LA  NAZIONE

EURASIA - UCRAINA

****** Eurasist Ukrainian Bullettin ******         

PRESENTA

PRIMORDIAL TRADITION

AMICI EURASISTI DALL'UCRAINA

http://www.mesogaia.il.if.ua 

http://goutsoullac.narod..ru

http://www.lab.org.ua

http://www.perehid.kiev.ua

http://www.loveyourace.narod.ru

Gruppo di ricerca di basi di tradizione primordiale "MESOGAIA"

(http://www.mesogaia.il.if.ua)

 e l'associazione di intellettuali che studiano tradizioni religiose, le culture e storia di nazioni di mondo. Le attivita dell'associazione si sono concentrate sullo sviluppo di cravatte piu vicine tra le religioni di ogni mondo del due e nazioni sullo sfondo di uno, tradizione pre-storica, tutto-umana, primordiale che e soggetta a ricostruzione. E data retta essere tradizionale di peoples del supplire-continente Ucraino ed il continente di Eurasian. Aree principali delle sue attivita stanno studiando relazioni sotterrare-etniche, frattura di civilta interrogatoria, provocando dissertazione politica e contemporanea.

e-mail:goutsoullac@rambler.ru

ЗМІСТ / CONTENTS

Дубравка Ушневич ДОКТРИНА ПРЕМОРДІАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ: Етнічний аспект

·          Володимир Єшкілєв ТРАНЗИТНЕ ЗАКОРІНЕННЯ

·          BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·          Dubravka Ushnevych. THE DOCTRINE OF PRIMORDIAL TRADITION: Ethnic aspect

·          Volodymyr Jeshkilev. TRANSIT ROOTING

·          BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

ПЕРЕДМОВА

"...Традиція, за визначенням Рене Генона, це сукупність богоодкровенних, нелюдських Знань, котрі визначали лад всіх сакральних цивілізацій - від райських імперій Золотого Віку ... до Середньовічної цивілізації, котра у різних формах (у християнській, ісламській, буддиській, конфуціанській тощо) в цілому відтворювала основні параметри Священного Порядку" (с.1)

"... не спадковість, а традиція робить нас людьми. Те, чим людина володіє спадково, практично не піддається руйнуванню; традиція ж може бути повністю втрачена. Традиція йде своїм корінням у глибини доісторії. Вона охоплює все те, що не є біологічно спадковим, а складає історичну субстанцію людського буття... На початку історії виявляється певний мовби накопичений у доісторичну епоху капітал людського буття, що являє собою не спадково біологічну, а історичну субстанцію, котра може бути збільшена або розтрачена. Це - щось, дійсно існуюче до будь-якого мислення, що не може бути зроблене або навмисно зроблене. Значення цієї субстанції розкривається через здійснений в історії духовний процес. Під час цього процесу вона зазнає змін. Можливо, в історії виникнуть нові витоки, котрі в якості реальностей - яскравий приклад такого роду являє собою вісьовий час - у свою чергу, стануть передумовами інших утворень. Але цей процес охоплює не все людство в цілому - він йде на висотах свідомості окремих людей, досягає розквіту, забувається, залишається незрозумілим і зникає" (с. 244).

"... Ми маємо міфи, наша сакральна спадщина величезна, але ми не вміємо її розшифрувати, ми ж бо справді ніколи не жили її мовою чи, точніше, ми принизили її мову до рівня свого банального життя замість того, щоб завдяки їй піднестися на нові рівні свідомості, які вона нам пропонує..." ( с. 47-48).

Дубравка Ушневич

Етнічний аспект

Сучасна Премордіальна (варіант написання - примордіальна), тобто одвічна або первинна доктрина сформувалася на ідеях романтизму кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження і загального національного піднесення. Аби виразніше відтінити ці процеси, надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичай дещо ідеалізували та міфологізували, бо така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональних процесів, сприяючи, зокрема, творенню національної самосвідомості, національної культури, національних символів, національної ідеї.

Отже, в практичній площині премордіалістська позиція об'єктивно прискорювала процес формування національних держав, як і процес переростання етносу (етнічної нації) в націю політичну.

Гносеологія премордіалізму грунтується на визнанні етнічності як об'єктивної реальності, етнокультурні властивості якої визнаються, з-поміж усіх інших, найголовнішими, особливо при визначенні етнічних угрупувань - етносів та кожної людини до них причетних - етнофорів, носіїв національних цінностей. Ці властивості визначаються за свого роду генетичний код, сформований історично. Прихильники цього погляду Ван ден Берг та Лев Гумільов, розглядаючи етнічність в категоріях соціобіології, пов'язували цей процес із природним відбором та способом виживання як свого роду "інстинктивний імпульс". Він започатковувався ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс був потрібний для розпізнавання членів своєї спорідненої групи, свого роду, племені, етносу. Еволюція цих людських спільностей зумовлювала еволюціонування також інстинктивних імпульсів: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу ("етносоціального організму") - способом кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на стадії становлення нації як вищого стану етносу - засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави.

Відповідно до премордіалістської позиції поступово окреслювалося і поняття "етнічна спільність", власне "етнос", під яким розуміється група людей, члени якої мають спільну назву ("етнонім"), культуру, схожі властивості психічного складу, міф про спільність походження, або спільного предка (епоніма), спільну етнічну пам'ять, асоціюють себе з людьми, що проживають на спільній території, і наділені почуттям солідарності.

Отже, премордіалізм - це підхід до визначення будь-яких форм ідентичності, прагнучих знайти об/єктивну основу її існування у природі (як фізичній, так і метафізичній - наприклад, як трансцендентну основу етики, а отже, і моралі), суспільному житті або культурі. Серед відомих вчених визнавали себе премордіалістами К. Гірц та Е. Шілз.

Суперною премордіальній доктрині є сучасна конструктивістська (сконструйована людським розумом та уявленнями) доктрина. Її представники - Е. Геллнер, Б. Андерсон, Е. Хобсбаум, В. Тішков. Конструктивістська доктрина постала як реакція на процеси національно-культурного відродження та етнічного сепаратизму. Її гносеологічні підвалини - заперечення природності, а тим більш закодованості етнонаціональних ознак, як і невизнання біосоціальної основи етносу та етно-національних спільностей. Останні вона розглядає як певний конструкт, створений зусиллями інтелектуалів та політичною волею державців. Такий підхід визначив нову формулу побудови держави поза доктриною етнічного націоналізму, як і нову систему термінів, де термін "національний" стає синонімом "державний". Така позиція була обгрунтована Карлом Поппером у його праці "Відкрите суспільство та його вороги". Думка про те, - писав він, - що існують такі природні елементи, як нації, лінгвістичні та расові групи, - чиста вигадка. Принаймні хоча б це ми повинні винести з історії. Логіка таких роздумів дає вихід на складне питання: чому так важко відмовитися від принципу національної держави. Популярність цього принципу конструктивісти пояснюють лише тим, що він звертається до племінних інстинктів, а також тим, що це найдешевший і найнадійніший спосіб, за допомогою якого може просунутись політик, якому більше нічого запропонувати.

Позиція премордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності та до внутрішнього єства етнічних спільностей, зокрема нації; позиція ж конструктивістів заперечує створення механізму громадянського єднання на позиції "міжетнічної злагоди" - КОМПЛІМЕНТАРНОСТІ. Тим самим ПРЕМОРДІАЛЬНА ДОКТРИНА Є ПОЗИТИВНОЮ, в той час як КОНСТРУКТИВІСТСЬКА - НЕГАЦІЙНОЮ, вона стосується лише сфери політики, в той час як премордіальна належить і до такої сфери суспільного життя як історичні реалії.

1. Пономарьов А. Етнічність // Віче. - Київ, 1996. - №10. - С. 108 - 111.

2. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - СПб.: Кристалл, 2001. - 639 с.

3. Geerrtz Cl. Ethos, World-View and the Analysis of sacred Symbols // Hamme E.A., Simmons W.S. Man Makes Sense. - Boston: Little, Brown and Company, 1970.

4. Shils E. Political Development in the New States. - The Hague: Mouton, 1962.

5. Shils E. Centre and Periphery // The Logic of Personal Knowledge: Essays / M. Polanyi (ed.). - London: Ronthedge and Kegen Paul, 1961.

6. Gellner E. Nations and Nationalism. - Ithaca: Cornell Univ. Press, 1983.

7. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму / 2-е вид., перероб. Перекл. з англ. - К.: Критика, 2001. - 271 с.

Наталія Литвин-Гуцуляк

Царський шлях між національним та вселенським

Cучасна політична ситуація стала сприятлива для консервативно мислячих людей. Після всіх соціалістичних та ліберальних перипетій ХХ ст. Україна зокрема і Західний світ вцілому на початку ХХІ розпочинають відкрито говорити мовою консерваторів. КОНСЕРВАТИЗМ вперше в нашій історії став ідейно сучасний і навіть модний - саме тому він відчуває потребу в "перекладі" з публічних промов у галузь свідомих ВОЛЬОВИХ установок. Саме консерватизмові належить відповісти на ті життєво важливі проблеми, котрі поставив перед нами жорстокий час. Бути чи не бути? - питання, що знову стає актуальним для існування України як самості (selbst).

Ліберальна свідомість сучасної демократії - володарки дум 80 - 90-х рр. ХХ ст., перебуває у стурбованості та втрачає ініціативу ідейного керівництва суспільством. Саме ж суспільство починає цікавитися такими, табуйованими ще нещодавно, темами, як "расова свідомість", "націоналізм", "диктатура", "авторитаризм", "монархія", "революція", "терор" тощо. Суспільство шукає, поки ще неусвіомлено, інтуїтивно, ГЛОБАЛЬНУ ІДЕЙНУ АЛЬТЕРНАТИВУ т.з. "демократичному принципові". Ця ситуація не мине безслідно. Національно мислячі люди всіма доступними засобами та можливостями повинні закріпити негативні оцінки "демократичного" принципу володарювання у свідомості нашого суспільства. Тільки так може бути створений стійкий імунітет до ідей, послабляючих НАШУ САМІСТЬ.

Сьогодні необхідні формулювання та проповідь ідей - завтра стане неминучою зміна політичної реальності. Тяга в суспільстві до САМОСТІ - це, швидше, вияв біологічного інстинкту самозбереження.

Суть нової "ідеології самості" для суспільства поки що туманна. І хоча під консерватизмом сьогодні розуміють дуже різні принципи та ідеї, самим часом визначається завдання структурування суспільства у більш певні ідеологічні форми. Традиція, Держава, Українська Нація, міцна багатодітна СІМ'Я - ці консервативні основи досі не набули відчутного державно-політичного втілення, але повинні бути наповнені чітким для суспільної свідомості ідейним змістом. Перед нами стоїть завдання ідеологічної основи майбутнього відродження УКРАЇНСЬКОЇ САМОСТІЙНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.

Історичні часи, слава Богові, змінюються - і змінюються на диво швидко, що дає певні оптимістичні надії на реалізацію планів, котрі ще нещодавно здавалися абсолютно нереальними у сучасних формах. Ось вже й політичні верхи заговорили мовою, котрою ще рік-два тому говорили тільки ізгої українського суспільства - українські націоналісти (УНА-УНСО, "Братство", ДСУ та ін.).

Поступово таким новим ідейним ізгоєм в українському суспільстві стає сама ліберальна квазідемократія (сучасний режим Кравчука - Кучми - Медведчука аж ніяк "демократією" - тобто "співучастю народу у своїй власній долі" - не можна назвати). Від неї вивертає вже не тільки українських націоналістів та патріотів, які давно виробили імунітет на популізми в дусі "свободи від Бога, рівності з сатаною і братства з ворогами", пропонуючих великій нації поміняти свою своєрідність на ліберальний вінігрет. Від лібералізму, від її реального втілення в Україні, та й від її ідеї "свободи від" (а не "СВОБОДИ ДЛЯ") нудить, більшою чи меншою мірою, всю, наділену здоровим глуздом, частину нації.

Так, кожна нація, що доросла до світової ролі, прагне побудувати свою ІМПЕРІЮ (або власну - як Британія, Франція, Бельгія, Туреччина, США чи Росія, або спільно - як Священна Римська імперія германської нації, як Латинська Америка, Євразія або Об'єднана Арабська Республіка), свій світ, СВОЮ ЦИВІЛІЗАЦІЮ, котра постає перед рештою світою як ВИЩИЙ РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКОГО ТАЛАНТУ. Імперія розвиває національні ідеали до певної універсальності, всередині якої вільно можуть почувати себе інші народи. Імперська свідомість виробляє особливу відповідальність перед історією, - відповідальність ОХОРОНЦІВ ІДЕАЛІВ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ ТА ОХОРОНЦІВ СВІТУ від будь-яких посягань на тихе в ній життя "у всякому благочесті та чистоті". Імперська свідомість проявляється як результат осягнення нацією своєї великодержавної місії, тобто як усвідомлення особливого завдання нести світові свої державні ідеї, виражені в ідеалах ПРАВДИ, ПОРЯДКУ та СПРАВЕДЛИВОГО співжиття.

Так, ІМПЕРІЯ - ЦЕ ЦАРСЬКИЙ ШЛЯХ МІЖ ДВОМА КРАЙНОЩАМИ. Шлях між "глобалізмом" нівелювання самобутніх національних організмів та всезмішання їх в єдиній "світовій державі", с одноманітним "світовим порядком", та "ізоляціонізмом" - замкнутістю нації у своїх етнічних межах та інтересах. У першому випадку нація втрачає своєрідність і своє самобутнє життя, у другому - вона без великих історичних поривів ("пригод") поступово духовнро та фізично гасне.

В Імперії чудово вирішується дуалізм національного та вселенського, без смерті першого і тотального панування другого, урівноважуються глибина національного начала і ширина вселенського.

У Імперії національне начало, "вкладене" у державність, доростає до всесвітнього масштабу, стаючи об'єктом світової історії.

ІМПЕРІЯ - ЦЕ ВИЩИЙ ШЛЯХ ДЕРЖАВИ, що народжується з ієрархії людських спілок (сім'ї, роду, стану) та переростаюче свої національні межі, як проект державного та політичного об'єднання для зовнішніх народів. У склад Імперії входять як ті народи, котрі завойовуються (для досягнення "природних геополітичних меж" Імперії або для стриноження неспокійних сусідів), так і ті, котрі добровільно приймають цей ідеал людського суспільства, котрим живе сама Імперія.

Держава в Імперії доростає до цивілізації, до цілого автаркійного державного та культурного світу. І універсальність її полягає в тому, що об'єднюючою основою є Традиція, іманентна відкритість трансцендентному началові (Абсолюту), а не секулярна політико-правова ідеологія. Традиційний світогляд зводить національне як частину у більш вищий принцип - ПРЕМОРДІАЛЬНИЙ, що може духовно поєднати інші народи, котрі засвоїли його з пануючою в Імперії нацією.

Цілком очевидно, що кожна держава наділена особливим національним духом, і в Імперії цей "дух нації" отримує вихід на світову арену як головна діюча істота людської історії. Імперія дає можливість нації стати творцем світової історії. Всі ж решту народів - бездержавні (як от в Україні - кримські татари, гагаузи, тюркомовні греки, караїми, кримчаки, цигани, мадярони) або які створили невеликі автономії (росіяни в Криму) задовільняються роллю глядачів або учасників різних "масовок" у великій трагедії світової історії.

Грати імперську роль у світовій історії для українців - СВЯЩЕННИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ОБОВ'ЯЗОК, ОБОВ'ЯЗОК перед нашими предками, перед попередниками (скіфами, персами, гунами, сарматами, аланами, готами, слов'янами, ромеями), перед Християнським Світом, ОБОВ'ЯЗОК громадянський та релігійно-місіонерський, що полягає у свідченні ТРАДИЦІЇ, її смислів та ідеалів, краси та величі у людському світі.

ПРЕМОРДІАЛЬНА УКРАЇНСЬКА ІМПЕРІЯ - це спроба РОЗБУДУВАТИ СВОБОДУ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ЗЛУЧЕНОГО З ТРАДИЦІЄЮ ЛЮДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА, що є притвором для Царства Небесного як для підданих Імперії, так і для решти народів.

Наталія Литвин-Гуцуляк,

TERRA NOSTRA PREMORDIALIS -

ВІДПОЧАТКОВА ВІТЧИЗНА

Крижаний покрив Антактиди в середньому завтовшки 1720 метрів. Оледеніння материка відбувалося поступово. За оцінками вчених, воно тривало від 3 000 до 9 000 років. І завершилося на 4 000 рік до н.е. , коли льодовик назажди наповз на останні метри суходолу. Чи збереглися свідчення того, що люди колись бачили бодай частину ще вільної від криги Антарктиди?

Деякі дослідники вважають, що такі свідчення до нас дійшли. При цьому вони посилаються на старовинні мапи. Передусім - на карту Пірі Рейса, знайдену наприкінці двадцятих років ХХ ст. в Константинополі, в бібліотеці султанського палацу. Пірі Рейс - відомий історикам середньовічний мореплавець, який служив на флоті турецької Оттоманської імперії. Він був не лише адміралом і брав участь у морських боях, а й склав до того ж лоцію - інструкцію з мореплавства. В ній докладно описані береги, бухти, затоки і течії Середземного та Егейського морів. Був він і картографом - складав географічні мапи. Його карта датована 1513 роком (нагадаємо, що Колумб відкрив Америку в 1492 році).Вона має одну особливість: на ній зображено Антарктиду, яка була відкрита лише 1820 року. Як міг цей материк потрапити на мапу за 307 років до свого відкриття? І ще одна загадка постає при вивченні антарктичного узбережжя, зображеного Пірі Рейсом. Частина цього узбережжя, те що нині називається Землею Королеви Мод, є вільною від криги.

В тому, що карта складена в ХУІ ст., сумнівів не було. До того ж, відомі результати сейсмічної розвідки: за допомогою вибухів було досліджено приховане під кригою узбережжя Антарктиди, визначена форма його крайки. Ці результати підтверджували подібність берегової лінії під кригою та береговою лінією, зображеною на карті. Яким чином Пірі Рейсу вдалося зобразити те, що він не міг побачити, коли б навіть і відкрив Антарктиду? Відповісти на це запитання неважко, знаючи як складаються географічні карти.

Матеріал, що його використовують картографи, називають картографічними джерелами. Це можуть бути дані, отримані безпосередньо в процесі вивчення місцевості. А можуть бути інші дані - графічні, текстові, коли в роботі використовують вже раніше створені карти та описи. Саме графічними та текстовими джерелами володів Пірі Рейс, який, звісно, мав доступ до архівів ще імператорів Візантії, котрі перейшли до султанської бібліотеки. На полях його мапи є позначки. В них повідомляється, що використовувані ним джерела належать до ІУ століття до н.е. та до ще раніших періодів. Досліджуючи карту Пірі Рейса, американський вчений Арлінгтон Г. Маллері виявив, що її проекція (тобто система переносу координат з глобусу на площину) незвична, бо географічний південний полюс карти (точка сходження мередіанів) розташована ... у Північній Африці. Польський академік - геолог Станіслав Ружицький в 1970 р. розповідав: "Ми працювали у серці пустелі Сахара на масиві Хоггар, де проводили дослідження, котрі остаточно переконали нас в тому, що центральна Сахара 450 млн. років тому була покрита льодовим панцирем типу антарктичного, а площа масиву Хоггар була в той час саме Південним Полюсом Землі". Але якщо в існування людини в таку давнину вірять хіба що квазі-теософи типу Олени Блаватської та її школи, то даний картографічний факт повинен змусити замислитися серйозних науковців. Якщо й легко пояснити, що дана традиція в картографії передана землянам від іншопланетної цивілізації, котра вже в ті часи спостерігала за нашою планетою, то більш вірнішим буде говорити про "математичний" вибір точки сходження мередіанів візантійськими картографами (чи навіть, довільний вибір, як обрано довільно нульовим мередіаном той, який стосується певної астрономічної обсерваторії в Грінвічі). Тому не доцільно пов?язувати даний факт "сходження мередіанів" в Африці із зображенням на карті "незледенілої" Антарктиди.

Відомий геораф ХІХ ст. П.Ф. Горсей, вивчаючи стародавні карти, прийшов до висновку, що, наприклад. карти Ератосфена (276 - 194 рр. до н.е.), точніше, їх копії, містять помилки, в котрих була певна система. Помилки ці говорять про те, що карти самого Ератосфена походили із більш давніших оригіналів, центр проекції котрих випадав на Вавілон або фінікійський Тір. Але головне інше: виходячи з астрономічних спостережень, котріі лягли в основу складання цих карт, він вирахував дату їх створення - 3666 рік до н.е. Дослідження показали, що всі, навіть найбільш ранні карти - прообрази, зазначені ПіріРейсом, грунтуються на ще старіших документах. Виходило, що невідомий картограф провів зйомку місцевості в Антарктиді, потім використав одержані дані для складання мапи. Й здійснив він це за 4 000 років до н.е.! На той час ще була змога побачити вільне від криги узбережжя.

Але на древніх картах зображали не лише Антарктиду, але й її "посестер", що колись із нею утворювали єдиний материк Гондвану. Так, Австралія, котра була відкрита в ХУІ ст., значиться на більш ранній карті, датованній 1510 роком. Турецька карта Хаджі Ахмеда 1559 р. (копія невідомого нам оригіналу) дає обриси та берегову лінію Північної та Південної Америк, на два століття випереджаючи свідчення першовідкривачів. Також турецька карта, що датована 1559 роком (копія більш ранньої, як зазначено на ній), відтворює з разючою точністю Тихоокеанське побережжя Північної Америки та Аляску. І на цій карті нема Берінгової протоки. Між Сибіром та Аляскою - сухопутний міст, який, як стверджують геологи. зник 30 000 років тому., в епоху палеоліту. Також на карті Птолемея нанесені білі зони. Згідно із сучасною наукою контури цих зон накладаються на області поширення залишків останнього льодовика, що датуються як 10 000 років тому.

Пергамський представник школи граматиків Кратес Міллоський (пом. в 145 р. до н.е.), який настоював на тому, що Земля має форму кулі, збудував модель планети (три метри в діаметрі) - і наніс на неї всі ріки, моря, гори та міста, звіряючись із давніми манускриптами. Він, зокрема, зобразив чотири континенти, розділені двома великими океанами - з півночі на південь і зі сходу на захід. Обидва перетиналися за Геракловими Стовпами (Гібралтаром). Крім Кельтики, Іберії, Греції, Малої Азії, Єгипту, Лівії, Індої (Індії), Скіфії тощо на його карті материки "Періеція" (на місці Північної Америки), "Антиподія" (Південна Америка), "Антеція" (Австралія)... Через 300 років після Кратеса географ Клавдій Птолемей помістив "Терра Інкогніта Аустраліс", означивши її пунктиром від південного виступу Африки у східному напрямку до Золотого Херсонесу, півострова Малакка, і замкнув Індійський океан у внутрішнє Південне море, аналогічно до Середземного, і це зображення протрималося на світових картах аж до ХІХ ст.

На думку науковців, цивілізація на Землі постала лише наприкінці 4 000 року до н.е. На той час вже існувала праукраїнська - Трипільська культура та почала розвиватися культура стародавнього Єгипту. Згодом, приблизно 3 000 року до н.е. постала цивілізація на Близькому Сході, в Шумері. В другій половині цього ж тисячоліття - в Індії. Що ж то за цивілізація, представники якої залишили свідчення про нескуту кригою Антарктиду?

Відомості про Антарктиду, отримані через мапу Пірі Рейса, не самотні. Їх повідомляють також картографи Оронтеус Фініус, Герард, Меркатор, Філіп Буаше. Вони, як і Пірі Рейс, користалися під час складання своїх карт старезними джерелами. На їхні мапи ненанесено те, чого вони не могли побачити на власні очі. А могли лише скопіювати, перемалювати в своїх поінформованих попередників.

Так, на мапі в Оронтеуса Фініуса, складеній 1532 року, вільні від криги береги Антарктиди займають ще більшу площу, ніж у Пірі Рейса. Це, опріч Землі Королеви Мод, ще й Земля Ендбері, Земля Вілкса, Земля Вікторії, Земля Мері Берд. Результати сейсмічної розвідки знову вказали на подібність обрису місцевості під кригою та місцевості на мапі. До того ж, дослідники зробили свердловини на дні моря Росса (Земля Вікторії). Зі свердловин було взято проби відкладень. За допомогою радіовуглецевого аналізу визначено їх вік. Науковці дійшли висновку, що джерелом цих відкладень були антарктичні річки. Ті, що зображені на мапі. Колись річки насправді вливалися в море Росса - там, де в наш час у нього сповзають льодовики Скотта й Бредмора.

Меркатор, якого вважали найславетнішим картографом ХУІ століття, склав кілька мап Антарктиди. Невідкритий на той час материк зображений ним у найменших подробицях. Мис Дарт і мис Герлахера на Землі Мері Берд, Берег Принца Гаральда, острів Падда в затоці Лютцова - Хольма та багато іншого в нього навіть впізнаваніше, ніж на карті Оронтеуса Фініуса.

Особливо зацікавлюють мапи Буаше, який жив у ХУІІІ сторіччі. Він, напевно, користувався ще давнішими джерелами. На його карті 1737 року Антарктида цілковито вільна від крижаного покриву. Вона має вигляд архіпелагу, розділеного протокою. Таке зображення тривалий час видавалося фантастичним. Проте 1958 року сейсмографічні дослідження підтвердили відтворене на мапі. Антарктида ВИЯВИЛАСЯ НЕ МАТЕРИКОМ. Під крижаним панцирем ховається архіпелаг, розділений протокою на дві частини.

Вивчення мап дає підстави припустити, що картографічні джерела Пірі Рейса й Меркатора могли бути створені в добу, близьку до 4 000 р. до н.е. Джерело, використане Оронтеусом Фініусом, було складене ще раніше, коли льодовик покривав лише центр Антарктиди. Й, нарешті, джерела, послуговуючися якими виготовив свої мапи Буаше, мають бути ще давнішими. Їх могли скласти, коли обледеніння ще не було. Тобто за 13 000 років до н.е.!

Є одна гіпотеза, згідно з якою Антарктида не завжди розташовувалася на звичному для нас місці, всередині Південного Полярного кола. Раніше вона лежала приблизно на 3 000 кілометрів північніше (а мільйони років тому спільно з Африкою, Південною Америкою, Індостаном та Австралією утворювала єдиний материк - Гондвану). Але відбулося зміщення земної кори - Антарктида посунулася й посіла місце Південного полюса (до цього на Південному полюсі перебувала сучасна Північна Африка). Клімат змінився, різко похолодшало. Почала наростати й поволі розповзатися льодовикова шапка, яка ще 30 -35 млн. років тому охопила лише Східну Антарктиду (тобто більш масивну її частину; в центрі - гори Гамбурцева).

З десяток років тому було здійснено буріння свердловини в крижаному панцирі Антарктиди і на глибині майже півтора кілометра було виявлено сліди вулканічного попелу - результат місцевої вулканічної діяльності. Проте найцікавишою є дата, до якої відносять цей попіл - від 8-го до 12-го тисячоліття до н.е. ("Неделя", М., 1968, № 41, с. 19).

Також поширене уявлення про те, що Антарктида повністю покрита снігом або льодом правильне, але не цілком. Дійсно, тільки 2% всієї поверхні континенту вільні від снігу і льоду, але вони складають приблизно 2,5х105 км2. Ці вільні від льоду території, що дуже цікавлять науковців, розташовані біля країв континенту, значна частина - біля російських станцій Мирний і Новолазарівська, а також вздовж Трансантарктичних гір, котрі, будучи продовженням Андських гір Латинської Америки, є мовби спинним хребтом материка, що простягається від мису Адер, південніше Нової Зеландії, вздовж західного берега моря Росса і майже через весь континент. У Трансантарктичних горах знайдено найбільш обширні (4000 км2) і найбільш відомі вільні від льоду області - "Оаза Мак-Мьордо" та "Область Сухих Долин", розташовані біля станцій Нової Зеландії та США. Топографія цих вільних від льоду долин одна з найкрасивіших на Землі. Оаза Мак-Мьордо складається з трьох глибоких, вільних від льоду долин, котрі колись теж були покриті льодовиками. Кожна долина має довжину майже 100 км і ширину від 2 до 5 км. Дно долин покрите моренами, залишеними льодовиками, піщаними дюнами або оголеними скелями. Тут і там на дні долин розташовані озера, що замерзають на більшу половину року, крім короткого періоду літа. над долинами підіймаються гострі піки висотою 2000 - 3000 м. Більша частина їх вільна від льоду. З високо розташованих долин між цими піками течуть схилами невеликі льодовики. В окремих місцях вони рухаються самим дном долин. Колір скель складає відтінки коричневого - від світло-коричневого, довго перебуваючого на повітрі граніту, до темно-червоного підданого впливові погоди базальту. Окремі камені мають відтінки сірого. Ці кольори контрастують з білим кольором льодовиків та яскраво-блакитним небом. Через те, що тут нема рослинності, то відсутній зелений колір. Аналогічні області вільної землі в берегових районах знайдено в оазі Бангера біля станції Мирний. Тут більш рельєф заповнений височинами. Часто зустрічаються маленькі озера.

Грунт Антарктиди сприятливий навіть для вирощування урожаїв. Він родючий та містить резерви невивітрених і частково вивітрених мінералів, що підвищують родючість. Експерименти показали, що грунт Антарктиди, перенесений у нормальні температурні умови, придатний для проростання рослин. Навіть вирощуються такі рослини, як салат і редис.

 Можна припускати, що до обледеніння, себто за 13 000 років до н.е., Антарктида (чи вірніше, її Західна частина, що омивається Атлантичним океаном і являє собою архіпелаг) була населена людьми. Це була високорозвинена цивілізація, що існувала допоки остання смужечка суходолу не вкрилася кригою. Цікаво, що творці архаїчної цивілізації в Індії Мохенджо-Даро, дравідомовні таміли зберегли міф про те, що їхні предки в "епоху Ужі" переселилися з перебуваючого на південь від Індостану, в Індійському океані, величезного материка Тамалахам (Тамілілам). Не без підстав, його залишком вважають острів Цейлон (індуси його називають Шрі Ланка, а дравіди - Навалам), який разом із більш обширною частиною суші, названою вченими Лемурією (до неї входили Мадагаскар, Сейшели, Іранський, Афганський та Тібетський осколки Гондвани) "підчепив" Індостанський субконтинент і відірвав від Антарктиди.

Ведичні легенди аріїв розповідають, що первинно островом Ланкою та океаном Сагара володів бог Кубера Вайшравана, тобто син мудреця Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні. Він був зроблений за благочестя богом підземних багатств та колісниці Пушпаки, здатної літати у повітрі. Його зведеним братом був ракшас Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки. Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом. Кубері належить чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру, його слуга Манібхадра - бог торгівлі, його дружина - чарівна Ріддхі, принцип процвітання, його друг - бог Шіва, який навчив його таємниці Тантри та йоги. Його свита - це якші, кіннари та гухьяки, його народ - "ітараджана" - "інші люди" (або "пуньяджана" - "чисті люди"), що змушує згадати "антиподів" - за грецькою міфологією, жителів Південного материка.

Про похований в океані міфічний острів Потала ("Причал кораблів") розповідають індуїстські та буддиські тексти. Палац далай-лами у Лхасі наділяється епітетом "Друга Потала" ("Дунзін нійбо"), бо він вважається втіленням володаря острова Потала Авалокітешвари (зверніть увагу на компонент "-кітеш-" в цьому імені і на назву давньоруського граду Кітеж; вірогідно, що уявлення про це принесли на Русь кангари - печеніги, які були сповідниками ваджраяни). Шостий панчен лама Лобсан Балдан Еше (в ХУІІ ст.) писав: "Відпливаючи на кораблі від згрупування Рамешварі (південь Індостану) у південному напрямку, рухаємося до двіпи (острову) Сінгала (Цейлон), потім прибуваємо у землю Сінгала. Звідти корабельним шляхом у південному напрямку досягаємо гори Потали".

Знає про південну прабатьківщину і епос західних "арійців" - легендарна Едда: на півдні лежить чарівна країна світла і вогню Муспелльсхейм, якому протистоїть неосвоєна північна земля туманів - Ніфльхейм. Між ними - першозданний океан Гінуннгагап. З боротьби "вогню і льоду" народжується "сучасна епоха богів асів" (додавання до горизонтальної площини "Ніфльхейм-Муспелльсхейм" ще й вертикальної - з світами Верхнім, Нижнім та Мідгардом, "огороженою серединою", житлом людей), майбутнє якої - апокаліптичний Рагнарьок - "Сутінки богів" (аналог індуїстської "Каліюги"). Знаменно, що сучасність сприймається Еддою як "велетенська зима" Фімбульветер.

Етнологи, що займалися вивченням архаїчних культур півдня Євразії, дійшли висновку, що десь у ІУ тис. до н.е. відбувся розлам єдиної протоеламо-убаїдсько-дравідійської цивілізації та її єдиної мови на три самостійні гілки - дравіди заселили південний Індостан, убаїдці - південну Месопотамію, а еламіти - південний Іран. Пришлі потім з півночі у Месопотамію шумери асимілювали убаїдців, внаслідок чого зберегли їхній переказ про переселення з півдня, з країни Дільмун, на чолі з богом Енкі (це убейдське ім'я зберегли шумери, вавілоняни називали цього бога Еа, а греки, що заселили Месопотамію в еліністичну епоху, - Оаннес). Єгиптяни, у свою чергу, зберегли свідчення про те, що повна скарбів країна, що розташована на острові в водах Уадж-Ур (Індійський океан), "зникла у хвилях".Також збереглася казка про мандри єгипетського купця у водах Уадж-Ура до острова Змія. Тут він довідується з розповіді самого Змія, що велетенська зоря спустилася і знищила весь його рід - "75 зміїв з дітьми моїми та братами моїми".

Вчені дійшли висновку, що ця премордіальна цивілізація на південь від Індостанського субконтиненту була представлена європеоїдами - меланхроями, людьми, з темною шкірою та європеоїдними рисами обличчя, подібними на теперішніх жителів Ефіопії і на індостанських тода - жителів Блакитних гір. Грандіозний процес, що названий неолітичною революцією та охопив у Х - ХІ тис. до н.е. величезні простори Старого Світу, міг піти в цій південній цивілізації більш швидшими темпами, ніж в інших країнах, - і тут раніше, ніж будь де, відбувся "скачок" від віку каменя до віку металу. На основі первісної, премордіальної "мови малюнків", піктографії, почало складатися протиписьмо, що пізніше лягло в основу протошумерського, протоіндійського, протоеламського письмен - найдавніших на Землі. Представники Премордіальної цивілізації володіли розвинутою технікою мореплавства, вони засновували в нових землях колонії та поселення (причиною цього, можливо, служив наступ льодовика на Західний архіпелаг в Антарктиді та перенаселення величезного масиву островів (про які свідчать т.зв. "мікроконтиненти" - участки океанічного дна, що мають не океанічну, а материкову кору) між Антарктидою, Мадагаскаром, Сейшелами та Цейлоном, що з часом були затоплені. Тоді ж, біля семи тисяч років тому і відбулося розділення єдиної "прамови" на гілки, що дали початок убаїдській, еламській та протодравідській мовам. Пізніше протодравідська почала ділитися на самостійні мови, на котрих тепер говорять двісті мільонів чоловік, в той час як мова еламітян перестала існувати біля трьох тисяч років тому, а мова убаїдців була асимільована прийшлими шумерами в ІІІ тис. до н.е. Взаємодія з місцевим населенням, з культурами неоліту, створеними місцевими жителями країн, куди прибували вихідці з Антарктиди, пояснюють і риси розрізнення між спорідненими цивілізаціями. Природні умови теж відіграли свою роль. В Індостані протодравіди певним чином "деградували" - їм довелося пристосовуватися до буйної природи "країни чудес", боротися з джунглями, дикою звіриною, тропічними ливнями - і це наклало на протоіндійську цивілізацію Мохенджо-Даро специфічний відбиток, котрий вирізняє культуру Індії і по сьогодні. Те ж саме сталося і з прибулими в ІІ тис. до н.е. в Індостан з півночі арійськими племенами. У Месопотамії до приходу убаїдців існувала стара культура кам'яного віку, але вона була надто примітивною - ось чому цивілізація Убаїду стала основою наступних цивілізацій Месопотамії - шумерської, вавілонської, ассірійської та арабської. На території Еламу був свій неоліт, свої природні умови - і звідси характерні риси, властиві лише еламській цивілізації. Таким чином, жоден відкіл премордіальної цивілізації не зберіг премордіальну чистоту. Найнезначнішою була хвиля міграції премордіалів у долину Нілу, через Червоне море і Ваді-Хаммамат. Неоліт Єгипту вже здійснював "скачок" у цивілізацію з причин різкого наступу Сахари та загибелі самої Сахарської цивілізації у всій Західній Африці. Тому вклад премордіалів з Антарктиди був тут невеликим і відбився тільки в деяких проявах єгипетської цивілізації, таких як ієрогліфічне письмо, вірніше, від прибульців запозичили принцип письма, передаючого звукову мову.

Але, як відомо, письмо носило сакральний характер і для ментальності архаїчних етносів намальований знак був невіддільний від його звучання. Тому якщо і використовувалися чужі писемні знаки для позначення слів чи звуків своєї власної мови, проте ретельно зберігалося первинне (премордіальне) їх звучання (що вже сприймалося як "ім'я" знака), для чого укладалися і спеціальні словники. Саме завдяки таких словників - білінгв дійшла до нас шумерська мова, писемність якої використовували семітомовні ассірійці, вавілоняни, індоєвропейські хетти, урартійці та хуррити і безліч інших племен.

"... В архаїчному шумерському письмі, - пише дослідниця Є. Антонова, - знак у вигляді вписаних овалів з виростаючою із зовнішнього рослиною мав значення TU, TUD - народжувати, творити. У шумерському класичному написанні він виглядав як два вписаних трикутника (DU), з рослиною на вершині. Трикутник з косою штриховкою і штрихами на бокових гранях означав осінній місяць тішрі. а у старовавілонській читався tamu - покривати, закривати і napharu - всеспільність. Поєднання цих двох знаків означало "виходити", "походити". Характерно, що заштрихований овал архаїчного шумерського письма у класичному представляє як ромб і навіть трикутник зі значенням КІ - земля, грунт, низ, місце, потойбіччя. Квадрат із перекресленими сторонами (тобто який складається з трикутників) має значення BARAG, BARA, BAR - божественний трон, святилище, а також весняний місяць нісан - перший місяць року" (Антонова Е.В. К вопросу о происхождении и смысловой нагрузке знаков на статуэтках анауской культуры // Сов.археология. - 1972. - № 4. - С.14).

Іноді мова письма сприймалася як "мова богів", мова для сакрального вжитку (явище це поширене аж до арктичних палеоазійських народів), або "мова чоловіків" або "мова жінок", на якій навіть існує спеціальна література. Як правило, існують міфи про те, що герої привносять для нових речей слова з "мови богів" (аж до слова "Грааль" включно), тобто субстратна лексика проявляється щонайперше через систему культурних термінів різних семантичних груп та різних сфер уживання (отже, має надійну позамовну інтерпретацію в археолгічних пам'ятках певних культур). Не оминули це і предки трипільських племен, що населяли сучасну Україну і мову котрих вважають приналежною до до-індоєвропейського субстрату (циркуммедетиранської лінгвістичної зони Старої Європи, за М. Гімбутас). Саме для цієї прамови (оскільки фонологічна система мови формується в найраніший період її існування) характерні рівномірне чергування голосних та приголосних і "закон відкритого складу"(аналогічний діє у японській мові), що відрізняє досі його прямих нащадків слов'ян від найближчих балтійських та інших індоєвропейських мов (щоправда, збереження його тільки у східних слов'ян свідчить про редукцію відкритого складу, а отже, він міг бути характерним і для тих мов, де він зараз не спостерігається; про це свідчить прагрецька доалфавітна писемність Кріту - так зване "лінійне письмо Б").

