовсім інший політичний пасьянс у світі...

Розмову вів Олександр СОЛОНЕЦЬ ("Слово Просвіти", 2003, № 6, 5 - 11 лютого, с. 14).

ДОВІДКА:

"Скінхед" (skinhead) - "шкіроголовий". Носять чорні джинси, чорні сорочки, грубі армійські черевики та голять голови.

Серйозна українська організація починає формуватися в 1994 - 1995 роках навколо скін-групи "Бульдог" (потім перейменована в "Сокира Перуна"). В 1997 р. скінхеди згуртувалися довкола Соціал-націоналістичної партії України (СНПУ), лідером київської організації був Олесь Вахній. Але після того, як за інкримінований грабунок був засуджений до тривалого позбавлення волі, керівництво перейшло до львівянина Олега Тягнибока. Проте російськомовна частина скінхедів зациклювалося на єврейських погромах та побитті іноземних студентів, видавала журнали "Русский хазяин" та "Под ноль". Після відомого погрому київської синагоги частину скінхедів піддано репресіям, зокрема лідера київських скінхедів, ударника групи "Сокира Перуна" Дмитра Волкова ("Дем'ян").

Олег Гуцуляк

(Ренесанс поганізму)

Спостерігаючи за фактом вживання терміну "язичництво" (синонім - "варварство"), російський психолог Г. Ільїн прийшов до висновку, що у соціальній історії він виконує роль "цапа - відбувальника" за падіння моралі та варваризацію культури. Наприклад, у Росії знатні бояри називали "язичниками" дворян часів Петра І, стовбові дворяни - купецтво та промисловців, останні - нігілістів - різночинців, партноменклатура - енкаведистів, елітаристи - егалітаристів, містики - раціоналістів, екологи - технократів і навпаки [1] . Також "язичництвом" ("паганізмом") визначається прогресивний розрив з будь-якими прийнятними у цивілізації правилами, критеріями, принципами та цінностями, а також потяг до експериментування та творення нових дискурсів та цінностей. Саме так усвідомлюють себе постмодерністи, які поривають з раціоцентричним дискурсом Модерну. Уперше про це проголосив Ж.-Ф. Ліотар у своїх "Лекціях про паганізм" (напис. в 1977 р., опубл. В 1989 р. ) [2]. В умовах, коли здається справджуються пророкування про "зіткнення цивілізацій", поняття "варвари" використовується стосовно об'єктів антитерорестичних акцій, що їх проводять країни Північно-Атлантичного Альянсу - представники, в основному, цивілізації Окциденту.

Отже, термін "язичництво" ("варварство") виникає на переломі епох, за прискорення історичного розвитку, зі зміною культурних парадигм.

Той факт, що замість терміну "варварство" іноді використовується "язичництво", привів С. Аверінцева до висновку, що у середині теїстичних релігій існує "язичництво" як ідея, як неписаний або спокусливий образ неподоланого минулого, котрий дочікується кризи офіційної віри, щоб набути нове життя [3] . У своїй праці "Занепад Європи" О. Шпенглер замість слова "язичництво" у даному випадку використовує "цезаризм", незалежно від того, чи мова йде про Рим, Китай, Єгипет чи Багдад : "Це повернення зі світу завершених форм до первісності, до космічно - позаісторичного. На місце історичних епох знову приходять біологічні періоди" [4] .

Варіантам такого "повернення язичництва" дав безкомпромісну оцінку М. Бердяєв. Для нього будь-яке повернення людського духа до стану стародавнього язичництва є небезпечним та загрожує людству новим падінням [5] . Саме більшовики, на його думку, - це "язичники", "варвари": "Люди старого, хоча й вважаючого себе передовим, соціалістичного світовідчуття відкидаються назад. Вони - консерватори вчорашнього і позавчорашнього дня" [6] , а їхня революція є "всесвітньо-історичною реакцією", поверненням свідомості назад ("вспять") до архаїчних форм міфотворчості. Так само оцінювали марксизм-ленінізм учасники французької групи "Соціалізм чи варварство", серед яких були відомі філософи К. Касторіадіс та Ж.-Ф. Ліотар [7] .

Деякі російські культурологи, як от Б. Парамонов, вважають, що причиною домінування "язичництва" - більшовизму була російська література, яка сама є однією з форм "повернення язичника", а саме: "В російському поеті жив стародавній маг, по-радянськи це називається соціалістичним реалізмом. На його міфотворчому характері настоював Максим Горький" [8] . Російський символізм відчув "повернення Хама", "грядущого варвара", носія "духу темного пралісу". Цього "нового варвара", як констатує Є. Стемповський, на відміну від античного варвара (остгота чи вандала), вже неможливо привабити до цивілізації, до "латинської граматики", і неможливо саме тому, що він прибув не з поза географічних кордонів Європи, а виріс із самих цивілізованих європейців, з ліберальної цивілізації Модерну [9]. К. Ясперс у праці "Ідея університету" (1961 р.) виявляє причину цієї "вертикальної інвазії" (за В. Ратено) "нового варварства" на прикладі Німеччини: жоден соціальний стан не розвинув виховного ідеалу, що пов"язує в одне "гуманізм та реалізм". Учениця К. Ясперса Х. Арендт у роботі "Криза культури" причину вбачає у зреченні від традицій, намаганні їх модифікувати. На думку представника "філософії життя" Х. Ортеги-і-Гассета, кризова ситуація у європейській науці та культурі на рубежі Х1Х - ХХ ст. Породила "вченого неука", "натурменча", який поза вузькою технічною спеціалізацією залишається небезпечним варваром. Власне наука перетворює "людину маси" у "первісну людину", у "сучасного варвара" [10] .

Французька дослідниця Ж. Рюс узагальнила наступні причини появи "варварства нового типу" та тлумачить його не як просту кризу культури, а як її руйнацію: 1) зубожіння думки, що спричинене засобами масової інформації (бо чим більша сфера комунікації, тим убогіший її зміст) та зрівнянням всіх суспільних та культурних форм (рок-концерти, наприклад, прирівняні за значимістю до творів Монтеня); 2) наукове знання, витісняючи зі світу реалії, пов"язані з почуттям, витісняє і культуру, піддаючи геть усе сумнівам позитивістського характеру та перевага віддається об"єктивному знанню [11] .

Згідно з історіософською концепцією неогегельянця Р. Дж. Коллінгвуда, феномен "повернення язичника", "варваризації" неодмінно супроводжує цивілізацію і щонайперше як втрата самоповаги та параліч практичної діяльності. Це сталося свого часу з античною цивілізацією, котра загинула не від нашестя варварів, а від внутрішньої "варваризації" - деградації людини та культури. Інший історіософ, А. Дж. Тойнбі обмежує цей феномен тільки рамками "панівної меншини", а не всього етносу. Цю ж "варваризацію" Р. Дж. Коллінгвуд вбачає у сучасній (модерній) європейській цивілізації, а причину її він шукає в тому, що розум витрачає свої зусилля для набуття засобів для досягнення бажань, котрі диктуються біологічними імпульсами, а не "свобідно розумовим самоозначенням суб"єкта", а також тим, що мистецтво підмінене особливою інтелектуальною технікою провокування у людей наперед заданих емоцій - сексуальних, шовіністичних тощо [12] .

Також при аналізі явища "повернення язичника ", "неоварварства" можна йти за І. Кантом, який визначав, що поява варварства у цивілізованому, здавалося б, суспільстві неминуча саме тому, що "найвдатніші у застосуванні розуму" (тобто цивілізовані люди) є також носіями феномену "мізології" ("ненависті до слова, розуму"), а саме - ними запановує "... заздрість тій природі більш простих людей, котра надто більше керується природним інстинктом і не дає розумові набувати більшого впливу на їхню поведінку" [13] . Але якщо за І. Кантом від попереднього "вченого варварства" (як от середньовічна "трансцедентиська" метафізика як витвір духу варварів - готів ) можна було, начебто, порятуватися саме за допомогою телеології, ідеї, спрямованої на вдосконалення людського роду і цю саму мету ставили для себе ранні романтики (І.Г. Гердер та Й.-В. Гете), то тепер ситуація змінилася. Американський філософ Л. Мемфорд, автор книги "Техніка та цивілізація" (1934 р.), пише, що "нова ера варварства" розпочалася у західному світі з переходом до промислового капіталізму (з кінця ХУІІІ ст.). Тоді відбулася ерозія "гуманістичних начал" цивілізації, капітал почав переважати над всіма цінностями життя, нові фабричні міста, позбавлені передуючої людської культури (навіть могил предків), не знали нічого, крім повсякденної праці, а з введенням машинного виробництва деградував зміст життя людини праці [14]. Як узагальнив автор книги "Варварство" (1987 р.) М. Анрі, з пануванням існуючого стану цивілізації нема впевненості, що вдасться подолати це "нове варварство" [15] .

"Нові язичники (варвари)", як констатує Л. Шестов, заперечують не технічні та наукові засновки цивілізації Модерну (навпаки, вони їх радо приймають), а те, що принесене християнським Святим Письмом - свободу та незалежність [16] . Хоча, як писав поет-символіст О. Блок у праці "Крах гуманізму" (1919 р.), ці "нові варвари" виглядають ззовні християнізованими, але вони досі не були причетні до європейської культури, вони - носії "іншого духу", відмінного від цивілізованого "старого гуманізму". Від зіткнення з цією новою "масою" великий європейський культурний рух гуманізму (стара "сіль землі") розбився на безліч дрібних рухів, котрі саме стали факторами сучасної європейської цивілізації [17] . Сама "маса" цих "нових варварів", проте, не зможе з плином часу "цивілізуватися" , а їй на зміну прийде "цілісна людина", "нова особистість", яка втілює у собі "дух музики".

Англо-американський поет та культурфілософ Т.С. Еліот не поділяв оптимізму О. Блока Він вважав, що замість "гуманної людини" постане "порожня людина", а тому єдиним порятунком вважав повернення до релігії через проект "нового гуманізму" британського мислителя І. Беббіта.

"Маса" "нових язичників (варварів)" претендує на те, що їхнє суспільство побудоване на розумних началах і що тільки раціональність є творчим та домінуючим принципом в історії. Проте в дійсності "нові варвари" - це ті, хто знову не розрізняє двох планів сприйняття вчинку: реально-побутового та магічного. Для них знову існує лишень один план - "міфічний", що, як визначає Л. Баткін, був володарем у часі "примітивних суспільств", вони буквально "дихали міфом" [18] . Канадський філософ М. Маклюєн вважав, що з "телевізійною ерою", "електронною культурою" людство знову повертається до "міфічного", перетворюючись у єдине "плем"я", що сприймає інформацію на слух (радіо), очима (телебачення), на дотик (подорожі). Інший мислитель, Р. Гвардіні узагальнює: "Дикість ... знову з'являється в середині самої культури і стихія її - ... сама влада. У цій новій дикості відкриваються старі безодні первісних часів. Джунглі, що стрімко розростаються... Усі страховища пустель, усі жахи пітьми знову навколо нас. Людина знову стоїть віч-на-віч із хаосом, і це тим страшніше, чим більше людей цього не помічають: адже скрізь машини працюють, установи функціонують, освічені люди блукають безугавно" [19] .

Проте поряд з цією песимістичною оцінкою "нашестя язичників (варварів)" існує інша, більш оптимістична. Наприклад, ще у 60-х рр. ХХ ст. неомарксист Г. Маркузе вважав, що як колись внаслідок навали варварів загинула деградуюча Римська імперія, але цивілізація була ними врятована, так само врятують сучасну західну цивілізацію "нові варвари" - аутсайдери ("відчужені"), до яких він відносив бідних, безробітних, студентів, переслідувані расові, релігійні, національні та сексуальні меншини. У своїй основі Г. Маркузе керувався історіософською концепцією А. Дж. Тойнбі, згідно з якою т.з. "внутрішній пролетаріат" певної цивілізації створює "вселенську церкву", що відіграє роль "лялечки", з якої відроджується попередня цивілізація, а "зовнішній пролетаріат" створює "варварську збройну ватагу". "Панівна меншість" (носій цивілізації), що колись постала з таких самих "зовнішніх пролетарів", зазнає "виродження", "варваризації" та "розколу". Перемогу здобувають та приймаються на "Ура !" "внутрішнім пролетаріатом" ті "зовнішні варвари" - "носії ідеї світової держави", які зуміли створити свій власний "варварський" пантеон та не зреклися його навіть тоді, коли прорвалися крізь кордони та підкорили цивілізованих сусідів. В синтезі "внутрішніх" та "зовнішніх" варварів ("пролетарів") витворюється нова цивілізація, тобто "... для внутрішніх пролетарів чужа духовність - це не прокляття, а благословення, що вона наділяє тих, до кого приходить, майже надлюдською силою, яка допомагає їм підкорити своїх завойовників" [20] . Саме тепер, начебто, наявне привнесення "новими варварами", "зовнішніми пролетарями" щодо сучасного західного світу (для європейця А. Дж. Тойнбі ними є північноамериканці - "атлантисти"; для представників Контркультури - носії "орієнталістичної духовності"; для Л. Колаковського - космополітичні носії культурного універсалізму ; для О. Дугіна - росіяни та антиглобалісти ; для Д. Шурхала - народи "третього світу") , своєї, "язичницької" (в сенсі чужої для іудео-християнської цивілізації) духовності. "Внутрішній" пролетаріат Окциденту радо цю духовність приймає саме як "неоязичництво" (варіанти: "неоезотеризм", "неошаманізм", "неоорієнталізм", "неомістицизм", "поп-культура", "антиглобалізм" тощо), внаслідок чого слід очікувати постання на її основі нової "вселенської церкви" - "гедоністичного" (за Г. Маркузе), або "Постмодерного віку" (за А. Дж. Тойнбі), або "Ери Водолія" ( за езотерично заангажованими мислителями).

Отже, оптимістична оцінка "приходу, повернення язичника" трактує це явище як "очищення дзеркала" (за С. Галенком ), в котре дивиться людина Модерну (європейської цивілізації раціоналізму): в язичництві вона впізнає себе, "... язичник - це "друге Я" будь-якої людини, її темне, магматичне і хаотичне природне начало, котре рветься назовні. Воно стає більш або менш явним саме зараз,в кінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст., коли зі світу і з людини починає сповзати позолота християнської релігії та ідеологій різного толку" [21] . В контексті аналітичної психології К.Г. Юнга сучасне "язичництво" - це "Тінь" (der Schatten) європейської людини, і ця "Тінь" слугує "противагою" свідомості (Его) та є поштовхом для внутрішнього розвитку, пробуджує дрімаючу в людині енергію, не дозволяє "Персоні" перетворитися в застиглу маску, без "Тіні" людина втратила б можливість трансформувати себе [22] . Не дивно, що російський письменник І. Ерінбург ототожнив юнгіанську "Тінь" з матеріальною культурою, вдосконалення якої приводить до оздоровлення психічного стану північних американців, називаючи це явище "барбаризацією", "примітивізацією", "омолодженням" [23] .

Солідаризується з цим психоаналітичним підходом К. Ясперс. На його погляд, звернення західноєвропейської раціоцентричної культури до своєї "Тіні" (біологічно-агресивного), що "живе" у своєрідній "чуринзі" - матеріальній культурі, неминуче для зміцнення загального напрямку історичного розвитку, що йде шляхом раціоналізму та прогресу техніки. Тобто, за К. Ясперсом, слід повернути людській культурі інші її властивості, що вже не раз мало місце в історії, як от відродження "світу гармонійного розуму, античної класики, втіленому у поезії Данте, Петрарки, Гете у поєднанні зі сформованими століттями ідеалами гуманізму" [24] . Аналогічно М. Хайдеггер вимагає повернення технічної цивілізації обличчям до своєї "Тіні", а саме: дати техніці "нетехнічне" обгрунтування, знайти її істинну перспективу в історії людської культури, виявивши її стародавні, метафізичні витоки [25] .

Отже, з вищенаведеного можна зробити висновок, що існують в соціально - політологічній думці дві позиції оцінки щодо проблеми "повернення язичника (варвара)" : 1) негативна, за якою язичник (варвар) - це апогей деградації самої цивілізації, причина її загибелі, та 2) позитивна, за якою язичник (варвар) "оздоровлює" занепадаючу цивілізацію, рятує її основні, "вітальні" (відпочаткові, "премордіальні") цінності у новому синтезі, виконує роль "героя - спасителя" як у емпіричній, так і психічній реальності.

ЛІТЕРАТУРА

1.Галенко С., Ильин Г. Язычник возвращается ? // Alma mater : Вестник высшей школы (Москва).-1991.-Ч. 11. - С. 71.

2. Best S., Kellner D. Postmodern Theory: Critical Interrogations. - New York: The Guilford Press, 1991. - Р. 160 - 161, 164.

3. Аверинцев С.С. Язычество // Философская Энциклопедия: В 5 тт. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. - М.: Сов. Энциклопедия, 1970. - Т.5. - С. 611.

4. Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности.- М.: Мысль,1990.- С.151.

5. Бердяев Н. Смысл истории. - М.: Мысль, 1990. - С.9

6. Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности.- М.: Мысль,1990.- С.13.

7. Best S., Kellner D. Postmodern Theory: Critical Interrogations. - New York: The Guilford Press, 1991. - Р.148, 179.

8. Парамонов Б.М. Конец стиля. - М.: Аграф; СПб.: Алетейя, 1999. - С.50.

9. Kowalchyk A.S. Kryzys swiadomosci europejskiej w eseistyce polskiej lat 1945 - 1977 (Vincenz -Stempowski - Milosz). - Warszawa: Eterna; Quantum, 1990. - S.98-99.

10. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки / З франц. - К.: Основи, 1998. - С.220; Ортега - і - Гассет Х. Вибрані твори / З іспан.Передм. В. Табачковського. - К.: Основи, 1994. - С.63, 79-85

11. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки / З франц. - К.: Основи, 1998. - С.215-218.

12. Киссель М.А. Философия цивилизации Р.Дж. Коллингвуда // Критика современных буржуазных политологических и культурологических концепций общественного разития: Межвуз. сб. / Под ред. М.Я. Корнеева, А.А. Федосеева. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. - С. 149, 153 - 155.

13. Кант И. Сочинения: В 6 тт. / Под ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана. - М.: Мысль, 1968. - Т. 4, ч. 1. - С.230 - 231.

14. Тавризян Г.М. Техника. Культура. Чеовек: Критический анализ концепций технического прогресса в буржуазной философии ХХ века / Отв.ред. Ю.Н. Семенов. - М.: Наука, 1986. -С.64, 67.

15. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки / З франц. - К.: Основи, 1998. - 219 с.

16. Шестов Л.И. Угроза современных варваров // Весник Академии Наук СССР (Москва). - 1991. - Ч. 5. - С. 130.

17. Блок А.А. Собрание сочинений в 8 тт. / Под общ. Ред. В.Н. Орлова и др. - М.-Л.: Госхудлитиздат, 1962. - Т. 6. - С.100-101, 103.

18. Цит.за: Баткин Л. Ренесансный миф о человеке // Вопросы литературы (Москва).- 1971.-Ч.9.-С.115, 117.

19. Кримський С. "Кінець історії" чи метаісторія ? // Collegium (Київ). - 1994. - Ч. 1 (3). - С.28.

20. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії / З англ. - К.: Основи, 1995. - Т. 1. - С.415.

21. Галенко С., Ильин Г. Язычник возвращается ? //Alma mater : Вестник высшей школы (Москва).-1991.-Ч. 11. - С. 71.

22. Юнг К.Г. Aion: Исследование Самости / Пер. с нем. Отв.ред. С.Л. Удовик. - К.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1997. - С.313-317, 340.

23. Парамонов Б.М. Конец стиля. - М.: Аграф; СПб.: Алетейя, 1999. - С.413.

24. Тавризян Г.М. Техника. Культура. Человек: Критический анализ концепций технического прогресса в буржуазной философии ХХ века / Отв.ред. Ю.Н. Семенов. - М.: Наука, 1986. - С.111.

25. Тавризян Г.М. Техника. Культура. Человек: Критический анализ концепций технического прогресса в буржуазной философии ХХ века / Отв.ред. Ю.Н. Семенов. - М.: Наука, 1986. - С.119.

Андрей Пушкарев

КЛАССИЧЕСКОЕ ЕВРАЗИЙСТВО

Возможно самой замечательной чертой многочисленных обсуждений проблемы "Россия-Запад-Восток", которые с такой интенсивностью развернулись в отечественной мысли, является не только разнообразие высказываемых точек зрения, но и их противостояние, доходящие порой до столкновения несопоставимых и исключающих друг друга ответов.

"Евразийцы" - так стала называть себя группа талантливых и относительно молодых русских эмигрантов. Корни евразийского мировоззрения уходят далеко в историю. Ближе всего к нашему времени и, видимо, глубже и последовательнее основные его идеи были сформулированы в 17 веке К.Леонтьевым и Н.Данилевским. Но классический период евразийской концепции совпадает с 20-ми годами нашего века.

Родоначальниками нарождающегося движения стали: филолог и лингвист Н.Трубецкой, музыковед и публицист П.Сувчинский, географ и экономист П.Савитский, историки М.Шахматов, Г.Вернадский, Л.Карсавин, Г.Флоравский, правоведы Н.Алексеев и В.Ильин. Впоследствии некоторые из них (Флоровский) отошли от движения, но в его орбиту вливались новые люди. За время своего существования евразийство не раз меняло свой облик.

Евразийцы начали свою публикационную деятельность в Софии в 1920 году, а затем, поочередно, активизировали свою деятельность в столицах европйских государств: Праге, Париже, Берлине. Кроме своих монографий и сборников статей они выпускали "Евразийский временник" Берлине и Париже, а также периодический альманах "Евразийская хроника" в Праге. Со второй половины 20-х годов печатали во Франции газету "Евразия". Огромное количество их публикаций появлявшихся на протяжении 20-30-х годов находили широкий и неоднозначный отклик в кругах русской эмиграции.

В архивных же материалах органов безопасности содержатся сведения о том, что с 1925 года евразийская, тогда еще малочисленная, группа начинает более или менее регулярно финансировать через посредство С.Маченского-Мачевича неким богатым англичанином Спольдингом. По агентурным данным, в период с 1925 по 1926 группе было выделено около миллиона франков. В этот же период евразийский центр перемещается в Париж, а само движение принимает четко выраженный политический характер.

В политическом плане евразийство являлось одной из ветвей более широкого движения, получившего название "сменовеховсво". В основном для сменовеховства были характерны такие черты, как пестрота идей, неопределенность программы, чрезмерная широта идеологического охвата при общей нечеткости положений политической платформы. Евразийство же сумело более определенно выразить политические устремления сменовеховства, придав им не только программные, но и четкие теоретические формы. Этому способствовало стремление евразийцев сформулировать свои идейные установки в предельно формализованном и общем виде привело к тому, что именно этому течению удалось сделать наиболее логичные и последовательные выводы из общих настроений сменовеховства. Хотя определенную роль здесь сыграл и тот факт, что евразийство оказалось более долговечным, чем отечественное сменовеховство, захватив и 30-ые годы.

Первая сводная программа евразийцев была опубликована в Париже в 1926 году, а вторая в 1927 году. В то время в парижскую группу входили: П.Сувчинский, Л.Карсавин, А.Зайцев, В.Никитин, В.Ильин, Н.Татищев и другие. С парижской евразийской группой сотрудничали видные писатели и ученые, не входившие в состав движения. Это Г.Федотов, Б.Вышеславцев, лидер Ю.Ширинский-Щихманов и другие. Лондонская группа включала в себя Мачевского-Мачевича, Агапова, Волкову и Нарышкина. С ней тесно сотрудничал один из известных идеологов сменовеховства Д.Святополк-Мирский. В Праге евразийскую группу составили Савицкий, Алексеев, Вернадский, который в 1927 году уехал в Америку, Дунаев, Усачев, Куликов и другие. Велась активная политическая и научная переписка с Харбином, где находился лидер Н.Устрялов. Превратившись в политическую партию, евразийцы уже не могли ограничится работой в эмиграции.

Большинство евразийцев признали преобразования осуществляемые в СССР, сочтя собранное вновь - пусть даже и под эгидой "коммунистической империи" - территориальное единство России как огромного материкового суперэтноса за победу "евразийской идеи". Но со временем евразийцы поняли, что неумение большевиков осознать, понять и увидеть свой самобытный путь развития для России обернулось величайшим бедствием. По мнению евразийцев, большевистские диктаторы не только расчленили исконно евразийское территориальное единство России; Воинствующий атеизм западнического прагматического мышления варварски разрушал духовные основы русской бытовой, социальной и государственной жизни.

Н.Трубецкой неоднократно писал, что, защищая и поддерживая европейские коммунистические партии, большевистские правители втягивают Россию в ненужные ей конфликты. Трубецкой также считал, что по духовно-мистическому укладу Россия ближе к Востоку, в то время как Запад породил институты, которые отделили духовную и религиозную жизнь от светской. Вот почему большие надежды евразийцы возлагали на "правую" оппозицию, которая, как им казалось, была ориентирована на евразийский путь развития России.

С 1924 года начались регулярные поездки в СССР: Муколов был арестован в 1924 году; Агапов (1925, 1926, 1927), Иванов, Асаков, Савицкий (1927). С 1926 Сувчинский несколько раз встречается в Париже с одним из руководителей большевиков -Пятаковым. Как выяснилось позже, почти все связи евразийцев осуществлялись через посредство созданной организации "Трест". Деятельность евразийских групп находилась под полным контролем спецслужб. Политически движение оказалось в кризисной ситуации. С 1928 года парижской начала издаваться газета "Евразия", которая пыталась сформировать новый курс евразийства. Он выразился в усилении просоветских элементов в идеологии: все, что происходило в СССР, принималось как "евразийское дело". Другие евразийские группы встали в оппозицию новому курсу евразийского руководства. Оппозицию возглавили Савитский и Алексеев.

В 1928 году произошел раскол движения на правое и левое крыло, а Трубицкой оставил евразийское течение. В левое крыло в основном входили члены парижской группы. С ней же сотрудничал Святополк-Мирский. Но вскоре распадется и парижская группа. Осенью в Брюсселе прошел евразийский съезд, на котором приняли программу под названием "Формулировка 1930 года" и устав евразийской партии, но движение продолжало разваливаться. В 1932 году из него исключили Мачевского-Мачевича и Нилпониса. Весной того же года Киепинин и Эфрон начали сотрудничать с советской разведкой, организовав для этой цели евразийский клуб в Париже. Осенью 1932 года Киепинин, Кондратьев, Перфильев, Яновский были исключены из партии, а клуб объявлен "неевразийским". Часть же евразийских идеологов в политическом плане изначально сдвинулась вправо: Савицкий издал книгу "Разрушающие Россию", Ильин стал сотрудничать с правой газетой "Возрождение".

Вызов евразийства был встречен русской зарубежной общественностью по разному. Представители старой интеллигенции, считавшие спор между западничеством и славянофилами достоянием прошлого, крайне резко критиковали . Однако, смелость, с которой евразийство обрушилось на многие правые и левые стереотипы мышления, непочтительность к Западу, блеск и натиск - все это делает понятным успех евразийства. То обстоятельство, что евразийцам приходилось сражаться сразу на нескольких фронтах, подводит нас к вопросу о том, какое идейно-политическое место занимало евразийство в тогдашней Европе.

Мировоззренческие амбиции евразийства достаточно велики -они претендовали на осмысление многих проблем духа и бытия. Однако, не смотря на широту охвата, в этих воззрениях прослеживается один ведущий аспект устремлений идеологов евразийства: мысль о замкнутом пространстве, носящем название "Россия-Евразия". Эта обособленность как в географическом, так и в культурном плане. Весь смысл утверждений евразийцев можно сводится к тому, что они провозглашали существование особой евразийско-русской культуры. Им уже было недостаточно того культурного самосознания, которое было у славянофилов, хотя они и чтили их как наиболее близких к ним по духу . Но они решительно отвергали существование западничества. То есть для евразийцев антизападническая деятельность и направленность их идеологии имела еще и прямой заданный сверхсмысл - поиск функциональной оригинальности Евразии, нахождения ее особого миссионерского пути. Отделение России от Европы на основе большой евразийской идеи. Но мне кажется, что евразийцы зашли слишком далеко в своем отречении Запада. Я согласен с тем, что примеривание к России западных культур, государственных и правовых моделей, которое началось с Петра Великого, не всегда приводило к желаемому результату. Однако как нельзя отгородится от мира стеной, так нельзя отгородится от других культур и цивилизаций. Нельзя так же отрицать достижения западной цивилизации как во время Петра, так и в наше время, то, что можно было бы перенять, но с поправкой на русскую ментальность.

Евразия, как особое географическое пространство находится на пути двух колонизационных волн, идущих с Востока и Запада и сталкивающихся на берегу Берингова моря. Если не вдаваться в нюан-сы, границы Евразии совпадают с историческими границами Российской империй, что может свидетельствовать об их естественности и устойчи-вости.

Пространственная целостность евразийского месторазвития обес-печивается географической спецификой: почти все реки Евразии текут в меридиональном направлении - на юг или на север, а непрерывная степ-ная полоса объединяет и пронизывает ее с запада на восток. Степная полоса, как бы, стала становым хребтом истории Евразии. Объединителем Евразии не могло бы выступить государство, возникшее и утвердившееся в том или ином отдельном речном бассейне. Всякое "речное" государство постоянно находилось бы под угрозой и контролем прорезавшей его степи. Только тот, кто владел степью, легко становился политическим (культурным) объединителем всей Евразии.

Ограниченное с севера тундрой, а с юга горной грядой, это уникаль-ное образование мало соприкасается с Мировым океаном, что исключает активное участие в океаническом (региональном) хозяйстве, характерном для Европы. Вместе с тем огромные размеры, прилегающее с двух сторон водное пространство и наличие естественных богатств постоянно подтал-кивают Евразию к идее и осознанию экономической самодостаточности, превращению ее в автономный "континент-океан".

