LA  NAZIONE

EURASIA - UCRAINA

****** Eurasist Ukrainian Bullettin ******         

PRESENTA

CENTRUM EUROPAE

AMICI EURASISTI DALL'UCRAINA

http://www.mesogaia.il.if.ua 

http://goutsoullac.narod..ru

http://www.lab.org.ua

http://www.perehid.kiev.ua

http://www.loveyourace.narod.ru

Gruppo di ricerca di basi di tradizione primordiale "MESOGAIA"

(http://www.mesogaia.il.if.ua)

 e l'associazione di intellettuali che studiano tradizioni religiose, le culture e storia di nazioni di mondo. Le attivita dell'associazione si sono concentrate sullo sviluppo di cravatte piu vicine tra le religioni di ogni mondo del due e nazioni sullo sfondo di uno, tradizione pre-storica, tutto-umana, primordiale che e soggetta a ricostruzione. E data retta essere tradizionale di peoples del supplire-continente Ucraino ed il continente di Eurasian. Aree principali delle sue attivita stanno studiando relazioni sotterrare-etniche, frattura di civilta interrogatoria, provocando dissertazione politica e contemporanea.

e-mail:goutsoullac@rambler.ru

ЗМІСТ / CONTENTS

Любов Ракшава НАЦІЯ ЯК ПРОЦЕС

·         Дубравка Ушневич НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ

·         Олег Скобальський  УКРАЇНА НА ПЕРЕХРЕСТІ

·         Володимир Будз  УКРАЇНА: ПРОБЛЕМА ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ВИРОДЖЕННЯ?

·         Отто фон Габсбурґ УКРАЇНА ТАКОЖ НАЛЕЖИТЬ ДО СЕРЕДИННОЇ ЄВРОПИ (інтерв'ю)

·         Франц Кардинал Кьоніґ ДУХОВНІ ОСНОВИ ЄВРОПИ

·         Умберто Еко З ПРИВОДУ ЗАХІДНОЇ ВИЩОСТІ

·         Мілан Кундера ТРАГЕДІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

·         Тарас Возняк СХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКЕ ДЕЖАВЮ

·         Антонін Лієм ЗАУВАГИ ЩОДО ЦЕНТРАЛЬНО-ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТИ

·         Мирослав Попович НАЦІЯ ЯК GESELLSCHAFT І НАЦІЯ ЯК GEMEINSCHAFT: Український і польський досвід

·         Тарас Возняк УКРАДЕНА УКРАЇНА:До формування української політичної нації

·         Станіслав Кульчицький УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ І АМЕРИКОЮ

·         Андрій Шкiль УКРАЇНА ЯК ЦАРСТВО ДРІМОТИ

·         Андрій Окара (Москва) У ПОШУКАХ ІМПЕРСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ:  Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації?

·         Андрєй Пустоґаров (Москва) WHO ARE YOU, MISS RUSSIA?

·         Саша Паповіч (м. Охрід, Македонія) СХІДНА ЄВРОПА І ВИКЛИКИ НАТО

·         REMEMBER OUR SERBIAN BROTHERS by Sasha Papovic

·         BALKAN ILLUSION by Sasha Papovic

·         Антон Радославов (България) ГЕРМАНОРУСКОТО БЪДЕЩЕ И БЪЛГАРИТЕ

·         Антон Радославов (България) БЪЛГАРИТЕ И ГЕРМАНОРУСКАТА АЛТЕРНАТИВА

·         Володимир Єшкілєв ПЕРЕМОЖНІ ДЖЕРЕЛА ПОРАЗКИ

1. Ljubov Rakshava. THE NATION AS PROCESS

2. Dubravka Ushnevich. THE NATION AND NATIONALISM

3. Oleg Skobalsky. UKRAINE ON THE CROSSROADS

4. Volodymyr Budz. UKRAINE: THE PROBLEM OF REVIVAL OR DEGENERATION?

5. Otto von Habsburg. UKRAINE ALSO BELONGS TO MEDIAL EUROPE (Interview)

6. Franz Cardinal Koenig. SPIRITUAL BASES OF EUROPE

7. Umberto Eco. CONCERNING THE WESTERN SUPERIORITY

8. Milan Kundera. TRAGEDY OF THE CENTRAL EUROPE

9. Taras Voznyak. EAST EUROPE DEJA-VU

10. Antonin Liem. ABOUT THE CENTRAL EUROPEAN IDENTITY

11. Miroslao Popovich. The NATION AS GESELLSCHAFT and the NATION AS GEMEINSCHAFT: the Ukrainian and Polish experience

12. Taras Voznyak. The STOLEN UKRAINE: To formation of the Ukrainian political nation

13.Stanislas Kulchytsky. UKRAINE BETWEEN RUSSIA AND AMERICA

14. Andrew Shkil. UKRAINE AS THE EMPIRE OF THE SLEEPINESS

15. Andrew Okara (Moskow). IN SEARCHES OF IMPERIAL PROSPECT: Whether to become determined to Kiev by the new center of the postByzantian civilization?

16. Andrew Pustogarov (Moscow). WHO ARE YOU, MISS RUSSIA ?

17. Sasha Papovic (Macedonia). The East Europe and causes of the NATO

18. Sasha Papovic (Macedonia). REMEMBER OUR SERBIAN BROTHERS (in English)

19. Sasha Papovic (Macedonia). BALKAN ILLUSION (in English)

20. Anton Radoslavov (Bulgaria). The GERMAN-RUSSIAN FUTURE AND BULGARIANS (in Bulgarian)

21. Anton Radoslavov (Bulgaria). BULGARIANS AND  GERMAN - RUSSIAN ALTERNATIVE (in Bulgarian)

22. Volodymyr Jeshkilev. WINNING SOURCES OF DEFEAT

ПЕРЕДМОВА

"… Це стара Європа, якою марив Шпенглер… Ми беремо квінтесенцію Європи і на неї орієнтуємося. Нам, митцям, непотрібна Європа реальна, вона потрібна бізнесменам, людям речової культури. Ми здеміургували свою Європу… Так колись Аксьонов написав "Острів Крим", де Крим не був захоплений більшовиками, а лишився незалежним. Так ми зорієнтовані на острів Європа…, де все ще існує Австро-Угорщина, де править який-небудь Франц-Йосип ІІІ … Деміургійне роблення пропонує читачеві свій текст поза суспільними текстовими конвенціями. Віртуальне розмаїття можливих світів пропонує довіритись не конвенції (правилам гри), а власному свавіллю. Тут відкриваються обрії ніцшеанського бога власного світу, деміурга замкнених на персональну, не опосередковану соціумом, волю текстових практик".

Володимир ЄШКІЛЄВ

(Volodymyr JESHKILEV)

Dear readers,
I have the pleasure to represent to you our magazine. "The Guards of Royal Silence"(http://www.gallart.narod.ru) is first of all, NGO, which units young Stanislau (and Galician and PreCarpathian) scientists, writers, translators and public figures; this is an interdisciplinary forum, where everybody can give his view about the modern situation and the future of Ukraine and Galicia, our culture and science.
We invite You to co-operation!

Oleg de Goutsoullac and Ivan Pelypyschac

gallart@narod.ru

Любов Ракшава

НАЦІЯ ЯК ПРОЦЕС

Ті, хто не заангажований на передновітньому стані (передМодерні), на пошуці “чистого” або “свого” фундаменту, на “поверненні до усталеності”, власне утворюють, за британським творцем “філософії процесу” Альфредом Н. Уайтхедом, н а ц і ю (“сукупного Герменевтика”, у термінології плеромічної феноменології).  Нація, за А.Н. Уайтхедом, отже, є разюче неісторичною, а відзначається умоглядністю, жагою до ризикованих пригод (“авантюр”), прагнень до нового. Націоналістом є той, хто розуміє, що незмінне збереження досконалості неможливе: “… енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви, випереджаючи фізичні пригоди дослідження. Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж вирушити в Америку, Колумб розмірковував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригода рідко досягає задуманої мети. Колумб не доплив до Китаю. Але відкрив Америку… Цивілізація, яка позбавлена пригоди, приходить у повний занепад… Література минулого також була пригодою. Есхіл, Софокл, Евріпід були сміливими новаторами у світі духу” (1), тими, яких Гай Юлій Цезар, характеризуючи галлів, називав аматорами rerum novarum, “нових речей”.

Отже, сила нації – це сила свідомо вироблених ідеологем пригоди, не співпадаючих із традиційним благочестям, яке охороняє і підтримує наявні суспільні інститути. Ми чітко означуємо це благочестя як “тотемізм”, тобто прагнення залишатися у призвичаєному і “при-житому” соціальному стані, освяченому буттям у ньому першопредків – “тотемів”. Привабливість “тотемізму” досягається також за допомогою того, що “Влада”, яка не хоче бути “названа”, у певній своїй частині деполітизується, мімікрує, набуває вигляду “приватного життя” або навіть “контркультури”. Здійснює вона це за допомогою міфологічних форм вираження, що переважно метафоричні. Як зазначив американський філософ Р. Слоткін, міфологічні метафори – це концентровані версії космології та (або) історії. Саме ця обставина надає їм значення та силу (2). Мова міфу виводить виняткові події приватної історії в архетипічні образи розквіту і занепаду, рабства і прокляття, смерті та воскресіння. Відповідно міфологічні паралелі між теперішнім та минулим не тільки описують ситуацію, вони визначають відповідальність кожного індивіда за неї: “щоб все закінчилося так, як належить”. Звісно, у тому баченні, який вигідний “Владі”. Отже, просвітянство взагалі та “опозицію" ряду націонал-демократів зокрема слід розглядати як одне з явищ звернення “Влади” до міфу як до функції вираження та постановлення цілей, поглядів, цінностей “Влади” як абсолютної та обезличеної сили. Зумовлений вибір цієї зброї намаганням привабити та вписати” девіантів (ухильних) у цивілізаційний контекст “Влади”, прагненням інституціоналізувати “Периферію” з усіма її традиційними та нетрадиційними рухами у політичну “Систему”, перетворити її у свій надійний фундамент, в той же час “роблячи вигляд”, що існує зовсім протилежний стан речей. Власне злам цієї традиції “тотемізму”, власне вигукнути “А король – голий !” – ось таке завдання націоналіста.

Література

2. Slotkin R. Myth and the Production of History // Ideology and Classic American Literature. – Cambridge: CU-Press, 1986. – S. 82.

Дубравка Ушневич

НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ

Католицький соціолог І. Месснер зазначав, що суть нації - насамперед духовна. Об'єднуючий її духовний світ - це загальні уявлення, ідеї, уклад життя, традиції та звички, які лише накопичують духовність, за аналогією до насичення сонячним світлом шляхом фотосинтезу, але перетворюють її творчо (у симпраксисі) "... у форми, зі стремлінням до ... понять : Істини і Краси" (1).

Ті особи, які виявляють між собою "компетію" - прагнення до однакових ірраціональних понять, спільні комплекси, що змушують їх співпрацювати один з одним більш охоче, ніж з іншими людьми, якраз і створюють, на думку Стюарта Мілля (1861 р.) "національність", котра переростає в "націю" у процесі жертвопринесень, що були і ще будуть принесені під час прагнення до концепиу Істини та Краси. Нація "... передумовлює минуле, але міститься у сучасному і в чітко вираженому бажанні продовжувати життя спільно", - писав Ернст Ренан у 1882 р.

Нації, за Ф. Нортропом, притаманні спільні для її людей елементарні імпульси, котрі збуджують чи заторможують моторні нервові клітини і тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на даний стимул (2). Звідси, говорить К. Хейс, виникають, залежно від рівня інтенсивності цих імпульсів, різні ступені стану розуму. при котрому прихильність, відданість ідеалові чи факту національної держави тією чи іншою мірою переважає всі інші прихильності і котрий вмикає гордіст за свою національність та віру у її споконвічну перевагу та "місію" (3).

Тим самим, члени національності мають у собі різні рівні "стану духу". Ті, які прегензійно виявляють у собі його однаковий рівень,встановлюють між собоюі симпатії та долають будь-які антипатії і входять у "асамблею" (клан). Вищі створюють націю, нижчі - мафію. Тобто в середині національності відбувається різниця за породою, "расово" (франц. race, від італ. razza - "порода"). Мистецтвом "дресирування" мафії (нижчої верстви) на користь принципів Істини і Краси, носіями яких є нація (вища верства), і є "націоналізм".

Література

Олег Скобальський

Всі ми мабуть задумуємося: яке ж нас чекає майбутнє? У ближчому чи принаймні дальшому часі? Знаємо, але й бачимо, що відстаємо від інших народів Східної Європи. Та й перспективи щось невизначені. На протязі останніх років відбулися великі зміни у самоусвідомленні наших людей. Та "туманність" не проходить. Лякає не так збайдужілість, апатія до внутрішньо-державних процесів, приречене очікування на якусь стабільність "реформування з "гори""(сучасної чи альтернативної влади), яке порушує спокій, а зростання інтелектуального невігластва, відсутність індивідуальної думки, розуміння політичних явищ чи їх пояснення.

Є два способи полагодженння розходжень. Перший полягає в тому, щоб пригнітити думку інакодумця, нав'язати йому свою. Таке рішення проблеми завжди зваблювало людей простотою, але воно - псевдорішення; життя раз-у-раз спростовує його. Другий спосіб полягає у синтезі різних думок. Віднайдення синтезу є творчий акт, і як такий він вимагає інтелектуальної напруги, щоб створити, власне, свою, нову думку, яка ввібрала б все розумне одної та іншої. Це вимагає культури, і, якщо завгодно, це і є культура, бо остання за своєю суттю є подолання зла творчістю. Звичайно, є думки, які не можна синтезувати, якщо одна з них є чиста деструкція, але таке трапляється відносно рідко, до того ж, збагачені досвідом трагічного ХХ століття, ми основні деструктивні ідеї вже непогано розуміємо.

Якщо ж виникають різні погляди щодо шляхів досягнення мети, то слід вивчати можливість логічного поєднання їх замість того, щоб будувати логічний перетин. Все це тривіально, але для втілення зазначених принципів в життя потрібна глибока культура. Чи не допоможе тут детальне вивчення нашої історії під зазначеним кутом зору, широке висвітлення її уроків на всіх рівнях, включаючи і засоби масової інформації ?

Розмірковуючи про національне питання теоретично, не вбачаєш у ньому якоїсь особливої складності. Але коли знайомишся з літературою, коли вдивляєшся у практику міжнаціональних відносин, голова починає йти обертом. Тут кожен - "фахівець", ніхто не знає сумнівів, масова свідомість тяжіє до надзвичайно "простих" рішень, поважні автори суперечать один одному. Як наслідок - страшенна плутанина понять, хаос думок, що виключають одна одну.

"Націй бути не може", - твердить вже немолодий робітник у тролейбусі. Трохи замислившись, додає: "Нації вигадали євреї". Нехай дарує читач за посилання на таке неавторитетне джерело. Але - це голос народу, хоч, дякувати Богові, не всього. До того ж подібне можна прочитати і в "солідних" виданнях. Наприклад, модний американський журналіст Лев Наврозов пише есе "Міф ХХ століття: "нації" та "раси"", де, перебираючи генотипи своїх численних знайомих і посилаючись на випадки змішаних шлюбів, "доводить" тезу, винесену у заголовок есе. Такий метод дослідження пояснює ту на перший погляд дивну обставину, що автор датує походження цього "міфу" саме ХХ століттям. Мабуть, Неврозов просто не пам'ятає предків ХVII чи XIX століть, а творів таких мислителів XVIII століття, як Йоган Готфрід Гердер, що вільно користувався поняттям нації, скорше всього взагалі не читав.

Однак і крім Гердера є "погані люди", які вірять у реальне існування націй. І не тільки вірять, але й вважають, що "нація - найвища з поки що досягнутих форм цілісності суспільного організму" (Н. Конрад. Избранние труды. М. 1974, с.313).

Деякі інші автори, не заперечуючи існування націй, розглядають їх як щось скороминуче, як спільноту, яка співвіснує поряд і нарівні з багатьма іншими, створюваними заради підвищення комфортності соціального буття людей. Ось, наприклад: "Етнічність функціонально є настанова на пошук такої референтної групи, ототожнення з якою не вимагало б зусиль і допомагало позбутися досвіду поразки "(Г.Гусейнов, Д.Драгунський "Вопросы философії" №6, 1989). Тут необхідно просто зрозуміти, що словосполучення "референтна група" та "досвід поразки" - це спеціальна термінологія, вживана в сучасних працях з національного питання. З цим треба миритися. Кожна наука починає із введення своєї термінології. Деякі на тому і закінчують.

По суті ж думка зазначених авторів полягає в тому, що етнос - це спільнота приблизно такого ж типу, як клуби філателістів, шахістів тощо.

Що ж таке нація, національне (поняття, котре почали вживати у Франції після революції 1789 року)? Насамперед нація - вищий ступінь організації людських спільнот, створена на матеріальному підгрунті понадматеріальна, духовна основа для згуртування людей у позачасовій ( з точки зору матеріальних відносин ) спільноті. В цьому різниться нація від "вільного гурту по інтересах".

Відомо, що на сьогодні в науці немає загальноприйнятого визначення поняття "нації", що є свідченням існування різноманітних і унікальних ознак більшості націй. Існуючі дефініції умовно можна поділити на п'ять основних груп: політичні, психологічні, культурологічні, етнологічні, історико-економічні. Кожна з них акцентує увагу на якусь одну або кілька сторін багатовіткового феномену нації.

Історично першою серед них була політична теорія нації, згідно з якою нація - це політична, етносоціальна спільнота, яка об'єднує всіх громадян держави, незалежно від їх етнічного походження. Вона є поширеною і нині у поліетнічних державах.

Засновники психологічної теорії нації (Е. Ренан, О.Бауер ) вважали, що в її основі лежить спільність національної психології і національного характеру. Автори культорологічної теорії (К.Реннер та ін. ) зводять сутність нації до спільності національної мови та культури.

В СРСР панувала історико-економічна теорія нації, засновником якої вважається К.Каутський. Головною ознакою нації, за К. Каутським, є спільна територія, мова, економіка, традиції.

Звертаючись до проблеми націоналізму, стикаємося із справжніми привидами, які оточують людину зусібіч, не даючи їй вільно поворухнути звивинами мозку. Один з найелементарніших привидів, викритий Ф.Беконом ще на світанку європейської науки, - це так званий привид Ринку, що виникає від неоднакового розуміння різними людьми вживаних слів, від невизначеності і нерозвинутості термінології. Але, звичайно, спекуляції навколо проблеми націоналізму, прав нації і прав особи підігріваються аж ніяк не теоретичним зацікавленням.

Другий механізм деформації поняття пов'язаний з переобтяженням цього слова емоційним вантажем, перетворення терміна, нашпигованого стороннім значенням, на якесь страхопудало. Те, що подібні речі - не жарт, доводить приклад неабиякого мислителя - М.Бердяєва, який, взявшись 1938 року написати статтю "Про сучасний націоналізм", породив натомість хаотичний набір погано пов'язаних один з одним висловів.

Довільність, з якою застосовується поняття "націоналізм", характерна для великої кількості авторів. Для В.Соловйова націоналізм тотожний "національному егоїзму", останній тлумачиться як "прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народів і панування над ними". Як національний егоїзм ( правда без жахливого тлумачення Соловйова ) розуміє націоналізм, наприклад, Джон Мейджер: "Національні інстикти у англійців так глибоко вкорінені, що простою риторикою, гаслами, що закликають до єдності їх не витравити. Ніякі закони, що їх придумали політики не, не зможуть знищити національних інстинктів, які історично створювалися тисячоліттями ". Цей додаток дає підставу визнати ось що: всі країни Європи свято оберігають своє національне обличчя, культуру, ревно пильнують свої національні інтереси, входячи у Співтовариство тільки тому, що їм це вигідно. Вживання слова "націоналізм" керівними діячами цих держав підпорядковане прагматичним міркуванням і, як правило, не є чітко окресленим.

Це позначається і на публікаціях соціологів. Наприклад, італійський філософ і соціолог Вітторіо Страда пише: "Якщо відчуття тотожності організованої етнічної спільноти називати "національною самосвідомістю", то націоналізм - це загострення та екстремізація форм такої самосвідомості". Тут не говориться ані про причини такого загострення, ані про ступінь, після досягнення якої одне поняття переходить в інше. Залишається, мабуть, разом з Козьмою Прутковим розмірковувати над питанням: "Де початок того кінця, котрим закінчується початок ?"

Видатний український історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький у статті "Націоналізм" використовує це слово в партійному значенні, а це щонайменше незручно, тим, більше, що фактично він ще далі звужує поняття націоналізму. На цьому шляху цей автор доходить до сумнівного висновку, що "український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху" і зрештою ототожнює його з фашизмом. Такий висновок, попри очевидний зв'язок ідеології Дмитра Донцова з ніцшеанством, все ж є наслідком термінологічної еквілібристики. Очевидно, що різновидів націоналізму як політичних, партійних напрямків може бути і є багато. Більше того, і як ідеологія націоналізм може бути до деякої міри різним в різних країнах і в різні часи.

Натомість протиставними до нього є ідеї "інтернаціоналізму" як теорії злиття націй, єдності "класової боротьби" і т. ін. матеріалізму-атеїзму-соціалізму, космополітизму як байдужості до рідної основи, анархізму як "абсолютної свободи" та інші схожі теорії, що втілюючись у практичне життя розкладають націю.

Утримаємось поки що від дальшого наведення прикладів суперечностей у поглядах різних авторів з національного питання; таких прикладів безліч, але вже сказаного досить, щоб уявити рівень і стан дискусій на цю тему.

Основна проблема, навколо якої ламають списи численні автори, полягає ось у чому. Що вище : інтереси нації чи інтереси окремої людини ? В такій одномірній постановці питання, у відриві від конкретних історичних, психологічних та інших обставин набуває суто схоластичного звучання. І настанова націоналіста проти ворогів нації ідентична настанові лицаря хрестових походів проти невірних сарацинів. Український націоналізм має бути лише демократичним, ліберальним і правовим. Але найсуттєвішим є принципово вищий стан політичної та державної культури в розвинених країнах. Між бюрократією Заходу і нашою є величезна різниця у вишколі. І, кожному, хто слухає чи дивиться засідання Верховної Ради, повинно бути очевидно, що ми еліти ще не маємо, виховати її - надзавдання нашого суспільства.

А ще є питання про кордони. Спроба відшукати деякі "природні" границі держав і, відповідно, розглядати державу, як "природний" елемент, призводить до принципу національної держави і до романтичних фікцій націоналізму, расизму та трибалізму.

Не можна стверджувати, що з деідеологізацією суспільства наука позбулася ідеологічних шор: зашорене бачення часом проявляється тепер через намагання устародавнити вітчизняну історію, віднайти на її теренах або колиску всього людства, або єдиний центр цивілізації, або ж головне вогнище християнства. Бо ж недаремно пишуть про колишнє існування на Волині святої землі - Укрії. До таких оригінальних концепцій схиляється й частина вчених, як от Юрій Шилов та Юрій Канигін, які намагаються довести, що справжні відкриття можна робити лише на стику науково перевіреної історичної правди і нестримної фантазії. Це уже національне вихваляння, навіть більше - претензії на виключність, месіанізм.

Інша з насущних зараз проблем полягає у правильній відповіді на питання: яку державу ми будуємо? Наявні розходження між різними течіями у націоналістичному русі обумовлені різними відповідями, які вони дають на це питання. Особливо дезорієнтує людей характерне для російської ментальності амбівалентне ставлення до держави, у якому поєднується анархічне уявлення про державу як небажаний апарат насильства і туга за "сильною рукою".

Так чи інакше, багато авторів завершують свою "спробу відповіді" на національне питання таким передбаченням: "З плином суспільного життя етнічність мусить втратити свою привабливість як надійна і достатня міра особистої ідентифікації". Очевидно Петро Полтава був би незгодний з наведеною позицією авторів, бо в своїй "Концепції самостійної України…" писав про роль нації в історії таке: "Ідея нації займає домінуюче становище серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють усі інші сили спрямовані проти неї".

В масиві літератури, присвяченої дослідженню політико-культурних реалій, в яких відбувається розвиток українців, як нації можна виділити, наприклад, книгу Лариси Нагорної "Національна ідентичність в Україні", що недавно побачила світ (рецензована книга привертає увагу насамперед тому, що є першим масштабним дослідженням умов та суті процесу становлення такого складного феномена). Так от, авторка справедливо зазначає, що національна ідентичність залишається нормою сучасного світу. Відтак питання самоцінності національної ідентичності, її мобілізаційних можливостей залишатиметься серед домінуючих, перспективних для тих держав, які прагнутимуть зберегти свою конкурентноздатність на міжнародній арені, бути активними політичними акторами в умовах глобальних впливів. З таким твердженням не можна не погодитися, адже в сучасних умовах впливу чужоземних культур, формування міжконтинентальних інформаційно-культурних центрів, можливість виникнення сталої окремішності чи винятковості, все ж є не чим іншим, як ілюзією (наприклад, навіть "глобальні США" сьогодні вже втрачають свою здатність бути "плавильним котлом" для представників етносів та націй, котрі сьогодні емігрують на американський континент). Ідентичність при цьому виступає своєрідним "каркасом безпеки" для особистості. Знеосіблення ж породжує невпевненість і страх перед майбутнім.

Дехто з сучасних авторів вирішує пояснити суть справи не переобтяжуючи себе вимогою прозорості: "В слові "нація" поєднуються два поняття: "етнос" як, скоріше, расова, біологічна єдність" та "населення" як єдність, швидше, політична, громадянська". До речі можна було б поставити під сумнів свою "спробу", взявши до уваги таке зауваження М.Бердяєва, подане в книзі "Судьба России": "Ані раса, ані територія, ані мова, ані релігія не є ознаками, що визначають національність, хоч всі вони відіграють ту чи іншу роль у її визначенні".