Власне британський лінгвіст та літератор Дж. Р.Р. Толкієн, виходячи з того, що населення Старої Європи було до-індоєвропейским, спробував відновити (вичистити з мови пізніших прибульців - індоєвропейців) цю премордіальну мову Європи, яка отримала назву "квенья". Як зазначає сам дослідник, індоєвропейська цивілізація марно намагалася стерти з пам'яті народу - носія його "таємну первісну культуру".

Британський генетик Б. Сайкс прийшов до вражаючого висновку на основі дослідження мітохондріальної ДНК, що передається по-материнській лінії, а саме: в генетичному відношенні сучасні європейці у переважній більшості є прямими нащадками мисливців - збирачів епохи верхнього палеоліту (кроманьйонців), в той час як вважалося, що давнє населення було витіснене порівняно молодими праіндоєвропейцями - землеробами та скотарями в епоху неоліту (починаючи з 7 тис. до н.е. вони розпочали інвазію з Близького Сходу на Балкани і далі в Центральну Європу; друга гілка йшла через Гібралтар в Іспанію, Португалію, Західну Францію та Західну Британію), тобто носіями лінійно-стрічкової кераміки. Але якщо свого часу палеолітичні кроманьйонці безжально витіснили з Європи неандертальців, то суто нащадки близькосхідних праіндоєвропейців у генетичному відношенні складають лише 20 % від всіх сучасних європейців (Сайкс Б. "Палеолітичні і неолітичні витоки у європейському мітохондріальному генофонді", журн. "American Jounal of Human Genetics", 1996, липень).

Мігель Серрано

МИ - СУРДИЧНІ ЛЮДИ

Мігель Серрано - всесвітньо відомий письменник і мандрівник, автор багатьох книг, перекладених на всі європейські мови (Trilogia de la busqueda en el Mundo Exterior, 1974; No celebraremos la muertede los Dioses Blancos, 1992; Trilogia del Hitlerismo Esoterico, 1995; Nuestru Honor so llama Lealtad, 1994; Memorias de EI y Yo, 1998). Читачам Серрано знайомий за книгою "Відродження героя" (Русское слово, 1994) і невеликим публікаціям у журналі "Атака". Біографія Мігеля Серрано повна таємниць і несподіваних зустрічей. Він народився в 1917 р. у Сантьяго-де-Чилі. У 1947-48 р. був учасником експедицій в Антарктиду, де шукав оазис з гарячими джерелами. Він пропонував Ханні Райх, знаменитій льотчиці III Рейху, зробити політ з метою проникнення усередину полоса Землі через отвір біля Південного полюса. Ім'я Мігеля Серрано, єдиного цивільного члена експедиції, було написане чилійськими військовими на горі в Антарктиді. З 1939 по 1945 р. М. Серрано був видавцем і директором журналу "Ла Нуева Едад". Посол в Індії з 1953 по 1962 р. Був особистим другом Джавахарлала Неру і Індіри Ганді. Єдиний іноземець, якого прийняв у Гімалаях Далай-лама, що втік із захопленого китайцями Тібету. Посол у Югославії з 1962 по 1964 р., одночасно був акредитований у Румунії і Болгарії. З 1964 по 1970 р. посол в Австрії, а також посол при Міжнародному комітеті з атомної енергії у Відні (МАГАТЕ) і комітеті ООН з промислового розвитку. Належав до Герметичного товариства, створеного Карлом - Густавом Юнгом і Германом Гессе. Жив 10 років у Швейцарії в будинку Германа Гессе. М.Серрано вів безустанні пошуки таємних міст Шамбали й Агарти в Гімалаях, а також міста Цезарів в Андах. Йдучи слідами Отто Ранка, відвідав руїни Монсегюра в Піренеях і печери Сабарте. Від Сан-Хуану де ла Пенья пройшов по дорозі на Сантьяго-де-Компостела, що колись вела до великого кромлеха в Стоунхенджі (Англія). Він був добре знайомий із Езра Паундом, американським поетом, якого замкнули в божевільний будинок за співробітництво з італійськими фашистами, і виступив ініціатором спорудження першого у світі пам'ятника поету в Медінаселі біля іспанського міста Сорія. Пам'ятник був відкритий у присутності Ольги Радж, удови Паунда. В даний час живе Чилі і продовжує свої пошуки в Андах. Дана добірка публікується з видань "Едіторіаль Солар"(Богота) і Жана Кюрюче (Елетт, Франція).

Раса, до якої відноситься вся ця велика космічна тема, це Духовна раса, раса Легенди. Вона не має ніякого стосунку до біології, до суто фізичного плану, до наук зовнішньої Землі. Міф і Легенда так само неподільні, як і Архетип. Вони мають визначене місце планети лише на один момент, щоб вивести її зсередини і зовні в Єдиний світ. Лише у визначені історичні періоди вони влаштовуються в якомусь центрі живого тіла Землі і, діючи звідтіля, втілюються в людях, щоб їхня місія стала Долею... Християнство зробило нас "жебраками духом", обрізавши космічні корені трагедії, зоряної історії людини. Ми народилися не 6000 років тому, а сотні тисяч років тому. Не всі ми походимо з цієї Землі, у нас є предки з інших зірок. Значні розходження, що існують на поверхні Землі, це не розходження між англійцями, французами, німцями, італійцями, іспанцями, японцями й індусами, білими, неграми і жовтими, вони мають метафізичні корені в різних космічних початках, на ворожих один одному зірках, у "космічних центрах", звідкіля виходять впливи, послання і накази. І цього не можна змінити довільно, не викликавши сум'яття в Єдиному світі, вгорі і внизу, у всіх його частинах. Війна не тут почалася, не тут і скінчиться.

"Та чи всі люди насправді люди?"

На Землі живуть три раси, три різних види: божественна, не змішана полярна раса гіпербореїв, верховна керівниця людства; напівбожественна раса атлантів, дітей Удови (Ісиди, Люсіни, Белісени, Чорних Дів) і власне земна раса. Цей розподіл у точності відповідає трьом гунам індійської дуалістичної філософії санкхья (саттва, раджас і тамас) і трьом категоріям, на які тантризм "каула" поділяє людство: дівья, вірья і пашу, тобто божественні сіддхи, герої і люди-тварини. Перша категорія відповідає посвяченому сімейству кула (тантричні каули-гіпербореї) - тільки вона може робити таємний обряд Панчататтва. Сіддха - це людино-бог, звільнений (також від впливу зірок - на нього астрологія не поширюється), Чакравартин, Цар світу, Макса-Хаун чи владика-маг мовою басків-атлантів. У сенсі алхимічного посвячення, магічної мутації, можна перейти з однієї раси в іншу, підвищити або понизити свій рівень. У наш час відбувається зниження, навіть нижче рівня земного людства в країнах матеріалістичного колективізму. У такий же спосіб можна піднятися вище божественного рівня. Тому не всі люди на цій планеті рівні. Новаліс ставив запитання: "Та чи всі люди насправді люди?". Й сам же відповідав на нього: "Дуже може бути, що є істоти з людською зовнішністю, зовсім відмінні від людей".

Сліди Білих Богів

Т. зв. тубільні раси, зустрінуті білими в Америці, являють собою продукт інволюції, суто земного процесу, і походять від роботів, створених шляхом генної інженерії на інших зірках або у магічних лабораторіях Атлантиди для виконання робіт з матерією, що ущільнилася в процесі інволюції небес. І всіх їх зараховують до людства, до людських істот, зрівнюючи їх відповідно до неосвіченої чи підступної концепції Каліюги з напівбогами і богами зоряного походження, що прийшли з ворожих один одному зірок.

Інволюція - це кошмар. Істоти, занепалі у віддалені часи і котрі всоталися добровільно або в силу якихось причин з інших світів і рівнобіжних часів, опускаються до рівня тварин, рослин, мінералів і навіть енергетичних вібрацій. Різні кольори рас мають стосунок до космічної алхімії, і їхнє значення стає більш зрозумілим, якщо звернути увагу на колір аури, що мають сіддхи і дівья. При нинішнім повному змішанні рас, що сприяє прояву темних сил, стає всі важче забезпечувати кількість мутацій, необхідних для подолання драми інволюції, через яку ми все ближче до вічного повернення Атлантиди, жахлива катастрофа якої, за Платононом, була саме наслідком змішання напівбожественної раси з людьми-тваринами, а може бути, і просто з тваринами і роботами, тобто "Расового гріха", що стер всі алхимичні кольори і породив "недоторканих", як в Індії, де змішання рас не пішло на користь нікому, знищивши "хромосомну посвяту".

На Землі чотири різних види людей

На Землі живе не одне людство, а три, може бути, чотири, подібно тому, як існують чотири касти. Пролог до історії був написаний не на цій Землі, а на Іншій. Це там почалася війна, і переможені "падали як із хмар" у своїх вогненних колісницях. Це біблійні "нефілім", гіганти іншого світу, ірландські Туата де Дананн, аси північних саг, кабири Ґете. Це - перше, божественне, людство. Але тоді на Землі вже жили суто земні люди, може бути, що раніш потрапили звідкись на цю планету і занепалі до примітивного стану під впливом середовища або якоїсь катастрофи. Це третє людство. Результат його інволюції - тварини. "Занепалі ангели", нефілім, "змішалися з дочками людськими, навчивши їх фарбуватися і прикрашатися". Чоловіків "вони навчили сільського господарства і військовому мистецтву". Про все це сказано в Книзі Еноха. Це було друге падіння ангелів, з любові або з необхідності. Так само іспанці в Америці змішалися з аборигенами-індіанцями. Від шлюбів прибульців і людей народилися древні герої, напівбоги, вірья. Це - друге людство. Четверте людство - результат змішання земних людей із тваринами. Це біблійні "шеідім".

Частина не вище цілого.

Треба говорити так: "За богами їх пізнайте їх". Арійці - язичники, а язичеські боги живуть і дають жити іншим. Часом вони воюють один з одним, але ніколи заради духовної винятковості, а тільки через різне розуміння обов'язку, у боротьбі за сфери впливу або ж влаштовують військові ігри. Єдиний бог семітів, навпаки, винятковий. Крім його істини, ніякої іншої не було і не буде. Ніяких нових утілень, ніякого відродження богів. До Христа людство жило в "язичеській омані", у гріху. І цьому учить не тільки релігія. І для марксистів нічого не було до Маркса і нічого не буде після нього. Євреї завжди ставлять частину вище цілого. Для Фрейда існує тільки секс, для Маркса - тільки економіка.

Ієгова не дозволяє ніяким богам існувати поруч з ним. Це - ревнивий, місячний, владний, винятковий бог. Такий же єдиний Бог християн. Як відмінні від цього арійська концепція Ляйбница з його множинністю монад чи індійська санкхья з безліччю пуруш. Дійсний арієць не може бути ні монотеїстом, ні фанатиком істини, він завжди буде язичником з безліччю богів і демонів, як греки, як індуси, із шиваїтським розумінням життя, тому що багато хто з арійців мають неземних предків, "ангелів", що спустилися на Землю.

Переклад із іспанської Оксани - Марії Головерси.

Ігор Антощак

На думку вчених, велетенський метеорит, який 65 мільйонів років тому впав на території сучасної України, був однією з причин настання льодовикового періоду та вимирання динозаврів.

"Страшніше за атомну бомбу", - таке пояснення завроциду - загибелі динозаврів запропонували працівники американо-мексиканської компанії "Пенсілд і Камарго" ще двадцять років тому. Але їм не вдалося знайти вагомих аргументів, які б змусили науковий світ повірити у їхню теорію. В 1990 - 1991 роках майже одночасно в незалежності один від одного таку ж версію про вимирання динозаврів запропонували науковці Гіл де Брандт і Шарптон, - розповідає доктор геолого-мінералогічних наук Інституту геологічних наук Національної академії наук України Євген Гуров.

 Учені припускають, що близько 65 мільйонів років, на межі епохи крейди та третинного періоду, тому на півострів Юкатан у районі Карибського моря впав величезний метеорит. Він був діаметром близько 10 км, з розряду важких, які містять значні кількості металів від заліза до іридію. Його масу оцінюють у понад три з половиною трильйони (3 6000 000 000 000) тонн. Не зовсім точно відомо, чи це була суцільна маса, а отже, якийсь із астероїдів, що оберталися довкола Землі та Марса, чи, можливо, група тіл, які утворювали ядро комети. У геологічних відкладах того часу виявлено іридієві аномалії та домішки рідкоземельних металів, які в такій кількості та в такій концентрації на Землі не зустрічаються. Метеорит такої величини і маси легко може пробити весь захисний шар атмосфери. Енергія удару, за порядком порівнювана з ядерними запасами, перетворила це тіло чи цю групу тіл в тисячі мільярдів тонн пилу, які атмосферні течії простягнули над усією поверхнею Землі і викликали настільки сильне і довготривале помутніння атмосфери, що протягом щонайменш чотирьох місяців на всіх континентах практично припинилися нормальні процеси фотосинтезу рослин. Запанувала темрява, в якій поверхня суходолів, яку не обігрівало проміння Сонця, охолола за цей час дуже швидко, на противагу Світовому океану, який з огляду на свою величезну теплоємність, охолоджувався значно повільніше. Тим не менше, океанські водорості, одне з головних джерел атмосферного кисню, також втратили тоді здатність до фотосинтезу. Це викликало вимирання величезної кількості тварин і рослин. Найбільш імпозантними результтами тієї катастрофи було вимирання величезних теплокровних рептилій, яких зазвичай називають динозаврами, хоча також вимерло кількасот інших видів.

Після того, як опали рештки розтрощеного метеорита, і цим самим після очищення атмосфери, серед відродженої рослинності відбулися численні видотворчі опромінення ссавців, які через якихось сорок мільйонів років дали початок тим гілкам приматів, з яких походить Homo sapiens.

Приблизно тоді ж дещо менше за розмірами космічне тіло зіткнулося із Землею на території нинішньої Кіровоградської області в Україні. Через ці катаклізми життя на нашій планеті перевернулося з ніг на голову.

За його словами, український кратер, утворений від падіння метеорита, має 24 км в діаметрі. Він лежить на межі Кіровоградської і Черкаської областей, між містечками Олександрівкою та Кам'янкою.Наслідки падіння метеорита мали локальний характер - тоді добре струсонуло теперішню територію Східної Європи. Хоча удар метеорита об землю можна прирівняти до вибуху атомної бомби, у кілька мільйонів разів потужнішої за ту, яку американці скинули на японську Хіросіму. Вчені вважають, що українська астроблема ("зіркова рана") породжена осколком т.зв. Євро-Африканської комети, три найбільші ядра якої, разом із меншими, впали ланцюжком від Карського моря до Північної Африки вздовж дуги великого кола, котра у південному напрямку впирається у астроблему Оазис і її сателіт, що в Лівії, а у північному (півн.-східному) в астроблеми Карську та Гусівську з їхніми сателітами.

"Загалом в Україні є сім таких кратерів, - каже Євген Гуров. - Але жоден з них не потрапив до спеціального американського атласу, в якому позначено астроблеми (буквально - "зіркові рани") Землі. Причина проста - вони не дуже великі. Цікаво, що впадина діаметром 320 км розташована у західній частині Чехії поряд із прагою. Вона вважається кратером, утвореним внаслідок падіння на Землю космічного тіла. Так вважають вчені Бостонського університету Майкл Папажіанніс та Фарук Ель-База, що досліджували цей регіон. Космічне тіло це було діаметром 80 км, а енергія зіткнення - в трилліон раз перевищувала хіросімську атомну бомбу. Аналогічним за появою (від зіткнення з метеоритом в 450 тонн) кратером є озеро Кааліпюхаяра (Святе озеро) на острові Сааремаа (Естонія). Доктор геолого-мінералогічних наук з Інституту геології і геофізики АН колишньої Узбецької ССР О. Борисов висунув гіпотезу про аналогічне походження Аральського моря десь 40 млн. років тому. ("Известия", 1981, 13 июля).

Інша річ - метеоритний кратер у районі Карибського моря. Цей кратер - за уточненими даними, загальною довжиною 270 км - утворився приблизно тоді ж, коли й український. Але він набагато більший. Коли гігантська скеля в 45 кубокілометрів впала з неба на швидкості 40 км за секунду, те, що зветься зараз півостровом Юкатан, було дном моря. Стався вибух, що за силою дорівнював вибухові мільярда тонн тринітротолуолу (2 мільярдів хіросімських атомних бомб)... "Одразу після його падіння в атмосферу злетіло мільйони тонн земної породи. Розпочалися руйнівний землетрус та цунамі. У повітрі надовго зависла густа пилюка. Сонячне світло просто не могло крізь неї пробитися. Так було тривалий час, - пояснює голова комітету з метеоритів при НАН України, доктор геолого-мінералогічних наук Віра Семененко. - Земна поверхня врешті вкрилася льодом, настала зима. Усе живе вимерло разом із динозаврами". Авторами цієї гіпотези вважаються американський фізик Луїс Альварес та його син, геолог Уолтер Альварес. На думку їх наштовхнув надзвичайно високий вміст іридію та платинових металів у земних нашаруваннях того часу. Своєрідною "компенсацією" за нанесення збитків стало народження на дні та на берегах Мексиканської затоки одного з найбільших на Землі нафтових басейнів. Тут уже відомо більше 2000 родовищ, серед яких такі гіганти, як Іст-Техас, Монро та Картидж.

Та це був не перший вибух. Проаналізувавши історію планети за останні 600 мільйонів років, деякі вчені дійшли висновку, що катастрофи, які знищували значну частину живих істот та рослин, відбувалися приблизно кожні 26 мільйонів років. Щоб пояснити цей феномен, американський астрофізик Річард Мюллер здійснив дослідження будови Космосу. За його даними, Сонце має свого супутника (зірка - карлик, маса якої становить заледве одну дванадцяту маси Сонця), не ідентифікованого досьогодні (т.зв. Тіньова зірка або Немезіда). Сонце і його супутник обертаються у протилежних напрямках. Кожні 26 - 30 мільйонів років космічні тіла настільки зближуються, що "стривожують" хмари комет (т.зв. "хмара Оорта"), які курсують довкола Сонячної системи, і захоплюють частину з них усередину Сонячної системи. Деякі комети стикаються із Землею, викликаючи зникнення живих форм матерії. Інші вчені вважають, що при зближенні двох зірок відбувається "виривання" з надр Сонця нових планет та комет. Як наслідок, тимчасово оголюється ядро планети, внаслідок чого на Землю потрапляє жахлива кількість радіації. Чи не від того загинули всі динозаври, коли народжувалася чергова мала планета, що стала потім супутником більшої планети у Сонячній системі?

Величезні метеорити на Землю не падали, умовно кажучи, давненько. Причина, як вважають вчені, проста - закінчився космічний мінерал. Відома так звана гіпотеза акреаційної появи нашої планети. За нею, Земля утворювалася поступово внаслідок зіткнень і об'єднань в одне ціле багатьох великих уламків первинних космічних тіл. Згодом цей матеріал вичерпався. Але в нашій Сонячній системі нині залишився пояс астероїдів між орбітами Марса і Юпітера (т.зв. "пояс Фаетона"). Віра Семененко каже, що пояс утворюють метеорити діаметром від 100 км до десяти сантиметрів. Але усі вони літають і не об'єднуються, тобто не створюють нової планети. Вчені пояснюють це двояко: або ці уламки колись були планетою Фаетон (меншою за Марс, але більшою за Меркурій; десь діаметром 5900 км), що через якусь причину розлетілася на друзки, або вони не об'єднуються через гравітаційні сили Юпітера та Марса. Так чи інакше, але метеорити саме з цього пояса інколи падають на поверхню Марса та Місяця.

Проте існують і протилежні погляди. Науковий співробітник Денверського музею природної історії (штат Колорадо, США) Керк Джонсон засумнівався щодо висновку про те, що в кінці крейдяного періоду охопили всю Землю грандіозні кліматичні зміни. Палінологи вважають, що у Північній Дакоті тоді вимерло не більше 30 % видів рослин. Більше того, співробітник Геологічного управління США в Денвері Дуглас Ніколс прийшов до висновку, що палінологічні дані повністю закреслюють гіпотезу крупних кліматичних перемін у крейдяному періоді. Він вказує також на те, що навіть пальми та пандануси, що відзначаються дуже малою морозостійкістю, пережили часи переходу від крейдяного до третинного періоду у розташованій далеко на півночі провінції Саскачеван (Західна Канада). Науковий дослідник Канадського геологічного управління у Калгарі (провінція Альберта) Артур Суїт стверджує. що загибель багатьох видів флори почалася ще до кінця крейдяного періоду. він здійснив аналіз викопної рослинної пильці, що знаходять в Канаді та штаті Монтана (США). При цьому вияснилося, що скорочення різноманітності квіткових видів представляло собою розтягнений у часі тривалий процес. Загадковим є також розподіл жертв кліматичної катастрофи. Якщо у Північній Америці інтенсивність вимирання флори все ж достатньо висока, то в овій Зеландії зникло не більше 1 - 2 % всіх видів рослин, що розмножуються за допомогою пилку. Можливо, причина цього в тому, що ЗІТКНЕННЯ Землі з астероїдом відбулося НА ПОЧАТКУ СЕЗОНУ ВЕГЕТАЦІЇ в Північній Півкулі. Рослинам Півдня було легше перенести триваючий місяцями період "затемнення", адже вони в цей час вступали у період "сну" (New Scientist, 1993, 1887, 14).

Отже, апокаліпсис уже був? Чим докладніше науковці вивчають земну товщу, тим більше версій з'являється. Недавно в Інтернеті з'явилася інформація про знаходження нового 100-км кратера Манікуаган на сході Канади. За припущеннями вчених, 214 мільйонів років тому сюди впав п'ятикілометровий метеорит. Його удар об поверхню можна прирівняти до ударної хвилі, у 40 мільйонів разів потужнішої за вибух бомби в Хіросімі.

Цікаво також, що в руїнах міста Тіуанако в Андах виявлено дивний календар, в якому рік нараховував 290 днів. Тепер це місто розташоване в горах на висоті 400 метрів. На такій висоті практично нема рослинності, і умови не сприяють проживанню людей. Але там виявлено залишки порту, морські ракушки, зображення літаючих риб, скелети викопних морських тварин. Все це свідчить про те, що це місто колись перебувало біля моря. Геологи вражені, адже Анди піднялися 60-70 млн. років тому, в третинний період. Отже, на той час місто вже було, була цивілізація? Це підтверджують інші дані. Біля міста - озеро Тітікака. На його дні дослідники виявили залишки побудов, стіни, котрі були складені з величезних камяних блоків. Стіни йдуть вздовж вимощеної дороги. Вони розташовані паралельно один до одного і тягнуться протягом одного кілометра. Археологи вважають, що це залишки прибережного храму, де здійснювалися поховання важливих осіб. Храм виявився на дні озера у результаті процесу гороутворення.

Таким чином, вважають учені, знайдено ще одне підтвердження теорії про циклічність розвитку цивілізації на Землі. За цією теорією, нашу планету населяла РОЗВИНУТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ, котра зникла через падіння гігантського метеорита. За доказ може правити збірка бронзових таблиць, яку знайшли в Єгипті. На табличках зображено прилади і технологічні процеси, що були відомі ще в доісторичні часи. Так що пророцтва кінця світу аж ніяк не безпідставні. От тільки коли настане Апокаліпсис, достеменно не відомо нікому...

("Експрес", 2003, 14 січня, с. 8 та доповнення)

Наталія Литвин - Гуцуляк

ГРЯДУЧА ПРЕМОРДІАЛЬНА КАТАСТРОФА ?

Міфи - це казочки давніх. І серед них - давньоіндійський епос "Як Рудра руйнує Всесвіт", де стверджується, що Земля створювалася, руйнувалася і відроджувалася заново багато раз...

Так міркували я і мої друзі, аж поки не познайомилися з написаною Альбертом Ейнштейном в 1953 році фразою: "У полярному регіоні відбувається постійне накопичування льоду, котрий розташовується довкола полюсу несиметрично. Обертання Землі діє на ці маси, створюючи відцентровий момент, котрий передається жорсткій земній корі. Поступово зростаючи, цей момент досягне порогового значення, котрий викликає рух земної кори стосовно ядра планети, що може перемістити полярні райони до екватора". Порівняйте з давньоіндійським: "При цих потопах переміщуються континенти". Епос про Рудру наводить механізм катастрофи. Його неможливо видумати. Його необхідно знати.

А тепер повернемося на Землю, у її полярні райони. На Південному полюсі - материк Антарктида, на 99 процентів покритий льодом, об'єм якого досягає 30 млн. кубічних км. Центр ваги перебуває на 80-му градусі східної довготи і 85-му градусі південної широти. На Північному полюсі розташований Північний Льодовитий океан з маленьким об'ємом льоду, лише 0,03 млн кубокілометрів. На значному віддаленні від Північного полюсу перебуває найбільший острів у світі - Гренландія - на 80 процентів покритий льодом об'ємом 3 млн. кубічних км. Центр ваги перебуває на 45-му градусі західної довготи і на 70-му градусі північної широти. Обертається Земля з гігантською швидкістю і неврівноважена біля осі обертання - полюсів. "Льодова гантеля" Гренландія - Антарктида, де щорічно додається до 250 млрд. тонн льоду, породжує некомпенсовану відцентрову силу, котра прагне розвернути літосферу і зайняти нове місцеположення, перпендикулярне осі обертання.

Зрушується вся літосфера разом, як зрушилася б шкірка мандарина довкола його ядра. Вісь обертання при цьому залишається незмінною. Новим Південним полюсом стає Західна Африка, новим Північним полюсом - Папуа-Нова Гвінея. Знову некомпенсовані маси льоду біля полюсів. Гігантська Західна Африка співставима з Антарктидою, а Папуа-Нова Гвінея з індонезійським архіпелагом співставимі з Гренландією.

Розрахунки показують, що радіус нового екватора на перших порах буде на 10 км меншим, ніж був, полярний, навпаки, стане більшим і швидкість обертання Землі відповідно збільшиться, день скоротиться. У першому часі, все, що було в межах полюсу підніметься вище хмар, а в межах екватора - глибоко під водою. І цей випадок описаний міфами: "Гори чарівним чином ставали все вищими і вищими у порівнянні з тим, як піднімалася вода" (інки про потоп). Своє місцеположення стосовно рівня океану зберігають лише області в районі 45 градусів широти.

Розпочавши переміщення, Гренландія через 5 місяців виявиться в районі північного полюсу, а через 10 місяців буде на екваторі. В ці ж строки на екватор переміститься і Антарктида. Літосфера повернеться на 60-70 градусів. Дно Атлантичного океану раптово нахилиться до США і вся його вода впаде з висоти 75 метрів на східне побережжя Америки. За нею увірветься в "атлантичну трубу" і Північний Льодовитий океан, затопить Європу і Західно-Сибірську рівнину, наповнить через Тургайський прогиб Аральське море і частково відійде. У перші дні рівень Середземного моря підвищиться на 27 - 46 метрів, і море почне перетікати водопадом у Атлантику. По міру повороту літосфери на 20 градусів Іспанія стане островом, від Великобитанії та Скандинавії уціліють лише окремі островки. Всі низини Європи та Азії будуть під водою, затоплені будуть Східно-Європейська та Західно-Сибірська рівнини, глибина сягне 600 метрів.

Але найстрашніше відбудеться через чотири місяця після катастрофи. В цей час давній кільцевий розлом планети, що охоплює Червоне море, проходить через Італію, Францію, Англію, США і Мексику, суміститься з екватором. Ось список міст на цьому розломі: Аддіс-Абеба, Ієрусалим, Рим, Афіни, Неаполь, Париж, Мілан, Венеція, Лондон, Монреаль, Детройт, Нью-Йорк, Вашінгтон, Новий Орлеан, Мехіко, Сідней, Аделаїда, Мельбурн. Через неймовірний землетрус ці міста будуть зруйновані.

Через 10 місяців літосфера зупиниться, почне накопичуватися льод у Західній Африці і на Сході Південної Америки, котрі стануть Південним полюсом, почнеться зледеніння Папуа-Нової Гвінеї - Північний полюс. Запанують моря на більшій частині Європи, Північної та Південної Америки. Перебуваючі у тропіках Гренландія, Північний Льодовитий океан і Антарктида почнуть катастрофічно швидко звільнятися від льоду.

Весь цей катаклізм триватиме якихось 150 - 300 днів.

Пусковим гачком катастрофи може стати астероїд Ікар, що наблизиться до Землі в червні 2006 року.

Степан Сорока

БАТЬКІВЩИНА ЛЮДСТВА

Перші кроки людства - велика загадка історії. Щоправда, так здається не всім. Ті, хто добре засввоїв еволюційну схему "мавпа - людина", не бачать великої проблеми в тих перших кроках.

Зате над нею не одне тисячоліття сушать собі голову великі мудреці світу: хто ми і чийого роду? Де і в чому перші кроки людини? Щоб відповісти на ці запитання нормального людського розуму , давайте звернемося до Біблії, поглянемо сучасними очима на її трактування цієї проблеми.

"І сказав Бог: "Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що повзе по землі". І створив Бог людину по своєму образу, по образу Божому Він її створив, чоловіка і жінку створив їх" (Буття, 1: 26 - 28).

У наступній книзі знову розповідається про походження людини. "І створив Господь Бог людину з пороху земного. І вдихнув в лице її дихання життя - і стала людина живою душею" (Буття, 2:7).

Сталося так, що люди порушили заповідь Бога: не їсти плодів від дерева пізнання добра і зла, за що й були покарані. "І вислав його Господь Бог із саду Едемського, щоб порати землю, з якої він був узятий. І вигнав Господь Бог Адама. А на схід від Едемського саду поставив Херувима і меча полум'яного, який обертався довкола, щоб стерегти дорогу до дерева життя" (Буття, 3: 23 - 24).

Подвійне підкреслення "вислав" і "вигнав" - невипадкові. Може з'ясуватися, що рай був не на Землі! А звідси й не такими уже й суперечливими виявляються слова Біблії: "І сталося, що коли почали люди розмножуватися на землі, і народилися їм дочки. І побачили сини Божі людських дочок, що вродливі вони, і почали собі їх брати за жінок, яку хто вподобав. І промовив Господь: "Не буде Мій Дух перемагатися в людині навіки, - бо блудить вона, тому що тіло вона, і дні її будуть сто і двадцять літ". За тих днів на землі були велетні, а саме з того часу, як сини Божі стали приходити до дочок людських. І вони їм народжували, то були силачі, що славні від віку" (Буття, 6: 1 - 4).

Які ж висновки підказує наведений текст? Як на перший погляд, досить незвичні: про існування (точніше, контактування) на Землі двох типів людей - земних і "синів божих", від змішування між ними з'явилися два типи людей і, дуже ймовірно, на двох планетах, а не на одній Землі. Адже напочатку не жив в Едемському саду, а туди був поселений згодом, де йому Бог створив жінку Єву. Тільки як вони скоїли гріх, їх було вигнано з Едемського саду і вислано на "землю. з якої він був узятий".

Цікаво, що в Біблії спеціально наголошується: коли "сини Божі" сходилися з "людськими дочками" і народжувалися в них діти - велетні (нефіліми), саме тоді почалося велике розбещення людини. "І зіпсувалася земля перед лицем Божим, і наповнилася земля насильством. І побачив Бог землю, - ось вона розтлілась, кожне тіло збочило шлях свій на землі".

Очевидно, тоді мало місце не лише змішування двох рас людей ("синів Божих" із земними антропосами - нащадками неандертальців, синантропів та телантропів) і утворення нової земної популяції - гомо сапієнс, але селекція і в тваринному світі.

Отжже, генотип Ноєвої сім'ї був не моногенним, а включав і антропосний компонент, тому розмноження післяпотопної раси привело до такої глибокої та різноманітної антропологічної диференціації людства. На вихідну двотипність людського роду (тобто на два вихідні людські генотипи) вказувала антична традиція, яка поділяла всіх людей на людей Гери - ахейські народи та людей богині Венери - троянські народи. Причому давалася їм неоднакова і психологічна характеристика. У деяких народів культ Венери (святої П'ятниці - Параскеви) зберігся до досить пізніх часів. Так, наприклад, на Україні ще донедавна побутував у деяких подільських селах звичай, що перед весіллям чи в час нього зверталися до вечірньої (вранішньої) зорі, тобто до планети венери, і прохали благословення на шлюб. Як відомо, богиню Венеру зображали у багатоколірному вінку (як молоду на весіллі). І що цікаво: сучасні космічні дослідження виявили, що нічне небо Венери - в суцільному полярному сяйві, тобто багатоколірному "вінку".

Біблійні відомості і стародавні традиції не здаватимуться надто вже безпідставними, якщо ми звернемося до біологічних фактів.

У деяких жінок бувають с е м и м і с я ч н і пологи (не 7,5 чи 8-місячні), і з'являється на світ практично нормальна дитина. І хочемо ми того, чи ні, а мусимо погодитися, що в сучасних людей наявні два генотипи утробного періоду. Причому домінантним виявляється 9-місячний. Але в деяких жінок настільки потужний комплекс семимісячного періоду, що організм повністю сприяє сформуванню плоду, крім оволосіння і надання певного відтінку кольору шкіри. Не може бути жодного сумніву, що утробний період мусить мати у своїй осснові якісь надто вагомі первісні причини.

Гадаю, що таким він зумовлений сонячним циклом, тобто повинен узгоджуватись із особливостями єдності: "планета - Сонце".

Що ж виявляється? 7-місячний утробний період збігається із сонячним циклом Венери (близько 224, 7 доби), а 9-місячний відповідає сонячному (допотопному) річному циклові Землі, який тоді мав приблизно 290 - 300 сучасних діб.

Отже, 9-місячний утробний період можна вважати земним, а 7-місячний доводиться визнавати венеріанським.

Щоправда, сучасні інтерпретації матеріалів, отримані автоматичною міжпланетною станцією "Венера" та наземними апаратами, заперечцують можливість життя на Венері, де на поверхні планети температура сягає 500 градусів Цельсія, атмосферний тиск - понад 90 земних атмосфер і т.д. На мою думку, ті висновки хибні, бо сучасні дослідження венеріанської атмосфери ведуть за земними принципами будови атмосфери. Але ж на Венері існує атмосфера закритого типу, тобто в неї наявна так звана "небесна твердь" люмінісцентного характеру. І на це вказують матеріали, одержані АМС "Вега-1" і "Вега-2": "В оранжевому небі Венери проплив ще один аеростат, радарував з планети двоє діб, пролетівши 10 тисяч кілометрів на висоті 54 км. Це майже в самісінькій середині хмарного шару - одного з дивних утворень Венери, що не має земного аналога. Він огортає планету без розривів. Причому, то не хмари в земному розумінні, а скоріше хмарний серпанок (імла), яка все ж пропускає якусь дещицю сонячного світла до поверхні. Та товщина хмарного покриву досить солідна. Він має чітку нижню межу на висоті 48 - 49 км та розмиту верхню, що простягається до висот 65 - 70 км. Хмарний покрив ділиться на три прошарки, найпотужніший - нижній" ("Известия", 1985, 16 июня).

У світлі нового підходу до природних умов на Венері поглянемо на українські фольклорні уявлення про Рай. По-перше, там завжди погожа сонячна днина (порівняймо наукові дані - день на планеті дорівнює близько 61 земної доби). Але в рай потрапити дуже важко, бо спершу треба пройти крізь скляну перепону (шкаралупу), а потім через вогнений пояс.

Як виявила дослідниця З.М. Гречишникова, людське біополе має форму диполя, мінусова сторона якого повернута до Землі, а плюсова (від поясниці до голови) - догори. Але зустрічається певний відсоток людей, в яких диполе має протилежні напрямки (мінус - зверху, а плюс - знизу). Дослідниця вважає останній тип "ненормальним" дбіополем. На мою думку, вона глибоко помиляється. Фактично перед нами два типи біополя з різних планет (Землі і Венери), проявлені у сучасних земних людей.

Як відомо, поверхня нашої планети має потужний негативний потенціал. У якого людина, як диполь, була б повернута до Землі плюсовою стороною, то надпотужні електромагнітні сили значно перешкоджали б їм рухатися. В той час, як на Венері електромагнітні сили діють навпаки: поверхня планети має плюсовий заряд. мінусовий - електропровідний шар люмінісцентної венеріанської "небесної тверді".

Як бачимо, наші фольклорні уявлення про рай мають досить цікавий науково - інформаційний зміст.

с. Кричильськ Рівненської обл.

(див. також: журн. "Трибуна", 1992, № 10, с. 30 - 31)

Наталія Литвин-Гуцуляк

ПРЕМОРДІАЛЬНА ГЛЯЦІОЛОГІЯ

За результатами вивчення комплесів льодовикових відкладів на дуже великих територіях російський дослідник Г.Ф. Лунгерсгаузен прийшов до висновку, що з циклічністю в розвитку Землі (а саме: 3600б 3025, 2500, 2025, 1600, 1225, 900, 625, 400, 225, 100, 25 млн. років, де кожний наступний етап відрізняється від попереднього на 50 млн. років) пов'язані епохи великих зледенінь на Землі, припадаючих на апогалактію. Останній раз Сонце із Землею та іншими планетами перебували в апогалактії 76 млн. років тому. Цей період відповідає максимуму останнього великого зледенніння на Землі.

Іншою причиною великих зледенінь на Землі деякі вчені вважають періоди проходження Сонячної системи через хмари космічного пилу при своєму русі довкола центра Галактики (період обернення від 220 до 165 млн. років, або приблизно 175 млн. років; відстань від Сонця до центру Галактики змінюється від 2,37х104 (перігалактій) до 2,62х10 4 світлових років (апогалактій), тобто протягом аномалістичного галактичного року вона може змінюватися на 9,5 %). Цю гіпотезу висунув ще в 1939 році англійський астроном Ф. Хойл. Сонце, проходячи через хмару пилу, притягує її. Пил, потрапляючи у верхні шари Сонця, вступає у ядерні реакції. Внаслідок цього збільшується яркість нашого світила. Таким чином, поверхні Землі досягає більше випромінення, інтенсивніше випаровується вода з поверхні гідросфери, збільшується кількість атмосферних осадів, у полярних областях за їх рахунок виростає льодяний покрів, котрий починає насуватися на помірні широти. Це й призводить до зледенінь на Землі. За рахунок збільшення стоку рік в цей період збільшується кількість осаду на дні морів та океанів.

Слідом за Ф. Хойлом цю гіпотезу розвинув інший англійський вчений - астроном У.Х. Маккірі. він показав, що згадані хмари пилу розташовуються у спіральних рукавах нашої Галактики. Галактика має два таких основних рукави. Сонячна система протягом галактичного року двічі проходить через хмари пилу в таких рукавах. З цього приводу слід зауважити, що наше Сонце з іншими зорями, що перебувають у рукавах, рухається довкола центра Галактики і не може проходити послідовно через ці рукави. Сонце і зірки у своєму русі довкола центра Галактики можуть проходити тільки через хмари міжгалактичного пилу і захоплювати його. Власне між нашою Галактикою і найближчою до нас - галактикою Магеланові Хмари - простягається шлейф газоподібного водню та пилу. Під час обертання нашої Галактики довкола свого центру Сонце проходить через хмари цього газу і пилу і захоплює їх. Можливо, аналогічна хмара водню і пилу розташована й з протилежного боку Галактики, через котру теж може проходити Сонце, захоплюючи водень і пил. Крім того, природно, Сонце може проходити через хмари пилу свого рукава, біля котрого воно розташоване, тобто рукава Оріона, бо пилові хмари можуть відставати від своїх рукавів і навіть виникати знову від вибуху нових і наднових зірок. Сонце та інші зірки цілком можуть проходити через такі хмари при своєму русі через центр Галактики. Так, У.Х. Маккрі, зокрема, відзначає, що приблизно 10 тис. років тому Сонячна система вийшла з пилевої полоси, охоплюючої пояс Оріона. Саме в цей період і закінчилося на Землі останнє могутнє зледеніння.