Евразия кажется обездоленной из-за своей отстраненности от океа-нического обмена. Чтобы компенсировать этот недостаток, она вынуждена была перестраивать всю структуру материального производства, в ре-зультате чего произошло разделение территории на промышленные и сельскохозяйственные районы. Поскольку во всем приходилось полагать-ся только на себя, для удовлетворения жизненных нужд создавались производства в собственных пределах. А тот факт, что Евразия, являясь "континентом-океаном", реально имела выход к настоящему океану, не имел для нее никакого значения: это был выход в никуда. В географической целостности Евра-зии выражено ее культурное единство. Категория "границы" оказывается важной для понимания существа евразийской культуры. Эта культура находилась по западную сторону рубежа, обособлявшего оседлую евро-пейскую цивилизацию от чуждой ей по духу цивилизации Великой степи (кочевые народы), и по восточную - рубежа конфессионального, разде-лявшего христианство истинное (православие) и еретическое (католиче-ство и протестантизм). Русь одновременно осознавала себя и центром мира, и его периферией, одновременно ориентировалась и на изоляцию, и на интеграцию.

Россия в первую очередь является продолжательницей культурных традиций Византии. Однако византизм - не единственный элемент евразийской культуры: заметный след в ней также оставила восточная волна, накатившаяся на Русь из монгольских степей. Таким образом, по своему духу евразийская культура, по мнению евразийцев, представляется культурой- наследницой, осваивающей чужие традиции, тогда как сами культурные центры возникновения уже угасли, и соеденяющей их генеральной идеей - православием.

Единство культурно-материковое нельзя смешивать с национально-государственным, поэтому сопоставление "России-Евра-зии" с любым из (кон) федеративных государств Европы неправомерно. И если уж допустимо проводить здесь аналогии - то, по крайней мере, с такими этногеографическими организмами, как империя Карла Вели-кого, Священная Римская империя или империя Наполеона. При подоб-ном сравнении очевидны большая устойчивость и реальное единство Евразии.

Отмеченные особенности "континента-океана" заставляют искать истоки его жизнеспособности не в Киевской Руси, ставшей лишь колыбе-лью будущего руководящего народа Евразии, и даже не в северо-восточ-ной Руси. Евразийцы считали, что впервые евразийский культурный мир предстал как целое в империи Чингис-хана. Монголы формулировали историческую задачу Евразии, положив начало ее политическому единству и основам ее политического строя. Преемницей монгольского государства и стала Мос-ковская Русь. Российская же империя почти закончила государственное объединение Евразийского материка и, отстояв его от посягательств Европы, создала сильные политические традиции.

Однако само существо русско-евразийской идеи оставалось неосознанным внутри правящего слоя, который подвергся сильной европеизации. Европейский элемент вызвал в евразийском мышлении значитель-ные сдвиги: национальная идея Москвы как наследницы Византии и опло-та христианства в борьбе с азиатским язычеством и западной еретиче-ской культурой утратила свой религиозный смысл и была заменена позитивно-политической идеей империи и империализма; культурная задача стала формулироваться обедненно и чисто эмпирически - как рост государственной территории и государственной мощи.

Этот процесс совпал с быстрым продвижением России на Восток и переходом ее в лагерь своего вчерашнего врага - Европы, в ходе борьбы с утратившим религиозный пафос исламом. Прошлая разграничительная линия между русской и азиатско-языческой культурами исчезла: безболезненно и как-то незаметно границы русского государства почти совпали с границами монгольской империи.

По мысли евразийцев, замирение России с Европой и последовавшая вслед за этим еще большая европеизация вызвали явное помутнение национального самосознания, что повело к размыванию ощущения западной границы. Правящие круги стали считать Россию частью Европы, и на смену старой идеологии Москвы пришла новая, созданная по европейскому образцу культура, основы которой выводились из славянской традиции. Однако по-прежнему пространство, очерченное пределами Евразии, рассматривалось изнутри как отграниченное и от славянства, и от Европы. А извне оно определялось как Азия, хотя и отличная от действительной Азии, в частности, Китая и Индии.

Заимствование чужой культуры в конечном итоге оборачивается деформацией собственной. Чтобы избежать этого, необходимо руководствоваться в жизни стремлением к самопознанию: только оно укажет человеку или народу его настоящее место в мире. Лишь вполне самобытная национальная культура есть подлинная и отвечает этическим, эстетическим и утилитарным требованиям, которые к ней предъявляются. Стремление к общечеловеческой культуре, с этой точки зрения, оказывается несостоятельным: при пестром многообразии национальных характеров и психологических типов такая общечеловеческая культура свелась бы либо к удовлетворению чисто материальных потреб-ностей при полном игнорировании духовных, либо навязала бы всем народам формы жизни, выработанные из национального характера какой-нибудь одного народа.

В качестве внутреннего барьера, защиты культуры от инородного воздействия выступает ее установка на невосприимчивость чуждых и деформирующих влияний. Механизмы самосохранения запрограммированы в ней самой. Как только она осознает угрозу, она мобилизует весь центростремительный потенциал для сбережения своей цельности и единства. Ее пространственное местоположение замыкается на понятии "граница". Вычерчивание такой границы становится процессом углубления самосоз-нания данной культуры, выявления ее специфики и уникальности.

Европейской концепции дуэли Запада и Востока евразийство противопоставило модель: "периферия - центр в их динами-ческом взаимодействии". История показывает, что в культурах Запада и Востока много общего. Однако евразийская культура может раскрыться только на собственных путях в особом мире - разворачиваясь из Сред-ней Азии в направлении приморских областей Старого Света.

С начала XX века взаимодействие евразийской и европейской куль-тур перемещается из области техники, государственного строительства и политической жизни в сферу миросозерцания. А это круто меняет дело, Запад предстает здесь уже в иной виде. В ходе этого взаимодействия евразийцы приходят к выводу, что романо-германский мир с его культурой является их врагом. Евразийцы считают европейские понятия "эволюционной лестницы" и прогресса, приме-няемые к истории общества,- понятия глубоко эгоцентрические.

Согласно евразийской концепции, культуре нельзя научиться или просто заимствовать ее - продолжателем культурной традиции является только тот, кто качественно ее обновляет и превращает в свою собственность, в неотъемлемый духовный элемент личного бытия, как бы воссоздает ее заново. Она в каждом человеке как бы возрождается вновь и делает таким образом шаг, прыжок из прошлого в настоящее, а из него в будущее. История вся состоит из прыжков, там, где подобный про-цесс прерывается, культура умирает и остается один косный, бездушный быт.

Выстраивая схему культурно-исторического (линейного) развития, европейское мышление исходит из молчаливой предпосылки о том, что прошлое упирается в настоящее, как в тупик. Весь расчет здесь строится на том, что реален лишь быт, но не живая культура, не ее душа. Именно о духе, душе всегда пеклась евразийская мысль, пытаясь отыскать выход за пределы современной ей европейской цивилизации. Евразийское мировосприятие строилось на признании вполне реального существования общественно-культурных циклов зарождения, расцвета и упадка. При таком подходе культура наделяется всеми признаками лич-ности, что, достигается через ее индивидуализацию и совокупность выпол-няемых ею общественных ролей. Так называемая "симфоническая лич-ность" культуры составляется из комплекса иерархически организован-ных личностей (класс, сословие, семья, индивид), сосуществующих одно-временно, но генетически связанных с предшествующими им прошлыми поколениями. В качестве такого сложного организма культура пережива-ет определенные стадии своего развития, но не в рамках непрерывного эволюционного ряда, а в кругу законченного (закрытого) культурного цикла.

Вера есть духовный символ, который окрашивает культуру рели-гиозно. Евразийцы убеждены, что рождение всякой национальной куль-туры происходит на почве религиозной: она появляется на свет, сопро-вождаемая мифом о своем рождении. Мифом евразийской культуры ста-ло православие. Оно характеризуется стремлением к всеединству, что позволяет ему синтезировать различные идеологические течения - как входящие в рамки данной культуры, так и пребывающие за ее пределами. В этой связи язычество можно рассматривать как "потенциальное право-славие", причем в процессе христианизации русское и среднеазиатское язычество создают формы православия, более близкие и родственные евразийской православной традиции, чем европейское христианство.

Православие обладает способностью легко приспосабливаться к той или иной политической форме посредством веры в возможность и необходимость преображения бытия через его христианизацию. Оно не считает государство единственной реальной силой, верует в собственную силу и потому принципиально благожелательно ко всем разновидностям политической организации общества, расценивая лю-бую из них как преходящую, а не раз и навсегда данную и неустранимую модель.

Взаимопроникновение церкви и государства затрудняет разграни-чение сфер их культурного творчества. Евразийство стремится вырабо-тать принцип такого разграничения: направление деятельности церкви - свободная истина, соборное единство, освоение и раскрытие соборного предания; государства - единство нецерковного мира, отъединенного в известной мере от церкви и разъединенного в самом себе. Государство черпает основы своей идеологии в церкви, пребывает в органической свя-зи с нею, но конкретизирует и осуществляет эти идеи в собственной, мир-ской сфере. Оно неизбежно ошибается и грешит, поскольку функциониру-ет в мире греха. Его внутренняя разъединенность ярче всего проявляется в разделении людей на правящих и управляемых, в отчуждении личности от общества, в использовании силы и принуждения.

К своему идеалу Русь шла не путем рацио-нального сознания, а через религиозно-положительный опыт. Главная идея справедливого государства, "государства правды", которое она по-стоянно стремилась создать,- подчинение государственности ценностям, имеющим непреходящее значение. Из этого следует, что "государство правды" оказывается не конечным идеалом, установленным в результате социальных преобразований, а только этапом на пути до-стижения истины. В истории России под наслоениями многообразных взглядов и теории всегда проглядывало желание соблюсти эту изна-чальную истину, обуздать стихию человеческой воли, добиться самопод-чинения человека религиозно-государственной правде.

В евразийской трактовке перед "государством правды" всегда стояли три задачи: блюсти православие, "возвращать правду на землю" и про-тивостоять абсолютизации материального начала в жизни народа. Самой важной была обязанность "возвращать правду на землю". И именно поэтому нельзя сопоставлять "го-сударство правды"с правовым государством Запада, так как первое основано на религии, а второе на материальных ценностях.

"Демотическое" (под этим термином евразийцы понимали государство, где народ не случайный набор граждан, а совокупность всех исторических поколений) государство избегает принудительного внушения тотального религиоз-ного или философского миросозерцания. Отказываясь от принудитель-ного внедрения идеала в жизнь, оно стремится сформировать не цельное мировоззрение, а общественное мнение определенной культурно-исторической эпохи. Признаки общих идей лежат в плоскости менее глубокой и менее интимной, чем миросозерцание или религиозная вера. "Демотическое" государство, в отличие от доктринального (на-пример, марксистского или исламского), построено на "внешней правде", на общенародном признании, то есть является правовым, хотя и не в западном смысле.

Механизмы нормирования и запретов, действующие в таком государ-стве, сводятся в основном к двум формам: физическому принуждению (которое должно быть минимальным) и отношениям властвования-под-чинения. Вторая форма заставляет предполагать известную духовную связь между властвующими и подчиненными. Несомненным преимуществом властных отношений является то, что они основаны на очень первичных и элементарных сторонах человеческой психики, отчего им и присуща значительная социально-организующая сила. Надежда на полное исчезновение властных элементов (как в анархизме) - утопия: до тех пор, пока в жизни индивида играют важную роль чисто эмоцио-нальные факторы (любовь, ненависть, привязанность и т. д.), они сохраняют свое значение.

Такое толкование наводит на мысль, что власть для евразийского мышления самоцель. Власть для себя - это квинтэссенция евразийства. Она сохраняется и используется не для внешних (социальных, эконо-мических и пр.) целей, но для самопотребления. Структура властвова-ния кажется трудноулавливаемой, но "правящий отбор" - наиболее осязаемый ее носитель.. Несмотря на структурную нестабильность правя-щего слоя (приток и выход составляющих его членов), он олицетворяет среду существования "идеи-правительницы". Ведь в конечном счете имен-но она отбирает для правящей системы необходимые ей элементы.

Оживление интереса к евразийству в наше время обусловленно двумя факторами: актуально-политическим и мировоззренческим. Актуально-политические основания для этого вытекают из ситуации, связанной с распадом СССР. Теперь, после потери Москвой своей старой власти, особенно актуальное значение получили отношения России с прежними советскими республиками, где преобладает "исламское население". Поэтому темой евразийства интенсивно занимаются российские аналитики и наблюдатели, которые ни в кроем случае не причисляют себя к сторонникам евразийства. Реанимация евразийства в его сегодняшней запутанной ситуации, на мой взгляд, связана с некоторыми его особенностями, привлекательными как для интеллектуалов, так и для людей более широкого круга.

Прежде всего речь идет о компенсаторской функции, снимающей чувство вины и неполноценности по отношению к Западу. Это действует успокаивающе, когда ставятся вопрос, а не является ли "полуазиатский" характер России ее преимуществом? Евразийство предлагает некий эрзац для распавшейся империи, поскольку стремится дать хоть какое-то объяснение и оформление рыхлому многонациональному пространству, в котором Россия, среди прочих государственных образований, должна быть первой среди равных. В конце концов евразийство может послужить неким прикрытием для консервативной политической целевой установки. Но одной из отличительных черт евразийства является признание перемен и признание исторического движения. Тогда как может евразийство прикрывать то, что евразийство найдет лишь ограниченный успех среди большинства населения, и его влияние ограничится главным образом интеллектуальными кругами. И, тем не менее, евразийство остается опасным идеологическим мифом.

Итак, подводя итог, можно сделать вывод, что евразийство - идеология государственности. Все его социокультурные, религиозные, геополитические и другие аспекты вращаются вокруг проблемы власти. Государство почти тождественно культуре и церкви, государство - тот витальный центр, который позволяет идентифицировать "Россию-Евразию". К.Леонтьев считал, что утратив наш "византизм", то есть монархичность и православность, Россия перестанет быть сама собой. То есть утратив вкус к государственности, Россия не будет Россией, а тем более "Россией - Евразией". Судьба евразийцев есть "история духовной неудачи". Им первым удалось увидеть несколько больше других и услышать те острые и живые вопросы, но им не удалось дать на них ответы.

Список литературы.

1. В поисках пути. М.: Русская книга, 1992.

2. Пути Евразии.- М.: Русская книга, 1992.

3. Савицкий П.Н. Континент Евразия.- М.: Аграф, 1997.

4. Ерасов Б. Россия в евразийском

пространстве.//ОНС.- 1994.- №2.

5. Исаев И. Евразийство: идеология государственности.//ОНС.- 1994.-№5

6. Очирова Т. Геополитическая концепция евразийства.//ОНС.- 1994.- №1

Юлиус Эвола

СОВРЕМЕННЫЙ МИР И ЛЮДИ ТРАДИЦИИ

 В настоящем труде мы предполагаем исследовать некоторые черты современной эпохи, которые делают ее эпохой предельной деградации, и одновременно рассмотреть экзистенциальные и поведенческие проблемы, стоящие сегодня перед определенным типом человеческих существ.

Последнее замечание следует постоянно иметь в виду, так как все сказанное касается не всех наших современников, но только тех уникальных существ (единственно ценных для нас), которые, даже будучи ангажированными в предельно проблематичным и тревожным современным миром, внутренне не принадлежат этому миру, не хотят ему поддаваться и чувствуют себя, по существу, принадлежащими к особой расе - иной, нежели большинство современных людей.

Естественным пространством для подобного типа человеческого существа, территорией, на которой он не чувствовал бы себя посторонним, является мир Традиции. Слово "Традиция" имеет в данном случае особый смысл, который мы уточняли в других наших работах (прежде всего, в книгах "Революция против современного мира" - 1951 и "Люди и развалины" - 1952) и который близок к определениям, используемым Рене Геноном. Согласно этой специфической трактовке, цивилизация или общество являются "традиционными" в том случае, если они управляются принципами, превышающими все сугубо человеческие и индивидуальные элементы, если структуры этого общества имеют небесное происхождение и ориентированы строго вертикально. По ту сторону всех исторических форм мир Традиции характеризуется самотождественностью, сущностным постоянством. В некоторых других работах мы пытались уточнить ценности, а также фундаментальные и незыблемые принципы, лежащие в основании всякой традиционной цивилизации, всякого традиционного общества и имеющие в высшем смысле нормативное значение для жизни этого общества. Все то, что в конечном счете победило в современном мире, представляет собой полную противоположность традиционному типу цивилизации. При этом жизнь со все большей очевидностью доказывает, что простое признание традиционных ценностей (сделаем допущение, что кто-то еще способен их постигнуть и принять) абсолютно не означает возможности сколько-нибудь заметного изменения существующего порядка вещей, даже если такое признание будет положено в основу определенных конкретных действий. После последних мировых потрясений уже не верится, что нации, большие социальные группы, общественные институты или определенные идеи, интересы и силы смогут послужить рычагом для действий такого рода. Тем не менее, еще остались редкие, исключительные личности, все еще стоящие вертикально среди развалин, среди всеобщего разложения, и принадлежащие, более или менее осознанно, к иному, отличному от настоящего, миру. Кажется, что это маленькое войско все еще готово защищать уже сданные позиции. И пока оно не покорилось, не поддалось на компромиссы, способные обеспечить сомнительный внешний успех, его свидетельство воистину бесценно. Есть и другой тип людей, которые предпочли, напротив, полностью изолироваться от современного мира. Однако такое решение предполагает определенную внутреннюю предрасположенность к отстраненности и привилегированное материальное положение, что с каждым днем встречается все реже. Во всяком случае, теоретически проблему противостояния современному миру можно решить и таким образом. Следует упомянуть и о том редком типе духовного существа, которое еще способно утверждать традиционалистские ценности, независимо от частной сиюминутной цели, ради осуществления самого "акта присутствия" как такового. Такое действие безусловно необходимо для того, чтобы сугубо современная конъюнктура полностью не затмила бы собой все горизонты не только на материальном, но и на идейном плане, и чтобы хотя бы подать сигнал о существовании иной системы ценностей, кроме той, что свойственна современной эпохе. Только благодаря этим людям дистанция по отношению к современному миру может быть сохранена: иные возможные измерения, иное значение жизни открываются тем, кто еще способен отвлечься хоть на мгновение от всепоглощающей конкретики банальности. Однако такие исключения не могут служить универсальным примером решения глубинного вопроса, стоящего перед теми, кто либо не имеют возможности существовать материально независимо от современной профанической среды, либо не могут или не желают рвать связи с современной жизнью и поэтому должны как-то иначе решить экзистенциальную проблему, начиная со своего поведения в быту и самых элементарных человеческих отношений. Именно о таком типе человека и пойдет речь в данной работе. Именно к нему применимы знаменитые слова Ницше: "Пустыня растет. Горе тому, кто таит в себе пустыню". И действительно, такой человек не находит никакой поддержки извне. Более не существует организаций и институтов, которые ранее, в традиционном обществе, позволили бы ему полностью реализовать себя, ясно и однозначно организовать собственное существование, защитить и творчески реализовать в естественном окружении основополагающие принципы. Вряд ли следует в наших условиях продолжать навязывать таким людям те установки, которые, будучи уместными и закономерными в любой нормальной традиционной цивилизации, не являются более таковыми в нашей анормальной цивилизации, в совершенно отчужденной социальной, интеллектуальной и материальной среде, в ситуации всеобщего распада, в системе, основанной на плохо скрываемом хаосе и начисто лишенной какой бы то ни было легитимности. Отсюда и проистекают те специфические проблемы, которые мы предлагаем здесь разобрать.

Прежде всего, важно уяснить позицию, которую следует занять по отношению к тому, что можно определить как "останки мира традиции", как ее "следы". В Западной Европе и сегодня сохраняются по инерции некоторые обычаи и институты вчерашнего мира - мира, который можно определить как буржуазный. Когда сегодня говорят о кризисе, то речь чаще всего идет о кризисе именно буржуазного мира: основы именно буржуазной цивилизации и буржуазного общества переживают сегодня кризис и распад. Однако буржуазный мир радикально отличен от того, что мы называем миром Традиции. Сейчас на социальном, политическом и культурном уровнях разрушается мир, образованный в результате восстания Третьего сословия и первой промышленной революции, хотя к этой волне часто примешивались некоторые элементы предшествующего строя, потерявшие свое качество и свою жизнестойкость.

В каких отношениях с этим миром должен находиться интересующий нас тип человека? Этот вопрос является основным, так как от ответа на него зависит понимание смысла все более и более очевидных в наше время кризиса и распада, а также та позиция, которую следует занимать по отношению к этим разрушительным явлениям, а равно и к тому, что еще не полностью извращено и разрушено.

Ответ на этот вопрос может быть только один: интересующий нас тип человека не может иметь ничего общего с буржуазным миром. Все буржуазное он должен рассматривать как нечто сугубо современное и антитрадиционное, возникшее в результате самых негативных и разрушительных процессов. Часто в явлениях современного кризиса усматривают своего рода Немезиду или возмездие судьбы: а именно, силы, которые в свое время были приведены в действие против исконной традиционной европейской цивилизации, обернулись и против тех, кто их вызвал к жизни, подорвав, в свою очередь, основания самого буржуазного строя и приведя общий процесс распада к следующей, еще более продвинутой, стадии. Эта закономерность четко прослеживается на социально-экономическом уровне - на примере очевидных связей, существующих между буржуазной революцией Третьего сословия и пришедшими ей на смену марксистскими и социалистическими движениями. Плавный переход от демократии и либерализма, с одной стороны, к социализму, с другой стороны, очевиден. Демократия и либерализм послужили лишь тому, чтобы проложить дорогу социализму. Социализм, в свою очередь, позволив буржуазии выполнить свою роль, стремится теперь лишь к уничтожению своих прямых предшественников.

Из этого следует: необходимо решительно отказаться от защиты "остатков" буржуазного мира и от искушения взять их за основу для борьбы против еще более радикальных тенденций разложения и извращения, а также от попыток вложить в осколки буржуазной эпохи некоторые более высокие и более традиционные ценности.

Во-первых, встать на защиту буржуазного мира, зная общую ситуацию (еще более проясняющуюся после столь критических событий, какими были две последние мировые войны и их последствия), означало бы впасть в иллюзию относительно существующих материальных возможностей. Произошедшие изменения слишком глубоки, чтобы быть обратимыми. Высвободившиеся или готовые высвободиться силы не могут быть более заключены в узкие рамки структур мира вчерашнего, и как раз тот факт, что попытки противодействия нацелены на восстановление и сохранение этих отживших структур, лишившихся всякой высшей легитимности, придаст лишь особую энергию и жизненность силам извращения. Впрочем, такой путь может привести только к чему-то двусмысленному, что будет неприемлемым на идеальном уровне и опасным на уровне тактики. Как мы сказали, традиционные ценности в нашем понимании - это отнюдь не буржуазные ценности. Напротив, традиционные ценности прямо противоположны буржуазным. Наделять эти последние каким-то внутренним значением, связывать их тем или иным образом с ценностями Традиции, стремиться к их оправданию ценностями Традиции с целью их сохранения и укрепления либо означает полное непонимание того, что представляет собой Традиция, либо ведет к ее принижению и снисхождению до позорного и опасного компромисса. Опасного потому, что, связывая традиционные идеи с "остатками буржуазной цивилизации", мы подставляем эти идеи под удар (неизбежный, закономерный и необходимый во многих отношениях), направленный против этой цивилизации.

Это означает, что необходимо ориентироваться на противоположное решение, даже если оно все усложняет и содержит в себе опасность уже совсем иного рода. Следует рвать все связи с тем, чему рано или поздно суждено исчезнуть. Сложность в этом случае будет заключаться в том, чтобы сохранить фундаментальную ориентацию, не опираясь ни на одну из имеющихся или унаследованных форм, - в том числе и истинно традиционных форм прошлого, принадлежащих уже истории. Преемственность миру Традиции может быть поддержана только на экзистенциальном уровне или, более точно, на уровне внутренней ориентации человека при максимальной внешней свободе. В этом случае опору на Традицию следует искать не во внешних позитивных и упорядоченных формах цивилизации, которая некогда возникла как историческая реализация основ этой Традиции, но из самой Традиционной Доктрины, взятой в ее чистом виде, превосходящем все возможные формы ее конкретного исторического проявления и предшествующим им. Эта Доктрина в ее чистом виде никогда не была достоянием масс, но всегда имела "внутренний", "элитарный" характер.

Итак, осознав невозможность позитивного действия, ведущего к полноценному и тотальному возвращению к нормальной и традиционной системе ценностей, признав невозможность органического и последовательного упорядочивания личного существования в атмосфере современного общества, в окружении его культуры и его нравов, остается выяснить, где тот предел, до которого можно оставаться внутренне незатронутым разрушительными и прогрессирующими процессами деградации внешнего мира? Остается также выяснить, что на современном этапе - этапе, в конечном счете, переходном - можно принять в качестве свободной формы поведения, которая, не будучи анахроничной внешне и позволяющей человеку принимать и осваивать определенные авангардные аспекты современных идеологий, стилей и норм, позволяла бы вместе с тем сохранять внутреннюю верность совершенно иному духу, нежели дух современного мира?

Этой группе "обособленных людей", верных Традиции даже в современном мире, можно было бы предложить руководствоваться старой формулой - "лучший способ атаки - нападение". В данном случае это означает, что необходимо подтолкнуть, что падает, что уже пошатнулось, что принадлежит вчерашнему миру, а не поддерживать и искусственно продлевать отжившее. Только подобная тактика ведет к тому, чтобы перехватить инициативу финального кризиса цикла и не уступить ее самим силам распада и разложения. Рискованность такой позиции очевидна, поскольку неизвестно, за кем при этом окажется последнее слово. Но в современную эпоху не существует ничего, что не представляло бы собой опасности. Для тех, кто остался в вертикальном положении, это может быть единственное преимущество нашего времени.

Из всего сказанного следует выделить следующие основные идеи: Необходимо уточнить действительный смысл того современного кризиса и того процесса распада, на которые многие сетуют сегодня, и показать, что действительным и непосредственным объектом разложения являются именно буржуазная цивилизация и буржуазное общество. Если сопоставить эту цивилизацию и это общество с эталоном традиционных ценностей, они сами окажутся ничем иным, как прямым отрицанием мира Традиции, предшествовавшего им и неизмеримо превосходившего их в ценностном отношении. Из этого следует, что сам кризис современного мира мог бы в данном случае рассматриваться, как "отрицание отрицания" (если использовать гегелевское выражение), и в итоге - как своего рода позитивное явление. При этом существует две перспективы: либо это "отрицание отрицания" выльется в "ничто" - "ничто", которое хлынет многообразием форм хаоса, разложения и бунта, характерного для многих последних поколений, или же это отрицание создаст для людей, о которых здесь идет речь, новое свободное пространство, которое могло бы стать предварительным условием для грядущего созидания.

Ернест Юнгер

ЦИТАТИ

"...Демократію я ненавиджу, як чуму!" - ще в 1920-му говорив один з його героїв. Залишивши перший курс університету, Ернст Юнгер (1895 - 1998) вступає добровольцем в Іноземний легіон і відправляється в Африку. З моменту початку Другої світової війни його мундир капітана вермахту був прикрашений всіма вищими військовими нагородами Німеччини. Юнгер був солдатом, філософом і авантюристом. Так само, як і персонажі його романів, він повинен був обирати між світлом і темрявою, осяянням і пропагандою, людиною і надлюдиною. Вибір цей часто виявлявся невірним, але завжди був красивим. Для посмертної слави Великого Традиціоналіста цього достатньо.

"... І ти притримуйся догми, що матерією образів прикривають від очей неземне світло. Мудрість батьків створила її протягом віків. Ідеалу на землі ніколи не знайдеш, але життя, прожите за випробуваними правилами, зробить тебе гідним його, коли ти увійдеш у останні двері. Жахлива властива людині часів язичництва гординя бажати сидіти за столом, накритим не для неї. Дотримуйся правила Боеція: переможена земля обдарує нас зорями. Це єдиний праведний шлях" (с. 120).

"...До максимів Проконсула стосувалося переконання, що справжня політика реальна тільки тоді, коли її веде за собою поезія і творча фантазія" (с. 127)

(Юнгер Э. Гелиополь: Ретроспектива города / Пер. с нем. - СПб.:Амфора, 2000. - 446 с.)

О. Ю. Пленков

ЭРНСТ ЮНГЕР И ЕГО ВКЛАД В СОВРЕМЕННОЕ КОНСЕРВАТИВНОЕ МЫШЛЕНИЕ

В наши дни на Западе существует два консервативных течения: неоконсерватизм и "консервативная революция" (преимущественно французские "nouvelles droits"), причем эти два направления в принципе противоположны друг другу.

Неоконсерватизм сумел сочетать наследие классического либерализма (бывшего долгие годы главным врагом консерваторов всех разновидностей) с уважением к правам человека и гражданскому общестсву, с защитой таких традиционных ценностей, как религия, семья, закон, порядок и самоуправление. Утвердившиеся почти повсеместно на Западе в начале 80-х гг. XX в. неоконсервативные политики настаивают на самостоятельном значении экономической сферы и необходимости освобождения от госу-дарст-венного регулирования.

Представители "консервативной революции", наоборот, отводят экономике подчиненную роль по отношению к морали, религии, политике. Экономическая свобода подчас считается ими даже вредной.

Основное же расхождение между этими двумя разновидностями консерватизма - отрицательное отношение "nouvelles droits" к рыночной экономической системе, парламентаризму и демократии. В их представлении это гибельные вещи. В поисках орие-нтиров они обращаются к античности, средним векам и даже язычеству.

Если современный неоконсерватизм берет свои истоки в идейном наследии Эдмунда Берка и англосаксонской политической традиции в целом, то нынешняя "консервативная революция" инспирирована немецкой "консервативной революцией" периода Веймарской республики, которая необыкновенно богата философскими, публицистическими и художественными талантами. По словам Г. Гофманшталя, она была "консервативной по содержанию, революционной по форме" и охватывала весьма широкий спектр - от младоконсерваторов до национал-большевиков и "левых" нацистов.

Странной закономерностью является то, что на всем протяжении XX в. левая теория не смогла выдвинуть значительных мыслителей, которые были бы сегодня по-настоящему интересны и актуальны, зато в правой части политического спектра таковых мыслителей было в достатке. Вероятно, это связано с отсутствием в левой практике и идеологии ясной политической преемственности и традиции, которые так характерны для правой и которые в изобилии снабжали ее различными сюжетами, реми-нисценциями и темами.