Аналізуючи наукове осмислення феномена етнічного та національного зарубіжних соціологів, філософів, істориків Дж.Тернера, Г.Теджфела, Е.Еріксона, Е.Яна, Е. Гантінгтона, показує важливий момент, на котрий не можна не зважати: винятковість часто стає основою для конституювання груп інтересів, що прагнуть так чи інакше впливати на політичні процеси. Вже згадана Л.Нагорна вірно підмічає, що одномірні оціночні характеристики складних суспільних явищ та їх активна політизація здатні зумовлювати постання абсолютно різних ціннісних систем (наприклад, в одних з них націоналізм розглядається як ключ до демократії, а в інших - як перепона чи навіть загроза цій самій демократії).

Простежуючи безпосередній хід самоусвідомлення українства в найширшому історичному контексті(з епохи раннього середньовіччя і до сьогодні), можна зачіпати багато питань з розряду "дражливих", які зберігають і, вочевидь, ще довго зберігатимуть чималий конфліктний потенціал, і тим самим вступають в епіцентр "зони напруження", що існує не тільки в сфері ідеології, а до певної міри й у сфері вітчизняної науки. Тими, чия свідомість утримує суто радянські ідеологічні настанови, ніяк не сприйматимуться твердження про амбівалентність природи націоналізму. Намагаючись адекватно поцінувати природу і значення подвійної ідентичності не можна не закривати очі на "мінуси" - у політичному сенсі - її побутування, що було наслідком русифікаційної політики царського самодержавства. Вона вказує на її безумовно гальмівну роль у ході розгортання консолідаційних процесів в організмі української нації. Однак - прецікавий момент ! - однозначно негативні оцінки малоросійської самосвідомості як капітулянства, паралічу самостійної думки і волі… не тільки нівелюють вклад українців у творення російської культури ( що дає підставу російським науковцям і публіцистам для "привласнення" здобутків українського генія ), але й створюють викривлений образ українця як пристосуванця, "оборотня", втікача від свободи". Зрештою, такі підходи зумовили спотворення образу українського національного відродження - із сталою тенденцією відмовляти у праві вважатися учасниками цього процесу тим, хто не був прихильником до ідеї української державності. Така спроба показати випукло-негативний вплив, зокрема, російського націоналізму у процесах національного самовизначення "інородців"( в т. ч. й українців ) є цінною постільки, поскільки в сучасній російській історіографії ( не кажучи вже про російську радянську ) практично відсутні праці, в котрих росіяни-дослідники критично і самокритично підходили б до аналізу власне російського націоналізму.

Аналізуючи принади й вади ідеї відродження, культивованої на початку 90-х рр. в Україні, хід пошуку нової ідентичності можна відзначити як позитивний факт надання українського громадянства усім, хто на момент здобуття незалежності жив на території України. Адже завдяки цьому Україна щасливо уникла ускладнень, які супроводили становлення незалежності у багатьох країнах. Націоналізм в Україні хоч і зміцнів порівняно з останніми роками існування СРСР, але не набрав форм безкомпромісного протистояння іншим системам світобачення. Попри це далися взнаки слабкі сторони етнічно орієнтованої і оберненої в минуле доктрини "націєвідродження". Об'єктивний момент - відсутність досвіду - був стократ підсилений суто суб'єктивними чинниками, насамперед політичним інфантилізмом еліти, її комерційним прагматизмом, до чого, крім того, долучилася "тиха війна" між дисидентсько-патріотичним та дисидентсько-демократичними крилами ще донедавна єдиного опозиційного руху, наголошення переваги ідеї "розбудови держави" перед завданням утвердження демократії, неприпустимо мала увага еліти до питання створення економічного та політичного фундаменту незалежності.

Слід долучити голос до тих науковців, котрі наголошують на просто унікальній! нашій здатності не помічати й своєчасно не осмислювати проблеми, що насуваються на країну.

Володимир Будз

ПРОБЛЕМА ВІДРОДЖЕННЯ ЧИ ВИРОДЖЕННЯ?

Кожна нація, кожен народ має в своїй історії епохи перемог і падінь, злету творчості та занепаду духу, які циклічно повторюються, створюючи тим самим певну динаміку історичного процесу. Звичайно, що ця циклічність не є абсолютно детермінована космологічними процесами, як про це стверджують в кожному номері автори журналу “Перехід – 1У”, інакше ніхто з українців не може нести відповідальність за свої дії та вчинки, що продиктовані анонімними космічними або земними силами та енергіями. При такому баченні ми повинні чекати тільки на позитивну перестановку сил в космосі і жодні зусилля не можуть змінити ситуації, що складається (наприклад, у політиці чи економіці). Тут заперечується творче начало та потенціал людини і нації, яка може досягти успіхів в житті лише в тому випадку, коли проживає на території, яка є найбільш сприятливою для перетину всіх космічних енергій та сил, і саме в такому випадку в життя людини вриваються фаталізм та есхатологізм, а життя нації в цілому підпорядковане примхам долі, і саме тому всіма сприймається сакраментальна фраза “Маємо те, що маємо”!?

Однак психічна енергія самої людини чи нації, її дух , є теж впливовим і дрімає в людині, якщо вона не прикладає зусиль та не хоче видобути його з себе, і саме тут бачимо циклічність розвитку нації, яка залежить скоріше не від “космічних сил”, а від бажань та прагнень самої людини. Коли ж найбільше проявив себе український національний дух у Всесвітній історії, і коли були періоди його банкрутства ? Якщо вірити науковим гіпотезам, то український дух реалізував себе і найбільш творчо виявив ще на початку історії, коли племена аріїв, що зосереджувались на теперішній території Прикарпаття, у своєму культурно-войовничому поході заснували всі відомі світові цивілізації та створили основи їх філософського світогляду. Це був своєрідний “великий вибух” українського духу, аналогічно до Великого вибуху енергії та матерії, який за фізико-космогонічними теоріями передував виникненню нашого Всесвіту. Після цього спалаху духу українці, як нащадки аріїв, тільки діють за інерцією, так як за інерцією розширюється і Всесвіт ( а чи не “бабахне” як мильна бульбашка ? – прим.ред.). Така ж інертність спостерігається не тільки в самій українській історії, але й у матеріальній та духовній культурі, яка не витворила поки що світом визнаних авторитетів у філософії чи інших галузях науки.

Повне банкрутство і фіаско українського національного духу та національної ідеї спостерігаємо у сучасних суспільно-політичних процесах, що відбуваються в Україні. Всюди панує атмосфера брехні та взаємної недовіри, домінують егоїстичні інтереси та нехтування інтересами національними, звідси робляться поступки на користь Заходу та Сходу. Складаєься враження про Україну як титана, який ходить на глиняних ногах з простягнутою рукою та зав”язаними очима, втративши орієнтацію у історичному часі та геополітичному просторі. В усіх сферах – криза, що паралізує волю та дух українців, деморалізує в цілому суспільство та націю. І в цьому хаосі (“тихому Шоа”) спостерігаються надривні заклики до “відродження” України. Ними рябіють заголовки шпальт, від них в”януть вуха реципієнтів масмедіа. Одначе ХТО мав би відроджувати і ЩО відроджувати – в цьому розбрід, починаючи від квазі-язичницьких вірувань і закінчуючи тим, що “Леся Українка переклала комуністичний маніфест”.

Без сумніву, для відродження потрібні справжні лицарі духу, альтруїсти, які не думають про користливі інтереси, і крім того, потрібний той первісний пласт значних висот духу, якого досягла нація в історії. Можна зрозуміти епоху Відродження в Європі на зламі Середніх віків, коли всюди відбувалися процеси реставрації досягнень античності…

Чи не настав час змінити акценти та наголошувати на потребі не “українського відродження”, а на потребі “УКРАЇНСЬКОГО НАРОДЖЕННЯ” ? Нам треба зрозуміти, що ми не зможемо відновити Фенікса, попіл якого розвіявся по всьому світу …

Отто фон Габсбурґ

УКРАЇНА ТАКОЖ НАЛЕЖИТЬ ДО СЕРЕДИННОЇ ЄВРОПИ
(інтерв'ю)

Олег Заячківський: Ваша Високосте пане фон Габсбурґ, починаючи з останніх десятиліть ХIII і завершуючи першими десятиліттями ХХ сторіччя, тобто майже шість з половиною сторіч, правлячий рід Габсбурґів був однією з наймогутніших правлячих династій Европи. Якщо уважно поглянути на Ваше родове дерево, то складається враження, ніби воно увібрало всю шляхетну кров Европи. Не випадковим є, звичайно, і те, що жодному іншому правлячому дому не служили століттями так багато різних европейських націй. Чи не вбачаєте Ви тут зв’язку між шлюбами монарших осіб і державною владою?

Отто фон Габсбурґ: Певно, що так, тільки не державною владою, а співробітництвом націй. Завдяки цим шлюбним зв’язкам були створені всі передумови для належної співпраці, що на довший час об’єднала чимало різних народів. Нині ж це могло б відбуватися в інших формах, скажімо, через право націй на самовизначення.

О.З.: Чи існує для Вас культ предків?

О.ф.Г.: Ні. Властиво, є кілька предків, перед котрими я глибоко схиляюсь, адже вони є для нас визначними історичними особами, та це аж ніяк не означає, що з них слід робити якийсь культ.

О.З.: То чиє ж життя й правління є для Вас взірцем?

О.ф.Г.: Їх троє. Перший – Фридрих III (1415-1493. – О. З.), одна з найневідоміших і найнепопулярніших історичних постатей. Однак детальніший розгляд його владарювання свідчить, що свого часу він прийняв рішення, які були втілені в життя набагато пізніше, вже після його смерти. Якщо Габсбурґи чогось і досягли, то цим вони повинні завдячувати передовсім Фридрихові III, який до того ж був ще й великим миротворцем. Він, як писав Еміль Францен у “Історіїї німців”, переміг усіх своїх ворогів уже хоча б тим, що пережив їх усіх.

Другий був Карл V (1500-1558. – О. З.), про котрого я написав книжку. А третій – Леопольд II (1747-1792. – О. З.), який після занадто поквапливих указів імператора Йозефа II зумів за два роки відновити суспільну рівновагу, провів необхідні реформи, відмовившись натомість від тих заходів, що їм населення чинило опір.

О.З.: Поговорімо про цісарсько-королівську монархію...

О.ф.Г.: Передовсім хочу наголосити на тому, що це була єдина наднаціональна форма існування. Знайшовши своє місце в такому багатонаціональному суспільстві, всі національності вважали його своїм рідним домом. Зрештою, ось Вам і переконливий доказ: навіть на останньому етапі свого існування Австро-Угорщина, незважаючи на воєнні лихоліття, ще більш як чотири роки зберігала державну цілісність.

О.З.: Як уродженця Галичини мене, природно, цікавив би Ваш погляд на роль цього коронного краю в імперії.

О.ф.Г.: Це був вельми важливий коронний край, де, по-перше, тамтешнім полякам було надано змогу зберегти себе й свою культуру, створити польський триб життя, який, наприклад, у Росії та Прусії був майже викоренений.

А по-друге, самі українці відігравали роль куди значнішу, ніж про це відомо широкому загалу. Наприклад, у галузі охорони здоров’я. Маловідомим є той факт, що в старій Дунайській монархії міністром охорони здоров’я часто бував українець, бо українці ліпше зналися на цій

справі. Населення, де переважали українці, було досить-таки лояльне, надто у Східній Галичині й на Буковині. На цих теренах панував загальнонаціональний австрійський дух, хоча слід зазначити, що й гебреї відігравали в суспільстві чималу роль.

О.З.: Статистичні дані свідчать про те, що на початку ХХ століття із загальної кількости рутенців (читай: українців), які жили в Галичині, понад 90 відсотків населення були зайняті в сільському господарстві й лише 2 відсотки - у промисловості. Отже, Галичина була однією із житниць імперії. У час існування Радянського Союзу Україну вважали найбільшою житницею цієї держави. Чи не можна, з уваги на ці історичні паралелі, говорити про українців як націю селюків? Якщо так, то чи має це хуторянство загальнонаціональний характер, сформований певними історичними подіями, чи це, радше, - доля кожної промислово відсталої нації?

О.ф.Г.: Я б не сказав “промислово відсталої”, позаяк здібності українців у галузі техніки були неабиякими. Так, звісно, селянство існувало, бо, по-перше, були ґрунти, придатні для обробітку. По-друге, деякі національності, особливо, скажімо, гебреї, були зайняті переважно в міському господарстві. Натомістьукраїнці виявили велику працелюбність, що й дало згодом свої плоди. Адже добре відомо, коли суспільні механізми йдуть шкереберть, виживає той, хто виробляє продукти харчування.

О.З.: В останні роки свого життя, на острові Святої Елени, Наполеон писав у заповіті: “Існують прагнення народів, і рано чи пізно ці прагнення необхідно задовольняти. До цієї мети треба прагнути!” Наскільки слова корсиканця, на Вашу думку, відповідають подіям 1918 - 1919 років у Австро-Угорщині?

О.ф.Г.: Цілковитої відповідности я тут не бачу. Звісно, слід було чимало перебудувати в Австро-Угорщині, але, з іншого боку, великої напруги в суспільстві не було. Народи прагнули зберегти власну багатонацінальну державу під час першої світової війни, і це прагнення було куди більшим, аніж це видавалося ззовні. Візьмімо, наприклад, чехів. Часто говорилося про те, що вони найдужче хотіли вийти зі складу імперії. Однак наведу Вам два приклади. Частина Празького полку №28 переметнулася до росіян. Після цього полк було розформовано. І от мій батько, зійшовши на трон, на знак довіри відновив цей полк, який згодом особливо відзначився під час війни. А ось Вам і другий приклад: син президента Масарика, Ян Масарик, деякий час був міністром закордонних справ уряду Чехо-Словаччини на еміґрації. І коли 1941 року я вперше зустрів його в США, він підійшов до мене й на повен голос промовив: “Знайте ж: я не був зрадником, адже 4 листопада 1918 року я ще боровся за Австро-Угорщину”.

О.З.: Наприкінці другого десятиліття розпалася цісарсько-королівська монархія. На початку 90-х років перестав існувати Радянський Союз. Чи не бачите Ви подібности між цими державами?

О.ф.Г.: Ні, жодної. Радянський Союз був цілком інакшою державою, а стара цісарсько-королівська монархія зростала поволі, надаючи власним народам різні свободи. Це була держава, яку з повним правом можна назвати ліберальною, тоді як Радянський Союз вважався, поза всяким сумнівом, тоталітарним. Ще донедавна, в епоху деколонізації, він був останньою великою колоніяльною імперією, спадкоємицею якої залишається сучасна Росія.

О.З.: А як Ви оцінюєте східноевропейські політичні події останніх років?

О.ф.Г.: Я вважаю їх позитивними, оскільки багато народів Східної Европи здобули собі право на самовизначення. Зроблено ще далеко не все, та й не все, на жаль, відбувалося так, як воно могло би бути. Більшість західних політиків виявилася не готова до такого розвитку подій. Більше того, вони не вірили в розпад Радянського Союзу.

О.З.: Новостворені держави намагаються йти шляхом західноевропейської демократії. Чи можна вже нині говорити про остаточне зближення між Західною та Східною Европами?

О.ф.Г.: Передовсім я хотів би наголосити на тому, що існують не тільки Західна й Східна Европи, є також Середня Европа, і забувати цього не варто. Зрештою, Україна також належить до Середньої Европи. Східна Европа - це десь там, це Росія. Великим моральним чи швидше інтелектуальним здобутком Радянського Союзу було те, що він змусив Захід говорити про Західну й Східну Европи, геть забуваючи про її середню частину. Тож одним із найважливіших завдань останніх років було, властиво, відновити поняття середньоевропейськости. Одужання Середньої Европи триватиме, гадаю, не так уже й довго. Та хоч і зроблено для цього чимало, а проте остаточна ліквідація уламків тоталітаризму потребуватиме значних зусиль.

О.З.: Ваша Високосте, Ви член Европейського парляменту. Як, на Вашу думку, виглядатиме майбутнє Европи?

О.ф.Г.: Події розвиватимуться повільно, і це я вважаю закономірним. Европа повинна рости, як дерево, а не бути спорудженою, як американський хмарочос. Бо що більше коренів має дерево, тим воно сильніше. Тож Европу треба плекати, як дерево. Це й буде великим завданням для наступних двох-трьох поколінь.

О.З.: Що Ви розумієте під поняттям “культура”?

О.ф.Г.: Під “культурою” я розумію багато чого: релігію, мову, вміння спілкуватися, почуття прекрасного. Візьмімо, наприклад, релігію. Нашим, европейським, містам притаманні собори й церкви, містам же інших континентів - велетенські банківські будівлі та адміністративні хмарочоси. А по-друге, мова. Якби ж ми хоч наполовину зберегли наші мови! Адже ми в небезпеці, і це нам треба добре усвідомити! Міжнародний ринок накидає Европі огидний мовний покруч - спотворену англійську, яку французи називають “le Franglais”. Цього руйнівного впливу зазнають й інші европейські мови. Гадаю, це вельми гостра проблема, позаяк кожен народ живе у своїй мові. Захист і збереження европейських мов - ось одне з головних наших завдань.

О.З.: Ваші улюблені письменники...

О.ф.Г.: Найбільше мене цікавить угорська література. У ній є чимало дивовижних поетів, як-от Янош Арань, Йожеф Етвьош чи, скажімо, Шандор Петьофі. Однак і в Східній Галичині є також чудові письменники. Наприклад, Йозеф Рот. Адже цей великий майстер німецького красного письменства походить, як відомо, зі Східної Галичини. Звідти ж і Филип Менцель, Уриєль Бирнбаум та ще кілька гарних, але, на жаль, так мало знаних у німецькомовних країнах письменників.

О.З.: Ви є автором численних публікацій і книжок. То ким вважаєте себе насамперед - публіцистом чи політиком?

О.ф.Г.: І публіцистом, і політиком. Суттєвої різниці між ними не бачу.

О.З.: Яку роль відіграє у Вашому житті художня література?

О.ф.Г.: Надзвичайно важливу. Література формує нашу мову, мовлення, добрий смак. Тому я виступаю проти того, щоб у наших школах вивчали якусь псевдолітературу. Треба повернутися до класики! І ще одне. Треба чинити опір навалі чужоземних слів! Адже нам слід навчитися знову розмовляти гарною, чистою мовою. Завдання це не з легких, але я вірю в успіх.

О.З.: Чи Ви маєте на увазі якусь вибрану мову?

О.ф.Г.: Ні, йдеться про національні мови. В Европі мусить панувати розмаїття мов, де кожна з них мала б своє призначення. Можливо, в майбутньому - вже після моєї смерти - справа таки дійде до розподілу мов, тобто певні мови вживатимуться в певних сферах життя. Не зайвим було б зберегти різноманіття мов, у тому числі й малих, позаяк малі мови - це теж частина нашої загальної культури.

О.З.: А як же бути з тими европейськими малими мовами, яким загрожує цілковите зникнення?

О.ф.Г.: Ми робимо все, аби не допустити цього й дати їм нове життя. У наш час виринають із забуття малі мови - відгомін епохи великого переселення народів, як-от у Північній Італії чи, наприклад, у Франції, де знову постає вже майже забута південнофранцузька мова. Тобто кожну мову можна відродити, якщо докласти бодай трохи зусиль.

О.З.: І наприкінці нашої розмови повернімося знову до політики. Вас вважають одним із провідних европейських політиків сучасности. Мені цікаво знати, що найбільше визначало Вашу політичну свідомість упродовж останніх десятиліть?

О.ф.Г.: Наріжним каменем усієї моєї політичної діяльности була і залишається ідея християнського паневропеїзму, тобто об’єднання Европи на християнських засадах. На цю тему я виголосив не одну промову й написав низку книжок, як-от “Вибираючи Европу“ (1953. – О.З.), “Ідея Европи як можливість свободи“ (1976. – О.З.), “Европа як ґарант свободи“ (1980. – О.З.).

О.З.: Ваша Високосте, дозвольте мені подякувати за це змістовне інтерв’ю.

(часопис "Ї", 1997, № 9)

Франц Кардинал Кьоніґ

ДУХОВНІ ОСНОВИ ЄВРОПИ

1976 року в Аахені європейську нагороду було присуджено бельгійському державному діячеві Тіндемансові. У подячній промові-відповіді політик сказав: “Упродовж чотирьох століть Європа говорила від імені усього світу, тепер же – мовчить”. Ось як окреслив лавреат історію Європи, і опосередковано, з погляду повоєнних часів, поставив питання про її духовну цілісність.

Я все ж таки запитую сьогодні: яка Європа мовчить? Чи нинішня, поділена – себто Європа “Спільного Ринку”. Європейської Ради, Західна Європа НАТО, чи Східна Європа Ради Економічної Взаємодопомоги? [Промова проголошена до падіння берлінської стіни (пер.)] А може це – велика Європа, що простягалася колись від Атлантики до Уралу? Можливо, оте мовчання Європи означає, що вона засумнівалася в собі або що її поглинула світова цивілізація. Адже саме про таку світову цивілізацію була мова на Тегеранській конференції. У декларації, що її підписали Рузвельт, Черчілль і Сталін, йдеться, зокрема, про те, що треба прийняти всі країни, “великі чи малі, до великої родини демократичних держав”. Себто на Тегеранській конференції йшлося про світову родину, в якій європейські держави беруться до відома лише як історичний факт.

Додаймо, що сьогодні вказують ще й на ось який факт: багато західних європейців зараховують себе до атлантичної спільноти і вважають, що саме на цю спільноту треба орієнтуватися. Тому й зрозуміло, що східноєвропейські держави та спільноти намагаються вивільнитися від європейських пов'язань, від Заходу. Західні ж європейці, як чуємо, ставляться до цього байдуже. На Заході нібито бракує розуміння, що треба поцінувати та визнавати спільну європейську спадщину в культурі країн Східної Європи.

Тож чи остаточно втратила Європа свою колишню . духовну єдність? Чи існує ще європейська свідомість, чи має ще Європа силу духа, спрямовану в майбутнє?

Що у зв'язку з цим означають Гельсінські акти від 1 серпня 1975 р. – так-бо їх називають офіційно – що це таке: “Нарада з безпеки та співробітництва в Європі”? З тексту й історії т.зв. Гельсінського процесу – з його регулярними конференціями на тему зменшення напружености та можливої співпраці між Сходом і Заходом, конференціями, які, як це визначається в преамбулі Гельсінської угоди, беруть до уваги “спільну історію” – випливає, що тут ідеться не тільки про Західну або тільки про Східну Європу.

І. ІСТОРІЯ ЄВРОПИ ЯК ВИРАЗ ДУХОВНОЇ ЄДНОСТИ

Корені тотожности Європи сягають спільної історії як “колективної пам'яті” про спільні основи культури. І сягають вони значно глибше, аніж XIX століття разом із світовими війнами 1914 та 1939 років, що сколихнули європейські континенти. Вони охоплюють значно більше, ніж могутні блоки, західні і східні. В цій спільній історії існує духовна єдність з багатоманіттям культур і мов.

Жоден континент, жодна частина світу – ні обидві Америки, ні Азія, ні Африка чи Австралія разом з Океанією -не посприяли відкриттям та розвиткові світу, не здобули такого впливу (завдяки своїм духовним силам та своїй історичній могутності), як Європа. Можемо сказати без перебільшення – жоден континент не посприяв так як Європа духовному зростанню світу завдяки своїм ідеям, своїм філософським системам, своїй науці й техніці, своїм винаходам та дослідженням, завдяки своєму християнству та своєму атеїзму, ідеалізму та матеріалізму. Колоніальні держави носили на собі відзнаку європейства. Чи це лиш європейська похвальба, що ще й сьогодні говорять про оті вартості, що експортувалися з Європи у зв'язку з християнською спадщиною? Я маю на увазі європейську підприємливість, любов до сім'ї, пошану до життя, цінування праці, змагання до толерантности, зусилля на благо співпраці й миру. Це особливо впадає у вічі тоді, коли ми приглянемося до християнських коренів Європи, адже Європа не була колискою ні самого християнства, ні жодної іншої великої світової релігії. Щодо цього, то всі сліди ведуть до Азії з її індійським субконтинентом. Там мали свій початок не тільки буддизм, індуїзм, синтоїзм, юдейська релігія, іслам, але й християнство. Саме там – батьківщина Лао-цзи і Конфуція.

З іншого боку, на базі давньої римської держави Європа (завдяки святому Павлові, мученикам Риму часів римських імператорів аж до медіоланського едикту) прийняла християнство. З часом цей континент став динамічним осередком християнських місій на увесь світ. Це означає, що християнство сформувало обличчя Європи, воно суттєво співвизначило західне надбання. Детальніше змалюємо це з допомогою кількох підзаголовків.

Від I до IV сторіччя християнство налагодило своє життя в тодішньому римському владарстві. Та Римська імперія, об'єднана римським правом та римськими вояками, духовно була просякнута еллінізмом. Грецька філософія, грецька література, грецьке мистецтво – ось яка духовна печать відзначала тоді той світ. І вже тоді до того світу належали гебреї – перша любов Бога та (в чому сьогодні повинні признатися ми, християни) останнє Його страждання.

У вигляді несторіанства християнство вже в ті часи сягнуло Індії й Китаю. Після періоду Великого Переселення Народів кельти, германці і слов'яни поступово приймають християнство.

Святий Бенедикт, покровитель Європи (помер у 529 р. в Монте-Кассіно, де склав правило чину бенедиктинів), як патріарх Заходу відіграв велику роль в наданні Європі християнських форм. Бенедикт Нурсійський знав, як поєднати в одне romanitas і Євангеліє, себто відчуття універсальности і права та значення Слова Божого для особи людини. За допомогою вислову-веління ora et labora він встановив для поколінь європейців правило, як зберігати рівновагу між особою і суспільством; суспільством, у якому “мати” завжди загрозливо переважає “бути”.