У.Х. Маккрі для підтвердження своєї гіпотези залучив дані з вивчення грунту Місяця, досавленого на Землю екіпажем "Аполлона-15". Місяць, позбавлений атмосфери, виявляється ідеальним детектором космічного пилу. В колонці лунарного грунту за останні 10 тис. років спостерігається спад пилового бомбардування лунарних порід. У більш глибших шарах колонки грунту були виявлені два шари пилу, відповідаючі періодам проходження Сонячної системи через пилові рукави Галактики. Періоди між пиловими шарами відповідають половині галактичного року. Для отримання даних про більш давні шари пилу необхідний лунарний грунт з більшої глибини у порівнянні з доставленим екіпажем "Аполло-15".

У випадку, якщо становище апогалактії сонячної орбіти буде співпадати зі становищем міжгалактичної пилової хмари, могутність зледенінь на Землі, природно, буде збільшуватися.

Проходження Землі біля центру Галактики відмічене також і величезними рубцями на ній. Під час перигалактію на Землі відбувалася інтенсивна тектоно-магматична діяльність (гороутворення). В історії Землі найбільш чітко проявляються три останні епохи гороутворення (млн. років тому): альпійська - 165 (середня юра), герцинська - 340 (початок карбону) та каледонська - 515 (пізній кембрій). Зафіксовані й більш давні тектонічно-магматичні цикли.

Каледонська складчатість відзначена Скандінавськими, Центрально-Казахстанськими, Північними Тянь-Шанськими та іншими гірськими ланцюгами.

Герцинська складчатість фіксується Уральськими, Південними Тянь-Шанськими та іншими гірськими хребтами.

Наймолодша складчатіть, альпійська, фіксується Альпійсько-Карпатськими, Кавказькими, Піренейськими, Атласькими та Кордільєрськими гірськими системами.

Зміни у земній корі при кожному циклі не просто повторюються, а проходять у певному напрямку, від одного стану земної кори до іншого. Іншими словами, розвиток іде не по колу, а по спіралі.

Г.Ф. Лунгерсгаузен відзначає малу циклічність, припадаючу до четверті періоду галактичного року, бо Сонце у процесі свого руху орбітою здійснює плавні хвильоподібні хитання і в процесі свого руху довкола центру нашої Галактики чотири рази пересікає галактичну площину.

Академік РАН Є.Є. Мілановський відзначає, що тектонічна активність Землі протягом фанерозойського мегациклу теж проявляється з періодом у 40-45 млн. років, що відповідає чверті галактичного року. З аналогічним циклом пов'язані регресії (відступи) та трансгресії (наступи) моря на континенти. Він відзначає також, що до цих циклів тотожні явища розтягнення океанічного дна у області океанічних хребтів та стиснення у гірських та передгірських областях.

Дослідник Ю.М. Маліновський встановив, що якщо кожний галактичний рік відраховувати від перігалактию, то через 10-15 млн. років після початку кожного галактичного року процес гороутворення поступово затухав, піднімався рівень Світового океану, моря затоплювали значні частини суші, спостерігалося скрізь потепління, починався розквіт біосфери. Потім через декілька мільйонів років рівень океану дещо понижувався, гороутворення посилювалося, наступало похолодання, біосфера занепадала. Однак через 20-25 млн. років вона знову починала буяти, а на кінець галактичного року знову занепадала. Кожні з цих закономірностей чітко простежувалися у загальних рисах у всіх трьох галактичних роках. Інтенсивність гороутворення при цьому припадала на перігалактії та апогалактії. Перший з цих періодів пов'язаний з впливом гравітаційних мас зірок, розташованих у центрі Галактики. Другий, що стосується розташування Сонячної системи в апогалактії, зумовлений внутрішніми явищами Землі. Можливою причиною гороутворення може бути розщільнення її внутрішніх оболочок.

До певних періодів галактичних років прилучаються також певні корисні копалини. Розквіт біосфери на початку року пов'язаний з появою на Землі горючих викопних. Герцинський цикл призвів до утворення навтових родовищ Татарстану та Іркутської області, альпійський - до утворення нафтових родовищ на Мангишлаці, Близькому Сході, у Саудівській Аравії, Іраці, Кувейті, у США (Іст-Техас), газу у Західному Сибіру. Аналогічна закономірність спостерігається для кам'яного вугілля, горючих сланців, бокситів, калійних солей, марганцевих руд та фосфоритів.

Причиною цих явищ є зміна кутової швидкості обертання Землі. Встановлені швидкості обертання відповідають часу затишшя, пов'язані з розквітом біосфери та відкладами могутніх осадів. У період тормозіння або прискорення кутової швидкості починаються процеси активного гороутворення, зниження рівня океану та похолодання.

Деякі дослідники відзначають, що за останні 2 млн. років на Землі відзначається приблизно п'ять крупних льодовикових епох з періодом 400 тис. років, котрі відокремлені один від одного періодами потепління.

Встановлено існування крупних кліматичних циклів тривалістю 92 - 93 тис. років. Цей період співпадає з тривалістю циклу стану земної орбіти, що змінюється від еліптичної до майже колової і навпаки. Наявність такого циклу відома астрономам, котрі крім циклу в 92-93 тис. років виділяють періоди в 425 тис. років і 1,2 млн. років. Ексцентриситет орбіти при цьому змінюється від 0,0007 до 0,0658. Вчені встановили, що холодні періоди відповідають часові перебування Землі саме на коловій орбіті. На даний час Земля обертається еліптичною орбітою, маючою ексцентриситет 0,017, і щорічно проводить порівняно великий час у області, близькій до Сонця. При обігу Землі по еліпсові вона проходить через перигелій (найближча точка до Сонця) і афелій (віддалена точка). Різниця відстаней до Сонця при цьому досягає 5 млн. км. Середня ж відстань до Сонця рівна 150 млн. км.

За останній період 600 тис. років Н. Шеклтон і Н. Ондайк встановили 6 континентальних зледенінь з вказаним періодом.

Крім циклу в 92-93 тис. років виявлений ще цикл у 23 тис. років, котрий теж пов'язаний з місцем Землі на орбіті. При рухові Землі по еліпсу вона проходить перигелій у різні періоди року. На даний час Земля перебуває в перигелії у січні, а через 10 тис. років буде знаходитися у ньому у липні. Більш віддаленим відстаням Землі від Сонця у літній період відповідають більш холодні температури. Зараз має місце саме така тенденція, котра веде до НОВОГО ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ на Землі.

Цикли в 92-93 і 23 тис. років пов'язані зі становищем Землі на орбіті, тому вони повинні бути взаємопов'язані. Так, цикл у 23 тис. років укладається 4 рази в циклі 92 тис. років.

Крім розглянутих виявлено ще один цикл тривалістю 40 700 років, котрий деякі вчені називають макропроцесом. Йому відповідає зміна нахилу земної осі від 22,1 градуса до 24,5 градуси стосовно до перпендикуляру до осі екліптики. Похолодання на Землі відповідають мінімальним кутам, а потепління (з більш теплим літом та холодною зимою) - максимальним. Цей цикл отримав назву "орбітально-радіаційного циклу". Найбільше значення розглянутого кола мало місце 9 тисяч років тому, тобто приблизно 7 тис. до н.е. На теперішній час спостерігається тенденція до зменшення кута нахилу осі обертання Землі. Це провіщує наступ НОВОГО ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ на нашій планеті.

Макропроцес у свою чергу поділяється на 22 мезопроцеси тривалістю 1850 років. Цей цикл, на думку професора з Росії А.В. Шнітикова, викликаний нерівністю сил притягання, тому його називають "орбітально-приливним". Величина ж 22 г. відповідає найменшому циклові, за котрий Сонце змінює свою магнітну полярність на обернену.

З макроциклом в 40 700 років палеокліматологи пов'язують останні 7 епох зледеніння на Землі. Чотири останніх з них найбільш чітко зафіксовані в історії планети. Зараз після останнього могутнього зледеніння на Землі йде 7-й цикл (він почався приблизно 25 тис. років тому і закінчився 11 тис. років тому).

Під час таких зледенінь рівень Світового океану понижується приблизно на 100 - 150 м, а температура поверхневих вод навіть у тропіках падає до 6 градусів за Цельсієм. Нагадаємо, що на даний час вода в цих районах має температуру 27 - 29 градусів.

При пониженні рівня океану на 100 - 150 м. континентальний шельф сильно оголюється. В окремих місцях континенти та острови сполучаються сухопутними "мостами". Так, при даному зледенінні Британські острови з'єдналися з континентом. Виникнення мосту між Чукоткою та Аляскою дозволило стародавнім людям проникнути з Азії в Америку.

Накладання одного циклу на інший призводить до більш сильного похолодання і, відповідно, потеплінням. За останній 1 млн. років вчені виявили наступні епохи похолодання (тисяч років тому назад)6 970, 855, 685, 590, 565, 476, 435, 230, 187, 115, 72 і 25. На майбутнє цей прогноз дає наступний час (через тисяч років): 170, 215, 335, 505, 620, 665, 715, 830, 870 і 910.

На даний час на Землі відзначається один з найтепліших періодів. Але вчені вважають, що ПЕРІОД ПОМІРНОГО ПОХОЛОДАННЯ ВЖЕ ПОЧАВСЯ. Орбіта Землі зараз дуже близька до еліпса, але вона вже почала трансформуватися у колову. Таким чином, землян через декілька десятків тисяч років очікує крупне похолодання з могутнім зледенінням.

Розглядуваний прогноз стосується віддаленого майбутнього. А у більш близькі століття (ХХІІ - ХХІУ) кліматологи обіцяють потепління. Після нього наступить похолодання з максимумом на другій половині третього тисячоліття.

З мезоциклом в 1850 років пов'язані коливання клімату на Землі, міграції вічної мерзлоти, відступ і наступ океану, льодовиків, зміна стану боліт та торфовищ. До нього також стосується посилення вулканічної діяльності та землеструсів.

До малого циклу в 22 роки прилучається найбільша кількість падаючих метеоритів, поява комет, спалахи змінних зірок, активізація вулканів, зміна товщини річних кілець у дерев, коливання рівня озер та зміна в поведінці льодовиків.

Півцикл сонячної діяльності відповідає 11 рокам. Вчені визначили, що центр Сонячної системи дещо зміщений від центру Сонця до периферії. Як наслідок у діяльності Сонця з періодом у 11,8 років спостерігаються збурення. Вони, на думку американських вчених К. і Р. Вудов, пов'язані зі складним рухом центру тяжіння Сонячної системи, що зазнає різкі рухи (скачки) у зв'язку з певним розташуванням планет стосовно до Сонця. Дані скачки впливають на рух мас речовини у надрах Сонця і, як наслідок, на швидкість тривання термоядерних реакцій у його ядрі. Це й призводить до появи плям на його поверхні. Таким чином, не тільки Сонце впливає на планети, але існує і зворотний зв'язок.

Плями на Сонці зазвичай постають у високих широтах, а потім опускаються до екватора. Активність сонячної діяльності при цьому зростає. Зростає також напруга магнітного поля, понижуючого потік заряджених частинок у космічний простір. Як наслідок, потік опромінення, бомбардуючий земну атмосферу, зменшується. Якщо Сонце не активне - плям на ньому небагато, то атмосфери Землі буде досягати більший потік опромінення, під впливом частинок якого в атмосфері Землі утворюється радіоактивний вуглець, що засвоюється рослинами одночасно зі стабільним вуглецем. Виявилося, що у річних кільцях дерев зміст радіовуглецю чітко корелюється зі змінами активності на Сонці.

До циклу в 11 років відносяться як зміни клімату на Землі, так і періодичність у багатьох відкладах осадних утворень (гірських порід).

Вчені встановили, що з 1905 по 1957 рік активність Сонця з кожним циклом все збільшувалася. Кількість плям досягала 190 і була найбільшою за останні 200 років. У 1969 їх кількість зменшилася до 106. Зменшення плям на Сонці веде до похолодання на Землі.

Крім 11-річних циклів у сонячній активності встановлені і більш довгоперіодні, приблизно, у 50, 90, 180, 200 - 300, 400 - 600 і 1500 - 2000 років. Остання циклічність у середньому відповідає мезоциклу тривалістю 1850 років.

Зі згаданих довгоперіодних циклів чітко проявляється 50-річний. Так, в історичних аналах зафіксовано, що в період з 1640 до 1710 р. плями на Сонці майже повністю були відсутні. Активність Сонця в цей період зменшилася на 1,4 % у порівнянні зі звичайною. В результаті спостерігалося похолодання і середньорічна температура впала на 1 градус Цельсія.

На основі вивчення річних кілець дерев за останні 5 тсяч років було зафіксовано не менше 12 таких малих зледенінь. Найдревніше з них стосується часу Шумерського царства (28-27 стт. до н.е.). Зауважимо, що в цей час на території Сахари паслися слони. Похолодання було і в кінці І ст. до н.е. В той час території теперішньої пустелі Північної Африки ще постачали пшеницею Римську імперію.

В середині УІІ ст. н.е., навпаки, почалося потепління. Полінезійці на своїх убогих човниках плавали в антарктичні широти. Приблизно до ХІІІ ст. Північний Льодовитий океан був практично вільний від льоду. В ньому активно плавали варяги, а русичі колонізували архіпелаг Шпіцберген, називаючи його Грумант. У 870 р. варяги заселили Ісландію (Льодову країну), у 875 р. відкрили новий великий острів, в 982 р. ретельно дослідили його, назвали Гренландією (Зелена країна) і заселили його. Близько 900-го року вони досягли канадський Нью-Фаундленд і назвали його Віндланд (Виноградна країна), а потім і самий Північноамериканський материк.

У південно-західній Гренландії варяги займалися скотарством, у Англії тоді буяв виноград, а на півночі Норвегії вирощували пшеницю. Льодовики у Альпах сильно скоротилися. Потім, приблизно з 1430 по 1850 рр., наступило похолодання з максимумом холоду в ХУ і ХУІІ стт. Як наслідок, у ХУ ст. варяги змушені були залишити Гренландію і переселитися на південь.

В. Шувалов, який досліджував місцезнаходження планет стосовно Сонця, виділив період тривалістю у 99,44 р., зокрема передбачив максимум сонячної активності у лютому - березні 1969 р. Наступний такий цикл припав на квітень 1980 р. Але найбільше збурення планети здійснюють на Сонце, коли стають в ряд по один його бік. Така подія відбувається один раз за 178,77 років (останні - у 1803 і 1982 рр.).

Під час руху Сонця і Землі довкола центру Галактики спостерігаються періоди максимальних (червень) та мінімальних (грудень) швидкостей руху Землі у світовому просторі. Так, у період 13 - 27 червня кожного року спостерігається складання векторів швидкостей Сонця (250 км/с) та Землі (30 км/с) під надто гострим кутом. Таке веде до зростання гравітаційної маси Землі і до зменшення її радіусу на 5-10 см. Як наслідок, посилюється зтиснення гірських порід та збільшується кількість землеструсів. У грудні спостерігаються зворотні процеси.

З викладеного видно, що на земні явища здійснює вплив цілий ряд факторів, котрі можуть впливати або окремо, або спільно.

(Филиппов Е.М. Вселенная, Земля, жизнь. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 165 - 178).

Андрій Григорян

ПРЕМОРДІАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Відкриття палеолітичного мистецтва, представленого головним чином наскельними малюнками в Західній Європі, у свій час було дійсною сенсацією. Тоді в середині XIX століття, не знали мистецтва старішого від давньоєгипетського чи кельтського, тому передбачалося, що будь-які попередні форми, що ще можуть бути відкриті, будуть неминуче набагато більш примітивними. Нелегко було повірити в те, що в глибині століть - від десяти до тридцяти тисяч років тому - у Європі існувало мистецтво, гідне замилування. Малюнки, гравюри, різноманітні статуетки свідчать про те, що первісні мисливці були не такими примітивними, якими вони представлялися раніше. Ці сучасники мамонтів і шерстистих носорогів піднялися на такий художній рівень, що залишався недосяжним для наступних поколінь людей протягом багатьох тисячоріч.

Перші малюнки були відкрті понад 120 років тому, але тільки на початку нашого століття вони були осмислені як дотичні до палеолітичної епохи.

В історію мистецтва назавжди ввійшло ім'я Марселіно де Саутуоли, першовідкривача настінних малюнків у печері Альтаміра, названною "Сікстинською капелою первісного мистецтва". Саутуола досліджував печери, що знаходяться в околиці того місця, де він жив. Альтаміру він уперше відвідав у 1875 році. Потім, ознайомившись в Парижі з багатими зібраннями гравюр на кістках із зооморфними зображеннями й орнаментацією, він вирішив ще раз оглянути печеру. У 1879 році його дев'ятирічна дочка знайшла на низькій стелі бічного грота дивні малюнки. Рік по тому, у 1880 році, переборовши свої сумніви, Саутуола виступив з публічною заявою про те, що малюнки є художнім творінням палеолітичної людини. Цю точку зору він відстоював до кінця своїх днів. Справа в тім, що зухвале твердження Саутуоли викликало спільне обурення всіх найбільших учених того часу. Не можливо було повірити, що людина кам'яного віку мала настільки розвинуте мистецтво, що свідчить про високу культуру і талановитість первісних людей. Але Альтаміра довела, що людський геній був властивий уже мисливцям на мамонтів і що, отже, він не залежить прямопропорційно від рівня технічної цивілізації. Це твердження пролунало як грім серед ясного неба, воно було настільки несподіваним, що учений світ навіть звинуватив Саутуолу в підробці. Була висловлена підозра, що автором малюнків міг бути один французький художник, друг Саутуоли, що гостював у нього в момент відкриття. У 1881 році в Альтаміру був посланий французький палеонтолог Арле, що повинен був на місці зробити експертизу зображень. Його висновок був нещадним: малюнки, нібито, мають новітнє походження і могли бути виконані в період між відкриттям печери і першим повідомленням Саутуоли. Результати "експертизи" зміцнили скептичне відношення до Альтаміри з боку найвизначніших палеоісториків, і альтамірские малюнки без вивчення і доказів були засуджені як підробка.

Але відкриття настінних зображень у печерах Європи множилися. У 1878 році Широн повідомив про знахідку гравюр у печері Шабо, Франція, і представив їхні фотографії, але це повідомлення залишилося непоміченим. У 1895 році Ривьер відкрив зображення на стінах печери Ла Мут у Франції і припустив їхній палеолітичний вік, але і його заява не викликала нічого крім глузувань. У 1887 році була відкрита печера Марсула, і хоча раніше вона була невідома, і отже, не могла відвідуватися людьми, у ній також були виявлені малюнки.

Одночасно усе більше множилася кількість малюнків, гравюр, різних скульптур і орнаментованих предметів, що залягали прямо в культурному шарі. Це змусило багатьох скептиків переглянути свою точку зору. Палеонтолог Арле, що перший раз проводив експертизу в Альтамірі, знову відвідав цю печеру, відрікся від своїх попередніх припущень і установив, що зображення, що там знаходяться, є справжніми. На жаль, Саутуола не дожив до дня свого торжества. В наступні роки стали з'являтися нові повідомлення про відкриття печерних малюнків в Іспанії, Франції, а також у Росії на Уралі. З великих відкриттів палеонтологічного мистецтва за останні сорок років варто привести печери Ляско(1940), Руффіньяк(1956), Дель Роміто(1961), а також Капову печеру на південному Уралі(1959) і Хоїт-Ценкер Агуй(1972) у західній Монголії.

Характер палеолітичного

мистецтва - розміщення

малюнків і гравюр

Наскельні малюнки найчастіше поміщені в доступних місцях, на висоті 1,5-2 метри. Вони зустрічаються як на стелях печер, так і вертикальних стінах. Трапляється знаходити їх і у важко доступних місцях, у виняткових випадках навіть там, куди художник напевно не міг дотягтися без сторонньої допомоги або без спеціальної конструкції. Відомі і малюнки, поміщені на стелі, на настільки низько нависаючим над гротом або печерним тунелем, що неможливо оглянути все зображення відразу, як це прийнято робити сьогодні. Але для первісного художника загальний эстетический ефект не був завданням першого порядку. Бажаючи будь-що-будь помістити зображення вище того рівня, що був досяжний при природних можливостях, художник повинний був удатися до допомоги найпростішої драбинки чи приваленого до скелі каменю.

Манера виконання

і

перспектива

Малюнки і гравюри на стінах часто розрізняються по манері виконання. Взаємні пропорції окремих зображень тварин звичайно не дотримуються. Серед таких звірів, як гірський козел, лев і т.д., у таку ж величину малювалися мамонти і бізони. У печері Ляско, наприклад, величезний тур зображений поруч з малюсіньким конем. У Кап Бланк між ногами одного з коней витесаний бізон незначних розмірів. Часто в одному місці гравюри довільно накладаються одна на іншу. Оскільки не дотримувалися пропорції між величиною окремих тварин, постільки вони не могли бути зображені за законами перспективи. Наше просторове бачення світу вимагає, щоб більш віддалена тварина була на картині відповідно менших розмірів, чим більш близька, але палеолітичний художник, не задаючись подібними "деталями", швидше за все писав кожну фігуру окремо. Його перспективне бачення (а вірніше, повна відсутність такого) виявляється в зображенні кожного об'єкта. На гравюрі гірського козла з Еббу цілком відсутня перспектива в передачі рогів: обидва роги зображені не фронтально, а збоку, причому один ріг протипоставлений іншому. Художник намагався передати глибину простору, зобразивши передні ноги тварини схрещеними, як би бажаючи цим сказати, що одна нога перед, а інша позаду.

При першому знайомстві з палеолітичним мистецтвом відразу упадає в око часта суперпозиція зображень і відсутність композиції. Однак деякі образи і групи настільки впливаючі на уяву, що не можна утриматися від думки про те, що первісний художник задумав і написав їх як щось цільне. Навіть якщо просторова чи площинна концепція й існувала в палеолітичним мистецтві, вона кардинально відрізнялася від наших сьогоднішніх уявлень.

Істотні відмінності відзначаються й у послідовності виконання окремих частин тіла. У розумінні європейця людське чи звірине тіло - це система, що складається з частин неоднакової значимості, а художники кам'яного віку віддають перевагу іншому порядку. У деяких печерах археологами були виявлені зображення, на яких не вистачає саме голови, як другорядної деталі.

Звичайні для палеолітичного мистецтва і такі малюнки і гравюри, на яких зображено не тільки те, що художник бачив у реальності, але і те, що він знав про зображуваний предмет. Так, у мамонта з печери Піндаль на півночі Іспанії серцева область позначена червоним кольором. На гравірованій рибі з Абри дю Пуассон зображені її нутрощі.

Рух у

наскальному мистецтві

При більш докладному розгляді пам'ятників палеолітичного мистецтва ми з подивом знайдемо, що первісна людина зображувала рух набагато частіше, ніж це може видатися на перший погляд. На найдавніших малюнках і гравюрах рух виражають положення ніг, нахил тіла, поворот голови. Нерухомих фігур майже немає. Нехитрі контури тварини з перехресними ногами дають нам приклад такого руху. Майже у всіх випадках, коли палеолітичний художник намагався передати чотири кінцівки тварин, він бачив їх у русі. У печері Пеш-Мерль був виявлений малюнок біжучого великорогого оленя, виконаний пальцем на глині, що відклалася на стінах печери. Стрімкий біг оленя тут переданий витягнутими ногами тварини. Точно так само можна побачити галоп коня, зображеного на малюнку, виявленому в печері Тло де Гом. Зовсім чітко відтворюється картина стрибка на зображенні коня, знайденому в Абрі де Монтастрюк. Передні ноги, зігнуті в колінах, притиснуті до піднятого дибки тулубу, а голова, шия і круп витягнуті паралельно заднім ногам, що приготувалися до поштовху.

З численних прикладів випливає, що передача руху була порівняно звичайною справою для палеолітичного художника.

Техніка палеолітичного

мистецтва

Для виконання більшості відомих скельних гравюр, особливо з глибоким прорізом, художник повинний був користатися грубими різальними інструментами. Такі великі кам'яні різці були знайдені на стоянці Ле Доля де Сіра і не залишають сумнівів щодо техніки цієї роботи. Для гравюр середнього і пізнього палеоліту типове більш тонке пророблення. Їхні контури передані, як правило, декількома неглибокими лініями. У такій же техніці виконані гравюри, комбіновані з розписом і гравюри на кістці, бивнях, рогах або кам'яних плитках. Деякі деталі часто заштриховані, наприклад грива, вовна на череві тварини і т.д. З віком ця техніка, очевидно, молодша простого контурного гравірування; вона користається методами, властивими скоріше графічному малюнку, ніж гравюра або скульптура. Рідше зустрічаються зображення, вигравірувані пальцем або ціпком на глині, найчастіше на підлозі печери. Але більшість з них не збереглося до нашого часу тому, що вони менш стійкі, ніж гравюри на скельній породі. Цікаві також дві фігурки бізонів з печери Тюк д'Одубер. Людина не скористалася пластичними властивостями глини, вона не моделювала бізонів, але всю скульптуру виконала у тій же техніці, що застосовується при роботі з каменю.

Однією з найпростіших і легко здійсненних технік є гравірування пальцем або ціпком на глині чи малюнок на скельній стіні пальцем, покритим кольоровою глиною. Цю техніку вважають найстарішою. Іноді ці завитки і лінії своєю безсистемністю нагадують недотепні карлючки дитини, в інших випадках ми бачимо чітке зображення - наприклад, рибу або бізона, уміло вигравірувані якимсь гострим предметом на підлозі з глинистим наносом. У монументальному наскельному мистецтві іноді зустрічається комбінована техніка розпису і гравюри. Для гравюр, так само, часто застосовувалися різні мінеральні барвники. Жовта, червона і коричнева фарби приготовлялись звичайно з вохри, чорна і темнобура - з окису марганцю. Біла фарба вироблялася з каоліну, різні відтінки жовто-червоного кольору - з лемониту і гемотиту, деревне вугілля давало чорну барву. В'язкою речовиною в більшості випадків була вода, рідше жир. Відомі окремі знахідки посуду з-під фарб. Не виключено, що червона фарба використовувалася тоді для розфарбовування тіла в ритуальних цілях. У позньопалеолітичних шарах були виявлені і запаси порошкових барвників або грудки барвників, що використовувалися на зразок олівців.

Тематика

палеолітичного мистецтва

Деякі зображення тварин настільки досконалі, що окремі вчені намагаються визначити по них не тільки вид, але і підвид тварини. Дуже численні в палеоліті малюнки і гравюри коней. Дотепер був вірогідно встановлений малюнок осла з печери Ляско. Але улюбленим сюжетом палеолітичного мистецтва є бізони. Також були знайдені численні зображення диких турів, мамонтів і носорогів. Рідше зустрічається зображення північного оленя. До числа унікальних мотивів відносяться риби, змії, деякі види птахів і комах, а також рослинні мотиви.

Георгій Жданов

ПРЕМОРДІАЛЬНЕ ЗНАКОВЕ ПИСЬМО

Житель міста Чернівці Георгій Жданов, який упродовж останніх 10 років досліджує найвідоміші древні пам'ятки писемності, зробив для засобів масової інформації заяву про те, що під час своїх досліджень відкрив досі невідомі сучасній науці доісторичне знакове письмо та систему тайнопису, які, за його словами, не мають аналогів у світі, тому що, "ймовірно, мають природне походження".

Дослідник стверджує, що відкрите ним письмо не має жодного відношення до відомих сучасній науці древніх знакових письмен та сучасної звукової системи буквенного письма, що вимагають точного словесного відтворення, перекладу і буквального смислового розуміння. "Відкриті у досліджуваних, у тому числі святих письменах, знаки, - зазначає Георгій Жданов, - зустрічаються у наскельній писемності ще часів верхнього палеоліту і будують із себе складні інформаційні модулі на хвильовому (квантовому) рівні, які, за рівнем складності та смисловою логікою, просто не могли бути відомі древній людині". Він переконаний, що історичні події, притчі, духовні повчання та ритуали, які описуються у древніх письменах, крім буквального смислового навантаження, "використовуються невідомими авторами текстів виключно для описання в алегоричній формі динаміки знакових систем, підпорядкованих чіткому логічному порядку".

Чернівецький дослідник стверджує, що відкриті ним знаки "хоч на перший поляд і дуже подібні до геометричних фігур - кола, спіралі, кута, ромба, прямої тощо - і містять у собі ніби-то відомі сучасній науці системи логограм та ідеограм, однак насправді, саме за своїми динамічними властивостями та голографічними модульними зображеннями, цілковито від них відрізняються".

Досліджені переклади текстів древньої писемності, стверджує Георгій Жданов, незалежно, чи це, наприклад, Біблія або Коран, "Закони царя Хаммурапі" чи месопотамський епос про Гільгамеша, - всі вони містять у собі однакову технологію моделювання невідомої науці надскладної інформаційної системи неземного походження.

Як наголошує Георгій Жданов, виявленою модульною системою, яка, можливо, являє собою "інформаційний геном живої та мертвої клітини", мають "зацікавитися не лише представники альтернативної науки, а й академічної наукової школи", оскільки, на думку дослідника, відкриті ним знаки є "надлюдського розумового рівня і становлять безцінний спадок для людини від невідомих надцивілізацій далекого минулого". Він переконаний, що це відкриття невдовзі стане "фундаментом життєзабезпеченості людства" вже в недалекому майбутньому.

Для скептиків варто додати, що усі мови світу побудовано за одним принципом. Саме цього висновку дійшов американський лінгвіст Марк Бейкер. Він також проголосив, що за допомогою створеної ним універсальної граматики стане можливим автоматичний переклад з однієї мови на іншу.

Ще декілька десятиліть тому американський лінгвіст та філософ Ноам Хомський (Чомскі) припускав існування ієрархічної побудови речень, закладеної в мозку кожної людини. І якщо б це можна було вивести, то проблему перекладу (а отже, і розуміння) остаточно б вирішили і мовних бар'єрів не існувало б. Однак мрія залишалася мрією, а зреалізувати її не вдавалося, бо наступні вчені, як от логік Рішар Монташ) зневірилися в можливості виведення такої формули.

Лише учень Хомського вищезгаданий Марк Бейкер з Rutgers University (Нью-Джерсі) заявляє, що вирішив цю проблему. У своїй книжці "Атоми мови" ("The Atoms of Language") він виклав універсальну граматику з чотирьох параметрів. Навіть такі віддалені мови, як англійська та індіанців племені могавк, мають один і той самий структурний родовід.

Василь Вечерський

Дослідники стверджують, що інтелектуальний потенціал людини на 95 % формується завдяки зоровому сприйняттю світу. Цьому особливо сприяють твори мистецтва. Існує навіть статистика, чого і скільки дає людині ця споглядальна культура. Так, естетики - 80 %, пізнавальності - 10 %, просвітництва - 5 % і комунікабельності - 5 %. Пригадаймо, як всіма засобами тиражували ленінську цитату, що "з усіх мистецтв для нас є найважливішим кіно". Саме пропагандиській комунікабельності (масовості) надавав той режим першорядного значення в усіх видах мистецтв.

Нерозв'язаною і небезпечною проблемою для тієї системи була найбільша галузь зорової культури - декоративно - ужиткове мистецтво та книжкова графіка. Адже воно все не дзеркально-зображувальне, а умовне, поетично - символічне, а символіки тоді дуже боялись.

Отже, величезний пласт української народної символіки, особливо політичної, був під табу, а тому й невідомий зовсіс кільком поколінням "совєтських" людей.

З гордістю мусимо зазначити, що Державний герб України - Трійця - належить до найкращих за змістом і за формою знаків світу. І хоча українофобія нав'язала нам образливу кличку до нашого герба - "тризубець", тим наводячи на думку, що тризубий - це каліка, доживаючий свій вік. Але з часом і цей імперський штамп відпаде.

Діячам усіх видів і технік графічної та декоративно-ужиткової культури час зосередити увагу на відродженні репресованої національної символіки. Особливої уваги цій соціально - мистецькій проблемі слід надати в школах та відповідних вузах України. Молодь повинна знати, що українці не "насєлєніє немічних тризубців", а нащадки Святої Трійці.

Василь Мороз

Інформотерапія грунтується на духовності

Учені розгадали таїну біоінформаційного обміну в природі. З'ясувалося, що всі живі суб'єкти - від мікроорганізмів до людей "спілкуються" між собою на рівні клітин та з довкіллям єдиною мовою, використовуючи для передавання інформації спеіальні коди. Завдяки цьому, до речі, стає зрозумілим і давній духовний догмат, що все суще у Всесвіті тісно поєднане.

Цей здобуток належить професорові Новосибірського наукового центру Геннадієві Маркову. Зібравши банк інформсигналів, що несуть у собі певні команди для клітини, науковець навчився "розмовляти" про насущні проблеми організму з його найменшими складовими і створив спеціальну апаратуру, здатну впливати відповідними інформпрограмами на розв'язання тих вузлів. Зокрема, досягнуто успіху в лікуванні деяких онкологічних захворювань та імунодефіциту.

Але проблема в тому, що це відкриття і його практичні розробки подають у російській пресі як ексклюзивне фундаментальне досягнення, тоді як ще у 80-ті роки ХХ ст. вчені довели: в основі розвитку багатьох захворювань лежить порушення інформаційного обміну між клітинами. На основі цього висновку в Києві було розроблено методику мікрогенеративної інформотерапії, схвалену МОЗ України, завдяки чому з'явилася можливість коректувати діяльність тих органів, чиє "неправильне" функціонування на клітинному рівні спричинює ті чи інші хвороби.

Такий спосіб зцілення від недуг передбачає передусім відмову від медикаментозного лікування, а також, усуває будь-які побічні алергічні реакції на ті процедури. І він зарекомендував себе мало не панацеєю в разі "класичних" захворювань дихальної, серцево-судинної, сечостатевої, дерматито-неврологічної, ендокринної систем, шлунково-кишкового тракту. Біологічно активована вода, що використовується при цьому, животворно впливає й на імунітет, запобігає розвиткові СНІДу чи онконедуг ... Створені в різних містах центри інформотерапії, що працюють за таким принципом, допомогли вже тисячам і "безнадійних" пацієнтів.

Так що, мабуть, нинішні російські відкриття в тій царині не є унікальними. Зрештою, й інформотерапія українських медиків не була абсолютною новинкою. Адже П'ЯТЬ ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ адепти Аюрведи (медицини ведичної культури, за якою колись жили всі народи Землі в епоху "золотого віку") радили задушевно "бесідувати" зі своїми недугами чи органами, які болять або непокоять. А втім, відголос такого медичного рецепту дійшов і до наших днів у правилах різних релігій, скажімо, в замовляннях та ін. Та, либонь, найдалі у розвитку й популяризації, сказати б, не наукової, а суто емпіричної інформотерапії пішов ще на початку 70-х років ХХ ст. американський священник і психотерапевт Норман Піл, автор книги "Рятувальний круг: Практичні настанови для розв'язання щоденних проблем". Він описує - пропагує навіть практику молитовного "відсилання" хворого органу до Бога як Творця людини і наводить приклади високої ефективності такої методи.

Наталія Литвин - Гуцуляк

ПРЕМОРДІАЛЬНИЙ КУМУЛЯТИВІЗМ

Багато тисяч років тому шаманізм був загальносвітовою релігією і дав майбутнім народам першопочаткову ("премордіальну") духовність. У наш час він зберігся у багатьох народів Америки, Африки, Азії. Сьогодні єдиною функцією сибірських шаманів є зцілення хворих, ширше їх прерогативи у африканських джунглях, де вони здійснюють загальне керівництво життям суспільства. А на зорі людства вони відігравали надзвичайно більшу соціальну роль.

Звязок з "Інакшебуттям" у шаманізмі здійснюється особливими обранцями, котрих називають або авгурами (стародавній Рим), чарівники (Африка), друїдами (кельти) та ін. Такий обранець, а вірніше його душа, яка вийшла з тіла в результаті певної спеціальної дії, відправляється у потойбічний світ і повертається звідти, приносячи для племені отримані там коштовні дари.

Звідки ми можемо отримати свідчення про повноцінний стародавній шаманізм, що забезпечує саме існування тодішньої людини, якщо тепер навіть там, де він зберігся, він прийшов у великий занепад ? Можливість реконструкції його у премордіальному вигляді дає нам фольклор, а говорячи конкретніше, ЧАРІВНА КАЗКА, сюжети котрої за звичай однакові у багатьох народів світу. Спеціалісти довели, що казка - це не проста вигадка, а ПОЕТИЧНЕ ВІДОБРАЖЕННЯ того, що колись було живою і дуже важливою реальністю (великий внесок у осмислення фольклору як цінного джерела вніс В.Я. пропп та його школа). Звичайно, за багато століть, що минули з тих пір, як повсякденна данність стала перетворюватися у художній сюжет, казка неминуче трансформувалася - щось з неї випало, щось до неї додалося, і ця еволюція відбувалася у різних місцях інакше, залежачи від індивідуальних особливостей оповідача та психологічних рис народу, а ще більше - від тієї предметної дійсності, у котрій мешкав даний народ, тому реконструювати її треба так, як це робив Жак Паганель з листом капітана Гранта: ті фрази, котрих не було у французькому тексті, він брав з англійського або німецького. Після проведення фольклористами такої праці фабула чарівної казки постає у наступному вигляді.

У селищі живе молодий чоловік, котрому все довкола дуже не подобається. Життя не налаштоване, люди якісь байдужі. Якось він говорить своїм батькам: піду я у світи - якщо знайду дурніших за вас, тоді повернуся. І йде геть. Із собою він бере залізну палицю, залізний хліб та залізні чоботи - як раз ті три речі, котрі виявляються у похованнях поряд з мерцями. Отже, він іде у "царство мертвих", що називається "тридесятим царством".

Цікаво, що шлях його не описується. "Довго чи мало", але герой опинився на кордоні тридесятого царства, котре, отже, перебуває десь поряд з нами. Сторожа - це хатинка на курячих лапках, прикордонник - Баба Яга Кістяна Нога, тобто скелет, смерть. "Фу-фу, людським духом тхне", - викрикає вона, коли герой заходить у хатину. Герой ЖИВИЙ: як мертвяки погано пахнуть для живих, так і живі - для мертвих. Але згадаймо як герой потрапив у хатинку. Вона стояла до нього задом, а до лісу передом, але він не став її обходити довкола, а сказав: "Хатинко, хатинко, повернись до лісу задом, а до мене передом". Що, невже ліньки було йому обійти? Звісно, справа в тому, що він НЕ МІГ цього зробити, бо той світ відокремлює від нашого невидима лінія, котру жива людина бачити не може (згадаймо риску, котрою обвів себе Хома Брут у "Вії"). Слова ж, котрими він звертається до хатинки, - заклинання, відоме тільки шаманам. Воно спрацьовує, і герой заходить до Яги. Вона щось хоче від нього довідатися, але він промовляє ще одне закляття, котре не можуть знати непосвячені: "Ти спершу мене напій - нагодуй та в бані помий та спати поклади. а потім запитуй". Після цього Яга стає "шовковою" і всіляко допомагає героєві у переправі "туди", даючи йому адреси своїх сестер, що живуть у "тридесятому царстві" тощо. Обманувши або перемігши всіх своїх ворогів, герой повертається у рідні місця не з порожніми руками і стає царем. Його сходження на трон народ зустрічає з радістю, з цієї причини влаштовується бенкет, і життя стає гарним, чому сприяють ті набутки, котрі герой оримав внаслідок свого вояжу в "Інший світ".

Поєднюючи різні варіанти казки, ми бачимо тут цілий набір. Тут і голка, у котрій сидить смерть Чахлика Невмирущого, який обклав людей нестерпною даниною; тут і невидимий "сват Наум", виконуючий будь-які побажання; тут і помічник Залізний Вовк; тут і інформація про якісь важливі грядучі події (будуть сім урожайних років, а потім сім неурожайних). реальність, просвічуюча через ці фантастичні образи, очевидна. Шаман, який відвідав потойбічний світ, відводить від співплемінників жорстоке іго; дає своєму народові рецепти правильного життєоблаштування, внаслідок чого постає достаток; передбачає майбутнє. Це означає, що "в ті давні часи" шаман (друїд, авгур, чародій, волхв тощо) був охоронцем, та як правило і спасителем народу, котрий і обрав його своїм вождем.