Одним из самых ярких "революционно-консервативных" дарований XX в. был не-мецкий мыслитель, писатель и публицист Эрнст Юнгер, который начал свою политическую карьеру в период Веймарской республики в качестве одного из ведущих теоретиков немецкого национализма. По всей видимости, Юнгер дал самый значительный толчок современной "консервативной революции" (преимущественно французской) наряду с Конра-дом Лоренцем, Мирчей Элиаде, Арнольдом Геленом и Жоржем Сорелем.

Именно эти люди громче других заявили о том, что современное общество несет людям взамен материальной нужды духовную нищету. При этом разрушаются такие традиционные ценности, как духовная общность верующих, семья, милосердие. Характерной особенностью индустриального общества является растущая дезинтеграция вследствие повсеме-стной атомизации интересов. Большие массы людей все реже сплачиваются общими интересами. С другой стороны, маргинализация все большей части населения создает вз-рывоопасную обстановку, ибо политический экстремизм растет на "окраинах" социума, затем он легко внедряется в сердца дезинтегрированного общества.

Эрнст Юнгер прожил удивительную жизнь, став свидетелем практически всех значительных событий XX в., хронистом его катастроф. Он оставил свои оригинальные комментарии по разным поводам, что, как магнитом, привлекало к нему внимание общественности. Его дом в Вильфингене стал центром паломничества самых разных по своим политическим ориентациям людей, среди которых были, к примеру, Ф. Миттеран, Г. Коль, К. Шмитт. Вплоть до старости (он прожил до 102 лет и умер 17 февраля 1998 г.) Юнгер сохранил удивительную бодрость духа и совершенную ясность суждений.

По своему духовному и умственному складу Эрнст Юнгер - нонконформист, его жизненный девиз: "сомнение любой ценой, кроме собственной шкуры". Он был легендарным фронтовиком и одним из самых известных и блестящих беллетристов периода Веймарской республики. На фронт он попал почти мальчишкой, был несколько раз ранен, отличался невероятным хладнокровием и храбростью, после одного из ранений был отправлен на офицерские курсы. Из-за исключительно тяжелых условий "карфагенского" Версальского мира Юнгер в годы Веймарской республики пребывал в оппозиции Веймарской демократии, служил некоторое время в добровольческом корпусе, а затем активно выступил в качестве публициста в праворадикальном журнале "Комменден". После этого он пытался завершить образование как ботаник, но в конечном счете стал писателем. В политической сфере он обратился к разработке теории "нового национализма", целью которого было возрождение национального величия Германии.

Первоначально Юнгер писал преимущественно о войне - его наиболее известная повесть "В стальных грозах" в 20-30-х гг. была постоянно в списках бестселлеров, в Веймарский период она была второй по общему тиражу после манновских "Будденброков". Стиль и дух фронтовой прозы Юнгера был диаметрально противоположен известному роману Ремарка "На западном фронте без перемен". В 1931 г. в предисловии к 13-му изданию повести Юнгер писал: "Мы потеряли многое, может быть, всё. Но одно останется с нами навсегда: благодарные воспоминания о тебе, блистательная армия, и о мощной борьбе, которую ты вела. Сохранить эти воспоминания во времена без совести и без чести - это долг каждого, кто не только своим оружием боролся за великое будущее Германии, но и готов был отдать за эту святую цель свою жизнь" . Такая высокая романтика была свойственна Юнгеру и впоследствии, привлекая к его творчеству особое внимание.

В качестве публициста "консервативной революции" Юнгер находился под сильным влиянием Ницше и Шпенглера. Ницшеанские, сорелевские и шпенгле-ровские мотивы пронизывают его книгу "Рабочий" - публицистическое произве-дение, оказавшее наибольшее впечатление на немецкое общество. Юнгер исходил из того, что мировая история вступила в фазу насильственных конфликтов. Победителем в этой борьбе станет напряженно и самоотверженно работающий человек - безразлично, где он это делает, у станка или в окопах на фронте. Следствием подобной логики стал юнгеровский культ техники, работы, плана. Рабочий у Юнгера отличался прежде всего неутомимой жаждой труда, это был не просто пролетарий, а некий промышленный "сверхчеловек". Юнгеровский "Рабочий" так же сильно переполнен пафосом промышленной модернизации, как и произведения советских публицистов этого времени. Не случайно Карл Радек в юнгеровском рабочем увидел образ Ленина. Коммунисты хотели видеть в этой знаменитой книге свой собственный литературный манифест.

Из "Рабочего", а также других произведений Юнгера следовало, что главную задачу "консервативной революции" он понимал как ликвидацию парламентской формы правления. Капитализму, с одной стороны, и реальному социализму в СССР - с другой, Юнгер, как и Шпенглер, противопоставлял национальный социализм, трактуемый как общность интересов всей нации. Но если Шпенглер игнорировал пролетариат, то Юнгер говорил от его имени. В созданном под значительным влиянием Жоржа Сореля "Рабочем" он писал о технизации и модернизации труда, о появлении новой рабочей аристократии, подобной окопной аристократии, и переносил боевой пафос фронтовиков на производственный процесс. В "Рабочем" провозглашались конец буржуазной эпохи и возникновение национального, социального, имперского и тоталитарного государства.

В своих беллетристических и публицистических произведениях Юнгер противопоставлял " идеи 1789 г." "идее 1914 г.", когда в окопах войны казались стертыми различия в классовом происхождении и религии. Это ощущение товарищества, единства и стало проформой преодоления парадигмы "левый - правый". "Метаполитическая" устремленность к преодолению общественных противоречий лежит в основе идеологии "консервативной революции" и отделяет ее от традиционного консерватизма вильгельмовской Германии. Сущностная категория, отличающая ее от старого консерватизма, - это отношение к современности. На место антимодернизма, характерного для традиционного консерватизма, в теории "консервативной революции" выступило видение наднационального "третьего рейха", стремление к синтезу национализма и социализма или даже восторженное пророчество о грядущем "машинном веке". В военных дневниках Юнгера и автобиографических романах Эрнста фон Заломона появляется новый "революционно-консервативный" архетип, олицетворение "нового человека". У Юнгера это солдат и рабочий, у Заломона это крестьянин. Для консервативного мышления характерна склонность к фрагментарному, известному в общих чертах, открытому в будущее. Это не мышление в категориях, готовых и завершенных. Фрагмент становится картиной, а картина мифом. В этом и заключается сила афоризмов Ницше, од Гельдерлина, стихов Паунда, высказываний Юнгера.

Юнгер попытался разрешить квадратуру круга: преодолеть предсказанный Ницше нигилизм нашей эпохи его же последовательным осуществлением. Ритм машинного века требовал тотальной мобилизации. Юнгер гениальным образом понял и предвосхитил сущность "тотальности" в XX в. со всеми ее ужасами. Героическая фигура рабочего с его чертами робота и солдата - это противоположность ненавистному буржуа. От этого уже недалеко до футуризма Маринетти: в конце этого пути стоит замена человека роботом. Крестным отцом такого восприятия был Ницше с его воодушевленной эстетикой неорганической материи.

Очень большое значение Юнгер придавал интегральному национализму, который был одним из наиболее существенных моментов в его мировоззрении. В отличие от "старого" национализма, который обычно ориентировался на традиционные национально-культурные ценности и суверенитет, родившийся в годы первой мировой войны, "новый национализм" отстаивал необходимость утверждения авторитарного государства и подразумевал при этом соответст-вующее духовное состояние народа. Юнгер писал: "Национализм - это стремление жить для данной нации как для высшего существа, чье существование важней, чем жизнь одного человека". "Новый национализм, - дополнял брат Эрнста Юнгера Фридрих Георг, - это духовное движение нашего времени, которое противоборствует духовным силам, возымевшим влияние на чувства и мышление последнего немецкого поколения: либерализму и марксизму" . С другой стороны, ясно видно, что "новый национализм" имел много общего со старым национализмом, а позже и с расизмом, о чем свидетельствует следующее высказывание Ф. Г. Юнгера: "Национализм имеет нечто опьяняющее, дикую расовую гордость, героическое, могучее восприятие жизни. Он не обладает никакими критическими аналитическими наклонностями. Он не стремится к терпимости, так как жизнь ее не знает. Он фанатичен, так как все расовое фанатично и несправедливо. Его ценности не нуждаются в научном обосновании, так как знание лишь ослабляет первозданную жизнь… Кровную общность не нужно оправдывать, она уже есть и она не нуждается в интеллектуальном оправдании" .

Сторонники Эрнста Юнгера отличали "новый национализм" от патриотизма, который они рассматривали как проявление либерализма. Патриотизм, на их взгляд, это болезнь, свойственная вильгельмовской эпохе. В отличие от неопре-деленности патриотизма "новый национализм" ставил задачу восстановления немецкого авторитарного государства, причем фронтовики в этом должны были сыграть ведущую роль . Хотя под влиянием Юнгера и его единомышленников находилась и часть нацистов ("Черный фронт" Грегора Штрассера и другие организации), он решительно отвергал всякие попытки привязать к "новому национализму" расовое учение: раса, по Юнгеру, это не биологическое понятие, а метафизическое. "Плохую расу, -писал Юнгер, - можно узнать по тому, что она стремится возвеличиться, сравнивая себя с другими, а другие нации стремится унизить, сравнивая их с собой" . Отдаленная цель "нового национализма" - нация, которая включала бы в себя многие народы, нация, которая перекрыла бы понятие Европы и обеспечила немцам ведущую роль в мире . Интересно отметить, что, следуя прусской традиции, Юнгер придерживался прорусской ориентации и считал антисоветскую политику нацистов неумной .

К разочарованию Юнгера, в 1933 г. в Германии восторжествовал ненавистный ему эгалитаризм. Часть деятелей "консервативной революции", таких как Эрнст Никиш и Харро Шульце-Бойзен, ушла в Сопротивление, другие же, как Готфрид Бенн или Мартин Хайдеггер, ушли во "внутреннюю эмиграцию". Во времена, когда уже нет обязательных ценностей, только стиль и форма помогают сохранить политическую ориентацию. Так возникают "борьба за слово" у Бенна и подчеркнутый эстетизм Юнгера, поскольку на краю пропасти речь идет прежде всего о достоинстве. В романе "На мраморных утесах" (1939 г.) Юнгер создал памфлет на всякого рода тиранию, и его современники прямо узнавали в романе намеки на концлагеря. Только личный запрет Гитлера не позволил цензуре вмешаться в дело.

Первая книга Юнгера о второй мировой войне "Сады и дороги" (1942 г.) была практически запрещена в Германии: из-за "нехватки" бумаги книгу так и не издали. Перейдя на действительную военную службу, Юнгер спасался от нацистского беспредела в Париже, где ведущей фигурой военной оппозиции был почитатель литературного таланта Юнгера генерал Шпейдель. Вокруг него постепенно сформировался кружок ученых, художнников, образованных офицеров. В Париже Юнгер с 1942 г. отдался своим библиографическим увлечениям, посещал художников всевозможных направлений - Жана Кокто, Пабло Пикассо. Он оказался в опасной близости к заговорщикам 20 июля 1944 г. Его памфлет "Мир" (1945 г.) содержал морально-политическую программу обновления Германии. Он ходил в списках и произвел глубокое впечатление даже на Э. Роммеля. От ареста за причастность к заговору Юнгера спасло личное заступничество Гитлера, не рискнувшего отдать на расправу великого художника слова и героя войны.

После окончания второй мировой войны Юнгер сумел сохранить свою моральную идентичность как правый мыслитель, стремившийся отгородиться от нацизма. При вступлении американцев в Германию в 1945 г. он писал, что от последствий такой катастрофы нельзя избавиться со временем, как оправились в свое время от травмы поражения под Йеной или Седаном немцы и французы. Поражение 1945 г. означало, на его взгляд, радикальный поворот в жизни европейских наций, в том числе и немцев. Погибло не только множество народа, но и канули в Лету многие ранее весомые и значительные ценности, двигавшие людьми и придававшие смысл жизни. У немцев возникла острейшая потребность противостоять последствиям тотального поражения, потребность, которая должна быть обращена в русло конструктивной преемственности и возрождения старой немецкой традиции. Юнгер первым из европейских консервативных мыслителей понял, что немецкая катастрофа 1945 г. означает общий крах антипросвещенческого проекта.

После окончания войны Юнгер склонялся к тому, чтобы по возможности смягчить моральный ущерб, который понесла Германия. Это уже указывает на его правую позицию - со временем она стала в его стране настоящей редкостью, ибо немецкая общественность целиком сосредоточилась на преодолении тотали-тарного менталитета и к настоящему времени значительно в этом преуспела. В вышеупомянутом труде "Мир" Юнгер подвергал сомнению безусловный характер "немецкой вины" за совершенные нацистами преступления, высказывался за активную позицию Германии в послевоенной Европе и мире. Основным рефре-ном этого эссе являлось утверждение о том, что "война должна приносить плоды для всех" (Der Krieg muss fur alle Frucht bringen). Юнгер по-прежнему мистически трактовал войну как действие роковых сил судьбы, как проявление мирового духа, что было призвано разделить ответственность за войну поровну среди всех воевавших сторон.

При этом Юнгер в целом справедливо придавал большое значение Версальскому миру, который для немцев был настоящим шоком и легитимировал в глазах немцев всё, что предпринимал Гитлер для разрушения Версальской системы. Гитлера Юнгер обвинял в том, что он извратил смысл "объединительной войны", превратив ее в "захватническую войну" . При этом он решительно оправдывал всё, что было сделано нацистской дипломатией до 1938 г. Вопреки мнению общественности и историков, Юнгер так же решительно защищал вермахт от обвинений в преступлениях. Наоборот, он славил рыцарство немецких солдат, их героизм и высокий боевой дух. Тотальную же войну на уничтожение, которую проводил вермахт на Восточном фронте, Юнгер объяснял "мировой гражданской войной", глобальным столкновением идеологий и мировоззрений, в котором никому не было пощады. Напрашивающийся вопрос о том, когда же военные действия перерастают в военные преступления, Юнгер свел к трагическому конфликту между моральным благоразумием и солдатским долгом.

Эрнст Юнгер нигде в своих текстах не говорит прямо о нацистском геноциде в отношении евреев, но его стратегия аргументации упирается в уравнение сталинских чисток и нацистских газовых камер. Он был убежден, что убийство евреев было делом рук небольшой асоциальной группы подлецов и мучителей. Более того, Юнгер обвинил победителей в том, что они исполь-зовали жертвы Холокоста в своих собственных политических целях, прибегая в отношении немцев к низким и недостойным приемам. В этом плане он указывал в июне 1975 г. на то, что "ныне немцы заменили евреев в качестве вьючных животных". Немецкие консервативные силы подхватили эту сентенцию, и в книге "Сознающая себя нация" Ульрих Шахт писал, продолжая мысль Юнгера, что "намеренное торможение регенерации немецкого национального самосознания после окончания второй мировой войны победителями и их подручными идентично тотальному уничтожению нацистами евреев" .

Оценки Юнгера развил Эрнст Нольте в книге 1994 г. "Спорные вопросы", в которой он описывал левых как постоянных борцов за эмансипацию, равенство и социальную справедливость. Это состояние "вечных левых" со временем стало исторической константой, и оно нашло наиболее полное выражение в Октябрьской революции, которую правые всегда расценивали как "заговор ради уничтожения европейской культуры". С этих позиций национал-социализм представляется вполне легитимной попыткой спасти упомянутую культуру от серьезной опасности. В том, что эта попытка была предпринята, Юнгер видел бесспорную заслугу нацизма, а в том, что нацизм сам превратился в средство разрушения культуры, писатель видел его трагедию, еще одно доказательство того, что доброе и злое, славное и позорное в жизни сосуществуют рядом бок о бок.

Поскольку "вечные левые" после 1989 г. не coвсем преодолены и по-прежнему представлены в западной цивилизации, проблема спасения европейской культуры все еще актуальна. Поэтому немецкие консерваторы считают необходимым новый, дифференцированный взгляд на нацизм, имевший первоначальный импульс на сохранение культуры. Для Нольте Юнгер - противник Гитлера, с одной стороны, а с другой - один из прародителей нацизма, фигура особенно привлекательная, поскольку имеет в современных условиях позитивные возможности для сугубо консервативной антипросвещенческой реконструкции культуры.

В итоге следует констатировать, что гипертрофированная романтика у Юнгера смешивалась с эстетством, снобизмом, литературным вымыслом, что, однако, не мешало его проповеди "нового национализма" быть интересной для молодежи, которую особенно привлекало славное фронтовое прошлое мыслителя. Излишне говорить, что значимость его радикальных теоретизирований особенно возросла после 1929 г., когда все социальные процессы обострились и начали прямо воздействовать на политическую сферу. Подобно Адриану Леверкюну, герою манновского "Доктора Фаустуса", Юнгер готов был заключить союз хоть с самим дьяволом, погрузиться в самое дикое варварство, лишь бы достичь главной цели - омоложения немецкой культуры, придания ей динамики, юношеского задора, целеустремленности воли.

Людьми подобного Юнгеру типа были Антуан де Сент-Экзюпери, искавший освобождения от будней в полетах, романтических, авантюрных и весьма опасных предприятиях, или Анри Мальро, который, как и Capтр, ради придания жизни нового смысла предпочел различные формы левого радикализма. Такого же рода свойства, как и у названных знаменитых французов, - нонконформизм, отвращение к буржуазности - одолевали и Юнгера, что и предопределило его обращение к "консервативной революции". Однако те, кто видят в Юнгере только неисправимого симпатизанта нацистов, ynyскают в восприятии его личности самое существенное - его идеологическую неоднозначность, постоянное стремление быть впереди своего времени. Юнгер оставался верен себе до самого последнего момента, сохраняя сильную критическую дистанцию в том числе и к современной немецкой демократии. Думается, такая устойчивость воззрений и темперамента достойна лишь уважения.

С. Г. Алленов

немецкого "революционного консерватизма"

Понятие "революционного консерватизма" является одним из самых парадоксальных неологизмов, возникших в новейшую эпоху и прочно вошедших в политический лексикон XX столе-тия. Наиболее раннее и яркое выражение "революционно-консервативная" утопия нашла в сочинениях немец-ких "правых" публицистов 20-х - начала 30-х гг., в том числе таких ярких представителей интеллектуальной элиты Германии, как О. Шпенглер, А. Мёллер ван ден Брук, Э. Юнгер. Находясь в непримиримой оппозиции к либеральному Веймарскому режиму, они призывали к радикальным переменам во имя утвержде-ния "высших" и неизменных ценностей. По их единодушному убеждению, эти ценности могли иметь исключительно национальный, т. е. чисто "немецкий", характер. Достижению этой цели и должна была служить провозглашенная ими "консервативная революция", которая вошла в историю как одно из самых агрессивных проявлений немецкого национализма.

После разгрома нацистского рейха во второй мировой войне "революционно-консервативная" идея казалась достаточно скомпрометированной для того, чтобы долгое время оставаться на периферии немецкого общественного сознания(2). Однако в последнее десятилетие эта идея вновь завоевывает многочисленных сторонников среди "правых" интеллектуалов уже не только Германии, но и других стран Европы. Нынешние идеологи "консервативной революции", объявившие 1989 г. началом ее нового, решающего этапа, чутко реагируют на издержки начавшейся глобализации и предрекают Западу тяжелые испытания в схватке с "агрессивными" культурами Востока. В обострении этнических, экологических и социокультурных проблем они видят признаки грядущего апокалипсиса, а в "революционном консерватизме" - единственную силу, способную ответить на вызов, который несет миру третье тысячелетие. Вслед за своими немецкими предшественниками приверженцы современной "консервативной революции" оспаривают идеалы либеральной демократии и отвергают ее претензии на духовную и политическую гегемонию в сегодняшнем мире. "Открытому" обществу, построенному на началах мультикультурализма и соперничества интересов, они повсюду противопоставляют идею культурно однородной, "органически" сплоченной народной общности(3).

В своем "триумфальном шествии" "консервативная революция" не миновала и Россию. В последние годы в нашей стране возникло немало журналов и издательств, занятых популяризацией трудов зарубежных классиков "революционного консерватизма", а также сочинений его отечественных неофитов. Лидеру этого движения в России А. Дугину удалось серьезно пополнить его идейный арсенал элементами евразийства и других ответвлений русского "национал-большевизма"(4). И все же "консервативная революция" выглядит пока не столько наследницей "русской идеи", сколько очередным новомодным заимствованием с Запада. Тем более неожиданным и достойным внимания представляется то, что эта "революция", впервые вспыхнувшая в 20-е гг. XX в. в центре Европы и лишь недавно заявившая о себе в России, берет свои истоки в русской культурной и общественно-политической традиции прошлого столетия(5). Каким бы смелым ни казалось заявление о том, что практически все теоретические основы современного национализма "были разработаны в последние десятилетия XIX в. в славянофильских кружках Петербурга и Москвы(6), оно находит подтверждение в истории возникновения "революционно-консервативной" идеи в Германии. В данном случае речь может идти даже не о простой близости исходных установок немецких и русских "почвенников", но о прямых и сознательных заимствованиях из идейного наследия последних. Эти заимствования отчетливее всего прослеживаются в творчестве Артура Меллера ван ден Брука, который слывет автором самого понятия немецкой "консервативной революции", а также ее застрельщиком и ведущим идеологом.

В блестящей плеяде немецких литераторов первой четверти XX в. Мёллер был если не наиболее яркой, то бесспорно самой разносторонней фигурой. Свой путь он начинал как переводчик, издатель иностранной беллетристики и культуролог, а завершил как публицист крайне правого националистического толка и основоположник так называемого младоконсерватизма. Политическим завещанием Мёллера стала опубликованная им незадолго до смерти книга с печально известным названием "Третий рейх"(7). С тех пор его имя прочно ассоциируется с нацистским режимом и часто называется в ряду идейных предтеч Гитлера(8). Это обстоятельство обычно заслоняет собой другой важный факт биографии Мёллера - издание им первого на немецком языке полного собрания сочинений Ф. М. Достоевского(9). Во всяком случае, этот без преувеличения выдающийся вклад немецкого националиста в диалог культур Германии и России до сих пор практически не привлекал внимания советских и российских авторов. Тем более они не вникали в хитросплетения его литературных и политических пристрастий 0.

Думается, всестороннему разбору взглядов Меллера мешала прежде всего обязательная для историков-марксистов "классовая" трактовка нацизма, которая заставляла видеть в нем всего лишь выразителя интересов германских монополий. Однако, не будучи марксистом, также трудно представить, что человек, прослывший идейным предтечей нацизма, мог быть искренним поклонником великого русского гуманиста. В самом деле, ничто не кажется столь чуждым бесчеловечной доктрине германского фашизма, как проповедь Достоевского о русской "всечеловечности". Более того, именно в этой проповеди в России ищут спасение от всякого рода политических эксцессов. Так, Юрий Карякин, имея в виду гуманизм Достоевского, высказал надежду на то, что "хорошая литература" станет, наконец, "фактором очеловечения политики" и даже "непосредственной спасительной силой"(11). Следует отметить, что вера в спасительную миссию литературы присуща не только российской традиции. За пределами России она с особой силой проявилась в немецких интеллигентских кругах незадолго до прихода Гитлера к власти. Одним из самых страстных поборни-ков идеи "очеловечения политики" литературой здесь был не кто иной, как Мёллер ван ден Брук.

Артур Мёллер родился в Золингене на Рейне в 1876 г. Звучный псевдоним, под которым идеолог немецкого национализма войдет в историю, он сочинил себе в юности, соединив фамилии отца и матери, голландки по происхождению. Сын образованных и обеспеченных родителей, Меллер не получил систематического образования. Бросив гимназию, он быстро приобщился к богемной жизни Берлина, Лейпцига и Эрфурта. Его "университетами" стали художественные мастерские и галереи, театры и варьете, литературные кафе и читальные залы библиотек(1) . Уже во второй половине 90-х гг. Мёллер начал пробовать свои силы в качестве переводчика. Тогда же он написал свои первые литературно-критические этюды, в которых, как не раз отмечалось, проявил редкие для самоучки чутье, проницательность и кругозор1 .

В 1902 г. молодой литератор оставил жену, ждавшую от него ребенка, и, уклоняясь от призыва в армию, перебрался в Париж. Именно здесь в добровольной эмиграции взгляды Мёллера стали приобретать все более заметный националистический оттенок1 . Однако обострившееся чувство национальной принадлежности не лишило его способности ценить достоинства иных культур. Об этом свидетельствует начатая им в поездке по Италии и ставшая настоящим гимном этой стране книга "Итальянская красота"1 . В 1904 г. Мёллер заявил о себе как почитателе русской литературы и в первую очередь Достоевского, которого называл ее "центральным гением"1 . Уже через год он при содействии четы Мережковских приступил к своему знаменитому изданию сочинений Достоевского. Этот поистине подвижнический труд растянулся на десятилетие, и к началу первой мировой войны Мёллер выпустил двадцать два прекрасно переведенных и оформленных тома. Результатом его публикации стал настоящий культ Достоевского, который сохранялся в Германии и в годы войны, и после ее окончания1 . В становление этого культа Мёллер внес решающий вклад не только как издатель, но и как интерпретатор русского классика. В блестящих вступительных эссе он внушал читателям свою любовь к Достоевскому, а заодно и поныне живущий миф о якобы воплощенной в его творчестве "загадочной русской душе".

Естественно, что, разгадывая секреты русской "природы" Достоевского, Мёллер искал ответ прежде всего на те вопросы, которые занимали его в связи с осознанием собственной - немецкой - национальной принадлежности. Уже поэтому Достоевский был для него больше, чем великий писатель. Русский классик во многих отношениях служил будущему идеологу немецкого национализма наставником и примером для подражания. Прежде всего у Достоевского Мёллер учился верить в избранность своего народа, видеть в нем высшую ценность и пророчествовать о его великом предназначении.

В своих комментариях к Достоевскому Мёллер прямо указывал на источник, из которого вытекали его национализм и, как он полагал, русский патриотизм его кумира. Этим источником была их общая нелюбовь к современному Западу и неприятие базисных ценностей его культуры1 . Именно эти мотивы Меллер особенно бережно прослеживал в произведениях своего любимого писателя. Запад в его представлении ассоциировался с распадом и смертью органического народного целого. Поэтому он с пылом истинного славянофила осуждал безрассудство Петра Великого, открывшего свою страну европейским влияниям1 . Однако творчество Достоевского и вся русская литература убеждали Меллера в том, что Россия даже после роковых петровских реформ сохраняла в своей душе стихийную силу и самобытность. Все привлекательные черты ее духовной жизни - будь то русская набожность или русский юмор, русская чувственность или русский консерватизм - он так или иначе сводил к русскому антизападничеству.

Примечательно, что, даже став одним из ведущих немецких националистов, Мёллер не смущался заявлять землякам, что им недостает "безусловной русской духовности"20. Вслед за Достоевским он ждал явления "русского Христа", "Христа сегодняшнего дня", который станет "обороной от Запада" не только для России, но и для Германии21. Это ожидание было тем сильнее, чем тлетворнее ему казалось влияние Запада на его собственную страну. Явно противореча известным пассажам из "Пушкинской речи" Достоевского, Меллер называл "самоотречение" в отношениях с Западом не достоинством, а слабостью, свойственной не столько России, сколько Германии22. Ни вера Достоевского во "вселенскую отзывчивость русской души", ни его признания в любви к "европейскому кладбищу" не помешали немецкому националисту уловить неприязнь его наставника к современной Европе, в которой "все подкопано и, может быть, завтра же рухнет бесследно во веки веков"(23).

И все же, сожалея о потере соотечественниками "духовного суверенитета", Мёллер не терял веры в их способность вернуться к собственным национальным истокам. Эту веру ему также внушил Достоевский, причем не только силой русского примера, но и указанием на таящийся в самой Германии - этой "вечно протестующей стране" - антизападнический потенциал24. Наконец, Мёллера обнадеживал и развитый Достоевским романтический миф о "молодых" народах, которые в избытке сил бросают свой вызов старым нациям "крайнезападного мира" Европы. Естественно, что, подхватив его, немецкий националист включил в число этих народов и своих соотечественников.

Так, учившись у Достоевского боготворить свой народ, Меллер уже в эмиграции завел речь о великом немецком предназначении. Однако он считал, что для его исполнения немцы должны "стать немцами во-первых и прежде всего". Формулируя данную задачу, Меллер также следовал примеру Достоевского, призывавшего своих соотечественников "стать русскими во-первых и прежде всего"25. При этом идеолог немецкого национализма брал на себя по сути ту же роль "воспитателя" нации, в которой, как он подчеркивал, для русских выступал Достоевский. Но если Достоевский воздействовал на русское сознание прежде всего своими художественными произведениями, то Меллер избрал для аналогичной цели публицистику.

Первым шагом в этом направлении стала серия эссе о выдающихся политиках, писателях, художниках и философах различных эпох немецкой истории26. Как признавал сам Меллер, этот труд был адресован в первую очередь немецкой молодежи с тем, чтобы морально подготовить ее к грядущей схватке с Европой. При этом он в буквальном смысле приравнял свое перо публициста к штыку солдата. Начав публикацию "немецкой серии" еще в эмиграции, он обратился в Военное министерство Германии с ходатайством зачесть работу над ней за прохождение военной службы. Просьба была удовлетворена, и в 1907 г. Мёллер смог вернуться на родину27.

С началом первой мировой войны бывший дезертир и эмигрант уже без колебаний простился с богемой и пошел на фронт добровольцем. Правда, расшатанное к тому времени здоровье не позволило Мёллеру нести строевую службу, и он был прикомандирован к Военному отделу Министерства иностранных дел. Здесь, на поприще психологической мобилизации, он оказался в своей стихии и немало поспособствовал разжиганию националистических страстей. Но, надо отдать Меллеру должное: ему хватило если не трезвости ума, то вкуса, чтобы удержаться и от площадной брани в адрес противника, и от пошлого бахвальства, бившего через край в немецкой - и не только немецкой - военной пропаганде.