Один-єдиний погляд на історію показує, що під духовним верховенством християнства романські, германські, слов'янські і грецькі, аж до Ірану, народи зійшлися в духовну родину держав. На Заході у церквах та монастирях виразом цієї спільноти, як континуації великої римської держави, що впала, була латина. На Півночі та Сході старі боги з їхніми чварами, кривавими жертвами та культом ідолів поволі повідступали перед звісткою про Царство єдиного Бога, Сотворителя неба й землі. Князі вікінгів самі зреклися старих позицій. В європейському просторі християнство дієво поєднувалося із самосвідомістю розмаїтих культур і мов. Італійські, німецькі і грецькі вчителі перемагали будь-яку національну обмеженість у новозаснованих школах на Півночі та Сході Європи. Вишколені латинською граматикою й реторикою, захоплені університетською свободою, вони накреслили на Заході і Сході новий, християнський образ світу і людини – і так зміцнили духовну єдність Європи. Проповідь про Царство Боже діяла на підложжі народних культур і племінних мов, неначе закваска, що її додають до муки. З бігом часу звідти виникло уявлення про непорушність прав людини, її свободу та особисту відповідальність.

У цьому великому духовному просторі монастир св. Боніфація, наприклад, був осередком грецької вченості: тут латинський Захід зустрічався з греко-східноримським і слов'янським світом. З цього монастиря вийшов празький єпископ Войтех. Французьких, грецьких або німецьких єпископів посилали керувати дієцезіями не тільки до Італії, але й у східнофранконську державу та на Північ. І у всіх отих місцях їх досить добре сприймали – так, як зовсім недавно приймали в Західній Європі ірландських та англійських проповідників і єпископів.

Святі Кирило і Методій, переклавши біблійні та літургійні тексти на слов'янську мову, започаткували те, що християнська Церква змогла засвоїти собі лише на II Ватиканському Соборі: йдеться про євангельську проповідь в окремо взятих культурах через прийняття мовних навичок тих культур та їхніх життєвих звичаїв. У цей спосіб, за згодою Риму, християнство було принесене слов'янським народам і було засіяне в них уже в IX сторіччі.

Отже давня Європа стала першим континентом, який дав християнству змогу уповні заволодіти собою (разом з його дохристиянським спадком), і створив передумови формування в ньому єдности культури. Про це свідчать європейські катедральні собори, мотиви християнського мистецтва, християнська література – так, як зберегли її для нас монастирські книгозбірні Європи. Але й надбання греків і римлян також розвивалися в монастирях і тому була збережена історична тяглість.

Проте, не тільки святі мали такий вплив на Європу – мали його і єретики у своїх спробах здійснити християнське життя в Церкві, на гранях Церкви та всупереч будь-якій історичній формі. Тож на європейську Церкву наклали свою печать як св. Франціск, так і Савонарола, як Альберт Великий, так і Ґалілей, як апостоли слов'ян, так і Авґустин чи Лютер.

Дивлячись на пізніше просвітництво, на розвиток науки і техніки, наслідки французької революції, на духовні сили лібералізму, націоналізму й соціалізму – дивлячись на минулу історію Європи, ми можемо все ж таки задати собі питання: наскільки животворні ще в Європі формівні сили християнства; наскільки сформували вони по-справжньому й на всі часи духовне обличчя нашого континенту? Чи європейські народи в глибині душі – це ще християнські народи? Чи християнські катедральні собори, придорожні хрести – це ще знаки християнства, чи може тільки історичні символи, що вказують на Христа, як на певне ім'я в історії або як на того, хто приніс якусь релігію?

Може спасти на думку, що кінець останньої війни осквернив духовне обличчя Європи та розкраяв її моноліт на два блоки – східний і західний. Повоєнне ціле Європи – це вже не політична дійсність. Європа, яка упродовж чотирьох століть говорила від імені цілого світу – мовчить і сумнівається в собі? Наблизився вже ніби кінець Європи. Колонії, засновані Європою на позаєвропейських континентах, усамостійнилися від країн-метрополій і від'єдналися від них. Разом з тим зникає також заякореність Європи на інших континентах. Питомі культури поглинають її.

Експансія Радянського Союзу призвела у західній частині Європи до несподіваного пробудження – спочатку поза східним блоком. Ось бачимо Черчілля, що прогримів над західним світом, наче звуки фанфар, завдяки своїм двом великим промовам 1946 року. Він хотів переконати народи й уряди Європи в необхідності збудувати Сполучені Штати Європи: це ж бо веління часу. Очоливши в Римі уряд, до цього ж питання виразно звернувся де Ґаспері. Матеріальна допомога американських Сполучених Штатів мала сприяти такому об'єднанню Європи. Американський народ мав надію, що допоможе збудувати свого роду Сполучені Штати Європи.

А духовним поштовхом стала згадка про духовну силу, що вийшла колись з Європи. Французький міністр закордонних справ (1948-1953 рр.) Робер Шуман був тим, хто зумів розбудити після війни віру в Європу, і то розбудити всеохопно. Власне Шуман хотів дати старій Європі нову ідею і тому підкреслив ту місію, що її призначила доля старому континентові. Задля цього у травні 1950 року французький уряд запропонував європейським державам нову політичну концепцію. Сам же Шуман дивився на це так: німецько-французьке примирення, що якраз тоді вимальовувалось, було засновком, принагідною умовою нового майбутнього Європи. Цей план підтримав канцлер Німеччини Аденауер. Після того, коли були подолані деякі труднощі з Саарським Статутом та проблемами Рурського Басейну. Аденауер відзначив: “План Шумана був нечувано новим, сміливим кроком”. Аденауер зазначив, що Шуман – великий політик, великий француз та великий європеєць. Він був щасливий тим, що міг називати себе його другом. Не менш виразно вказав на духовні основи Європи де Ґаспері: “Як же можна розмірковувати про Європу, якщо не береться до уваги християнство й поминається його вчення про братерство, спільність і єдність?”

Своє європейське “визнання віри” Шуман виразив словами, які зворушують серце, у книзі Pour l’Europe (“Заради Європи”). У розмові з Франком Бухманом (помер у 1961 р.) – творцем так званого Морального Переозброєння (Moral Rearmament) – він сказав: “Політики можуть творити далекосяжні плани, та не можуть впровадити їх у дію без глибоких змін у серцях”. “Ось завдання нашого руху”. А трохи подумавши, доповнив: “Врешті-решт, я сам хотів би робити це до кінця мого життя”. Так: він, європейський державний діяч, став, можна сказати, будівничим більшої Європи.

Ось так визрівала переконаність також і в тому, що існує спільна європейська культура, різноманітні вирази якої цементуються нагадуванням про досвід спільної історії -історії, яка не зважає на кордони.

Упродовж часу, який настав потім, в 1977 та 1980 роках Європейські синоди єпископів знову розпочали роздуми про Європу, про ідею європейської духовної співпраці, прямуючи до усвідомлення її. В той час, як Брюссель, Люксембург, Париж і Женева стали зі своєї позиції гаслом і сигналом пробудження та співпраці Західної Європи, церковне зацікавлення Європою виявив і проявив насамперед II Ватиканський Собор. Незабаром екуменічні контакти, що виходили далеко поза межі локальних Церков та мовних спільнот, також стали європейською справою й поштовхом для Європи. Духовну ситуацію й духовний настрій тих часів образно висловив не хто інший, як папа Йоан Павло II під час паломництва в Сант'яґо-де-Компостель: “Я, Йоан Павло, син польського народу, що за своїм походженням, за своєю традицією, за своєю культурою та своїми життєво важливими пов'язаннями завжди признавався до європейства як слов'янський народ між латинниками та латинський між слов'янами, я, наступник Петра на римському престолі, я, єпископ Риму і пастир Вселенської Церкви, волаю до тебе, о Європо, із Сант'яґо, повен любови: знайди свою дорогу до себе самої, будь знову сама собою! Пригадай собі своє походження, оживотвори знову своє коріння! Почни знову жити істинними цінностями, які вкрили славою твою історію! І нехай твоя присутність на інших континентах стане благословенням. Збудуй знову свою духовну єдність у атмосфері повної шани до інших релігій і справжніх свобод. Віддай кесареве кесареві, а Боже – Богові... Не занепокоюйся кількісною втратою величі у світі, суспільними й культурними кризами, що поширюються у тобі. Ти все ще можеш бути провідною зорею цивілізації для світу, поштовхом до поступу. Інші континенти дивляться на тебе й чекають від тебе відповіді, що її Яків дав Христові: Я зможу!”

II. ДУХОВНІ ОБРИСИ ЄВРОПИ ЗАВТРАШНЬОЇ

Хоч усе ще стоять на границях, що ними поділена навпіл Європа, озброєні до зубів війська, підкреслюючи цим, як тяжко знаходить цей континент шлях до справжньої єдности, все ж таки сьогоднішня Європа має не тільки шанс, але й обов'язок подолати свій комплекс неповноцінности, щоби промовляти до світу з позиції миру між людьми, з позиції цінности самої людини. Кінцеві акти Гельсінської конференції доконаний у своєму часі поділ Європи на два блоки приймають до відома як територіальний status quo. І саме тому треба конче ще раз вказати на те, що преамбула гельсінських актів свідчить про “спільну – а спільну як з одного, так і з другого боку граничної лінії – історію”, яку треба усвідомлювати. Отже, акти Гельсінської конференції не замикають шлях до дальшого розвитку. Процес Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) з періодичними зустрічами намагається йти в цьому напрямі (напр., конференції в Беоґраді, Мадріді, Торонто, Відні тощо). Співробітництво держав-учасниць залежатиме, з одного боку, від змін, які стаються в наддержавах, а з другого – від волі і вміння самих європейців або держав НБСЄ.

Політичне незалежна Європейська Мережа Діалогу Схід-Захід вважає, що “всі демократичні організації, незалежні рухи, громадські ініціативи та групи на Сході і Заході повинні спільно чинити тиск на наддержави, щоби ті позбулись своїх геґемоністських зазіхань і почали діяти як демократичні партнери”.

Якось під час розмови з ректором Ейхштетського університету Ніколяусом Лобковичем Ріхард фон Вайцзеккер з натиском підкреслив, що саме перед обличчям тих труднощів, які існують, завдання Європи полягає в тому, щоб вона під будь-яким оглядом здобула вплив на свою подальшу долю. Стосовно довгого терміну, то для Європи це – завдання найважливіше, цей континент повинен упоратися з ним. Однак, це не тільки політичне завдання у вузькому сенсі – це завдання насамперед духовне. Вайцзеккер, президент Федеративної Республіки Німеччини, переконаний, що отой “європейський компонент” – живий (себто європейська ідея) та що його значення буде ще й зростати всупереч будь-яким ріжницям і суперечностям.

Закладення процесом НБСЄ політичних підвалин Європи – це один бік питання. Інше ж – а його не варто плутати з політичним поглядом – це духовне відродження континенту. Не можна не зважати на розрізненість обох цих частин стосовно майбутнього Європи, Не досить воювати на континенті тільки за покладення політичних підвалин. Так-бо буде підкреслено небезпеку духовної порожнечі Європи, небезпеку, яка проявляється в напливі ідей про якийсь new age. Я маю на увазі мішанину сект, антропософського теософського образу світу й людини, на яку складаються так звана “східна містика” та суб'єктивна комбінація егоїзму і прагнення трансцендентальних пережиттів аж до наркотиків. Така духовна порожнеча нищить будь-яку віру, будь-який будівельний матеріал у психічно-тілесній сфері. А водночас знищуються також і корені, з яких виростає все те, що ми розуміємо під “духовним обличчям Європи”. Духовна порожнеча приховує в собі небезпеку знищити духовне надбання Європи.

Загроза духовної порожнечі сьогодні долається завдяки діалогові між наукою й релігією. Тому й зменшується напруженість, яка впродовж сотень літ руйнувала духовну єдність Європи (пор. конференції і запрошення Нобелівських лавреатів до Ліндау, Баварської Академії Наук – до Мюнхена, Nova spes – до Риму тощо). На Заході абсолютизація віри в науку була зламана. На Сході побудований на вірі в науку державний атеїзм не допровадив до визволення людини, навпаки – до нового виду поневолення та до нової неволі. Теза “Бог помер”, яку проголошували з надією на нову епоху загального добробуту, відійшла й залишила після себе на Сході і Заході велику порожнечу й великий неспокій. Розпочалися пошуки духовних вартостей, особливо – кращою частиною молоді.

Тож були створені нові задатки для застосування духовних сил, духовного оновлення – в інтересі й інших континентів, які все ще – або тепер знову – вбачають у Європі єдність, як певний духовний зразок.

На V Симпозіумі Європейської Ради Конференції Єпископатів (5.Ю.1982) папа заявив, що на такому симпозіумі не може бути й мови про освячення теперішнього поділу Європи; цю зустріч треба трактувати радше як “творчий акт оновлення майбутньої об'єднаної Європи. Цей симпозіум заявляв про солідарність народів “від Атлантики до Уралу”.

Незалежно від цього конференції європейських єпископатів вказували на спільну культурно-духовну основу, яка була створена після прийняття місії Христа. А Європа ця – вони теж це повторюють – сягає від Атлантики до Уралу. Згідно з їхнім баченням, соборний документ стосовно “релігійної, свободи” та декларація “Про відношення Церкви до нехристиянських релігій” завдяки своїй орієнтації особливо придатні для того, щоб перекинути місток над безоднею ідеологічних протистоянь, які ще існують в Європі. У духовній площині тут, у певному сенсі, йдеться про паралель до Гельсінських Актів у площині політичній.

Завдяки двом згаданим соборним документам першоважливість людини знову стає центральною. Це означає верховенство етики над технікою, верховенство особи над речами та верховенство духу над матерією. Тільки людина з її непорушною гідністю, з її непорушними правами сполучує Західну і Східну Європу в нову єдність.

Тож коли з нинішнього погляду ми питаємо про підвалини Європи, то мусимо постійно мати на увазі, що історія формування європейських народів відбувалась одночасно з євангелізацією Європи. Процес цей тривав аж до того моменту, коли європейські кордони нарешті збіглися з територією поширення Євангелія. Незважаючи на криваві конфлікти між європейськими народами, духовні кризи, які сколихнули життя континенту, після двох тисяч літ його історії треба визнати: неможливо зрозуміти європейську тотожність без християнства. В ньому-бо знаходяться оті спільні корені, з яких виросла цивілізація континенту і які творять його культуру, динаміку, підприємливість, здатність конструктивно поширюватися на інші континенти – коротко кажучи, все, що є вирішальним у його славі.

А отже, труднощі, з якими бореться сьогодні старий континент, повинні привести християн до об'єднання сил, щоб вони знову угледіли свої начала й наново оживили ті цінності, які сформували колись духовну єдність Європи й живили промінне світло її цивілізації – цивілізації, що послужила стільком народам на Землі.

Європа була охрещена християнством, а європейські народи, такі різні, завдяки цьому духовно залишаються взаємопов’язаними.

Переклав Андрій Шкраб'юк

(часопис "Ї", 1995, № 6)

Умберто Еко

Всі релігійні війни, які закривавлювали світ протягом століть, були породжені пристрастями та прислужували спрощеним протиставленням: Ми і Решта, Добрі і Злі, Білі і Чорні. Так, західна культура була багатою (не лише сьогоднішні Просвітники, але набагато раніше, в епоху коли францискан Роджер Бекон закликав плекати мови, бо, мовляв, так само як “невірні”, ми маємо до вивчення ті ж самі речі) і тому, що вона намагалася піддати світлу пошуків та критичному розумові “розірваність” згубних спрощеностей.

Звичайно, так було не завжди: як Гітлер, що палив книжки, ув’язнював “деґенероване” мистецтво, нищив “нижчі” раси, чи фашизм, – вони примушували мене в школі співати “Боже, прокляни англійців”, тому, що вони є “народом, який їсть п’ять разів в день”, тобто є неповноцінними ненажерами порівняно до поміркованих спартанських італійців, але це все факти приналежні західній культурі.

Але для нашого обговорення з молоддю це найкращі аспекти західної культури, в усякому разі, якщо ми не бажаємо нових веж, що обвалюються: це стане зрозумілішим в ті часи, що прийдуть після нас.

Елемент незручности: часто не мала успіху спроба схопити різницю, яка існує в ідентифікації та в її чистих підставових коренях; розуміння того, що існують інші коріння, й інші міркування про те, що є добрим і злим. Стосовно моїх коренів, коли мене запитують: де я би радше вирішив провести мої пенсійні роки – в селищі Монтеферато, в чарівних околицях Абруццо чи на м’яких пагорбах, що оточують Сієну, я оберу Монтеферато. Але тоді це все одно не буде справедливим щодо інших реґіонів нижньої Італії чи П’ємонту.

І щодо прикладу про “вищість” західної цивілізації, коли президент італійської Ради Сильвіо Берлусконі каже, що він краще житиме в Аркорі, аніж в Кабулі, і що краще буде лікуватись в міланській лікарні, аніж в лікарні Багдаду, я повністю готовий підписатись під своєю заявою (Аркор беремо окремо). Але коли хтось мені скаже, що Багдад має краще обладнаний шпиталь, ніж Мілан, я зупиню вибір на найкращому для мене, там, де краще обумовлені шанси на одужання. Коріння можуть бути міцнішими та ширшими за прості реґіональні чи національні коріння. Я, наприклад, краще житиму в Ліможі, ніж в Москві. Але чому? Хіба Москва погане місто? Не виключено, що навпаки, але в Ліможі я розумію мову.

Отже, кожен із нас самоідентифікується з культурою, в якій він виріс; і випадки радикальної пересадки, якщо і трапляються, то є рідкістю. Ловренс Аравійський хоча й одягався як араб, але в кінцевому рахунку повернувся до нас.

Сучасне порівняння цивілізацій, якраз те, що йде мова. Захід часто з приводу питань економічної експансії, цікавився іншими цивілізаціями. Але він їх переважно зневажливо відкидав. Греки називали варварами, по суті заїками, тих, хто не розмовляв їхньою мовою – це для них означало не розмовляти взагалі. Але серед греків траплялись освіченіші, такі як стоїки (можливо тому, що були частково фінікійського походження), які помітили, що хоча варвари і вживають відмінні від грецької слова, але так само висловлюють ними думки.

З приходом другої половини XIX століття культурна антропологія розвивалась як спроба видужання Заходу, відчуваючи докори сумління при порозумінні з Іншими, з тими Іншими, що були спочатку визначені “дикунами”, “суспільствами без історії”, “примітивними народами”. Метою культурної антропології було показати, що існують логіки, відмінні від західних логік, і які будуть розглядатись серйозно та без зневаги й придушення. Справжній урок, що надала культурна антропологія: для того, аби говорити про вищість культури порівняно до інших, необхідно визначитись з критеріями. Одне, коли йде мова про культуру, і зовсім інше, коли визначають підстави тих критеріїв, за якими ми це вирішуємо. Культура може описуватись у відносно об’єктивний спосіб: це індивіди, що поводять себе певним чином, вони вірять в духів чи одне божество, яке є розлитим в усій природі, вони поєднані в батьківських кланах, як це визначено життям за традицією, вони вважають, що добре мати проколотий ніс (це те, що може існувати і в описах молодіжної західної культури), вважають, що м’ясо свині нечисте, вони практикують обрізання, вони вирощують псів, щоби зробити святкову страву, чи, як ще кажуть американці про французів, вони їдять жаб.

Звичайно, антропологи розуміють, що об’єктивність завжди обмежена багатьма факторами. В минулому я, перебуваючи в країні догонів, запитав хлопчика чи він мусульманин. Він мені відповів французькою: “Ні, я аніміст”. Отже, повірте мені, аніміст не визначає себе анімістом, хіба би він принаймні мав диплом Школи високих наук Парижу, і все ж таки, ця дитина казала про свою чисту культуру в термінах, використовуваних антропологами. Африканські антропологи мені пояснили: через те, що европейська антропологія прибула до них, догони відтепер досконало оповідають, що про них пишуть; багато років Марсель Гріуль (про якого відомо, це принаймні підтверджене моїми африканськими друзями – місцевими інформаторами), коли йому розповідали речі доволі незв’язні, він потім їх збирав в чаруючу систему, але сумнівну щодо автентичности. Проте, задля уникнення можливих непорозумінь при розгляді іншої культури, можна послуговуватись відносно “нейтральним” описом.

Критерії оцінювання – зовсім інша справа, вони залежать від наших коренів, наших вподобань, наших звичок, наших пристрастей, від системи оцінок, якою ми користуємось. Приклад: чи ми вважаємо, що продовження середньої тривалости життя з сорока до вісімдесяти років має цінність? Особисто я в це вірю, проте, багато містиків можуть мені сказати, що при порівнянні життя розпусника, який прожив 80 років і життя святого Луі де Ґонзаґа, який дожив до 23, стає зрозумілим, що життя останнього було повнішим. Але визнаємо, що тривалість життя має цінність: таким чином, медицина та західна наука є без сумніву вищими від більшости інших практик та медичних знань.

Чи віримо ми, що технологічний розвиток, комерційна експансія, збільшення швидкости транспорту мають цінність? Дуже багато є тих, хто так думає; і вони праві, коли йде мова про вищість нашої технологічної вищости. Але, і в самому серці західного світу, знаходяться ті, хто вважає: життя в гармонії з непошкодженим навколишнім середовищем є найвищою цінністю; і вони готові відмовитись від літаків, авт, холодильників задля плетення корзин та ходіння пішки з одного села до іншого, заради збереження озонового шару. Отже, щоби казати: одне краще від іншого, щоби обґрунтувати, що одна культура є кращою від іншої, недостатньо простого опису (як це робить антропологія); це виникає, коли є домовленість, що існує одна система цінностей, якої ми ніби не можемо зректися. Лише за цих умов ми можемо казати, що наша культура, для нас, є кращою. Ці останні дні дали можливість висловитись різним позиціям захисту відмінних культур, які базуються на дискусійних критеріях. Є, звичайно, своєрідні, я читав листа, відправленого з великої щоденної газети, в якому саркастично питали, на яких підставах Нобелівські премії постійно йдуть на Захід і ніколи на Схід. В частині випадків мова йде про іґнорування фактів, коли не знають, скільки Нобелівських премій з літератури йде особам з чорною шкірою та великим ісламським письменникам, і що Нобелівська премія з фізики в 1979 році пішла пакистанцю з іменем Абду Салам, і було б очевидним відкриттям твердження, що наукові винагороди звичайно доходять до тих, хто працює в науковому західному середовищі, тому, що ніхто не ставив під сумнів те, що західні наука та технологія зараз знаходяться в аванґарді.

Аванґарді чого? Науки і технології. Невже порівняно з іншими, критерій технологічного розвитку постає абсолютним? Пакистан має атомну бомбу, а Італія її не має. Отже, ми маємо нижчу цивілізацію? Де краще жити – в Ісламабаді чи в Аркорі? Учасники діалогу нас запитують про повагу до ісламського світу і цікавляться, як бути з людьми, подібними до Авіценни (який народився в Бухарі, недалеко від Афґаністана) та Аверроеса – прикро, що ніколи не цитують нікого, окрім цих двох, хоча вони існували серед інших, і шкода, що не йде мова про Аль-Кінді, Авенпасе, Авіцеброна, Ібн-Туфейля, чи про великого історика XIV століття Ібн Хальдуна, що відомий на Заході як батько суспільних наук. Треба нагадати, що іспанські араби виплекали географію, астрономію, математику та медицину, в той час як західний світ залишався в цьому позаду.

Все це дуже вірно, але це не арґументи, бо таким чином наші рефлексії повертаються до того, що Вінчі, шляхетна тосканська спільнота, є вищою від Нью-Йорка, тому що Леонардо народився у Вінчі, тоді коли в Мангатані троє індіанців, сидячи на своїй землі більше, ніж 150 років, очікували, поки не прийдуть голяндці і придбають цілий півострів за 24 доляри. І все ж таки, без бажання кого-небудь образити, сьогодні центром світу є Нью-Йорк, а не Вінчі.

Дивні речі. Нема потреби нагадувати, що іспанські араби були дуже толерантними щодо християн та жидів в епоху, коли ми влаштовували ґето. Чи Саладдін, коли завоював Єрусалим був милосерднішим, аніж християни до сарацинів, коли завоювали Єрусалим? Це все дуже вірно, але зараз в ісламському світі існують фундаменталістські та теократичні режими, які не толерують християн, і бін Ладін не був надто милосердним з Нью-Йорком. Бактрія була перехрестям великих цивілізацій, але зараз таліби обстрілюють статуї Будд. В свою чергу, французи влаштували масакру Святого Бартоломея, але зараз ніхто не скаже, що вони варвари.

Не треба домагатись від історії арґументації, бо вона – двосічний меч. Турки садили на палю (і це зле), але ортодоксальні візантійці виколювали очі своїм кревним, а католики спалили Джордана Бруна. Сарацинські пірати останніх не пасли, але корсари її британської величности, помічені її літерами, піддавали крові та вогню іспанські колонії на Карибах. Бін Ладін та Саддам Гусайн є жорстокими ворогами західної цивілізації, але в і ній ми маємо панів, що називаються Гітлер та Сталін (Сталін не був позбавлений східного колориту, але вчився в семінарії та читав Маркса).

Ні, проблема критеріїв формулюється не в історичних термінах, а в сучасних. Один з найдостойніших аспектів західних культур (вільних і плюралістичних, і ці цінності ми визнаємо за найважливіші) є те, що вже дуже давно припускається можливість різних, нехай і взаємосуперечливих, критеріїв оцінки різних проблем. Наприклад, можуть вважати позитивним продовження життя і визнавати поганим забруднення навколишнього середовища, хоча зазвичай великі лабораторії, де вивчають навколишнє середовище, мають, в свою чергу, такі системи сполучення та постачання, що активно забруднюють.