Як уявляла собі первісна людина ТРАНСЦЕНДЕНТНУ ДІЙСНІСТЬ, без зв'язку з котрою не мислила тутешнього життя? Вона була для неї ЦАРСТВОМ МЕРТВИХ (ВИРІЄМ, АЇДОМ, ШЕОЛОМ). Властивість цього царства, відтворені фольклором, такі: там нема простору (довго чи мало); там нема часу (шаман, перебуваючи там, бачив майбутнє так само чітко, як і теперішнє); там - важелі керування тим, що відбувається на землі; туди відійшли наші померлі предки і туди ж відійдемо ми, коли прийде смерть нашого тіла, і будемо перебувати вічно. Царство це неоднорідне, в ньому є "погані" персонажі, які шкодять людям, і "добрі", що надають допомогу. У числі других перебувають померлі родичі - природні посередники у встановленні "стосунку". Звідси - культ предків, Великої Матері Роду.

Знання про потойбічне, котрим володіли люди у архаїчну епоху шаманізму, цілком перейшло у класичне язичництво. І стосунок язичництва до шаманізму є КУМУЛЯТИВНИМ - ніщо наступне не заперечувало попереднього, а тільки додавало до нього щось нове, так що процес мав накопичувальний характер. Щонайперше це стосується характеру ТРАНСЦЕНДЕНТНОГО. Це не жахливий світ мертвих, а, виявляється, "аристократичний салон вічного бенкету" богів та героїв, носіїв особливого статусу - САКРАЛЬНОСТІ, яка може бути викраяна і для живих істот, і для самої землі, тобто для поцейбічного світу. Це, зрештою, призводить до метафізичного уявлення про "єдине" та його "інше" (елейська та афінська школи філософії - Зенон, Ксенофан, Геракліт, Парменід, Платон), котре не тільки стало фундаментом всієї європейської філософії, а й підготувало понятійний апарат для створення в ІУ ст. Отцями Церкви тринітарної теології (Син - "інше" Отця). Тим самим через "благодать" як вищий прояв сакральності можливий перехід людини в "іншу" якість - повернення людині богоподібності, втраченої нею після гріхопадіння.

Олена Сикирич

МОВА СИМВОЛІВ - ЦЕ МОВА ВІЧНОСТІ

 І. Мало сказати, що ми живемо у світі символів,— світ символів живе в нас. Далеко не завжди існує можливість виразити словами все те, що ми відчуваємо та розуміємо. Є речі, стани, події, суть яких неможливо «розкласти по полицях», пояснити математичними формулами. В глибинах загадкової людської душі приховані перлини досвіду, які містять у собі тисячу і один зміст, тисячу й одне переживання, тисячу й одну таємницю. У скарбниці духовної культури людства зберігаються безцінні знання про людину, природу та Всесвіт, великі ідеї та творіння людського духу, за якими стоять довжелезні ланцюжки подій, причин та наслідків, долі багатьох поколінь. Для того, щоб їх осягнути, завжди був необхідним особливий підхід розуму та серця, тому що завжди існували речі, які виходять за рамки нашого звичайного раціонального пізнання. Споконвіків кожного разу, коли перед людиною ставала необхідність обійняти безмежне, з'єднати видиме та невидиме, зв'язати між собою минуле, сьогодення та майбуття, зовсім нове та дійсно прадавнє; кожного разу, коли душа її рвалася до нових далей, для досягнення яких потрібно було долати кордони життя та смерті, простору та часу і осягати вічні закони буття; кожного разу, коли для пояснення та вираження цього одних слів було недостатньо,— людина удавалась до дивовижної мови символів.

В передмові до чотиритомного «Словника символів», який було видано в Парижі, Жан Шевальє пише: «Вдень і вночі, коли ми розмовляємо, висловлюємось жестами, бачимо сновидіння, кожен із нас свідомо чи несвідомо користується символами. Вони надають форму нашим прагненням та бажанням, підштовхують нас до дій та нових починань, моделюють нашу поведінку, лежать в основі наших успіхів та невдач... Всі науки, природничі та гуманітарні, мистецтво з усіма його напрямами — все, що складає культуру людини, на своєму шляху зустрічається із символами. Всі вони повинні об'єднати свої зусилля, щоб розкрити таємницю символів та звільнити сконцентровану в них енергію. Мало сказати, що ми живемо у світі символів,— світ символів живе в нас «.

Наше життя дійсно наповнене символами. Вони супроводжують нас уві сні та наяву, в спілкуванні та взаєминах, в пізнанні та творчості. Насправді, іноді, самі того не усвідомлюючи, ми часто зустрічаємося з символами та використовуємо їх, прямуючи таким чином за багатьма поколіннями людей різних епох та культур, які мовою символів виражали свій стан душі, свої погляди, своє розуміння великих істин та таємниць буття. Адже ми постійно зіштовхуємось з явищами, ситуаціями, образами, предметами, істотами, які мають для нас не тільки явно виражені, загально признані характери та риси. Часто, свідомо чи несвідомо, ми наділяємо їх іншими значеннями, не завжди пов'язаними з їх конкретними властивостями чи функціями. Для нас вони часто стають нагадуванням, символом деяких відчуттів, переживань, станів та досвідів пізнання, які виходять за межі конкретної фізичної реальності.

Коли в нашому сновидінні з'являється тьотя Маша із сусіднього двору, з якою ми сваримося, проходимо разом крізь дивні, фантастичні ситуації і яка наприкінці сну перетворюється в чудовисько, котре переслідує та намагається вбити нас, цілком очевидно, що мова не йде про конкретну людину, знайому нам у повсякденному житті. Наша душа просто використовує образ тьоті Маші як символ своїх визначених внутрішніх станів та переживань або якоїсь зовнішньої, іще не вирішеної нами проблеми. Таким яскравим способом вона попереджає нас про присутність внутрішньої дисгармонії чи конфлікту, про те, з чого вони складаються та через що проявляються, а також про те, що цей конфлікт необхідно терміново вирішувати, якщо ми не хочемо, аби він скінчився для нас жалюгідно. Більше того, через один-єдиний образ тьоті Маші та всі ситуації, пов'язані з нею, наша душа також попереджає про те, які наслідки чекають нас в тому випадку, коли ми не зуміємо зробити правильних конкретних кроків. Все це показує нам сновидіння у формі символів, і найважча задача — розгадати їх значення.

Звертаючись до коханої людини із словами «сонечко моє» або «моє золото», ми не замислюємося над тим, що конкретне небесне тіло та конкретний метал символізують не лише безмежну гаму наших прекрасних почуттів, для яких не потрібно багато слів та пояснень. Скільки паралельних сенсів, значень, законів та істин ховається в одних лише символах Сонця та золота! У всі часи ці символи використовувались в алхімії, астрології, медицині, в міфах та легендах народів світу; їх можна побачити на портиках храмів, в лабіринтах гробниць та пірамід... Що робить ці на перший погляд прості, всіма улюблені поняття символами, котрі містять у собі цілі світогляди, глибокі пізнання про створення світу та великі закони Всесвіту, про процеси трансформації, які відбуваються у природі та житті людини? Скільки в них іще непізнаного? Враховуючи, що подібних символів існує безліч, ми можемо говорити про те, що символи — це не просто мова, якою користується душа людини, для того, аби зрозуміти та виразити свої багаті різнопланові стани. Це цілий дивовижний світ, загадкова скарбниця духовної культури людства, в якій міститься не лише вся мудрість поколінь, а й ще не розкриті таємниці існування людини, природи, Всесвіту.

Коли нам сниться, що ми горимо, що нас охоплює величезне полум'я, проходячи крізь біль, ми змінюємося та стаємо кимсь іншим, ми пробуджуємось в холодному поту і сподіваємося, що жахливе сновидіння більше не повториться. Подібні відчуття мали герої древніх міфів Греції, Єгипту, багатьох інших народів, з однією лише різницею: пізніше вони дізнавались, що проходження через вогонь означає процес випробувань та змін, який веде до усвідомлення безсмертя та вічних принципів буття. Символіка сновидіння, яке на перший погляд здалося жахливим, в міфах постає в зовсім іншому світлі, хоча в обох випадках за нею ховається один і той самий зміст: вона говорить про закони, етапи духовного розвитку як людини, так і людства загалом. Таких міфів, легенд, казок, в яких зосереджені цілі символічні комплекси, існує безліч. Вони дуже схожі за формою, змістом та прихованими в них значеннями; дивує той факт, що вони належать до зовсім різних епох, цивілізацій, культур, не пов'язаних між собою ні географічно, ні історично.

Як пояснити той факт, що практично ті ж самі міфологічні змісти з'являються у сновидіннях людей, які про них ніколи нічого не читали й не чули? Чи не означає це, що існує універсальне джерело усіх пізнань, яке лежить також в основі самої мови символів?

Щоб спробувати відповісти на це запитання, необхідно звернутися до властивостей символу.

ІІ. Що таке символ?

Сьогодні існує велика плутанина між символами і звичайними позначеннями. Тризуб Нептуна на банці оселедців, царівна Лебідь на коробці прального порошку, фігурка Геракла на кремі проти облисіння, Афродіти — на таблетках для схуднення, Гермеса — на дверях нотаріальної контори — ці зображення нічим не відрізняються від будь-яких інших позначень, хоча в міфах, сказаннях, легендах, в деяких ситуаціях ті ж самі образи мають глибокі й заповітні властивості символів. Виникає цілком справедливе питання: чому в якихось випадках деякі образи, ситуації, персонажі, предмети, відчуття та стани набувають властивостей символів, а в інших, маючи ту ж саму зовнішню форму, зводяться до простих позначень для нової зубної пасти, банку чи марки авто?

У своїй книзі «Проблеми душі нашого часу» К. Г. Юнг пише: «Я ні в якому разі не розумію під символом алегорію чи простий знак; скоріше я розумію під ним деякий образ, котрий повинен, наскільки це можливо, охарактеризувати всього лише невиразно передбачувану природу духу. Символ не містить у собі та не пояснює, а показує через самого себе іще й на лежачий осторонь, незрозумілий, лише невиразно передбачуваний сенс, який неможливо було б задовільно виразити ніякими словами нашої сучасної мови».

Багатогранність, багатозначність символу чудово визначає Р. Бекер: «Символ можна порівняти з кришталем, який пропускає світло найрізноманітнішими способами, в залежності від того, через яку грань це світло проходить. Можна іще сказати, що символ — жива істота, частина нашої власної суті, яка знаходиться в постійному русі та трансформації. Коли ми в нього проникаємо, в той момент, коли ми усвідомлюємо, що він є поштовхом для перегляду та роздумів, вивчаючи його, ми одночасно спостерігаємо та досліджуємо свою власну дорогу, перед нами відкривається той напрямок, рухаючись по якому наша душа полетить до нових далей».

Насправді між символом та простим позначенням існує така ж розбіжність, як між живою людиною та її зображенням на фотографії. Символом може стати буквально все: ситуація, образ, предмет, явище, істота, персонаж,— але для цього вони повинні набути визначених властивостей, характерних для будь-якої безсмертної сутності, котра живе вічно. Те друге, загадкове паралельне життя, яке вони містять в собі і відкривають перед людиною, повинно виходити за межі теперішньої миті, за межі даного фізичного існування. Властивості символу, про які ми будемо говорити, насправді характерні для всіх істин, які є частиною того, що прадавні філософи називали Софією,— універсальною духовною мудрістю, котра відображається у світогляді всіх культур, релігій та традицій.

ІІІ. Кожен символ містить у собі багатогранні, глибокі знання О. П. Блаватська в книзі «Таємна Доктрина» пише: «Нещодавні відкриття видатних математиків та каббалістів безсумнівно довели, що всі теології, від самої прадавньої до більш пізніх, виникли не лише із загального джерела абстрактних вірувань, а з єдиної, загальної езотеричної, або Заповітної Мови... Всі слова цієї заповітної мови відображали однакові поняття для кожної людини, до якої б національності вона не належала... Символіка повинна вивчатися у всіх її аспектах, тому що кожен народ мав свої способи вираження. Коротко кажучи, жоден єгипетський папірус, ніяка індуська олла, ніякі ассірійські плитки, ніякі єврейські сувої не повинні ні читатися, ні тлумачитися буквально...

Будь-який символ на папірусі чи на оллі є багатогранним діамантом, кожна з граней якого не лише містить в собі декілька тлумачень, а також має відношення до багатьох наук».

Всі сучасні дослідники, які всерйоз займаються мовою символів, констатують те, що з давніх часів знали філософи прадавнини. Символ не лише неможливо розуміти буквально; навіть знаючи, що в ньому містяться глибокі пізнання про людину, природу та Всесвіт, його недостатньо просто вивчати звичайним раціональним методом. Багатопланові значення символу не вивчаються, а проживаються, відкриваються перед нашим внутрішнім поглядом поступово, один за іншим, іноді зненацька та несподівано, іноді в результаті довгих безуспішних пошуків, коли ми вже починаємо думати, що всі намагання були марними. Так чи інакше, символ ніколи не відкриває перед людиною свого змісту, а лише ту частину, яка для неї стає актуальною, яку вона в змозі зрозуміти, оскільки та співзвучна зі змінами в її душі, її духовними пошуками та прагненнями. Прадавні філософи казали, що мова символів має як мінімум сім ключів розгадки та розуміння. Це означає, що існує як мінімум сім різних підходів до одного й того ж символічного матеріалу, і за кожним із них ховаються різні змісти та значення, кожного разу все більш і більш глибокі, які відносяться до різних аспектів існування та до різних наук, але завжди доповнюють один одного. Якщо нам відкривається одне значення символу, на цьому наша праця не закінчується — навпаки, вона тільки починається. Відгадуючи одну загадку, ми насправді піднімаємо лише найпершу вуаль, яка знаходиться на поверхні та приховує під собою інші вуалі та інші таємниці. Сім символічних ключів — це сім вуалей великої єгипетської богині Ісіди. Трохи відкривши одну з них, лишається тільки констатувати, що вона веде до іншої вуалі, іншої загадки, що ховається за нею. Мова символів сама по собі є великою загадкою. О. П. Блаватська справедливо помічає: «Велика архаїчна система, яка відома ще з доісторичних часів, як священне Знання-Мудрість, володіла та володіє іще своєю світовою мовою...— мовою Ієрофантів, яка має начебто сім «наріч», із яких кожне відноситься і особливо пристосоване до однієї із семи таємниць Природи. Кожна з цих таємниць має свій власний символізм. Таким чином, Природа могла б читатися у всій її цілісності або вивчатися в одному з її спеціальних аспектів».

Навіть в системі, згідно з якою багато які пізнання були закодовані на мові символів, є проста й красива логіка, хоча вона може здатися чужою для нашого раціонального сприйняття, котре звикло розглядати всі підходи подібного плану як оригінальний плід фантазії. У своїй лекції «Про поклоніння місяцю, прадавнє та сучасне» Джеральд Мессей розповідає: «...Коли єгиптяни уявляли місяць як кішку, вони не були настільки невігласами, щоб припускати, що місяць був кішкою, та й рухлива фантазія не бачила навіть найменшої схожості між місяцем та кішкою. Міф пор кішку не був простим розширенням словесної метафори, також не мали вони наміру створювати непорозуміння та загадки... Вони підмітили той простий факт, що кішка бачить у темряві та що її зіниці стають зовсім круглими і особливо світяться вночі. Місяць був споглядачем на нічному небосхилі, а кішка була його еквівалентом на землі; і, таким чином, звичайна кішка була прийнята як вираз, як природна емблема та живе відтворення місяця... кішка називалась на єгипетській мові мау, що означає зрячий, від дієслова мау — бачити... Місяць, наче кішка, був оком сонця, тому що він відображає сонячне світло і тому, що око відображає зображення в своєму дзеркалі. Під виглядом богині Пашт кішка охороняє сонце, топчучи лапою голову змія темряви, що іменується його вічним ворогом!» На прикладі символіки кішки ми можемо прослідкувати певну динаміку, за якою розкривається кожен символ: починаючи з найпершого, поверхневого змісту, одне символічне значення веде до іншого, більш глибокого. Адже «око сонця», «зрячий у темряві «, «дзеркало того, що відбувається», «боротьба зі змієм темряви» являють собою вже нові символічні образи, які також мають багатогранні та різноманітні значення, ведуть до нових далей та нових пізнань. Їх ми можемо зустріти не лише в рамках символіки кішки, а й у багатьох інших символічних матеріалах. В залежності від того, з якого боку їх розглядати, вони можуть привести нас як до пізнання законів видимої та невидимої природи, так і до внутрішнього світу людини та прихованих в ньому потенціалів, до етапів учнівського Шляху, до етапів створення світу та багато чого іще.

Динаміка розкриття заповітних значень символів, а також всі процеси трансформації та еволюції, які відбуваються в людині, природі та Всесвіті, дуже цікаво і красиво просліджуються в міфах, казках, легендах. О. П. Блаватська пише про це: «Жодна міфологічна розповідь, жодна традиційна подія в народних сказаннях ніколи, ні в одну епоху не були вигадкою, проте кожна з таких розповідей має дійсно історичне підґрунтя... Навіть притча є вираженим символом; видумка чи легенда, як вважає дехто; алегорична передача життєвої реалії, подій та фактів, кажемо ми. Так само, як мораль завжди виводилася з притчі, причому подібна мораль була діючою правдою і фактом в людському житті, так і історична, реальна подія вилучалася тими, хто розумівся на цих священних науках, із емблем та символів, закарбованих в прадавніх храмових архівах. Релігійна та езотерична історія кожного народу була вміщена в символах».

IV. Символ — хранитель таємниці

Прадавні мудреці навчали, що кожен символ стає хранителем не лише тієї актуальної для нас частини Істини, яку ми в змозі осягнути на тому чи іншому етапі свого життя в залежності від наших здібностей, прагнень та духовних пошуків. Він також оберігає ту таємничу, заповітну частину великої Мудрості, яка залишиться для нас загадкою назавжди, оскільки чим більше ми будемо намагатися її викрити, тим більше вона буде ховатися, даючи нам досить корисний урок: чим більше ми осягаємо, тим більше розширюється коло Непізнаного. Чим більше ми знаємо, тим сильніше усвідомлюємо, скільки лишилося ще невідомого, чого ми негідні й поки що не в змозі зрозуміти. Таким чином, кожен символ є хранителем Таємниці, за якою приховується ще одна таємниця... і так до нескінченності. Першим кроком до розуміння заповітного змісту символів стає пробудження в нас якогось передчуття, котре ще нічого не пояснює, нічого не стверджує та не заперечує, а лише усуває те, що трапляється навколо, поступово веде до формування в нашій душі більш конкретних образів, уявлень та припущень. За кожним передчуттям слідує нове передчуття, ще одне, і ще одне... Це ланцюжок, який не має кінця. Насправді робота із символами — це ціле мистецтво, в якому в однаковій мірі присутні інтуїція та розум.

Коли заповітне значення символу стає в один прекрасний день відомим та доступним всім, він частково вмирає. Про це пише К. Г. Юнг в книзі «Психологічні типи»: «Поки символ зберігає життєвість, він є виразом предмету, який інакше не може бути визначений. Символ зберігає життєвість лише до того часу, поки він має значення. Але як тільки його сенс народився з нього, тобто як тільки знайдено вираз, що формулює шуканий, очікуваний чи сподіваний предмет іще краще... символ мертвий, тобто він має ще тільки історичне значення... Символ втрачає свою, так би мовити, магічну чи, якщо завгодно, звільняючу силу, як тільки усвідомлюється можливість його розкласти. Тому діючий символ повинен мати властивість недоторканості. Він має бути найкращим із всіх можливих виразів для даного світогляду, безперечно не може бути перевершений за змістом; крім того, він має бути настільки далеким від розуміння, щоб критичний інтелект не мав ніяких шляхів до його дійсного розкладення; і, нарешті, його естетична форма повинна настільки переконливо діяти на органи чуття, щоб супроти нього не піднімались також аргументи почуттів».

V. Для розуміння символу необхідний резонанс

Якби багатозначність символу була його єдиною властивістю, його можна було б назвати лише змістовно багатим позначенням. Проте справа виглядає інакше: при кожній зустрічі хранителя Таємниці з тим, задля кого ця Таємниця зберігається, виникає сильна взаємна реакція.

Розуміє чи не розуміє людина заповітний зміст символу, чи здається їй його зовнішня форма дивною та далекою, символ завжди може вплинути на людину та зіграти в її житті роль Вчителя й наставника, але за тієї умови, що людина щиро потребує цього й не лишається до нього байдужою.

Для того, щоб побачити, як «оживає» символ, потрібно «ожити» самому. В момент справжньої зустрічі людини та символу в душі людини поряд із непевними передчуттями, які далекі від конкретного розуміння, відбувається глобальний переворот свідомості, справжнє потрясіння, яке не можна пояснити ніякими словами. Іще нічого не усвідомлюючи та не бажаючи, людина, більш несвідомо ніж свідомо, починає реагувати на символ. В її душі символ знаходить відгук, вступає з нею в резонанс. Ніколи не буває так, що спочатку ми розуміємо зміст символу, а потім трапляється все інше; зовсім навпаки. Спочатку в якомусь куточку своєї душі ми раптом знаходимо щось співзвучне з ним, відкриваємо, що він нам дуже цікавий та близький. Ми починаємо усвідомлювати, що символ став для нас викликом, який підштовхує до переосмислення багато чого з того, що ми до цього часу розуміли, відчували та знали, що багато чого всередині нас починає змінюватися і що завдяки цьому навіть саме наше життя стає іншим. Так розпочинається довгий шлях трансформації душі, яку викликає та до якої підштовхує символ. А сам він стає дзеркалом цього шляху, всіх його етапів, випробувань, сумнівів та прозрінь. Після справжньої зустрічі з символом ніщо не може залишатися таким, яким було раніше, та й сама людина вже не та.

В прадавніх традиціях на кожному етапі учнівського Шляху людину супроводжували особливі символи. Коли в Прадавньому Єгипті на різних етапах символами учня були анх — ключ життя та смерті, уджат — око внутрішнього зору та справедливості, джед — колона стабільності Осіріса, скарабей — символ нового народження та багато інших, задача була не в тому, аби просто вивчити їх прихований зміст. Мати своїм символом анх — означало знаходитись в пошуках ключів до таїнств життя та смерті, бути готовим до пов'язаних з цим випробувань та труднощів. Уджат не лише допомагав зрозуміти, що таке внутрішній зір, що таке справедливі погляди, думки та дії і як вони співвідносяться з поняттями віддачі та жертви, але й надавав можливість прожити це та відчути на власному досвіді. Завдяки джеду учень набував внутрішню стабільність, стержень, який дозволяє триматися на підставі здобутого сенсу життя. Скарабей показував, що синтезом всього, що пізнане повинно бути циклічне відновлення, «нове народження» всієї людської істоти.

Якщо казка про Попелюшку дуже зачепила мою душу, якщо мені сниться, що я повинна виконати щось зовсім неможливе, аби потрапити на бал, то роль символу в цьому випадку міститься не в тому, аби відчути співчуття до бідної дівчинки, яку ніхто не розуміє, і радіти, коли у неї все складається добре, проводячи якісь паралелі із своїм життям. Якщо згадати навіть лише один фрагмент казки — коли Попелюшка, отримавши завдання, чудово знаючи, що його зовсім неможливо виконати, все ж таки береться за справу, і тоді на допомогу приходять птахи небесні чи добра фея — зовсім несподівано для неї, але цілком заслужено. Якщо уявити, що, усвідомлюючи реальну неможливість виконання задачі, вона змирилася б, опустила руки, і вся її доля склалася б зовсім по-іншому,— урок символу тут цілком зрозумілий. Подібна ситуація може скластися і в нашому житті, коли на практиці ми повинні будемо показати, чи засвоїли викладений урок. Можна сказати іще простіше: якщо тобі близький символ Попелюшки, то будь готовий стати нею, проходячи через все те, через що проходила вона.

Насправді працювати з конкретним символом завжди означає викликати на себе відповідні випробування Долі, коли від нашої реакції та засвоєних нами уроків буде залежати, пройдемо ми їх чи ні. Це так просто.

VII. Символ — прояв священного

Споконвіків людина відчуває глибоку, одвічну, невгасиму тягу до священного, до того, що могло б стати для неї святинею. В роботі «Священне та мирське» Мірча Еліаде пише: «Сучасний представник західної цивілізації відчуває певне збентеження перед деякими формами прояву священного: йому важко припустити, що хтось виявляє прояв священного в камінні чи деревах. Однак... мова не йде про обожнювання камінця чи дерева самих по собі. Священному камінню чи священним деревам вклоняються саме тому, що вони являють собою ієрофанії, тобто «показують» вже дещо зовсім інше, ніж просто камінець чи дерево... Священний камінець лишається камінцем, зовні (а точніше, під мирським кутом зору) він нічим не відрізняється від інших камінців. Проте для тих, для кого в цьому камінцеві проявляється священне, навпаки, його безпосередня реальність, яка дана у відчуттях, перетворюється в реальність надприродну. Іншими словами, для людей, які мають релігійний досвід, вся Природа здатна проявлятися як космічний священний простір. Космос, у всій його повноті, являє собою ієрофанію... Якісь особливі місця, які якісно відрізняються від інших: рідний пейзаж, місце, де народилось перше кохання, вулиця чи квартал першого іноземного міста, яке побачили в юності, зберігають навіть для людини щиро нерелігійної особливу якість — бути «єдиними». Це — «святі місця «її власного всесвіту, так, якби ця нерелігійна істота відкрила для себе іншу реальність, відмінну від тієї, в якій проходить її повсякденне існування».

Можна сказати, що кожен символ є не тільки хранителем Таємниці, а також і хранителем святинь. Будь-яка подія, предмет, явище можуть стати символами саме тоді, коли вони стають для нас носіями священних, унікальних та неповторних станів, подій, моментів спілкування, взаємодії та пізнання. Виходить, що символ насправді живий — він стає формою, яка оживляється силою Священного. Завдяки постійній присутності символу, сила Священного, яка міститься в ньому, діє також і на нашу душу, відновлюючи все, що пов'язано із ним. Коли я ношу на шиї ланцюжок, подарований коханою людиною, я, завдяки посередництву прикраси, котра стала для мене символом, відчуваю її поряд, відчуваю частину її заряду, сили та натхнення. Символ, як посередник між мною та всім, що для мене є священним, завжди передасть мені частинку суті, сили, таємниці тієї істоти чи тієї мудрості, чиїм посередником він є. Як прикро, що людина нашого часу живе у світі без символів, у світі без святинь; вона багато втрачає.

VIII. Кожен символ — це знак, поділений на дві частини

У «Словнику символів» Жан Шевальє пише: «...Спрадавна символ завжди являв собою предмет, поділений на дві частини... Дві людини берегли одну з двох частин: господар та гість, той, хто позичив гроші та боржник, два паломники, двоє люблячих, котрі розлучалися на довгий час... При новій зустрічі вони з'єднували дві частини символу в одне ціле, знову підтверджуючи таким чином своє кохання, дружбу, зв'язки гостинності чи боргу честі. Для прадавніх греків символ завжди був знаком впізнавання, завдяки йому батьки могли впізнати своїх дітей, з якими були розлучені... Символ розлучає та знову поєднує. Він містить в собі одночасно дві ідеї: розлуки та нової зустрічі. Він нагадує про єдність, яку було втрачено і яка знову може бути відновлена».

Відповідно, берегти символ для філософів прадавнини означало усвідомлювати ще одну давно забуту істину, яка полягає в тому, що десь, далеко чи близько, в просторі та часі чи за їх межами, в житті чи за межею смерті існує таємнича друга частина нас самих, якихось ідей, пізнання чи мудрості, котра чекає нової зустрічі та нового об'єднання. Це означає, що при роботі з символом не лише ми робимо кроки, щоб наблизитись до цієї «іншої сторони» Священного, нескінченного та незбагненого, але й це цінне Дещо, котре нас доповнює, робить кроки, щоб наблизитись до нас. Таким чином, символ стає знаком узнавання між «двома сторонами», двома істотами, між усім тим, що «вібрує» на одній хвилі. Він стає знаком впізнавання між всім тим, що, будучи тимчасово розлученим, є настільки близьким одне одному, що в один прекрасний день повинно стати єдиним цілим. Символ — це знамення істинних зв'язків, які продовжуються вічно.

© «Новий Акрополь», 2003

Ферхад Туранли

СВЯТО  "NOVRUZ BAYRAMI" (З історії і традиції азербайджанців)

В культурної спадщини Азербайджанського народу є чимало свят, які мають давні традиції й відзначаються азербайджанцями незалежно місця їхнього проживання.

У світі близько 50 млн. азербайджанців, які проживають у багатьох країнах світу, зокрема в Грузії, Туреччині, Єгипту, Ірані, Україні, США, Франції, Англії, Фінляндії, Німеччині, Росії, Австралії тощо і розмовляють мовою - азербайджанською, яка є однією з найдавніших і почала формуватися ІІІ-І тисячоліттях до н. е.

Поряд із загальновідомими джерелами людської цивілізації Азербайджан (Azyrbaycan), що означає - „Країна Сонця та вогню", теж є однією з територій розселення людини і виникнення стародавньої культури. Є достатня кількість аргументів для підтвердження того, що землі Азербайджану поруч з регіонами Середземномор'я входить у зону антропогенезу. Історичні матеріали Азихської печери на території названої країни належать до самої давньої культури планети, що їх можна порівнювати з валлоневською культурою на Південно-Східної Франції.

Азербайджанці (Azyrbaycanlar) мають багато вікову культурну, політичну, економічну історію. Важливі відомості про давню історію цієї країни ми знаходимо у наукових доробках істориків, географів, мандрівників анналістів античної Греції та Риму: Геродота, Страбона, Плинія, Аріона, Птоломея, Плутарха й інших, котрі писали про культуру, будівництво держави, міста і економіки. Пізніше ці зведення були доповнені албанськими (азербайджанськими), арабськими, перськими і багатьма іншими джерелами. Основним джерелом вивчення історії Кавказької Албанії (Північного Азербайджану) під час її існування в новій ері є багатотомна літописна історія арабського історика, законодавця і богослова Абу Джафара Мугаммеда ат-Табарі (838-923р. н.е.) "Історія пророків і правителів." на основі праць попередніх авторів - Абу Абдалага Магмуда ібн Умара аль-Вакіди, аль-Мадаіни та інших, які самі брали участь у військових походах зокрема на території Азербайджану.

Відомості з твору ат-Табарі також дають нам можливість відтворити правдиву картину історії зазначеного періоду. Наприклад, про повстання азербайджанського народу під проводом національного героя та видатного полководця Бабека проти арабського халіфату та про його переговори з імператором Візантії, Теофілєм у 837 році н.е. Зведення ат-Табарі дають також важливі матеріали про значну роль азербайджанців у політичному житті Халіфату та їхню боротьбу за створення своєї незалежної держави під назвою Саджидів у другій половині IX століття. Саме за часів існування цієї держави протягом IX-X століття були встановлені стосунки між державами: Азербайджаном і Київською-Русі України (під час володарювання князів Олега та Ігоря, перших великих постатей в історії України).

Азербайджанці є спадкоємцями давніх тюркських етносів, котрі жили на азербайджанських землях: матіени, кути, лулубеї, гурриті, сабіри, албани, огузи, гуни, хазари, скіфи, удіні, уйгури та інші.

Про них написано шумерською і аккадською мовами в міхінських текстах, що складені у III тис. до н.е. Після того як македонський імператор Олександр Македонський (IV ст. до н.е.) завдав поразки перському царю Дарію, він відправився до Каспійського моря, що називали "Гирканською затокою". Про це Плутарх писав: "Олександр підійшов до трупа і з неприхованою скорботою зняв із себе плащ і покрив тіло Дарія, прийняв у своє оточення…" "потім…с кращою частиною війська відправився в Гирканин. Там він побачив морську затоку, вода в який була не настільки солоною, як в інших морях". Дослідники були вже знайомі з істиною: за багато років до походу Олександра Македонського, вони писали, що Гирканська затока чи Каспійське море, - найпівнічніща з чотирьох заток океану.

В еволюції этноантропогенеза азербайджанців велику роль грали міграційні процеси, що сприяли формуванню нації та народів на Близькому Сході.

Одночасно з періодом поступового переходу від епохи пізньої бронзи до залізного віку в азербайджанських землях проходить інтенсивний розпад первіснообщинної формації у другій половині II тисячоліття до н.е.) і формується нове суспільство у IX тис. до н.е. у результаті об'єднання названих місцевих етносів виникає перша сильна держава на території Азербйджану під назвою Маннейське царство зі столицею в Ізирту. У період своєї могутності ця держава займала всю територію Південного Азербайджану. Манна героїчно вела боротьбу з Ассирією й Урарту захищаючи свої землі, а наприкінці VII - початку VI в. до н.е на зазначеній території з'являється нова ще більша велика держава під назвою Мідія, до складу якої входила й Атропатена (колишнє Маннейське царство). Справжній розвиток Мідійської держави можна віднести до кінця VII ст. до н.е., коли на чолі держави був Кіаксар (625-584 р. до н.е.), якому вдалося не тільки підкорити скіфів, й залучити їх на службу своїй державі. Боротьба з Ассірією закінчилася блискучим успіхом: у 612 р. до н.е. Кіаксар підкорів столицю Ассирії - Ніневію, і поділив з вавілонським царем Набопаласаром ассірійську спадщину. До складу Мідійської держави увійшла велика частина території Урарту і східна частина Малої Азії -Каподокія.

При сині Кіаксара, останньому мідійськом царі Астіаге (584 - 550 р. до н.е.) були порушені дружні відносини з Нововавілонським царством. Південна частина Ірану-Персія, що перебувала під владою мідійської держави, повстала проти неї на чолі з Кірм II у 553 році до н.е., і цеповстання продовжувалося три роки.

У результаті перемоги Кіра у цій боротьбі було створено давньоперсидська держава Агеменідів (за назвою царського палацу, родоначальником якого вважався Агемен), що проіснувала до 330р. до н.е. (тобто до завоювання імератором Олександром Македонським). Після падіння Персидськой імперії в результаті війни з Римської імперією у двадцяті роки IV століття до н.е. на території Південного Азербайджану виникає самостійна держава під назвою Атропатена, правителям якої був Атропат. Внаслідок асиміляції племен названої географічної території з мідійцями в елліністичну епоху склався новий етнос - атропатенці (тобто азербайджанці). Важливо також відзначити, що поява поняття „Азербайджан" (тюркська вимова перського "Атропатена" та арабського "Адербайдан") безпосередньо відноситься до цього часу.

Слід наголосити на тому, що як вищезазначені давьноазербайджанські етноси, котрі проживали на великих територіях обох берегів ріки Кю'ра, так і сучасні азербайджанці продовжують жити на своїх споконвічних землях з своєю давньою і багатою культурою.

Ознайомлюючись з культурною спадщиною азербайджанців слід заначити, що одним з значних національних свят азербайджанців є „Новруз" (Novruz), тобто „новий день", „початок нового часу", що має дуже давню традицію та історію яка сягає часів VI-V тисячоліття до н.е. „Новруз" - це назва того дня, котрий припадає на 22 березня, коли Сонце спрямується до північної півкулі землі та вступає в сузір'я Овна. Ще тоді, коли давні азербайджанці сповідували Зороастризм, вважалося, що саме в цей день Господь створив людину. Це свято відбувається під час весняного рівнодення (21-22 березня), як перший день Нового року за сонячним календарем, тоді коли, відроджується природа, все життя на землі відновлюється у всій його красі. Саме у цей час в Азербайджані відбувається цвітіння садів, земля покривається зеленю, наступає весна. Головним символом цього свята, є проростаючи зерна пшениці, яка називається „Семені" (Symyni).

За легендою один із царів тогочасного Азербайджану на ім'я Джемшід після подорожі навколо світу вирішив збудувати палац на своїй землі та в цей світлий день сів на престол. Він проголосив „Новруз" національним святом, яке відзначається і досі.

Джуліус Андреа Чезаре Евола

КОЛОВРАТ ЯК СИМВОЛ ПОЛЮСУ

З авдяки тому, що дослідження північної протораси, розпочаті Германом Віртом, уже досить відомі в Європі, ми можемо дозволити собі висловитися на цю тему. Причому, це не просто посильні розуміння сучасного ученого - нам би хотілося максимально поєднати наше дослідження з різними релігійними традиціями: від далекосхідної, тібетської, індоарійскої до еллінської, єгипетської, кельтської, німецької й ацтекської**. У символіці всіх цих традицій виявляються сліди коловрата. Немає ніяких сумнівів, що якби ми могли скористатися цим приголомшливим матеріалом прямо, по той бік "позитивістських" обмежень, вони б нам дали більше, ніж усі не занадто переконливі реконструкції на філологічній чи палеографічній основі.

 Перше, що ми можемо витягти з зазначених джерел - злиття понять: "арійська" (індогерманська) і "північна раса". Те, що нам виддавалося найдавнішим протоплеменем, виявляється пізнім відгалуженням набагато більш ранньої чистої раси арктичного походження. Раси, що має великі підстави називатися гиперборейською. Таке злиття значно спрощує ситуацію. Арійська думка здобуває деяку універсальність. Колись розділена, розсіяна по Сходові, Заходу, Півночі і Півдню вона зводиться до загального культурного джерела. При цьому символізм коловрата здобуває особливе звучання.

У свій час Ернст Клаус і Людвіг Мюллер cтверджували, що коловрат є найдавнішим індогерманським символом. Але в 1896 році американець Томас Вільсон, а пізніше італієць Альберто Моссо склали карту, з якої випливало, що коловрат був виявлений також у Каліфорнії, у Центральній Америці, на Далекому Сході, у Межиріччі, у Північній Африці, - тобто, у місцях, що не можуть вважатися місцями споконвічного перебування індогерманської раси. Але якщо ми при цьому згадаємо про існування єдиної найдавнішої арктичної протораси, то це протиріччя автоматично знімається. Якщо з'єднати віртовскі "промені виливу північної раси" зі стародавніми переказами різних частин світу, ми зможемо дуже вірогідно пояснити характер поширення коловрата у світі, у тім числі і поза традиційним для індоевропейців ареалом.

Північна протокультура мала чітко солярний характер. Це підтверджується найдавнішими переказами про якусь арктичну прабатьківщину. Наприклад, гіперборейська країна іранських аріїв - Арьяна Веджа - алегорично тлумачиться в Авесті, як будинок і сонячної "слави", а також як будинок самого Йїми, "променистого, славного, того, хто дорівнює сонцю серед людей". "Швета-двіпа" чи "Уттара-куру", священна земля крайньої Півночі, сприймалася індоаріями як "білий острів" чи "острів сяйва", як будинок Нараяни, "у якому горить великий вогонь, що виливається в усі сторони". Грецький міф про гіпербореїв теж узгоджувавсяз "сонячним", "променистим" Аполлоном. Про Тулу, що за змістом зливається з ним, говориться "a sole nomen habens". Ацтекеський Туллан чи Тлаллокан (який також етимологічно відповідає грецькому Туле), за змістом аналогічний "будинку сонця". Гімле чи Гладсхейм, "будинок радості", розташований на древній прабатьківщині, в Асгарді, називається в Едді вічним, золотим і сяючим, як сонце. Тим же самим знаменита таємнича "лежача до півночі від північного моря", населена "трансцендентними людьми" земля, що її згадують перекази Далекого Сходу (так само як і таємнича Шамбала, "північне місто" добуддистської тібетської традиції Бон)...

Говорячи про солярний характер протокультури, необхідно звернути увагу на два аспекти: ідею сонячного культу і ідею сонячної влади. Віртовская реконструкція закріплює за першорасою саме солярний культ. Не дивлячись на гіпотетичність такого твердження, воно, безумовно, заслуговує на увагу. Слід також зазначити, що між сонцем і божественним вогнем існує деякий зв'язок (акцент якого помітний у індогерманській традиції). Культ вогню в традиційному античному світі (згідно Бахофену), зв'язувався як з уранічними і "сонячними" компонентами ритуалу патриціїв, так і з поняттям "сонячного" і "божественного" царства самого по собі. Адже те, наявність чого в різних культурах відрізняє споконвічну лідерську расу: ірано-арійська "слава" - "хварено"(тотожна "агні-рохіті", ведичному вогню як "підкорюючій королівській силі", і вогненному витіканню за назвою "життєва сила", "аншус", єгипетського царства), є саме "сонячним" вогнем...