Долг немецкого патриота Меллер исполнил иным образом, написав в годы войны свое самое глубокое по содержанию и изысканное по форме произведение - небольшую книгу под названием "Прусский стиль"28. Стремясь представить в ней морфологию прусской культуры, Меллер сплел в один прихотливый узор свои размышления о прошлом и настоящем Пруссии, ее природе и архитектуре, народе и королях. И все же задача которую ставил перед собой автор - выразить "прусскую сущность" - имела для него актуальный политический смысл. В своей книге он противопоставлял "прусский дух" аморфности немецкой "природы". Ему казалось, что этот дух нашел воплощение в активной и монолитной прусской государственности. Поэтому перестройка немецкого государства по прусскому образцу представлялась ему насущнейшей задачей всего немецкого народа.

Книга "Прусский стиль" стала последним культурфилософ-ским произведением Мёллера. Вскоре после капитуляции Германии и подписания Версальского мира он сплотил вокруг себя видных политиков, издателей и публицистов националистического толка с тем, чтобы вести борьбу на два фронта: против "внешнего Запада" в лице Антанты и против "внутреннего Запада", олицетворением которого для него был прозападный Веймарский режим29. Эта борьба вылилась в "консервативную революцию", под которой ее исследователи чаще всего понимают всеобъемлющее идеологическое наступление на модерн и весь комплекс идей и учреждений, в котором воплотилась либеральная, западная, индустриальная цивилизация30.

Пожалуй, самым ярким документом этого движения в Германии стало последнее крупное произведение Мёллера - книга "Третий рейх". Такое имя он дал идеальному немецкому государству, которое собственно, и должно было явиться итогом "консервативной революции". Этот образ вместил многое из того, о чем писал автор в предшествующие периоды своего творчества: преемственность культурного развития, увиденную им когда-то в Италии, проповедь народного избранничества, услышанную им из России, и тот стиль "связующего" государственного начала, который он ощутил в прусской традиции(31). Каждую из этих тем Мёллер раскрыл в свое время как художник. Теперь, уже политиком он, подобно плановскому герою, желал воплотить в жизнь гармонию, которая открылась ему в сфере художественного творчества. Его политическая утопия явилась, как сказал бы К. Поппер, "интеллектуальной интуицией мира чистой красоты". Рисовавшийся ему "Третий рейх" должен стать в одно и то же время царством всеобщей гармонии и политическим обрамлением нации, сакральным центром мира и храмом для обожествленного народа. Но взгляд, в соответствии с которым общество должно быть столь же прекрасным, как и произведение искусства, неизбежно вел к эстетическому отказу от компромисса и политическому радикализму32.

Именно из этой установки вытекало определение "истинного", т. е. "революционного консерватизма", которое Мёллер обосновывал в "Третьем рейхе" и противопоставлял "ложному" консерватизму традиционного толка. Консерватизм являлся для Мёллера ценностным мышлением. Быть истинным консерватором означало, по его определению, хранить не все наличные ценности, но только те, которые достойны сохранения. Речь шла о "вечных" ценностях, на которых должна строиться жизнь немецкого народа. Остальные - "ложные" идеалы либерального общества - предстояло безжалостно искоренять. Соответственно консерватизм по Мёллеру означал национализм, а быть националистом значило славить не то отечество, которое есть, а то, которое будет очищено от скверны либерализма и воплотит в себе истинные национальные ценности(33).

Чем более желанным для Мёллера был этот идеал, тем более радиккальным было его неприятие действительности. В своем введении к "Третьему рейху" он обронил пророческую фразу о том, что его утопия может стать смертельной для склонного к самообману немецкого народа34. Однако прежде всего она оказалась гибельной для него самого. Жизнь в реальной, не вымышленной Германии становилась для немецкого националиста все более невыносимой. В 1925 г. в одном из приступов участившейся меланхолии он покончил жизнь самоубийством.

Можно спорить о том, насколько весом был вклад автора утопии "Третьего рейха" в становление идеологии нацизма и был ли он в действительности его предтечей. Но бесспорно, что атака, предпринятая Меллером и его соратниками на веймарскую демократию, во многом способствовала успехам нацизма. Их изощренная критика веймарской системы находила, как и их утопические проекты, широкий отклик в тех антидемократических - прежде всего интеллигентских - кругах, которым претила откровенно вульгарная пропаганда нацистов. Иррационализм, который "консервативная революция" несла в политику, парализовал те силы, которые могли бы оказать сопротивление нацизму и предотвратить самоубийственный для Германии выбор.

1 Данная работа была впервые опубликована в электронном журнале "Commentarii de Historia". 2999. № 1. - http: //www.main.vsu.ru/-cdh.

2 В то же время "консервативная революция" 20-х - начала 30-х гг. XX в. неизменно оставалась в поле зрения историков. Заслуга ее "открытия" в качестве предмета исторического исследования принадлежит бывшему секретарю Э. Юнгера немецко-швейцарскому историку и публицисту Алмину Молеру. В 1949 г. Молер защитил по этой теме диссертацию, а спустя год опубликовал ее в виде монографии, которая выдержала три издания и до сих пор слывет бестселлером (см.: Mohler A. Die konservative Revolution in Deutschland 1918-1932. Grundri? ihrer Weltanschauungen. Stuttgart, 1950). На протяжении уже полувека А. Молер является не только первым историографом "консервативной революции", но и ее "ветераном" и ведущим идеологом.

3 О провозглашенной европейскими "правыми" в 1989 г. "консервативной революции" см., например: Jaschke H.-G. Nationalismus und Ethnopluralismus. Zum Wiederaufleben von Ideen der "Konservativen Revolution" - Jahrbuch zur Konservativen Revolution. 1994. Koln, 1994; Eichberg H. Der Unsinn der "Konservativen Revolution". Uber Ideengeschichte, Nationalismus und Habitus - wir selbst. 1996. № 1. S. 10 ff. С середины 90-х гг. лозунг "консервативной революции" (в специфически "американской" интерпретации) взят на вооружение и лидерами республиканской партии США. См. об этом например: Wiegandt M. Konservative Revolution im "Land of the Free" // Die Neue Gesellschaft. Frankfurter Hefte. August 1995. H. 8 (42. Jg.) S. 679-683; Leggewie C. USA: Konservative Revolution oder neue Reform-Ara? // Internationale Politik und Gesellschaft. International Politics and Society. 1996. № 3. S. 229-236.

4 См., например: Дугин А. Консервативная революция: Краткая история идеологий третьего пути. // Элементы: Евразийское обозрение. 1992. № 1. С. 15-16, 49-56; Его же. Консервативная революция. М., 1994. С. 9-38. Краткий анализ взглядов А. Дугина см.: Сулимов К. А. "Третий путь" Александра Дугина // Исследования по консерватизму. Вып. 5: Политика и культура в контексте истории. Пермь, 1998. С. 44-47. Нынешний синтез идей "консервативной революции" и евразийства не случаен. Принципиальное сходство воззрений русских евразийцев и немецких "революционных консерваторов" 20-х - начала 30-х гг. подметил Л. Люкс (см.: Люкс Л. Евразийство // Вопросы философии. 1993. № 6. С. 112-113, а также более подробно: Luks L. "Eurasier" und "Konservative Revolution". Zur antiwestlichen Versuchung in Ru?land udn in Deutschland // West-ostliche Spiegelungen. Hrsgg. von Lew Kopelew. Russen und Ru?land aus deutscher Sicht. Reihe A. Bd. 5. Deutschland und die Russische Revolution. 1917-1924. Munchen, 1998. S. 219-239).

5 Прослеживая "родословную" "консервативной революции", ее приверженцы и историографы иногда упоминают имя Ю. Самарина, который едва ли не первым осмысленно употребил этот термин в опубликованной им под конец жизни в Берлине одноименной книге. Однако считать его на этом основании родоначальником самой "консервативной революции" было бы неверно. Старый славянофил применял это понятие в уничижительном смысле, резко критикуя "революционные поползновения русской реакции" и подразумевая под ними планы взращивания культурной элиты для будущей "организации России" (см.: Нольде Б. Э. Юрий Самарин и его время. Paris, 1978. С. 225-232).

6 См.: Пленков О. Ю. Мифы нации против мифов демократии: Немецкая политическая традиция и нацизм. СПб., 1997. С. 110-111.

7 См.: Moeller van den Bruck A. Das dritte Reich. Berlin, 1923.

8 Между тем есть основания сомневаться в том, что понятие "Третий рейх", пользовавшееся исключительной популярностью в немецкой публицистике и литературе конца XIX - начала XX вв., было заимствовано нацистами именно из этого сочинения. (см., например: Barsch C.-E. Die politische Religion des Nationalsozialismus. Munchen, 1998. S. 52.

9 См.: Dostojewski F. M. Samtliche Werke. Unter Mitarbeiterschaft von Dmitri Mereschkovski, Dmitri Philosophoff und Anderen herausgegeben von A. Moeller van den Bruck. Bd. 1-23. Munchen und Leipzig, 1905-1919.

10 Беглые упоминания об А. Мёллере в советской историографии см.: Галкин А. А. Германский фашизм. М., 1967. С. 317-318; Бланк А. С. Идеология германского фашизма: Материалы к спецкурсу для студентов исторических факультетов. Часть III. Вологда, 1974. С. 41-43; Одуев С. Ф. Тропами Заратустры. М., 1976. С. 172-174; Бланк А. С. Из истории раннего фашизма в Германии. М., 1978. С. 109-110; Бессонов Б. Н. Фашизм: Идеология, политика. М., 1985. С. 99-100.

11 См.: Карякин Ю. Достоевский в канун XXI века. М., 1989. С. 9.

12 См.: Kaltenbrunner G.-K. Von Dostojewski zum Dritten Reich. Artur Moeeler van den Bruck und die "Konservative Revolution" // Politische Studien. Zweimonatsschrift fur Zeitgeschichte und Politik. Heft 184. 20 Jg. Marz/April 1969. S. 186.

13 См., например: Ebid. Об этом свидетельствует, в частности, тот факт, что практически все начинающие писатели, творчество которых привлекло внимание Меллера, стали впоследствии классиками немецкой литературы. (см.: Moeller-Bruck. Die moderne Literatur in Gruppen- und Einzeldarstellungen. Ausgabe in einem Band. Berlin; Leipzig, 1902; Idem. Das Variete. Berlin, 1902.

14 См.: Schwierskott H.-J. Artur Moeller van den Bruck und die Anfange des Jungkonservativismus in der Weimarer Republik. Eine Studie uber Geschichte und Ideologie desw revolutionaren Nationalismus. Gottingen, 1962. S. 31 f.

15 Moeller van den Bruck A. Die italienische Schonheit. Munchen, 1913.

16 Moeller van den Bruck A. Die Russische Dichtung // Ders. Rechenschaft uber Ru?land. Berlin, 1933. S. 34; Idem. Ru?land, der Westen und wir // Ibid. S. 185.

17 См. об этом, например: Koenen G. Bilder mythischer Meister. Zur Aufnahme der russischen Literatur in Deutschland nach Weltkrieg und Revolution // West-ostliche Spiegelungen. S. 763-789.

18 См., например: Moeller van den Bruck A. Dostojevski, ein politisches Mi?verstandnis // Ders. Rechenschaft... S. 48.

19 См., например: Moeller van den Bruck A. Beharrung und Wechsel in der russischen Politik // Ders. Rechenschaft... S. 156; Idem. Ru?land, der Westen und wir. С. 182.

20 Ibid. S. 185.

21 См.: Moeller van den Bruck A. Die Russische Mystik. Dostojewski, "Der Idiot" // Ders. Rechenschaft... 1933. S. 29; Idem. Die Russische Dichtung. S. 33.

22 См.: Moeller van den Bruck A. Ru?land, der Westen und wir. S. 185.

23 Достоевский Ф. М. Объяснительное слово по поводу печатаемой ниже речи о Пушкине // Русская идея. М., 1992. С. 132-133.

24 Ср.: Достоевский Ф. М. Германский мировой вопрос. Германия - страна протестующая // Полное собрание сочинений: В 30 т. Т. 25: Дневник писателя за 1877 г. Январь-август. Л., 1983. С. 151-154.

25 См.: Moeller van den Bruck A. Dostojevski, ein politisches Mi?verstandnis. // S. 48; Idem. Ru?land, der Westen und wir. S. 186. Ср.: Достоевский Ф. М. Мы в Европе лишь Стрюцкие // Полное собрание сочинений. Т. 25. С. 23.

26 Moeller van den Bruck A. Die Deutschen. Unsere Menschengeschichte. 8 Bde. Minden, 1904-1910.

27 См.: Schwierskott H.-J. Artur Moeller van den Bruck und die Anfange... S. 20.

28 Moeller van den Bruck A. Der preu?ische Stil. Munchen, 1916.

29 См. об этом: Geistenberger H. Der revolutionare Konservatismus. Ein Beitrag zur Analyse des Liberalismus. Berlin, 1969.

30 См., например: Stern Fr. Kulturpessimismus als politische Gefahr. Eine Analyse nationaler Ideologie in Deutschland. Bern, 1963. S. 7, 349. Ср.: Rudolph H. Kulturkritik und konservative Revolution. Zum Kulturell-politischen Denken Hoffmanstahls und seinen problemgeschichtlichen Kontext. Tubingen, 1971. S. 269; Hecker H. Die Tat und ihr Osteuropa-Bild 1909-1939. Koln, 1974. S. 193.

31 Смысловое единство этих трех тем своего творчества Меллер раскрыл в коротком эссе, которое может служить своего рода "ключом" к их "расшифровке": Moeller van den Bruck A. Die italienische Schonheit - der Preu?ische Stil - Dostojewski // Ders. Rechenschaft... S. 179-180.

32 Об опасностях "эстетического энтузиазма", чреватого в политике отказом от разума и его заменой иррациональной мечтой об апокалиптической революции см.: Поппер К. Открытое общество и его враги. Т. I: Чары Платона. М., 1992. С. 207-209, 211. Мёллера можно считать воплощением того типа отравленного мечтами о прекрасном мире "художника-политика", чье мышление было подвергнуто К. Поппером блестящему и безжалостному анализу.

33 См.: Moeller van den Bruck A. Das dritte Reich. Berlin. 1923. S. 301.

34 Ibid.

Володимир Шаян

СВЯЩЕННИЙ ГЕРОЇЗМ

(Доповідь виголошeнa в Ольдгамі 24.08.1957 р. на ІІІ-му З’їзді Філії Лeгії Українських Повстанців у Великій Британії)

Проблема української національної ідеології, чи теж синтези української духовості обіймає з природи речі цілу історію нації.

Хочу підчеркнути дeкількa фактів, що творять хребет нашої проблеми. Коли Володимира Великого спитали, чому він так щедро роздає золото своїм лицарям, він відповів: “З доброю лицарською дружиною можна здобути все золото світу, – aлe за ніяке золото світу не можна купити доброї дружини”. Ця правда дійсна і на сьогодні, для українського націоналізму, який кладе в основу цінностей людини її характер.

Cлaвнe твердження Володимира Великого приводить на думку міт Плятонa, що порівнює людські душі до металів. Людина, якої характер є золотом, чи сріблом буде творити найвищу верству і основу в тімократичній сyспільності, чи в майбутній ідеальній державі.

В поставі супроти зовнішнього світу і історії українське лицарство здобулося на такий вeличaвий пам’ятник державного мислення та ідеології, яким є “Cлово про похід Ігоря”. “Русичі червоними щитами степ перегородили!” Перегородили степ від наїзду монгольських орд.

В основі такої постави українських лицарів лeжить ідея про борню Світла із Теміню, яку вони, внуки Дажбога, сини і сили Світла, – здійснюють у боротьбі із синами і cилaми Теміні, темними і дикими монгольськими ордами.

Та сама ідея Борні Cвітлa і Тьми лежить сьогодні і є актуальна в душах сьогочасних українських лицарів, які здійснюють героїчну оборону цілого Людства від загрози московського імперіялізму і всього того лихa, що від нього походить і з ним в’яжеться.

Отже становище і характер священного гeроїзму, як основи українського світовідчування, було вже ясно виражене і здійснюване в ідеології українського лицарства Київської Доби.

Ближче до нашої доби є період Української Козацької Держави і до питань ідеології цього періоду доводиться нам перейти. Національно-визвольну боротьбу України в усіх часах характеризує перш за все безмежний і неперевершений в історії героїзм та жертвенність її борців і лицарів.

Жаден історик не годен спромогтися навіть на приблизну оцінку жертв боїв і куди вище число жертв погромів і знущань над українськими повстанцями з часів Xмельниччини. Якийсь згущений і окаянний вир нaрyги і насильствa над мирною aлe свободолюбною нацією повинен би застановити істориків над філософією Зла в історії.

Kонєцпольский в часі одного із своїх погромів мав відібрати кількадесять тисяч крісів. І стільки було шибениць, палів, хрестів, дараб із повішеними, що їх пускали Дніпром, щоб несвітським жахом задавити непереможнє прагнення нації до волі. Під Охматовом, на Дрижиполі гинe по обох сторонах 15 000 убитих, ніччю, в мороз, ночі із 29 на 30 січня 1655 р. Гори трупів встелюють поля. Один бій тільки.

Гинуть сотні тисяч і… чудо велике: сотні тисяч за сотнями тисяч встають до бою. Розколисане море всенароднього повстання виносить на верх своїм найвищим буруном З00 000 озброєного мужа.

Хто порахує шибениці і смолоскипи із живих людей? І хто розкаже, які муки більші? На палях, що вдиралися у внутренности, чи на хрестах? Якийсь смішака Данте хотів видумати опис пекла в Божественній Комедії. Хто видумає більш пeкельні муки і тортури від тих, що їх видумували польські королев’ята і царські пахолки?

Хто перелічить відрубані руки, виколені очі, випалені живцем члени тіла, розчетвертовані тулоби, замучені на колесах тіла лицарів волі? На варшавському ринку четвертують трупа гетьмана Сулими за те, що здобув і збурив твердиню Кодак. На суді показував гетьман Сулима орден, що його дістав він був від Папи Римського. Золотий орден із мініятурою Папи Павла V-го. Його отримав Сулима як високе признання його героїчних заслуг за те, що бравурним боєм здобуває, велику, триповерхову, турецьку гaлeрy і триста полонeних. Із цією гaлeрою він доплив до Риму і подарував Папі Римському такий дарунок. Але навіть такий гeроїзм Великого Лицаря християнської віри не вирятував його від ганьби четвертуваня його трупа на варшавському ринку, коли попався в руки полякам.

Цей папський орден вложили до домовини із покраяним м’ясом гетьмана Сулими, почетвертованим за те, що в обороні волі нації у гeройському бою здобув твердиню Кодак. Але годі перелічувати безліч боїв найвищої героїчної нaпруги. Ще не вродився такий титан, що міг би обняти і змістити у своїй душі хоч блідий образ пeклa, що його над Україною розховстують її мучителі. Із дна цього пeклa дзвонять дзвони.

Один геройський старшина козацький мучиться шість годин, вбитий на паль. Тупий пaль так поволі вдирається в тіло і розриває його внутренности. Його, набитого на пaль, питають по шістьох годинах мук, яке його останнє бажання. Чортівські кати вижидають мабуть, що він покається, або проситиме смерти. Тоді серед смертельної тиші заявляє цей Великий Лицар Богдана, що він просить, щоб дзвонили дзвони над його ще живою душею.

І дзвони задзвонили.

Серед святої пророчої погоди буде вмирати серед мук один із святих лицарів Богдана. І пропав увесь чортівський тріумф катів. Задзвонили дзвони перемоги духа над тілом, перемоги святого лицаря над пеклом.

І ці дзвони дзвонять над цілою історією України.

Дзвони розгойдані у вічність.

Дзвони на сполох і тривогу над цілим світом.

Дзвони Шевченкового слова:

… Схаменіться!

Будьте люди!

І на зов цих дзвонів відзиваються серця лицарів України, – і міцніше від дзвонів розгойдані їх серця, – серця лицарів Священної Борні.

Чим не були ці лицарі святими? Чи треба нам чужих взірців святости? Чи тільки чужі церковні авторитети можуть встановлювати про святість наших нaціональних гeроїв?

Чи справа Добра, Правди, Волі, Людства, Справедливости не була найвищим Ідеалом не тільки нації, але цілого людства?

Чому шукати святости тільки серед зів’ялих схимників, монахів чи аскетів? Чому не бачити святости у повних життя, крови, радости і життєвої потуги Лицарів Козацького Ордену? Вони ж складaють ці всі цінности, життя, кров, радість і життєвої потуги на вівтарі ідеалів своєї нації.

Чи могли б існувати Справедливість і Воля, як би не було сили священного героїзму, яка ці ідеали встановлює, закріплює і їх здійсненню служить? Всі історики, що вивчають добу Xмельницького переочують чи недоцінюють факт, що всі універсали чи звернення Богдана носять на собі відпечатку Священного Героїзму.

В усіх своїх універсалах Xмельницький свідчиться Богом, що прагне тільки добра, правди і справедливости, і що прагне їх не тільки для України, але для всіх її ворогів.

Ніколи в його Великому Серці не запанувало прагнення помсти. Як правдивий Лицар Святої Борні він усе знав межу між помстою і справедливістю і ніколи цієї межі не перейшов. Деякі історики вважають його злим політиком саме тому, що не пішов за голосом помсти тоді, коли здавалося, що ворог лежить простертий біля його ніг. Коли була отворена дорога на Варшаву, чому чекати йому на вибір короля на те тільки, щоб пробувати нaклонити його до справедливого миру. Сьогодні знаємо, що це не була слабість Хмeльницького, aлe лицарська благородність і рівночасно великий поттичний розум та далекозорість державного творця, що глибоко зважив і вивчив усі питання політичної рівноваги Сходу Европи.

Козацькі хроніки, близькі до традиції козацької борні, цілком свідомо відмічують морально-ідейну велич політичної постави Хмельницького. Нова історична дійсність встає із заповіту цієї його ідеології. Деякі історики сумніваються, чи із сьогоднішнього становища можна виправдати походи середньовічних лицарів-хрестоносців до пaлeстини. Вони ж наїжджали чужу землю.

Але навіть вороги України склонюють часто голову перед моральною величчю козацтва, що в своїй історії показують стільки величавих і барвних постатей святих лицарів, без тіні неправди за ними, без пороку чи плями. І хоч пробують знецінити їх вартість чи свідомість, – хоч пробують звести їх борню тільки до так званого соціяльного стрижня, – то всеж таки не може ніхто із них сказати сьогодні, що справа за яку боролися козаки не була доброю, чи справедливою.

Ми знаємо сьогодні, – і в перспективі історії ця правда що раз виразніше виступає на світло, – що борня козаків за Волю України і за її Державу була священною борнею за природне право і святий обов’язок нації. Вони творили власну Державу на влaсній, споконвіку Богом нам данній, українській землі. Це рівночaсно справа Добра, Ладу і Справедливости для цілого людства.

А отже героїзм, що служить цим найвищим ідеалам Нації і Людства одночасно, називаємо священним героїзмом. Відкривши і визначивши його природу, відкриваємо його в цілій історії України, як її рушійну силу, як основну рису українського національного характеру і світовідчування, що зумовлює велич історії України і ввесь її дотеперішній трагізм у борні із переважаючими силами оточення, яке приймало становище ненависти, неправди, кривди, визиску, неволі, деспотії, сваволі, людовбивства і всіх інших злочинів супроти людства.

У цій поставі Української Нації як Лицаря-Оборонця Правди і Справедливости заключається окремішність і виключність характеру Української Нації і вслід за тим історії України.

Без зрозуміння цього основного факту є неможливим зрозуміти і дати прaвильну оцінку цілій історії України.

Хоч історики дотепер не думали категоріями Правди і Справедливости, проте численні мислителі вже знають, що історія насправді є розвитком ідей, виражених чи то в рeлігійниx системах, чи в ідейно-моральних цінностях нації.

Справжньою історіотворчою силою є ті ідеї і основані на них цінності характеру, волі і дії, що їх вносять поодинокі нації в історію людства. Боротьба України із оточуючими її ворогами не дасться ніяк інакше зрозуміти, як тільки у світлі цієї основної різниці і питоменности характеру та ідейно- моральних цінностей Української Нації. Тут її моральна гідність, тут її cлавa, тут джерело її трагедії, тут основа її майбутньої історіотворчої сили і її величі в історії.

Українська нація не шукала ніякої обітованої землі сорок літ по голодних пустинях. Не вирізувала вістрям меча всі живі істоти, що замешкували обіцювану землю. Земля України дана їй Всевишнім споконвіку, благословенна родюча скиба, що пливе молоком і медом, що шумить пшеничними ланами. Теософи вірять, що пчола і пшениця не є земського походження. Ці божественні дари були дані нашим предкам як первородний дар, як їх благословення. І споконвіку наші предки шанували ці дари як божественні, і складали їх у жертві в день Різдва Сонця.

І споконвіку жили наші прапредки на праматернім заповіднику арійської раси, плодили цю расу і годували її медом та пшеницею. В любовному захопленні її красою я назвав цю расу пшеничною. Стільки в ній плодовитої сили, стільки снаги гарячого полудня, cтільки невиявленої ще потуги.

Богом, якого вибрали собі наші предки був “Бгагa” – Бог Ласки і Щедроти, Бог Щастя і Добростану, Бог широких ланів, що їх він розділював і наділював людям, а вони були основою Багатства і Творчої Радости Життя. І так зрозуміле Багатство, – як ідея і як слово – виростає з того самого ідейно-мовного коріня, що і праарійське слово “Бгaгa – Бог”.

В крузі таких ідей виростав характер нашого народу, радше миролюбивий і лагідний, живий і життєрадісний.

Коли в такій душі народився Герой… Один із героїв Стефаника, отакий добродушний дядько, виряжаючи сина на війну, питається його: “А що це таке твоя Україна?” Тоді син підніс грудку чорної землі і сказав батькові: “Оце моя Україна!”

В цій гeніяльній новелі Стефаника згущена вся історія переродження добродушного дядька у героя. Зацитуймо це місце в оригіналі:

– Послідний раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. “Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну”.

– За яку Україну?

– А він підоймив шаблев грудку землі та й каже: – Оце Україна, – а тут – і справив шаблев у груди – отут її кров, землю нашу ідем від ворога відбирати...

Наталія Литвин-Гуцуляк

(18.07. 1887, с. Фюресдаль, біля Телемарк - 24.10. 1945, Осло)

 Відкун Квіслінг, норвезький політичний лідер, заснував колабораційний пронімецьукий уряд 1 лютого 1942 р. Це було після того, як німці окупували Норвегію. Після війни Квіслінга засудили до смертної кари за так звану "зраду батьківщині". Серед обивателів слово "квіслінг стало означати "зрадник". Це ім'я в Норвегії піддане анафемі.

Квіслінг, син священника, був із роду, який був відгалуженням від королівської династії. Він був дуже освіченою людиною. Отримав військову освіту, майор норвезької армії. В квітні - грудні 1918 р. - військовий аташе в Петрограді, а з жовтня 1920 р. до травня 1921 р. - в Хельсінки. В 1931-1933 рр. - військовий міністр. У травні 1933 р. створив партію "Національний Союз"

Він написав книгу про доктрину Універсалізму і видав її в 1929 році. Вона називалася "Замешкані світи, що їх належить знайти поза межами Землі та їх призначення для нашого розуміння життя" ("That Inhabited World To Be Found Outside Of The Earth, And The Significance There Of For Our View Of Life").В основу теорії Квіслінга покладено праці багатьох філософів від Канта до Ніцше. Його релігійні погляди були обширні - від гностицизму до даосизму.

У своїх промовах Квіслінг завжди наголошував на християнських своїх переконаннях, але, повторюючи Джордано Бруно, критикував християнську доктрину за те, що в ній Творець створив лише Землю, а іншим світам не знаходиться у ній місця. Крім того світогляд Квіслінга був цілком гностичним.

На емблемі Квіслінга був зображений Сонцеворот - його називали Хрестом святого Олава.

Молодіжна організація його партії Національний Союз була межово язичницькою і прагнула відкрити в Норвегії Церкву Асатру. Але їм це не дозволили.

Одним із авторитетних біографів Квіслінга був історик Ганс Фредерік Даль.

Він проаналізував величезну рукописну спадщину Квіслінга - скомпоновані 930 сторінок машинопису, який не був виданий.

Інший біограф, Оддвар Хойдал писав, що теорія Квіслінга походить із ніцшеанської "філософії життя". Всесвіт, за уявленнями Квіслінга, є справжній і єдиний Бог, даний Землі, котрий буде існувати і після зникнення нашого світу, створюючи нові зорі та планети. Людині дано знати і працювати на благо цього під мудрим керівництвом еліти.

Один зі старих активістів Національного Союзу був Ганс С. Якобсен, котрий порвав із Квіслінгом через незгоду з генеральною лінією партії. Він закидав Квіслінгу м'якотілість і закликав повернутися відкрито до язичництва, заперечити християнство як іудейську звабу, внесену в тіло норвезької нації. Для боротьби з прохристиянством Квіслінга Якобсен створив журнал "Рагнарек" ("Сутінки богів").

Найбільший норвезький письменник Кнут Гамсун (1859-1952) належав до апологетів Квіслінга, з повагою ставився до Гітлера

Квіслінг був страчений 24 жовтня 1945 року. Його могила знаходиться в Телемарці і є місцем пошанування всіх свідомих традиціоналістів.

Наталія Литвин-Гуцуляк

(1925-1970)

МІСІМА, ЮКІО (Mishima, Yukio) (1925-1970), японський письменник і драматург. Як і інші японські автори, Місіма цінував деталь, що почуттєво осягається, однак його неповторність визначається скоріше злагодженістю сюжетної композиції, майстерним володінням іронією, глибиною психологічного аналізу.

Народився в Токіо 14 січня 1925 у родині чиновника, закінчив привілейовану гімназію при Коледжі перів і уже в роки навчання виявив схильність до літературної творчості. У 1944, ледь встигнувши вступити в Токійський університет, він опублікував свій перший збірник новел "Квітучий ліс" ("Ханацакарі но морі"). Після одержання диплома був прийнятий на службу в міністерство фінансів, але, не проробивши і року, звільнився, щоб цілком присвятити себе письменницькому покликанню.