Західна культура навчилась розробляти об’ємний вільний погляд на суперечності. Можливо вони ще не вирішені, але принаймні вони нам добре відомі та усвідомлені. В результаті, всі дебати щодо ґлобалізації чи її відсутности, підвладні збуренню тими, хто хоче все зобразити чорним. Як висловити стерпну квоту для позитивної ґлобалізації, щоб уникнути ризиків та несправедливостей ґлобалізації розбещеної? Що треба зробити аби збільшити тривалість життя мільйонів африканців, вмираючих від СНІДу (та відвести спрямований на нас удар), без погодження зі світовою економікою, що породжує тих, хто вмирає від голоду, хвороб та СНІДу, й що робити з нашими зусиллями у продукуванні забруднених харчів?

Але ця справедлива критика наших критеріїв твориться сміливістю Заходу, що прагне зрозуміти, який саме момент питання про критерії є найделікатнішим. Невже є справедливим та прийнятним для суспільства зберігати банківську таємницю? Багато хто думає, що так. А якщо цей секрет дозволяє терористам тримати свої рахунки в таємниці в лондонському Ситі? Чи в цьому разі захист “privacy” є цінністю позитивною, чи радше сумнівною?

Ми постійно піддаємо наші критерії дискусії. Західний світ дійшов до того, що дозволяє своїм громадянам нехтувати всіма позитивними цінностями з погляду критеріїв технологічного поступу та ставати буддистами чи жити в комунах, де не використовують жодного шинного транспорту, а лише фіри з кіньми. Школа має вивчати, аналізувати та обговорювати критерії, які творять наші пристрасні ствердження.

Захід присвячує гроші та енергію на вивчення побуту і звичаїв Інших, але ще ніхто не надав реальної можливости іншим вивчати побут та звичаї Заходу, під цим розуміємо не те, що вивчають в заморських школах про Білих, чи коли найбагатші Інші їдуть на навчання до Оксфорду чи Парижу – і погляньте в подальшому на тих, хто повернувся: після того, як вони закінчили свої студії на Заході, вони повертаються, щоби організувати фундаменталістські рухи, тому що вони відчувають почуття солідарності зі своїми співвітчизниками, які не мають можливости набути таку освіту. Проте це давня історія: колись інтелектуали, що виборювали незалежність Індії, брали уроки в англійців.

Уявіть, що ісламські фундаменталісти запрошують колег до обговорення проблем християнського фундаменталізму (який не завжди збігається з католиками, але частіше з американськими протестантами, які фанатичніші за послідовників аятоли, вони шукають можливості викорінити в школі будь-яку згадку про Дарвіна). Я вірю, що антропологічне вивчення чужого фундаменталізму дозволить краще зрозуміти природу свого. Вони вивчають нашу концепцію священної війни (я можу порадити багато цікавих текстів, деякі досить свіжі) і вони можливо мають критичніший погляд на ідею священної війни, яка існує в них.

Ми є плюралістичною цивілізацією, оскільки дозволяємо будувати в себе мечеті. І ми не заборонятимемо їх лише через те, що християнські місіонери запроторені до в’язниці в Кабулі. Якщо би ми зробили це, то майже би не відрізнялись від талібів. Критерій толерантности до відмінностей є безумовно найсильнішим та найменш суперечливим критерієм при оцінці культур. Ми вважаємо свою культуру зрілою тому, що вона терпляче ставиться до культурних відмінностей. Але якщо людина, що вважає західну культуру своєю, не поділяє її толерантности, то вона не може вважатись цивілізованою. Ми сподіваємось: коли ми даємо дозвіл на будівництво мечетей в нашій країні, ми доб’ємось, що в інших країнах будуть коли-небудь збудовані християнські церкви. Чи принаймні того, що там не будуть розстрілювати статуї Будд із гармат. І якщо ми віримо в справедливість власних критеріїв, то так воно і буде.

Переклав Антон Борковський

(число "Ї", 2002, № 25)

Мілан Кундера

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

Суперечності Европи, яку я називаю Центральною, допомагають нам розуміти, чому за останніх 35 років драма Европи була сконцентрована там: велике угорське повстання 1956 p та кривава різанина, що сталася після цього; Празька весна та окупація Чехо-Словаччини в 1968 p.; польські заворушення 1956, 1968, 1970 та останніх років. Кожне з них окремо користувалося підтримкою майже всього населення. І в усіх випадках жоден з місцевих режимів не зміг би захистити себе більше трьох годин без підтримки Совєтського Союзу. Сказавши це, ми вже не можемо вже вважати, що те, що сталося в Празі або Варшаві, є драмою Східної Европи, радянського блоку, комунізму; то драма Заходу – того самого Заходу, який, обкрадений і переміщений, усе ж таки наполягає на тому, що він захищає свою ідентичність.

Ідентичність народу, ідентичність цивілізації відбито та сконцентровано в тому. що створив розум, в тому, що відоме як “культура”. Якщо цій ідентичності загрожує відмирання, культурне життя стає відповідно інтенсивнішим, аж поки сама культура не стає живою вартістю, навколо якої збираються люди. Ось чому в кожному з заворушень Центральної Европи колективна культурна пам’ять та сучасні творчі намагання взяли на себе таку велику і вирішальну роль – значно більш й набагато вирішальнішу, ніж у будь-якому иншому европейському масовому потрясінні.

У Центральній Европі, на східному кордоні Заходу, кожний народ був особливо чутливий до загрози від російської могутности. Причому не лише поляки Франтішек Палацький, великий історик і найвидатніший чеський політичний діяч XIX сторіччя, написав 1848 p знаменитий лист революційному парламентові Франкфурту, в якому виправдовував подальше існування Габсбурзької імперії як єдино можливого бастіону супроти Роси, “цієї держави, яка, вже сьогодні, досягнувши величезних розмірів, збільшує свою силу поза можливості будь-якої західної країни”. Палацький попередив проти імперіалістичних амбіцій Росії: вона намагалася стати “світовою монархією”, вона шукала світового панування. “Російська всесвітня монархія, – писав Палацький, – була б неймовірно величезною загрозою, незмірною та безмежною катастрофою”.

Палацький уважав, що Центральна Европа повинна бути сім’єю рівноправних націй, кожна з яких, поважаючи инші нації, забезпечивши собі надійне існування під захистом сильної, об’єднаної держави, могла б також плекати свою індивідуальність. І ця мрія, хоч ніколи повністю не здійснена, залишила за собою глибокі сліди та впливи. Центральна Европа палко бажала бути сконденсованим варіантом самої Европи в усьому своєму культурному розмаїтті – мала суперевропейська Европа, зменшена модель Европи, що була б складена з держав, створених за одним правилом найбільша різноманітність у межах найменшого простору. Як могла Центральна Европа не бути заляканою, зіткнувшись з Росією, заснованою за протилежним принципом найменша різноманітність у межах найбільшого простору?

І дійсно, ніщо не могло бути таким чужим Центральній Европі та її пристрасті до різноманітности, як Росія одноманітна маса, що все уніфікує та централізує, сповнена рішучости перетворити всі народи своєї імперії (українців, білорусів, вірменів, латишів, литовців та инших) в єдиний російський народ (або, як звичайно висловлюються в цьому столітті узагальненої словесної містифікації, в “єдиний совєтський народ”).

Але чи не є мій підхід у протиставленні Росії та західної цивілізації занадто абсолютний? Чи Европа, хоч і поділена на Схід і Захід, все ще єдина одиниця, базована на стародавньому грецькому та юдео-християнському мисленні?

Безсумнівно. Упродовж усього XIX сторіччя Росія, приваблена Европою, все ближче й ближче тягнулася до неї. І зачарування було взаємне. Рільке стверджував, що Росія була його духовною батьківщиною, і ніхто не уникнув впливу великих російських романів, що залишаються невід’ємною частиною загальноевропейської культурної спадщини.

Так, це правда, заручини на тлі культури між двома Европами залишаються величним і незабутнім спогадом. Але не менш правдивим є й те, що російський комунізм енерґійно відживив стару антизахідну одержимість Роси, брутально спрямувавши її проти Европи.

Росія не є моїм фахом, і я не маю бажання блукати серед її величезних складностей, з якими я не дуже обізнаний. Я просто хочу ще раз наголосити на східному кордоні цивілізації – більше, ніж деінде – на Росію дивляться не просто як на ще одну европейську державу, але як на окрему цивілізацію, як на иншу цивілізацію.

Центральна Европа як родина малих народів має свою власну візію світу, візію, базовану на глибокому недовір’ї до історії. Історія, ця богиня Гегеля та Маркса, це втілення рації, що судить нашу долю, це історія завойовників. Народи Центральної Европи – не завойовники. Їх неможливо відокремити від европейської історії, вони не можуть існувати поза нею, але вони репрезентують хибний бік історії, вони – її жертви та невдахи. Джерелом їхньої культури, їхньої мудрости, “несерйозного духу”, що насміхається над величчю та славою, є цей незаплямований погляд на історію. “Не забувайте, що тільки опираючись історії як такій, ми можемо протиставитися історії нашого дня”. Я б не бажав нічого кращого, як вигравіювати цей вислів Ґомбровіча над вхідними воротами до Центральної Европи.

Отже, саме в цій смузі малих націй, які “ще не загинули”, вразливість Европи, вразливість усієї Европи, була найпомітніша раніше, ніж деінде. Фактично в нашому сучасному світі, де влада має тенденцію до все більшої концентрації в руках нечисленних великих держав, всі европейські країни ризикують стати малими народами, розділивши долю центральноевропейських народів. Під тим оглядом доля центральної Европи передує долі Европи в цілому, і її культура набуває величезної актуальности.

Тарас Возняк

СХІДНО-ЄВРОПЕЙСЬКЕ ДЕЖАВЮ

Тема сьогоднішнього зібрання шанованих диспутантів у Цюріху, в самому центрі Європи, на конференції з назвою «Де є Центральна Європа?» — проблема пошуку та самоідентифікації Центральної Європи. Напевно, хтось її загубив, якщо знову, вже вкотре, шукає. Очевидно, що у переддень найбільшого розширення Європейського Союзу (а Європу я б асоціював саме з ЄС — і хай мені вибачить маленька горда та незалежна Швейцарська Конфедерація) — до нього ввійде ще десять (!) держав, ця тема більш ніж актуальна.

Актуальна для «старих» членів ЄС, які санкціонували це розширення й опинилися у новій для себе ситуації, адже всіх складностей цього розширення передбачити не можна. Вони опинилися сам на сам із партнерами, яких насправді ще добре не знають. Невдача з прийняттям Європейської Конституції чи епопея з війною в Іраку вже показали, що країни ЄС матимуть різні й погляди на своє майбутнє.

Так само тема нового переосмислення геополітичної констеляції у нашій частині світу важлива і для нових членів співтовариства, що займають пасмо від Німеччини, Австрії та Італії до нового кордону ЄС, яким насправді є «старий добрий» кордон СРСР. Прибалтійські країни — виключення, що тільки підтверджує правило.

Мені видається дуже символічним, що в силу певних обставин на сьогоднішньому диспуті, я б сказав у «європейському оркестрі», не буде представників України. Бо що українці мають врешті-решт до свята розширення Європейського Союзу, чи до проблематики Центральної Європи?

Для України у загальноєвропейському процесі відведено роль «фігури умовчування». Зрештою, вона й сама за 13 років незалежності на щось інше не спромоглася. Про неї не говориться, щодо неї у Брюсселі не приймається жодних істотних рішень. Її не бачать ані як члена ЄС, ані як асоційованого члена ЄС; як партнер ЄС вона насправді не цікава — якщо б інтерес був, то відношення до неї було б іншим. Для Брюсселя Україна є радше курйозом. Поки що, не таким одіозним, як Білорусь. Хоча, звичайно, офіційна позиція української влади декларує прагнення інтеграції з ЄС та євроатлантичний вибір України. Деклараціями все і завершується.

На сайті журналу «Ї» (www.ji-magazine.lviv.ua) вже більше року висить надрукована у знаковій для українських європоцентристів львівській газеті «Поступ» карта майбутньої Європи, яка відображає те, як (на наш погляд) її бачать із Брюсселя, — на цій карті між Європейським Союзом та Росією замість України хлюпочеться море. України просто немає! Очевидно, що для всіх це була б ідеальна ситуація. Однак Україна все ж є — і це проблема. Поки що ЄС дає собі раду з нею просто її ігноруючи, для ЄС Україна — країна non grata. І не тільки тому, що у ній є такий, а не інший політичний режим. Почасти форма політичного режиму в Україні є результатом повної ігнорації цієї країни з боку Брюсселя, а не тільки свідченням неспроможності самого українського народу чи підступів Москви.

Однак залишається декілька справ, які шановному зібранню, на мою думку, варто було б все ж прийняти до відома. Дискутуючи про Центральну Європу, ми повинні визначитися принаймні з двома термінами — «Європа» та «Центр».

Що стосується терміна «Європа», то напевне всі погодяться, що він для кожного з диспутантів асоціюється з чимось позитивним, гідним, цивілізованим і водночас (!) успішним. До такої Європи хотіли б бути причетними всі. Особливо нові члени європейського співтовариства.

Однак мусимо згадати, що історично були різні визначення «Європи». По-своєму підходили до окреслення «Європи» географи — для них важливими були гірські хребти та моря. Вони окреслювали територію, яку відважно називали «Європою». І тоді вона сягала Кавказу та Уралу. Ці межі Європи і донині актуальні у початкових школах країн постсовєтського простору.

По-своєму окреслювали та окреслюють межі Європи політики. Їхні критерії не такі стійкі, як у географів. Вони керуються політичною доцільністю, яка інколи підмінялася простою куртуазією, або ж відкритим цинізмом

Генерал Де Голль з висоти свого зросту сміливо обмежив Європу Уральськими горами, розрубавши єдине тіло СРСР, а насправді Росії, навпіл. Не зрозуміло тільки, що робити Росії з своїм Сибірським «хвостом» (75% території з 20% населення)?

Натомість юний Європейський Союз (під тиском США) відважно запропонував Турецькій Республіці стати його членом (5% території Європи до Босфору). Тим самим геополітики посунули межі ЄС до Тигру та Євфрату — колиски цивілізації. У грудні 2004 р. за цю «відвагу» треба буде відповісти, підписавши (чи ні) з Туреччиною план дій щодо її вступу до ЄС; чи, може, і далі дурити довірливих турків. А це вже небезпечно. Зараз їх у Берліні більше, ніж було під Віднем 1683 р., коли Центральну Європу врятував король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський (не без участі запорізьких козаків Семена Палія).

Дуже цікаву позицію у цьому питанні зайняв Державний департамент США — після дуже короткого періоду, коли навіть Україну включили до «Європи», він просто не окреслює, що собою являє простір від Перемишля до Владивостока. Парадоксальним чином цього простору немає у багатьох американських атласах (і це не жарт). Американські політики просто дезорієнтовані. Очевидно, для них увесь цей простір є тим, що російські націоналісти називають Євразією, натомість їхні російські опоненти іронічно називають Азіопою. України у цій концепції взагалі немає, оскільки у неї немає її азійського «хвоста». На жаль, без приєднання до Росії Україні так і не вдасться стати справжньою євразійською країною.

Водночас не можна не зауважити, що все це справи давно минулі — грішки старих політиків. Натомість тепер термін «Європа» абсолютно брутально експропрійований на користь Європейського Союзу — насправді саме ЄС називає і бачить себе Європою. З цим можна погоджуватися чи ні. Однак так вже є і так буде. І українці та всі інші мають із цим погодитися.

Слід, напевно, згадати і гуманітаріїв, які після європейської катастрофи 1945 року почали шукати підстави для творення нової Європи. Вони шукали духовних основ Старого Світу, посилалися на християнство. Однак саме в «Європі» воно почало підупадати і дивним чином розвиватися у Латинській Америці. Більш строгі дослідники окреслили межі «Європи» латинським світом чи світом латинського християнства, відсікаючи постправославні комуністичні країни — і щонайперше Росію. Натомість спадкоємці грецького письма та грецької християнської традиції у цю концепцію Європи не вписувалися. Спадкоємці «грецької» чи «візантійської» традиції з «Європи» просто викидалися. Правда, місце Греції у новому проекті ЄС ставало для цих латинських пуристів дещо затуманеним. Крапку в цій справі спробував поставити Семюел Гантінгтон, який з рішучістю американського неофіта розрубав цей гордіїв вузол та відсік православно-ісламський (?) світ від латинського. Притому навіть не зауважив, що розрубав навпіл Україну та Білорусь. А Грецію (колиску європейської цивілізації) взагалі (і справедливо!) викинув з європейської цивілізаційної єдності. Однак тоді наші європейські колеги мали б поставити собі запитання — а що таке духовна Європа без Греції?

Дехто з більш тонких дослідників покликалися на «демократичну традицію», однак про це було важко говорити після двох десятиліть нацизму та фашизму в самому центрі Європи. Особливо — самим європейцям.

Таким чином, точного окреслення духовних підвалин «Європи» так і не знайшли, хоча списів було поламано чимало. Очевидно, цю тему так і слід залишити відкритою для того, щоб при європейських університетах все ж якось існували численні кафедри, що її розробляють. Зрештою, пошук власної ідентичности ніколи не має завершуватися, це щоденний процес.

Та ми розуміємо, що всі ці інтелектуальні пошуки є тільки спробою сакралізувати певні політичні та економічні реалії. Європейський Союз побудований більшою мірою на економічному та політичному інтересі, ніж на християнстві.

Отож, через кілька днів ми матимемо розширений Європейський Союз, а точніше — розширену Європу, яка… закінчуватиметься на теперішньому польсько-українському кордоні. З цього місця у даному тексті я вживатиму термін «Європа», окреслюючи Європейський Союз — так буде простіше, коротше і чесніше. Маю надію, що за кілька років Європа пошириться і до румунсько-українського кордону. Шкодую, що немає українсько-албанського.

Очевидно, що Україна участі в цьому процесі не братиме. Вона залишається поза межами «європейського проекту». Хоча не хоче (поки що) брати участі в російському «євразійському проекті» творення нової модернізованої «ліберальної (і не дуже) імперії». Україна залишається «поміж», на дні моря, як свідчить наша карта. Запропонований італійцями статус «нового сусіда ЄС/Європи» викликав в Україні або роздратування, або гомеричний сміх — нарешті Польща та Угорщина знайшли свого «нового сусіда»!

І тут ми можемо перейти до окреслення терміна «Центральна». Яка ситуація складається для країн, що входять у цю по-новому окреслену та структуровану Європу? Вони потрапляють у нову геополітичну ситуацію.

Свого часу, коли континент був розділений навпіл Берлінською стіною, Мілан Кундера написав свою програмну статтю «Трагедія Центральної Європи». Українські дисиденти того часу ретельно передруковували цю статтю в українській самвидавній та еміграційній пресі. Зробив це і наш журнал «Ї». Однак даремно шукати у ній згадку про Україну. Для Мілана Кундери Україна вже тоді була поза його баченням Центральної Європи — радше вона була складовою тієї Совєтської Росії, яка поневолила його центральноєвропейську Чехію. Наївні українські дисиденти цього тоді не зауважили. Статтю він розпочинає з боротьби за європейськість, з угорського повстання 1956 р. та відомої фрази директора агенції новин угорського радіо: «Ми готові померти за Угорщину та Європу». Автор очевидно не підозрював, що аж до початку 50-х все ще тривали останні бої десятилітньої партизанської боротьби проти совєтів «За Україну та Європу» на Західній Україні. І тисячі українців не теоретично, а реально гинули і за Україну, і за Європу, як вони, наївні, її бачили. Очевидно, він і не підозрював, що за десятиліття цієї боротьби через неї до сталінських концтаборів пройшло 150 000 українських партизанів! Так само, як і я не знаю, скільки сотень тисяч чеських партизан зі зброєю в руках боролося у 40—50-х роках із совєтською окупацією.

Можливо, когось шокує моя така політично некоректна фраза. Однак я відважуся на неї з огляду на те, що чи не кожен другий з мого покоління є дитиною, хто відбув за цю зовсім не інтелектуальну, а збройну боротьбу щонайменше по 10 років сталінських концтаборів, і для нас це не проста політична чи інтелектуальна спекуляція, а історія наших родин. Я знаю відповідь на цю мою політичну некоректність — Кундера одразу дав її, щоправда, це стосувалося Росії (але для нього Україна і СРСР/Росія, підозрюю, це одне і те ж, тому ми, в тому числі і я, повинні відповідати і за поразку СРСР), — «Я волів би не знати їхнього світу, що він коли-небудь існував». Трагедія України його, природно, не цікавить. Тому цілком справедливо Україні місце саме на дні моря, а не у цюріхській дискусійній залі, де обговорюються проблеми Центральної Європи.

Для Кундери Центральною Європою є саме ті країни, що входять до ЄС, — Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина. Центральноєвропейським він наївно вважає простір, «замкнутий між Німеччиною та Росією». Однак сам термін Центральної Європи (Mitteleuropa) історично стосувався (і я сподіваюсь буде стосуватися) саме Німеччини і, можливо, її ближчої німецькомовної периферії (а у перспективі, можливо, і Швейцарії).

З огляду на політичні резони, цей термін у модерному ЄСівському політичному дискурсі було замінено різного роду евфемізмами, як от «стара Європа», «Kerneuropa», «Європейське ядро». Вже тепер очевидно, що до цього «Європейського ядра» ввійдуть Німеччина, Франція та Бельгія. Вже зараз ми бачимо реальне формування справжньої Центральної Європи. Причому підставами для того, щоб саме так називати цей неформальний клуб у ЄС, є не їхнє географічне розташування чи духовна єдність, а реальний рівень економічного, суспільного розвитку, а отже політичні та економічні інтереси. Країни «Європейського ядра» дуже випереджають (і надовго) у своєму розвитку не лише країни на схід від них, але й країни на південь від них. Особливу, я б сказав, трансатлантичну позицію у ЄС формує Велика Британія, яку в цьому сенсі чи не єдину можна назвати західноєвропейською (читай трансатлантичною) країною. У свою чергу, особлива група країн формуватиметься довкола Середземномор’я — тут творитиметься своя Південна Європа зі своїми специфічними потребами та цілями.

Натомість країни між Німеччиною та «не-Європою на сході» (Молдовою, Україною, Білоруссю та Росією), хоч як це сумно, знову опиняються у справжній Східній Європі. Отаке от гірке deja vue. І справа не в тому огидному таврі Східної Європи, яке відкидав Мілан Кундера. Група цих країн, хочуть вони того чи ні, мають свої специфічні інтереси, свій рівень економічного та суспільного розвитку; і тому неминуче складуть доволі єдину щодо своїх потреб групу держав, які розміщені на сході Європи, на схід від «Європейського ядра». І саме як на Східну Європу з огляду на всі ці реалії дивитимуться і дивляться на них їхні старі партнери з ЄС.

Далі на схід, як ми домовилися у відповідності з запропонованою мною картою, розпочинається море. Для того, щоб зняти якісь образи з боку наших нових східноєвропейців, мені здається, що, дискутуючи про країни цього пасма, ми повинні згадати, як називалася імперія, що її досі ностальгічно згадують у всьому цьому регіоні — згадати старий добрий Oesterreich, який зовсім не комплексував з того, що є саме східною імперією. А тому нашим новим європейцям, гадаю, не слід комплексувати щодо назв і не видавати з себе центр чогось, чого не існує, — бо Європи від Атлантики до Уралу просто не існує. Це тільки забавка для старомодних географів, але не політична чи економічна реальність. І новим східноєвропейцям, і новим східним не-європейцям потрібно просто усвідомити своє актуальне місце у новому континенті, що постає на наших очах. Колись цивілізаційним центром Європи був Константинополь. Однак зараз з політичної та економічної точок зору це нічого не означає.

З допомогою старих членів ЄС нові держави — члени співтовариства за останні 10 років ефективно модернізували своє суспільство та економіку. Зрушення величезні. Тому вони повинні бути вдячними старому ЄС. Однак не мають забувати і того, що насправді початок цього процесу поклав крах СРСР, що нищівно програв холодну війну з США.

Звичайно, вступ нових членів до ЄС необхідний та санкціонований «Європейським ядром». Європі потрібні нові виробничі потужності, нові ринки, більше робочих рук. Стара Європа катастрофічно старіє, не останнє місце відіграє і питання безпеки — «Європейське ядро» ніжно оповите і захищене з усіх боків (шкода тільки, що сучасний тероризм не бачить у новітніх «буферних зонах» ніякої перепони). У цьому сенсі країни Нової Східної Європи відіграють свою неоціненну роль. Вони творять собою смугу безпеки та контрольованого Брюсселем стабільного розвитку. Вони не посилюють своїм ресурсом конкурентів ЄС. Вони ізолюють «Європейське ядро» від неоімперських проектів Росії та вибухових імпровізацій на Балканах. Водночас вони ізолюють «Європейське ядро» і від нового глобального фронту протистояння з ісламським світом, наразі залишивши всі негативи цього протистояння американцям, ізраїльтянам та росіянам.

З огляду на питання безпеки, Європейський Союз останні кілька років активно розбудовує та укріплює нові європейські кордони, перетворюючись на «фортецю Європи». По суті, силами ЄС реалізовується старий договір Ріббентропа—Молотова. Новітній кордон ЄС на сході майже точно відображає інтенції цих старих, таких далекоглядних геополітиків. Звичайно, при цьому (для заспокоєння «нових сусідів» та «нових членів») багато мовиться про «прозорість» і «цивілізованість» нових/старих кордонів. Багато дискутується про комп’ютеризацію операцій на кордоні, про електронне стеження за кордоном, про те, що цивілізаторами (з огляду на корупцію) на українсько-польському кордоні будуть німецькі (європейські) митники. Декларується розширення «простору свободи», «простору вільного пересування». Однак залишається запитання — для кого розширюється той простір свободи і вільного пересування? Принаймні не для українців. Україну (і що найгірше — 48 млн. українців), як зачумлену територію, за кілька останніх років з усіх боків оточили візовими стінами. Щоправда, не закрили кордон з Росією, неначе м’яко підштовхуючи її назад у російські імперські рамки. І в цьому сенсі вона нагадує зараз зовсім не «нового сусіда Європи», що щасливий від того, що остання для нас стала ближчою, а загнаного у кут щура. Щура неєвропейського. Хоча, звичайно, на світських раутах ми вітатимемо чергове розширення ЄС, яке є великим шансом для нас, яке наблизить нас до Європи, яке гуманізує та цивілізує наші кордони, яке… яке… і т.д. і т.п.

http://www.zn.kiev.ua/ie/show/492/46351/

Антонін Лієм

Чому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій?

Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність.

Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору.

Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія.

Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу.

Чи справді існує щось таке, що характеризує центральноевропейську культурну ідентичність? Письменник Ґеорґі Далос вважає, що сьогодні центрально-европейська література створюється по всьому світі. Я вважаю цей вислів дуже важливим. Бо що таке історія культури цього простору? Якщо правда те (а я вважаю це правдою), що европейська спадщина полягає у “громадянському суспільстві”, яке в межах цього простору зайшло найдалі на Схід, то де ж закінчується такий досвід, а разом з ним і Центральна Европа? Ми знаємо, що сьогодні в Росії такі дискусії ведуться дуже серйозно. Нещодавно ми почули від одного радянського філософа у Франції запитання: що означає бути европейцем? Існують европейці від народження, і є такі, котрі мусять собі на це заслужити. Це тривалий шлях, якщо не мати за собою традиції “цивільного суспільства громадян” і прагнути його здобути, доробитися до такого суспільства і такої історичної перспективи. Тут потрібні велике терпіння і мужність.

Я думаю, що Центральна Европа – це східний край европейської спадщини. Але саме тут ця спадщина перебуває у найбільшій небезпеці. Отже, ознака Центральної Европи – це захист тієї спадщини, утвердження приналежности не до Східної Европи, а до традиції Ренесансу, Просвітництва, Европеїзму, “громадянського суспільства”.

Усі малі центральноевропейські країни позначені яскраво вираженим націоналізмом, національними рухами. Однак цей націоналізм, на противагу, скажімо, до европейської Півночі, веде не до провінціалізації та замкнутости, але від початків має космополітичний характер. Центральноевропейські слов’яни були з двох боків оточені небезпекою – російською (слов’янофільською) та німецькою. Тому польські націоналісти і романтики, чеський національний рух та угорці повернулися до інших частин Европи, тому їх космополітизм та їхня традиція були і залишаються під французьким, англійським та італійським впливами. Коли в Богемії відновлено рідну мову, то протягом короткого часу слід було довести, що ця мова здатна висловлювати усе те, що висловлюють інші мови.

Так склалося, що у XIX сторіччі світову літературу перекладали на мову, яка колись не існувала. Це досягнення призвело до космополітизму чеського націоналізму, так і польський романтизм привів до космополітизму польського націоналізму.

Характер центральноевропейської культури полягає у зіткненні багатьох культур. Це не є культура з австрійськими чи слов’янськими ознаками. У Західній Европі контакти між культурами розглядаються зовсім інакше. Там роблять спроби черпати з різних джерел і европейських, і неевропейських культур, щоб об’єднати їх під одним дахом. Ці намагання іноді бувають навіть конвульсивними, вони не належать до буденного життя. Західноевропейські народи завжди були самостійними культурними утвореннями. Співіснування і накладання культур, релігійна толерантність – це для них нове і ще не осмислене.

Щось подібне маємо і в Сполучених Штатах: якщо придивитись до політичного і культурного життя, то можна розпізнати, що більшість осіб, яка в американській зовнішній чи культурній політиці мають космополітично-европейську орієнтацію,– европейського або гебрейського походження, що певною мірою одне і те ж. Цей внутрішній, несвідомий і не снобістський космополітизм, як на мене, – це складова частина центральноевропейськорї історії. Ми, центральні европейці, позначені цією історією. Вона спільна для всіх нас.

Яка ж роль Австрії у культурі цього реґіону? Гадаю, насамперед – це внесок австрійсько-гебрейської культури, який був і залишається дуже важливим. Сюди ж додається і другий внесок: австрійська культурна ідентичність завжди мусила утверджувати себе супроти німецького націоналізму. Цей тиск і досі все ще в Австрії відчутний. Утвердити свою ідентичність означає теж і заглянути крізь Німеччину далі, у решту світу. Я вважаю, що в цьому сенсі Відень був космополітичним у всьому найкращому, що він створив, що мислив і що належить до традиції австрійської культури.

Кундера одного разу сказав: “Ми ніколи не вважали, що нам ґарантоване наше національне існування. Навпаки: для великих народів це було само собою зрозумілим. Натомість майбутнє існування народів Центральної Европи завжди було тимчасово суспендованим. Воно було, але так само легко його могло і не бути. Коли один молодий студент у Франції захотів написати фарс про своїх гімназійних учителів, він спробував знайти країну, якої не існувало. Ця країна називалася Польща, а король Польщі звався Убу. Польщі не було. Існувала Богемія, але не як самостійна країна чи народ. Ця країна офіційно не мала власної мови.

Що ж постало із такої ситуації? Дуже глибоке відчуття, що існування знову і знову у небезпеці, відчуття непевности за власне майбутнє. Це має багато спільного з гебрейською культурою. Така ж схильність до самоіронії. Самоіронія – це зброя, яка завжди була у центральноевропейській культурі, у більшій мірі, ніж в будь-якій іншій. Коли я говорю “центральноевропейський”, то маю на увазі теж і “австрійський”. Самоіронію знаходимо і в Музіля, і в Броха, так само, як і в чеських та угорських авторів.

Звідси випливає наступне запитання – географічне. Де знаходиться Центральна Европа? Чи це справді лише колишня монархія Габсбурґів? Я у цьому не дуже впевнений. Ті ж ознаки я бачу не лише у Кракові, але й у Варшаві і Познані, Ґданську. Дуже чіткі вони і у Швайцарії. Як на мене, то Дюренматт і Фріш – прекрасні центральноевропейські письменники. У них є все, що притаманне й іншим – те саме відчуття, той самий світогляд, ті ж побоювання, та ж їдка іронія та самоіронія тощо. Той самий стиль знаходимо і в Трієсті.

Для мене складність виникає у зв’язку з ідентифікацією “німецько-рейхової” частини Центральної Німеччини. Мені важко уявити, що Берлін не вважають центральноевропейським містом. Однак наскільки саксонська чи прусська традиції є центральноевропейськими? Я не наважуся стверджувати щось конкретне щодо цього. Те саме я сказав би і про Баварію, Мюнхен, але я вважаю, що Ґюнтер Ґрасс – центральноевропейський письменник. Він сам це знає краще за будь-кого.

Хочу згадати ще одне ім’я, а саме – Карел Чапек. Він – важливий доказ того, що я думаю. Хоча б тому, що Чапека загнали у гріб вороги космополітизму, в той час, коли проголошували хвалу Центральній Европі. Не слід забувати також (мені здається, це пройшло повз увагу Мілана Кундери), що Центральну Европу вихваляли не у 1948 році і не в 1944 в Ялті, а у 1939 у Мюнхені. Якби не було Мюнхена, не було б і Ялти, не було б і 1948 року чи інших наслідків. Про це особливо люблять забувати ті, хто підписався в Мюнхені.

По-друге, труднощі для мене виникають і з ідентифікацією Росії. Центральна Европа, насамперед слов’яни, мусили утверджувати себе не тільки стосовно Німеччини шляхом “дивного” космополітизму. Тому чехи майже добровільно ринули в обійми панславізму і тим самим ще на певний час врятувалися. І навпаки – поляки чинили опір обом сторонам – за допомогою космополітичної культури та великої релігійної традиції дотримання толерантности, про яку не слід забувати. Думаю, що Польська церква була однією з найтолерантніших серед усіх католицьких помісних Церков, і европейський протестантський рух знав про це, наприклад, чехи, кальвіністи.

Узагальнюючи, можна було б сказати, що усі малі країни мусять “вийти із самих себе”, щоб підтримати і зберегти власну ідентичність. Однак, на мою думку, це не стосується Північної Европи, як це демонструють фінська чи шведська культури, які, радше, замикаються самі в собі.

Що ж трапляється, коли письменник, виходець із малого народу, дозволить собі перетворити свій простір і долю свого народу на “theatrum mundi”? За це норвежці ненавиділи Ібсена, бо він, будучи в Німеччині та Італії, не приєднався до національної боротьби норвежців, наважився говорити про світові проблеми так, ніби вони – норвезькі. Джеймса Джойса ненавиділи в Ірландії, бо він те саме зробив з ірландцями, які чекали і вимагали від нього чогось іншого. Тому-то чехи віддавали перевагу Сметані перед Дворжаком, а Гашека проголосили поза законом, ледь не відлучили від народу. Донедавна те саме відбувалося у Празі з Міланом Кундерою, який був найнебажанішим письменником Богемії. Не для читачів, але для своїх колишніх “друзів”. Чому? Бо він наважився перетворити бідолашну Богемію у “theatrum mundi”.

Оце маленькі трагедії, трагічні помилки, гротескні помилки тієї ситуації, коли особливо потрібен “вихід за власні рамки”, космополітизм. Якщо національна культура забуває саму себе, своє походження і замикається у собі, то в цьому криється велика небезпека.

Переклад Стефанії Пташник

(часопис "Ї", 1997, № 9)

Мирослав Попович

НАЦІЯ ЯК GESELLSCHAFT І НАЦІЯ ЯК GEMEINSCHAFT: Український і польський досвід

Ідея розрізнення двох значень слова “нація” – як спільноти і як суспільства – увійшла в соціологію завдяки Ф.Теннісові, одному з провідних представників “розуміючої соціології”. Після публікації книги Ф.Тенніса “Спільнота і суспільство” (“Gemeischaft und Gesellschaft”, 1887) нація як спільнота, що породжується інстинктами, почуттями, органічними відносинами (Wesenwille – сутнісна чи природна воля), протиставиться нації як суспільству, раціонально організованому соціяльними інститутами (Kurwille – розсудкова воля), тобто політичній нації і громадянському суспільству. В “розуміючій соціології” другий тип спільности розглядається як вищий.

Слід було б одразу повернутися до німецького романтичного націоналізму початку ХХ ст., національних рухів “Молодої Европи”, розповісти про народження в результаті соціяльно-економічних процесів, що закінчились французькою революцією 1789 р., поняття “нація” і самої нації як феномену та інших. На мою думку, нічого спільного з формуванням буржуазних відносин і ринкової економіки раптове вторгнення слів “нація”, “патріотизм” у політичний слововжиток ХІХ ст. не має. Французи були нацією незалежно від того, чи платилося мито при в’їзді в місто, чи коливання цін у Пікардії впливали на ринок в Ґасконі і скільки днів забирала дорога з Парижа до Марселя. Проблема нації постала після встановлення республіки, оскільки необхідна була принципово нова леґітимізація влади: король був леґітимізований Божим помазанням, республіканські власті леґітимізовані іншим сувереном – Народом або Нацією. Як правова і політична проблема, проблема нації розв’язується конституціями республік, що встановлюють конкретні структури відповідальности державних інституцій перед нацією, народом, демосом (не етносом). Проблема нації як суверена і джерела державної влади в цьому сенсі є проблемою демократії.

Введення в обіг школою Макса Вебера понять die Gemeinschaft та die Gesellschaft мало інші соціяльні витоки, а саме – вибух німецького націоналізму.

Спалах німецького націоналізму та антисемітизму припадає на час об’єднання Німеччини “залізом і кров’ю”. Націоналізм набував форм релігійно-консервативної ідеології і політики, пов’язаної з антисемітизмом, а також і форм “духовного расизму”, раніше невідомих. За серією ганебних статей Ріхарда Ваґнера надходить ряд інших подібних публікацій, а 1875 р. германіст-дилетант Ґ. фон Пфістер уводить в оборот вираз “volkisch” (від das Volk – “народ”). Цей вираз у певних колах швидко витіснив слово “national” (національний) і навіть “volklich”, яке можна перекласти як “народний”; у слові “volkisch” була наявна якась конотація, що апелювала до “раси”, “кревної спільноти”, “народного духу”. Тут же з’являється вираз “deutschvolkisch” (німецьконародний) із тими ж конотаціями.

Якщо в Австро-Угорщині у зв’язку з розвитком демократичного виборчого права німці ставали поступово національною меншиною, то в об’єднаній Німеччині, що саме стала політичною нацією, підстав для національної стурбованости ніби не було. Можна, зрештою, показати, що подвоєння національної самосвідомости на відчуття приналежности до нації як до політично-правової структури та як етнокультурного “національного духу” властиве не тільки німцям. Власне, саме поняття “політична нація” двоїсте: чи це сукупність інститутів, чи та харизма, ім’ям якої благословляються інститути на владу?

Орієнтацію на націю як соціяльно і правно-політично структуроване суспільство, а не як на невловимий Volksgeit, народний дух, що виражає єдність етносу і вимагає мітології, а не раціональної свідомости, – таку орієнтацію приймають ліберально-демократичні кола і сьогодні. І, хотіли б ми цього, чи ні, реальністю є також орієнтація на Volksgeit.

На мою думку, Gesellschaft і Gemeischaft є окремим прикладом куди загальніших типів соціальних спільностей, схарактеризованих англійським етнологом Віктором Тернером як структура і антиструктура (комунітас).

Тернера цікавить не тільки світ норм, порядку, структури, а й світ невпорядкований, котрий, як він показує, завжди сусідує з жорсткими соціяльними структурами. “Наявні ніби дві “моделі” людського взаємозв’язку, що накладаються одна на одну і чергуються. Перша – модель суспільства як структурної, диференційованої і часто ієрархічної системи політико-право-економічних положень із множиною типів оцінок, що поділяють людей за ознакою “більше” або “менше”. Друга – розрізнювана лише в лімінальний період – модель суспільства як неструктурного або рудиментно структурного і порівняно недиференційованого comitatus громади, або навіть спільноти різних особистостей, що підпорядковані верховній владі ритуальних старійшин” (Тернер с.170). Лімінальний (від limen – поріг) стан є стан переходу, коли уже не діють норми полишеної соціальної структури і ще не діють нові норми; цей термін ветнологи ввели для аналізу переходу від однієї вікової групи до іншої, але він може бути трактований і ширше. Комунітас, – термін, що його Тернер уживає тут замість звичного “громада”, – означає саме “антиструктуру”, яка доповнює інституціоналізований, затвердлий світ структур. Потреба в “антиструктурі” вічна і реалізується в “таких, вочевидь, різних явищах, як неофіти в лімінальній фазі ритуалу, підкорені автохтони, малі народи, придворні блазні, блаженні жебраки, добрі самаряни, “нероби дхарми” (dharma bums), матрілінеарність у патрілінійних системах, патрілінеарність у матрілінійних системах і чернечі чини” (с.197).

“Комунітас проривається крізь щілини структури в лімінальність, через її околиці – в марґінальність, а з її низів – у приниженість. Майже скрізь до неї ставляться як до сакрального, або “блаженного”, мабуть, тому, що вона порушує або відміняє норми, які керують структурними та інституціоналізованими відношеннями, і супроводжується переживаннями небувалої сили . . . Справа в тому, що між людьми існує родовий зв’язок і зумовлене ним почуття “приналежности до людства”, які не є епіфеноменами якого-небудь стадного інстинкту, а являють собою продукти “людей у їх цілокупності, у всій їх повноті”. Лімінальність, марґінальність і нижче становище в структурі – умови, в яких часто народжуються міти, символи, ритуали, філософські системи і твори мистецтва” (с.198-199). Рано чи пізно члени “антиструктур” починають вимагати “чиєї-небудь влади – чи то з боку релігійної догми, чи то богонатхненного вождя або диктатора” (Там же). Починається інституціялізація комунітас, а з нею смерть “elan vital”, життєвого пориву, пасіонарності. У різних суспільствах і в різні періоди в кожному суспільстві той чи інший з цих “безсмертних антагоністів” (якщо запозичити термін, що ним Фрейд користувався в іншому смислі) стає провідним. Разом же вони складають “людську мову” відносин людини із своїм ближнім” (с.201).

Можна також провести аналогію з ідеєю аполлонічного та діонісійського начал (Ніцше). Аполлонічне начало – типово структурне, діонісійське належить до типу комунітас. Як показали дослідження Мірча Еліяде, аполлонічні, діонісійські, орфічні культи мали шаманський характер і фріго-тракійське походження, вони хвилями приходили в еллінське суспільство, і з часом кожен з цих культів “тверднув”, інституціоналізувався і породжував потребу в доповненні, породжував свою антиструктуру.

Я так щедро цитую рядки праць Тернера, щоб показати невикористані можливості відкриттів етнологів для аналізу сьогоднішніх політичних проблем. Для подальшого викладу достатньо обмежитися думкою про “безсмертних антагоністів”, що разом складають умову відносин людини зі своїм ближнім.

Очевидно, що варіянтів може бути багато. Всю різноманітність можливих співвідношень нації як структури і нації як комунітас (антиструктури) тут розглянути важко. Звернемося до прикладів з польської та української історії.

У польській історії було і поняття “християнин польської нації”, і політичне поняття “поляк”. При цьому “поляк” означало шляхетський соціяльний статус, тобто статус у Gesellschaft. “Хлоп” не був “поляком”. “Русин” означало почасти релігійний, почасти етнокультурний статус, хоча з часом також отримало соціяльні конотації; однак первісно це – статус Gemeinschaft, хоча зовсім не малася на увазі якась солідарність вищих і нижчих верств. Шляхтич-русин за соціяльним статусом був “поляком”. Разом з тим структурний статус “польськости” виключав правову його інтерпретацію і мав сильне тяжіння до солідарности типу Gemeinschaft.

У Польщі, шляхетській республіці, всевладдя шляхти було набагато більшим, ніж в Литві, де великий князь зберігав архаїчну владу і систему бенефіцій. На шляху до конфедерації двох держав литовська та україно-білоруська шляхта і магнатерія добивалася законодавчих ґарантій статусу панівного класу.

Кінець ХVІ ст. був для польської шляхти часом повного торжества її особливої ідеології. На елекційному сеймі 1575 р. поміркований і розумний Ян Замойський проголосив промову, де прозвучав справжній панегірик шляхті, що обґрунтовував її незвичайне покликання. Замойський говорив про три основні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхта сама обирає собі короля, сама творить собі закони і має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над своїми підлеглими, але сам, служачи вищому панові, підлягав тільки юрисдикції спеціяльних станових судів; не міг бути покараний без суду і слідства; мав право виїзду за кордон. Право обирати і бути обраним, яке мала шляхта, було в ту епоху взірцем політичних свобод.

Вільність, рівність, незалежність – ці шляхетські гасла розумілися як вроджені чесноти шляхтича. Станіслав Ожеховський писав: “Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на позові, двох грошей з лану і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, що псувало б йому настрій у Королівстві” (*Цит. За Яковенко, с.60). Той факт, що українець по матері Оріховський, не чужий почуттю русинської приналежности, називає себе поляком, свідчить про політичне, громадянське значення цього слова.

Виступаючи як соціяльна структура й елемент Gesellschaft, шляхта мала свою мітологію і свою поетику, що наближувало її до функцій комунітас. Ян Бистронь характеризує шляхту тих часів: “Шляхетська гордість була достойна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для того, щоб уживати інших і наказувати. Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим, чимось потрібним швидше технічно, позбавленим власної рації існування. Шляхетськість не була конвенціональним поняттям; її вважали суттєвою, природженою рисою, сукупністю властивостей, які може мати одна лише шляхта. Повсюдно утримувалося переконання, яке суттєво впливало на утвердження станових різниць, що шляхта походить з інших джерел, ніж селяни і міщани” (Бистронь, с.145). Звідси – нестримна погорда шляхтича до “хлопа”. Звідси – не тільки погорда до міщанина, а й прагнення утискувати місто, навіть нищити його.

В Европі ідеї правової реформи були пов’язані з тенденцією до створення централізованих правових держав, у яких статус людини не залежить від її станової, етнічної, релігійної тощо приналежности і від реґіону, в якому вона проживає. Такі умови в европейських державах не могли скластися доти, доки вони залишалися становими державами. У Польщі подібні ідеї викликали особливо шалений опір шляхти, оскільки принцип рівности всіх перед законом (незалежно від того, які саме свободи визнавалися за громадянами) загрожував привілейованому становищу шляхти і виборності короля (тобто рівності шляхти навіть із королем). Тому шляхта принципово виступала проти правової держави. Згаданий Станіслав Ожеховський (Оріховський) наполягав на тому, що римське право є правом людей невільних: він хизувався тим, що “ані параграфів, ані глос не вчив, а що є декрет, не розуміє”. Оріховський закликав шляхту повиганяти отих докторів наук із-за Альп, що “волочаться по краю”: “ви повинні гидувати ними, панове-браття, що, зрештою, ви й робите. Повинні уникати їх як зарази, як Неронову школу, виганяти їх з нашого королівства, аби ці паршиві вівці не заражали чистих джерел нашої справедливости. . . “ (цит. За Бардах, с.38).

Користуючись юридичними консультаціями фахівців, литовсько-руська шляхта створює правові умови свого входження в спільну Річ Посполиту, умови, що враховували традиції Київської Руси, норми римського права, і забезпечували панівне положення шляхти та соціяльну стабільність на цій основі. Литовські статути формують суспільну структуру, позбавлену ентокультурного підґрунтя й апеляцій до Gemeinschaft.

Розвиток національної свідомости поляків був тісно пов’язаний з давньою самосвідомістю шляхти. Як і у всіх народів, культура і самосвідомість вищих класів поступово проникає в нижчі соціяльні сфери. Що стосується соціяльного розвитку, то високі стандарти особистої свободи шляхетського стану польська Конституція 3 травня поширює на весь польський народ. На жаль, цей історичний досвід був скороминущий, і під тиском власної реакції та російських загарбників конституційний режим упав. Поширення шляхетської і шляхетної самосвідомости на широкі кола польського народу мало і свої позитивні, і свої неґативні наслідки, оскільки зберігало галюцинаторні властивості “шляхетської вищости” особливо для нижчого рівня середнього класу.

Польська національна самосвідомість періоду zaboru (окупації та поділів Польщі) віссю своєю має повернення втраченого раю державности, вона орієнтована назад, на Відродження. Ідеологія Міцкєвича – ідеологія католицька, ідеологія Барської конфедерації; такого прикладу не знайдемо серед Молодої Европи ХІХ ст., суцільно масонської або світськи-ідеалістичної. Вже великою поступкою реальності було усвідомлення того, що jeszcze Polska nie zginela, poki my zyjemy, тобто реально ми є носіями Польщі і польськости, – але przejdzmy Wisle, przejdzmy Warte, badzmy polakami, поляками треба стати, “перейшовши Віслу й Варту”, здобувши державність. Державний статус стає леґендою, як шляхетність і шляхетськість. У постаті Коменданта вже за його життя втілюється ідея шляхетности і державности як міт про Польщу.

В українській традиції, навпаки, шляхетність як добре і правно вреґульований соціяльний статус не має нічого спільного з комунітас, вона є виключно структурним явищем. Сприйняття шляхетности як польськости породило леґенди, з великими труднощами спростовані істориками; так, лише тепер ми знаємо, що переважна більшість шляхти на Україні не тільки в ХVI – ХVII, а й у ХVIII ст. належала до корінної україно-руської національности. Для селян і козаків вони були якщо не ляхами, то підляшками. Соціально-структурним феноменом була і Церква, тому саме ототожнення українця з козаком, або православним не відповідало дійсності (в середині ХVIII ст. три чверті українців були уніятами), і мало характер комунітас лише в особливій, войовничо фундаменталістичній ідеології. Це призвело до глибокого розколу в українстві і до втрати історичних перспектив.

Ось приклад, погано відомий і ще гірше осмислений.

В українському суспільстві вже в рамках Речі Посполитої складаються дві тенденції. Перша прагне в основу покласти Gesellschaft, що продовжує традицію самосвідомости церковної організації і Литовських Статутів. Найяскравішим її представником був митрополит Петро Могила. Для нього і для невеликого кола втаємничених йшлося не лише про вплив і незалежність української Церкви, не лише про можливе об’єднання з уніятами, а й про широкий екуменічний рух. Як свідчить листування Митрополита з Папою 1644-1645 рр., Петро Могила був готовий піти на широкий компроміс із західною Церквою. Погоджуючись визнати примат Папи Римського, Могила наполягав тим не менш на збереженні, можна сказати, конфедеративного принципу об’єднання Церков, прийнятого в східному християнстві. Згідно з проєктами митрополита, українська Церква в разі об’єднання незалежно від Папи обирала б свого владику, який тільки для інформації надсилав би Папі сповіщення та свій символ віри. Могила вказував на можливості розв’язання віросповідних труднощів і наполягав на тому, щоб було збережено обрядову специфіку Церков. Пропозицію Могили Рим не прийняв, він мислив об’єднання з українською Церквою тільки як капітуляцію в дусі Флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Европі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького, і в полум’ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани і проєкти.

Якби вік Петра Могили не був таким коротким і якби років на двадцять раніше визначилися співвідношення сил в Европі, хід історії міг би бути іншим. Адже цілком очевидно, що за об’єднання з Римом на конфедеративних засадах Церкви України на чолі з Петром Могилою стояли й ті соціяльні сили, що прагнули перетворити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалася, у Річ Посполиту Трьох Народів.

Якщо рух соціяльної верхівки україно-руського суспільства тієї пори виходив з певної політичної стратегії і підпорядковував їй ідеологічні та релігійні проблеми, то соціяльні низи, які особливо страждали від експансії Польщі, були схильні до православного фундаменталізму. Цей фундаменталізм, представниками якого були Іван Вишенський, полемісти братства, противники Могили серед представників ієрархії, селянсько-козацькі маси, взяв гору в часи Хмельниччини і привів до підкорення Росією. Соціяльна верхівка України інтеґрується в російське дворянство, а єдиною силою, що тримає націю сяк-так укупі, залишається комунітас – етнічна культурна самосвідомість.

Другий приклад – з епохи після реформ 60-х рр. ХІХ ст. Тоді за націю як Gesellschaft, політичну націю проти “етнографічного націоналізму” радикально висловився український лідер другої половини ХІХ ст. Михайло Драгоманов.