Коловрат, безумовно, можна кваліфікувати, як вогненний, сонячний (а значить і північний, полярний) символ. Однак варто мати на увазі, що древня людина не "обожнювала" марновірно сили природи, а, навпаки, використовував їх для вираження вищих змістів. Щира символіка, дуже далека від того, щоб бути довільною і "суб'єктивною". Варто забути про те, що полум'я завжди представлялося всім народам божественним одкровенням, забути, що у всіх аріїв практикувався точний священний обряд запалювання і збереження вогню, що з вогнем виразно зв'язувалися як містична сила "героїв" роду, так і "місцеперебування порядку". Усе це змушує нас помилково думати, що коловрат (як символ вогню) - це лише натуралістичне відображення примітивного знаряддя, що слугував цим народам для запалювання. Коловрат, безумовно, зв'язаний з початком Породжуючого Вогню і Світла, але не в побутовому, а у вищому - духовному, королівському - змісті. У деякому найвищому змісті він може бути названий таємничою печаткою "Пра-Світла" і "Пра-Огня", що зійшли, щоб втілитися і розпалитися у правлячих кастах, у їх "сонячній" роботі над силами більш низького порядку і відстаючими поки в досконалості расами...

Коловрат не тільки вогненний, але і полярний символ. Адже "сонячна" функція, утілювана вождями у великих, укорінених у традиції культурах, мала саме пряме відношення до функції "полюса". Вождь - це персоніфікована сталість, нерухома точка ("вождь", від слова "водити", "король", "rex" від "regere" - направляти, правити). Довкола нього відбувається організований рух сил, що оточують його, немов свита короля.

Існує визначений зв'язок між найглибшого змісту далекосхідною приказкою "незмінність у середині" і словами Конфуція "Той, хто править за допомогою чесноти (небесний, породжений з незмінності в середині), дорівнює Полярній Зірці. Він твердо стоїть на своєму місці, а всі зірки рухаються довкола нього". Арістотелеве поняття "нерухомого рушія" є теологічною передачею того ж самого поняття. Те ж можна сказати і про "пана світу" чи "чакрварту" - "того, хто змушує колесо крутитися", у той час як сам є нерухомої точкою, "полюсом", опорою для його упорядкованого руху. Недалеко від "полярного" символізму відстоїть і те, що можна назвати "олімпійською перевагою". Це нездоланна сила, спокійна міць, здатна узаконити себе через свою чисту присутність, сила, що викликає безпосереднє і небезпечне переживання трансцендентного (Горного Світу, який традиційно зображується вогненною символікою).

Тієї ж нерухомої величної моці виконаний гіперборейський сонячний бог Аполлон. Він (як Фобос) є не висхідним і що заходить сонцем, а точкою, безтурботно і рівномірно випромінюючою Світло - Світло, що оточує олімпійців, а також чисті духовні субстанції, розсіяні у світі переживання і становлення. Ця тема знаходить своє відображення й у роботі сонячного володаря, початої при символічному гіперборейському королі Йімі, і в колі великих нордійсько-арійських божеств дня, сяючого неба і Світла.

В даний час одним з найстарших символів такої "олімпійської" прадуховности, а також "полярної" функції, крім кола з центром у середині (який навіть вибудовували в гігантських пропорціях відповідним образом розставленими менгірами), є саме "льодовий хрест", тобто коловрат.

Коловрат є символом не просто руху, але (згідно Генону) руху саме кругового, чиненого навколо деякої незмінної осі. Причому, основним елементом цього символу (до якого, у кінцевому підсумку цей символ зводиться) є саме нерухома точка. Навіть коли коловрат виступає у ролі сонячного символу (колесо сонячного Вішну), мова йде все рівно не про чисту "революцію" сонця, а саме про сонячний початок, зведений до пануючого серединного, "олімпійського" елемента. Таким чином, коловрат - безумовно, "полярний" символ, споконвічно утримуючий у собі значення, що стали очевидними в процесі блискучого розгортання спіралі циклів арійських міфологій і королівських режимів, що беруть свій початок у північної протокультурі.

Говорячи про коловрат, варто також мати на увазі і те, що "полярний" символізм особливим чином застосуємо до деяких визначених культур і культурних центрів, на всьому протязі історії втілюючих відповідну йому "полярну" функцію. Так, китайська імперія називалася "Серединною". Меру - символічний індоарійський Олімп - розглядався як "полюс" Землі. Символіка Омфалоса, що еволюціонувала в напрямку до Дельф (осередку Традиції дорійсько-олімпійської Еллади), приводить нас до того ж. Еддичний Асгард, сприйманий як містична прабатьківщина північних царських родів, упав разом з Мітгардом ("мітгард" означає - "серединний двір" чи "серединне місце"). Навіть назва центру сонячної імперії інків - Куско - схоже, подібно Омфалосу, виражає ідею "центра" Землі. З іншого боку, багатьма відзначалося, що Туле (батьківщина гіпербореїв, згідно еллінським, і навіть американським описам) означає на санскриті "Терези". Те ж ім'я носить і зодіакальний знак. Відповідно до одного китайського переказу, небесні Терези споконвічно були Великим Ведмедем (гіперборейську ведмежу символіку ми, у даному випадку, навмисно залишаємо осторонь), що має для нашого дослідження колосальне значення, тому що Великий Ведмідь тісно зв'язаний з полярною символікою, а значить і з коловратом.

Тема, що заслуговує окремої розмови: питання про співвідношення (під знаком "полюса") символу і дійсності, метафізики і фізики. Можна сказати, що доісторичний "полярний" цикл північної протораси був споконвічною маніфестацією, споконвічним проявом власне "олімпійської" духовності і власне "полярної" функції. І маніфестація ця (привівши до виникнення нових культур і традицій, різних за формою, але єдиних за духом) знайшла своє відображення скрізь. Символ "центру", "полюсу", таким чином, варто визнати свого роду традиційним і метаісторичним пізнавальним знаком, тому що він споконвічно будується на відповідності дійсності і символу. Адже географічний полюс, у даному випадку, збігається з "полюсом" духовним. Але це окрема велика тема, гідна спеціального дослідження...

Тепер кілька критичних зауважень про віртовську модель. З нашої точки зору, Вірт впав в оману, приписуючи споконвічній полярній традиції досить пізній, перекручений "південним" впливом культ. Як відомо, Вірт приділяє особливу увагу зимовому сонцестоянню. Для нього змістом найдавнішого полярного культу є невпинне чергування смерті і воскресіння сонця - як бога року - на тлі деякого незмінного (переважно жіночого - земля, вода, мати, змія, хата і т.д.) початку. Виходить, що сонце мінливе, як природа, приречена на підйом і спуск, схід і захід, смерть і воскресіння. Безсмертною і незмінною, таким чином, виявляється Матір - основа життя, у якій Сонячний Бог щорічно вмирає і воскресає.

В усьому цьому дуже мало "північності" і "сонячності". Якщо ми звернемося до середземноморської міфології (в описі Бахофена), ми без старань знайдемо, що такий підхід більш властивий хтонічному циклу південного, доарійського циклу великої азіатської богині родючості (а пізніше, можливо, навіть семітичному материнському праву).

Нещодавно Альфред Розенберг змушений був указати на цю дивну ідейну плутанину. Виникла вона у Вірта, швидше за все, у результаті некритичного відношення до об'єктів дослідження (найдавніші свідчення виявилися в змішанні з більш пізніми і сумнівними)***.

Вірт вірно відрізняє північно-арктичну (гіперборейську) расу від північно-атлантичної, однак, його відношення до символіки не настільки диференційоване - він вільно користається як одним, так і іншим символічним комплексом. Але ж, за свідченням Авести, Мо-Уру (тобто земля і культура матері), з'являється тільки як третьому з "творінь" - тобто, цикл, уже досить віддалений від північного циклу Арьяна Веджа.

Сонцестояння, безумовно, має деяку перевага в "полярній" символіці через зв'язок з вертикальною орієнтацією - Північ - Південь (у той час як рівноденна лінія зв'язана з напрямком географічної довготи - Схід-Захід). Проте, тема переживання, смерті і воскресіння Сонячного Бога в Матері (тема привнесеного у світ богів становлення і вічної зміни) носить очевидно "антиолімпійський", "негіперборейський" характер. Це тема, зобов'язана своїм виникненням впливу Півдня й означає протиставлення: Діоніса - Аполлонові, Локі - асам, неясну потребу буття в пантеїстичному екстазі - спокійній впевненості в собі і природній надприродності "божественної" раси. Таким чином, запропоновану Віртом символіку варто визнати синкретичною, що відноситься скоріше до більш пізньої "атлантичної" культури.

"Полярний" хрест, коловрат - істинно "північний", "полярний" знак у найвищому змісті. Він зберіг у недоторканності свій основний зміст - нерухома, середня точка, що панує над мінливістю. Отже, сонячний і вогненний символізм коловрата має пряме відношення до ураничних властивостей арійських і аріо-гіперборейських божеств і культів, із системою строгого патріархату в патриціїв, із усім тим, що (у дусі, етиці, звичаях) відповідає мужності, владності і порядку. Одним словом, космосу, що тріумфує над хаосом.

Коловрат відсилає нас до того, що, у виді причетності до духу внутрішньої переваги, центральности, охоплення "вогнем" і надприродним витоком спокійної і всеперемагаючої моці, дає підстави визнати справді "класичним" і дорийским. Відповідно до найдавнішого переказу, призначений до влади повинний був мати бачення небесного колеса (перекидаючого і підкорюючого). Одночасно це колесо утілювало "рту" - порядок, духовний арійський закон (символічно зображуваний божественною колісницею на шляху). Разом ці образи дають уявлення про справжній саморушійний коловрат: що кружляється, переможне колесо, виткане зі світла і вогню, з незмінною, вічною сталістю в середині.

Слідом за тим, як у незапам'ятні часи зникла північна Прабатьківщина, спогад про неї перейшов з історії в метаісторію. Тепер це особлива зникаюча дійсність, недосяжна для зовнішніх зусиль, здобувається лише через духовну працю. "Шлях до гіпербореїв, - говорить Піндар, - не може бути знайдений ні по воді, ні посуху, він відкривається лише героям, що, як Геракл, залишилися вірними олімпійському принципу". "У таємничу область самої далекої Півночі не можна проникнути ні на кораблі, ні на візку, досягти її можна лише тільки польотом духу", - попереджає Лао-цзи. "Вона в моєму дусі", - говорять про Шамбалу, гіперборейску Вітчизну з тібетського переказу.

Можливо, саме знак коловрата є кращим покажчиком на внутрішній шлях, що веде на вершину північної традиції. Знак, здатний розбудити невідомі глибинні сили Європи. Вже в індоарійському аналозі коловрата - свастиці - міститься гарна ознака. Свастика розкладається як монограма, з п'яти букв, що утворюють формулу побажання щастя "su-asti" - аналог латинського "bene est" чи "quod bonum faustumque sit" ("Що є гарного і щасливого, так буде!"). Кращого символу і не можна було б і бажати. Вибір саме цього знака народжує непохитну впевненість у відродженні однієї з найбільших рас-спадкоємиць гіперборейського володаря, у незламність її волі й у неминучість її перемоги над конфронтуючими силами пітьми.

Коментарі перекладача

*В оригіналі Евола вживає слово Hakenkrenz (гачкоподібний, чи гаммірованний хрест) - термін, що використовувався німецькими націонал-соціалістами для позначення свастики. Загальновідомий скепсис Генона, що писав у роботі "Атлантида і Гіперборея" про німецьких "расистів", "які присвоїли собі цю емблему і дали їй дивну і другорядну назва Hakenkrenz, дослівно "Крючковий Хрест". У даному перекладі ми врахували доречним використовувати термін "Коловрат", замість Hakenkreuz.

** Характерно, що Евола у своїх пошуках полярної символіки звертається за прикладами до мезоамериканськой традиції ацтеків і до екваторіальної традиції інків, ігноруючи при цьому перебуваючу "під боком" українську традицію, у якій знак коловрата використовувався надзвичайно широко. Це не єдиний приклад - широко відомі слова Еволи про те, що "у слов'ян узагалі не було Традиції". Така дивна "зашореність" у цьому питанні (при феноменальній ерудиції) - один з деяких уразливих і відверто програшних аспектів інтелектуальної позиції цієї чудової людини. З погляду Генона, до речі, подібний "західноцентризм" - прояв деградації. Утім, Евола тут не самотній - ця "недуга" була властива багатьом західним інтелектуалам того часу (зокрема, і сам Генон переборював його часом з великим працею).

*** "Ідейна плутанина" тут має місце в самого Еволи. Говорячи про "невпинне чергування смерті і воскресіння сонця, як бога року" ( від полюса, щоспостерігається винятково в безпосередній близькості), він стверджує, "що такий підхід більш властивий хтонічному циклу південного, доарійського циклу великої азіатської богині", забуваючи про свою ж, раніше висловлену тезу про невипадковість природного символізму (тим більш, полярного природного символізму). Крім того, незрозуміло, що таке "доарійский" світогляд, якщо він сам затверджує, що тільки арійське (тобто, гіперборейський) є примордіальним? Евола мов би випадково випустив з уваги, що сонце символізує тут не власне трансцендентний принцип, а саме його маніфестовану частину і на цьому будує свою критику. У той же час, трохи раніше в тексті він постулює тезу про збіг символу і дійсності, "метафізики і фізики", що з необхідністю припускає зняття негативізму матеріального, Матері, і взагалі, жіночого принципу в полярній північній традиції. Віднімаючи "священність" як у маніфестованій частині Божества, чию циклічну життєдіяльність символізує полярне поводження сонця, так і в освяченої солярною присутністю у світі матерії, Евола доходить до крайнього трансценденталізму й абсурдного метафізичного антифемінізму, що не може бути пояснено непорозумінням. Здається, що посилання Еволи на відомого своїм гіпертрофованим маскулінізмом і антифемінізмом Альфреда Розенберга, за яким крім нульового метафізичного авторитету стояв могутній пропагандистсько-репресивний апарат Рейху, може бути свого роду завуальованим визнанням Еволи в деякому змушеному спрощенні своєї позиції, через неможливість прямої ідейної конфронтації з офіційним ідеологом країни - тодішнього військового союзника його батьківщини - Італії.

Переклад з італійської Оксани - Марії Головерси

Павло Тулаєв

 Павло ТУЛАЄВ, історіософ, публіцист, головний редактор журналу "Спадщина предків" ("Наследие предков") та Інтернет - ресурсу "Атеней".

- Гіперборея - це не тільки легендарна країна, розташована по той бік північного вітру. Це також містичне джерело нордичної раси, прабатьківщина богоподібних людей. Гіперборея не стільки "земля", скільки "небо", вона - загублений Рай, що вічно надить до себе нащадків аріїв.

Виникла під нерухомим Полюсом, де в допотопний, дольодовиковий період, на думку Германа Вірта й інших учених, знаходився палео-континет Арктогея, вона стала магнітом пам'яті білих людей, що вийшли з цих місць, стала їхнім над-північним Абсолютом.

Орієнтація Північ указує на три єдині, але не співпадаючі полюси макросвіту: 1) Абсолютний Божественний Полюс; 2) над-північний Полюс світової осі; 3) географічний Північний полюс. У мікросвіті, у внутрішньому людському космосі, ця орієнтація також має три відповідності: 1) галузь над-розумного; 2) розум, як вінець людського духовного організму; 3) мозок, розташований у верхній частині вертикальної осі людського тіла.

Для "полярних" людей, чий розум орієнтований строго на Північ, у всіх його змістах, увесь світ - це божественне тіло, рух планет - подих Бога, а оточуючі нас знаки - сакральна мова, схована від непосвячених.

Споконвічна Русь вийшла з Гіпербореї, але згодом вона загубила всю повноту і цілісність знання про священне джерело. Тепер, коли ми виявилися в нижчій точці великого метаісторичного циклу, у точці смерті, Полярна зірка знову засяяла для нас. А значить неминуче і воскресіння.

Нижче ми пропонуємо Вашій увазі огляд нових російських публікацій з гиперборейскої тематики, підготовлений для "Спадщини предків" (1997, №3) Павлом Володимировичем Тулаєвим.

ШАНУВАЛЬНИКИ АПОЛЛОНА

Про існування Гіпербореї читачу добре відомо з давньогрецьких джерел. Хто не бачив античні карти, де в північно-східноій частині Європи по-латинському написана назва легендарної країни. Хто з дитинства не пам'ятає історії про подвиги Геракла, один із яких полягав у тому, щоб добути чарівні яблука з гіперборейської землі. Хто не читав про подорожі аргонавтів за золотим руном, у якому брали участь гіперборейці Зет і Калаїд.

Зрозуміло, ці згадування - лише вершина айсберга, лише мала, незначна частина знань про древню землю, що лежала колись на окраїні грецької ойкумени. Повний огляд античних джерел з даної теми можна знайти в книзі видатного росіянина - вченого А.Ф.Лосєва "Міфологія греків і римлян", М.1996 (с.462-487). Лосєв пише, що міф про гіперборейців мав у древніх греків "величезну популярність". За його словами, антична література "буквально ярить різного роду згадуваннями про гіперборейців". Дані про них ми знаходимо й у таких древніх авторів, як Гесіод і Гомер, і в класиків античності - Платона, Арістотеля, Піндара, Геродота, і в мислителів пізнього еллінізму - Порфирія, Ямвліха, Прокла. У Гекатея Абдерського, що жив в 4 столітті до н.е., є цілий трактат "Про гіперборейців", що став джерелом для більш пізніх авторів, що писали на цю тему - для Діадора, Мела, Еліана, Плінія Старшого.

Що ж повідомляють нам грецькі автори?

Даючи в подробицях і детялях дуже суперечливі зведення, багато хто з них сходиться на тім, що гіперборейці - це шанувальники бога Аполлона. "Вони самі як би є деякими жерцями Аполлона" (Діодор); "У них був звичай посилати плоди на Делос Аполлонові, якого вони особливо шанують" (Пліній). "Рід гіперборейців і шанування в них Аполлона оспівують не тільки поети, але і письменники" (Еліан). Гесихій повідомляє, що "гіперборейці шанують небесний звід", роблячи жертвоприносини "не під дахом, а під відкритим небом". У вірогідності даних зведень не доводиться сумніватися, тому що про культові храми Аполлона на острові Делос і в Дельфах, куди гіперборейці надсилали свої дарунки "під звуки флейт, сиринг і кіфар", було відомо всім жителям Еллади.

Повідомлення про місце походження жерців, що принесли на південь Європи культ Аполлона, не так одностайні. Гекатей вважав, що гіперборейці живуть на якомусь острові, по розмірах "не менше Сицилії", що лежить "напроти землі кельтів". Розташований він на півночі, оскільки перебуває за межами Борею.

Бореєм елліни називали холодний північний вітер, на відміну від Нота - вологого вітру з Півдня і Зефіру - ніжного вітру з Заходу. Усі вони, згідно міфології, вважалися рідними братами, породженими від батька зірок - Астрея і його жони, богині ранкової зорі - Еос. Борею присвячений наступний орфический гімн:

Движущий толщи воздушные мира своим дуновеньем,

О леденящий Борей, явись же из Фракии снежной,

Влажнодорожного неба разбей неподвижность сплошную!

Дунув на тучи, развей и прочь разгони дождеродиц,

Ясной погодой даря, дабы радостным взором эфира

Солнца лучи засветили на земле, и сияя и грея!

("Античні гімни", М.1988, с. 260, пров. О.В.Смыки).

З гімну ясно, що Борей приходить у Грецію з північного сходу, тому що "сніжна Фракія" простягалася від Карпат до Егейського моря і від Чорного моря до ріки Аксій (Вардар), що бере початок на території Македонії. Там, за Істром (Дунаєм) із Заходу на Схід простягнулися Рипейські гори.

Пліній стверджує, що гіперборейці живуть за Рипейськими горами (їх різні автори розташовували в різні місця ойкумени : від Альпійських вершин до Уральського хребта). "Вірять, що там знаходяться петлі світу і крайні межі звертання світил. Сонце світить там протягом півроку і це тільки один день". "Світила там сходят тільки один раз у рік, при літнім сонцестоянні, а заходять тільки при зимовому". Еліан теж згадує Рипейські гори, зв'язані з культом Аполлона тим, що відтіля до жерцаыв у встановлений час священнослуження прилітає зграя лебедів. Діадор і Арістотель указують на Гіперборею як на батьківщину богині Лето (Лато), матері Аполлона й Артеміди.

Узагальнивши ці суперечливі зведення, так само як і інші, більш фантастичні легенди, батько географії Страбон виклав, що античні автори "називали гіперборейцями, савроматами й аріманами всіх, що жили вище Евксинського Понту, Істра й Адріатичного моря", тобто населення північно-східної Європи.

Важливо помітити, що гіперборейці були для древніх греків не міфологічним народом, а цілком конкретними людьми, з якими в них були живі зв'язки і контакти. Широко відомий був жрець Аполлона, чарівник і чарівник Абарис. Він згадується в багатьох античних авторів, у тому числі в працях Плутарха, Порфирія і Ямвліха. Абарису приписується література релігійного і магічного змісту. Будучи богонатхненним, він давав оракули і прорікання. Пишуть, що Абарис "увесь час носив у руці стрілу як символ Аполлона й обійшов з своїми проріканнями всю Грецію". За повідомленням Діодора, "гіпербореєць Абарис приїжджав в Елладу, щоб відновити стародавню дружбу і споріднення з делосцями".

На Делосі побували й інші земляки Абариса - Гіперохой і Лаодикія, що приносили дарунки Аполлонові. Саме дельфийське святилище засноване за переказом гіперборейцями, серед яких найбільш відомий Олен. Цей Олен, за твердженням місцевої поетеси Бойо, "був першим пророком бога і першим вимовляв пророцтва у гекзаметрах".

Гіперборейцями вважалися також містик Піфагор (він був сучасником Абариса) і Аристей. Останнього Геродот вважає автором твору "Арімаспея", а Страбон - учителем Гомера, що написав крім знаменитих "Іліади" і "Одіссеї" величні гімни Аполлонові.

Отже, якщо географія Гіпербореї визначалася греками дуже приблизно (як земля, що лежить до півночі від Борею), то жителі цієї країни мали більш конкретні образи. Їх називали "шанувальниками", "служителями" чи "жерцями" бога Аполлана, сонячного стріловержця, що убив змія Піфона. Слідами грецьких авторів, а також їхніх дослідників, пішов академік Б.А.Рибаков. У своїй книзі "Язичество древніх слов'ян", М.1994 він узагальнив багато античних згадуваннь про Гіперборею, а також новітні дані, зв'язані з родиною богів Лато-Артеміда-Аполлон. Рибаков підсумовував зведення про "зв'язки Лато з Північчю" у наступних тезах: "1. Лато походить із землі гіперборейців; 2. Чоловіком Лато деякі міфи вважають гіперборейця Опіса; 3. Лато втекла від гніву Гери на о.Делос із землі гіперборейців; 4. Син Лато, Аполлон, щорічно відправляється на зиму в країну гіперборейців ("аподемія"); 5. У країні гіперборейців Аполлон зберігає свої стріли. 6. Гіперборейці щорічно посилають дарунки у делоські храми дітей Лато - Аполлона й Артеміди.

Учений-славіст прекрасно розуміє, що країна Гіперборея мала міфічні риси, але знає і те, що в античності міф дуже часто мав саме, що не є земне походження. І він починає шукати по розкопках реальну батьківщину Ліето (Лато) і її дитят-близнюків. Результат перевершує всі сподівання! На основі точних археологічних даних Рибакову удалося не тільки визначити географічні границі загадкової країни (він розташовує її на північному сході Європи, між Одером і верхів'ям Волги), але навіть дуже точно накреслити шлях з північних святилищ Лати (Лади) до берегів Адріатики й Егейського моря . Цей маршрут збігається з так називаним "бурштиновим шляхом", який проходив з Балтики в Средиземномр?я через Центральну Європу. Б.А.Рибаков приводить і інші аргументи в підтвердження існування реальної, історичної Гіпербореї.

ЗНАЙДЕНИЙ РАЙ, ЧИ АРКТИЧНА ПРАБАТЬКІВЩИНА АРІЇВ

З утвердженням християнської цивілізації і падінням античного світу міф про Гиперборею канув у Лету. На цілі століття він випав з центру уваги європейських мислителів. Ні епоха Відродження, ні століття Просвітництва не відновили колишній інтерес до таємниці північної землі. Тотальне забуття тривало доти, поки в кінці 19 -го - початку 20 століть одна за іншою не вдарили наукові сенсації.

Першою стала книга американського історика В.Уоррена "Знайдений Рай, чи колиска людства на Північному полюсі" (Warren V. The Paradise Found, or the Gradle of the Human Race at the North Pole, Boston, 1893), що витримала десять видань. Автор проаналізував у своїй книзі маловідомі сучасникам факти та стверджував, що первісні джерела людської цивілізації варто шукати не на Півдні, не в Малій Азії чи Африці, а в районі Арктики, де в доісторичні часи були сприятливі кліматичні умови для природного розвитку. Гіпотеза Уоррена викликала суперечливі відгуки, і більшість опонентів зійшлася на тім, що така смілива ідея вимагає додаткових підтверджень.

Нові аргументи на користь полярної теорії висловив індійський учений Б.Г.Тілак у своїй книзі "Арктична батьківщина у Ведах", що вийшла в 1903 році в Бомбеї. Короткий виклад одного з її сучасних видань (Tilak B.G. The Arktik Home in the Vedas, Rooma, 1956) ми знаходимо в однойменній статті радянського індолога Н.Р.Гусєвої в збірнику "Стародавність. Арії. Слов'яни", М.1996.

За словами Гусєвої, ученого, що займається дослідженням древніх ведических текстів, привернули її увагу ті місця священних книг, де говорилося про північну прабатьківщину древніх аріїв. У Ведах, датованих приблизно 2 тисячоріччям до н.е., описувався такий час, коли рік людей дорівнює добі богів і поділявся на дві половини: день - період руху сонця до півночі, і ніч - період руху до півдня. Але сонце, що іде до півдня на півроку могло означати тільки полярну ніч, так само як друга половина року - полярний день (с.20). На те ж питання наводило і згадування про те, що Полярна зірка (на санскриті - Дхрува) на батьківщині аріїв стояла в Зеніті, а навколо неї описували кола всі небесні світила. Таке могло бути тільки на північному полюсі, або дуже близько до нього, тому що в сучасній Індії Велика Ведмедиця з Полярною зіркою з'являється низько над північним обрієм. Коли ж Тілак проаналізував з урахуванням нових відкриттів ті місця ведичних гімнів, де оспівується період "мерехтливого півмороку", іменованого Зарозвівайся (на санскриті - Ушас), що буває двічі в році і триває приблизно 50-60 днів, гіпотеза Уоррена придбала ще один сильний аргумент. Такі довгі "зорі", що тепер називають Північним сяйвом, бувають тільки в Заполяр?ї (Див. Н.Гусєва. Глибокі корені. - у збірнику "Дорогами тисячоріч",М.1991, с. 18-23).

Ці й інші сенсаційні відкриття не могли не залучити уваги російських дослідників. У Росії на праці Уоррена і Тілака відгукнувся петербурзький вчений Е.Елачич, що випустив власну книгу за назвою "Крайня Північ як батьківщина людства", СПГ, 1910. Залучаючи дані з древньоіндийської і древньоперсидської літератури, він полемізував зі своїми колегами, піддаючи сумніву найбільш спірні частини гіпотези і доповнюючи новими фактами очевидне. Елачич помітив, що Полярна зірка із сузір'я Малої Ведмедиці з'явилася над земною віссю порівняно недавно. Ще 3-2 тисячоріччя до н.е. над Полюсом стояла інша зірка - Альфа сузір'я Дракона. Ведичне шанування Дхруви може стосуватися до Альфи Дракона чи навіть до Веги (Альфи Ліри) .

Разом з тим, прихід арївв з півночі підтверджувався іншими джерелами. У "Авесті" є згадування про те, що "батьківщина аріїв була колись світлою прекрасною країною, але злий демон наслав на неї холод і сніг, що стали уражати її щорічно на десять місяців, сонце стало виходити лише один раз, а сам рік перетворився в одну ніч і один день". У гімні "Відевдат", присвяченому "зірці блискучої тиштрия", говориться, що вона сходить з моря Ворукаша (подібного "молочному океану" з "Рігвед") і стоїть зі своїм супутником (зіркою Сатаваеса) "над горою, що стоїть посередині на морі Ворукаша. Її шанують нарівні з зірками семизначними" (тобто сузір'ям Великої Ведмедиці). Далі в священних книгах говориться, що з волі богів і в пошуках нової землі арії перемістилися з півночі - на південь.

Прийнявши в цілому гіпотезу Уоррена-Тілака, підкріплену даними сучасної археології, Елачич прийшов до аналогічного висновку, що "людина розумна" (homo sapiens) з'явилася в Європі з Півночі під тиском наступаючих льодовиків періоду останнього заледеніння. Згідний він і з твердженням про генетичний зв'язок арійців різних гілок.

Іншою великою подією в галузі вивчення джерел людської цивілізації стали відкриття німецького вченого Германа Вірта, узагальнені в фундаментальних дослідженнях "Походження людства" (Herman Wirth. Die Aufgang der Menschheit, Berlin,1927) і "Священна прото-писемність людства" (Die Heilige Urschrift der Menschheit, Berlin-Leipzig, 1936). У Росії вони уперше введені в науковий обіг сучасним метафізиком і істориком А.Г. Дугіним, що сумлінно викладає найбільш істотні і вартісні відкриття Вірта в книзі "Гіперборейська теорія", М. "Арктогея",1993. Німецький учений, на відміну від своїх попередників, обирає в якості об'єкта дослідження не зовнішні сторони культури древнього світу, а внутрішні.

Він зосереджує свою увага на змістовних, езотеричних аспектах сакральної традиції. Через дослідження мовних і релігійних символів Вірт проникає у святу святих духовного життя предків. Різні елементи древнього космосу вибудовуються в органічне ціле, і перед нашими очима встає кристалічно чітка картина світу.

Вихідною точкою для Вірта, що став у Третьому Райху ідеологом і одним з засновників товариства "Ahnenerbe", стала теорія "полярного", північного походження людства. За переконанням вченого найдавніший палео-континет був колись розташований в Арктиці. Саме відтіля, із крайньої Півночі вийшли споконвічні люди, що заснували прарелігії. "Основою нордичної Пра-религії, як пише А.Дугін, - було сполучення Космологічного дуалізму і Метафізичного Монотеїзму. Єдиний і позамежний Принцип - Джерело, Бог-Батько, виявляє себе через космічні метаморфози свого сина, Сина Божого. Ці метаморфози здійснюються в межах двох полюсів космосу: Пітьми і Світла. При цьому сам Син Божий циклічно переміщається від Полюса Світла, де він з'являється у своїй Славі і Очевидності, до Полюса Пітьми, де він виступає таємно, сховано, через вуаль чорності. Ці попеременні цикли складають ритм космосу, що повторюється у всіх елементарних фізичних і складних макрокосмічних явищах: від звукових хвиль до законів переміщення небесних тіл"(с.9). За Віртом, полярна людина була не тільки спадкоємцем цього своєрідного "нордичного християнства", але і сама була символом Сина Божого, мікро-космічним конспектом макро-космоса. Перші люди, які вийшли з Арктики і були богами, що мислять бого-людьми, наділені 1-ю групою крові, від яких походить Біла раса людей.

Центральним місцем арктичної теорії Германа Вірта є розуміння мови як божественного дзеркала світу. "Бог діє за допомогою думки. Бог концентрує свої думки в мові. Ця арктична прото-мова є увесь світ" (Там же, с.10). Але якщо увесь світ, весь космос - мова Бога, то і Син Божий, Бого-чоловік - є теж щось написане і висловлюване. Аналізуючи древньогерманські руни, Вірт прийшов до висновку, що вони є ніщо інше як відгомін древнього календаря, що виражає не тільки циклічність часу, але і самої людини.

Після природних катаклізмів, коли арктичні острови затонули в океані, жителі Арктики стали мігрувати з Півночі на Південь у Євразію, а відтіля розселилися по усьому світі. Герман Вірт вважав, що знаменита Атлантида була однією з спадкоємиць Арктогеї, хоча нащадки полярних людей проникнули також у різні області континету Гондвана, де склали жрецьку й інтелектуальну еліту.

Проблемі співвідношення арктичного й атлантичного присвячена стаття іншого великого езотерика, француза Рене Генона "Атлантида і Гіперборея", 1929 року (див. "Милий ангел", т.1, с.18-21). У ній він зауважує, що не можна ототожнювати два різних палео-континеи, північний і західний. Майбутній ідеолог "Аненербе", однак, не прислухався до думки французького колеги, і цей, здавалася б сугубо теоретичний нюанс, побічно відбився на недооцінці в Німеччині континентального союзу між націонал-соціалістами на заході з націонал-комуністами на сході, що в кінцевому рахунку привело до військової поразки Третього Райха і мільйонів жертв у СРСР (Див. О.Г.Дугин. Містерії Євразії,М.1996,с.35).

Розвиваючи ідеї Генона і Вірта, відомий чилійський містик Мігель Серрано висловив припущення про зміну Полюсів, що відбулася коли, що сталао можливої в результаті космічної катастрофи. Тоді Гипербореей виявляється Антарктида (Див. "Атака",N7, стор. 6-7). Про цю "Містичній Антарктиді", зв'язану з парадоксально-загадковою теорією "порожньої землі", що розроблялася в езотеричених організаціях СС, досить докладно розповідає в одній з своїх публікацій О.Дугін ("Наука і релігія", 1996, N12, cтр. 40-44).

ВІД НОВОГО ВАВИЛОНА ДО АРІЙСЬКОЇ РУСІ

Ні комуністична революція, ні війна з німецьким націонал-соціалізмом, ні марксистсько-ленінська ідеологія не сприяли вивченню в Росії комплексу проблем, зв'язаних з Північною прабатьківщиною предків. Навіть якщо прийняти історичну гіпотезу, що стверджує, що у верхівці Червоної Армії існував законспірований Орден "Полярних" (див. А.Г.Дугин. Конспирология, М.1993, с. 107-111), немає основ заперечувати тотальне насильство Інтернаціоналу комуністів у всіх інтелектуальних і духовних сферах післяреволюційної епохи. Усе, що було зв'язано з містикою, езотерикою, расизмом, арійством, генетикою, євгенікою і т.п. в умовах більшовицької диктатури або потрапило під заборону, або контролювалося органами НКВД. Але більшовики-догматики не могли зупинити розвиток науки і хід людської думки. Робота з вивчення стародавностей, духовних і сакральних аспектів буття велася незважаючи на жодні препони. Іноді це робилося в таємниці, іноді під прикриттям якої-небудь близької теми.

Так, А.Ф.Лосєв, якому після ув?язнення в Гулаге було заборонено розробляти філософські проблеми, на цілі десятиліття поглибився в історію античної естетики. Б.С.Смірнов, працюючи після тривалого заслання лікарем-невропатологом в Ашхабаді, перевів і видав там окремі книги "Махабхарати". Після війни арійська класика стала час від часу виходити і у центральних академічних виданнях. У серії "Литпамятники" з'явилися чудові російські переклади "Рігвед", "Артхашастри", "Шахнаме". У декількох варіантах була видана "Авеста". Завдяки зусиллям академіка Б. А. Рибакова почалися систематичні дослідження в галузі давньоруських і давньослов'янських джерел. Усі ці дослідження були виконані цілком професионально, але велися вони в значній мірі на ентузіазмі, на науковому чи особистому інтересі.

Державна ідеологія СРСР нав'язувала ідеали інтернаціоналізму, расового змішання і совєтизму (комуністичного способу життя, спрямованого в "світле майбутнє"). В області вивчення стародавностей їй більш відповідала так звана "ностратична теорія" (від латинського nostra - наш ). Прихильники цієї теорії, здебільшого лінгвісти, стверджували, що всі сучасні мови беруть початок від єдиного південного джерела. На думку таких учених, як В.М.Ілліч-Світич, А.Долгопольський, В.Шеворошкін, приблизно 30 тисяч років тому назад у регіоні північної Африки і Передньої Азії сформувалася людська прамова, з якої виросли, як з єдиного кореня, усі сучасні, у тому числі індоєвропейські, мови. Коли життєві обставини в Радянському Союзі стали менш сприятливими для прихильників "ностратичної теорії", деякі з них виїхали за рубіж: Долгопольський - в Ізраїль, Шеворошкін - у США (там він працює тепер у співробітництві з лінгвістом-африканістом Дж.Грінбергом). Сам В. Ілліч-Світич загинув при досить загадкових обставинах. У Росії продовжує активно працювати їхній послідовник - В.В.Іванов, що випустив, поряд з безліччю монографій і статей, видання довідково-бібліографічного характеру.

Ми не будемо заглиблюватися тут у полеміку різних наукових шкіл і напрямків, але ще раз підкреслимо, що так звана "чиста наука" суцільно і поруч буває невільна від ідеологічного впливу. У цих умовах першорядну важливість здобувають праці, чиї висновки максимально об'єктивні й у науковому плані - достовірні.

Прихильникам теорії полярного походження варто було насамперед довести, що в період зародження індоєвропейської спільності на півночі були сприятливі для життя кліматичні умови. І вони це довели. Вчені-геологи установили, що після закінчення так званого Валдайського заледеніння (його пік випав на 24-18 тисячоріччя до н.е.) на всім узбережжі північно-льодовитого океану установився помірний клімат. Особливо сприятливі умови склалися після глобального потепління, починаючи з 13 тисячоріччя. Субарктичні ліси змістилися на північ, де крім сосон, ялин і беріз, проростали широколист дерева і злаки. Вчені Е.П.Борисенков і В.М.Пасецький у своїй спільній книзі "Тисячолітній літопис надзвичайних явищ природи", М.1988 стверджують, що в 8-5 тисячоріччі до н.е. температура на півночі в січні не опускалася нижче 0 за Цельсієм, а в так званий "бореальний період" (7-6 тисячоріччя) середньорічна температура до півночі від умовної лінії Кольський п-в - Урал - Байкал була на 5 градусів вище, ніж на південь від неї (Цит. за збірником "Дорогами тисячоріч", кн.4, М.1991, стор.16-17). Такі умови не могли не сприяти розвитку євразійської цивілізації, про що свідчать археологічні розкопки в різних районах Європи, на Уралі, у Сибіру.

Саме після глобального потеплення клімату, що учені називають "кліматичним оптимумом голоцену" (голоцен - назва післяльодовикового періоду), а точніше в 6-4 тисячоріччях, у районі Східної Європи починає формуватися арійська, чи як її інакше називають - індоєвропейська спільність, з якої пізніше виділилися слов'яни, германці, греки, індійці, перси.

Сьогодні слово "арії", чи "арійці" (від древньо-інд. arya) одержало безліч тлумачень, частина яких недостатньо обґрунтована. Так, відразу можна відмести всі негативні змісти, що привнесли в слово "арій" профани, що стали жертвами антигітлерівської пропаганди. Давно вже науково доведено, що німці є лише одним з білих індоєвропейських племен, і німецькі нацисти зробили злочин, напавши на братерські слов'янські народи. Недостатнє і вузьке пояснення слово "арій" як "оратай", тобто "орач". "Арійці" у широкому змісті - це люди білої раси, шляхетної породи і глибоких духовних знань. У сучасному науковому тлумаченні "арії" - це нащадки індоіранців і північних індійців, що сприйняли їхню культуру і древні традиції.

Де саме відбувалося формування арійського ядра? Де те місце, що можна назвати батьківщиною чи прабатьківщиною аріїв? Чи був це один регіон, чи їх було декілька? Усі ці питання поки залишаються відкритими.