Незмінно дотримуючись жорсткого робочого графіку (він писав щодня з напівночі до світанку), Місіма одну за іншою публікував свої книги: романи, п'єси, розповіді, есе - цей нестримний потік перервався лише зі смертю автора. Остання частина тетралогії "Море достатку" ("Хойо но умі") була подана видавцю 25 листопада 1970 - у день ритуального самогубства Мисіми. Цим актом Місіма виразив протест проти сучасного японського суспільства, що, на його думку, зрадило своє минуле.

Майже всі герої романів Місіми - молоді люди, одержимі ідеалом, що не просто недосяжний, але виключає всяку можливість нормального і щасливого життя. До числа кращих його романів відносяться "Сповідь маски" ("Камен но кокухакі", 1948), "Золотий храм" ("Кінкакуйі", 1956), "Моряк, якого розлюбило море" ("Гого но ейко", 1963) і тетралогія, що включає романи "Весняний сніг" ("Хару но Йукі", 1968), "Втікаючі коні" ("Хомба", 1969), "Храм Світанку" ("Акатсукі но тера", 1970), "Смердячий ангел" ("Теннін Госуі", 1971).

Місіма часто змальовував криваві сцени вбивств і насильницьких смертей. Він був переконаний, що яскраво виражена чоловіча естетика - це естетика смерті, вся його творчість пройнята істинно чоловічим, на його думку, бажанням - вбивати. Цей голос внутрішнього чудовиська спонукав його зізнатися в причині власної творчості: "... Мені відчайдушно хочеться кого-небудь убити, я прагну побачити яскраво-червону кров. Один пише про любов, тому що немає успіху у жінок, я ж пишу романи, щоб не заробити смертного вироку".

ЛІТЕРАТУРА

Мисима Ю. Золотой храм. Спб, 1993

Мисима Ю. Исповедь маски. Спб, 1994

Зоя Скринник

ФІЛОСОФІЯ ТРАДИЦІОНАЛІЗМУ ДМИТРА ДОНЦОВА

У творчості Дмитра Донцова виразно читається вплив ідей Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Х. Ортеги-і-Гассета. Їх філософію Дмитро Донцов використовує як методологічну основу, щоб знайти відповіді на конкретн та злободенні питання: "Із яких причин і через що спустошена земля наша? ", "Хто, куди і як має провадити українське суспільство?"

Основний принцип аналізу суспільного життя у творчості Дмитра Донцова - розгляд його як втілення волі до влади, "пасії володарства". На відміну від Ф. Ніцше, у понятті "жадоби панування" Дмитро Донцов акцентує не ті моменти, які ставлять особистість "по той бік людської спільноти", а "твердий постулят сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий до купи національний організм" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 284). Ця влада покликана "дбати про утримання насамперед спільноти". Дмитро Донцов підкреслює, що "першорядне значення моменту влади у суспільстві" э провідною ідеєю пам'яток української старовини - літописів Київської Русі, "Слова ..." митрополита Ілларіона, Козацьких хронік, гетьманських та полковницьких універсалів, церковної літератури князівської та козацької доби, "Історії русів". Донцов виділяє основні характеристики ідеї влади в українській ентальності від Київської Русі до початку ХІХ ст. Це має бути, по-перше, сильна влада, здатна "надати суспільному організмові якнайбільшеп сили", потяг до величі і слави народу. По-друге, вона має бути "сильна назовні" - тобто грізна для зовнішніх ворогів, а також "сильна всередині" - тобто стверджувати дисципліну й сувору караючу місію всередині спільноти. І, нарешті, вона має стверджувати "свою" владу, незалежність народу, щастя "окремої своєї вітчизни".

Другий фундаментальний принцип аналізу української історії в Дмитра Донцова - розгляд суспільства під кутом зору взаємин еліти та маси, "добірних людей" та "смердів". Розглядаючи основні "складники" поняття держави, Дмитро Донцов стверджує: не в географічному положенні, не в народові, а в провідній верстві українського суспільства слід шукати причини занепаду Української держави. Цей занепад став наслідком дії не випадкових причин, а "вічних законів злету й упадку провідних каст".

Дмитро Донцов підкреслює, що в основі української культури, "ДУХУ НАШОЇ ДАВНИНИ" лежить творча енергія вищої касти, провідної верстви суспільства. Такою самою мірою суперечності та проблеми новітньої історії України породжені тим, що в ХІХ ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних премордіальних традицій, зокрема княжого Києва та Козаччини, "старокиївських традицій нашої кастової гієрархічної культури". Донцов називає приччиною цього повороту "різницю ментальності ... двох рас, каст, внутрі одної і тої амої нації". Духовне обличчя народу, вважає він, залежить передусім від расової субстанції. Лише людина великої "біологічної потенції" може виконувати соціальну функцію провідної верстви. Серед різних расових типів населення України Донцов виділяє як "формотворчі", тобто здатні до духовного панування, типи "понтійця", "медитеранця", "нордійця". Покликаючись на Д. Щербаківського, він стверджує, що в третьому тисячолітті до н.е. на територію України прийшли люди "двох культурних кругів, хліборобського й номадського" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 77). Під ім'ям "номадів", на думку Донцова, слід розуміти "великих формотворців, будівничих нації, організаторів суспільности" - саме з них виросла провідна верства княжого Києва. Детальному аналізові піддає Донцов другу расу - творця "культури хліборобського субстрату" - "остійця", або "провансальця". Ідеалом цих людей є vita minima : замість напружуватися, щоб жити, вони живуть, щоб не напружуватися. Для "остійця" характерна втеча від визначеної, чітко окресленої позиції, безтенденційність. Разом з тим, легко піддається стороннім впливам. Його інтереси - матеріальні та приземлені, він любить запевнений сталий заробіток, "жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить". Має обмежені власними інтересами цілі, любить затишність власного кута, легко замиловується дріб'язками. Коли він "народний діяч" - то організатор хорів і різних святочних імпрез. Коли сперечається - лається. У громадському житті єдина мрія "остійця" - державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією. Для ньоо характерна колективіська поведінка, бо він не впевнений у собі і на самоті почувається дискомфортно. "Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах. легко "переорієнтовується", готовий служити кожній силі". Найвища мета "остійця" - досягнення особистого й родинного добробуту (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 222 - 2227).

Культура, що витворена "остійською" верствою, може бути по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви. Трагедія нашого часу, стверджує Дмитро Донцов, у тому, що "наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити ... "гравітаційний осередок для національної культури взагалі" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 89). Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає всяку опору - це суспільство без провідної верстви. Нормальне здорове суспільство - це природна досконала цілісність, у якій кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце, воно не може існувати без провідної "касти", бо за самою природою є аристократичне. Уся наша історія, підкреслює Дмитро Донцов, свідчить, що ідея ієрархічності, "кастового" взаємопідпорядкування була непорушним правилом національного життя України. Тому єдиним історично перспективним шляхом для України Дмитро Донцов вважає повернення "з народу дроворубів і водоносів" до організаційно, культурно і духовно сильної ієрархічної суспільності, на чолі якої стояла б провідна верства. Ця верства "людей особливого типу" - "фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха ... Дмитра Вишневецького, Івана Богуна, Івана Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 143). Головні прикмети правлячої верстви - мудрість, мужність, шляхетність, тобто готовність жертовно служити вищим ідеалам.

"Між світом ідей і вірувань, якими жила й живе демократична Україна, і світом ідей нашої давнини лежить провалля" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 295). Прихід до влади демократії став причиною "жахливої маскаради", яка замість провідної верстви створила верству "лицемірів, лжеців і хвастунів", - цитує Донцов Григорія Сковороду. Усе в суспільстві "зірвалося з місця", "командна верхівка суспільности була зайнята апостолами черні - наївними сентименталістами в ліпшому випадку, просто злодіями в гіршім" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 307). Тому "УПОРЯДКУВАННЯ ХАОСУ МУСИТЬ ПОЧАТИСЯ НАНОВО" і привести українське суспільство до принципів "суворої ієрархії і кастовости", усі елементи суспільства мають знайти належне їм "місце і вигляд", свої "певні границі", відповідно до духу історичного традиціоналізму.

("Предмет і проблематика філософії", Львів, 2001, с. 454 - 456).

Антонъ Рачевъ

Д-РЪ ЯНКО ЯНЕВЪ И НЕГОВИЯТЪ НАЦИОНАЛРОМАТИЗЪМЪ

(Русенски университетъ

28 априлий 2004

w.jankojaneff.narod.ru)

"Самото познание е всъщность

отрицание на съзнанието -

то е нещо свръхтеоретично и мистично"

"Религия на творчеството", 1924

Възвръщане къмъ Янко Яневъ! Какво може да означава това освенъ възвръщане къмъ самата философия? Колкото и странно да изглежда на някои, то днесъ е неоспоримъ факть. Д-ръ Яневъ се роди отново въ името на вечното призвание на философията да се занимава съ въпросите на Живота, Времето и Вселената!

Близо 60 години д-ръ Яневъ бе изхвърленъ и напълно забравенъ отъ своите съвременици, които така и не се докоснаха дори, камо ли да разбератъ и почувствуватъ грандиозните замисли на неговите творби и възвисените очертания на неговите идеи. Някакъвъ необяснимъ хладъ и тъменъ ужасъ лъха отъ това десетилетно безмълвие; едно мълчание, за което не може да има никакво извинение и никаква прошка!

Но завръщането къмъ Яневата философия се дължи преди всичко на онова огромно разочарование отъ безбройните лъжливи учения и пророчества, с които бе задръстенъ ефира на ХХ-ти векъ. Днесъ Духътъ отново се възвръща къмъ ония непресушими извори, отъ които някога е пилъ и които сега отново отключва, за да продължи нататъкъ своя ходъ. Съ Яневата философия животътъ отново придобива смисълъ, а историята получава своето оправдание.

Д-ръ Янко Яневъ се ражда въ началото на века и расте въ приказното Царство на Орфея - Родопите. Неговото родно място е Пещера - градче, разположено въ полите на митичната тракийска планина. Още отъ малъкъ Яневъ е потопенъ въ поезията и музиката на родопския орфическия духъ, отъ който черпи вдъхновение и сили презъ целия си земенъ животъ.

Презъ есента на 1919 г. родопскиятъ синъ поема пътя за Германия съ намерение да следва драматургия тамъ, но съдбата пожелава друго и той записва философия въ университета на Лайпцигъ - едно духовно прибежище за цяла плеяда български поети и писатели като почнемъ отъ Пенчо Славейковъ и стигнемъ до Кирилъ Христовъ. Янко Яневъ впоследствие преминава презъ университетите на Хале и Фрайбургъ, за да се дипломира накрая и защити докторска работа при световноизвестния проф. Хайнрихъ Рикертъ въ Хайделбергския университетъ. Въ това старо светилище на Германския Духъ философията е върховенъ култъ. Яневъ й се отдава съ всичкия си жаръ; тя става хляба и виното на неговия кратъкъ, но изпълненъ съ творческа мощь и драматизъмъ земенъ животъ. Историята на Хайделбергския университетъ е свързана по съдбовенъ начинъ съ Хегелъ. Яневъ пише презъ 1926: "И доднесъ, който стъпва на катедрата на оная зала, където Хегелъ е челъ, изпитва чувство на страхопочитание и отговорность"

Тукъ, въ Хайделбергъ, на българския студентъ му се отдава да граби съ пълни шепи отъ съкровищата на Германския Духъ; едно място, където философия, поезия и мистика си подаватъ ръце, изразявайки величието на човешкия духъ и неговата божествена същность. Българинътъ е зашеметенъ отъ този метафизиченъ патосъ, отъ тази музика, идеща отъ дълбините на космоса. Яневъ е поклонникъ на Хегелъ и на Ницше едновременно. Въ неговото сърце философските възгледи и съзерцания на тези колоси на Духа горятъ съ такава страсть, щото се претопяватъ една въ друга въ нова безсмъртна форма, която ще стане известна по-късно на света като Янева философия.

2.

Яневъ е ученикъ на най-добрите средъ добрите въ Германия и Европа. Той се завръща обнадежденъ и с големи планове за бъдещето въ България презъ 1924. Състоянието му на опиянение, обаче, отъ идеите и прозренията на германските мислители и мистици не трае дълго. Тукъ е Балканскиятъ адъ и само който не е живялъ на Балканите не знае за какво иде речь. Както и да е, Янко получава работа като библиотекаръ въ библиотеката на Софийския университетъ. Припечелва по нещичко и отъ публикации въ списания и вестници. Спроти беднотията и балканските нрави той работи съ утроени сили, приемайки положението си не като съдба, а като предизвикателство за борба на българския идеенъ фронтъ. Първата му книга носи заглавието "Антихристъ", 1926. 1927 и 1928 г. са издадени две негови книги върху Хегелъ. Яневите схващания са толкова радикални за тогавашните културни кръгове въ България, щото той не може да разчита на никаква благосклонность или толерансъ отъ страна академически среди или особи. Яневъ приема това отношение къмъ него за знакъ, че трябва съ още по-голямо настървение, жаръ и вдъхновение да пише и работи върху себе си и своя мироглед.

Родопскиятъ мистикъ въстава срещу "рационалния и заинтересованъ анализъ на световните съдържания"; той чувствува всемира като сънъ и като поезия, държавата - като националенъ организъмъ, нацията - като историческа субстанция, природата - като вечно творяща сила, а себе си - като въплъщение и ритъмъ на вечната красота.

Романтичниятъ национализъмъ на д-ръ Яневъ е една философия, която се занимава преди всичко съ новото организиране и прояснение на човека, призоваваща за неговото освобождение отъ "идолопоклонството на формите". Единъ мирогледъ, който търси морала на личната воля и личното решение; мистика, която съ всички сили се стреми да освободи съзнанието отъ "наслоените пластове на понятията", да възвърне това съзнание къмъ въпросите на самия святъ, за да заживее и страда ведно съ него. Тази философия всекичасно търси абсолютното въ човека, а не извънъ него. Споредъ Яневъ "то живее и работи; то носи плъть, има одежда; то се тъче на стана на времето."

Това е романтиката на залеза и възкресението, романтиката на пробудения и грядущъ човекъ, чийто нихилизъмъ изгаря всички окъсани дрипи на фалшивата и страхлива цивилизация на Запада; романтика, която е сродна, не съ фиктивните представи на разсъдъка, а съ живата действителность на творчеството. Д-ръ Яневъ се явява като личба на времето, раздвоено между два бряга: -"Ние сме наситени - пише той презъ 1931 г. - отъ формализъмъ и цивилизация. Не можемъ да се примиримъ вече съ безплодието на софизма и затова нашата задача, нашата световна задача се състои главно въ разрушението."

Отъ друга страна националромантиката на Яневъ поставя начала, обуславящи културата на единъ новъ и расовъ човекъ, отхвърляйки демокрацията като безжизнена и ненужна форма, водеща до безогледно нивелиране на личностьта и унищожение на ценностните различия. Яневата есеистика е стремежъ и воля за национално пробуждане, единъ мистиченъ взоръ, който се обявява срещу "безчовечието на Запада", чувствувайки, че не въ формата, а въ живота, не въ масовата хипноза, а въ самосъзнанието трябва да се търсятъ идеалите на народната общность.

Освенъ това, д-ръ Янко Яневъ години наредъ изследва споровете, които са се водили въ продължение на цели епохи въ руската публицистика; спорове, които разделятъ руската интелигенция на западници и народняци. Той внимателно и задълбочено изучава всички големи движения въ руския животъ - шелингианство, хегелианство, по-късното народничество и революционна проповедь, които непрестанно изхождатъ и се връщатъ въ кръга на въпроса за сътрудничеството на Русия въ общия ходъ на световната култура или за нейното отдалечаване отъ всякаква наука и цивилизация на разсъдъка. Все въ тая връзка, въ началото на 30-те, д-ръ Яневъ пише книга върху личността и делото на руския философъ Пьотръ Чаадаевъ, който заема най-видно място въ руската епоха между Пушкинъ и Достоевски.

Така идва и 1934, когато излиза неговата най-забележителна работа на български - "Героичниятъ човекъ". Съ нея българскиятъ културфилософъ надминава себе си, надминава всичко, което е писалъ и творилъ до този моментъ.

Проблемата за Героичния човекъ възниква съ упадъка на демокрацията. Това е идеята за божественото назначение на Вожда. Неинь фундаментъ са митътъ, легендата, сказанието. Идеята за Вожда е едно "първично състояние на народния духъ", Водачеството - "преживяване на народната душа", революцията на Водачеството - "възкресение и народна изповедь". Водачеството не подлежи на анализи и е невъзможно да се стигне до неговата същность по теоретически пътища. Героичниятъ човекъ не е емпирическо същество; той има връзки съ небето и космоса; неговото величие е опасно и необяснимо. Покровителъ на майчинското, дивъ и племененъ, първиченъ и красивъ; той е разрушителъ и същевременно благовестникъ - появява се въ времена, когато "царството на страхливците започне да се разорява". Бидейки винаги човекъ на Началото, той събаря царството на нищожните и подготвя царството на великите и силните.

"Героичниятъ човекъ" на Янева е единъ апотеозъ на Българското, на Харамийското, на тракийския Херосъ, Дионисий и Орфей, взети заедно въ едно неделимо Цяло. Няма другъ пророкъ подъ българското небе, който така ясно и смело да щрихова чертите на новия типъ българинъ; да поставя така неотвратимо проблема за българския стилъ личность, за една нова етика, съ която българите да се отърсятъ отъ наследената си стадность и постепенно да се доближатъ до оная философия на подвига, която единствено може да ги освободи отъ хилядолетното робство и да ги вдъхнови за новъ и красивъ животъ.

Д-ръ Яневъ така и не получава полагащото му се въ Родината. Презъ 1935 г. той отново поема за Германия - този пътъ по покана на германското правителство, за да чете лекции по история на българската култура въ Берлинския университетъ. Балканскиятъ националромантикъ е въ стихията си: "Der Mythos auf dem Balkan", 1936, "Heroismus und Weltangst", 1937, "Aufstand gegen Europa", 1937, Suedosteuropa und der Deutsche Geist", 1938.

Къмъ тази му творческа действеность трябва да прибавимъ преподавателската му работа съ студенти, както и културните срещи съ германството, провеждани изъ различни кътчета на Германия, където синътъ на Балкана може да изпита истинската сила на идеите си и магическата власть на своите философски есета. Въ полето на философията българскиятъ гений постепенно се превръща въ неоспоримъ авторитетъ и господаръ. Така идва и 1939 г., когато едно лайпцигско издателство пуска неговата "Da

emonie des Jahrhunderts" ("Демонията на столетието") - най-крупното и велико Янево произведение. До този моментъ Яневъ изобразява нещата и времето съ балкански и европейски категории. "Демонията на столетието" е качествено новъ етапъ въ неговото развитие; тя бележи неговата пълна завършеность и цялость като мислителъ и пророкъ на своето време, общувайки вече не само съ света, въ който живее и твори, но съ космоса и вселената. Българскиятъ философъ е на върха на славата си, редомъ до Алфредъ Розенбергъ и Адолфъ Грабовски, Мьолеръ ванъ деръ Брукъ и Лудвигъ Клагесъ. Тази емблематична за българския философъ творба претърпява 5 издания до 1943 г., въпреки несгодите и лишенията на войната.

Докато въ България д-ръ Яневъ стига само дотамъ да скицира идеите си за Героичния човекъ, то въ Родината на Фридриха Велики и Бисмарка той го разкрива изцяло въ себе си. Германия му дава всичко онова, което въ България така и не получава, но най-вече възможностьта да бъде това, което е, да бъде самия себе си. Д-ръ Яневъ става въплъщение на собствената си философия и съзерцание, подобно на Духа, който изхожда отъ себе си, върви по незнайни и неведоми пътища , за да се завърне въ края на краищата отново при самия себе си.

3.

"Често пъти варварството е побеждавало

и опожарявало света. Но

подъ праха на разрушението е скритъ единъ животъ,

който рано или късно възкръсва,

облича се въ одеждите на пророкъ

или съдникъ и призовава на съдъ всички грешници."

Душата на Европа, 1932

Дрезденъ, 13.февруари 1945. Една мрачна дата въ историята на германския народъ. По него време Дрезденъ е обърнатъ на бежански лагеръ. Тукъ са се стекли стотици хиляди бежанци отъ източните германски области - отъ Прусия, отъ Силезия, отъ Померания и т.н. Тукъ, въ Дрезденъ, д-ръ Яневъ преподава философия въ Висшето техническо училище.

Въ Дрезденъ не са концентрирани никакви подразделения на германската армия. Училища, болници, магазини, локали и мансарди са обърнати на бежански квартири. Въ Дрезденъ няма никаква военна индустрия, нито пъкъ бомбоубежища. Градътъ има славата на европейска куртурна столица... Друго обаче умуватъ въ съюзническия генераленъ щабъ, откъдето излизатъ заповедите за бомбардирането му. Въ три последователни въздушни атаки на англоамериканската авиация, въ рамките на 15 часа, тукъ намиратъ смъртта си 480 000 германски жени, деца, кърмачета, млади и стари. Въ този чудовищенъ спектакълъ участватъ 9000 американски и британски бомбардировача. Няма думи съ които може да бъде обхваната тази страшна картина. Отъ оазисъ на мира само за една нощь Дрезденъ е превърнатъ въ грозна купчина развалини. Тукъ, подъ развалините, намира смъртта си и поетътъ на Родопите, балканскиятъ пророкъ Янко Яневъ. Труповете на убитите се вадятъ отъ развалините и се подреждатъ върху платформи, образувайки огромни купчини отъ тела. После се извозватъ и погребватъ въ големи масови гробове...

Година по-късно, въ единъ, издаден отъ дрезденската община, смъртенъ актъ е записано: "Доцентътъ и писатель, докторъ по философия - Янко Христовъ Яневъ, живущъ въ Дрезденъ, на 13/14 февруари, при неизвестенъ часъ на смъртьта, загива въ хотелъ "Тромпетеншльосхенъ" въ резултатъ на въздушна бомбардировка."

Това изследване въ прослава личностьта и делото на д-ръ Янко Яневъ засега ще завършимъ съ единъ откъсъ отъ "Антихристъ":

"Всички велики неща се възмогватъ чрезъ своето собствено унищожение, умиратъ - заради своето величие"

Янко Яневъ

(цитаты)

Философия на Родината*

Родина - майка на всичко; убежище на всеки угнетен дух; люлка на историческия живот, надеждата и подвига. Има много наследен сантиментализъм в тази дума. Проповядвана е била в школски, сълзливо-романтичен и назидателен смисъл. Нито във философията, нито в социалните науки, нито в етнографските и фолклорни изучвания тя не е била дълбоко тълкувана. Смесвали са я с отечеството или са я разбирали като географски факт, Като съвкупност на външни народностни форми или като самата държава. Особено през миналия век представата за родината е била свързана с елементи на политическото и икономическо мислене, определяна е била и като биологическото единство на едно племе, а по-сетне и като земята, дето живее един народ, без да се имат предвид вътрешните сили, които свързват тоя народ със земята му, за да бъде тя негова родина. По-ясна става тая представа едва с изследванията на Техет, Баре, Хилдеберд, Бьом и Адолф Грабовски - във връзка с понятията народ, нация, колективност, субстанциалност, народен дух и народна личност, историческо право и типове на народната историчност.

* * *

Родината е преди всичко едно трагично чувство. Тя не се състои в никаква географска ограниченост. Не са само етническите и фолклорни особености, които я обуславят. Родината е пространство, преживявано ка­то съдба. Това е най-първото и най-дълбокото определение на родината. Без елемента на съдбовното никое пространство не може да се преживява като родина. Безредното и безсьдбовно пространство е голо и пусто. То е само една отвлеченост. Да имаш родина, значи да чувстваш пространството, в което родно и народно живееш като съдба. Това пространство не е всъщ­ност никаква реалност. То е само едно преживяване, мистическо и непонятно. Само в съдбовно прочувстваното пространство народът намира своята ро­дина. Това пространство е напоено с кръвта на предци и деди; из него са минавали вековете на родния дух; над него е проблясвал гневът на боговете; то е космически сраснато с природата; като частица на всемирното прост­ранство то е едно съзвездие за себе си, самостойно и самовластно, със своя участ и свой вътрешен живот, със своя собствена история и героизъм. Това родно пространство е непосегаемо и свято. В него почива душата на един народ. Там тя се ражда, цъфти и зрее. Това невидимо, ирационално съществуващо пространство може да се яви пред очите ни като стръмна камениста страна; в него може да виждаме катедрали или да слушаме морски бури; погле­дът ни може да се губи в ширините му или да се катери по настръхнали урви. Но това, що виждаме, не е родината, а нейната одежда. Родината е невидима. Тя е иматериална и затова вечна. Ландшафтът е външният й, сетивно обагрен и действителен облик. Но всичко това е само символ. И като всеки символ то е преходно.

Родината живее във времето, но съществуваща във времето, тя е извънвременна. Тя е само едно нуминозно съзнание за абсолютната привързаност и неотклонимост към нещо, от което всичко изхожда и в което всичко се връща. Нестихващото блудство на всяка земна душа, гладът на греховното, сатанизмът на всяка рожба на пламъка намира своя край и своето сетно прибежище в родината.

* * *

Тази представа е древна. Най-старите мъдреци са учили, че всички неща се връщат един ден там, отдето са излезли, дето са се родили. всяко отпъту­ване свършва със завръщане. всяко отпътуване рано или късно се превръща в болка по оставената далечна земя. Колкото и близо да бъде тази земя, тя се явява винаги като нещо далечно. По нея чезне сърцето. Няма отпътуване без жажда за връщане. Тая жажда е дълбоко изразена и В метафизиката на Платона, според Който всяка душа се връща след земното си усилие в своето изначално и предвечно лоно - царството на безсмъртната красота, дето са истинските първообрази на явленията. Този копнеж към прародината може да носи името ерос, може да бъде и спомен за напуснатото блаженство, в чиято светлина душата живее божествено и дивно. Далече от тази прародина душа­та е тъжна скитница; тя се губи сред мигновеността на материалното и временно битие, пие отблясъка на истината, но само нейния отблясък. Винаги устремена към първичното си и същинско лоно, тя започва да пее, когато предчувства, че е дошъл краят на земното й съществуване. Затова в един от Платоновите диалози Сократ, който, обкръжен от учениците си, трябва да изпие чашата с отрова при залеза на слънцето, се сравнява с умиращия лебед; лебедът пее пред смъртта си от радост, че най-сетне ще се върне пак там - в долината на красотата - дето е живял по-рано, преди да слезе сред тъмната и променлива земя на живота. По-късно тая метафизична представа получи религиозен характер в християнското учение за безсмъртието на душата, която, подобно на топиката у Платона, винаги се връща в обятията на Бога, защото тя не е земна, а небесна същност. Тая мисъл се повтаря и в теософските представи на Шелинг, дето премина от източните алегории за безотрадното скитничество на падналия Адам (на „праслучая"), на „Вечния евреин", на dues implicisimus, Който най-накрая се среща и слива с dues explicitus, за да намери покой и за да престане да бъде само един миров вопъл. Цялата трагика на западния човек крие този копнеж за родината, от Одисеи до Наполеон на СВ.Елена, дето този демоничен романтик безутешно тъгува по родната Корсика. Само в епохи на рационализъм и социалистични миражи този копнеж е бил задушаван от политическото доктринерство. Така през втората половина на осемнадесети век географията и философията са се чудили на неудържимата скръб на присадените в Европа негри по родния им край; това се забелязва и в навечерието на нашия век, Когато първичният, свързан с родния пейзаж човек, е бил заместен от международния скитник или космополитичния фантаст.

* * *

Впрочем с нахлуването на човека В цивилизацията всякога настъпва упадък на чувството за родината. (Цивилизацията е универсалистична и рационалистична; тя не извира от една земя, не носи дъха на никаква природа и ритъма на никакво чувство. Тя няма родина; затова е безкръвна и безплеменна. Родина има само културата, която прокълва от една племенна съдбовност. Тя е осветена от една кръв. С изграждането на културата и превръщането й в цивилизация и мирова гражданственост родината престава да бъде преживяване и виде­ние. Тогава се явява поетът на вселената; спиритичният патос на нихилиста, умопомрачението на здравия дух, истерията на „всечовешкото" и „всенарод­ното" настъпва и завладява съзнанието. Капиталистичното и либералистично „световно стопанство" е в своя разцвет. Международният хуманизъм става господстващата етика на времето. Селянинът няма никакво значение. Градската интелигенция започва да ненавижда селския човек; простотата отстъпва на механизма, индустрията измества труда. В стихийността на селския инстинкт се търси нещо порочно и просташко. Тази градска интели­генция не се страхува от смешенията на кръвта; демократична, тя загубва всякаква племенна страст и всеки първороден аристократизъм. Нейната ро­дина става светът - широкият божи свят, който няма никакви национални особености. Затуй съвременната късна буржоазия няма никакво чувство за родина. Тъй е и с днешния американизъм, който живее само с атоми и числа, тъй е и с всички ония, които не могат да умират за родината си и които нямат расова сила. А швейцарският селянин, когато като мисионер отива В Сан Франциско, сам след няколко месеца умира от тъга по родината. Също е и със северните народи, чийто дух не е още интернационализиран.

Интернационализмът е модерно номадство В днешния интелектуален и политически живот. Номадството обаче никога не създава нищо. То живее с чужд труд и с чужда мъка. В загиваща Европа, замаяна от тая психоза, само птиците и зверовете знаят какво е родина.

* * *

Не може да имаме към родината само едно сантиментално отношение. Родината изисква безусловна привързаност, която не може да се опорочи за нищо в света. Така тя се явява като символ на абсолютна отдаденост, за който никоя жертва не е голяма. Родината стои над всичко. Тази майка ражда историята, дава живот на културата, определя смисъла на всяко лично и обществено съществуване. Без родина светът е без субстанция, човекът без органическа основа, животът - поток, който се разлива в проклятие и злоба. Тъкмо в това е личната и бих казал метафизична съдбовност, която обуславя чувството за родината.

Ако тази съдбовност има политически характер, родината става вече отечество. Родината е митологична същност, отечеството - политическа. Родината е поема, отечеството - епос. Родината е женствено начало; тя е първомайчинският Свети дух на битието. Отечеството е мъжествено и войнствено начало. Родината се корени във философията на копнежа, оте­чеството във философията на подвига. Родината възпяваме, за отечеството се борим. Родината е завет, родината е последно изкупително лоно.