Драгоманов підводить підсумки процесу, що розпочався вибором Хмельницького і формуванням з козацької старшини україно-російського дворянства: “Так сталось, що нові европейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національного автономізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на російській” (Драгоманов, т.2, с.322). Почався “фатальний поділ між вільнодумним і просвітнім европейством і українським етнографічним патріотизмом”. І далі: “Етнографічно-національне почуття (душа) спершу тут було ні при чому. Ми навмисне ставимо при слові національне і слово етнографічне, щоб думка наша була ясніша, бо слово нація в европейській термінології значить держава, а не раса і на світі часто проявляється автономізм політично-національний, осібний від етнографічно-національного” (Драгоманов с.220).

Драгоманов таким чином ясно протиставить розуміння нації як “душі”, національної солідарности як національного почуття (Die Gemeinschaft)- розумінню нації як сукупности соціяльних інститутів (Die Gesellschaft). У термінології, вживаній Драгомановим, йшлося про принциповий опір двох груп свідомих українців – українських гуманістів та українських націоналістів.

Ситуацію України Драгоманов розглядає в світлі протистояння “германства і московщини”, імперських амбіцій об’єднаної Німеччини і Австро-Угорщини, з одного боку, Росії – з іншого. Тяжіння Німеччини до Прибалтики, Німеччини і Австрії – на Балкани могло б закінчитися спровокованою німцями війною, розгромом російського війська, окупацією Прибалтики і Польщі з західною Росією (так і сталося в 1915-1916 рр.). При цьому Драгоманов висловлює недовіру до німецької соціял-демократії, посилаючись на шовіністичні висловлювання Лассаля і В.Лібкнехта і пророчо показуючи магічну силу впливу на німецьких соціалістів антиросійського і антислов’янського шовінізму. Виникало питання, чи не слід пов’язувати майбутнє України з німецько-російським конфліктом?

Сама ідея досягнення загального щастя через воєнний конфлікт неприйнятна для Драгоманова. Найприйнятнішим для нього уявляється шлях розвитку Росії до демократичного і федеративного устрою, який він вважав тим більш можливим, що в Росії сильні відосередні тенденції. Саме у спиранні на ліберально-демократичний рух і автономістстичні, федералітичні тенденції у російському визвольному русі можливе, за Драгомановим, визволення України.

Хоч би як ми оцінювали інші втрачені можливості, не можемо не визнати, що самостійність і демократія Україні дісталися приблизно за цим сценарієм.

Тим не менш в останні роки його життя (Драгоманов помер 1894 р., тоді, коли помер старий Енґельс і в Росії молодий адвокат Ульянов заснував Союз боротьби за визволення робітничого класу) молоде покоління українських національних діячів рішуче протиставило його ідеології “дух нації” і “етнографічний націоналізм”. Молоді націоналісти щораз більше еволюціонували в бік самостійности з австро-німецькою орієнтацією, а ліберально-демократична частина драгоманівців ішла в російський лібералізм “кадетського розливу”. Пізніше ці останні пішли до Скоропадського, а після падіння Німеччини опинилися перед вибором: більшовики, Петлюра чи Денікін, – і вибрали . . . Денікіна.

Українська проблема полягала в тому, що три тенденції кожного визвольного руху ХIХ – ХХ ст. – національно-визвольна, ліберально-демократична і соціялістична – у нас існували як три рівні рухи, в трьох різних політичних просторах. Національно-визвольний рух опирався на комунітас, на етнокультурну спільноту з гаслами часто ірраціональними. Ліберально-демократичний рух із його тяжінням до раціонально збудованої, культурної і европейської політичної нації найчастіше не втримувався в рамках національного простору.

На закінчення – зауваження з приводу поняття відповідальности, властивого обом способам національного самоусвідомлення. Щоб яснішою була різниця в підході до історії та відповідальности, повернуся до Віктора Тернера.

“Життя в межах “структури” заповнене об’єктивними труднощами: треба приймати рішення, індивідуальні інтереси приносяться в жертву бажанням і потребам групи, а фізичні і соціяльні перешкоди долаються за чийсь особистий рахунок. У спонтанній комунітас є в цьому розумінні щось “магічне”. Суб’єктивно в ній є відчуття нескінченної сили і влади. Однак, якщо ця сила не перетворена, її неможливо негайно використати стосовно до організаційних чинників суспільного буття. Вона не є заміною ясної думки і скерованої волі. З іншого боку, структурна дія швидко стає безплідною та механічною, якщо ті, хто її виконують, не занурюються періодично в породжувальну безодню комунітас. Мудрість завжди полягає в тому, щоб знайти правильні стосунки між структурою і комунітас за даних обставин місця і часу, в тому, щоб приймати кожен з образів життя, коли він панує, і не чіплятися за жоден з них, коли його імпульс вичерпується” (там само, с.208-209).

“Занурення в породжувальну безодню комунітас” – це якраз та дія в діонісійському чаді, яка не знає поняття відповідальности, бо є дією колективною, масовою і не усвідомленою до кінця. Узгодження результатів дії з реальністю в психології цього типу можливе лише як угода між двома спільнотами, хоча б і через їх представників. Такими угодами були домовленості Пілсудський – Петлюра чи Петлюра – Жаботинський. Характерно, що в Ізраїлі традиції націонал-консервативного комунітас, що йде від Жаботинського до Беґіна та Нетаньягу, протистоїть ліберально-соціялістична традиція, яка по-своєму трактує і національну відповідальність. Антисемітизм з її точки зору є внутрішня проблема кожної нації, а не проблема ставлення до євреїв та єврейської держави. Відповідальність людини як представника нації за вчинені в історії нації злочини чи несправедивості – це насамперед проблема особистої відповідальности цієї людини перед своєю совістю за прийняття національної історії і національних цінностей. Кожен мусить явно і ясно щось приймати і чогось не приймати. Держава (не “нація” як субстанція держави чи національний дух!), якщо це ліберально-демократична держава, повинна взяти на себе функцію охорони істини: той, хто заперечує деякі встановлені факти (як, наприклад, у Німеччині – факти націонал-соціялістичного геноциду), відповідає перед судом.

З цієї точки зору Україна навіть не наблизилася до універсальних ліберально-демократичних норм. Шум, який деякі наші політики здіймають із приводу операції “Вісла”, видається мені нещирим і нечесним. У нашій пресі можна зустріти передруки “Протоколів Сіонських мудреців” і заперечення фактів геноциду в Бабиному Яру і на Волині, ніхто не хоче знати правди про розстріли поляків у Львові влітку 1941 р. Не йдеться про проголошення злочинними організаціями ані націоналістичних, ані комуністичних партій чи інших інституцій з усіма висновками, що звідси випливають для їх членів. Йдеться про факти геноциду та злочинів проти людини, вчинених як комуністами, так і націоналістами, факти, заперечення яких має переслідуватися законом. А особи і політичні організації мають право заявляти про те, що вони є спадкоємцями тих, хто ці злочини чинив: такий є принцип відповідальности.

Я не думаю, що була українсько-польська війна 1943-1947 рр., як це твердить Яцек Куронь. Не існувало української держави, що могла б вести такі воєнні дії, з порушеннями міжнародних конвенцій чи без. Тут я солідарний з офіційною українською позицією. Але від цього мені не легше. Були жахи, і не тільки на Волині. Посилання на те, що жахи робилися з обох сторін, є прагненням зняти відповідальність із себе. Зустрічі і з’ясування стосунків спадкоємців тих, хто тоді стріляв, корисні і потрібні, але жоден компроміс між двома комунітас не заміняє нормальної людської відповідальности.

Література

Бардах – Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. – Poznan, 1988.

Бистронь. – Bystron J.S. Dzieje obyczajow w dawnej Polsce. Wiek XVI – XVIII. Tom I. – Warszawa, 1976.

Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т.2. с.322.

Драгоманов М.П. Листи на наддніпрянську Україну. // Б.Грінченко – М.Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994.

Тернер В. Символ и ритуал. М., “Наука”, 1983.

Яковенко Н.М. Українська шляхта. К., “НД”, 1993.

(Часопис "Ї", 1998, № 13)

Тарас Возняк

 До формування української політичної нації

...Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Тарас Шевченко “В казематі”

Нація...доступна для викрадення руками різних, часом цілком несподіваних піратів.
Бенедикт Андерсон (1,91)

Запізніле формування української нації в умовах ґлобалізації

Сьогодні у світі відбувається перехід від індустріального до інформаційного суспільства. Економічні, політичні та соціальні процеси стають дедалі всеохопнішими – відбувається ґлобалізація світу, його об’єднання. Однак, не всього світу. Ґлобалізація не стосуватиметься безнадійно відсталих держав – вони мають повне право зберегти свою відсталість.

Постають три головні ґлобалізаційні центри: США і периферія, ЕС і периферія (?), Японія і периферія. Все, що поза цим обширом, не має шансів не те що досягнути того ж рівня, що у лідерів, але хоча б, принаймні, не безнадійно відстати. Формується так званий “золотий мільярд”. Переосмислюється роль держав у модерному світі – вже сьогодні можливо більшу роль, аніж ООН чи уряди другорядних країн, відіграє так звана Вашинґтонська угода (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міністерство фінансів США).

Відповідно, осмислення поняття “нації” як певної єдности у ґлобалізованому світі змінюється. Вже сьогодні її не можна обмежити територіальною чи мовною спільнотою. Можливо, завтра нею буде якась віртуальна спільнота користувачів, скажімо, певного типу програмування. І тоді її адепти зможуть фізично перебувати у різних частинах світу, однак, у єдиній електронній мережі. Але це поки що футурологія, хоча й далеко небезпідставна.

Натомість на постсовєцькому просторі іде протилежний процес розпаду, а часто деструкції. Він відбувається не “водночас”, не в одному часі із процесом ґлобальної інтеґрації. Ці два обшири земної кулі перебувають у різних вимірах історичного часу, чи на різних щаблях історичного розвитку, однак в одному і тому ж фізичному часі. Модерний ґлобалізаційний час стає дедалі стрімкішим, тоді як на решті землі він неначе стаґнує. І тому ті, хто не пробують увійти у модерний час, безнадійно відстають і залишаються відкинутими на периферію єдиного модерного світу.

На руїнах совєцького світу начебто розпочалася побудова Української держави та консолідація української нації. Однак, чи здійснюється така консолідація насправді? І що ми насправді будуємо? Чому “проект Україна” виглядає сьогодні таким занапащеним? Чому мало хто тішиться з його реалізації, навіть найзаповзятіші патріоти? Чи об’єднав цей проект “націю”? Чи може консолідувалася якась інша спільнота, яка узурпувала “проект Україна” для своїх часто недалекоглядних та обмежених інтересів?

Перед Україною в цьому контексті стоїть подвійне завдання:

·         реальне здійснення “проекту Україна”;

·         вбудова цього “проекту Україна” в “проект ґлобального світу”.

Ми повинні вбудуватися у дедалі стрімкіший ґлобалізуючий час. Натомість 10 років незалежного існування показали, що ми не лише топчемося на місці, але й дедалі більше відстаємо. Причому стрімкість тут не є поетичною метафорою, а швидкістю та масованістю реалізації наднових технологій прийому, передачі та засвоєння інформації, реагування на виклики природного світу та наслідки техногенного втручання людини у ноосферу тощо.

Чи принаймні на рівні розуміння та постановки проблеми (не кажучи вже про її вирішення!) сучасний український політичний клас, клас, який насправді приймає рішення, щось робить у цьому напрямку? Чи хоча б у найпростішій формі усвідомлюють це завдання найширші маси, чи є хоча б якась подоба консенсусу щодо того, куди слід рухатись? Ні. Натомість маємо повне нерозуміння процесів українськими владоможцями, безжальне розкрадання всього, замість хоча б мінімальної посвяти, жодного прориву в економічній чи технологічній сфері, навіть жодних амбіцій. А поруч – майже вегетативне існування народу.

Як діють у подібних ситуаціях наші сусіди? Польща, Угорщина, Чехія чинять відчайдушні спроби вписатися в “золотий мільярд”. І не без успіху. Як також не без участи всього народу й політичного класу. Вступ до НАТО та ЕС є абсолютно безальтернативними кроками до цього.

Росія програла все, що мала, однак вдає, наче не здалася і, або вскочить в останній вагон, або очолить блок аутсайдерів, до якого вже можна зарахувати Україну.

Що ж робить такими ефективними західних сусідів України? Гадаю, консенсус щодо багатьох речей – від власного стратегічного вибору до засобів досягнення поставленої мети. Цей консенсус втілений у функціонуванні польської чи угорської політичної нації, і здійснюється відповідними державами. Натомість в Росії та Україні цієї єдности немає, політична нація не сконсолідована навколо певного консенсусу, а отже жодна держава (хоча б і проголошена формально, як-от Українська) в її інтересах не діє.

Ба більше, Україна стратегічно запізнилася із формуванням “нації” та “держави”. На часі об’єднання консолідованих єдностей (зрілих націй) у ґлобальне ціле. Натомість сучасна Україна радше скидається на матеріал для побудови інших (щонайперше модерної російської, але також і американської, канадської та ізраїльської) спільнот. Та й узагалі, складається враження, що вона не робить нічого, аби хоч узяти участь у цих великих світових перегонах.

Засади формування нації

Таке історичне явище, як сучасна держава, є результатом формування чи усвідомлювання певної спільности, що її Бенедикт Андерсон (1) окреслює як уявну, і яка базується на усвідомленні себе певною кількістю людей приналежними до такої уявлюваної людьми спільноти, як нація. Нація не є єдиною уявлюваною спільнотою. У різні історичні епохи такими уявлюваними спільнотами були і релігійні спільноти, що об’єднували, скажімо, всіх мусульман, і династичні державі, які об’єднували всіх підданих тієї чи іншої корони, і темпоральні єдності, коли люди Середньовіччя відчували себе сучасниками Христа, жили в есхатологічно обмежену кінцем світу епоху. Натомість, у модерні часи витворилася нова форма єдности чи уявної спільноти – нація. Окреслюючи її, Б.Андерсон виводить низку визначників. Першим із них є її уявність, бо “представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшости своїх співвітчизників” (1,22). Водночас нація є обмеженою, “бо навіть найбільша з них, налічуючи сотні мільйонів людей, має свої межі, нехай навіть і еластичні, поза якими знаходяться інші нації” (1,24). Разом з тим, ця уявлювана спільнота пробує утвердити свою окремішність, вона наполягає на своїй суверенності і “емблемою та символом цієї свободи стає суверенна держава” (1,24). І нарешті, нація “уявляється спільнотою, адже, незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство” (1,24).

Адміністративна консолідація як передумова творення номенклатурної “української нації”

Посилаючись на приклади креольських іспаномовних держав Латинської Америки, Б.Андерсон бачить ресурс для творення модерних націй у формі державного апарату Іспанської Корони – у кожній із провінцій (Болівії чи Арґентині) свій і пов’язаний тільки з власне Іспанією, а не між собою.

Щось подібного було і в СССР – УССРівська адміністративна вертикаль, якою б слабкою вона не була, піднімалася тільки до Москви, і ніяк не була пов’язана із Мінськом. Це, звичайно, стало певним бюрократичним ресурсом (на базі російськомовної партноменклатури) для творення окремої української політичної нації. Однак, на жаль, номенклатурним.

Показово те, що саме українська совєцька номенклатура реально проголосила українську незалежність. Бо ж незалежність не була завойована у боротьбі з цією, по суті колоніальною, адміністрацією. Зовсім ні – саме колоніальна адміністрація стала головним творцем українського суверенітету. І вона не могла проголошувати щось, що не було б в її інтересі. Вона вже тоді бачила своє реальне місце в спланованому нею “проекте Украина” (2,60). Таким чином, від самого початку проект був номенклатурним. І першими громадянами незалежної “української нації” зразка 1991 року стали все ті ж совєцькі номенклатурники.

Звичайно, мені можуть заперечити, що народ усе ж брав участь у процесі суверенізації. Однак, наступний розвиток подій свідчить про стихійність процесів і неготовність до закріплення цієї незалежности як єдности.

Не меншою мірою усвідомлення єдности відбувалося і при формуванні нового, українського товарного, грошового ринку, ринку праці. Попри всю інтеґрованість економіки СССР, все ж був певний територіальний розподіл. Значною мірою його посилило створення “раднаргоспів” як певних територіальних комплексів. Очевидно, найбільш інтеґрованим був військово-промисловий комплекс, однак він, за певними винятками, розпався у процесі так званої “конверсії” при розпаді СССР (не без участи у його знищенні США та РФ – на відпалих територіях). Це “звільнило” спільноти, які претендували на створення нових націй, до їх створення. Але водночас фраґментовану економіку охопила глибока економічна криза.

Таким чином, ситуація із створенням “української нації” на початку 90-х почала нагадувати ситуацію в Речі Посполитій XVIII ст. чи Угорському королівстві, коли польську чи угорську “націю” складала тільки шляхта, і до неї не входили польськомовні чи мадяромовні селяни. До “української нації” так і не було запрошено більшу частину населення України – вона і досі ніяк не може брати участи у вирішенні своєї долі та долі країни – ані через тепер вже регулярно фальшовані вибори, ані через співвласність чи причетність до розподілу більшої частини національного продукту – вона відчужена від більшої частини власности, виробничих можливостей, ані політично – вона не організована й зазнає маніпуляцій, вона не може реально усвідомлювати та вербалізувати свої інтереси. Весь проект здійснюється не в її, якому б то не було, інтересі.

Натомість, номенклатура від самого початку згодилася чи пішла на проголошення українського суверенітету за умови ґарантій для неї, що вона не тільки збереже своє панівне становище у суспільстві, але й отримає змогу розширити свої, насамперед економічні, можливості. Задля цього було сплановано та розпочалося втілення “проекта Украина”. І годі надіятись, що він здійснюється в інтересі якнайширшого загалу. Головна його мета – вибудовування та утримання схем збагачення все тої ж номенклатури.

Підприємці в Україні не можуть існувати поза впливом державного бюрократичного апарату. Вже від самого початку так званої “прихватизації” – коли адміністратор, який керував певним підприємством чи галуззю, ставав фактичним власником – жоден з них не міг здійснити цієї операції без впливу та долі бюрократії. Первинні капітали були або партійними грошима, які мав пильнувати “держатель партийного общака”, або ж так званий підприємець просто був репрезентантом конкретного високопосадового номенклатурника. Таким чином відбувся перший етап поєднання влади та грошей.

Його можна засуджувати як несправедливий, як “неринковий” перехід до ринку та вільної конкуренції. Однак таке походження первинного капіталу на другому етапі почало репродукувати конвертацію “прихватизованих” грошей у владу – завдяки виборним “технологіям”. І нарешті завершенням процесу став третій етап: конвертування влади у гроші – через безсоромний лобізм, безкінечне черпання замовлень, дотацій, пільг для “своїх” підприємств та галузей, який увінчався фактичною “прихватизацією” самої держави. Це в самій основі розчавило яку б то не було конкуренційність української економіки. Годі дивуватися, що на наш ринок не допустили жодних неконтрольованих іноземних інвесторів, які могли б нагадати про цивілізовані форми конкуренції. Жодного вільного ринку немає. Над кожним більш менш серйозним підприємництвом нависає так званий “дах” – від президентського до районного (який, зрештою, також є президентським, оскільки реально владу на всіх територіях здійснює корпус представників Президента – глав державних адміністрацій, голів податкових адміністрацій тощо).

Таким чином, бюрократія не тільки приватизувала на свою користь первинні капітали, правила гри в економіці, але й саму державу, її бюджет, який зараз підживлює приватизовані нею (бюрократією) підприємства через владний ресурс – від розподілу державного бюджету до замовлення форми Податкового кодексу “під себе”. Водночас, вона практично нічим не ризикує, оскільки застрахована існуванням самої держави, що є втіленням її “проекта Украина”. Тому цей проект дедалі більше скидається на акціонерне товариство закритого типу з обмеженою відповідальністю, у яке доступ іншим заказаний (А.Павлишин).

Водночас, не можна говорити тільки про придушеність бізнесу владою. Насправді ми маємо справу із нерозривною єдністю. Владні гроші репродукують саму владу. Це забезпечує спадковість влади. Вона не може зараз якось радикально змінитися, ні у структурному сенсі, ні в особистісному. Для зміни потрібна певна політична воля чи сила. Натомість, власне незалежної від влади та владних грошей сили в Україні насправді немає.

Немає значних, дійсно побудованих на ідеологічних засадах партій. Невеличкі групки фахових політиків, називаючи себе політичними партіями, не тільки не мають жодного суспільного фундаменту, але й створені тільки під конкретні вибори самою ж бюрократією. Яких селян представляє Аграрна партія, окрім рудиментів колгоспної номенклатури? Яких реґіоналів – Партія реґіонів, окрім реґіональних відділень Податкової адміністрації? Які верстви народу – Народно-демократична партія, недаремно названа “партією влади”? Яких трударів – Трудова партія, окрім трудящих банкірів? Натомість неначе б то “незалежні” (рудиментарно) РУХ, НРУ, КПУ , ПЗУ або сором’язливо приховують свій якнайтісніший зв’язок із владою, або ж ображені відсунутістю від неї (ПРП).

Така реалізація “проекта Украина” вкрай неефективна і навряд чи зможе довго проіснувати. Неминучі ті, чи інші соціальні вибухи. Рано чи пізно треба буде виходити з такої вигідної для українського політичного класу економічної кризи, і тут не обійтися лише макроекономічними технологіями – знадобиться справедливіший розподіл політичних свобод та матеріальних благ.

Однак, зараз український політичний клас не здатен на будь-який історичний крок, що свідчить про його моральну та інтелектуальну неспроможність. Єдиний насправді історичний крок – проголошення незалежности з огляду на свої інтереси – батьки-засновники цього політичного класу, чи реальної “української політичної нації”, номенклатурники зробили. Виходячи із своєї адміністративно-управлінської консолідованости в рамках УССР, вони піднялися на сходинку вище і трансформувалися в існуючу в Україні “політичну націю”.

Стаґнархія як репрезентант сучасної “української нації”

Однак, такий стан перетворює українське суспільство у мало уявну спільноту. А така мало уявна спільнота є й мало ефективною, бо практично об’єднує дуже вузьке коло осіб та сімей в Україні. На жаль, на даному етапі розвитку цієї спільноти практично ніхто про її ефективність не думає. Але ж кожна уявна спільнота чи нація покликані сконсолідувати її адептів задля певної мети. Такою метою, поза всяким сумнівом, є її ефективність. Причому, до плодів такої ефективности мають мати доступ у ідеалі всі адепти спільноти. Натомість, що ми маємо в Україні? Доступ до узурпованих плодів ефективности ще не доформованої спільноти має невеличка група колишньої номенклатури, їхні спадкоємці (діти, родичі), певні кримінальні елементи. Несмілива спроба Віктора Ющенка дещо привідкрити доступ до плодів ефективности/неефективности нової спільноти ширших верств цієї ж спільноти завершився аґресивним бунтом олігархів і поваленням прем’єра.

Олігархат сьогодні абсолютно не здатний до якого б то не було перспективного мислення. Тим самим, масово павперизуючи своїх співгромадян, він робить неефективною усю спільноту. Широкі маси населення нічого, окрім особистих та суспільних невдач, із появою та розбудовою цієї спільноти не пов’язує. Епоха незалежности перетворилася для них на епоху стаґнації, ба навіть занепаду.

Тому я знову б наполягав на визначенні верхньої страти українського суспільства, яка сформувала це суспільство “під себе”, саме як стаґнархії – верстви, яка не дає розвинутися в Україні ефективній, справді широкій спільноті.

Можливо, стаґнархії йдеться про протидію широкій консолідації. Така консолідація могла б загрожувати її домінації. Зрештою, стаґнархія в Україні має ту важливу рису, що вона значною мірою компрадорська. Практично всі дійсно великі капітали в Україні були побудовані на репрезентації російських сировинних потоків. А тому вона з засади не працює на створення в Україні жодної спільноти. Щоправда, до певного сепаратизму її штовхає страх перед власне російським капіталом, який, прийшовши в Україну та оволодівши нею, вже не потребуватиме посередницьких послуг.

Разом з тим, в Україні немає навіть спроб створення стратегії модерної економіки. Якщо де-не-де і впроваджуються новітні технології, то не як результат продуманого плану, а радше як випадковість.

Абсолютно не продумане місце Української держави у ґлобалізованому світі. Українська економіка не може бути самодостатньою та всеохопною, бо Україна не є економічною надпотугою. Вона радше повинна знайти своє унікальне місце, може доволі вузький сектор чи спеціалізацію, своє know how. Якщо Фінляндія зорієнтувала свою економіку на технології мобільного зв’язку, Норвеґія – на видобуток нафти та газу у Північному морі, Франція ледь не монополізувала торгівлю предметами розкоші та туризм, і навіть США мають власні стратегічні пріоритетні сектори, як-от інформаційну мережу Інтернет, IBM тощо, то на що може розраховувати Україна – на застарілий та неефективний видобуток вугілля, виплавку сталі, чи може знищене сільське господарство? Яким ресурсом світового значення володіє Україна? Вугіллям та залізною рудою? Чи може висококваліфікованою робочою силою? Вугілля та руда були цікаві у позаминулому та минулому столітті, натомість справді кваліфікована робоча сила вже давно дискваліфікувалася на всюдисущих базарах. Звичайно, і вугілля, і сталі для помноження капіталів одного-двох придворних олігархів достатньо. Але для держави та її перспективи – рішуче ні.

Можливо, це звучатиме дуже по-українськи та ретроградно, але, здається, чи не останнім ресурсом України є її чорноземи. Сьогодні ми вступаємо не тільки у добу інформаційної революції, але, гадаю, й екологічної. Людство доходить до межі, за якою вичерпуються фізичні можливості планети. Попри іґнорування Кіотського протоколу США, працювати для збереження екосфери Землі на ґлобальному рівні необхідно. Проблема чистих продуктів завжди стоятиме перед людством. І тут Україна може знайти одну із своїх ніш. Якщо встигне перед іншими конкурентами. Однак, чи втримає вона свою землю?