Український археолог Ю.О.Шилов, що досліджував кургани в районі Північного Причорномор'я й відкрив їхній взаємозв'язок з ведичною культурою, вважає, що прабатьківщиною аріїв можна вважати Подунав?я і Наддніпрянщину (Див. його фундаментальну працяю"Прабатьківщина Ариев", Київ. 1995; новий збірник "Шлях Аріїв", Київ, 1996, а також інтерв'ю і публікації в "Спадщині предків" N№1- 3). У 4-м тисячоріччі до н.е. у районі нинішньої Черкаської області сформувався центр цивілізації Аратта, що раніш археологи називали умовно "культурою Трипілля". "Структура цієї держави,- пише Ю.Шилов,- подібна на полісну систему майбутньої Греції. Аратта являла собою сукупність великих (пл. до 500 га) міст-полісів, кожнез який було оточене малими селами" ("Спадщина предків", N№2,с.8). Тут склалася розвинута держава "священної демократії", де головну роль грали священнослужителі-жерці. Отут розвився унікальний жрецький інститут "Спасительства". Звідси, з району курганів-обсерваторій поширювалися древні знання, що пізніше знайшли своє вираження в "Ригведе", у "Авесті", в античних гімнах і поемах. Ґрунтуючись на даних археологічних розкопок, Шилов прослідковуєє генеалогію індоєвропейських богів, таких як Див-Зевс-Дьяус чи Купала-Аполлон-Гопалан. Він проводить паралелі між арійської прабатьківщиною в Причорномор'я і давньослов'янським світом. Але при цьому український археолог майже не торкається гиперборейської, полярної теорії. На думку Ю.Шилова, під Гипербореєю варто розуміти систему святилищ-обсерваторій від Стоунхенджа до Аркаїма.

Іншої думки по даній проблемі дотримують автори збірника "Стародавність. Арії. Слов'яни",М.1996. Його відповідальний редактор Н.Р.Гусєва є активною захисницею полярної теорії (саме в неї ми запозичили для даного огляду багато фактів і аргументів). На додаток до висновків Уоррена і Тлака вчений-індолог залучила дані сучасної геології, географії і археології. Вона викладає також нові матеріали індійського дослідника вед Р.К.Прабху "Арктичний рік ведичних аріїв", залучає до аналізу "Голубину книгу", звертає увагу на образ жертовного білого коня, порівнює Індру з Індриком. Н.Р.Гусєву надзвичайно захоплюють слов'яно-індійські паралелі. Окрему статтю вона присвячує спорідненню санскриту з російською мовою і приводить переконливе зведення однокорінних слів (прамати- праматрь, твій - тва, етот - етат, перший -пурва, любити - лубх, діяти - твар, переплисти - параплу, чашка - чашака, діва - деви, двері - двар, дірка -дрька й ін.) З ініціативи відп. редактора у збірник включено статтю Д.П.Шастри "Зв'язок між російською мовою і санскритом", де теж даються красномовні паралелі. Так, "двісті тридцять чотири" на санскриті буде "двішата трідаша чатварі", а фраза "То ваш будинок, цей наш будинок" буде звучати: "Тат вас д'ам, этат нас д'ам" (с.61). Н.Р.Гусєва приводить і паралелі релігійно-містичних термінів: Відати -Веда, Велес - Вала, Дажьбог - Дакша, Індрик -Індра, Ладу - Лата, Вогонь - Агні, Перун -Варуна, Род-Рудра, Сварог - Сварга, Ярило - Яр та ін.(с.80-85), що вимагають додаткового дослідження.

У близькому напрямку працює мистецтвознавець С.В.Жарникова, автор статті "Древні таємниці російської півночі" у збірнику "Стародавність. Арії. Слов'яни", М.1996. Вона теж прихильник арктичної теорії. Виходячи з вітчизняної традиції порівняльної культурології (А.Н.Афанасьєв, И.И.Срезневський, А.Журавський, В. А.Городцов, А.В.Міллер і ін.), вона приводить додаткові джерела і факти в підтвердження споріднення північних і південних аріїв (цікава виноска на маловідому роботу А.Журавського "Полярна Росія", опубліковану в 1911 у "Звістках Суспільства вивчення Російської Півночі", N№9-11). Залучаючи ведичні тексти, Жарникова намагається локалізувати і географічно точно ідентифікувати ті місця, про які згадується в "Рігведі" і "Авесті". Вона вважає, що священні гори Міру (в індійському переказі), Хара (в іранських джерелах), і Ріпейські гори (у древніх греків) мають той самий реальний прототип. Цим прототипом, на її думку, є Північні ували, розташовані з північно-заходу від Уральського хребта. Саме тут, відповідно до опису в древніх текстах, знаходиться вододіл басейнів північних і південних морів, саме звідси беруть початок Північна Двіна, Кама і велика ріка Волга (древні назви її - Ра, Рха), і саме тут можна спостерігати в зеніті Полярну зірку (стор.104).

На додаток до лінгвістичних знахідок Н.Р.Гусєвої і Д.П.Шастри вологодська дослідниця приводить вражаючий список гідронімів російської півночі, які мають прямі паралелі із санскритськими словами: Ганга (ріка в Архангельській губернії) і Ганга (головна ріка в Індії), Дана (ріка в Устьсисольському повіті) і Дану (ріка в "Рігведах"), Індіга (ріка в Мурманському повіті) і Інд (ріка в Пв-Зах. Індії), Кама (лівий приплив Волги) і кам (вода, щастя на санскриті), Сура (ріка Пінежського повіту) і сура (вода, що тече), а також багато інших.

С.В.Жарникова наводить у своїй статті більш 40 замальовок з російським орнаментом, де в різних варіантах зображена свастика (на санскриті swasti означає щастя, буквально "зв'язане з благом"). При цьому вчений-мистецтвознавець підкреслює, що дискредитація цього знака гітлерівцями не може вплинути на його глибинно-сакральний характер (стор.115-118).

Багато що з перерахованих вище аргументів на користь індоєвропейського походження слов'ян містить брошура С.Г.Антоненко "Русь Арійська", М.1994. Вона являє собою огляд сучасних джерел по арійській проблематиці. В основному Антоненко йде за лінгвістами-культурологами. Він дає етимологічний аналіз санкскритского терміна "Arya" (шляхетний, повноправний, вільний), знаходить древні відповідності назви Волги (Ранха-Раха-Ра(х)-Ра), порівнює "Голубину книгу" з міфом про Пурушу, поглиблюється в аналіз "Влесової книги", у слов'янську теогонію. Антоненко переказує результати досліджень А.Гільфердинга ("Про Спорідненість мови Слов'янської із Санскритською", Спб, 1853), Н.Р.Гусєвої, Т.Я.Єлізаренковоі, И.М.Стебліна-Каменського й інших. Книга "Русь Арійська" може бути цікавою для тих, хто вперше звернувся до даної теми. У людей же більш начитаних до її автора виникає багато питань. Насамперед насторожує спроба С.Г.Антоненко витлумачити розрізнені факти з різних епох за допомогою методології і термінології крішнаїзму в дусі Бхактіведанта Свамі Прабхупади. Дивує його еклектичний підхід до авторитетів, у результаті якого поруч з'являються імена Рене Генона і Лева Толстого, Олени.Блаватської і Дмитра Лихачова, а цитати з Біблії вигадливим чином чергуються з витримками з "Бхагаватгіти". Чи не ця непослідовність привела автора до агресивних, у багато дечому необґрунтованих випадів проти "сучасних язичників", що він недавно собі дозволив у статті під образливою назвою "Нєжить" ("Москва", 1996, №9)?

АСГАРТА СХОДУ, ЧИ ПОЛЯРНА ІМПЕРІЯ

Особливо варто виділити роботи метафізика-традиціоналіста і сучасного ідеолога націонал-більшовизму Олександра .Дугіна. Справа в тім, що для нього проблема полярного походження людства не просто одна з тем, гідна уваги, а центральна, головна, стрижнева тема усього його творчості. Згадану вище "Гіперборейську теорію" Олександр Дугін видав у заснованому ним самим видавництві "Арктогея", назва якого відповідає духу Германа Вирта. У цьому ж видавництві за редакцією Дугіна вийшли книги філософів і письменників - традиціоналістів Рене Генона, Юліуса Еволи, Густава Майринка, два томи езотеричного збірника "Милий ангел", вісім номерів євразійського огляду "Елементи", а також книги самого Олександра Дугина: "Шлях Абсолюту" (1991), "Консервативна революція" (1994), "Містерії Євразії" (1996) і "Метафізика Благої звістки" (1996). Крім того, при його активній участі по ТВ була показана серія документальних телепередач "Таємниці століття", а з кінця 1996 року - транслюється цикл щотижневих опівнічних радіо-програм - "Finis Mundi". Уже саме охоплення тем і жанрів говорить про те, що глава видавництва "Арктогея" - особистість неабияка. Ще більше про це свідчить зміст його праць.

Якщо "Гіперборейська теорія", за визнанням самого автора, була сумлінним викладом невичерпної спадщини Германа Вірта, прочитаного під впливом Е.В.Головіна (див. його інтерв'ю "У пошуках вічного Норду", "Елементи",№5), то останні книги - зрілий плід самого Олександра Дугіна. Використовуючи езотеричну методологію Рене Генона і його послідовників, а почасти досягнення російської школи "євразійства", Дугін досліджує внутрішній, духовний світ "континенту Росія". Перед читачем встає образ "руської гіпербореї", "роської швеції", символом якої є "сонячна діва" - нордичий прототип Пресвятої Богородиці. Автор стверджує, що нащадки північних богів ("фризи"), прийшли в гондваничну Євразію (країну "фіннов"), потрапили в дуже складні етнокультурні умови. З погляду чистоти раси і традиції, почався процес виродження і деградації. Але відновлення споконвічних архетипів, на його думку, у принципі можливе і через змішані раси ("туранців"), тому що полярна традиція здатна розбудити божественний, над-людський початок, в усіх, хто має хоча б частку арійської крові і володіє силою волі, щоб вирватися з полону недолюдського побуту.

Залишаючись вірним принципу метафізичного дуалізму, Дугін проектує традиційну опозицію "північ-південь" на сучасну геополітичну картину світу. У результаті в нього вибудовується радикальний проект глобального конфлікту між "заходом" і "сходом", точніше "північним сходом", тому що в езотеричному плані сучасний "схід" і споконвічна "північ" злучуються. Утіленням зла для Дугіна є США. Спадкоємці древнього центру "Мо-Уру" (звідси назва "Америка"?), перекрутили доктрину атлантизму і перетворили її в містерію "золотого тільця", по суті створили анти-світ, анти-європу, анти-континент. Сьогодні вони домоглися небувалої моці і глобального впливу. Вони претендують на роль світового жандарма і головного архітектора масонського "нового світового порядку" (the West against the Rest). Америці, яку Дугін пропонує "закрити", повинен протистояти весь інший світ (the Rest against the West), на чолі з геополітичним, позарелігійним "євразійським блоком" (Pax Euroasiatica). Але центром Євразії, і географічним, і езотеричним, є Росія, що успадковує степові простори Аріїв, середньоазіатські шляхи Великого Турана і сибірські скарби Золотої Орди. Отже, саме Росія покликана очолити боротьбу проти тоталітарного панування західного "мондиализму", щоб в останні часи виконати місію Асгарти Сходу, зробити небувалу гіперборейську контр-революцію і силою відтворити нову імперію Рами, імперію вічного Полюсу (див. А.Дугин. "Геополітичне майбутнє Росії", М, 1995, а також відповідні розділи в журналі "Елементи").

Зрозуміло, що новий варіант гіперборейської теорії - це лише авторський проект. Але цей проект спирається на суму цілком об'єктивних ідей і реальностей. Історія знає чимало прикладів втілення в життя ідей, що "рухають масами". І не виключено, що теорія Дугина якось почне здійснюватися на практиці.

Проектом "Відродження Півночі" завершується перша частина "Містерій Євразії". Друга її частина присвячена езотеричним аспектам Православ'я і церковно-слов'янського алфавіту, темам, що одержали подальший розвиток у книзі "Метафізика Благої звістки". Використовуючи метод Германа Вірта з дослідження рунічної писемності, Олександр Дугин дає метафізичне пояснення сакрального змісту букв: Ж (Живете), Х (Херувимська), Аз і Юз; витлумачує іконописний образ Пресвятої Богородиці, покровительки і захисниці Святої Русі.

Олександр Дугін, з його видавництвом "Арктогея" і політичними прихильниками з Націонал-більшовицької партії, лідер у сучасному консервативно-революційному русі (для з'ясування його політичних поглядів див. збірник статей "Консервативна Революція",М.1994, брошуру "Задачі нашої революції", М.1995 і теоретичні статті в газеті "Лімонка"). Тому ми і приділили йому стільки уваги. Але Дугін - не єдиний ідеолог нордизму, не єдиний вісник арійського і гіперборейського відродження. Є й інші автори, що розробляють дані теми: одні - зовсім незалежно від Дугіна, інші - під його сильним впливом.

Насамперед отут варто згадати групу дослідників, що випустили збірник "Міфи і магія индоевропейцев", М.1995, під загальною редакцією А.Платова. До нашій темі в збірнику мають пряме відношення статті "Календар ведичной Русі" і "Реконструкція слов'янського прецесіонального календаря - Великого Кола" (А.Барашкова - "Асова"), "Індоєвропейський міф про структуру світу" (А.Платова), розповідь А.Єгорова про посвяту у воїни, що розкривають внутрішні зв'язки арійського світу. А.Платов випустив також авторську книгу "Рунічна магія", М.1994. Вона написана незалежно від досліджень Германа Вірта, і в значній мірі базується на англомовних роботах Ральфа Блюма і Ральфа Елліота. У добірно виданій брошурі є не тільки докладний розбір рун і коментарі до них (як у главі 7-ий "Гіперборейської теорії" А.Дугіна), але навіть деякі слов'янські паралелі (Глава "Слов'янські руни і походження футарка"). Автор розвиває тезу В.И.Щербакова про споріднення древніх "ванів" і славяно-руссов ("венетов") з засновниками античного центра "Вантит" (держава вятичів). Він порівнює древньо-германських і древньо-руських богів Дажьбога і Фрейра, Одіна і Велеса, дає цікаві ілюстрації з рунічними написами і календарними знаками. Платов і його однодумці, зважають на все, що започатковують дослідники. Але цей початок - дуже обіцяючий.

Огляд сучасної літератури з гіперборейської, полярної й арійської проблематики можна було б продовжувати і далі, адже є ще журнал "Волхв", неоязичницька газета "Рідні простори", осійсько-німецький вісник "Віче" (усі три видання виходять у Санкт-Петербурзі). Статті на цікавлячу нас тематику з'являються також у журналах "Атака", "Орієнтація", "Нація". Нарешті, є наше "Спадщина предків" ("НАСЛЕДИЕ ПРЕДКОВ"), де теми прабатьківщини і древніх коренів споконвічно є центральними. Нехай не всі публікації в згаданих виданнях рівноцінні. Нехай у деяких статтях є сильний ухил у публіцистику, іноді з елементами фантазії, утопії і юнацького максималізму. Нехай у них є навіть помилки, неточності і "ненаукові висновки". Адже це тільки початок нашого Пробудження.

Привіт і слава вам - нові відкривачі Гіпербореї. Це ви зуміли розглянути в пітьмі останніх часів висхідну зірку сяючого Полюса. Це вашими над-людськими зусиллями затонулий Північний континент знаходить усе більш зримі риси. Якщо не ви, то хто ще зможе пронести естафету богів?

("Наследие предков", 1997, № 3)

Переклад з російської Оксани - Марії Головерси

Олег Гуцуляк

Правда Премордіальної Традиціі

В 2003 році вийшов спецвипуск журналу "Перехід-IV" (№ 11), на тему "Вишня Борія: Земля Вепра". Проголошені в ньому принципи є дискусійними і в деяких моментах викликають заперечення. Зокрема, ототожнення грецького міфологічного Борея з ведичним міфологічним Варахі. Наші міркування покликані внести в цю проблему певну ясність.

 На думку Ю. Еволи, первинна цивілізація Білої раси на півночі була саме "олімпійською", "сонячною" ("Ми визначили цю расу як "олімпійську", прагнучи підкреслити тим самим її вроджену перевагу, бо її сутність вже у своїй основі була надприродною. Сила, йдуча зверху, була в цій расі постійною "присутністю", і ця "присутність" вищої сили наперед визначала дану расу до правління, до виконання царських функцій, робило її расою тих, "хто є", тих, "хто може", сонячною расою") , а надалі вже існували "героїчні" її реставрації.

Але Ю. Еволі та Г. Вірту, який використовував поняття "північно-атлантична традиція", заперечував Р. Генон, вважаючи, що "олімпійська" якраз була вторинною щодо премордіальної "гіперборейської" традиції .

Аріософськи стурбовані послідовники Р. Генона та Е. Шюре ("Ми бачимо - на зорі Білої раси - першого Творця арійської релігії, що виступає з лісів давньої Скіфії у подвійній тіарі Завойовника та Посвяченого" ) вважають, що існувала істинна правітчизна кроманьонців ("білої раси") - Боре(і)йя ("Земля вепра") на північ від Понтійського озера, а її головним духовним святилищем була Кам'яна Могила. Після затоплення Борії близько 5508 р. до н.е. солоними водами Середземного моря (т.зв. "циркумпонтійська катастрофа") частина її населення під проводом Рами ("Овна") піднялася вище, де заснувала Вищу Борію (Гіперборею) - Трипільську цивілізацію . Р. Генон та його послдовники приймають первинне значення імені Борей (бог північно-східного вітру у греків) саме як "Вепр, Боров" (санскр. "варахі"), а його епоха - Швета-Вараха-Кальпа ("Білого вепра цикл") .

Як на нас, слід зауважити, що у індуїзмі у божественної пари Шіви та Парваті крім Ганеші (Піллаяра) та Сканди (Катарагамана, Картікейя) є ще два молодших сини - Бхайрава та Вірабхадра.

Саме Бхайрава найбільше шанується серед нижчих каст. Йому посвячено багато вівтарів, розташованих у садах і часто біля узбіч доріг під старими деревами. Віруючі вважають Бхайраву сильним, могутнім та відважним, а тому звертаються до нього за допомогою. Вірабхадра тисячорукий та тисячеголовий, дуже жорстокий бог, тому любовью не користується, але шанувати його необхідно. За іншою версію, він народився з рота Шіви для того, щоб зруйнувати жертвопринесення Дакші. Аналогічно Бхайрава ("жахливий") був народжений, щоб відомстити Брахмі, з чола Шіви (пор. з грецькою Афіною, народженою з голови Зевса!), він - чудовисько з величезними іклами, підперезаний черепами та зміями.

В той час протилежним Бхайраві є Вараха ("Вепр") як третя аватара Вішну, який мстить демонічному володарю світу Хіраньякші за те, що той утопив землю в океані. У поєдинку, який тривав тисячу років, Варахі вбив демона і підняв з дна океану землю на своїх іклах. Грецьким аналогом Варахі як сили, здійснюючої світовпорядкованість, є гекатонхейр Бріарей, син Урана і Геї, сторож полонених в Аїді титанів. Коли боги-олімпійці повстали проти самого Зевса, богиня Фетіда (Тетія) привела на допомогу Бріарея , за що він був одружений на дочці Посейдона (Гесіод, "Теогонія", 817-819). Бріарей був володарем казкової країни Егеї (люди називали його Егеон, Aigaion), Овідій називає його морським божеством, він вважався винахідником військових кораблів. З невідомих причин він змушений був втікати з цієї країни (натяк на затоплення чорноморського шельфу?) у анатолійську Фрігію.

Таким чином, змішувати образи Варахі-Бріарея та Бхайрави-Борея в образ Варахі-Борея є невірним.

Рене Генон

Відповідь панові Ле Курею

У журналі "Атлантіс" (червень 1929) пан Поль Ле Курей згадує про нашу статтю, опубліковану в травні (журнал "Покривало Ізіди", травень 1929 р., назва статті "Камені Блискавки"), де ми вказали на розходження між Гипербореєю та Атлантидою усупереч думці тих, хто їх змішує і говорить про "гиперборейську Атлантиду". На справді, незважаючи на те, що таке визначення дійсно належить особисто пану Ле Куру, ми, написавши цю статтю, мали на увазі аж ніяк не тільки його, бо далеко не він один схильний робити цю помилку. Її можна також знайти в пана Германа Вірта, автора найважливішої праці про походження людства ("Der Aufgang der Menschheit"), недавно опубліковану у Німеччині, у якій він постійно використовує термін "північно-атлантичний" для позначення регіону колишнього споконвічного місцезнаходженням Примордиальной Традиції. З іншого боку, саме пан Ле Курей дійсно є єдиним автором, що нам самим приписує твердження про існування "гіперборейської Атлантиди". Якщо ми не згадали його імені в нашій попередній статті, так тільки через нашу повної незацікавленість у всьому тому, що зв'язано з особистостями, а також тому, що ми ставили своєю основною метою попередити наших читачів про небезпеки цієї помилкової інтерпретації даної теми, від кого б така інтерпретація не походила б. Ми хочемо тут задати одне питання: як пан Ле Курей читав наші тексти? Ми тим більше повинні його задати, тому що пан Ле Курей у своїй останній статті знову приписує нам твердження, якого ми ніколи, природно, не робили, -і що нібито Північний полюс у споконвічну епоху "був не там, де він сьогодні знаходиться, а, очевидно в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії". Відкіля він це взяв? Ми зовсім упевнені, що ні слова не писали на цю тему і жодним натяком не обмовились про досить, на наш погляд, другорядну проблему можливого зсуву полюса після початку нашої Манвантари. Зі ще більш вагомих причин ми ніколи не уточнювали його споконвічного положення,бо по цілому ряді трактувань було б дуже важко визначити щодо актуальних земель.

Пан Ле Курей говорить також, що "незважаючи на наш індуїзм, ми визнаємо, що джерело Традиції лежало на Заході". Насправді ми цього ніяк не визнаємо, тому що навпаки, переконані, що джерело Традиції варто шукати тільки на полюсі, а полюс, як відомо, не є ні східним, ні західним. Як і в попередній статті, ми наполягаємо на тому, що Північ і Захід є зовсім різними орієнтаціями. Лише в епоху, дуже далеку від Першооснови, місцеперебування Примордиальной Традиції могло переміщатися й в інші регіони -і як на Схід, так і на Захід, причому в одні періоди це були західні регіони, в інші - східні. І у всякому разі, вірно те, що востаннє таким місцеперебуванням став Схід і вже задовго до часів, називаних "історичними" (оскільки тільки вони і доступні для досліджень "профаничних" істориків). Утім, варто помітити, що зовсім не "усупереч нашому індуїзму" (використовуючи цей вислів, пан Ле Курей і сам, очевидно, не розумів, наскільки він точно відповідає істині), але саме завдяки йому, ми вважаємо , що джерело всіх традицій є північним, нордичним, а ще точніше - полярним, оскільки саме це стверджують Веди, так само як і інші сакральні тексти (2). Земля, де сонце обертається над обрієм, не заходячи за нього, дійсно повинна розташовуватися або поруч з полюсом, або безпосередньо на ньому самому. Відомо, що пізніше представники Традиції перемістилися в регіон, де найдовший день був у два рази довший найкоротшого, але це варто віднести вже до наступної фази, прямого відношення до Гипербореї не має.

Можливо, насправді варто розрізняти Північну Атлантиду і Південну Атлантиду, як це робить пан Ле Курей, хоча споконвічно вони і не були розділені. Але й у цьому випадку Північна Атлантида не має в собі нічого гіперборейського. Ми охоче визнаємо, що це питання значно ускладнюється тим, що часто ті самі назви в різні епохи прикладаються до різних регіонів, і це вірно не тільки щодо послідовних локалізацій премордіального традиційного центру, але і щодо вторинних центрів, чи прямо побічно з нього виникають. Ми згадали про ці труднощі в нашій книзі про Короля Світу, де на тій же самій сторінці, на яку посилається пан Ле Курей, писали наступне: "Слід відрізняти атлантичну Тулу (споконвічне місцезнаходження центра традиції Тольтеків, розташоване, швидше за все, у північній Атлантиді) від гіперборейського Туле. І тільки це гиперборейське Туле насправді є споконвічним і Вищим сакральним Центром у рамках усієї нашої Манвантари. Саме гиперборейське Туле було "Сакральним Островом" за перевагою, і його розташування споконвічно було полярним у найбуквальнішлму значенні. Всі інші "сакральні острови", що часом носили ідентичні назви, були лише його образами. Це стосується і щодо духовного центру атлантичної традиції, що був основним центром духовної влади протягом одного з вторинних циклічних періодів усередині Манвантари" (3). І ми додали у виносці: "Значні труднощі у визначенні точки дотику атлантичної традиції з традицією гіперборейською полягає в переносі тих самих назв на різні географічні і сакральні поняття, що може дати привід для плутанини. Але незважаючи ні на що, це питання все-таки не є принципово нерозв'язним". Говорячи про цю "точку дотику", ми мали на увазі в першу чергу Друїдизм. І саме у стосункові до Друїдизму ми знову зустрічаємося в "Атлантисі" (липень-серпень 1929) з іншою заміткою, що показує, до якого ступеня буває важко очікувати від людей адекватного розуміння написаного нами. З приводу нашої статті в червні 1929 у журналі "Покривало Ізіди" за назвою "Потрійна друїдична огорожа" пан Ле Курей пише наступне: "Робити з цього символу ("потрійна огорожа") виняткову приналежність друїдів - означає неправомірно звужувати все значення цієї емблеми. Насправді, даний символ набагато старший, і його сяйво поширюється далеко за межі друїдичного світу". Однак ми і не збиралися приписувати його винятково друїдам. Помітивши в цій статті, -і посилаючись при цьому, до речі, на самого пана Ле Курея,-і що цей символ можна зустріти в Італії і Греції, ми сказали буквально наступне: "Той факт, що така ж фігура зустрічається не тільки в кельтів, але й в інших народів, підтверджує, що й в інших традиційних сакральних формах існували ініціальні ієрархії, організовані за тією ж самою моделлю (що і друїдична ієрархія), і це зовсім нормально і природно". Що ж стосується питання про первинну приналежність даного символу, потрібно спочатку з'ясувати, до якої епохи сходить сам Друїдизм. Цілком імовірно, що він сходит до набагато більш древніх епох, ніж звичайно прийнято думати, і це підтверджується, крім всього іншого, ще і тем, що Друїди були власниками традиції, значна частина якої є безперечно гиперборейскою за походженням.

Ми скористаємося цим випадком і зробимо інше важливе зауваження: ми користуємося терміном "Гіперборея" відповідно до звичаю, прийнятим у греків. Але сам факт уживання саме такої форми уже свідчить, що греки, щонайменше, в епоху "класицизму", утратили розуміння споконвічного змісту даної назви. Насправді, досить було б використовувати просте слово "Борея" (4), тим паче, що це слово має еквівалент у санскритському - "Вараха", чи точніше, коли мова йде про землю, про континент, про острів, у жіночому роді даного терміна -і "Вархі" . Дослівно це переводиться як "Земля Кабана", що пізніше, у період домінації касти кшатріїв, що закінчився приходом Параші-Рами (5), стала "Землею Ведмедя".

Щоб завершити всі ці пояснення, нам залишається ще сказати кілька слів щодо трьох чи чотирьох питань, що пан Ле Курей торкається в своїх статтях. По-перше, це стосується свастики, з якої, за його твердженням, "ми зробили символ полюса". Не відчуваючи ні найменшої ворожості до пана Ле Курея, ми хотіли б попросити його все-таки раз і назавжди припинити змішувати його власне положення з нашим. Пора, нарешті, назвати речі своїми іменами: ми вважаємо його простим "шукачем" (що, однак, аж ніяк не применшує його достоїнств), пропонуючим різні пояснення тих чи інших явищ і символів і базованих винятково на своїх власних, персональних (часом трохи легковажних) поглядах. Це залишається його повним правом, тому що він не належить ні до однієї з нині існуючих живих традицій і не володіє ніякими даними, отриманими шляхом безпосередньої, прямої, усної передачі. Іншими словами, він займається археологією, у той час як ми практикуємо ініціаьну науку. Два цих підходи, навіть у випадку звертання до тих самих предметів, ніколи і жодним чином не можуть збігатися. Не ми "зробили" з свастики знак полюса: ми затверджуємо, що свастика є і завжди була символом полюса, і що саме це є її основним традиційним значенням.

Твердження істини, почерпнутої з Традиції, - це щось інше, ніж штучна і чисто теоретична конструкція. І в такім положенні справ не пан Ле Курей, ні ми самі -і ніхто не може нічого змінити. Сам же пан Ле Курей, що здатний тільки на інтерпретації більш-менш гіпотетичного характеру, намагається довести, що свастика - "це лише символ, що позначає ідеал без узвишшя" (6). Що ж, якщо він так вважає, це - його справа, його особиста думка, але не більш того, і ми тим більше не схильні обговорювати це, тому що тут мова йде про суто емоційну оцінку. "Піднесений" він чи ні, "ідеал" - для нас це щось зовсім порожнє. Насправді, ми б сказали, що у випадку свастики мова йде про незрівнянно більш "позитивні" речі (хоча слово "позитивний" сьогодні так затаскано і перекручено, що майже утратило свій споконвічний зміст). Пан Ле Курей, з іншого боку, здається, залишився незадоволеним заміткою, яку ми присвятили статті одного з його співробітників, прагнучого побачити опозицію між Сходом і Заходом, і виявляв у відношенні Сходу ексклюзивізм, гідний жалю (7). Ле Курей написав з цього приводу наступне: "Пан Рене Генон, будучи чистим логіком, бачить і на Сході і на Заході лише сугубо інтелектуальний аспект речей, що доводять усі його писання. Він ще раз підтверджує це, заявляючи, що Агні достатній сам по собі (див. журнал "Regnabit", квітень 1926), і ігноруючи дуальность Аор-Агні, до якого ми часто звертаємося, тому що вона є наріжний камінь виявленого світу". Незважаючи на нашу звичайну байдужність стосовно того, що про нас пишуть, ми не можемо мовчати після того, як нас назвали "чистим логіком", у той час, як насправді ми розглядаємо логіку, як, утім, і діалектику, лише в якості простих допоміжних інструментів для демонстрації визначених доктрин. І хоча ці інструменти іноді дійсно дуже корисні, вони завжди залишаються чисто зовнішніми стосовно сутності цих доктрин і тому зовсім нецікавими самі по собі. Ми стоїмо, повторимо ще раз, на суто ініціальній точці зору, і все інше суто "профаничне" знання цілком позбавлене в наших очах якої б то ні було цінності. Дійсно, ми іноді говоримо про "чисту інтелектуальність", але це вираження має для нас зовсім інший зміст, ніж для пана Ле Курея, що, видимо, плутає "інтелект" і "розум," і який, зі своєї сторони, любить міркувати про "естетичну інтуїцію", тоді як насправді не існує жодної справжньої інтуїції, крім "інтелектуальної інтуїції" поверх-розумового (супра-раціонального) рівня. Крім того, існує така суттєва і значніша річ, як "метафізична реалізація", про яку люди, подібні пану Ле Курею, не мають, природно, ні найменшого уявлення, думаючи, що ми представляємо з себе лише один із різновидів чистих теоретиків. Усе це ще раз доводить, як неуважно і невдумливо пан Ле Курей читав наші праці, що, однак, ніяк не дають йому спокою.

Що ж стосується історії з терміном Аор-Агни,-і цю дуальность ми аж ніяк, усупереч пану Ле Курею, не ігноруємо - то, очевидно, варто розібратися раз і назавжди з усіма цими фантазіями, за які, утім, відповідальний не тільки пан Ле Курей. "Агні достатній уже сам по собі, тому що на санскриті цей термін означає вогонь у всіх його аспектах без винятку, і ті, хто стверджує зворотнє, доводять тим самим лише своє цілковите неуцтво в відношенні індуистської традиції". От що дослівно ми і сказали у виносці до іншої нашої статті, опублікованої в журналі "Regnabit". Приведемо тут цю виноску цілком: "Знаючи, що серед читачів "Regnabit" є люди, що цікавляться теоріями визначеної школи, чиї праці дуже цікаві і гідні поваги в одних аспектах -а в інших аспектах містять серйозні погрішності, ми хочемо зробити кілька критичних зауважень. Так, ми повинні сказати, що зовсім неприйнятно використовувати терміни Аор і Агні для позначення двох взаємодоповнюючих аспектів вогню (світла і жару). Перше з цих слів - єврейське, друге - санскритське, і тому не можна змішувати між собою терміни, запозичені з різних традицій, навіть якщо між ними є дійсний зв'язок або навіть повна тотожність, схована під розходженням форм. Не можна плутати "синкретизм" і справжній синтез. Крім того, якщо Аор означає винятково Світло, Агні - це вогненний принцип, узятий у цілому (латинське ignis було б, утім, його точним еквівалентом), тобто і як світло, і як жар. Зведення цього терміна лише до його другого значення, до жару, є абсолютно спірним і невиправданим". Навряд чи слід уточнювати, що, пишучи ці рядки, ми узагалі ніяк не мали на увазі пана Ле Курея. Ми думали тільки про Ієрома де Парай-ле-Маньяла, що і винайшов це дивне вербальне сполучення. Ми також зовсім не мали на увазі і фантазії, породжені надмірно буйною уявою пана де Сарачага, що у наших очах не має ні найменшого авторитету і з погляду Традиції позбавлений якої б то не було цінності, а лише ця точка зору, точка зору Традиції, завжди є для нас основною(8).

Нарешті, пан Ле Курей користається з нагоди, щоб заново проголосити анти-метафизичну й анти-ініціальну теорію західного "індивідуалізму", що, утім, є його суто особистою справою. І він додає з гордістю, що показує, наскільки сильно він ще обмежений суто індивідуальними рамками: "Ми стверджуємо нашу точку зору, оскільки ми є попередниками в усій сфері знань". Ця претензія дійсно є трохи дивною.-- Невже пан Ле Курей вважає себе таким старим? Сучасні люди Заходу не тільки не є нічиїми попередниками, вони навіть не законні нащадки народів, що населяли Захід раніше, тому що вони втратили ключ від своєї власної Традиції. Аж ніяк не на Сході відбулося перекручення традиційних знань, що б не говорили ті, хто не має ні найменшого уявлення про істинно східні доктрини. Дійсними попередниками у всіх відносинах - і якщо використовувати визначення пана Ле Курея - є вірні охоронці Премордіальної Традиції. Ніяких інших бути просто не може, і в наявну епоху вони перебувають аж ніяк не на Заході.

Виноски

(1) - Це питання зв'язане з відхиленням земної осі, якого, згідно деяким традиційним даної, споконвічно не було і що було результатом того, що західна традиція називає "гріхопадінням людини".

(2) - Ті, хто хоче знайти точні посилання щодо цього питання, можуть звернутися до чудової книги B.G.Tilak "The Arctic Home in the Vedas", яка, на жаль, залишилася зовсім невідомої в Європі -і звичайно ж, тому, що її автором є невестернизированный індус.

(3) - У стосункові до атлантичної Тули ми вважаємо, що буде цікаво привести тут інформацію, що ми знайшли в географічній хроніці журналу "Journal des Debats" (22 січня 1929) "Про індіанців Панамського перешийка" і важливість якої явно вислизнула від самого автора статті: "У 1925 році велика частина індіанців Куна повстала, перебила панамських жандармів, що жили на їхній території, і заснувала незалежну Республіку Тула, чиїм прапором була свастика на жовтогарячому тлі з червоними краями. Ця республіка існує і донині". Це показує, що від традицій древньої Америки залишилося набагато більше, ніж звичайно вважають.

(4) - "Борею" -і по-грецьки "північ", "Гіперборею" - "крайня північ" (прим.перши.)

(5) - Це слово "Варахі" відноситься до "Північної Землі", символічно ототожнюється з певним аспектом Шакті Вішну, узятого більш спеціально у формі його третьої Аватари. Про це багато можна було б сказати, і, напевно, ми ще до цього повернемося. Це ім'я, усупереч Сент-Ів Д'Альвейдру, ніколи не означало Європу. З іншого боку, у цьому питанні на Заході було б набагато більше ясності, якби Фабр д'Оліве і його послідовники не переплутали історію Параші-Рами і Рама-Чандри, тобто шостого і сьомого Аватар, що тим не менш аж ніяк не тотожні.

(6) - Ми припускаємо, що, написавши це, пан Ле Курей мав на увазі скоріше сучасні, ніж традиційні інтерпретації свастики, такі, які популярні, приміром, сьогодні в німецьких "расистів", що привласнили собі цю емблему і давші їй дивну і другорядну назву Hakenkrenz, дослівно "Крючковий Хрест".

(7) - Пан Ле Курей докоряє нам, що ми сказали про його колегу, що "він явно не володіє даром мов". Пан Ле Курей знайшов це "несправедливим" твердженням. На жаль! Він знову поплутав "дарунок мов" з вузько лінгвістичними знаннями, хоча, насправді, ініціальний "дарунок мов" не має жодного стосунку до ерудиції. (8) - Цей самий пан Сарачага звичайно писав замість "свастика" - "звадіска". Коли ми запитали про причину такого перекручування цього слова в одного з учнів пана Сарачаги, той відповів, що у вчителя були вагомі підстави чинити саме в такий спосіб. Однак ми знаходимо подібне пояснення надто легковажним.

Переклала з французької Оксана-Марія Головерса

Рене Генон

У кельтов вепрь и медведь символизировали, соответственно, представителей духовной и светской власти, т.е. две касты друидов и рыцарей, тождественные, по крайней мере, изначально, и по своим основным атрибутам, индийским брахманам и кшатриям. Как мы уже указывали в другом месте(*), эта символика, чисто гиперборейского происхождения, есть одна из примет прямой связи кельтской традиции с изначальной Традицией Манвантары, каковы бы ни были другие элементы, происходящие из предшествующих традиций, но уже второстепенных и деградировавших, которые могли бы присоединиться к этому основному потоку и некотором роде раствориться в нем. Мы хотим сказать здесь, что кельтская традиция могла бы с высокой вероятностью рассматриваться как одна из "точек соединения" традиции атлантической с традицией гиперборейской, совершившегося по окончании вторичного периода, в котором эта атлантическая традиция являлась преобладающей формой и как бы "замещением" первородного центра, уже недоступного рядовому человечеству(*). Здесь только что упомянутая нами символика также может дать некие не лишенные интереса сведения.

        Отметим прежде всего значение, равным образом придаваемое символу Кабана (вепря) индуистской традицией, также возникшей непосредственно из первоначальной традиции и недвусмысленно утверждающей в Ведах свое собственное гиперборейское происхождение. Вепрь (вараха) фигурирует в ней не только как третий из десяти аватар Вишну в нынешней Манвантаре; но и как вся наша Кальпа целиком, то есть весь цикл проявления нашего мира, обозначен в ней как Швета-вараха-Кальпа, "цикл белого вепря". Если это так и если мы обратимся к аналогии, необходимо существующей между большим циклом и циклами подчиненными, то естественно, что клеймо Кальпы, если можно так выразиться, обнаруживается в исходной точке Манвантары; вот почему полярная "священная земля , место пребывания изначального духовного центра этой Манвантары, именуется также Варахи, или "земля вепря"(*). Кроме того, поскольку именно здесь пребывало первичное духовное владычество, по отношению к которому всякая другая законная власть этого же уровня бытия есть всего лишь его эманация, то не менее естественно, что представители такого владычества отсюда получали также и символ вепря как свой отличительный знак и затем сохраняли его в потоке времени. Вот почему друиды сами именовали себя "вепрями", хотя, поскольку символика всегда многоаспектна, можно в то же время видеть здесь еще и намек на удаление, в котором они держались по отношению к внешнему миру, ибо вепрь всегда считался "отшельником". Сверх того, нужно добавить, что и сама эта изоляция, у кельтов, как и у индуистов, материальное выражение получавшая в виде удаления в лес, не лишена связи с чертами "изначальности", по крайней мере, отблеск которой всегда должен был сохраняться во всякой духовной власти, достойной выполняемой ею функции.