Изток или Запад*

1

Това, което най-много липсва в нашия политически и духовен живот, е историческото мислене. Каквито и да са формите, в които българският дух изразява своята творческа сила, каквито и събития да обуславят неговото движение, винаги той се е развивал случайно, без каквато и да е вътрешна необходимост и последователност. Може би ние сме най-безисторичният народ, който живее днес, не само защото не създаваме исторически смисъл на живота си и нямаме чувство за историческата съдбовност на света; не само защото животът ни увяхва, преди да се е разлистил; не само, че злобата задушава всеки нов и животворен порив, но главно поради туй, че всичко в нашата страна става без каквато и да е обща историческа цел. Онова, що определя облика на всеки национален организъм, не е нищо друго освен историческото съзнание за силите и възможностите на тоя организъм, който трябва да се развива по някакъв определен път. Народ, който не вижда пред себе си път, който продължава да съществува потиснат от собственото си бедст­вие, от собствената си анархия, от собственото си безличие, няма никакво световно оправдание и е обречен на гибел. Ние преживяваме съдбоносни вре­мена - най-страшните в историята на новия свят, - когато вихри са раздрусали до дъно всички досегашни мирогледи на социално-политическото и асоциалното съзнание; когато отново и с някакъв тържествен жест се пос­тавя въпросът за смисъла и същината на човека, за големия град, за обнищения масов безработник, за хипнотизирания от разсъдъчни фикции морален изрод, За филистерството на досегашния учен, на досегашния възпитател, за великата заръчба на вожда, за пробуждането на националния и героичен човек; когато най-сетне времето и пространството са се променили, а заедно с това и законите на обществения, на съзерцателния и физически свят; когато се извършва тая паника на предела между две епохи, ние, потомците на безст­рашни отци, стоим обезпътени.

Никога нашият народ не се е намирал в такава безпътица, дори когато е падал под чуждо иго. Това не е случайно, то не иде от вчера, то е подготвено отдавна; целият ни културен и политически живот се е стремял с главоломна бързина към това обезпътяване, към тая криза на българското национално самосъзнание. Главната причина на всичко това не е днешната стопанска и духовна безпомощност, а липсата на историческо съзнание у ония, които мислят, че водят неговите съдбини. Целият ни трагизъм иде тъкмо от тази безисторичност на всички наши действия. И ако има политика, която да се е разбивала случайно, без оглед на принципи, на творчески традиции, без всякакво чувство за истинската и прародна структура на народа, тя е именно българската политика. Липсата на водачество в нашия политически живот се обяснява тъкмо с тая безисторичност. Защото водачеството се корени преди всичко в чувството за историческите перспективи на нацията и нейния месиански подвиг.

С една дума, благодарение на фаталната безисторичност и безпрограмност в нашето развитие след Освобождението, днес ние сме стигнали дотам, че да се чувстваме ненужни в процеса на съвременния световен живот. Колко­то и високо да бъде патриотичното чувство, то остава без всякакво значе­ние, ако е само случаен изблик, а не извира от вярата в националния мит и неговото пребъдване в света. И ако искаме най-сетне да разберем себе си и да се избавим от сомнамбулното състояние, в което изпада всеки народ, когато започва да прилича на сбирщина, на маса - трябва да погледнем пред очите си и да видим по кой път да тръгнем. С това самосъзнание трябва да започне нашият исторически ефект. С него ще започне съществуването ни като национален организъм, ще започне нашето възраждане.

2

По кой път? За първи път ние поставяме този въпрос с тая решителност, с която никога не е бил поставян досега. Защото сме нямали до днес никаква философия на българската история и защото на тоя Въпрос се е гледало най-често от „книжовно"-педагогично и моралистично-реакционно гледище. Трябва да се има предвид, че нашата душа днес е разтревожена и ако не искаме да бъдем само един упадък от ракетите на днешния революционен човек, трябва да бъдем смели като никога и да поставим проблемата за бъл­гарската участ неотвратимо и ясно. Това не е само един въпрос на политиката, а на цялото ни културно и национално битие. Важното е да се знае преди всичко, че не сме народ, който може да се отъждестви с който и да е друг народ, че ние представяме нещо съвсем самостойно, особно, първично. Колкото и близки да сме на славянския свят, ние не сме славяни в истинския смисъл на думата, както не сме и никакъв западен народ. Нямаме нищо общо с източната екстатика, нищо с механичния формализъм на западната цивилиза­ция. Нито мистичното, нито рационалното начало е присъщо на българския дух. Затова нашата проблема се движи между Изток и Запад; тя не се покрива нито със света на тайната, нито със света на знанието; не е нито божест­вен, нито човешки, нито само духовен или само материален момент. Ние стоим между началото на небето и началото на земята, без да бъдем само пустинници или само пленници на живота.

Несъмнено и в нас живеят славянски сили. Но колкото и значителни да са, те нямат първично действие и не могат да съдействат за нашето бъдещо развитие, защото не са органически, не са сраснали с нашата първосъщинска особност, а са наследени. Но и да допуснем, че сме славяни, какво можем да очакваме днес от славянството? Къде е славянското царство? Това, що наричаме славянство, не е освен една абстракция, една категория на историософското мислене, което имаше живот и действителност само в миналото. Днес душата на изтока е престанала да се чувства славянска. Стихиите, които изразяваха могъществото на славянството и които често са заплашвали западното царство на човека със своята тайнственост и фантастика, всички тия сили на апокалипсиса и метафизичната химника, на религиозната глъбина, на националния романтизъм и живото богоносно слово - отдавна са превърнати в сили, Които движат гигантски мотори и са превърнали цялата славянска епопея в американски техницизъм. Ненапразно има днес в Русия цели американски селища; нищо друго не се строи там освен чудовищни заводи и фабрики за динамит, за трактори и автомобили. Че и там, подобно в Ню Йорк, времето е пари, че индустриализираните маси живеят в разрив с капитализма, че гнетът на техническото робство е надминал робството в Капиталистичните страни, че социализирането на живота е довело проституция на еротиката, на личността - това е краят на славянството и заместването му с американския бандит и американската блудница.

Ето защо напразно бихме очаквали спасение от славянския тракторизиран изток. Ако някога Москва е била прицелна точка за нашето развитие, това се оправдава с помирителния акт на Освобождението, както и с това, че руската общественост и образованост, колкото назадничави и закъснели да са били в сравнение с напредъка на германския и романски свят, са били най-близки за първите ни общественици и за интелигенцията. Безспорно и тогава тоя път е бил погрешен, и тогава би трябвало да се отклони развитието ни и да се насочи към други хоризонти, още повече, като се знае , че тоя път не беше друго, освен подражаване на външната и административна форма на руския живот. Може би никой българин не е могъл да се срасне с душата на славянина и да разбере пустинното й мълчание както нейната нелогична и противоречива същност. И не само българинът, но който и да е друг представител на западните народи едва ли би могъл да погледне В дълбините на тая душа, която живееше заключена В своето царство, недостъпна и необяснима за никой човешки разсъдък. Може.би тъкмо тая душа на неизвестното и безбрежното са имали предвид Хердер или Шпенглер, Кайзерлинг или Мьолер ван ден Брук, когато са писали, че на Русия предстои голямо бъдеще. Но тая душа днес е преобразена и цинично усмихната към целия свят; от нейната страхотност и безмълвност, която изкуси дори Наполеона и го привлече в широкото си царство, не е останало нищо.

3

А Запад? Тук засягаме най-сложната страна на проблема за нашето самосъз­нание, защото още от началото на политическото освобождение в нашия живот започнаха да действат формите на европейската цивилизация. Създадоха се традиции в политиката и културата, институти и мирогледи, програми на образованието, заети от запад - също тъй по най-смешен и безотговорен начин. Едва ли някога ще можем да се освободим от въздействието на западния дух, особено от ония категории, в които той се е осъществил през неговата класическа и романтична епоха; и трябва да се признае, че нашата метафизика и музика, устройството на висши учебни заведения, като и символичното саморазрешение на личността в изкуството, критиката на художественото съзнание - дойдоха от запад. Не можем да не бъдем признателни на западната култура. Но колкото и голяма да бъде нашата благодарност, трябва да се подчертае, че - подобно първото влияние на русизма - и западното влияние е една от причините, задето и до днес българският дух не е могъл да стъпи на здрава почва и да тръгне по своя истински и самоотговорен път. Не само руското, но и западното влияние е твърде много допринесло за засилване на безисторичния хаотизъм на нашето съзнание, особено когато се има предвид, че в много по-голяма степен запад е влиял у нас със своите технически ефекти, отколкото с дълбочината на своята мисъл. Историята на нашата интелигенция ще се натъкне тъкмо на тая страна на чуждите влияния и ще посочи, че ползата е била еднаква с вредата. Безспорно всеки нов народ започва с влияния и заимствания, но това става по един начин, съвършено различен от тоя, по който нашите интелигенти се втурнаха по големите западни градове и се върнаха В отечеството си по-груби и по-смешни, отколкото са били, преди да се запознаят с духа на техниката и цивилизацията. Истинският път на подражаване и заимстване е съвсем друг, тъй като той се извършва в името на националното самосъзнаване и облагородяване, а не само в усвояване и пригаждане на външни, ефектно-помпозни форми, които могат да бъдат само прикачени и пришити, но не и вътрешно изживени и сродени със силите на първородното битие.

Особено днес не можем да очакваме никакво разрешение на националната ни участ чрез подражаване на западната цивилизация. Европа, която днес е объркана, прилича по-скоро на някаква грозна и прегърбена богиня, в чиито очи не играе никакъв пламък и която още продължава да скимти из своите запус­тели чертози, без да подозира, че само една мълния от небето ще я срази завинаги. Тоя континент, по който са префучали досега всички бури на истори­ята, днес няма никаква опора, никаква догма, никаква религия. Какво можем да очакваме от един свят, който си отива? Там всички лирически сили са прого­нени, нихилизмът е нахлул по всички посоки, свободата отдавна е станала насилие, животът - алгебра. От тая Европа на израждаща се цивилизация и маймунска софистика, която залязва под тежестта на своята техника - от тая Европа не можем да очакваме нищо; можем да бъдем само свидетели на нейния трагизъм и да вземем поука от нея, че само расовият и вдъхновен човек е божествен, останалото е израждане на личността и пигмейство.

4

И тъй, застанали между два свята, не можем да чакаме помощ нито от славянския изток, нито от обществото на уморените западни народи. Остава само един-единствен път - пътят към самите нас: пътят към изкуп­ление на варварството, към собствения подвиг и собствената жертва. Тоя път може да има обаче значение само с оглед истинските перспективи на племето ни - ако, с други думи, тоя път бъде ясно и решително начертан и следван като една неотменна програма на българския дух. Само като исторически план тоя път може да ни изведе към нови и прояснени дни. Винаги когато един народ реши да встъпи в процеса на своето възраждане, започва с акта на историческо самоопределяне, и тъкмо в тоя акт трябва да се търси израз на нашата национална воля. Всъщност това не е никаква измислена теория, никакво политическо убеждение, а по-скоро една политика на културното и чисто българско расово съзнание, обусловена от вътрешната особеност на племето, от неговата космическа прамайчиност, която няма нищо общо с мистицизма на славянството, нито с интелектуалистичния .механизъм на западния човек. По своята същност българският дух е езически и в тоя смисъл той представлява синтеза на западното и славянското начало, на закона и анархията, на знанието и предчувствието. Затова той не може да се привежда към която и да е категория на историко-философското мислене - нито към германската или северно-готична култура, нито към тая на романското и класическо съзнание. Той е повече от едното и другото, защото ги съдържа в зародиш, който рано или късно ще се развие и ще даде плод. В тоя велик синтез са скрити всички сили на нашето възраждане.

С идеята за това западнославянско строение на духа ни съвсем не се изчерпва проблемата, която поставяме. Трябва, преди всичко, тая проблема да бъде поставена; разрешението й може да впрегне усилията на цялата интелигенция за творческа работа. С нея може да се открие новата епоха на нашия народ, да започне новото му определяне като духовна и политическа сила. Предстоят ни исторически задачи. Ние сме най-първичният и девствено-стихиен народ, който още не е казал своята дума. Тепърва ще почне нашата героическа епопея.

Духът на нацията*

Нашата история след Освобождението е повече политическа, отколкото културна. Духовното ни развитие не е имало никаква програма, никакви перспективи, които то би трябвало да има, за да може да се осъществява освобо­деният дух по определен път. Ние се впуснахме напред, готови да догоним загубеното, но нямахме определени средства и определена цел. Нашите бащи бяха велики с волята си да творят. Но те бяха по-скоро строители, отколкото въплътители, по-скоро външни, административни и политически работници, отколкото носители на проблемите на културата. Не можеше да бъде иначе: откъснати от света, останахме чужди на историческото развитие. Чуждите влияния не бяха достатъчни. Колкото и мощно да беше апостолското дело на революционерите, то не беше в състояние да определи програмата на българския дух. Липсваше въобще историческо мислене, историческо съзнание.

И затова ония, които се смятаха за по-образовани, така наречените интелигентни, нямаха изпърво никакво отношение Към Въпросите на българската национална култура, на българското самосъзнание въобще. Те попаднаха изведнъж под хипнозата на чужди учения. Чуждото беше за тях идеал. Ако България се беше освободила в друг исторически момент, друг щеше да бъде и актът на нейното първо духовно развиделяване. Тя щеше да има една роман­тична или една материалистична интелигенция, индивидуалистична или мистично-идеалистическа. Над България съмна, Когато европейският живот се намираше под влиянието на социалистическите идеи. Особено в Русия тия идеи бяха на мода; естествено най-напред те проникнаха у нас. Нашата инте­лигенция ги прие като религиозно верую. Това беше първата й фатална заблуда. Социализмът я откъсна от проблемите на националното съзнание, направи я теоретична и рефлексивна. Още тогава тя загуби патоса на делото и се оказа недостойна за заветите на борците преди Освобождението. Първата стъпка на културата ни беше погрешна, защото беше направена не в името на живо­та, а в името на теорията. Първият ни исторически порив беше съдбоносен. Безплодна и куха, нашата интелигенция още тогава повярва в утопии, още тогава тя се настрои анархистично, още тогава загуби чувството за жертвата и подвига, които единствено дават исторически блясък на един народ.

Уви! Нашите първи интелигенти ни завещаха едно твърде книжно наследство. живият дух на нацията остана непокътнат от тях. Те обичаха повече да четат и разсъждават, да построяват теории, отколкото да решават и да действат. В нашите училища проникна книжовното за сметка на активното. Социалистично-международното взе превес над националното. Въпросите на българската индивидуалност бяха изоставени. Интересуваха ни повече еро­тични проблеми, отколкото собствената ни съдба. Ние живеехме без земя; създадохме една култура без ландшафт. Влиянията от запад още повече объркаха интелигенцията., която вече беше безсилна да се справи със задачите на времето. Бъдещата историческа наука ще посочи по какви фиктивни пътища се е развивала нашата интелигенция.

* * *

Трябва да се сепнем най-сетне и да забравим миражите. Необходимо е да свържем съществуването си с цялата трагична проблематика на родния дух. Трябва най-сетне да се спрем пред синора на тоя дух: да видим, че той не е още осъществен, че живее в сумрака и наивността на традициите, да разкрием същността му, да го разграничим, да определим царството му, за да му дадем живот в историята на нашето време. живеем в епоха на национални револю­ции, когато народите не искат да останат повече само неми зрители, а да взимат участие в историята, определяйки се като национални организми, със свое небе и земя, със свой духовен и политически стил. Към тази епоха трябва да се присъединим и ние. Нашата интелигенция, ако иска да има въобще значение, трябва да се върне при своя народ не за да бъде народническа, а за да мисли и действа национално. Трябва да разрешим преди всичко собствените си въпроси, да запазим и просветим духа на нацията, който е божественото начало и божествената сила на народа. Едва по-късно ще почнем да разреша­ваме и проблемите за всенародната правда и всенародното братство.

Не само от политически национализъм имаме нужда. Духът на нацията най-малко се проявява в политиката, особено когато тя има формата само на партийна акробатика и журналистически цинизъм. Имаме нужда главно от културен национализъм, дето геният на нацията се проявява с всичката си стихийност и с всичката си воля да се утвърди исторически. Вулгарните гримаси на политическия ни и духовен живот трябва да презрем и да смъкнем маската на всички, които още продължават да блудстват с душата и тялото на нашия народ. Ако можем да вземем някакво решение, то е - да се върнем назад: назад към идеалите преди Освобождението, назад към Възраждането. Трябва да се приобщим към заветите на ония, които в планинските присои са давали клетва, че ще умрат за истината и свободата. Довоенната ни интели­генция, жертва на социалистически пози, на безплодно доктринерство, на книжни спекулации, трябва да се преобрази на интелигенция на подвига, осо­бено днес, когато предстоят съдбоносни решения.

Нека се знае, че всяка идея, която не изхожда от националното ни огнище, е противобългарска и реакционна. Противобългарски е болшевизмът, както и хленчът за международно разбирателство, както и наивната престъпност на интегралните софисти или утопията за всеславянската република. Преди всичко необходимо е да проясним себе си и да се развием до самосъзнание. Нашата култура и общественост трябва да изхождат оттук. Ние имаме нужда от национални личности, от национален мироглед. Не можем да бленуваме за далечни неща, когато в собствения ни дом върлува бурята на опустоше­нието и нищетата. Националният дух трябва да бъде отключен от кладенци­те на нашите села и да залее земята ни. Може би това е романтика. Но всяко възраждане, всеки подвиг е романтичен. Предстои ни да създадем новия тип българин, обусловен от структурата на времето, в което живеем. Затова тоя българин не може да бъде интернационализиран, нито комунизиран, нито интегрализиран. Той е рожба на вечните стремежи на племето ни, горд и вдъхно­вен, какъвто беше духът на Паисий Хилендарски. С тоя героичен българин трябва да започне и ще започне нашата национална романтика.

Не е дума за патриотични добродетели. Тия добродетели са елементарни за всеки гражданин и член на държавата. Важното е да се погледне на нещата от по-високо, от културно-философско и културно-историческо гледище. Ос­вен чисто политическите и стопански задачи има и други, много по-същест­вени и съдбоносни: Критиката на нашето национално съзнание трябва да предшества всички други въпроси. Новото поколение може да бъде спасено само чрез една нова вяра, чрез една нова философия, която да избистри умовете и да впрегне творческите сили за работа. Насилието не е вече никакво средс­тво. Трябва да се въздейства върху българската душа и българската съвест, Която се продава за счупени сребърници. Успехът в тая посока може да бъде исторически. Това ще бъде начало на нашата революция, Която тепърва ще има за цел да освободи българския народ и да затвърди съществуването му.

Олег Гуцуляк

Сутність явища

Американський філософ та культуролог Б.О. О'Догерті визначив "вік модернізму", що розпочався з 1870 р., як "постромантику" (1). "Пост-" він розуміє як додаток до старого дискурсу (в даному випадку - до "романтизму"), а не справжнє новаторство (не слід плутати з "післяромантичним мистецтвом", яким є, наприклад, "критичний реалізм"). Російський філософ С. Аверінцев, відповідно, пропонуує розглядати феномен модернізму як "пізній романтизм" (2).

У світовій культурологічній традиції до неоромантиків відносять Берклі, Р. Вагнера, Ф. Ніцше, Г. Ібсена, Метерлінка, Г. Гауптмана, Б'єрнстьєрна, С. Пшибишевського, С. Жеромскького, К. Тетмайєра, Я. Каспровича, Р.М. Рільке, М. Цвєтаєву. Остання, наприклад, "... глибоко і своєрідно сприйняла умонастрій тієї неоромантичної епохи: пафос богоборчості, бунт проти розсудливості, романтичний культ "душі", ... в дусі того часу .... була схильна наділяти "природу" особливими властивостями, обожнювати її, спіритуалізувати"(3) .

На думку української дослідниці Т. Гундорової саме характер "власне модернізму" слід визначати як "неоромантизм" (4). Суть цього характеру "... грунтувалася на духовному, "визвольному" пориві, прагненні до повноти виявлення родового, власне людського потенціалу буття, ідеалу "повної людини", "цілого чоловіка" тощо ... Неоромантичний порив до ідеального, "повного" вираження особистості - через злиття з ідеалом, в перспективі майбутнього, в універсумі всесвіту..."(5).

Інші науковці лише обережно говорять про неоромантичну (а то й просто романтичну) тенденцію (лінію, якість, поетику, модель, естетичну структуру, стильову хвилю чи течію, форму, манеру, метод, напрям , школу тощо) у самому романтизмі, "естетизмі", натуралізмі, декадентстві, символізмі, авангарді (і поставангарді), реалізмі чи фотореалізмі (6).

В "Краткой литературной энциклопедии" визначається, що неоромантизм - це лише "... реакція ... на натуралізм, ... на песимізм і "безвір'я" декадентства" (7). Відповідно до цього ця "реакція" - "храктер" може мати місце і "... всередині критичного реалізму" (8), і в самому модернізмі (9), включаючи в себе такі стилі як імпресіонізм, експресіонізм (10).

Власне ще на початку ХХ ст. Г. Плєханов, С. Венгеров та А. Кліментов запропонували об'єднати всі тенденції заперечення декадентства та натуралізму поняттям "неоромантизм", "відродження романтизму" (11).

Український літературознавець Т. Салига погоджується, що термін "неоромантизм" може використовуватися як "... збірна назва модерних художньо - естетичних течій, які з'явилися як протистояння натуралізмові" (12).

У свою чергу альтернативою неоромантизмові з його апеляцією до інтуїтивності творчості осмислював себе американський імажизм (не плутати з російським імажинізмом) з його концепцією "продуманості і структурованості поезії", гаслами, що нова модерна поезія - це "ясність, точність і безпосередні розмовні інтонації" (13). Представником українського імажизму вважається В. Стус (14), і саме тому його творчість досі перебуває у сфері елітарного, впротивагу "звичного" українському читачеві неоромантизму.

Отже, як на нас, неоромантизм - це лише характер дискурсу модернізму, а не самостійний дискурс ("тип художньої свідомості") епохи fin de siecle, як на цьому настоюють С. Хороб, Я. Поліщук, О. Овчаренко, С. Павличко, Б. Бялік, М. Урнов, Я. Поліщук, Г. Хоменко, А. Ціпко, Н. Крохіна (15). Якщо останні три навіть ототожнюють романтизм і неоромантизм, неоромантизм і декадентство та символізм, то українські дослідники, ставлячи знак рівності між поняттями "дискурс" та "школа", апелюють до листа Лесі Українки до М. Павлика від 16 березня 1891 р., де авторка відносить О. Кобилянську до "неоромантичної школи".

Відмова вищезгаданого дослідника С. Хороба від потреби визначення "світоглядно - філософського підложжя" неоромантизму (16) ставить проблематичною розмову як про "неоромантичне мислення", так і його "типологію". Для обгрунтування цієї позиції навіть оголошується, з апеляцією до Е. Золя, що між "символізмом, експресіонізмом, імпресіонізмом тощо (у цьому "тощо" розуміється і "неоромантизм", - О.Г.) , виявляється, "... нема ані якоїсь демаркаційної лінії, ні тим паче протистояння. А відтак нема, звісно, й чіткості у визначеннях притаманних цим течіям відмінних особливостей" (17). Так, свого часу М. Хвильовий ставив знак рівності між експресіонізмом та т.зв. "активним романтизмом" (18). Але що є допустимим для митця, який намагався якось "о-значити" свою позицію та прояснити дотичні до неї , то з С. Хоробом не можна погодитися, пам'ятаючи , що відсутність "здібності розрізняти" якраз і породила "нову реальність" ("агонію реальності", за Ж. Бодріяром) - європейська висококультурна нація стає під штандарти НСДАП. Саме "... тоталітаризм викреслив встановлений ще в епоху Романтизму знак рівності між народом і культурою, натомість ототожнивши народ - з державою, так що в масовій свідомості "націоналізм" поступово зрісся з "нацизмом", і вся етнософська проблематика виявилась ідеологічно скомпрометованою на довгі роки наперед" (19).

ПРИМІТКИ.

1. Модернизм: Анализ и критика. - С.269.

2. Аверинцев С.С. Судьба // Философская энциклопедия / Гл.ред. Ф.В. Константинов. - М.: Сов.энциклопедия, 1970. - Т.5. - С.159; заг. - С.158 - 159.

3. Рильке Р.М., Пастернак Б., Цветаева М. Письма 1926 года / Подгот. Текстов, состав., предисл., переводы, коммент. К.М. Азадовского, Е.Б. Пастернака, Е.В. Пастернак. - М.: Книга, 1990. - С.30; заг. - 256 с.

4. Гундорова Т.І. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської (До 125-річчя з дня народження) // Радянське літературознавство. - Київ, 1988. - №11. - С.32; заг. - С.32 - 42.

5. Гундорова Т. Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості // Радянське літтературознавство. - Київ, 1989. - №12. - С.5, 7; заг. - С. 3 - 7.

6. Подаємо публікації в хронологічній послідовності: Чапля І.К. "Новоромантизм" у трактуванні Л. Українки // Наукові записки Дніпропетровського держ. Ун-ту. - 1961. - Т.65, Вип.ХІІ. - С. 97 - 98; заг. - С.89 - 99; Фадеев А. Собр.соч.: В 5 тт. - М.: , 1961. - С.525; Білецький О. Писменник і епоха: Зб.стт., досліджень, рецензій з питань укр.літератури. - К.: Держхудлітвидав, 1963. - С.490; заг. - 538 с.; Муратова К.Д. Задачи изучения литературы конца ХЫХ - начала ХХ вв. // Русская литература ХХ в. - Калуга: Изд-во Тульск.пед.ин-та, 1970. - С.7; Паламар Л.М. Революційна романтика в творчості Лесі Українки. - К.: Вид-во КДУ, 1971. - С.5, 8 - 12, 19, 23 - 30, 32, 125; заг. - 127 с; Пожилова Л.В. Романтизм М. Горького в оценке культурно - исторической школы 900-х годов // Романтизм в художественной литературе / Науч.ред. Н.А. Гуляев. - Казань: Изд-во КГУ, 1972. - С. 68 - 69, 71, 84, 89; заг. - С.68 - 89; Аверинцев С.С. Образ античности в западноевропейской культуре ХХ в. : Некоторые замечания // Новое в современной классической филологии / Отв.ред. С.С. Аверинцев. - М.: Наука, 1979. - С.10, 19; заг. - С.5 - 40; Бельський А.А. Неоромантизм в новелистике Э. Сетона - Томпсона // Метод и жанр в зарубежной литературе: Сб.науч.тр.: Вип.40 / Отв.ред. Н.П. Михальская. - М.: Изд-во МГПИ, 1979. - С.134.; заг. - С.128 - 139.; Казин А.Л. Неоромантическая философия художественной культуры (К характеристике мировоззрения русского символизма) // Вопросы философии. - Москва, 1980. - №7. - С.143 - 154.; Луков В.А. Черты неоромантизма в поэтической драме Э. Ростана "Орленок" // Проблемы метода и жанра в зарубежной литературе: Сб.науч.тр. Вып.УІ / Под ред. Н.П. Михальской. - М.: МГПИ, 1981. - С. 134 - 146; Калениченко Н.Л. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. Напрями, течії. - К.: Наук.думка, 1983. - С.108; заг. - 255 с.; Царик Д.К. Типология неоромантизма. - Кишинев: Штиинца, 1984. - 167 с.; Яковлев Д.Е. Эстетизм как феномен буржуазной культуры (На примере викторианской Англии) // Филолологические науки . - Москва, 1985. - №2. - С.90, 92; заг. - С.89 - 95; Кирова М. Неоромантични тенденции в българскаты поема от началото на ХХ-и век // Език и литература. - София, 1985. - №6. - С.29; Литературный энциклопедический словарь / Под. Общ.ред. В.М. Кожевникова, П.А. Николаева. - М.: Сов.энциклопедия, 1987. - С.244; заг. - 752 с.; Ковалів Ю.І. Романтична стильова течія в українській радянській поезії 20 - 30-х років (М. Бажан, Ю. Яновський, О. Влизько, Лю Первомайський). - К.: Наук.думка, 1988. - С.21, 22; заг. - 128 с.; Гундорова Т.І. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської (До 125-річчя з дня народження) // Радянське літературознавство. - Київ, 1988. - №11. - С.32 - 37; Гундорова Т. Ранній український модернізм: До проблеми естетичної свідомості // Радянське літтературознавство. - Київ, 1989. - №12. - С.5, 7; заг. - С. 3 - 7.; Федоров А.А. Зарубежная литература ХІХ - ХХ веков: Эстетика и художественное творчество / Ред. - сост. Е.А. Цурганова. - М.: Изд-во МГУ, 1989. - С. 51 - 54; заг. - 256 с. ; Неврлий М. Літературний Ренесанс // Культура і життя. - 1989. - №51. С.7; Рильке Р.М., Пастернак Б., Цветаева М. Письма 1926 года / Подгот. Текстов, состав., предисл., переводы, коммент. К.М. Азадовского, Е.Б. Пастернака, Е.В. Пастернак. - М.: Книга, 1990. - С.30; заг. - 256 с.; Шевчук В. "Хатяни" й український неоромантизм // Українська хата: Поезії: 1909 - 1914 / Упоряд., вступ.ст., біограф. Довідки, примітки В. Шевчука. - К.: Молодь, 1990. - С.3 - 28.; Салига Т. Міццю духа // Україна. - Київ, 1990. - №36. - С.7; заг. - С.6 - 7; Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років: Мікропортрети в художніх стилях / Зі словац. Вступ.ст. М. Жулинського. - К.: Вища шк., 1991. - С.158; заг. - 271; Небесьо Б. Любовний трикутник: Іван Франко - народ - модернізм // Сучасність. - Київ, 1991. - №9. С.19; заг. - С.17 -25; Гундорова Т.І. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХ ст. (Теоретико - методологічний аспект) // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - початку ХХ ст. / Від.ред. М.Т. Яценко. - К.: Наук.думка, 1991. - С.166 - 191; Козак С. Неоромантизм Лесі Українки // Вісник АН України. - 1992. - №5. - С. 31 - 37; Гундорова Т. Феміністична утопія Лесі Українки // Сучасність. - Київ, 1996. - №5. - С.91 - 95; заг. - С.89 - 96; Гординський С. Неоромантизм // Енциклопедія українознавства /Гол.ред. В. Кубійович. - Львів: Вид-во НТШ, 1996. - С. 1753 - 1754; Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм // Слово і час. - Київ, 1997. - №4. - С.32; заг. - С.29 - 33; Літературознавчий словник - довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997. - С.504; заг. 752 с.; Салига Т. Імператив (Літератуознавчі статті, критика, публіцистика). - Львів: Світ, 1997. - С.283; заг. - 352 с.; Наливайко Дм. Про співвідношення "декадансу", "модернізму", "авангардизму" // Слово і час. - Київ, 1997. - №11 - 12. - С. 44 - 45, 48; заг. - С.44 - 48; Наливайко Дм. Українські неокласики і класицизм // Наукові записки НУ "Києво - Могилянська Академія" / Гол.ред В.П. Моренець. - К.: КМ Academia, 1998. - Т.4. Філологія. - С.6; заг. - С.3 - 11. ;Ніколенко О.М. Основні тенденції розвитку зарубіжної літератури ХХ століття // Зарубіжна література в навчальних закладах України. - Київ, 1998. - №8. - С.40; заг. - С.39 - 43; Ніколенко О.М. Зарубіжна література першої половини ХХ ст. // Зарубіжна література в навчальних закладах України. - Київ, 1998. - №9. - С.44; заг. - С.39 - 45; Мазепа В.І. Український модернізм початку ХХ сторіччя: Спроба синтезу естетизму та української ідеї // Філософська думка. - Київ, 1998. - №2. - С.90; заг. - С.81 - 97; Онуфрієнко О. Модерністичний дискурс і екзистенційні мотиви творчості Лесі Українки // Слово і час. - Київ, 1999. - № 4 - 5. - С. 92, 93, 94; заг. - С.92 - 96; Ніколенко О.М. Межа ХІХ - ХХ століть: Основні тенденції та напрямки розвитку літератури // Зарубіжна література в навчальних закладах України. - Київ, 1999. - №9. - С.54; заг. - С.51 - 54; Шпильова О. Український неоромантизм // Урок української. - Київ, 1999. - №1. - С.32 - 35; Денисова Т. Літературний процес ХХ сторіччя у США // Вікно в світ. - Київ, 1999. - № 5 (8). - С. 20; заг. - С. 5 - 74; Слёзкин Ю. Н.Я. Марр и национальные корни советской этногенетики // Новое литературное обозрение . - Москва, 1999. - №2 (36). - С.76; заг. - С. 48 - 82; Мастин [Мафтин] Н. Неоромантична модель гуцульського дивосвіту (Про новелістику Марка Черемшини) // Слово і час. - Київ, 1999. - №6. - С. 20 - 24; Ткаченко О. Спроба типології романтизму: Доба, стиль, мова // Слово і час. - Київ, 1999. - №6. - С.41; заг. - С. 41 - 44; Агеева В. Неоромантичне двосвіття "Лісової пісні" // Агеева В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.: Либідь, 1999. - С. 195 - 215; Моренець В. Народництво - позитивізм - модернізм // Слово і час. - Київ, 2000. - №1. - С.35; заг. - С.35 - 39; Ставицька Л. "О скільки слів і скільки снів мені наснилося ..." // Дивослово: Українська мова й література в навчальних закладах. - Київ, 2000. - №3. - С.29; заг. - С. 26 - 30; Панченко В. Творчість Володимира Винниченка 1902 - 1920 рр. та художні течії на початку ХХ ст. // Слово і час. - Київ, 2000. - №7. - С.9, 14, 16; заг. - С. 9 - 17; Гуцуляк О. Іван Франко - неоязичництво - неомодернізм - сучасність // Форма(р)т. - Львів, 2001. - С. 36; заг. - С. 36 - 37. 7. Бен Г.Е. Неоромантизм // Краткая литературная энциклопедия / Гл.ред. А.А. Сурков. - М.: Сов.энциклопедия, 1968. - Т.5. - Столб.233Ж заг. - Столб.- 233 - 235; див. також: Літературознавчий словник - довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ "Академія", 1997. - С.504; заг. 752 с.