З іншого боку, в Україні активно формується “транснаціональна всесвітня корпорація Росія” – коло пов’язаних із Росією та на неї зорієнтованих підприємців. Бо ж “корпорація ... зможе поставити на потік розробку сучасних підприємницьких схем і їх планомірне втілення щодо конкретних підсистем світової економіки” (3,120).

Прив’язка ледь не всіх серйозних капіталів в Україні до Росії і є елементом цієї підприємницької схеми. Те, що кожен з них робився не лише на російській сировині чи з орієнтацією на Росію як ринок, але й значною мірою із порушеннями законодавства у перший “героїчний” етап присвоєння загальнодержавної власности, остаточно чинить залежними їхніх власників від тих, хто має про це інформацію. Нею, поза всяким сумнівом, передусім володіє Росія.

Однак, якщо Бог хоче когось покарати, він відбирає у нього розум. Останнім часом власне РФ робить кроки до того, щоб розірвати цей зв’язок, закриваючи різного роду митними, демпінговими та іншими обмеженнями свої ринки від українських підприємців, що призводить до усвідомлення їхньої окремішности – “креольськости” у термінології Андерсона чи “малоросійскости” по-нашому – українських стаґнархів. Разом з тим, якщо задатися запитанням, хто найбільше скористав з української незалежности (поза декларативними здобутками безкорисливих патріотів), то очевидно, що це стаґнархи та чимала обслуговуюча їх верства – від іміджмейкерів та “незалежних аналітиків” до постачальників. Таким чином, “проект Украина” їм необхідний, однак саме у такій формі, як він втілений сьогодні. Саме сьогоднішній стан України і є вивершенням “проекта Украина”. Даремно сподіватися на те, що за існуючої апатії та рудиментарного паразитизму населення, дрібничковости, немасштабности перспективного мислення політиків, нераціональної жадібности стаґнархів щось мало б покращуватися. Все вже і так якнайкраще для тих, хто щось дійсно вирішує в Україні. І про жодну іншу перспективу вони не думають. Все має залишатися принципово так, як є, і на утримання такого стану кидаються всі можливі ресурси.

Мовно-інформаційний аспект формування нації

Андерсон, описуючи основи формування модерних націй, особливо наголошує на ролі друкарства, яке, перетворюючи знання (перед тим описуване не варварськими діалектами, а латиною) на масовий товар у вигляді не унікальної переписуваної, а друкованої книжки, баналізувало “високу” латину до місцевих говірок. Тим самим воно призвело до створення національних мов із безлічі місцевих діалектів, інколи за участю “офіційної мови” – латини. Це була неначе перша емансипація знання та перший крок до інформаційної революції. Таким чином, створювалися мовні спільноти, яких раніше не існувало – безліч діалектів не були єдиним ціннісним чи інформативним кодом. Тільки створення та впровадження у вжиток літературних мов уніфікувало тогочасні інформаційні потоки. Воно і сформувало значною мірою почуття єдности.

Чи були такі передумови у тогочасній Україні? Частково були. Українська мова все ж до певної міри функціонувала у Совєтській Україні як літературна та у певному обмеженому об’ємі, як офіційна чи функціональна. Якщо російську літературну мову вивчали і володіли нею всі громадяни УССР, то про українську літературну мову цього сказати не можна. Бракувало і бракує простого вивчення української мови у школах. Досі нею просто не володіє величезна кількість громадян України.

Переважна більшість інформації у совєцький час надходила російською мовою. Елітні верстви суспільства розмовляли (поза окремими випадками у західному реґіоні) виключно російською мовою. Ба навіть більше – все населення було носієм російської мови, бо практично всі нею так чи інакше володіли.

Натомість, величезна частина суспільства у побуті користується масою українсько-російських та російсько-українських суржиків, які не є літературною мовою і попри свою масовість не мають можливости піднятися до рівня мови-носія-інформації та мови-влади. Однак, величезне число людей не бажають відмовитися від них. Вони є певними визначниками “свій/не свій”. Обидві літературні мови – і російська, і українська – для них чужі, вони є мовою “чужої”, як завжди, влади. Для “людей суржику” чужий і декоративно україномовний, і фактично російськомовний політичний клас, і ориґінально російськомовний політичний клас Росії.

Таким чином, в Україні не витворюється почуття мовної єдности, солідарности. Вона розбита на три основні мовні підспільноти.

·         україномовну,
– російськомовну,
– суржикомовну.

Кожна з цих підспільнот займала і займає певну суспільну страту. Елітні страти українського суспільства за час правління Леоніда Кучми однозначно закріпилися як фактично російськомовні (поза реґіональними особливостями Заходу). Весь бізнес, більшість військових, урядовців, технічних працівників – російськомовні. У цьому пункті Леонід Кучма реально і без зайвого галасу чесно виконав свої обіцянки перед своїм першим електоратом.

Українська мова залишилася реґіоналізованою, а отже марґіналізованою у селі в Центральній Україні та на Західній Україні. Нею послуговується незначна частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. Як офіційна вона використовується лише декоративно. Законодавчо-нормативна база дублюється російською мовою, а це нівелює несміливі спроби українізації бізнесу, державного управління. Останнім часом найбільш репрезентативні “силові” вищі урядовці, на яких тримається існуючий у державі режим, демонстративно користуються тільки російською мовою без жодних реверансів у бік української мови (глава Державної Податкової Адміністрації Ніколай Азаров та Міністр внутрішніх справ Юрій Смірнов).

Вся Центральна Україна опанована суржиком. Це мова нижчих страт українського суспільства. “Люди суржику”, як правило, не мають соціальної перспективи, хоча мають своїх репрезентантів навіть у Верховній Раді (Іван Плющ).

Чи потрібне почуття мовної спільности для формування ефективного суспільного організму? Очевидно, що так. Чи можливе таке почуття спільности за умов різномовности? Приклад Швайцарії свідчить, що так. Однак, чи можливе формування такої спільности в умовах “війни мов”? Очевидно, що ні. Кожен відчуває себе покривдженим чи кривдником. Особливо, коли одна з мовних спільнот відчуває себе п’ятою колоною Росії в Україні, інша – обдуреною та обікраденою (“вкрадена Україна”), а ще інша, суржикова, просто не має жодних шансів. В Україні ще не виробився достойний консенсус між мовами-спільнотами, а отже ще не витворився спільний інформаційний простір. Це дозволяє можновладцям усіх мастей говорити у різних реґіонах різними мовами і про різне, забезпечуючи через таку розірваність інформаційного простору тривкість свого правління в Україні.

Сьогодні ми живемо не тільки в епоху після книжкової товарної революції, створення та впровадження національних літературних мов, – ми переживаємо інформаційну революцію. Сьогодні знання як інформація ще більше емансипується – завдяки мережі Інтернет, телебаченню, радіо воно у небачених об’ємах та миттєво стає доступним усім. Той, хто найефективніше оволодіє інформацією, той скористається із плодів своєї ефективности. Однак важливо не лише отримувати інформацію, але й передавати її, впливаючи таким чином на стан справ у світі. І тут ми наштовхуємося на певні бар’єри – код інформації – мову. В Інтернеті вона переважно англійська, і взагалі поки-що Інтернет по-справжньому (тобто ефективно) існує тільки в США. Україна не є членом принаймні частково англомовної спільноти (кількість людей, котрі володіють англійською мовою, мізерна). Натомість в Україні триває безпрецедентна інтервенція в принципі безперспективної російської версії Інтернету. Зрештою, це було б меншим злом (кожна національна версія мережі має право на існування), якщо б це майже повністю не перекривало можливости створення україномовного Інтернету, а що гірше – не відтинало користувачів Інтернету від його головної англомовної версії – тобто, від ґлобального інформаційного проекту.

В Україні і досі відбувається масова інтелектуальна міґрація в російськомовний культурно-інформаційний простір. В Україні не сформувалася переважаюча чи хоча б значна україномовна “корпорація читачів” (Б.Андерсон). В сучасних умовах радше слід говорити про корпорацію читачів/слухачів/глядачів/інтернавтів. Разом з тим,поки-що неможлива легітимна суржикомовна корпорація, хоча певні кроки у цьому напрямку вже є – небезвідомі телепередачі на кшталт “Вєрки Сердючки”, “Довгоносиків”, жовта преса, наче б то “інтелектуальні” видання на кшталт “прикинутого” журналу “НАШ”, FM радіостанції (“Наше радио”) вже почали процес легітимізації суржикомовної корпорації. Російськомовну корпорацію читачів/слухачів/глядачів/інтернавтів обслуговують головно власне російські донори/банки інформації. Частка російськомовного інформаційного продукту в Україні однозначно домінує. Водночас, ми можемо констатувати, що російськомовна спільнота України сполучена із власне російським інформаційним простором, і з повним правом можна сказати, що значною мірою (поки що на персональному рівні – в Україні слабкі власне російські чи російськомовні організовані рухи) вона є елементом власне російської (у сенсі Російської Федерації як наступниці СССР) уявної спільноти, що Сєрґєй Чернишов у доповіді для “Совета обороны Российской Федерации” 21.01.1997 формулює як “транснациональную всемирную корпорацию Россию” (3,126). Він абсолютно точно, одразу після розпаду СССР накреслив можливий вихід із ситуації для постсовєцької/постімперської Росії як переосмислення свого самовизначення як уявної спільноти у формі “транснаціональної корпорації”: “Я запевняю: транснаціональна корпорація, в ядрі котрої перебуває суб’єкт російського, англійського чи іншого культурного самовизначення, і є прообразом сучасної форми суверенітету. Вона цілком нездоланна, і вона всесвітня” (3,122). А для того, щоб така корпорація могла діяти повсюди, а отже, і в Україні, потрібно не так і багато: вчитися, читати, думати, чути російську мову – на телебаченні, по радіо, у школі та в офісі. Що успішно втілюється сьогодні в Україні.

Ми вступаємо у XXI століття “як в епоху інформаційних воєн транснаціональних корпорацій” (3,120) .Чи є хоча б які-небудь сліди творення “транснаціональної корпорації Україна”? На жаль, ні.

Кілька слів на завершення

Як ми можемо оцінювати реальний стан в Україні напередодні десятиріччя її незалежности? З огляду на критерій моральности, то здобутки України ганебні. З огляду ефективности – практично ніякі. Якщо ж говорити про перспективу, то вона доволі безрадісна.

В Україні так і не вдалося за 10 років створити консолідоване суспільство, натомість збудована жорстка бюрократизована вертикаль, не вдалося досягнути принаймні мінімального консенсусу щодо майбутнього розвитку суспільства та держави, однак сформувався закритий політичний клас, який точно знає і ефективно реалізує свої інтереси. Тому поки що наша держава не може бути ефективною і поринає у трясовину невизначености й недомовлености. Всі її кроки завмирають на півдорозі.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що реально сучасну “українську націю” складають злиті у стаґнархії бюрократи та компрадори, які через приватизацію “проекту Україна” заблокували дійсну широку консолідацію населення України у модерну українську політичну націю.

Львів, липень 2001

Література

1. Андерсон Б. Уявні спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму. – Київ: Критика, 2001.
2. Возняк Т. “Проект Україна”. Підсумки десятиріччя// Незалежний культурологічний часопис “Ї”, #18, 1998
3. Чернышов С. Русское самоопределение // Незалежний культурологічний часопис “Ї”, #13, 1998

(часопис "Ї", 2001, № 22)

Станіслав Кульчицький

УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ І АМЕРИКОЮ

Український вчений Іван Лисяк-Рудницький у липні 1963 року виступив на історичному конгресі в Зальцбурзі з доповіддю «Україна між Сходом і Заходом». У поняття «Захід» він включив євроатлантичну цивілізацію, тоді як поняття «Схід» ототожнив з греко-візантійською цивілізацією та її наступницею — Росією. Відтоді впродовж чотирьох десятиліть гадають, яке цивілізаційне начало в Україні переможе.

Тепер для теоретизувань не залишається часу. Цієї весни НАТО і ЄС приходять на західні кордони України. На північних і східних кордонах залишається Росія, у складі якої наша держава перебувала від середини ХVI століття по 1991 рік. Можливості здійснення «багатовекторної» політики вичерпуються. Дискусія навколо питання про напрям перекачування палива у нафтопроводі Одеса—Броди довела це з вражаючою переконливістю.

Вибір між двома напрямами цивілізаційного розвитку припав, як і Міленіум, на наше покоління. Це нелегкий вибір, хоч обидві цивілізації мають спільне коріння в античності. Насправді доводиться обирати не абстрактні цивілізаційні напрями, а конкретні країни, які уособлюють тип розвитку. Слід визначити, з ким по дорозі — з Росією чи з Америкою. Незважаючи на зовнішню американізацію Росії після 1991 року, обидві країни є полярно протилежними.

Відповідаючи на запитання про те, з ким по дорозі, ми керуємося економічними інтересами, національними пріоритетами, ідеологічними передсудами, побутовими причинами. Але не можна оминути аналізу історичного зрізу проблеми.

Чим є Росія? Чим є Америка?

Один із найбільш плідних методів історичного дослідження — компаративний, тобто порівняльний аналіз. Російська Федерація і США — це країни, порівнянні за територією, населенням і ракетно-ядерним потенціалом. Але на цьому схожість вичерпується. Ці країни розділяє безодня. Перша з них є державою, друга — передусім суспільством.

Радянські люди жили в країні, де держава поглинула суспільство. Тому й досі зберігається звичка покладатися на державні інститути або переоцінювати власний рівень впливу на державу. Такою переоцінкою, зокрема, пояснюється надто сміливе твердження про існування в пострадянських країнах громадянського суспільства. Насправді за півтора десятка років, що минули після колапсу тоталітаризму, у нас встигли народитися тільки окремі елементи такого суспільства. На ситуацію в Україні реально впливають фінансово-промислові групи (ФПГ), очолювані так званими олігархами. Вплив більш потужних російських ФПГ на ситуацію в їхній країні незрівнянно слабший. Там держава підім’яла їх під себе.

В Україні сформувався приватно-корпоративний капіталізм, який інколи диктує владним структурам свої вимоги. В Росії склався напівдержавний капіталізм. Кремль контролює все — ринки, бізнес, профспілки, засоби масової інформації, церкву, політичні партії. Механізми такого контролю якісно інші, ніж у радянську добу, але мало відрізняються від тих, які були в царські часи. Спільним знаменником усіх форм організації влади в імперські, радянські й пострадянські часи є всемогутній державний апарат. Наявність такої держави утруднює появу в Росії суспільних структур, здатних розвиватися самостійно.

Держава такого типу може підкреслювати свій демократизм і зв’язок з народом. Однак народ для неї — не суспільство, а населення. Пострадянська історія Росії випливає з радянської. Усі три варіанти Державного гімну (сталінський 1944 року, брежнєвський 1977 року і путінський 2001 року) мають одну здравицю: «Славься, Отечество наше свободное!» Згадаймо однак, що говорили про свободу в сталінській державі після ХХ з’їзду КПРС. Що говорять про свободу в брежнєвській державі тепер? Здравиця, що пройшла через три варіанти Державного гімну в незмінному вигляді, змушує замислитися, як розуміють свободу в сучасній Росії. І все ж російська інтелігенція сильніше впливає на владу, ніж українська. Остання й досі відчуває на собі наслідки сталінських репресій.

Америка до зовнішнього світу обертається перш за все своїми державними структурами — дипломатичними, економічними, силовими, гуманітарними. Колишні ізоляціоністські настрої, які не дозволили їй увійти в Лігу Націй, створену з ініціативи президента Вудро Вільсона, давно стали надбанням історії. Сучасні американці поставили під свій контроль найвпливовіші міжнародні організації. Вони активно втручаються в події, висуваючи на перше місце національні інтереси своєї країни. Усі вони, від президента до малого чиновника, можуть бути доброзичливими або пихатими, трудоголіками або неробами, розумними або не дуже... Американці такі ж люди, як інші. Але за ними стоїть громадянське суспільство, рівного якому у світі нема.

Система стримувань та противаг у відносинах держави і суспільства всередині США скидається на відрегульований годинниковий механізм. Величезна кількість самодостатніх громадських організацій регулює діяльність державного апарату відповідно до власних потреб. Будь-який політик або чиновник підзвітний громадськості не тільки в рамках професійної діяльності, а й, як засвідчила справа Білла Клінтона, у приватному житті.

На відміну від інших країн, громадянське суспільство і державні інститути народжувалися в Америці одночасно. Розроблена «батьками-засновниками» США конституція знаменувала собою початок переходу від традиційного до громадянського суспільства у всесвітньому масштабі. На просторах північноамериканського континенту починалося формування першої у світі політичної нації. Все це допомогло американцям зробити вирішальний внесок у формування ринку та індустріального суспільства в глобальному масштабі. Увібравши в себе здобутки європейської цивілізації, американське суспільство підняло їх на вищий щабель. Тепер цю цивілізацію доводиться називати євроатлантичною.

Історія, яка єднає

Сотні років перебування в одній державі зі спорідненими віддавна росіянами («русскими») наклали відбиток на українців. У цій спільній історії чимало як темних, так і світлих сторінок. Людина, як правило, виштовхує з пам’яті темне. Отже, історія здебільшого єднає.

І тут слід поставити запитання: до якої межі таке єднання корисне? Мабуть, не дуже добре, якщо у дружніх обіймах ми втрачаємо мову, національну культуру, історичну пам’ять?

Хто може заперечити, що для багатьох громадян України Росія видається продовженням власної країни? Це доводить безліч прикладів, у тому числі побутових. Один із них — результат опитування, проведеного напередодні 2004 року. Запитували, за яким часом мали намір зустріти Новий рік громадяни України. Виявилося, що 30 відсотків (у південному регіоні — 54) бажали зустріти Новий рік двічі — за московським і за київським часом.

Якщо Росія видається продовженням України для вагомої частки українських громадян, то правильне й зворотне твердження. Україна видається продовженням Росії в очах набагато більшої частки російських громадян. Давайте визнаємо: як окрема нація ми для росіян не існуємо. В кожному разі, для тих росіян, які прожили в Радянському Союзі більшу частину свідомого життя. Це стосується не тільки нас, українців, а й громадян інших республік колишнього СРСР. Українців це стосується більшою мірою, з огляду на високий рівень їхньої русифікованості. 350 років тому імперія починалася з поглинання України…

Сформульовані вище твердження не часто доводиться подибати в українській пресі, навіть в осудливо-заперечній формі. Зрозуміло чому: ми боїмося зазирнути в безодню. Навпаки, у пострадянській Росії штучна ідеологічна конструкція «колиски трьох братніх народів» швидко і непомітно померла природною смертю. Для молодого покоління росіян («россиян») Україна стає чужою. І слава Богу! Інші, навіть не замислюючись, повернулися до уявлення про один російський («русский») народ, що складався з великоросів, українців та білорусів. Вони вважають цю імперську концепцію єдино патріотичною. Лише російські («русские») патріоти, які є одночасно реалістами, замислювалися над тим, як жити росіянам («русским») та неросіянам («нерусским») в одній державі, і їхні роздуми були не дуже оптимістичні.

Весь час в українському тексті доводиться вживати дужки з переходом на російську мову. В результаті спільного життя українців та росіян в одній державі старовинне слово «руський» (у розумінні українець) в українській мові зникло, а в російській — з’явилося (зрозуміло, з іншим значенням). А 1991 року в російській мові з’явився новий етнонім «россияне», тобто громадяни Росії. Він також має інше значення, ніж подібний термін в українській мові.

Повертаючись до попереднього викладу, хочу звернутися до роздумів російського патріота-реаліста Ігоря Шафаревича. 1991 року в Москві побачила світ його книга «Путь из-под глыб», у якій визначився типово російський («русский») порок у ставленні росіян («русских») до інших народів СРСР: «Это — неумение видеть границу, отделяющую нас от других наций, отсутствие внутреннего убеждения в их праве существовать именно в их самобытности. Как часто приходилось мне слышать, что русские с каким-то наивным недоумением пытались понять, почему украинцы, белорусы или литовцы не хотят хорошенько выучить русский язык и превратиться в настоящих русских… Мы можем рассчитывать на симпатию или хотя бы невраждебное отношение наших соседей, только если будем видеть, например, в эстонцах не просто людей во всех отношениях нам равных, но почувствуем, насколько богаче наша жизнь оттого, что рядом с нами живёт этот маленький мужественный народ, готовый нести любые жертвы, но не отказаться от своей национальной индивидуальности. Возможна ли та картина, которую я пытался здесь изобразить? Я очень хочу надеяться, что возможна, но честно должен сказать — в том, что она осуществится, я не уверен. Слишком многое здесь наболело, и слишком мало времени, может быть, осталось».

Цитата задовга, але виразна і не потребує коментарів. Залишається додати, що Шафаревич не помилявся, часу справді вже не було. Литовці, естонці й латиші після розвалу СРСР спромоглися потрапити під «парасольку» НАТО і ЄС. Тому політичні сили в Росії, які йшли в грудні 2003 року на вибори в Державну Думу з географічною картою СРСР, вилучили з неї країни Балтії. З картою відновленого СРСР вони й перемогли.

У ХХ столітті російсько-радянська імперія двічі розсипалася. Повторення ситуації дозволяє зробити висновки, з яких випливає не дуже втішний прогноз щодо відносин із Російською Федерацією у найближчому майбутньому.

Після повалення самодержавства лідери української революції сподівалися, що імперія стане федерацією вільних народів. Коли більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки як складової частини федерації і заявила у своєму Універсалі: «Маючи силу і власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії». Михайло Грушевський розглядав Раднарком не як центральний уряд, а як керівний центр революційного російського («русского») народу, який спільно з Генеральним секретаріатом УНР та урядами інших народних республік утворить Російську Федерацію.

Раднарком, однак, вважав себе центральним, а не крайовим урядом. Він тричі посилав війська на Київ, щоразу більші. 1920 року в Україні вже перебувало 1,2 мільйона червоноармійців. Та Кремль діяв не тільки військовою силою. Він проголосив надійно завойовану Україну спочатку незалежною від Росії радянською республікою, а потім — союзною республікою з правом виходу з СРСР. Переслідувана до революції українська мова стала офіційною. В УРСР розгорнулася українізація.

Повернімося тепер до сучасності. 12 лютого ц.р. Володимир Путін виступив з викладом програми своєї діяльності на другий президентський термін. У доповіді він мимохідь торкнувся «деструктивних процесів розкладу державності при розвалі Радянського Союзу». Цей вислів доводив, що сучасний російський лідер, так само як лідери Тимчасового уряду й Раднаркому в 1917 році, ставив себе в центрі багатонаціональної держави, яка розколювалася.

Тезу про деструктивні процеси президент РФ не став розвивати. Треба було зберігати відносини з лідерами колишніх республік, а нині самостійних держав, які переконані, що згадані процеси є конструктивними. Однак у виборчому штабі президента побажали уточнень. Представник Повітряно-десантних військ полковник Микола Беляєв по-військовому прямо запитав, як президент особисто ставиться до подій 1991 року. Відповідь була чесною і щирою: «По моему глубокому убеждению, развал Советского Союза —— это общенациональная трагедия огромного масштаба».

Далі, звертаючись уже до всього світу, В.Путін заявив, що треба зважати на реалії: «Это состоялось, это принято народами этих стран, признано международным сообществом и самой Российской Федерацией. Это независимые, полноценные независимые государства, и нужно относиться к ним с уважением. С уважением — это значит признавать их законные интересы».

Це теж сказано чесно і щиро. Не треба сумніватися в тому, що переобраний величезною більшістю громадян Росії президент В.Путін проводитиме щодо України політику добросусідства і співробітництва. Але не треба очікувати, щоб він визнавав українські законні інтереси у тих випадках, коли вони не збігатимуться з російськими. А таких незбігів стає дедалі більше. Це раніше, до 1991 року, Україна не мала власних інтересів, бо всі вони були «загальнонаціональними».

Історія, яка роз’єднує

Обговорюючи з російськими вченими зміст шкільних підручників з історії Росії та історії України, ми дійшли одностайного висновку: підкреслювати позитивні моменти у взаємовідносинах, виховувати у молоді доброзичливе ставлення до сусіднього народу, відділяти народ від політичного режиму. Ніколи раніше народи не контролювали дій своїх правителів, які могли бути злочинними щодо інших народів або свого власного.

Зі сказаного вище випливає висновок: прагнучи до встановлення доброзичливих відносин із сусідніми країнами, не слід замовчувати або пом’якшувати заподіяне нам у минулому лихо. Треба правдиво і без емоцій висвітлювати хід подій, виявляючи їх внутрішні рушійні сили і мотиви поведінки історичних діячів. Тоді історія, яка роз’єднує, не кидатиме тіні на сучасність. Тоді уроки історії будуть засвоєні поколінням, яке входить у життя. Тоді нове покоління не дозволить повторення пережитих трагедій.

Так сталося, що історія, яка роз’єднує нас із Російською державою, єднає з Америкою. Тут ідеться не про численну північноамериканську діаспору, яка майже цілком сформувалася з українців, що походили з Австро-Угорщини, а у міжвоєнний час — із Польщі, Румунії, Чехословаччини. Американська адміністрація причетна, у різній формі, до трьох голодів, яких зазнала Україна в радянську добу. Американці допомогли подолати голод, викликаний діями Кремля під час обох післявоєнних посух, і сказали своє вагоме слово в добу горбачовської «перебудови» з приводу замовчуваного голодомору 1933 року.

Тепер ми багато знаємо про три смертні голоди, що виникали в Україні за різних обставин, але в кінцевому підсумку мали одну причину — злу волю правителів Кремля. Однак ми й досі мало знаємо про діяльність АРА в Україні. Старше покоління уявляє собі цю організацію за працями Леніна — як гніздо шпигунів та провокаторів. Ми не знаємо, як працювала ЮНРРА. Ми не зовсім розуміємо, чому Конгрес США розпочав і довів до кінця парламентське розслідування події, що трапилася на іншому боці земної кулі більш ніж півстоліття тому. Зрозуміло лише одне: у 1922 і в 1947 рр. найменше американці думали про рятування українців. І не тільки тому, що вважали їх росіянами. Вони рятували не українців або росіян, а людей, котрі гинули від голоду.