        Но вернемся к имени Варахи, которое позволяет сделать чрезвычайно важные замечания: она, эта земля, рассматривается как аспект Вишну, именуемый Шакти (в особенности, его третьего Аватара), что, учитывая солнечный характер последнего, тотчас же обозначает ее тождество с "солнечной землей", или изначальной "Сирией", о которой мы уже говорили по другим поводам(*) и которая есть еще одно из наименований гиперборейской Тулы, то есть изначального духовного центра. С другой стороны, корень вар (var) в имени вепря в северных языках встречается в форме бор (bor)(*), точный перевод слова Варахи, стало быть, Борея, и истина заключается в том, что общепринятое имя "Гиперборея" стало употребляться греками лишь в эпоху, когда они уже утратили смысл этого древнего названия; и, следовательно, было бы лучше, вопреки возобладавшему с тех пор словоупотреблению называть изначальную традицию не "гиперборейской", а просто "борейской", тем самым утверждая ее безусловную связь с Бореей или "землей вепря".

        Есть еще и другое; корень вар (var) или вир (vir) в санскрите имеет смысл "накрывать", "защищать" и "прятать"; и, как показывает имя Варуна (Varuna) и его греческий эквивалент Уранос (Ouranos), он служит для обозначения неба, так как оно накрывает землю и олицетворяет высшие миры, недоступные чувственному восприятию(*). Все это идеально приложимо к духовным центрам, будь то потому, что они скрыты от глаз профанов, будь то, наконец, и потому, что они являются на земле как бы образами самого небесного мира. Добавим, что тот же корень имеет еще и другой смысл, смысл "выбора" или "избрания" (вара), который, очевидно, не менее подобает региону, повсюду обозначаемому такими именами, как "земля избранных", "земля святых" или "земля блаженных"(*).

        В том, что мы только что сказали, можно было отметить соединение двух символик, "полярной" и "солярной"; но в том, что касается собственно вепря, особое значение имеет "полярный" аспект. И это, помимо всего прочего, является результатом того факта, что в древности вепрь олицетворял созвездие, позже ставшее Большой Медведицей(*). В этой перемене имен есть след того, что кельты символизировали именно борьбой вепря и медведя, то есть восстания представителей светской власти против превосходства власти духовной, со всеми вытекшими отсюда превратностями судьбы в ходе последующих исторических эпох. Первые проявления этого бунта, действительно, выходят далеко за горизонт общеизвестной истории и даже дальше начала Кали-Юги, в котором он достиг своего наибольшего размаха. Вот почему имя бор могло быть перенесено с вепря на медведя(*), а сама Борея, "земля вепря", могла вследствие этого в определенный момент стать "землей медведя", на период господства Кшатриев, которому, согласно индуистской традиции, положил конец Парашу-Рама(*).

        В этой же индуистской традиции самым распространенным именем Большой Медведицы является сапта-рикша; санскритское слово рикша означает "медведь", на кельтском – это арт, на греческом – арктос, на латинском – урсус. Однако, можно задаться вопросом, действительно ли таков первичный смысл выражения сапта-рикша или же здесь скорее имело место, в соответствии с замещением, о котором мы уже говорили, своего рода наложение этимологически различных слов, сближенных и даже отождествленных посредством определенной фонетической символики. В самом деле, рикша есть также, в самом общем значении, звезда, то есть, в конечном счете, "свет" (archis), от корня arch или ruch, "блистать" или "освещать"(*). Установленная таким образом близость между медведем и светом не исключение в животной символике. Например, у кельтов и у греков(*) волк соответствует солнечному богу, Белену или Аполлону.

        В определенный период название сапта-рикша было отнесено не только к Большой Медведице, но и к Плеядам, также состоящим из семи звезд; замена полярного зодиакальным соответствует переходу от символики солнцестояния к символике осевой. Так произошла перемена начала отсчета годового цикла вплоть до изменения преобладающих значений сторон света, связанных с его различными фазами(*). Здесь север заменен на запад, что соответствует атлантическому периоду; и это открыто подтверждается тем фактом, что для греков Плеяды были дочерьми Атласа и, как таковые, также звались Атлантидами. Впрочем, переносы такого рода часто становятся причиной многообразных смешений, ибо одни и те же имена, в зависимости от периодов, получают различное применение как для земных областей, так и для небесных созвездий, и не всегда легко определить, к чему именно они относятся в каждом случае. Реально это возможно лишь при условии соотнесения их различных "локализаций" с собственными характеристиками соответствующих традиционных форм, как мы только что сделали это для традиции сапта-рикши.

        У греков восстание кшатриев изображалось охотой на Калидонского вепря, где открыто дана версия, в которой сами кшатрии выражают свои притязания на окончательную победу, потому что вепрь здесь убивается ими; и Атеней сообщает, следуя за более древними авторами, что этот Калидонский вепрь был белым(*), что позволяет отождествить его со Швета-варахой индуистской традиции(*). Не менее показательно, с нашей точки зрения, и то, что первый удар был нанесен Аталантой, вскормленной, как говорят, медведицей; и это имя, Аталанта, могло бы указывать на то, что бунт берет свое начало либо в самой Атлантиде, либо, по меньшей мере, среди наследников ее традиции(*). С другой стороны, имя "Калидон" обнаруживается в имени "Каледония", древнем наименовании Шотландии: вне зависимости от всякой частной "локализации", это именно страна "Кальдов" или Кельтов(*); и Калидонский лес, в действительности, ничем не отличается от леса Броселианды, чье имя, по сути, означает то же самое, хотя и в несколько модифицированной форме, и происходит от слова бро или бор, то есть от того же имени вепря.

        А тот факт, что медведь часто символически избирается в своем женском аспекте, как мы только что видели в случае с Атлантой и как можно видеть также в названии созвездий Большой и Малой Медведиц, также не лишен значения в его атрибуции касте воинов, держательнице светской власти, и это по многим причинам. В начале и при нормальном ходе событий эта каста играет "рецептивную", то есть женскую роль по отношению к касте жрецов, потому что именно от последней она получает не только знания о традиционной доктрине, но также и легитимацию своей собственной власти, в чем, строго говоря, и состоит "божественное право". Затем, когда эта же воинская каста, опрокинув нормальные отношения соподчинения, начинает претендовать на превосходство, то ее доминирование обычно сопровождается доминированием женских элементов в символике изменяемой воинами традиционной формы, и даже нередко, вследствие этой модификации, установлением женской формы жречества, как это было в случае друидов, у кельтов. Мы здесь лишь отмечаем этот последний момент, подробное развитие которого увело бы нас слишком далеко, особенно, коль скоро мы бы захотели поискать сходные примеры; но этого указания, по меньшей мере, достаточно, чтобы позволить понять, почему именно медведица, а не медведь, символически противостоит вепрю.

        Уместно добавить, что оба эти символа, вепря и медведя, вовсе не обязательно всегда находятся в оппозиции друг другу или во взаимной борьбе, но что в иных случаях они могут также олицетворять власть духовную и власть светскую, или обе касты, друидов и рыцарей, в их нормальных и гармонических взаимоотношениях, как это можно видеть как раз по легенде о Мерлине и Артуре. Действительно, Мерлин – друид, к тому же еще и вепрь леса Броселианды (где он, в конце концов, оказывается не убит, как вепрь Калидона, но усыплен женским могуществом); а король Артур носит имя, производное от имени медведя, арт(*), точнее же, это имя идентично имени звезды Арктур, с учетом небольшого различия, связанного, соответственно, с их кельтским и греческим происхождением. Эта звезда находится в созвездии Волопаса, и, посредством этих имен, можно еще и увидеть соединенными знаки двух различных периодов: "страж Медведицы" стал Волопасом, когда сама Медведица, сапта-рикши, превратилась в септем трионес, то есть в "семь волов" (откуда наименование "Septentrion" для обозначения Севера). Но мы не намерены вдаваться здесь в рассмотрение этих трансформаций, относительно недавних по отношению к тому, что рассматривается нами(*).

        На основе изложенного нами, похоже, напрашивается вывод, касающийся, соответственно, роли двух течений, которые участвовали в формировании кельтской традиции; у истоков власть духовная и власть светская не были разделены как две дифференцированные функции, но были объединены их общим принципом; и следы этого единства еще обнаруживаются в самом имени друидов (dru-vid, "сила-мудрость", причем оба эти понятия олицетворялись дубом и омелой)(*). С этим званием и как представители особенно духовной власти, для которой предназначается высшая часть доктрины, они были подлинными наследниками изначальной традиции, и символ по самой сути своей "борейский", символ вепря, являлся их достоянием.

        Что же до рыцарей (воинов), своим символом имеющих медведя (или медведицу Аталанты), то можно думать, что специально для них предназначавшаяся часть традиции в особенности включала элементы, происходящие из традиции атлантической. И это различие даже, быть может, могло бы способствовать объяснению некоторых более или менее загадочных моментов последующей истории западных традиций.

Опубликовано в Еtudes Тraditionelles, авг.-сент. 1936. 

Взято з ресурсу www.ahnenerbe.org

У географії стародавнього світу існує цікава закономірність. Давні цивілізації складалися під впливом імпульсів, що йдуть з Півночі, але застигали та ставали собою тільки південніше певної географічної риси - гряди євразійських гір, що простягаються від Піренеїв до Манчжурії. У цьому таємнича парадигма цивілізацій. З Півночі до цих гір народжується тендітна жива сила і осідає південніше, застигаючи у конкретні форми.

Міфи давніх народів закріпили цю модель у двочленному поділі простору: благий (цивілізований) простір - Китай, Індія, Іран, Шумер - Ассірія, Греція, Італія, Іберія - лежить на південь від гірського пасма, і вершини його позначають саму північ: Тібет, Кайласа, Альборз (Ельбрус), Олімп ... Те, що лежить за Північчю, по той бік Півночі (звідси грецьке слово "Гіпер-борея", буквально означаюче "по той бік Півночі", "за Бореєм - Північчю", "Jenseits des Nordens" Ніцше) являє собою темну невідому сферу, світ варварства, потойбічне замешкання інфернальних істот - піктів, диких германців, туранців. Особливо ретельно ця двочленна модель сакральної географії була описана у давніх іранців, наприклад, у Фірдоусі в "Шахнаме". Там викладена класична дуалістична концепція - Іран = Світло - Туран = темрява, Іран = цивілізація - Туран = варварство, Іран = осілість - Туран = кочівництво.

Північна полоса Євразії від Франції до Приамур'я є єдиний Туран (тобто Гіперборея або її розширений притвір).

Ця демонізована цивілізаціями давнини туранська область постійно вторгалася у буття південних систем, не тільки сіючи руйнування, загибель і смерть, але й приносячи нове життя, нову кров, нову свіжу силу у повільно деградуючі режими Півдня. У варварських нашестях було щось божественне. Грабуючи, гвалтуючи, руйнуючи та спалюючи центри цивілізації, туранці оголювали таємну сутність - голу сутність буття. Вони залишали після себе імператорські династії та непереможні армії, нову етику братства і солідарності, міцного слова та залізної волі, палких обіймів та жорстокої смерті ... Вони, як "бич Божий" (чим і вважалися), повертали зманіжений Південь до суворих проблем Півночі.

Туран боялися і не розуміли, для захисту від нього будували Великі Стіни та вели каральні операції, ним гребували і ненавиділи, але він із завидною періодичністю нагадував про себе. Ярий, неприручений Туран, безпощадний, вилицюватий, блакитноокий, білокудрий та розпечений.

Туран - у широкому гіперборейському сенсі - був джерелом королівської крові. Більшість імперських та королівських родів історії приходило у цивілізацію з Півночі. Китайські династії в більшій частині були туранського походження - хунну, табгачі, кераїти, чжурджені, манджури, потім монголи. Сам Александр Великий був сином царя північних варварів - Філіпа Македонського.

Перед нами парадоксальна двоякість Турану: це варварство, несуче культуру; смерть, викликаюча життя; руйнування, відкриваючи шляхи новому творенню.

Туран - "бич Божий", великий континентальний імпульс, розбиваючий посуд, щоб звільнити ув'язнене у ньому премордіальне світло.

У своєму імперобудівельному імпульсі Чінгіс-хан здійснив важливу сакрально-географічну операцію: "він зрівняв гори", зробив природну північну межу південних цивілізацій прозорою та проходимою. Північно-євразійські простори, що таким чином відкрилися, неймовірно розширили географічні уявлення жителів півдня. Умовна Північ материкового гірського пасма, "замісник" полюса виявилася чимось локальним. Істинна Північ - велика Арктида - дала про себе знати. Самі ж євразійські території і на Півночі і на Півдні були інтегровані у єдиний блок, підпорядкований волі Півночі вже в планетарному, континентальному розумінні. В цьому полягає велика НОРДИЧНА РЕСТАВРАЦІЯ САКРАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ, яку здійснив Чінгіс-хан своєю імперією. В цьому полягає його фундаментальна відмінність від імперії Александра Великого, котра знаходилася південніше євразійського гірського пасма, хоча її витоковий імпульс був також локально полярного (стосовно до сакральної географії Греції) походження - балканська Македонія.

Монголосфера Чінгіс-хана була не тільки симетричною фігурою стосовно західної імперії Александра Великого, але тільки з боку Сходу. Вона відкривала цивілізаціям НОВИЙ ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ГОРИЗОНТ, нордичний вимір буття, те саме "Світло Півночі", про яке вчить ісламський езотеризм. Чінгіс-хан приходив з Півночі, відкриваючи доступ до нових духовних просторів.

"Стирання гір" - найважливіший сакрально-географічний елемент всієї монголосфери і в історичному, і в архетипному, і в геополітичному сенсах.

( З передмови до книги Е. Хара-Давана "Русь Монгольська", М., 2001)

Переклад з російської Оксани-Марії Головерси 

Олег Гуцуляк

ULTIMA THULE: Гіперборейські версії

Вчені вбачають причину наступної трансформації людства у космічного характеру катаклізмах. Наприклад, геофізик М. Маланкович вважає, що нахил земної осі періодично змінюється через кожні 40 тисяч років, стан земної орбіти - через кожні 92 тисячі років, а перебування найближчої точки земної орбіти до Сонця (перигелій) - через 24 тисячі років .

  Деякі вчені наполягають на актуальності зміни магнітних полюсів Землі - в 12-15 тис. років тому північний геомагнітний полюс (в дійсності це - південний магнітний полюс) розташовувався на сході Північного Льодовитого океану, а зони полярних сяйв, де атмосферу нагрівають сонячні заряджені частинки (в умовах відсутності захисту Землі магнітним полем від потоків сонячних заряджених частинок відбувається світіння атмосферного газу), "прив'зані" до магнітних полюсів і зміщення магнітних полюсів аналогічно зміщує зони полярного сяйва. Відповідно ставала переважати циркуляція атмосфери в меридіанному напрямку (тобто відбувалося потепління за рахунок теплих океанічних повітряних мас), а коли полюс був на східній частині, то на Європу насувалося холодне арктичне повітря . Згідно з іншим датуванням, саме при переході з плейстоцену до голоцену (7562 р. до н.е.) і від палеоліту до мезоліту (в межах ХІІІ-ХІ тис. до н.е.) геомагнітне поле Землі змінилося і одночасно у Всесвіті вибухнула наднова зоря, в результаті чого у полярних льодах Землі різко підвищилася концентрація ізотопу берилію-10. Нашу планету струшували чисельні землетруси і вулканічні виверження, в осадах підвищилася концентрація урану, викинутого із земних надр.

Тепер південний магнітний полюс перебуває у північній півкулі в районі гренландського міста Туле  (засноване в 1910 р. на місці ескімоської хутрової факторії і назване на честь міфічної країни Туле, Ultima Thule). Начебто остання, за Страбоном ("Географія", I,4), який посилався на свідчення мандрівника з Массалії (Марселя) Піфея (кінець IV ст. до н.е.), лежить прямо на північ від Британії (Prydain) на відстані шести днів плавання біля  вкритого кригою моря (на карті Птолемея Туле розташована на північ між Шотландією та Данією). Щоправда, Страбон заперечував свідчення Піфея: "... Піфей у розповідях про Туле виявляється найбільшим брехуном, і ті, котрі бачили Британію та Ірландію, не говорять нічого про Туле, згадуючи про інші невеликі острови біля Британії... Що стосується Етимій та місцевостей, що лежать потойбіч Рейну Рейну до Скіфії, всі повідомлення Піфея брехливі..." ("Географія, 1,4).

Проте Пліній у "Природній історії" (IV, 104) визнає існування Туле: "... Найвіддаленішою з усіх відомих земель є Туле, де під час  сонцевороту, коли сонце перебуває в знакові Рака, як ми згадували, нема ночей, але дуже мало денного світла у зимовий час. Деякі думають, що це триває протягом шести місяців підряд... Деякі згадують інші острови: Скандію, Думну, Бергі і найбільший з усіх Бпрріке, з котрого вони зазвичай плавають на Туле. На відстані одного дня морського шляху від Туле перебуває начебто застигле море, назване кимось Кронійським". Тут хочеться згадати свідчення Плутарха про те, що на служіння Кроносу вирушали жителі "Великої Суші" та містичного архіпелагу Огігія, які деякі дослідники ототожнюють з Туле. У своїй праці "Моралії" Плутарх розповідали, що на Огігії (Hogygia) Зевс та Посейдон утримували в ув'язненні свого батька Кроноса. Про цей острів згадує і Гомер: на ньому жила німфа Каліпсо, дочка Атланта, і саме вона врятувала під час шторму Одіссея. Намагаючись затриматти героя у себе, вона обіцяла йому вічну молодість, але не могла змусити його забути батьківщину.

Аналогічно Туле названа у записках Христофора Колумба, коли він згадує про свою участь в португало-скандинавській експедиції Енса Скульпа, що вирушила з Бристоля на Галвег та Ісландію і далі у Гренландію (Туле): "... У лютому 1477 року я плавав під парусами в сотні л'є від острова Туле, у напрямку до острова, південна частина котрого розташована на 73 градусі, а не на 63 градусі широти, як говорили деякі, і цей острів не вписується всередині західних меж карти Птолемея, а розташований ще західніше. І тоді ж до цього острова, котрий за величиною майже, як Англія, плавали з товарами англійці, в основному з Бристолю... Так що вірно, що острів Туле, відзначений Птолемеєм. розташований саме там, де він вказаний, і сучасна назва цього острова - Фріслянд" (Цит. за:  ).

На наш погляд, Колумб тут солідаризується (якщо навіть просто не запозичує) дані грецького астронома Геміна (І ст. до н.е.)  з його праці "Елементи астрономії", який наводить свідчення з "Периплу Піфея" про те, що в цій місцевості ніч була короткою (аж до трьох годин) і сонце сходило через короткий проміжок часу після заходу. Власне така тривалість ночі може бути на 64-65 градусі північної широти.  Існують наступні версії локалізації Туле у зв'язку з даним астрономічним явищем: побережжя Норвегії заледве північніше Тронхейму (концепція Нансена  та Хенінга), або Ісландія (теорія Кері) або південь Гренландії (В. Федотов).

Про таємничий острів розповідає грецький історик Феопомп із Хіосу (377-315 рр. до н.е.) у викладі Елліана (Еліан, "Пістряві оповіді", ІІІ, 18). Начебто, Силен розповів Мідасу  про четвертий світовий острів (поряд із Європою, Азією та Лівією) за межами Ойкумени (тобто відомого греками "житлового простору"). Він величезний, населений великим тваринами та людьми, які живуть вдвічі довше звичайних. На цьому материку безліч великих міст зі своєрідним укладом і законами, протилежними грецьким. Два міста, нічим не подібні один на одного, більші за всі інші розміром. Один називається Махім ("Войовничий"), другий  - Евсебос ("Благочестивий"). Жителі останнього проводять дні у мирі та добробуті, отримують плоди землі, не користуються плугом і биками, - у них нема потреби орати та сіяти, - завжди здорові та бадьорі і до самої смерті повні веселощів. Вони настільки досконало правдиві, що боги нерідко нагороджують їх своїми відвідинами. Жителі ж Махіму надзвичайно войовничі, з.являються на світ вже озброєні, весь свій вік підкорюють собі сусідів і володарюють над іншими народами. Населення Махіму досягає не менше двохсот лільярдів. Люди. проте, там рідко помирають від хвороб, а частіше гинуть у битвах, вражені канінням або палицями; для заліза вони невразливі.  Колись, за словами Селена, вони спробували перебратися на Ойкумену і в кількості ста мільярдів переправилися через Океан, дійшли до межі Гіпербореї, але на побажали йти далі, бо розчарувалися у слухах про щасливе життя в Ойкумені, а виявили, що воно жахливе та убоге.  Також, за розповідями Силена, якесь плем.я людей заселило багато міст на цьому материку і межею їх земель є місто Аностон ("місце без повернення"), місцевість якої подібна на прірву, де нема ні дня, ні ночі, а повітря завжди наповнене червоними сутінками. Через Аностон течуть дві ріки - Рідісна і Сумна, а на їхніх берегах ростуть платани, які приносять, відповідно, плоди, що навіюють радість та печаль (а радісні плоди ще й наділені здатністю омолоджувати). Дана оповідь Феопомпа про свідчення Силена явно схожа про наведену Платоном розповідь Солона про навалу атлантів на Східне Середземномор'я.

В. Дьомін зазначає: "... топоніми з коренем "тул" мають надзвичайне поширення: міста Тулон і Тулуза у Франції, Тульчин - на Україні, [Тула - в Росії, від слова "тулити" - "ховати, приховувати"], ріка у Мурманській області - Тулома, озеро в Карелії - Тулос. На американському континенті також відоме місто Тула - древня столиця доколумбової держави тольтеків (на території сучасної Мексики [вражає, що т.зв. "пермський стиль" зображення літаючої птахолюдини поширений від Кольського півострова до Південної Америки та острова Пасхи; також паралель виявляється  між "геогліфами" - "земляними зображеннями" на Кольському півострові та в Перу, - О.Г.]). Арктичний зміст архаїчного кореня "тул" проявляється і в іншому аспекті. Відомо, що слово "тюлень" в російській та деяких інших слов'янських мовах походить від східно-саамського "тулла", де чітко чути автохтонну назву стародавньої Гіпербореї (До речі, руське слово "морж" теж походить від східно-саамського слова того ж походження, і в ньому чується древня коренева основа, яка увійшла в назву Вселенської полярної гори Меру і поняття "море") [тут можна додати, що саме від східно-саамського "хасава" - "просто людина" походить назва "кацап" на означення слов'ян, в першу чергу, новгородських колоністів та поморів, - О.Г.]" .

Для нашої теми дослідження є цікавими наступна "сакральна географія" Туле, зведена у антології "Зоря Семілданах" .

 У 825 р. монах Дікуль висловив здогад, що Туле - це Ісландія (Dicuil. De mensura orbis terrae, VII, 2). З ним погоджувалися у VIII главі своїх "Діянь датчан" Саксон Граматик (ХІІІ ст.). Олав Магнус, який написав у 1555 р. "Історію північних народів", вважає Туле Гренландією: "... Над Гренландією горить зоря, промінь якої у досвітній час вказує шлях у Королівство Білої Лілії. Доступ до цього королівства охороняє Зелений Лев. З його пащі ллє отруйний вітріоль. Якщо ти збереш вітріоль у реторту і не спалиш скла, крупинка світла залишиться на дні реторти". Картограф Франсуа де Бельфор, проте, вважав, що під Туле мається на увазі континент Америка, посилаючись на  наступні слова Сенеки:

"Пролетят века, и наступит срок,

Когда мира предел разомкнет  Океан,

Широко простор распахнется земной,

И Тефия нам явит новый  свет,

И не Туле тогда будет краем земли"

                                       (Sen. Medea, 374-379). 

Цікаво, що тольтеки Мезоамерики називали свою країну Туле і вважали себе вихідцями з таємничої "землі чапель" - Ацтлан (Астлан), розташованої "посеред вод".

Алхімік з Ісландії Арне Сакнюссем (ХV ст.), який згадується і Жюлем Верном у "Мандрівці до центра Землі", є автором наступних слів:  "Де шукати Туле? Скрізь і ніде. Або ти думаєш, що вихід із підземелля, закованого демонічними зорями, ти відшукаєш за допомогою меча і компасу?.. Ти пропливеш протокою Норт-Мінч, і потім спис Скаффіпів вкаже тобі шлях до істинного сонця, у гігантській крижаній горі. Доторкнися гостряком списа, і гора розсипеться, і відкриється шлях до першої заселеної землі. Дерзай і підкорюй смерть!".

На знаменитій карті турецького адмірала Пірі Рейса є напис, що між Ісландією та Гренландією в 1456 році "згорів острів"... Прийнято вважати, що мова йде про загибель вулканічного острова (а може, саме так адмвірал розправився з легендою про острів Туле, щодо якого реальні плавання засвідчили його відсутність).

У 1690 р. шведський дослідник Олоф Рудбек опублікував працю "Атлантика, або Манхейм", де доводив. що Швеція була першопочатковою батьківщиною світу, названою греками Туле, Огігією. Гіпербореєю, Меропою, садом Гесперид і особливо Атлантидою. Також абат Бальї, друг Вольтера, писав у "Листах про Платонову Атлантиду":  "...Клімат раніше був дуже теплим, ніж тепер, і острів Атлантида знаходився в Північному Льодовитому океані, десь в районі теперішнього Шпіцбергена (Земля Франца-Йосипа була відкрита лише в 1873 р., - О.Г.). Коли почалося похолодання, атланти залишили його і висадилися на материк в усті ріки Обі, де й знаходилися стовпи Геракла". На карті Г. Сансона (1688 р.) біля Золотого озера, з якого витікає ріка Обь (тадж. "об" - "вода"), показане місто Арса, в якій вбачають натяк на іранську Арсу (Арту) - легендарну країну Істини. Тут, на думку М. Новгородова існувала давньослов'янська держава Арса (Артанія), згадана арабськими мандрівниками (поряд з Куявією на Дніпрі та Славією у басейні приток Волги), населення якої місцеві селькупи називали "паджо". Начебто, саме до витоків Обі переселилися предки індоєвропейців з океанічного Лукомор'я (санскр. "лока" - "місце, світ", "мора" - "предки") на вторинну прабатьківщину - Томське Лукомор'я  (а звідси - в Північночорноморське Лукомор'я).

Також болгарський дослідник І. Мітев звернув увагу на те, що ханський рід гуннів, з якого походить Атілла (Етцель германських саг, Авітохол булгарських текстів) називався Дуло. У мовах народів Паміру, споріднених булгарам (булгарський літопис "Джагфар Таріха" називає мешкаючих у районі Паміру словом "камірці", що є натяком на кіммерійців, спільних предків булгар, саків, алан та вірмен), слово "туле" означає "богом облаштований порядок" (аналог санскр. Rta, іран. Arta / Ashi). Також словом Туле була названа столиця кельтського державного утворення у Фракії в 3 ст. н.е. (тепер м. Тулово, біля Старої Загори), а її засновник, начебто, мав священне ім'я "Болг" (а інший - "Брем"). Болгарська літописна традиція (ієромонах Спиридон в "История во кратце о болгарском народе словенском") називає батьком Болга легендарного царя Коледа, на честь якого й відбувається зимове свято Коляда (аналог нордичного Юла-Йєля). І. Мітев вважає, що в цьому переданні про Коледу та Болга зафіксувався переказ про кельтського походження панівну касту Фракії, ідентичну кельтській кімврській (cymraeg) касті воїнів, названій "Каледвулх", переінтерпретованій у епічній  традиції на назву меча короля Артура (латинська форма - "Ескалібур"). У сербських легендах фракійський "Болг" ("Вовк") виступає як міфологічний герой Вук ("Вовк") Вогнений Змій, який вступає у єдиноборство з батьком Вогненим Змієм (образ ірансько-аланських племен), який свого часу згвалтував його матір. У давньоруських билинах йому іденичний князь Вольга .

Проте дивує те, що, як правило дослідники проблеми острова Туле не звертають уваги на знаменну розповідь Прокопія з Кесарії про острів Фуле. Вона варта того, щоб навести її цілком: "... Коли ерули (тобто герули, - О.Г.) були переможені в бою лангобардами і повинні були піти геть, залишивши місця проживання батьків (у герулів був жахливий обряд убивства старих і немічних та самогубство жінок на могилах чоловіків, - О.Г.), ... решта ж не бажали ніде переходити ріку Істр, але замешкали на самому краю населеної землі (!!! - О.Г.). Під проводом багатьох вождів царської крові, вони перш за все послідовно пройшли через всі слов'янські племена, а потім, перейшовши через величезну пустельну область, досягли країни так званих варнів (їх Прокопій, VIII, 20, розташовує біля витоків Істру, - О.Г.). Після них вони пройшли через племена данів, до того ж мешкаючі тут варвари не вчиняли їм жодної протидії. Звідси вони прибули до океану, сіли на кораблі, причалили до острова Фуле і там залишилися. Цей острів Фула дуже великий.

Вважають, що він в десять раз більший Британії (Ірландії). Він лежить далеко на північ. На цьому острові земля більшою мірою пустельна, у населеній її частині живе тринадцять племен, дуже багатолюдних, і у кожного племені є свій цар. Тут щорічно відбувається чарівне явище. Біля літнього сонцеповороту протягом приблизно сорока днів сонце тут нікуди не заходить, але протягом цього часу неперерво сяє над землею. Але (не менше) місяців через шість після цього, біля зимового сонцеповороту, днів сорок сонце зовсім не показується над цим островом і він занурений в неперервну ніч... Особисто мені відправитися на цей острів, щоб своїми очима побачити те, що мені розповідали, хоча я й дуже намагався, ніяк не вдалось... (Далі розповідається про те, що найбільшим святом на острові Фуле є святкування  за п'ять днів майбутньої появи сонця над островом, - О.Г.)...З усіх варварів, котрі живуть на Фуле, одне плем'я, котре називається скрітіфінами, веде особливо звіриний спосіб життя (далі розповідається, як чоловіки та жінки цього племені зодягаються у звірині шкури, разом полюють, а немовлят викормлюють не молоком, а твариним мозком, - О.Г.)... Але інші жителі Фуле, можна сказати, всі, не дуже відрізняються від інших людей: вони поклоняються багатьом богам і демонам (геніям), які живуть на небі і у повітрі, на землі і на морі, і деяким іншим дрібним божествам, які, як вважається, перебувають у водах джерел та рік. Вони приносять всілякі жертви, приносять жертви героям та мертвим. Із жертв вони вважають найпрекраснішим принесення в жертву людини, котра була у них військовополоненим. Вони приносять її  в  жертву на честь Ареса, бо цього бога шанують вище всіх. Вони присвячують цього полоненого бгові, не просто вбиваючи його, як приносять жертву, але вішають її на стовпі або кидають на спиці або вмертвляють якимись іншими способами, викликаючими жаль до їх мук. Так живуть мешканці Фули. З них найчисельнішими є гавти, у котрих і поселилися прийшлі сюди ерули. І ось ерули, котрі жили в римських межах, убивши свого короля, післали деяких знатних своїх людей на острів Фулу, щоб вони розшукали і привели із собою, якщо вони будуть спроможні знайти там когось царської крові. Коли ці люди прибули на острів, вони знайшли там багато осіб царського роду; вибрали одного, котрий їм особливо сподобався, вони разом з ним поїхали назад. Коли вони були у межах данів, він помирає від хвороби. Тому ці посли знову повернулися на острів і взяли з собою звідти іншого, на ім'я Датія (у інших рукописах - Тодасія, - О.Г.). За ним рушили брат його Аорд та двісті юнаків з наявної на Фулі ерульської молоді (далі розповідається, як ставленик візантійського імператора Константина ерульський король Сватуаз виступив проти прибульців, але вночі перед битвою всі ерули перейшли на бік Датія, а сам Сватуаз втік у Візантію. Герули, боячись могутності ромеїв, переселилися у землі споріднених їм гепідів, - О.Г.)..." (Прокопій з Кесарії, "Війна з готами", VI, 15) . Без сумніву, все вищенаведене відображає певний міфологічний комплекс уявлень відходу після смерті (або поразки) в чарівну країну, з якої час від часу прибувають до ще живих сакральні правителі та жерці.

Але, крім всього, якщо врахувати фонетичну варіативність "Туле // Фуле", слід згадати місто Фулли - столицю готоалан в Криму (тепер - Чуфут-Кале, з XVIII - Кіркора, від kirkos - "яструб", "кільце") . А якщо зауважити, що до Фуле герули прибувають кораблями, минуючи землі істрів (а Істр - це грецька назва Дунаю), то цілком ймовірно. що в уявленні північних германців островом Туле//Фуле міг бути Крим. Сам же факт переказу про те, що тут півроку триває день, а півроку - ніч, може бути віднесений, по-перше, до мотиву приналежності чарівного острова до "потойбічного світу" (де все не так, як у "поцейбічному"), так і, по-друге, невірним зрозумінням германцями місцевого (таврійського) звичаю присвячувати частину року богові Сонця, а частину - Місяця. Врезультаті подальші інтерпретації не ототожнили Фуле з Тавридою, а віднесли його далеко на північ, де, можливо, існувало теж уявлення германців та кельтів про "інакшу землю".

Також К. Мутті вважає, що про північну країну Туле знає й Гомер, називаючи її в "Одіссеї"  (X, 82-86)  країною лестригонів зі столицею Телепілос ("далекі ворота"; пор. з "далека Туле" у Піндара та Діодора Сицилійського) та замком Ламе (пор. з о. Ламой біля берегів Норвегії). "... Там люди, котрі сплять мало, можуть отримувати подвійну плату за роботу - вночі випасаючи темних биків, а вдень - білих овець, бо в цій країні шляхи Дня і Ночі близькі". Також він знаходить свідчення про Туле-Гіперборею в ісламській традиції. А саме Абд-Ель-Карім Ель-Джілі (1365 - 1403) у "Книзі непорочної людини" (Kita'b al-insa'n al-ka'mil) писав, посилаючись на "Коран" (VII, 44 та 46; LIV, 55) що за межами семи кліматичних поясів є Al-Acra'f ("Висоти") - "небесна земля, котра біліша за молоко і солодша від меду, де був створений Адам". Коли Адам залишив відпочатковубатьківщину, вся земля стала попелястого кольору, крім територій далекої Півночі, де досі править Хізр і живуть "люди Невидимого" (ріджал-альб-гайб). Там не слід творити вечірні молитви, бо схід передує заходу "північного сонця" . Мусульманський Хізр ("Зелений") виявляє дивну тотожність зі слов'янським казковим персонажем - зеленим чоловіком, котрого Іван Царевич виявив у підвалі Мар'ї Морівни закутим ланцюгами в залізному казані, під яким горів вогонь, та випустив на волю - царем Кощієм Безсмертним. Смерть його - в яйці, яйце - в качці, качка - в зайці, заяць у  залізній скрині сидить, скриня на міцний замок  закрита і закопана під найбільшим дубом на острові Буян, посеред Моря-Океану. "... На Буяні острові, - писав відомий фольклорист О. Афанасьєв, - зосереджувалися всі творчі сили природи, як  у вічно повному і невичерпному джерелі... Як і коли створився Буян-острів з його "мокрецьким дубом", передання мовчать" .

В певних європейських традиціях Туле стала розглядатися сакральним і містичним центром нордичної традиції (Туле-Огігія у Плутарха) та включена в коло передань про рицарів короля Артура. У  середньовічному романі "Ланцелот", у його німецькій версії, яку здійснив Ульріх Зацікхофен, наявний епізод із самим рицарем Ланцелотом. Інший рицар Руадюран зустрів у лісі жахливу змію, котра вмовляла його, щоб він поцілував її. Руадюран відмовився, відмовилися й інші рицарі Артура. Але Ланцелот подався у ліс, і коли появився монстр, без вагань, на прохання змії, цілує її. Тоді змія  стає жінкою дивної краси. Це була Елідія, дочка короля острова Туле, яка була приречена бути змією, доки найкращий рицар світу не поцілує її. Тут напрошується паралель з українською казкою про прихованого героя (Іванко-дурник), який рятує змію з вогнища (або від загрози вбивства), вона виявляється царівною і дарує своєму визволителеві чарівну каблучку, за допомогою якої герой будує летючий корабель.

У іншому творі Артурівського циклу, "Персевалі"  Роберта до Борона синьо-золота (!) зоря Арктур називає "животворним сонцем Геліодсі", "новим полюсом", на котрий вказує магічний спис. Геліодсе - це неозорий материк і шлях до нього знали мореплавці Туле: "Корабель зупиняється посеред океану, і навіть ураган не здатний зрушити його. Сушу утворюють застиглі сапфірові хвилі - там ростуть прозорі дерева, плоди яких не слід зривати, бо їх аромат вгамовує спрагу та нагодовує".

Саксон Граматик розповідає про те, як  Гормон*, син Гаральда, прагнучи вдосконалюватися духовно шляхом таємниць світобудови, а не застосуванням зброї. В першу чергу він вважав за доцільне перевірити свідчення мешканців Туле про царство якоїсь Герути з величезною кількістю скарбів. Щоб добратися туди, слід переплисти Океан, залишити позаду сонце і зорі. плисти в безмежному просторі хаосу і зрештою прибути до землі, де нема світла і панує вічна ніч.

Екзотерично стурбовані представники т.зв. "другої окультної європейської революції" (кін. ХІХ - сер. ХХ ст.) не сумнівалися в істинності передань про Туле.  В 1918-1919 рр. з масонсько-езотеричного тевтонського братства "ГерманенОрден" (керівник - Герман Поль) виокремлюється в Баварії своєрідний пагінець - "Товариство Туле" (Thule Gesellschaft). Його символом стала свастика з мечем та вінком (пізніше їх замінило коло сонця з блискавкою всередині - Зонненрад). Члени товариства ставили за мету відродити магічні знання Туле з метою захоплення влади. Його керівником став Рудольф фон Зеботтендорф, а виразником - журнал "Руни".

У т.зв. "Неправдивих сагах" XIV-XV ст. говориться про таємничу землю на півночі від Скандинавії між Гренландією та Бьярмаландом (Пермяцькою землею), куди мандрівники потрапляють випадково під час бурі. Називалася вона Рісаланд (Risaland) - "Країна велетнів" (від risi "велетень"; пор. з суч. нім. Riese). З цієї країни скандінави привозили золото, про що свідчить рунічний напис ХІІ ст., виявлений у 1925 р.: her lago their er komo af risalade meth lothnu skipi af gulli ok thet er i thesum steini - "Тут лежать ті люди, які прийшли з Рісаланду на кораблі з вантажем золота, і воно знаходиться в цьому камені" . Рісаланд уявлявся островом або частиною материка. Можливо, це або Кольський півострів, або один із архіпелагів - Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа або Північна земля. До західного берега Шпіцбергена (норвежці називають його Свальбард) спрямована гілка теплої течії Гольфстріму, яка північніше архіпелагу дає початок потоку теплих проміжних вод в Північний Льодовитий океан. Звісно, цією течією потрапляли на Шпіцберген варяги та русичі. Останні заселяли його з ХІ ст. і називали Грумант, що є германською вимовою латинського grandis "величезний", "важливий" (від цього слова походить  титул "гранд"), а отже версією автентичної назви Рісаланд. Археологи виявили стоянки первісних людей, які датуються IV тис. до н.е. Таку ж стоянку знайдено і на Канадському арктичному побережжі.

Чи можливе було реальне існування на півночі Європи (ширше - Євразії) сприятливих умов для існування "цивілізації Туле"? Палеографи відповідають ствердно. На їхню думку похолодання в Арктиці відбулося десь в середині І тис. до н.е., коли почала формуватися сучасна тундра. До цього тут панував т.зв. "субмаріальний теплий клімат", який визначають як "другий кліматичний оптимум". Перший (голоценовий) кліматичний оптимум існував в Арктиці десь в 9-2,5 тис. до н.е. (або 6-4 тис. до н.е.). Наприклад, на території Гренландії знайдено викопну фауну, яка вказує на те, що тодішній клімат тут нічим не відрізнявся від теперішнього клімату в районі Женевського озера в Швейцарії. Також палеогеографами встановлено, що 10-12 тис. років тому теперішній підводний Північно-Атлантичний хребет не дозволяв сучасному Гольфстріму текти до берегів Європи. Теплі води Атлантики потоками досягали Північного полюсу, зігріваючи Арктику. Температура січня, наприклад, різко підскочила на 30 0 С, рівень світового океану піднявся на 130 метрів і шельф виявився затопленим.