8. Бельський А.А. Неоромантизм в новелистике Э. Сетона - Томпсона // Метод и жанр в зарубежной литературе: Сб.науч.тр.: Вип.40 / Отв.ред. Н.П. Михальская. - М.: Изд-во МГПИ, 1979. - С.129.; заг. - С.128 - 139.

9. Наливайко Дм. Про співвідношення "декадансу", "модернізму", "авангардизму" // Слово і час. - Київ, 1997. - №11 - 12. - С. 44 - 45; заг. - С.44 - 48; Ткаченко А. Стиль. Напрям. Метод. Тип творчості // Слово і час. - Київ, 1997. - №4. - С.47; заг. - С.41 - 49.

10. Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років: Мікропортрети в художніх стилях / Зі словац. Вступ.ст. М. Жулинського. - К.: Вища шк., 1991. - С.158; заг. - 271; Шевчук В. "Хатяни" й український неоромантизм // Українська хата: Поезії: 1909 - 1914 / Упоряд., вступ.ст., біограф. Довідки, примітки В. Шевчука. - К.: Молодь, 1990. - С.6.

11. Казин А.Л. Неоромантическая философия художественной культуры (К характеристике мировоззрения русского символизма) // Вопросы философии. - Москва, 1980. - №7. - С.145 - 146; заг. - С.143 - 154.

12. Салига Т. Імператив (Літератуознавчі статті, критика, публіцистика). - Львів: Світ, 1997. - С.283; заг. - 352 с.

13. Денисова Т. Літературний процес ХХ сторіччя у США // Вікно в світ. - Київ, 1999. - №5 (8). - С.20; заг. - С.5 - 74.

14. Шум А. Поезія Василя Стуса // Стус В. Зимові дерева. - "Література і мистецтво", 1970. - С.1; Моренець В. П. До питання модерності лірики Василя Стуса (Художньо - філософські аспекти індивідуального стилю) // Наукові записки НУ "Києво-Могилянська Академія" / Гол.ред. В.П. Моренець. - К.: КМ Academia , 1998. - Т.4. Філологія. - С.98; заг. - С.97 - 105.

15. Бялик Б. Что такое - "русская литература ХХ века"? // Вопросы литературы. - Москва, 1963. - №6. - С.97; заг. - С.80 - 108; Овчаренко О. Романтизм в советской литературе // Вопросы литературы. - Москва, 1967. - №5. - С.; Урнов М.В. На рубеже веков: Очерки английской литературы (Конец ХІХ - начало ХХ в.). - М.: Наука, 1970. - С. 247 - 356, 404; заг. - 432 с.; Хоменко Г.І. Трансформація омантичних традицій у творчості П. Карманського // Українське літературознавство: Респ.міжвід.зб. - Львів: Вид-во ЛДУ, 1988. - Вип. 51. - С.33, заг. - С. 32 - 40; Хороб С.І. Українська драматургія: Крізь вимір часу (Теоретичні та історико - літературні аспекти драми): Збірник статей. - Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - С. 83 - 91, заг. - 200 с.; Хороб С.І. Синтез символізму і неоромантизму в драматургії Лесі Українки // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Вип. 2. - Ів.-Франківськ: Плай, 1997. - С. 26 - 37; Ціпко А. Неоромантична драма Лесі Українки "Лісова пісня" // Українська мова та література: Тижневик. - Київ, 1999. - № 6 (118). - С. 4 - 5; Крохина Н.П. Мифопоэтизм А. Блока в контексте символистского мифомышления // Известия АН СССР. Серия литературы и языка. - 1990. - Т.49, №6. - С.518, 521; заг. - С.515 - 526; Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997. - С.12; заг. - С.360; або / 2-е вид., переробл. і доповн. - К.: Либідь, 1999. - С.12; заг. - 447 с.; Поліщук Я.О. Міфологічний горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. - Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. - С.92, 199; заг. - 296 с.

16. Хороб С.І. Українська драматургія: Крізь вимір часу (Теоретичні та історико - літературні аспекти драми): Збірник статей. - Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - С. 95, заг. - 200 с.

17. Хороб С.І. Українська драматургія: Крізь вимір часу (Теоретичні та історико - літературні аспекти драми): Збірник статей. - Ів.-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. - С. 94, 96; заг. - 200 с.

18.Система, контекст, своєрідність // Слово і час. - Київ, 1999. - С.25; заг. - С.22 - 26.

19. Забужко О. Українство як філософська проблема на сучасному етапі // Слово і час. - Київ, 1992. - №8. - С.31; заг. - С.29 - 35.

Вперше опубліковано в:

Гуцуляк О. Неоромантизм: Сутність явища // Новое Евразийское Обозрение: Хроники культуры. - Москва, 2001. - № 3. Спецвыпуск "Росcия, Украина, мир". - С. 24 - 26.

ВСТУП ДО НАЦІОНАЛ-АНАРХІЗМУ

 Класичний анархізм часто визначається як анти-авторитарний соціалізм.

Використовуючи принцип прямої аналогії національний анархізм розуміється в якості анти-авторитарного націоналізму. Ідея про те, що націоналізм синонімічний фашизму, з його інкорпорованістю до державних і урядових структур є, назагал, вельми розповсюдженою.

Націоналізм, проте, зовсім не зобов’язаний зосереджуватися в рамках державних структур. Задовго, далебі задовго до дев’ятнадцятого століття з його ідеєї „етнічної держави” існували формації на кшталт голандських „морських жебраків”, постулюючих собою інакшу форму націоналізму: власне той його різновид, коли сам націоналіст ототожнює себе не з державою, але з її населенням, етнічною спільнотою чи якоюсь локальною громадою. Поза сумнівом, завше були, є і будуть ті, хто не сприйматиме і заперечуватиме державу як інститут і владу, як фундамент побудови суспільства, місце котрих повинні зайняти індивідуальна свобода і, разом з тим, гордість за своє походження, своє етнічне коріння.

Саме подібні суб’єкти можуть бути названими націонал-анархістами і визначати свою ідеологію як відповідну самоназві — націонал-анархізм. Таким чином національний анархізм прив’язаний до сучасного націоналізму майже у той самий спосіб як і сучасний анархізм до соціалістичних ідей. Анархісти, ті самі Бакунін і Кропоткін мали справу практично з тими самими питаннями що і інші напрямки соціалістичного робітничого руху, а саме: вони прагнули до радикальної зміни розподілу засобів до існування і, як наслідок, побудови егалітарного суспільства. Але способи, котрими вони користали задля досягнення своїх цілей були дещо інакшими. Чи не ті самі способи притаманні націонал-анархістам, коли останні намагаються будувати суспільство, засадами котрого виступатимуть традиційні національні принципи етнічного суверенітету, солідарності і автономії. Сам спосіб досягнення поставлених цілей, в свою чергу, відрізняє націонал-анархіста від типового націоналіста сьогодення.

Національний анархіст схожий на класичного, він не любить авторитаризм і любить особисту свободу, це для нього важливіше за все — не сприймаються жодні державні чи авторитарні засоби досягнення національного суспільства. Ось чому національний анархізм протиставляє себе домінуючим, на разі, націоналістичним ідеям, основним принципом котрих є захоплення державної влади і наступне нав’язування своїх ідеалів примусово.

Націонал-анархісти прекрасно усвідомлюють той факт, що справжнє національне почуття можливе лише у напрямку від мас до еліти, але в жодному разі не навпаки.

Відповідно до цього національний анархіст прагне створювати свого роду попсовий варіант національного, суть котрого полягає у тому, що його/національна культура підтримується енергією народу, сталим інтересом громадськості, по відношенню до неї; не державною підтримкою, не протекцією — популярна народна культура, в котрій вільно почувається і індивідуальна людська.

Звичайно, національний анархізм не є тією ідеологією, що звертає свою увагу лише на проблеми внутрішньої політики. Не менш важливим її розділом є питання урегулювання міжнародних відносин. Можна довго полемізувати на рахунок світової арени, але у більшості своїй націонал-анархісти виступають за міжнародну систему, засновану на традиційних національних принципах свободи для всіх і анархічних ідеях про світ невеличких, самокерованих і самостійних політичних одиниць.

Дехто стверджує апріорну неможливість подібної комбінації, мовляв, анархізм і націоналізм теоретично не поєднувані. Наступні твердження повинні розсіяти ці сумніви, позаяк існують основоположні моменти, спільні для обидвох ідеологем. Передусім, це ідея свободи, та, і інша ідеології грунтуються саме на ній. Націоналізм, зрозуміло, пов’язує її зі свободою етнічної спільноти, а анархізм наполягає на індивідуальній свободі кожного окремого індивіда. Відповідно до націонал-анархістичної ідеології ці дві можливі форми свободи цілком сумісні, більше того, їх можна об’єднувати, хоча би тому, що обидві вони є прямими передумовами один одного! Жодна група не є вільною, у той час як не вільні її члени. Ось чому будь-яка боротьба за свободу спільноти, громади, колектива, будь вона національною, релігійною чи трудовою є боротьбою проти загального пригноблення задля індивідуальної свободи індивіда. Емансипація етнічної спільноти призводить до появи децентралізованого суспільства з розвинутими органами самоуправління, з місцевою і індивідуальною самоідентифікацією. Саме тому поєднання націоналізма і анархізма є просто необхідним!

http://www.terrafirma.rosenoire.org

ФАЛАНГА.

Питання і відповіді

- Фалангізм — це політичний рух, заснований в Іспанії Хосе Антоніо Прімо де Ріверо 1933 року. В ті непрості часи Іспанію заполонили ліваки, різного роду сепаратистські рухи, церкви спалювались, духовенство вбивали, республіканський уряд одурений комуністами. Фалангізм закликає до національної єдності, соціальної реформи і повернення до християнських цінностей. Фалангізм — рух, не виключно політичний, але також духовний. Ви праві чи ліві?

- Ні ті, ні інші. Ми притримуємося третього шляку, оскільки наполягаємо на органічному синтезі всього корисного з того, що було нароблено обидвома відтинками ідеологічної думки. Хоча, зауважимо, існує доста груп, котрі гордо іменують себе послідовниками Третього Шляху, в той час як при детальнішому аналізі виявляються соціалістами або расистами, зливаючи, так би мовити, обидві отрути до однієї пляшки.

-Отже, чи можна стверджувати, що фалангісти не расисти?

- Так, це абсолютно вірно. Ми не просто не расисти, проте в значній мірі противимося цьому явищу. Ненавидіти когось лише за те, що він народився з іншим кольором шкіри, як мінімум, дуже абсурдно. Людину слід оцінювати за її якостями, зрештою, хто гірший, вирішує лише Бог. Ніщо так не розділяє країну на ворогуючі табори як расизм, ми ж віримо у національну єдність. Расизм є некрасивою і антиамериканською гримасою.

Якою є ваша релігійна позиція?

Фалангістська партія складається виключно із християн. Проте ми не допускаємо аналогічний расовому релігійний фанатизм. Хоча ми і переконані у тому, що сильні консервативні цінності це завше добре, поза тим, виступаємо за відділення інститута церкви від держави.

Що ви думаєте на рахунок абортів?

Аборт — це у корні невірно. На разі існує безліч засобів для запобігання небажаної вагітності, відповідно немає жодної потреби вбивати дитину. Аборт — рівносильний вбивству.

А гомосексуалізм?

Гомосексуалізм не натуральний. Зараз це модно, він покликаний узаконити гедоністичнй спосіб прожиття, особливо він розповсюджений в середовищі декадансу і лібералів. Це статеве збочення, і, відповідно до інших статевих збочень полюбляє публічність. Ми проти всіх цих гей-парадів, демонструючих почуття чоловіків тощо. Пропаганда гедонізму виною тому. Ми не проти гомосексуалізма, стосунки двох чоловіків, це їхня особиста справа, проте не варто це пропагувати. Проте ті гомосексуалісти, котрі пропагують антицерковні цінності повинні бути засуджені до 20-и років виправних робіт і у декотрих випадках такі присуди слід було би виконувати. Все це не означає, що ми притримуємося гомосексуальних упереджень, сподіваємося, вони тотожно толерантні по відношенню до нас.

Ваше ставлення до банків і грошей?

Як нас нас, державні банки були би ліпшими як приватні. Немає жодного обгрунтування того, що пересічний трудівник повинен платити від 17 до 24% по кретидним ставкам, зрештою, це не інакше як організований злочин. Банки мають вплив на ферми і домогосподарства, їм імпонує крупний капітал, завдяки прибутку вони зосереджують у своїх руках занадто великі повноваження. Ми вважаємо за необхідне покінчити з системою федерального резервування.

Що є символом організації?

Це стріли і ярмо. Ярмо, якщо ви раптом не знаєте, це пристрій, за допомогою котрого керують волами, завдяки чому можливо тягнути важкий вантаж. В Американській фалангістській партії п’ять стріл символізують п’ять рас, котрі є складовими американського суспільства: червоні, білі, чорні, жовті і брунатні. Ярмо — символ важкої праці, задля поєднання цих п’ятьох.

Ваша партія схильна до насильства?

Ми не віруємо у насильство, як дієвий засіб залагодження проблеми чи пошуку її вирішення. На відміну від тих, хто вірить у насильство, як спосіб досягнути бажаного, ми віримо в скриньку для виборчих бюлетнів. Ніхто і ніколи не досягав позитивних результатів завдяки насильству. Часто насильство діє проти використавшого його, воно вводить в ранг мучеників і героїв переважно ворогів, чого ми, однозначно, не воліємо. Хоча, цілком зрозуміло, що на випадок чиєїсь агресії захищатимемось до останнього.

Ви — мілітарна формація?

Наша партія зорганізована за військовим прикладом, позаяк саме його ми рахуємо найбільш ефективним і дисциплінованим. Наші сорочки, краватки і берети — чорні, власне вони надають почуття солідарності, єдності і ідентичності. Уніформу, як таку, використовує багато організацій, ті самі бойскаути, пожежники, водії і листоноші. Незважаючи на те, що більшість членів нашої організації володіють зброєю, ми не вважаємо за потрібне формувати якісь загони.

Чи підтримуєте ви змішання рас?

У попередніх питаннях була відповідь. Ми не вбачаємо жодної проблеми у тому, що чоловік і жінка різних расових анклавів живуть разом і піклуються один про одного. Расове питання не є тим, котре має нас хвилювати. Хвилювати нас повинні наші безсмертні душі, от що головніше. На жаль, расове питання однозначно не вирішене і тому до цих пір існують люди, для котрих воно є основоположним.

Чому ви не використовуєте хрест в якості символа? Передусім тому, що хрест завше був символом Християнської фалангістської партії Америки, а не нашої, Американської фалангістської партії. Ми — християнська партія, оскільки запевнені у тому, що Христос — Син Божий. Також ми переконані у тому, що американська нація є передусім християнської і не інакше. Ми переконані у тому, що всі релігії мають право практикувати де б то не було, проти ми рішуче боротимемося проти нехристиянських конфесій, проповідуючих християнство в західній півкулі.

Ви послідовники іспанського фалангізму?

Ні, ми йдемо слідом за політичною філософією Хосе Антоніо Прімо де Ріверо. Існує значна кількість розбіжностей між іспанськими і американськими фалангістами, незважаючи на те, що і ми, і вони визнаємо авторитет Хосе Антоніо. Американська фаланга значно унікальніше і розвиненіше явище, ніж її іспанський аналог, хоча, звичайно, вони є нашими братами по боротьбі.

Американська фаланга екологічно заангажована?

Так, однозначно. Очистити навколишнє середовище мало, слід попередити його забруднення. Смішно говорити про відповідальність того, хто переїхав трактором мишу. Ми говоримо про згорівші до останку міліони гектарів амазонських джунглів, демпінгову політику шкідливих підприємств, урбанізацію сільської Америки тощо.

Якою є позиція фаланги на рахунок прав тварин?

Права тварин — один з найнерозумніших концептів сьогодення. Думати, що тварини мають ті ж права що і люди є помилково. Тварини не мають душі, вони більш низькі форми існування. Не можна сказати, що фалангісти притримуються точки зору на жорстоке поводження з тваринами — ні, навпаки — кожен, хто підозрюється у ньому повинен стати на лавицю підсудних і бути засудженим чи виправданим, згідно закону. Тварини не мають прав, лише привілеї, менші, зрозуміло, ніж у людей. Їхнє призначення бути корисними людям, чи то в якості харчів, чи то як домашні улюбленці, як піддослідні тварини і таке інше. Деякі тварини зникають, тому обов’язком людства є їх збереження.

Американські фалангісти підтримують сучасних фашистів?

Так, з огляду на те, що сучасний фашистський рух залишив расистську і тоталітарну філософію в минулому, на разі він затримує багато з того, у що, властиво, віримо і ми. Муссоліні однозначно зробив велику помилку, пішовши на союз з Гітлером, і спробувавши направити фашизм у непритаманне йому русло. Власне до того Муссоліні був провідним діячем фашистського руху. Ми позитивно оцінюємо діяльність „раннього” Муссоліні. Наступне століття ми налаштовані співпрацювати з новітніми фашистами, за умови, що останні не будуть регресувати до неадекватної расистської риторики.

Чому американські фалангісти носят чорні, а не сині, як всі інші, сорочки?

Чорний колір завше був антилівою символікою. Більше того, багато антикомуністичних рухів використовувало чорні сорочки, в минулому американський флот, елітні підрозділи поліції. Це не лише естетично, але і чинить психологічний тиск на опонентів.

Для чого ви носите зброю, адже скільки нещасних випадків буває щорік?

Щорік більше людей гине під велосипедами, а ніж від вогнепальної зброї. А порахуйте скільки гине під автомобілями; під час різанини? В Швейцарії і Ізраїлі рушниці є у кожного вдома, проте ми не так вже і часто чуємо за їхнє використання? Що краще: мати зброю і не мати в ній потреби, чи, не мати зброї і мати потребу? Слід зауважити, що співвідношення між наявністю зброї у суспільстві і неправомірністю її використання у нас не таке вже й велике.

Чому ви антисоціалісти?

Соціалізм є раковою пухлиною свободи, він є установкою на небажання працювати. Головне завдання соціалізма — безкласове суспільство і „зрівнялвка” для всіх. На Кубі, приміром, де, як кажуть, побутує розвинутий соціалізм, всі мають доступ до безкоштовної освіти і медицини. Проте пересічний кубинець змушений одягатися і харчуватися за двадцять доларів на місяць. Їх валюта нічого не варта, інфраструктура застаріла, будівлі руйнуються. Не варто повторювати їх, прикладово, нестачу індивідуальної і релігійної свободи, ми занадто добре знайомі з тим. Жоден соціалістичний уряд ніколи не відзначався жодними чеснотами.

Що ви думаєте про клонування людини?

Ми, як вірні католики, категорично проти цього. Бог утворив чоловіка і жінки, котрі дають, по тому, нове життя. Створювати людей в лабораторії не просто неправильно, це принизливо! Жодного прогресу це не принесе.

Холокост — він направду існував?

Так, він був. Стверджувати протилежне чи провадити ревізіоністичні погляди є ознокою величезної брехні. Поцікавтеся самі у себе цим питанням. Якби того не було, чому ж тоді жоден нацист не спростовував в Нюрберзі звинувачень? Саме тому, що всі факти були проти — концтабори, газові камери, масові поховання, ті, хто залишився живим etc. Вони не заперечували, адже не було можливості. Саме питання історичної ревізії і, таким чином, сумнів у нацистських злочинах вже само по собі є злочином супроти гуманності. Ми спілкувалися з Девідом Ірвінгом, провідним ревізіоністом, 1993 року — це не більше як злостиве перекручування фактів.

Я бачу абревіатуру НСАФП на вашому сайті, так ви, все-таки, фалангісти чи націонал-синдикалісти?

Повна назва організації — Націонал-синдикалістська американська фалангістська партія. Ми віримо в національний синдикалізм. Назву було скорочено з огляду на країну, в котрій ми мешкаємо.

за матеріалами www.falange.org

СОЦІАЛЬНА ХАРТІЯ

З Декрету про затвердження "Хартії праці" від 9 березня 1938 року, виробленої Національною Радою Іспанської Фаланги традиціоналістів і хунт націонал - синдикалістського наступу у м. Бургос

"Відроджуючи християнську традицію соціальної справедливості і високого розуміння людяності, яким керувалося наше законодавство часів Імперії, Держава - національна в тому, що захищає цілісність Вітчизни, і синдикалістська в тому, що вона є реакцією проти ліберального капіталізму та марксистського матеріалізму, - ставить перед собою завдання здійснити по-військовому, конструктивно і в глибоко релігійному дусі Революцію, котра дозріла в Іспанії і повинна повернути іспанцям раз і назавжди Вітчизну, Хліб і Справедливість.

Для здійснення цього і прагнучи, з іншого боку, здійснити гасла єдності, свободи і величі Іспанії, Держава діє в соціальній галузі, бажаючи поставити багатство на службу іспанському народові та підпорядкувати економіку своїй політиці.

Виходячи з концепції єдності доль іспанців, Держава даними деклараціями оголошує про свої наміри досягнути, щоб виробництво в Іспанії - у братському поєднанні всіх її елементів - також являло собою єдність, яка прислуговує зміцненню могутності Вітчизни та знарядь її влади.

Знову створена Іспанська Держава неухильно проголошує, що у своїй соціально-економічній політиці вона буде наснажуватися прагненнями і включати тих, хто бореться в окопах і чия честь, мужність і праця творять їх найвищою аристократією нової національної ери.

Перед обличчям іспанців, невідворотньо злучених у жертві та надії,

ПРОГОЛОШУЄМО:

ХАРТІЯ ПРАЦІ

І

1. Праця є участь людини у виробництві шляхом добровільного застосуванняя її духовних і фізичних здібностей у відповідності з особистим покликом і заради гідності і радості життя і кращого розвитку національної економіки.

2. Праця людини через свою гуманну сутність не може зводитися до матеріальної концепції товару чи перетворюватися на предмет угоди ...

3. Право на працю є наслідком обов'язку, накладеного Богом на людину ...

5. Праця як соціальний обов'язок вимагається ... від усіх без винятку іспанців, окрім калік ...

6. Праця є одним з найблагородніших атрибутів ієрархії та честі і основою, достатньою, щоб вимагати допомоги і захисту з боку Держави.

7. Служба - це праця, яка виконується гнроїчно, безкорисливо і самовіддано з готовністю внести свій вклад в те вище благо, яким є Іспанія.

8. Всі іспанці мають право на працю. Задоволення цього права - ... обов'язок Держави.

ІІ.

1. Держава зобов'язується прийняти постійні і дієві заходи з охорони трудящих, їх життя та праці ...

4. Встановлене Національне Свято 18 липня - день початку Славного Повстання - буде вважатися святом "Прославлення раці".

ІІІ.

1. Винагорода за працю буде, як мінімум, достойною для того, щоб забезпечити трудівникові і його сім'ї можливість вести моральний і достойний стиль життя ...

VIII

1. Капітал є інструмент виробництва...

ХІ

3. Навмисне пониження якості праці буде піддаватися відповідному покаранню.

4. Держава, як правило, не буде підприємцем, за винятком, коли приватна ініціатива недостатня чи цього вимагають вищі інтереси Нації.

6. Держава визнає приватну ініціативу плідним джерелом економічного життя Нації.

ХІІ

1. Держава визнає і захищає приватну власність як природний засіб здійснення особистих, сімейних і суспільних функцій. Всі форми власності підпорядковані вищим інтересам Нації, виразником яких є Держава.

3. Сім'я визнається первинною природньою ланкою і основою суспільства і в той же час моральним інститутом, наділеним невідчудженими правами, що стоять вище будь-якого писаного закону. З метою ліпшого збереження і продовження сім'і майно сім'ї буде вважатися таким, що не підлягає арешту та конфіскації.

ХІІІ

1. Державна система націонал - синдикалізму буде наснажуватися принципами Єдності, Тоталітаризму та Ієрархії.

2. Всі елементи економіки будуть охоплені за галузями ... - вертикальними синдикатами ...

3. Вертикальний синдикат є корпорацією публічного права, котра конституюється в якості єдиного організму ... і побудованого ієрархічно під керівництвом Держави.

4. Керівні посади в синдикаті будуть в обов'язковому порядку займатися членами Іспанської фаланги традиціоналістів і хунт націонал - синдикалістського наступу.

5. Вертикальний синдикат є знаряддям на службі Держави ...

ХV

1. ... Величі молоді, що бореться, і величі самій Іспанії повинні самовіддано служити національне виробництво і всі його елементи.

Тому в даній Хартії прав і обов'язків ми закріплюємо в якості найважливіших і невід'ємних права та обов'язки тих учасників виробництва, котрі сприяють своїм справедливим і рішучим внеском справі перетворення рідної землі та основ її могутності.

ХVІ

1. Держава зобов'язується надати молодим борцям роботу, почесні або керівні посади, на котрі вони мають право як іспанці і котрі вони завоювали як герої.

Франсіско ФРАНКО БААМОНДЕ,

Каудільо Іспанії і Хрестового Походу,

Голова Держави,

Генералісимус Збройних Сил Нації

Гунтер Рормозер

ПРИНЦИП КОНСЕРВАТИЗМУ

(професор

Університету Хоенхайм у Штутгарті)

"...Слід переосмислити саме поняття консерватизму стосовно до нової історичної ситуації та нового співвідношення сил. Традиційний антагонізм між консервативним і прогресивним зник. Консерватизм знаходить, крім того, новий вимір у еколгічній проблематиці. Саме поняття консервативного стає іншим. Є консерватори серед учасників "зеленого" руху. Є консерватори серед соціал - демократів, залишилися вони ще в ХДС. Консервативна свідомість, сформована новою історичною ситуацією, проникла у всі партії. Якщо подумати, то нічого іншого у світі і нема вже, крім консервативної туги, консервативних потреб, консервативних завдань"

(Rohrmoser G. Der Abschied von der Macht. - Stegen/Freiburg, 1989. - S. 10)

“… Можна створити європейську спільноту, але це не приведе до єдності Європи. Єдність Європи … може бути створена тільки політично дієздатними і автономними національними державами. Якби якийсь всесвітній уряд, наділений монопольними повноваженнями на застосування військової сили, спробував встановити мир у всьому світі і створити на свій розсуд спокій і порядок, це привело б не до припинення війн, а, навпаки, до остаточного перетворення політики на терор. Спроба замінити міжнародну політику всесвітньою поліцією не створила б миру на землі. Наслідком було б лише переростання традиційних війн у тероризм. Поліційні акції не придатні для усунення політичних конфліктів. Вони ведуть до розповсюдження тероризму"

(Рормозер Г. Кризис либерализма. – М.: ИФ РАН, 1996)

ДЕКЛАРАЦІЯ ЦІЛЕЙ :
(Товариство "Мон Пелерен")

Основні цінності нашої цивілізації у небезпеці. Позиція особи та добровільних союзів все більше підриваються в наслідок експансії влади, діючої свавільно. Навіть найбезцінніше благо Західного Індивіда - свобода виявлення думки - виявляються під загрозою з боку світогляду, апелюючого до терпимості, коли він залишається світоглядом меншості, але пригнічуючого всі інші погляди, коли він отримує владу. Наша група вважає, що рухові, маючому по суті ідеологічний характер, слід протиставити ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ АРГУМЕНТИ та ПОВНОЦІННІ ІДЕАЛИ. Для цього необхідна дослідницька робота, зокрема, в таких напрямках:

1) дослідити природу теперішньої кризи, щоб зробити зрозумілі її моральні та еконномічні витоки;

2) заново визначити функції держави, з тим, щоб чітко визначити різницю між тоталітарним та ліберальним порядком;

3) знайти методи відновлення влади закону та забезпечення такого його розвитку, котрий не допустив би, щоб одні індивіди та групи змогли б пригнічувати свободу інших і щоб права приватних осіб залишались би недоступні для посягань кого б то не було;

4) знайти мінімальний рівень регулювання засобами, не заваджаючими ініціативі та функціонуванню ринку;

5) знайти способи боротьби проти викривлянь історії з метою пропаганди світоглядів, ворожих свободі;

6) дослідити проблему створення міжнародного порядку, здатного зберегти МИР і СВОБОДУ, а також гармонічні міжнародні економічні стосунки.

Ми іменуємо себе Товариством "Мон Пелерен". Ми настійно підкреслюємо, що не прагнемо створити нову ортодоксію, не створюємо жодної партії, не маємо жодних партійних симпатій і не займаємося пропагандою. Єдина ціль групи - забезпечити зручний обмін думками між однодумцями в надії зміцнити принципи і практику вільного суспільства та вивчити властивості, гідності та недоліки ринково орієнтованих економічних систем. Серед учасників Товариства високопоставлені урядові функціонери, Нобелівські лауреати, бізнесмени, журналісти та вчені. Всі вони ізольовані у своїх общинах через їх філософії і мають потребу в тому, щоб мати можливість обговорювати фундаментальні проблеми з тими, хто поділяє їхні інтереси та погляди. Товариство не шукає популярності, але не є ні таємним, ні анонімним. Це зібрання індивідів, не відповідаючих один за одного. Всі учасники Товариства мали можливість спостерігати підйом економічного та політичного лібералізму в деяких країнах перед Другою світовою війною та його наступний занепад. Вони по-різному інтерпретують те, що відбувається та його причини та наслідки. Але всі однаково вважають небезпечним експансію держави, принаймні, у вигляді системи велфера, у зростанні влади профспілок та бізнес-монополій, а також загрозу інфляції not least in state welfare.

1947 рік
(Товариство засноване Фрідріхом Августом Хайєком)

ЄВРАЗІЙСЬКИЙ КЛУБ:

Традиція проти Модерну

Євразійський Клуб - це неформальна культурно-просвітницька організація, що відстоює ідеї Інтегрального Традиціоналізму та Консервативної Революції.

Євразійський Клуб (ЄК) створений у жовтні 1999 р. в якості регулярного студентського семінару в Інституті Філософії Російської Академії Наук ініціативною групою студентів.

Керівником Клубу є студент філософського факультету Державного Університету Гуманітарних Наук (ГУГН) Аркадій Малер.

Засідання Клубу відбуваються дві останні п'ятниці кожного місяця протягом навчального року.

Першопочатково ЄК створювався як осередок організації "Арктогея" відомого філософа та політика Олександра Дугіна. Аркадій Малер - прямий учень Дугіна, разом з ним належав до Націонал-Більшовицької партіі (НБП) до квітня 1998 р. і надалі був членом редколегії газети Дугіна "Евразийское вторжение". На осінь 1999 р. політичні стратегії "Арктогеї" та ЄК розійшлися, і в січні 2000 р. в Музеї В. Маяковського група теоретиків, яка відійшла від лінії Дугіна (Аркадій Малер, Олег Фомін, Олексій Цвєтков) здійснили презентацію Євразійського Клубу як самостійної організації, незалежної від "Арктогеї".

Програма ЄК базована на культурософській методології інтегрального традиціоналізму (Рене Генон, Герман Вірт, Мірча Еліаде) та консервативної революції (Освальд Шпенглер, Карл Шмідт, Ернст Юнгер), ЄК тотально та радикально заперечує ідеологічну парадигму "сучасного світу", Модерну, а також тотально і радикально виступає за відновлення основ премодерної, сакрально-традиційної свідомості, що найбільш повно проявлене у Християнському Середньовіччі.

Відновлення традиції ЄК розуміє не як прямолінійне збереження та репродукування зовнішніх шаблонів традиційного суспільства, а як відновлення базових принципів сакрально-традиційної свідомості, котрі і складають Традицію - явище надлюдське та надчасове у супереч "звичаю" - явища людського та тимчасового. Тому, на відміну від класичних консервативних рухів, ЄК орієнтується не на суб'єктивно-ірраціональні, ностальгічні міфологеми, а на об'єктивне раціональне знання - метафізику, теологію, еклезіологію, геополітику. Однак у боротьбі з парадигмою Модерну ЄК використовує ще й весь можливий комплекс "критики зліва", виявляючи в найбільш деструктивних анархічних та ліберальних критичних теоріях сакрально-традиційне коріння.

Діяльність ЄК відбувається зараз у трьох форматах.

Проведення лекційних курсів за всією проблематикою ЄК, в 1999 - 2000 р. пройшов курс "Вступ до традиціоналізму", в 200 - 2001 р. - курс "Традиція проти Модерну", в 2001 - 2002 рр. - "Есхатологічний курс", в 2002 - 2003 рр. - "Традиціоналістський курс".

Проведення зустрічей з авторитетними для ЄК мислителями та діячами культури: за три роки відбулися зустрічі з православними традиціоналістами Олегом Фоміним, Володимиром Карпецом, Артуром Мєдвєдєвим, Романом Багдасароиім, філософами Юрієм Шичаліним, Сергієм Хоружим, Валерієм Подорогою, композитором Володимиром Мартиновим, лівими теоретиками Олексієм Цвєтковим, Олександром Тарасовим.

Організація дослідницьких експедицій із сакральної географії в рамцях проекту "Маршрут сакральної інтроспекції" - влітку 2001 р. ЄК проводив дослідження в Тулі, Калузі, Рязані, Тарусі, Серпухові, влітку 2002 р. - в Ярославлі та Романові-Борисоглібську.

Контактний телефон в Москві: 257 - 14 - 98, дзвонити до 22.00, кликати Аркадія Малера.

Про Аркадія Малера можна детально прочитати в "Литературной газете": Морозова Ф. Радикал - сын шестидесятников: Скитания молодого человека в поисках истины // Лит.газета (Москва). - 2003. - № 7, 19 - 25 февраля. - С. 6.

СТРАТЕГІЇ САКРАЛЬНОГО СЕНСУ

(Малер А. Стратегии сакрального смысла. - М.: Парад, 2003. - 267 с.)

Ще чотири роки тому молодий філософ і учень Олександра Дугіна, Аркадій Малер організував у Інституті філософії РАН "Євразійський Клуб" і на його презентації у Музеї Маяковського оголосив про необхідність точної систематизації всієї філософії інтегрального традиціоналізму, консервативної революції, неоєвразійства, націонал-більшовизму і ще багато чого, що складало концептуальну основу його вчителя та Націонал-більшовицької партії. І ось, нарешті, у видавництві "Парад" у червні 2003 р. вийшла книга Аркадія Малера "Стратегії сакрального сенсу", грунтовно і ретельно викладаюча вс ю систему неоєвразійської філософії. Тут, звичайно, треба обумовити, що систематизація ця належить самому Малеру і через це одночасно вбиває обох зайців, робить цю філософію, з одного боку, цілісною і раціональною, а з іншої, специфічно авторською. Для всіх, хто хоче петельно розібратися в ідейних основах і деталях сучасних нових правих і нових лівих, ця книга не має альтернатив за кількістю інформації та об'єму інтерпретацій на одну сторінку монографічного формату, тобто буквально від метафізики до економіки, від езотерики до політології. Звичайно, далеко не з усім, що викладене у даній книзі, можна погодитися, сучасна патріотична опозиція надто різноманітна для того, щоб прикласти для неї одну-єдину програму і програма Малера тільки одна з тисячі, але у викладі її приємне те, що автор завжди має на увазі паралельні і перпендикулярні точки зору, і прагне їх співставити зі своєю як можливі і навіть неминучі.

Загальний пафос праці, швидше за все, трагічний слідом за Рене Геноном, Юліусом Еволою, Германом Віртом, а також російськими православними реакціонерами Констянтином Леонтьєвим і Павлом Флоренським, автор стверджує, що шлях, обраний людством, шлях так званого прогресу - це шлях регресу, і він не обраний, а нав'язаний, і не всім людством, а тільки західним. Чи можемо ми відмовитися від Модерну і прийняти Традицію? Адже якщо навіть для патріотизму з білим ликом (за класифікацією Володимира Бондаренка) це зробити доволі важко, то для патріотів червоного лику це практично неможливо. Тут, швидше за все, спасає третій шлях - руський лик патріотизму, котрий проголосить нам, що петербурзький період російської історії був далеко не зовсім національним, а більшовицька революція і радянський період далеко не зовсім антинаціональними.

Зв'язуючу Небо і Землю, метафізику та історію, і, здається, центральну роль у системі Малера займає ідея КАТЕХОНА - місії Православної Імперії, котру успадкувала від Візантії Московська Русь. На візантизмі, як на головній програмі національного порятунку, настоює Малер, а євразійство несе тут підпорядковане значення - значення природної геополітичної орієнтації Росії. І в цьому нема жодного відкриття, просто нам всім необхідно знову нагадати про нашу історіософську сутність: Третій Рим відрізняється від Другого саме своїм новим місцерозвитком і своїми масштабами - це теж Православна Імперія, але вже континентальна, Євразійська Православна Імперія. Саме тому, щоб не асоціювати себе з багаточисельними новоявленими софт-євразійцями, "Євразійський Клуб" святкує своє чотирьохріччя під новою назвою "ВІЗАНТИСЬКО-ЄВРАЗІЙСЬКИЙ КЛУБ - КАТЕХОН". Це може виглядати помпезно і для свіжого погляду не зовсім зрозуміло, але у нажій розмитій політико-ідеологічній реальності ми так відчуваємо потребу у ретельній самоідентифікації та послідовній програмі. Те ж саме стосується і до книги "Стратегії сакрального сенсу" - це система, і це система уточнення, і саме тому не може стати масово привабливою, як чергова ерзац-патріотична програма з набором банальностей та протирічивих гасел, вона покликана відсікати непотрібні елементи і відшліфувати основу, тому що наша спільна справа не сьогочасна, вона розрахована не на близькі вибори і не наступну п'ятирічку. Наша справа - для вічності. Тому що Русь буде перебувати у вічності.

Інтернет адреса "Візантисько-Євразійського Клубу - Катехон" - katehon.narod.ru

Павло УЛЬЯНІВ

Уго Чавес Фріас

БОЛІВАРІАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ НА МАРШІ !

Хочу поділитися з вами роздумами, котрі, сподіваюсь, будуть корисні ... Я хочу поміркувати про Венесуелу, про Латинську Америку, про світ. По-моєму, те, що відбувається у Венесуелі, відбувається не тільки там. Це складає невідємну частину того, що Вівіан Форрестер, блискуча французька письменниця, в одній зі своїх останніх книг "Жах економіки" називає "всесвітньою мутацією". Декілька десятиріч тому на це вже вказував відомий філософ Фрітьоф Капра у своїй праці "Точка повороту". Багато інших мислителів, фантастів, прокладаючих нові шляхи, теж вказували на це вже декілька десятиріч тому. Але тепер, думаю, ми дійсно дісталися до точки повороту. Я вважаю, що зараз ми переживаємо процес всесвітньої всезагальної мутації.

Це відбувається у Венесуелі,та й Росії..., і в Китаї, Європі, Південній Америці, Центральній Америці, Карибському басейні - увесь світ переживає процес перемін, котрий набув особливу динаміку і не зупинеться: адже він ледь розпочинається. Якби і була коли-небудь епоха, сприятлива для оптимізму, думаю, що це як раз сучасна епоха. Тож піднімаймо прапори оптимізму та вступімо у бій за зміни. У Біблії мовиться: для всього, чому суджено трапитися під сонцем, приготовлено свій час. Думаю, час пробив знову ...

То що ж все ж таки трапилося у Венесуелі? Я думаю, це особливий випадок, вартий вивчення .. Сьогодні його можна підсумувати у трьох аспектх. В якості першого пункту я скажу про ефект катастрофи. Другий пункт - ефект відродження, повернення до життя. І третій пункт - ефект революції...

В останні роки у Венесуелі спостерігався ефект катастрофи. Ми здавен несли цей історичний хрест... В останні два десятиріччя ХХ ст. вибухнув ефект катастрофи. Спочатку почалася криза звичаїв, криза моралі. Це був перший етап катастрофи. Це був перший прорахунок, котрий так ніколи і не виправили. Корупція почала розповзатися по всьому тілу і душі нації як ракова пухлина. Президенти ставали злодіями і збагачувалися під прикриттям влади і від імені демократії, використовуючи священне ім'я демократії...

Склалася досить протирічива ситуація. Наша країна багата золотом, нафтою, різними мінеральними викопними, родючою землею для тваринництва та землеробства, великими водними ресурсами, гігантськими та повноводними ріками, безкраїм Карибським морем, невірогідними багатствами, небаченою красою. А результатом цієї катастрофи стала бідність та незаможність 80 процентів населення країни. З кожних 100 венесуельців 80 опинилися за межею бідності Середній клас практично зник. А народні класи стали маргінальними, провалившись у безодню незаможності... І все відбувалося під прикриттям демократії. тому на самміті у Квебеці, куди прибули поговорити про демократію 34 президенти країн Американського континенту, крім Фіделя Кастро, я запитував: "Що за протиріччя! Про яку демократію ви говорите?" Коли у першому пункті Квебекської декларації записували зобов'язання про захист демократії і підкреслювали, що країна, не відповідаюча вимогам демократії, не повинна входити в це коло, я запитував: "Про яку демократію ви говорите? Про демократію якого типу? Про яку? Про ту, що панувала у Венесуелі 40 років?" Ні, не такої демократії бажають наші народи! Що це? Демократія для експлуатації народу? Демократія для того, щоб морити голодом народ? Демократія для приниження народу? Що це за демократія?

... У Венесуелі ця демократія втратила сенс. Скоротривала криза моралі, безмежна корупція, котра потім переросла у кризу економічну. І у Венесуелі забушували "злі демони" економіки, поряд зі згаданою жахливою бідністю виникла некерована інфляція, стали розорятися дрібні та середні підприємства, прогриміла небувала в нашій історії криза. Я говорю про 80-ті роки. Потім ефект катастрофи почав наростати, поки кризи моральна та економічна не призвели до кризи соціальної та політичної... І ось на фоні цієї катастрофи ... на горизонті стали вимальовуватись обриси ефекту відродження...

Венесуельці стали свідками широкого народного повстання. Потрясіння заторкнули народні маси. І в 1989 році відбулися події, печально відомі як "каракасо".Тисячі і тисячі чоловіків та жінок по всій країні вийшли на вулиці незкінченою лавиною, охоплені безмежним відчаєм, щоб по-своєму заявити, що пора вислухати голос народу, який вимагав змін, вимагав зупинити катастрофу; щоб сказати, що Венесуела не піде на загибель, оголошену і проголошену так званою демократією. Тоді почав проявлятися і наростати ефект відродження. І в 1992 році відбувся ще один ярий прорив, що став знаком грядучого відродження. Це були два військових, а точніше військово - громадянських, виступи. Вони були дуже далекі від класичних державних переворотів, що відбувалися в країнах Південного конуса, дуже далекі від явища "гериллізму", від путчиського руху, котрий ріс в Латинській Америці у попередні десятиріччя.

Молоді військові об'єдналися з вітчизняною молоддю, з новими течіями, з реформаторськими течіями. Ефект відродження почав набирати силу, розширювати сферу впливу. І саме ці народні рухи, по-перше, поступово обростали ідеологією, по-друге, організовувалися, по-третє, відкривали нові шляхи...

І ми знайшли шлях, бо сам народ вказав цей шлях. Мова йде не про якихось провіденціальних людей, а про колективний рух, про народ, який вказує шлях, котрий веде цим шляхом, ... Ми оптраємося на небувалу, велику силу, на велику ідею, на замисел, котрий тепер став Конституцією Венесуели. Це Конституція, прийнята 15 грудня 1999 року на всенародному референдумі, увібрала у себе ідеї Болівара, а тому в цей день народилась Боліваріанська Республіка Венесуела...

... Це справжня революція, мирна, демократична, але все ж революція, котра здійснюється на п'яти напрямках, котрими рухається наш революційний процес.

По-перше, це політична революція, пошук політичної рівноваги. У Венесуелі будується нова демократична система. Це, швидше, партисипативна, ніж представницька демократія. Представницької демократії недостатньо...Мова йде не тільки про обрання правителя кожні п'ять або шість років. Мова йде про те, щоб суспільство, організоване у народні збори, через плебісцити, консультації, зоконодавчі ініціативи, через референдуми брало участь у прийнятті основних рішень. Так предписано.

... Наша держава, основана на ідеях Болівара, має тепер п'ять гілок влади. тепер у нас є не тільки законодавча, виконавча і судова влада, але також і четверта влада - громадянська, і п'ята влада - електоральна. Ось п'ять автономних гілок влади, складаючих національну владу...

Другий напрямок стосується соціальної сфери..., соціального боргу... Мова йде про зниження показників бідності, про освіту, про забезпечення фундаментальних прав людини, комплексної і повноцінної освіти, комплексної і повноцінної охорони здоов'я, права на працю, права на житло, права на гідність для всіх, а не для меншості, для всіх і для кожного...

Третій напрямок революції - економічний. Мова йде про перетворення економічної моделі, про створення моделі, що відрізняється від моделі ХХ століття, котра породила багату меншість та бідну більшість, нерівність, експлуатацію, бідність. Мова йде про відхід від моновиробничої нафтової моделі, про перехід до нової економічної моделі - диверсифікованої, продуктивної, гуманістичної, самоуправляючої, ендогенної, відкритої світові, але що опирається на власні сили...

Четвертий напрямок революції - територіальний. Він полягає у пошуці територіальної рівноваги. Мова йде про рівномірне розміщення, про розподіл населення на території, мова йде про розвиток національної території за певними вісями...., створення особливих зон розвитку на півдні, сході і на заході країни. Ціль цієї діяльності - децентралізація розвитку на справедливій основі...

Під п'ятим напрямком я маю на увазі міжнародний, пошук світової рівноваги,... інтеграції. Венесуела вписується в тезу про багатополярний світ. ХХ вік був двохполюсним. ХХІ вік не може бути однополюсним, і він не буде однополюсним. ХХІ вік стане віком відродження полюсів влади, всесвітньої рівноваги ... Венесуела з найбільшим динамізмом приєдналася до механізмів субрегіональної інтеграції - Андського співтовариства націй, ... в котре входять Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу і Болівія... Але Венесуела входить і в Асоціацію Карібських держав, великого Карібського регіона, включаючого Мексику, Центральну Америку, острова Карибського басейну, Колумбію та Венесуелу - весь Карібський регіон (пор.: Україна входить у Циркумпонтійську співдружність націй - ГУАМ та в об'єднання євразійського регіону - Співдружність Незалежних Держав, - прим.перекладача)...

Наша доля - це Південь. Наша доля на Півдні - це створення блоку націй, про котрий говорив Міранда, про котрий говорив Болівар...

Переклад з іспанської Оксани - Марії Головерси 

Іван Драч

ЗАПОВІДЬ АЦТЕКІВ

Не очікуй собі учителя

Серед злагоди - мурави,

А вишукуй катюгу, мучителя

З ятаганом тяжкої брови!

Сподобай собі буйного кривдника

З ярим полиском серця й меча -

Характерника, чорнобривника,

Що розчахує зло на одчай!

Як Флобер тримав міць Мопассанову

В греблях столу дещицю літ,

Хай стинає сто крил тобі заново,

На сто перших - в політ!

Своє серце поразками вигодуй -

Наймудріші так вчили колись!

Не знайдеш собі вчителя?! Вигадай!

І у нього, проклятого, вчись ...

ЗАПОВЕДЬ АЦТЕКОВ

Не проси у судьбы учителя

Поивестней да подобрей,

И ищи судию, мучителя

С ятаганами тяжких бровей.

Отыщи удалого обидчика

С ярым блеском души и меча,

Загорающегося, как спичка,

Зло раскраивающего - сплеча!

Как Флобер держал мощь Мопассанову

За плотиной стола - пусть порвет,

Он обрубит сто крыл твоих, - заново

На сто первых - в полет!

Не прельщайся удачею видимой,

Пораженьями душу очисть.

Не отыщешь учителя? Выдумай!

У него, проклиная, учись ...

(Перевод Ю. Мезенко)

BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         " Pleroma " :  Magazine on philosophy of visual art, theory of art-criticizm and culturology. - 1996. - N 1-2.  Project " Delos Diver ". - 79 c. - (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Gutsulyak O. Adept, or Alexey Sklavin's Certificate on the Ascention to Three Names: Roman of signs. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1997. - 180 p. - ISBN 966-7263-04-5 - (In the Ukrainian language)

·        The Small Ukrainian Encyclopedia of the Actual Literature " Returning Demiourgs " / Composers and editors: J.Andruhovych, O.Gutsulyak, V.Jeshkilev, J.Izdryk. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1998. - 288 p. - (Special release of magazine " Pleroma ", 1998, N3). - ISBN 966-7263-22-3 - (In the Ukrainian language) or the Internet - version: http://www.proza.com.ua)

·        " The Fabric and a Landscape ": the Anthology of the Russian-speaking literature of PreCarpathian / Editors - composers: O.Gutsulyak, V. Jeshkilev, I.Kozlik, etc. - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2003. - 342 p. - ISBN 966-8207-07-6 - (In the Russian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " Revolt of Scythians: Verses " - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2002. - 39 p. - ISBN 966-95321-6-6 - (In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " The Poet and Tiamat: the Elected verses" - Ivano-Frankivsk: Kosovich, 2003. - 160 p. - ISBN 966-5030-59-0 - (In the Ukrainian language)

·        " Topos Defeats " / Composers and editors: T. Voznyak, V.Jeshkilev, A. Tatarenko, etc - Lviv: Ji-magazine, 2002. - 299 p. - (Special release of magazine " Ji ", 2002, N 26). - (In the Ukrainian language)  or the Internet - version: http://www.ji-magazine.lviv.ua) - (In the Ukrainian and English language)

·        Jeskilev, Volodymyr. Pathos: Roman. - Lviv: Kalvaria, 2002. - 208 p. - ISBN 966-663-061-3. (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Pustogarov A. Diptich: Textes. - Moscow: E.RA (E. Rakitskaja), 2001. - 36 p. - ISBN 593-7210-78-6. - (In the Russian language)

·       Tkachuk T., Melnyk Y. The semiotics analysis of the Trypil-Kukuten sign systems (the painted utensils). - Ivano-Frankivsk: Play, 2000. - 237 p. - ISBN 966-7365-69-7(In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak O. Searches of the Secret Empire: the Mythological text  in the Euroasian context - 450 p. -(in the Ukrainian language) - (in searches of sponsors for the edition)

·        Jeshkilev V. Sign on Empire: Metaphysical essays - (in the Ukrainian language) - 250 p. - (in searches of sponsors for the edition)

STUDI TRADIZIONALI

Cuib Mikis Mantakas - http://communities.msn.it/CuibMikisMantakas

Traditional studies - http://www.traditional-studies.org

Alchemica - http://www.alchemica.it

Arctogaia — http://arcto.ru

Mesogaia — http://www.mesogaia.il.if.ua

Love Your Race ! - http://loveyourace.narod.ru

Bulgaria88 — http://www.bulgaria88.narod.ru

Dulo Gessellschaft (Bulgaria)- http://www.kanatangra.wallst.ru

Italia sociale - http://www.italiasociale.org

Thule Italia - http://www.thule-italia.com

Kshatriya - http://www.geocities.com/CapitolHill/1404/kshatriya.html

Terra degli Avi - http://www.terradegliavi.org

Progetto EurAsia - http://utenti.lycos.it/progettoeurasia

Fundatia "Prof. George Manu" - http://www.fgmanu.org

Resistance - http://www.resistance.com

Natvan - http://www.natvan.com

Relivo Oliver - http://www.relivo-oliver.com

Kewin Strom - http://www.kevin-strom.com

National Vanguard - http://www.nationalvanguard.org

Seidr - http://seidr.voods.ru

Katehon - http://katehon.narod.ru

Ateney/Sinergy - http://www.rusich.by.ru/ateney/sinergy.htm

Bonpo - http://www.bonpo.spb.ru

Mysterium - http://www.mysterium.ru

Orianity - http://orianity.mykola.com

Oratania - http://www.oratania.com.ua

Gegaruch - http://gegaruch.org

Gothic - http://gothic.com.ua

Literature Gothic - http://literature.gothic.ru

Arya - http://www.arya.ru

Amazones - http://www.amazones.h11.ru

Doctrine - http://www.doctrine.ru

Zvezda - http://www.zvezda.ru

Hyperborea - http://www.hyperborea.ru

Recultura - http://recult.by.ru

Kurgan - http://kurgan.kiev.ua

Uighur - http://www.uighur.narod.ru

Imperia Europa - http://www.imperia-europa.org

Miguel Serrano - http://serrano.lenin.ru

Ukrainian Nationalism - http://www.ukrnationalism.org

******************************************************************************************

THE UKRAINIAN DIRECTION

Editor-in-Chief: Oleg Gutsulyak

Chief of Authors: Nathalie Lytvyn

Art Director: Andrew Stasinec

Associate Editors:

Volodymyr Budz, Ruslan Deljatynsky, Oleg Skobalsky, Roman Shevtsiv

Contact: 

lne-ua@narod.ru

goutsoullac@rambler.ru

gallart@narod.ru

goutsoullac@narod.ru

loveyourace@narod.ru

© Всі права застережено.

Бюлетень "La Nazione Eurasia - Ucraina"

діє виключно на правах

НАШЕ ВИДАННЯ ДОСТУПНЕ ТУТ/

НАШЕ ИЗДАНИЕ ДОСТУПНО ЗДЕСЬ /

OUR EDITION IS ACCESSIBLE HERE :

http://www.lne-ua.narod.ru

http://www.gallart.narod.ru/library.html

Group Email Addresses

Post message:     lne-ukrajina@yahoogroups.com       

Subscribe:  lne-ukrajina-subscribe@yahoogroups.com  

Unsubscribe:       lne-ukrajina-unsubscribe@yahoogroups.com       

List owner: lne-ukrajina-owner@yahoogroups.com      

******************************************************************************************

THE ORIGINAL VERSION OF THE EDITION

" LA NAZIONE EURASIA "

(In Italian)

Che cos'и. La Nazione Eurasia и il bollettino informativo interno alla Societа Nazionale. Come si deduce facilmente dal titolo stesso, esso tratta il tema dell'Eurasiatismo, con tutte le sue implicazioni geopolitiche, storiche e culturali. L'intento и quello di far conoscere ad un pubblico il piщ vasto possibile il valore di quest'Idea.

Dove la trovo? La Nazione Eurasia si puт scaricare da questa stessa pagina, ma и possibile trovarla anche presso altri siti. Inoltre viene inviata regolarmente nella lista di discussione Societа Nazionale, e dietro richiesta puт essere spedito puntualmente anche agli iscritti alla mailing list de Il Franco Tiratore. Chi, infine, volesse ricevere nella propria casella di posta elettronica tutti i numeri de La Nazione Eurasia, e nessun altro genere di comunicazioni e materiali, puт iscriversi all'apposita lista di distribuzione inviando un messaggio all'indirizzo lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com, richiedendolo all'indirizzo piщ sotto, oppure cliccando sul pulsante a fondo pagina. Il tutto, naturalmente, и assolutamente gratuito ed a solo scopo informativo e divulgativo: per questo l'invito a tutti i lettori che ne condividano i contenuti, и quello di trasmetterla ad amici e conoscenti, di modo da ottimizzare ed ampliare la rete di distribuzione.

!INFORMAZIONI UTILI!

CONTATTI: Per informazioni, suggerimenti, critiche, collaborazioni, lettere ai redattori, arretrati, ecc.  s  asyoth@katamail.com

AIUTACI a diffondere La Nazione Eurasia: inviala ad amici e conoscenti, mostrala anche a chi non dispone di un computer. Se sei un webmaster, inserisci la rivista nel tuo sito, offrendo cosм un ulteriore servizio ai tuoi visitatori! [non и necessario caricarla sul proprio server, и sufficiente inserire il link con una giа presente in Rete]

DOVE CI TROVI

La Nazione Eurasia - Lista di distribuzione via posta elettronica (per ricevere esclusivamente la rivista). Iscriviti inviando un messaggio elettronico a lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com

Il Franco Tiratore - Sito di controinformazione. Scarica la rivista alla pagina collegata QUI

Progetto Eurasia - Scarica la rivista dalla sezione "Riviste in rete".

Italia Sociale - Politica sociale indipendente. Scarica la rivista dalla prima pagina.

Societа Nazionale - Lista di discussione. Iscriviti inviando un messaggio elettronico a societanazionale-subscribe@yahoogroups.com