Наталія Литвин - Гуцуляк

Традиція арманізму

Гвідо Карл Антон фон Ліст, старший син у сім'ї успішного торговця, народився у Відні 5 жовтня 1848 року. Його батьки належали до багатих купецьких династій, що мешкали в австрійській столиці протягом пятисот років.

Фон Лісти були правовірними католиками, а сам Гвідо був охрещений у соборі святого Петра. Але в 1862 році відбувся надзвичайний випадок, який зумовив доволі оригінальний стосунок до ортодоксальної релігії. Його батько з приятелями, збираючись відвідати катакомби собору святого Стефана, взяли Гвідо із собою. Темрява підземелля та низька стеля вплинули на хлопчика надто сильно. Пізніше Ліст згадував, як, прихиливши коліна перед зруйнованим язичницьким вівтарем у підземній капличці, він дав клятву, що коли виросте, то зведе храм богові германців Вотану (скандінави називають його Одін). Відтоді Ліст стверджував, що вважає це юнацьке одкровення своїм "посвяченням" (ініціацією).

Гвідо фон Ліст прагнув стати художником та вченим. Заняття наукою асоціювалися у нього з романтичним образом історика, здатного прочитати минуле за елементами фольклору та пейзажу. Це прагнення послугувало причиною конфлікту з батьком, який хотів бачити у Гвідо спадкоємця свого бізнесу. Ліст змушений був зайнятися комерцією, але у ільні часи він вивчав довкілля та робив замальовки.

Зрештою Гвідо став членом Віденського клубу греблярів та секретарем Австрійської Альпійської Асоціації, у щорічнику якого він і почав публікуватися.

24 червня 1875 р. він спонукав своїх друзів відзначити в руїнах давньоримського міста Карнунтум 1500 річчя перемоги германців над римлянами саме в цьому місці. Відзначили це запалюванням священної ватри та "захороненням" двадцяти порожніх пляшок від вина, викладених у вигляді двох свастик. У 1888 р. він опублікував у двох томах роман "Карнунтум". Тут він дійшов висновку, що давні австрійські племена германців населяли австрію відпочатково. Їх висока цивілізація переривалася тільки двічі : з 100 по 375 рік римською окупацією, а вдруге - з пришестям "другого Риму" - християнства. На цій основі теперішній стан Австрії він вважав нелігітимним та ворожим духу народу та його культури.

Протягом десяти років, з 1877 по 1887 рр., він опублікував безліч статей, присвячених австрійському селу та звичаям його мешканців. Описи місцевості супроводжувалися в його працях язичницькими інтерпретаціями назв містечок, звичаїв та народних легенд. Один з іделічних описів групи замків біля Мелка, опублікований в 1877 р. в "Neu Deutsche Alpenzeitung" яскравий тому доказ.

В 1890 р. Ліст став співробітником націоналістичної газети "Східнонімецький огляд", очолений Карлом Вольфом. Зокрема, на його сторінках він публікує "Міфологічні пейзажі Германії".

24 лютого 1893 р. він прочитав лекцію "німецький дух", присвячений жерцям культу Вотана. Він стверджував відродження "національної релігії тевтонів". Надалі він друкує неоязичницькі романи "Повернення юного Дітріха" (1894) та "Піпара" (1895). Якщо перший оповідає про юнака, який був насильно навернений у християнство, а потім повернувся до вогнепоклонства, то другий - про дівчину з племені квадів, яка пройшла шлях від рабині до імператриці Риму.

Згідно з фон Лістом, давнє арійське суспільство поділялося на три класи, або касти: 1) інтелектуали (Lehrstand), 2) воїни (Werhstand) та 3) селянство (Nahrstand). Цей кастовий стан описаний у Тацітовій "Германії" образами міфології : Hermionen (або Armanen, тобто власне "германи"), Istvaeonen (порівняймо з тим, що Птолемей у своїй "Географії" словом "ставани" означує власне "праслов'ян") та Ingvaeonen (від "інгві" - "вогнище", аналог санскритського "агні", тобто інгевони відповідають слов'янському "огнищани"). Саме перша каста (Armanenschaft), аналог кельтських друїдів, - королі, князі, жерці та маги - мали реальну соціальну та духовну владу. Начебто в бога Твіско (епонім тевтонців) був син Манус (нім. Mann "людина") - засновник раси. Його ж три сини стали, відповідно, засновниками, трьох каст. Перший з них - "Король - сонце". Ліст вважав, що Армани з їх вірою в бога Вотана були піддані злою частиною касти воїнів остракізмові, внаслідок чого дожили лише тому, що різні окультні товариства ретельно зберігали їх таїнства.

1902 р. став переломним у житті Гвідо фон Ліста. Він переносить важку операцію на видалення катаракти з обох очей і в часі довгого розмірковування прийшов до певних висновків щодо походження рун та національної мови. Наступного року він відправив у Імперську Академію Наук у Відні дослідження про арійську прамову, де здійснив спробу засобами окультизму інтерпретувати символіку рун та емблем і гербів. Проте Академія повернула роботу авторові без коментарів.

В 1904 р. на захист Ліста виступив сенатор Рудольф Бергер та п'ятнадцять імперських сановників. Як результат, було створено "Товариство Ліста" ("Guido-von-List-Gesellschaft"), котре почало фінансувати та видавати серії досліджень Ліста.

2 березня 1908 р. відбулося урочисте відкриття Товариства і надалі воно стало дуже популярним у Берліні та Відні.

Результатом стало видання серії "Аріогерманських дослідницьких звітів" ("Guido-List-Bucherei" - GLB), котрі містили окультні інтерпретації національного минулого Австрії. Ці публікації включали пояснення змісту та магічної сили рун (GLB-1), дослідження політичної влади та організації жерців Вотана (GLB-2 і 2а), езотеричне тлумачення фольклору та місцевих назв (GLB-3 і GLB-4), словник таємних арійських письмен у ієрогліфах та гербових знаках (GLB-5). В 1914 р. Ліст опублікував свою головну працю з лінгвістики та символології (GLB-6).

В листопаді 1911 р. Ліст отримав листа від якогось Тарнхарі, який стверджував, що є реінкарнацією вождя племені вользунгів і повідомляв, що його родові "спогади" - видіння підтверджують реконструкцію аріогерманських традицій та ієрархій, запропоновану Лістом. Надалі Тарнхарі видав дві патріотичні брошури, заснував видавництво у Ляйпцігу та значно вплинув на Дітріха Еккарта - воля котрого перетворила Німеччину та весь світ.

В середині "Товариства Ліста" було створено групу посвячених "Hoher Armanen-Orden" (HAO) на святі сонцестояння 1911 р. Тоді ж було вирішено здійснити паломництво в "місця Остара, де ще живий дух Харі-Вотана". Проте сектантський характер не дав змоги перетворити НАО у носія "нової духовної Німеччини".

Остання праця Гвідо фон Ліста - "Арманізм і Каббала", де продумана відповідність між різними фізичними явищами світу, включаючи речі, рослини, музичні символи та числа. Проте ця праця залишилася незакінченою.

Книги Ліста передавалися з рук в руки в окопах та госпіталях Першої світової війни, його дім був завалений вдячними листами з фронту.

Через недоїдання здоров'я семидесятирічного дослідника було підірване. Виїжджаючи на відпочинок до друзів біля Бранденбургу, Гвідо фон Ліст помер у Берліні 17 травня 1919 року. Його кремували у Ляйпцігу, а урну з прахом поховали на Центральному кладовищі Відня.

Найбільш відомим стало його пророцтво в 1917 р., що в 1932 р. відбудеться прихід "Сильного Зверху" ("der Starke von Oben"). На перший погляд може видатися, що мова йде про Гітлера, але в дійсності, вірячи в реінкарнацію індивідуального Я. він мав на увазі колективний дух тих, хто загинув на війні 1914 - 1918 років, коли вони відродяться і досягнуть юнацького віку...

Література:

1. Лист Г. фон. Тайна рун. - М.: София, 2001.

2. Гудрик-Кларк Н. Окультные корни нацизма: Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. - СПб: Евразия, 1996.

3. Телицин В.Л. Проект "Аненербе": Наследие предков и Третий рейх. - М.: Олимп; Астрель; АСТ, 2001.

Олександр Андрєєв

АЛЕКСАНДР СЕНТ-ІВ д'АЛЬВЕЙДРА

(1842 - 1909)

На початку ХХ ст. серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ - про підземну країну Агарттха (Агарті). В 1911 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою "Місія Індії в Європі" ("Mission de l'Inde en Europe"). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.

У цьому творі Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв - Агарті (Agarttha). Країна ця має "СИНАРХІЧНУ" форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького "синархія" - "співвладдя"), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної "соціальної" ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини - інтелектуальній, моральній і фізичній.

Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєв давньоіндійської "Рамаяни") як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається "САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ" білої раси, яка прийшла на зміну "чорній расі". В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів - "університетів", де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е. , внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіяльної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці "пішли під землю". Іршу очолив повстання саме "царсько-кшатрійської" касти проти жрецтва. Символами повстання стали "Бик" ("Тілець"), "Місячний Серп", "Червона барва", "Червона голубка".

Характеризуючи "соціально облаштовану" - синархічну - державу Агарттху, сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована "вождями великої духовної сили", вона є "центр ініційованих", зберігаючий у своїх надрах "літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків". Міста Агарттхи "розташовані найчастіше у підземних будовах" і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців - "повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук". Там же у підземеллях "багаточисельний народ двіджасів" (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них - "універсальну" мову Ватан.

Начебто розповів про Агарттху Сент-Іву афганський принц Харджі Шаріф. З його благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди принципів "соціальної держави" - Синархії.

Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агарттха - це явище т.зв. "паралельних світів", мешканці котрих потрапляють у наш світ за допомогою спеціальних "літальних" апаратів та впливають на події земного буття.

Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агарттха, центр Гнозису, символізує "шлях правої руки" (правобічної свастики), а Шамбала, центр Могутності, - "шлях лівої руки" (лівобічної свастики). Начебто саме другим шляхом пішли після катастрофи в пустелі Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен.

В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М. В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили поняття "Ради" (le Conseil), де воно означало державний інститут "Соціальної держави".

В радянські часи ідеї Сент-Іва пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини А.В. Барченко, акцентуючи на універсальній науці агартців "Дюнхор", тобто нейроенергетиці. Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко "Из мрака" (Москва, 1991).

Сент-Ів створив "Археометр" - містичну діаграму, являючу собою "ключ до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної релігії та універсальної науки". Археометр, або "археометрична планісфера" - це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних окружностей, у котрі вписані різні "елементи відповідностей" - букви давніх алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням цього проекту Сент-Ів працював 15 років. майже до кінця 1890-х. Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови "ваттан", що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів "отримав" від свого "Ангела Світла", як він називав Марі-Віктуар, певну "Таблицю відповідностей", названу ним за рядком біблійного псалма "Coeli enarrant" ("Небеса проповідують..."). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс) провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909 р. видав трактат про Археометр (1911 - 1912). Дана книга складалася з трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком "Істинна мудрість", детального опису Археометра і розділу, присвяченого його оперативного використання.

Прообразами Археометра Сент-Іва були "Ars combinatoria" Раймунда Луллія, астрологічні сфери Гійома де карпентра, "Прогнометр" Вронського та планіметрична сфера Адольфа Берте.

Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній "соціальний заповіт". Тут він знайомиться з працями каббаліста Фабра д'Оліве, зокрема "Відновлена єврейська мова" (La langue hebraique restituee).

Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення.

Найбільш популярними працями Сент-Іва були: "Місія соверенів" (1882), "Місія робітників" (1883), "Місія євреїв" (1884), "Місія Індії в Європі" (1886) та "Місія французів" (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи "іудео-християнського соціального закону" - Закону Синархії - та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86 століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.

Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. "іонічної інволютивної Традиції", а "премордіальну науку" - до "дорійської інволютивної Традиції". Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює "лунарний", жіночий полюс, а друга - "солярний", чоловічий. В результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали непримиримо ворожими, аж доки вони знову не "змиряться" у великій Синархії.

 Жечко Иванов от две години вижда на географските карти добре очертани и оформени човешки образи или фигури на животни. Той няма представа как точно става това, но смята, че по този начин получава важна информация с космически произход. За първи път, на картата на Европа, е видял Скандинавския полуостров като куче. Според мащаба на географската карта, особено когато тя е по спътникови снимки, по бреговата ивица на България се наслагва троен образ на мъж.

Това, според Жечко Иванов, не е произволна рисунка, а видение. Главата на мъжа е с кожен шлем и прилича на бога на маите и ацтеките Кетцалкоатъл. Жечко Иванов смята, че тези племена, населявали Южна Америка, имат един и същи произход с древните българи. Към тях той присъединява и част от северноамериканските племена на чероките. В дълбока древност българите, според него, са преминали Беринговия проток, който е бил свързан по суша тогава и са се заселили на Американския континент. Основание за това му дава идентичността в двете фигури – това, което вижда на картата, и образът на Кетцалкоатъл в изображения на маите. В южноамериканската митология той е бял мъж, дошъл от запад. При заминаването си обещал да се върне. Жечко Иванов смята, че най-почитаният бог на маите слязъл на черноморския ни бряг, откъдето вероятно е и започнал дългото си плаване на запад.

Друг вариант на същия образ, отново по Черноморието, е на мъж с къдрава коса, оприличаван на римски владетел. По западната граница на България се очертава глава на египтянин. Според г-н Иванов, в дълбока древност Земята е посещавана от извънземна цивилизация и всичко това е оставило отпечатък върху нейното развитие. Навсякъде около нас има закодирана огромно количество информация както за бъдещето на планетата, така и за нейното минало. Тя би трябвало да е достъпна за всички хора, но в съзнанието им трябва да се отвори прозорец към нея. Проучвайки географските названия, Жечко Иванов открива изумителни съвпадения. Освен добре известния връх Тангра в Азия между Тибет и Памир, той открива наименования на Мадара на селища в Индия и Гърция – територии, доста отдалечени една от друга.

Жечко Иванов твърди, че разсъждава нормално и земно. Той не приема християнското твърдение, че ще дойде свършекът на света и смята, че в основата на Библията стои древната българска история и митология. Това особено личало в Стария завет. Той допуска, че информацията, която е стигала до нас, идва от висша цивилизация, която е сложила началото на прабългарската, при посещение на Земята преди много хилядолетия. Те са дошли от съзвездието Тангра и съвсем естествено било да бъдат възприемани като богове. Били бели двуполови хора, мъжът и жената били слепени с гръб. Те са населили планетата с птици, влечуги и животни, които също били слепени и впоследствие са се разделили. Това всъщност е бил и т. нар. Ноев ковчег – клонирани живи клетки на всички същества, които сега обитават планетата. Космическите пришълци са оформили и релефа на планетата с планините, моретата и реките, запечатвайки на него и собствения си образ. Те ни влияят и днес с положителна и отрицателна енергия, затова и старите българи казват, че има хубави и лоши дни. И сега били някъде сред нас, но в друго измерение, където все още не можем да ги видим.

В дълбока древност Черно море е било сладководно езеро и космически кораб е кацнал на неговото крайбрежие. Хората от Космоса са създали прабългарската цивилизация, която впоследствие е населила планетата. Затова и нейната митология, календар и писменост имат най-древни корени. Голяма част от историците приемали тази теза за вярна, но тя все още не е призната в сериозната наука. След приемането на християнството през 865 г. била сменена и историята ни, в която се твърди, че хан Аспарух е пришълец. Ако се потърси съвременен еквивалент на тогавашната ситуация, ако българин е заминал в САЩ и след пет поколения неговите наследници се върнат тук, това не означава, че те откриват България. Жечко Иванов също защитава твърдението, че Аспарух се е върнал към едни много стари земи, населявани преди много години от неговите предци. А те са били разселени по цялата земя – от Вавилон до Южна Америка. Затова и Жечко Иванов се шегува, че на въпроса къде иска да отиде, казва, че иска да обиколи “само” България.

На географските карти на Европа е запечатано пък сътворението на света. Там се съдържа и много информация, която трябва да бъде разшифрована. Той е сигурен, че българската цивилизация е наследник на високонадарените пришълци от Космоса и носи тяхното послание.

Текстове в карета на същата страница:

ШУМЕНЕЦ ВИЖДА СТРАННИ ОБРАЗИ НА ГЕОГРАФСКИТЕ КАРТИ

Жечко Иванов е роден в с. Кюлевча. Той вижда себе си като типичен българин, от потекло с много дълбоки корени и смята, че това е причината да получава по-особена информация. Той сам не може да обясни как става това, просто някой му я влага в паметта. Той не е екстрасенс, не търси нито биополета, нито сензации, не общува с извънземни. Сравнява човешката памет с модерните мобилни комуникации. Според него тя засега е на съвсем ниско равнище и не е достигнала до съвършенството на последните модели на GSM-апаратите. Смята, че трябва да има клуб, където да се споделят различни идеи, които науката засега не приема. Съвсем обикновен човек, той търси отговори на въпроси, които са вълнували и ще вълнуват и занапред мнозина – кои сме и откъде сме дошли? (ШЗ)

ЕДИНСТВЕНОТО, КОЕТО ДОСТИГА ДО НАС ОТ КОСМОСА, СА МИСЛИТЕ

Нека бъдем реалисти, казва Жечко Иванов. Единственото, което достига до нас от Космоса, са мислите. Никой не може да покаже и грам от нещо извънземно. Всичко е гонене на сензация, включително и със странния череп, който беше открит неотдавна в Родопите. Даже и учените се поувличат в търсенето на “открития”. Един намерил дървена лодка и казва, че е Ноевият ковчег, друг – череп и твърди, че е на извънземно.

На този етап от развитието на човечеството, до него достига само информация. От съзвездието Орион и звездата Сириус (Озирис – Сириз – О), през Слънцето Ра (Ръци Азъ = Божи ръце), до нас достига цветен лъч. Това е така наречената енергия Ци. Някои човеци я приемат с челото и дланите си, други не могат да го направят. С ходилата се приема енергия от Земята.

Самият Жечко Иванов е сънувал пет извънземни същества през 2000 г., далеч преди откритието на черепа в Родопите, които се е опитал да нарисува. Та са му посочили физическите си данни и са казали, че са клонинги, направени от висша цивилизация. Високи са около 80 см., със сива кожа, облечени в лъскави костюми. Главата им е яйцевидна, с изпъкнало чело. Очите им са капковидни, през деня зелени, а нощем червени. Тялото им е слабо и без мускули, а пръстите на ръцете са три. Те можели да летят, имали лоша миризма, предизвиквали страхов шок.

Това, според Жечко Иванов, е само информация, стигнала до него, но не и реална среща с подобни същества, които доста наподобяват митични летящи горгони и харпии.

ИНДИАНСКИЯТ БЯЛ БОГ КЕТЦАЛКОАТЪЛ Е БЪЛГАРСКИЯТ ХАН АСПАРУХ

Едно от твърденията на Жечко Иванов, което вероятно сред мнозина учени ще предизвика усмивка, е, че Исперих е идентичен с Кетцалкоатъл – белият бог на маите и ацтеките. Той отъждествява реалния образ на сина на Кубрат, основателят на българската държава, с митологичната фигура на индианското божество.

Това той доказва по един доста сложен начин, тълкувайки прабългарски амулет, представляващ кръст-печат, с издълбаното име Испор (Аспарух), четено в кръг отдясно наляво. Обожественият от маите и ацтеките бял мъж, наречен “пернатата змия”, учените датират от VI – VII век след Христа, по времето, когато е живял и самият Аспарух. Оттук нататък г-н Иванов търси езикови и анаграмни аналогии в прочита си на кръста. Спирайки се на думата “перо” (печатът е издълбан на гърдите на сребърен орел), той я тълкува като дъх, дихание, използвайки латинския израз “Дум спиро сперо – Докато дишам, надявам се.” Продължавайки прочита си на амулета, той стига до извода, че текстът гласи “Бога човек Ра”.

Смята, че българите, преди да приемат християнството, са четяли думите отдясно наляво, например Мадара = Ра-Адам. Според него, бог Ра не е само египетски, а слънцето е било обожествявано от всички. Разкодирайки думата орел, той стига до извода, че в нея е зашифрован изразът “Бога човек с пера от орел”. Буквите той чете като имената на планетите Орион, Сириус, Слънцето и на луната, а дванадесетте точки на гърба на орела показват цикличния български календар. Той приема за по-вярно името Исперих, което означава “Хор е от звездата Сириус, а Исперих е бог”. А името на баща му Кубрат означавало “от перата на кобрата”.

Според тези твърдения, Исперих е богът – перната змия Кетцалкоатъл, белият мъж, който е казал, че ще се върне от изток. Те, смята Жечко Иванов, не са измислени. Човекът е като компютър, който получава думи и само ги подрежда в изречения. Мислите му са изпратени като информация чрез Ра, от съзвездието Орион, а той само ги записва. (ШЗ)

ЖЕЧКО ИВАНОВ:

“ПРАБЪЛГАРСКИЯТ Е ЕЗИКЪТ НА КОСМОСА”

(Статия във вестник “Шумен” от 20–23.02.3004 г.)

Жечко Иванов е роден през 1950 г. в Шумен. Съвсем обикновен човек, той с ентусиазъм се занимава с разчитането на П-Ра-българската писменост, целенасочено изопачена, според него, от гърците. В момента пише книга – “ХОУРРАОУN”, в която чрез нетрадиционен прочит на старобългарските думи доказва, че първите писменост и религия в света са ПРАБЪЛГАРСКИ. Работи с 10 граматични правила и математически метод.

Жечко Иванов е съгласен с мнението на Мария Ножарова, художничка на книгата “Колелото на съдбата” от Елисавета Логинова, че “един ден всички ще дойдат да изучават български (глаголица), за да могат да направят връзка със сакралния свят, т.е. с Космоса”.

В езикознанието е азбучна истина, че всяка една дума и сричка, освен физическо или нематериално понятие, обозначават звук, носят и математическа информация. Жечко Иванов е убеден, че освен носители на математическа информация, прабългарските букви – глаголицата с графиката си – съответстват и на точно определено съзвездие, дори на музикална нота. Така старобългарският “Ъ” в глаголицата предава очертанията на съзвездието Орион, откъдето, според него, идват прабългарите – най-древната цивилизация на Земята.

Жечко Иванов твърди, че след покръстването, намесата на гърците и русификацията на старобългарския език, днес ние често пъти не знаем какво говорим. Обича да дава за пример нашето собствено название – “българи”, и най-прочутия ни исторически паметник – Мадара. Прочетено отзад напред или отдясно наляво, за Мадара се получава Ра-Адам, т.е. Първият човек – Адам е Ра (или произлиза от Ра) и следователно Бог е човек. Подобно е и разчитането на “бугара” (българи) според някои източници. За Жечко Иванов няма никакво съмнение, че тук е закодирано “Боуг – Ра” или Боуг е Ра”. Т.е. “Бог е Ра”. А срещу старобългарското название “БОУГАРНNЪ” се вижда “БОГ РА NАШЪ” (тъй като срещу старобългарското “N” в азбуката стои названието “НАШ”). Словосъчетанието “Свето писание” той прочита като “Завета писа ние”, т.е. “Заветът (Старият и Новият) писахме ние – българите”.

Предлагаме ви прочита, който Жечко Иванов прави на надписа върху прочутия златен пръстен от с. Езерово, Пловдивско, който е от IV в. пр. Хр. и е принадлежал на знатен тракийски мъж. Според него надписът е на български език, като в случая буквите пряко предават нашите звуци. За сравнение предлагаме и прочита, правен от прочути наши учени.

Проф. Вл. Георгиев:

“РОЛИСТЕНЕ, АЗ, НЕРЕНЕЯ, УМИРАМ РЕДОМ С МОЯ БЛАЖЕНОПОЧИВШИ, КОЯТО ОТГЛЕДАХ ДЕЦАТА.”

Инж. Емил Живков:

“РОЛИСТЕНЕ, АЗ, НЕРЕНЕЯ, ТЛЕЯ ТУК ДОЛУ, А СРАЗЕН, ТИ ДО МЕН ЛЕЖИ(Ш).”

Жечко Иванов:

“БОЛИ, СТЕНЕ, АЗ НАРАНИ(Х) Я.

ТЯ ЛЕТЯ НИСКО, АЗ ПАЗЯ Я,

ДО МЕН ТЯ ЛЕЖИ, ПТИЦАТА МИ Е ПОЗНАТА.”

Интересни са и вариантите на прочита, които Жечко Иванов прави на надписа в тракийската гробница от III в. пр. Хр., съхраняван в Регионалния исторически музей в Шумен.

1. “ГОСПОДИ, НИМА СА ЖИВИ, ТЕЗИ, КОИТО СА В ОГЪНЯ.”

2. “ГОСПОДИ, НИМА СИ ТИ, НА СЛЪНЦЕТО В ОГЪНЯ.”

3. “ГОСПОДИ, НИМА СИ ЖИ (ЖИВ, ЖИТИ), ЖИВОТА, ТАЗИ ? ЖЕГА - ОУГИNИ или:

- ТАЗИ О СЛЪНЧЕВИТЕ ОГЪНИ (мн. ч.)

- ТОЗИ О СЛЪНЧЕВАТА СВЕТЛИНА (СЕИ)

Желаещите да дискутират с Жечко Иванов могат да го намерят на адрес: Шумен, ул. “Поп Андрей” № 17, или на GSM 098/322 941.

Олег Гуцуляк

Гуцульський танець ініціації

Танець "Аркан" (Ruslana's ARKAN or Mervent EV SISTR or EV CHISTR 'TA, LAOU!, Cider-drinking song) є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець) та підперезуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком . Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець "Аркан" виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами : arcanus "прихований, таємний, мовчазний" і походить від індоєвропейського кореня * arta- . Знаний український археолог Ю. Шилов виявив, що саме цей корінь слова наявний у назві держави трипільців-пелазгів Аратта, передання про яку зберегли як іранці, вважаючи Арту ідеальною прабатьківщиною та "найвищим світоглядом", а загалом - золотим віком людства, так і слов"яни, які називали свою державу Артанія чи Оратанія (центр - місто Оратів на Поділлі) поряд з Куявією (Київщина) та Славією (Переяслав).

Візантійці та араби свідчили, що у таємничій Оратанії слов"яни вбивали чужинців, щоб ті не довідалися про технологію виготовлення особливих магічних "соломонових" мечів. Це ідентично тому, що розповідали античні греки про жорстоких таврів (від санскритського tivra "строгий") Північного Причорномор"я.

Як бачимо, наші предки свято берегли таємниці пращурів. Знати їх могли тільки члени генетичного священного ордену, який у Карпатах називався "аркан", у Степу - "гопак" (від санскритського "гопа"- "пастух"). Відповідно поряд з чоловічими орденами існували жіночі. У різних регіонах вони мали свої назви як от "поляниця", "басорканя", "яга", "мава", "подоляна" тощо. Наявності таємничих орденів повинні ми завдячувати значному розвитку та вдосконаленню демонологічних вірувань. Для непосвячених члени таємних орденів суть духи покійників, що постійно контролюють дотримання членами племені відвічних трайбових норм та цінностей.

АРКАН

Гей, заграйте в бубни !

Гей, цимбали - грайте !

Вийшли ми на доли,

Вийшли ми на горе

Ворогам Вкраїни,

А собі на славу.

Гей, сміються води !

Гей, радіють гори !

Дух - у нашім тілі,

Дух із нами діє.

У однім пориві !

Благодать - у силі !

Гей, прославте нині !

Гей, славіте вічно !

Українську долю,

Гей, карпатську волю !

Гей, орлине щастя

Здобувати воям !

Володимир Єшкілєв

ТРАНЗИТНЕ ЗАКОРІНЕННЯ

... Народжуючись, ми приходимо на землю, яка вже комусь належить (два-три метри археологічного культурного шару, себто сміття). Нас вчать мовам, які започатковані, розвинуті, збагачені префіксами-суфіксами та остаточно унормовані невідомими жлобами темних століть задля невідомих цілей. Нам втовкмачують у голови істини про добро й зло, від котрих нє по дєцкі ковбасило ще Шопенґавера. Гуманітарні невдахи проводять нас шкільним пеклом до сумнівних й непотрібних нам знань, і - зробивши з нас пацаватих зомбі - благословляють на чин вільного існування.

Ми дебютуємо розпачливим "ме-е-е" й самотужки починаємо пошуки найтовстіших партизанів (чєм дальшє в лєс...), спроможних навчити нас відрізняти світло від темряви, а The Lively Ones від Океану Ельзи. І тут чуємо, що десь існує щось СПРАВЖНЄ. Себто, існує щось, що може належати нам. Щось не загиджене культурним шаром.

Нам говорять про це мандрівні філософи і поети з алкоголічними набряками під очима. Нам шепочуть про це кохані жінки на рипливих розсувних диванах місцевого виробництва. Нам співають про це фанерна Руслана і гугнявий Грєбєнщіков, віщі пташидла Zombie Birdhouse. Ми так прагнемо їм усім повірити і так боїмося чергового облому. Ми питаємо поради у найкращого приятеля. А той, мружачись, забиваючи до рури ганджу, підтверджує: так, старенькі, не разводняк це, ВОНО існує...

Найкращий приятель вмикає нам телевізор. На тлі декрацій Б.Краснова стрибає-співає черговий КВК.

"Бачите, -- каже приятель і підпалює руру, -- це "білий КВК". Для вухатих лохів, котрі дивляться телевізію. А після того, як оголосять бали-місця і всі підуть бухати з Масляковим до ресторації, там команди покажуть найкрутіші домашні розробки, що не пропустила цензура. І це буде "чорний КВК" -- справжній, матюґальний і гострий. Так само у житті. Більшість бо споживає "білий" ресурс оголошеного. Усяку там політику... Питання у тому, яким чином долучитися до "чорної" справжности..."

"Як?" -- зачудовано питаємо ми.

"Потрапити за бутафорні лаштунки на закритий фуршет Вічної Гри".

"А де ж він відбувається?"

"На вокзалі", -- таємничо посміхається приятель якраз перед глибоким закумаренням.

Ми йдемо на вокзал. Позолочені серафіми посміхаються до нас з вітрилків касової зали. Третьою платформою совається куций потяг "до Шепетівки". Польські туристи з парафіновими від втоми обличчями куняють на кольорових баулах.

Ми шукаємо ознаки закритого фуршету.

Ми знаходимо горизонталі.

Горизонталі залізничних рейок. Горизонталі черг перед касами. Горизонталі написів на розкладах руху. Нарешті ми здогадуємось, що, певне, дарма шукаємо вавилонсько-фуршетної вежі. Вертикалі нашого дня похилилися, утворюючи шість вечірніх пташок графічного інтерфейсу - WWW. Шість перевернутих веж. Шість трикутників, гострих, немов зуби Чужого (зрозуміло, не транзитного пакистанця, а монстра, закатрупленого відважною Ріплі у кабіні зорельота "Ностромо").

Ми вже збираємося йти геть, коли повз вокзал прноситься вервиця чорних цистерн. Від них тхне нафтою і шляховими пригодами заліза. В них відчувається посланництво і приналежність до чорної справжности влади. Вони вертикальніші за вокзальний купол і містичніші за музичку Doors. Вони закорінені у цей світ вагою, вантажем, реґулярністю руху. На відміну від нас, лякливих мешканців ментальних бомбосховищ. Вони везуть до невідомих скупчень потрібности нафту - соус закритих фуршетів. І ми відчуваємо "чорне", немов шматочок консервованого огірка у живому літньому салаті, немов крик відчаю посеред концерту Поплавського, немов усміхнену свинячу приймочку на вівтарі. Нам здається (тільки здається, панове), що ми щось зрозуміли. І ми залишаємо вокзал веселими, кмітливими людьми Смугастого Клубу. Дарма, що не справжніми...

BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         " Pleroma " :  Magazine on philosophy of visual art, theory of art-criticizm and culturology. - 1996. - N 1-2.  Project " Delos Diver ". - 79 c. - (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Gutsulyak O. Adept, or Alexey Sklavin's Certificate on the Ascention to Three Names: Roman of signs. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1997. - 180 p. - ISBN 966-7263-04-5 - (In the Ukrainian language)

·        The Small Ukrainian Encyclopedia of the Actual Literature " Returning Demiourgs " / Composers and editors: J.Andruhovych, O.Gutsulyak, V.Jeshkilev, J.Izdryk. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1998. - 288 p. - (Special release of magazine " Pleroma ", 1998, N3). - ISBN 966-7263-22-3 - (In the Ukrainian language) or the Internet - version: http://www.proza.com.ua)

·        " The Fabric and a Landscape ": the Anthology of the Russian-speaking literature of PreCarpathian / Editors - composers: O.Gutsulyak, V. Jeshkilev, I.Kozlik, etc. - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2003. - 342 p. - ISBN 966-8207-07-6 - (In the Russian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " Revolt of Scythians: Verses " - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2002. - 39 p. - ISBN 966-95321-6-6 - (In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " The Poet and Tiamat: the Elected verses" - Ivano-Frankivsk: Kosovich, 2003. - 160 p. - ISBN 966-5030-59-0 - (In the Ukrainian language)

·        " Topos Defeats " / Composers and editors: T. Voznyak, V.Jeshkilev, A. Tatarenko, etc - Lviv: Ji-magazine, 2002. - 299 p. - (Special release of magazine " Ji ", 2002, N 26). - (In the Ukrainian language)  or the Internet - version: http://www.ji-magazine.lviv.ua) - (In the Ukrainian and English language)

·        Jeskilev, Volodymyr. Pathos: Roman. - Lviv: Kalvaria, 2002. - 208 p. - ISBN 966-663-061-3. (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Pustogarov A. Diptich: Textes. - Moscow: E.RA (E. Rakitskaja), 2001. - 36 p. - ISBN 593-7210-78-6. - (In the Russian language)

·       Tkachuk T., Melnyk Y. The semiotics analysis of the Trypil-Kukuten sign systems (the painted utensils). - Ivano-Frankivsk: Play, 2000. - 237 p. - ISBN 966-7365-69-7(In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak O. Searches of the Secret Empire: the Mythological text  in the Euroasian context - 450 p. -(in the Ukrainian language) - (in searches of sponsors for the edition)

·        Jeshkilev V. Sign on Empire: Metaphysical essays - (in the Ukrainian language) - 250 p. - (in searches of sponsors for the edition)

STUDI TRADIZIONALI

Cuib Mikis Mantakas - http://communities.msn.it/CuibMikisMantakas

Traditional studies - http://www.traditional-studies.org

Alchemica - http://www.alchemica.it

Arctogaia — http://arcto.ru

Mesogaia — http://www.mesogaia.il.if.ua

Love Your Race ! - http://loveyourace.narod.ru

Bulgaria88 — http://www.bulgaria88.narod.ru

Dulo Gessellschaft (Bulgaria)- http://www.kanatangra.wallst.ru

Italia sociale - http://www.italiasociale.org

Thule Italia - http://www.thule-italia.com

Kshatriya - http://www.geocities.com/CapitolHill/1404/kshatriya.html

Terra degli Avi - http://www.terradegliavi.org

Progetto EurAsia - http://utenti.lycos.it/progettoeurasia

Fundatia "Prof. George Manu" - http://www.fgmanu.org

Resistance - http://www.resistance.com

Natvan - http://www.natvan.com

Relivo Oliver - http://www.relivo-oliver.com

Kewin Strom - http://www.kevin-strom.com

National Vanguard - http://www.nationalvanguard.org

Seidr - http://seidr.voods.ru

Katehon - http://katehon.narod.ru

Ateney/Sinergy - http://www.rusich.by.ru/ateney/sinergy.htm

Bonpo - http://www.bonpo.spb.ru

Mysterium - http://www.mysterium.ru

Orianity - http://orianity.mykola.com

Oratania - http://www.oratania.com.ua

Gegaruch - http://gegaruch.org

Gothic - http://gothic.com.ua

Literature Gothic - http://literature.gothic.ru

Arya - http://www.arya.ru

Amazones - http://www.amazones.h11.ru

Doctrine - http://www.doctrine.ru

Zvezda - http://www.zvezda.ru

Hyperborea - http://www.hyperborea.ru

Recultura - http://recult.by.ru

Kurgan - http://kurgan.kiev.ua

Uighur - http://www.uighur.narod.ru

Imperia Europa - http://www.imperia-europa.org

Miguel Serrano - http://serrano.lenin.ru

Ukrainian Nationalism - http://www.ukrnationalism.org

******************************************************************************************

THE UKRAINIAN DIRECTION

Editor-in-Chief: Oleg Gutsulyak

Chief of Authors: Nathalie Lytvyn

Art Director: Andrew Stasinec

Associate Editors:

Volodymyr Budz, Ruslan Deljatynsky, Oleg Skobalsky, Roman Shevtsiv

Contact: 

lne-ua@narod.ru

goutsoullac@rambler.ru

gallart@narod.ru

goutsoullac@narod.ru

loveyourace@narod.ru

© Всі права застережено.

Бюлетень "La Nazione Eurasia - Ucraina"

діє виключно на правах

НАШЕ ВИДАННЯ ДОСТУПНЕ ТУТ/

НАШЕ ИЗДАНИЕ ДОСТУПНО ЗДЕСЬ /

OUR EDITION IS ACCESSIBLE HERE :

http://www.lne-ua.narod.ru

http://www.gallart.narod.ru/library.html

Group Email Addresses

Post message:     lne-ukrajina@yahoogroups.com       

Subscribe:  lne-ukrajina-subscribe@yahoogroups.com  

Unsubscribe:       lne-ukrajina-unsubscribe@yahoogroups.com       

List owner: lne-ukrajina-owner@yahoogroups.com      

******************************************************************************************

THE ORIGINAL VERSION OF THE EDITION

" LA NAZIONE EURASIA "

(In Italian)

Che cos'и. La Nazione Eurasia и il bollettino informativo interno alla Societа Nazionale. Come si deduce facilmente dal titolo stesso, esso tratta il tema dell'Eurasiatismo, con tutte le sue implicazioni geopolitiche, storiche e culturali. L'intento и quello di far conoscere ad un pubblico il piщ vasto possibile il valore di quest'Idea.

Dove la trovo? La Nazione Eurasia si puт scaricare da questa stessa pagina, ma и possibile trovarla anche presso altri siti. Inoltre viene inviata regolarmente nella lista di discussione Societа Nazionale, e dietro richiesta puт essere spedito puntualmente anche agli iscritti alla mailing list de Il Franco Tiratore. Chi, infine, volesse ricevere nella propria casella di posta elettronica tutti i numeri de La Nazione Eurasia, e nessun altro genere di comunicazioni e materiali, puт iscriversi all'apposita lista di distribuzione inviando un messaggio all'indirizzo lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com, richiedendolo all'indirizzo piщ sotto, oppure cliccando sul pulsante a fondo pagina. Il tutto, naturalmente, и assolutamente gratuito ed a solo scopo informativo e divulgativo: per questo l'invito a tutti i lettori che ne condividano i contenuti, и quello di trasmetterla ad amici e conoscenti, di modo da ottimizzare ed ampliare la rete di distribuzione.

!INFORMAZIONI UTILI!

CONTATTI: Per informazioni, suggerimenti, critiche, collaborazioni, lettere ai redattori, arretrati, ecc.  s  asyoth@katamail.com

AIUTACI a diffondere La Nazione Eurasia: inviala ad amici e conoscenti, mostrala anche a chi non dispone di un computer. Se sei un webmaster, inserisci la rivista nel tuo sito, offrendo cosм un ulteriore servizio ai tuoi visitatori! [non и necessario caricarla sul proprio server, и sufficiente inserire il link con una giа presente in Rete]

DOVE CI TROVI

La Nazione Eurasia - Lista di distribuzione via posta elettronica (per ricevere esclusivamente la rivista). Iscriviti inviando un messaggio elettronico a lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com

Il Franco Tiratore - Sito di controinformazione. Scarica la rivista alla pagina collegata QUI

Progetto Eurasia - Scarica la rivista dalla sezione "Riviste in rete".

Italia Sociale - Politica sociale indipendente. Scarica la rivista dalla prima pagina.

Societа Nazionale - Lista di discussione. Iscriviti inviando un messaggio elettronico a societanazionale-subscribe@yahoogroups.com