Виправдовуючись перед Леніним, Раковський казав: ми не запрошували американців в Україну, вони самі полізли сюди! Це — правда. Після Другої світової війни вони «полізли» в Туреччину, щоб усунути загрозу поглинання її Кремлем. Тоді ж «полізли» у Францію, щоб запобігти її переходові у руки комуністичних маріонеток на сталінських пальцях. У наші дні «полізли» в Афганістан, незважаючи на гіркий англійський і радянський досвід. «Полізли» в Кувейт та Ірак…

«Проблеми з демократією»

Американські політики й політологи (мабуть, крім Збігнева Бжезінського) не змогли свого часу розібратися в тому, що відбувалося в СРСР. «Оксамитова революція» 1989 року у Центрально-Східній Європі і розпад Радянського Союзу впали їм як сніг на голову. Сутність комунізму й тих проблем, які він залишив по собі у пострадянському регіоні, не стала для них зрозумілішою й тепер.

Це можна проілюструвати виступами на міжнародній конференції «Україна в Європі і світі», яка зібрала в лютому ц.р. у Києві впливових політиків та знаних політологів. Мадлен Олбрайт, яку не треба представляти, докоряла українцям за «проблеми з демократією». Першою серед американців вона заговорила про «розумні санкції» щодо України, якщо «проблеми з демократією» загострюватимуться. Як правило, американські політики більш стримані. На жаль, вони й більш байдужі до всього, що в нас відбувається. Здається, відвертість американізованої чешки пояснюється більшою симпатією до нас. Лише вона з усіх іноземних учасників конференції висловила оптимізм у питанні про членство України в НАТО і ЄС.

Коли людина вперше сідає на велосипед, вона зосереджує увагу або на рулі, або на педалях. В обох випадках це призводить до падіння. Коли ми аналізуємо історичний зріз українсько-російських проблем тільки в етнополітичному плані, забуваючи про однакову для обох народів проблему виходу з комунізму, ми ризикуємо помилитися у прогнозах.

Врешті-решт, чому після 1991 року в Росії постійно виникає проблема відродження Радянського Союзу в різних формах — Співдружність Незалежних Держав, Слов’янський союз, ЄврАзЕС, ЄЕП? Невже хто-небудь сумнівається у тому, що найбільша в Європі за територією Україна може бути незалежною, якщо самостійно існують Андорра чи Монако? Невже хтось побивається, що Україні буде сутужно на самоті? Ні, річ не в Україні. Все пояснюється прагненням російської політичної еліти відновити в будь-яких формах колишню радянську державу. Для цього вона використовує труднощі виходу з комунізму, які є в усіх колишніх союзних республіках.

Із чого все починалося? Не всі знають, що якраз З’їзд народних депутатів Російської Федерації показав революційний приклад іншим союзним республікам і прийняв 12 червня 1990 року Декларацію про державний суверенітет. У сьомому пункті декларації проголошувалося право виходу РРФСР зі складу СРСР. Автори цього документа ототожнювали СРСР з компартійно-радянським загальносоюзним центром. Скинувши М.Горбачова, вони відразу забули про декларацію, але залишили своїм наступникам головний біль: у якому світлі представляти державне свято, встановлене на її честь? А тепер при владі в Росії політики, які не руйнують, а будують. Вони проголосили себе наступниками величі Росії — імперської і радянської. Вони прагнуть відновити цю велич, якщо можна, у попередніх кордонах.

Комунізм у СРСР було побудовано за перші 20 років після приходу більшовиків до влади. Наступні два покоління радянських людей звикли жити при комунізмі, не усвідомлюючи того, що це не суспільство загального благоденства, а заміна приватної власності на засоби виробництва — державною. Тепер їм доводиться звикати до капіталізму — тієї закономірної стадії у суспільному розвиткові, через яку інші народи вже пройшли. Побудова соціальної держави, яка ґрунтується на ринковій економіці, як і побудова громадянського суспільства, — для нас тільки перспектива. Оскільки пострадянська держава і в Україні, і в Росії все ще змушена тримати на собі величезну кількість людей, котрі не пристосувалися до ринку, вона може собі дозволити «проблеми з демократією», які так турбують американських політиків.

Історія свідчить, що держава завжди дозволяє собі рівно стільки, скільки суспільство погоджується терпіти від неї. Та не треба надто багато вимагати від суспільства, знівеченого масовими репресіями, голодоморами і депортаціями. Треба йому допомогти, пані Олбрайт!

Кому захищати українську ідентичність?

На згадуваній вище конференції «Україна в Європі і світі» Андерс Ослунд (Фонд Карнегі, США) заявив: «Дуже важко умовити людей на Заході захищати Україну, якщо Україна сама не захищає себе, свою ідентичність, свою незалежність».

Це логічне за формою зауваження — чергова ілюстрація непрофесійності американських політологів стосовно українських справ. Вони надто оптимістичні, коли гадають, що Україна у вигляді наявних у ній організованих політичних сил може, але чомусь не хоче захищати свою незалежність.

На зламі 80 — 90-х рр. сформувалася потужна політична сила, яка виступила за відродження УНР, — Народний рух України. В ситуації революційної кризи республіканська компартійно-радянська номенклатура скористалася боротьбою між загальносоюзною й російською елітами, аби підвищити свій статус здобуттям незалежності. Щоб зміцнитися при владі, вона повинна була поставити ідеологічний мур між Москвою та будованою нею державою. Тому вона перехопила рухівські гасла вкупі з більшістю рухівських лідерів і підняла на п’єдестал «батьків-засновників» УНР — М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюру.

За півтора десятка років українська правляча еліта мало змінилася. Основу її, як і раніше, становить компартійно-радянська номенклатура. Водночас біля влади опинилася бізнес-еліта, що працює здебільшого з російським капіталом. Хотілося б, щоб вона не піддавалася впливам надто тісно пов’язаних із власною державою російських бізнес-партнерів. Хотілося б, щоб вона ототожнювала власні інтереси з інтересами свого народу, держави, країни. Хотілося б… Інших сил, здатних захистити економічну, політичну й культурну незалежність у наскрізь пропаленому комунізмом українському середовищі практично немає. Де той Рух?

Втішає те, що стихійні суспільні настрої цілком однозначно орієнтовані на зміцнення суверенітету України. Це проявляється не часто, але потужно. Можна пригадати, з яким обуренням громадськість зустріла необережну ремарку колишнього віце-прем’єр-міністра РФ Валентини Матвієнко про доцільність написання спільних підручників із вітчизняної історії. Можна послатися на те, як в українському суспільстві сприймався тузлинський конфлікт. Можна назвати, нарешті, мізерні масштаби відзначення 350-річчя Переяславської ради. За первісним планом, президент РФ повинен був приїхати в Київ у день, коли ця рада відбулася.

Суспільні настрої орієнтовані й на те, щоб іти в Європу. Приклад європейських соціальних держав, які в радянські часи називалися капіталістичними, однаково принадний для громадян України і Росії. Мільйони їх пересвідчилися на власні очі, що Європа стабільна і благополучна. Тим, хто бажає утримати Україну в російському політико-економічному просторі, доводиться враховувати цю обставину. Вони закликають: у Європу, але разом з Росією!

Глибоко помиляються ті, хто вірить цьому гаслу. Росія хоче співробітничати з Європою і США тільки тому, що поза світовим ринком вона не може існувати. Колапс заснованого на неринковій економіці Радянського Союзу засвідчив це з усією переконливістю. Але політичні сили в сучасній Росії охоплені одним патріотичним почуттям: відродити наддержаву. Ні НАТО, ні ЄС їх не цікавлять.

Як розгортаються події в наші дні? Країни ЄС стурбовані тим, як «перетравити» нове поповнення. Економічні проблеми, що виникають після розширення ЄС перед Україною, європейців мало цікавлять. Не більше цікавляться нами американці. Вони не сприймають Україну як цілісність. Увага американської адміністрації розпорошується між тими або іншими політичними діячами, які створюють «проблеми з демократією».

Навпаки, Росія з 2000 року займається українськими справами системно і наполегливо. Вона пропонує Україні свої варіанти виживання при новому розкладі сил у Європі. Інтеграційний тиск на Україну після виникнення ідеї ЄЕП став просто-таки нестримним.

Українська сторона бажає лише створити режим вільної торгівлі без винятків та обмежень. Російська сторона добивається зовсім іншого. М.Касьянов, який до лютого ц.р. очолював уряд РФ, заявив: «…мінімальний рівень інтеграції — єдиний митний простір і єдина зовнішньоторговельна політика». Його заступник В.Христенко твердив: «Слово «єдиний» у сполученні ЄЕП передбачає делегування повноважень певному наднаціональному органові. І якщо буде підписано договір по ЄЕП, то це буде договір, аналогічний Римському договору про створення ЄС».

Мета ЄЕП — укладення економічного союзу Росії, України, Білорусі та Казахстану з використанням єдиної валюти. Такий союз автоматично знищує євроатлантичну перспективу для України. А далі все може бути так, як уже було після 1654 року, тільки у прискореному темпі.

Висновки

Соціально-політична й економічна ситуація в Україні і Росії приблизно однакові. Існує спільний мовно-культурний простір. Інтереси переплітаються навіть на сімейно-побутовому рівні. Отже, інтеграція з Росією, спочатку в цілком пристойних, неполітичних формах, може відбутися майже непомітно. Тільки б ми не пручалися…

Від Європи, навіть від Центрально-Східної Європи, ми відрізняємося. Нелегким є кожен крок назустріч НАТО і ЄС. Нам постійно твердять: почекайте, років через 20 ви досягнете наших стандартів, і тоді об’єднаємося.

Проте Україна не матиме тих двох десятків років. Президентська кампанія в Росії засвідчила це з дивовижною переконливістю. Нетерпляче перебираючи ногами, жалюгідні противники В.Путіна пропонували в телевізійному ефірі надто прості рішення дуже складних проблем, аби прорватися до президентського крісла і ядерної кнопки. Як далі розгортатимуться події в країні, де звучить мелодія сталінського гімну з уривками первинного тексту безсмертного автора «Дяди Стёпы»? Як ці події зачеплять Україну?

Україна відмовилася від ядерної зброї, задовольнившись зобов’язаннями поважати її незалежність, суверенітет та існуючі кордони, які прийняли на себе у листопаді 1994 року Росія, США, Велика Британія, Франція й КНР. Проте «парасолька» Ради Безпеки ООН — річ ненадійна. Вона не розкриється, якщо хтось із постійних членів Ради Безпеки скористається правом вето.

За цих умов у разі виникнення кризи не доводиться сподіватися й на допомогу НАТО. Така допомога не була надана ні Угорщині в 1956 році, ні Чехословаччині в 1968 році, ні Польщі в 1970 та 1980 рр. Як свідчить досвід, НАТО може втрутитися у кризові ситуації лише тоді, коли країнам, котрі входять у цю систему колективної безпеки, не загрожуватиме ракетно-ядерна відповідь. Кубинська криза 1962 року, що поставила світ на грань атомної війни, навчила політиків Заходу бути обережними з партнерами, які не контролюються своїми народами.

З огляду на сказане вище, українським політикам та інтелектуалам слід активніше формувати громадську думку, сприятливу для вступу в НАТО і ЄС. Їм слід відвертіше і сміливіше у спілкуванні з російськими партнерами відстоювати свої національні інтереси.

Ключову роль у подіях здатна відіграти адміністрація США. 1951 року вона наполягла на приєднанні до НАТО Туреччини і Греції, воєнно-економічні стандарти яких істотно поступалися стандартам інших членів Північноатлантичного альянсу. Річ не в стандартах і не в мірі відданості Києва демократичним цінностям. За відповідної допомоги не буде проблем ні з першим, ні з другим. Відсутність такої допомоги позначиться не тільки на Україні, а й на долі всієї Європи. Україна перебуває у Європі, це — географічний факт. Байдужість Америки до України позначиться і на долі Росії, яка стоїть на роздоріжжі.

(http://www.zn.kiev.ua/ie/show/490/46197/ )

Андрій Шкiль

Україна – це капище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Европи i чекали “самостійности”. Господь не витримав цього знущання i здійснив диво. Вдоволені результативністю свої релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання i благополуччя. При цьому нас не лякає час i швидкоплинність життя. Ми поводимося, мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою. Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінности. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи із усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все “знаючи”, ми перебуваємо у постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовані ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної української духовности. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами чудеса. Не рухаючись з місця i не роблячи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань.

Теоретично у нас все є. Головне, цього дочекатися. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять i проходять, а дівчатка з віночками i дідусь з бандурою – вічні. Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном, “згинуть наші вороженьки. як роса на сонці” – тобто самі по собі... “Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці” – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. “Ще на нашій Україні доленька доспіє” – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами стається, не має жодного значення, тому що у кожній українській хаті мешкають монахи, значно кращі за буддійських, знайомі із небаченим почуттям нірвани.

Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян тощо. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, “випендрюються”, нападають на сусідів. Тобто, поводяться як закомплексовані, збиткові люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих ґансiв не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що весь світ танцює перед нами на задніх лапах i намагається привернути до себе увагу. Напевно, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть наплювати нудно.

Україна самодостатня. Це російську “птіцу-тройку” постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди i нема чого, хіба що в Крим по сіль.

Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, якi “над вишнями гудуть”, мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Спочатку умістивши себе в центр Всесвіту, ми існуємо в інакшому вимiрi. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми нi в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро І не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка, Сталіну ми допомагали охороняти табори, а Гітлеру – воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.

Ми запросто допомагаємо вирішувати проблеми сусідам, тому що своїх проблем у нас немає. Люди спостережливі це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично довершена, гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного в світі більше немає. Бунін, звісно, не помилився.

Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого “кріпака” Шевченка – це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість у декларації та розвитку не має потреби; вона допомагає розвиватися тільки тому, що існує за його межами.

Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу i оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами – ким завгодно, щоб бідні, збиткові народи мали привід гордитися собою.

Україна – батьківщина сонних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Її життя не протікає i не відбувається. Вона – поза подіями i часом. Вона не пам’ятає свій день народження, не знає свого віку. Вона сама собі гідний співрозмовник. Їй нема з ким сперечатися i нема чого доводити. Для неї вже все відбулося.

(часопис "Ї", 2002, № 25)

Андрій ОКАРА

У ПОШУКАХ ІМПЕРСЬКОЇ ПЕРСПЕКТИВИ:
Чи призначено Києву стати новим центром поствізантійської цивілізації?

У сучасному глобалізованому світі справжнім політичної суверенітетом може володіти тільки блок держав, що мають єдиний "цивілізаційний знаменник" - релігію, етичні цінності, культурні моделі, загальнозначущі сакральні центри, історичну спрямованість, подібне розуміння есхатології. Для східноєвропейського цивілізаційного простору, до якого крім Росії, України і Білорусії належать також Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдавія, Румунія, Сербія, Чорногорія, таким "знаменником" є спадщина Візантійської імперії. (У даному контексті Східна Європа розуміється не в вузькоутилітарному фізико-географічному значенні (як земля від Альп до Уралу), не в політичному (як зруйнований наприкінці 80-х років блок соціалістичних країн), а саме в цивілізаційному: Східна Європа як поствізантійська Ойкумена, "Візантійська Співдружність Націй" (докладніше про це див.: "Особая папка НГ" ("Східна Європа") від 25.08.99); з такого погляду Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина відносяться до Центральної Європи - католицько-протестантської, але не романо-германської). Виходячи з існуючих на сьогодні реалій саме імперський тип мислення, імперська геополітична ідентичність найбільш адекватні виклику часу (якщо, звичайно, не ставити перед собою свідомо "пораженческо-минималистские" задачі). Тому сучасний імперіалізм - це насамперед різновид "оборонної" свідомості в умовах "зіткнення цивілізацій", в умовах глобалізаційоної уніфікації, а зовсім не прагнення до грубої силової чи економічної експансії. Резерви геополітичного москвоцентризму вичерпані, його беззастережно приймають, здається, тільки Білорусія і Вірменія, почасти Сербія, Москва стала заручницею "імперіалістичних" асоціацій. Для стабілізації і консолідації східноєвропейського цивілізаційного простору необхідний пошук нових духовних мотивацій, нових геополітичних і геокультурных конфігурацій на карті Євразії, нових нестандартних рішень.

ЕКЗИСТЕНЦІЯ ІМПЕРІЇ

Проблема імперської державності відноситься насамперед до розряду метафізичних, а не політичних чи юридичних. Традиційна імперія відрізняється від неімперської "національної держави" не стільки зовнішніми, інституціональними ознаками, і навіть не розмірами території, розходженнями в правовому статусі складових частин чи етнічною і мовною строкатістю населення, скільки ідеологією, психологією, вольовими устремліннями влади і громадян, логікою уписування в геополітичний простір, заснованої на сакральній географії і міфологемі Вічного Граду, усвідомленням свого місця в політичній і містичній історії людства.

Імперія - це насамперед однорідний духовно-релігійний простір (не завжди навіть моноконфесіональний), це ідеологічний союз, маніфестація якої-небудь універсальної глобальної істини, орієнтованої на Кінець, у чому можна переконатися (у різному ступені) на прикладі і Римської, і Візантійської, і Священної імперій, і Російської, і Британської, і Австро-Угорської, і Оттоманської імперій, на прикладі Радянського Союзу, Третього Рейха чи американського Нового Світового Порядку. Традиційна імперія спонукувана не тільки суто економічними чи політичними прагматико-утилітарними інтересами, але в першу чергу великими ідеями; "колоніальна" імперія, навпаки, існує доти, поки існує економічна рентабельність від експлуатації колоній. Будь-яка традиційна імперія затверджує той чи інший героїчний надлюдський ідеал (чим і відрізняється від "національної держави", орієнтованого насамперед на "середню людину", на "середній клас"), усвідомлює унікальність своєї історичної місії, має есхатологічну перспективу і маніфестує свої трансцендентні устремління.

Імперофобські настрої на Україні, ширше - на всім пострадянськім і "постваршавскім" політичнім просторі - підсилюються також через некоректне ототожнення імперської теми з історично цілком відчутним досвідом Російської імперії і СРСР (у т.ч. і русификаційним, що, по суті, являє приклад не імперського, а етнонаціонального культурного будівництва). При всім етнічнім і культурнім різноманітті Російської імперії і її геополітичного спадкоємця - Радянського Союзу, - будь-які глобальні проекти в них здійснювалися на основі альянсу великоросійського і українського народів. Однак самі українці поки історично реалізувалися не як активний формотворчий - імпероутворюючий- етнос, а скоріше як пасивний - імперонаповнюючий і імпероутримуючий. Відчуваючи прихильність до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися по просторі Великого євразійського степу в широтному діапазоні України, тобто в європейській частині Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські емігранти заселяли по усьому світу - у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії). На освоєні землі українці принесли із собою свої методи господарювання, свої стереотипи поводження, свою кухню, своє відношення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше - свій образ облаштованості навколишнього світу.

І Російська імперія, і Радянський Союз при всіх можливих до них претензіях (особливо в області етики і метафізики) були спільними російсько-українськими політичними проектами. Саме після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагачується "київським" сюжетом (багато в чому завдяки "Синопсису" Інокентія Гізеля) - уявленням про історичну наступність між Київською і Московською Руссю, а також уявленням про "триєдиний руський народ" і про самодержця "Великої, Малої і Білої Русі", а першим ідеологом Російської імперії став український барочний письменник Феофан Прокопович. У визначеному змісті Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади і київської освіченості, а імпероосновуючою містерією для неї стала Полтавська битва, що значно похитнула стан української державності.

Російська імперія, оформлена в царювання Петра I, була в значному ступені перекручуванням ідеалу сакральної цивілізації - це проявилося, крім всього іншого, також і в придушенні власне українського начала. Русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за "петербурзьким стандартом" усупереч розхожому оманою вела саме до ослаблення, а не до посилення імперського начала, свідчила про відхід від принципів Священної імперії в сторону ліберально-західницьких моделей. У межах Російської імперії виявилося неможливим реалізувати ні іманентно великоросійські, ні іманентно українські етичні і метафізичні ідеали: нова напівсекулярна поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство, і Запорізьку Січ з їх есхатологічною спрямованістю і системою сакральних ідеалів. Українська суспільна думка протягом от уже більш трьох сторіч пред'являє Росії які завгодно претензії, але тільки чомусь не ті, про які дійсно мало би зміст говорити.

Головні негативні наслідки для України від політики централізації і уніфікації, проведеної Санкт-Петербургом і Москвою в XVIII-XX вв., - не в знищенні "прав і вільностей запорізьких", не в тривіковий русифікації українців і навіть не в спробах їх етнічної асиміляції, хоча це все дуже болісно для національної самосвідомості. Головні наслідки - у позбавленні України месіанської ідентичності, імперської перспективи, розуміння власної метаісторичної унікальності, у перетворенні України із суб'єкта визначеної політичної і культурної активності в об'єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування, на екстенсивну типологію розвитку.

Теперішня прозахідна орієнтація значної частини української еліти може розглядатися, крім усього іншого, як контрреакція на домінуюче в офіційній дореволюційній і радянській ідеології уявлення про національне покликання Росії й України: Росія мислилася цілком есхатологічно - як "збирачка земель", "захисниця православних народів", "надія світу", "оплот комунізму", а Україна - як "житниця", "кадровий резерв", "усесоюзна здравниця".

ТРИ ШЛЯХИ УКРАЇНИ

Політичні процеси, що відбуваються в даний час на Україні, свідчать про невизначеність зовнішньої і внутрішньої ідентичності держави, про відсутність розуміння українською елітою суті загальносвітової глобалізації, що відбувається, не говорячи вже про формулювання власної глобализаційної стратегії чи альтернативних сценаріїв.

Незважаючи на те що Україна, за запевненням офіційної влади, остаточно і безповоротно здійснила свій вибір на користь "європейської" і "євроатлантичної інтеграції", видається, що саме даний момент є "точкою біфуркації" і що від вибору найближчих декількох років буде залежати майбутність не тільки України, але і Росії, Східної Європи, усього євразійського простору.

У геополітичному відношенні сучасний Київ має три шляхи розвитку, що відповідають не стільки можливому розміру територіїУкраїни чи формі її державного устрою, скільки різним типам зовнішньополітичної і міжнародно-правової ідентичності, різним образам самоототожнення і самовідчуття національної політичної еліти, різним масштабам її стратегічного мислення, різному рівню розвитку її духу.

У нинішній ситуації, коли світопорядок, основу якому поклав Вестфальский мирний договір (1648), зазнав кризи, в умовах глобальної організації політичних і макроекономічних систем, де "національна держава" чи взагалі не є суб'єктом політичного процесу, чи є ним у мінімальній мірі, а її суверенітет з погляду геополітики є дуже ефемерним і відносним (на відміну від суверенітету блоку держав, відчуваючих взаємне цивілізаційне притягання), розвиток України у кожнім із трьох напрямків можливий в рамцях незалежної, формально суверенної української держави (для цього зовсім не обов'язково створювати новий СРСР, Слов'янськийСоюз чи навпаки - виходити зі СНД, вступати в ЄС і НАТО).

По-перше, це шлях "освіченого малоросійства". Україна розглядається як провінція - периферійна частина континентальної імперії з центром уМоскві чи Петербурзі. Подібним чином Україна розвивалася із середини XVII століття і по 1991 рік (з невеликими перервами під час існування УНР у післяреволюційний період). Цей шлях відносно продуктивний, оскільки не представляє глобальної погрози для існування східноєвропейської цивілізації - не перетворює Україну у ворожудержаву чи "санітарний кордон" навколо Росії, не створює конфронтації по лінії Москва - Київ, але послабляє волю до власного розвитку, знищує унікальні потенції іманентно українського відчуття буття, позбавляє самостійних претензій в області есхатологічних сценаріїв і передбачає прийняття чужої національної ідеї і трохи іншої цивілізаційної парадигми в якості своїх.

Кожному з типів геополітичної ідентичності України відповідає свій варіант розуміння української культури і мови. Так, "малоросійска" ідентичність виходить із представлення про українську культуру як культуру для "домашнього вжитку" - кумедного доповненні до серйозної "високої" російськомовної культури, свідомо орієнтованої на "низькі" жанри й обмежений спектр функціональних стилів. У ній підкреслюються спільні з російською риси, схожі механізми і стадії розвитку, а також її залежність від російських впливів - українське начало розглядається як локальний інваріант росіянина ("загальросіянина"). "Малоросійска" ідентичність у XIX столітті характерна для "українофілів" дошевченкової епохи (Котляревський, почасти Гоголь, українські письменники-романтики раннього періоду), галицьких "москвофілів", у СРСР на її основі будувалася теорія української радянської культури і національна політика стосовно УРСР. На даний момент вона притаманна українським комуністам, значній частині православних ієрархів, різноманітним товариствам "російської культури" і "російсько-української дружби", кубанським чорноморським козакам. Її ж, тільки в трохи іншому субетнічному варіанті, продукуют ідеологи "карпато-русинства" у Закарпатті і словацької Пряшівщини. По-друге, це шлях неімперської "національної держави", побудованої на основі ліберально-демократичної ідеології і етнонаціоналізму. Київ зберігає формальну незалежність, але реально стає ретранслятором західного політичного впливу, Україна з провінції перетворюється в колонію, що власне можна спостерігати з 1991 року по дійсний час. Логіка геополітичного розвитку така, що Україна, що ідентифікує себе як "держава-нація", неодмінно стає "санітарним кордоном" - плацдармом Заходу навколо і проти Росії. Як би це ні було гірко для української національної свідомості, але необхідно визнати, що усі ці роки в загальносвітовому і європейському геополітичному просторі Київ відіграє контрпродуктивну роль - роль сателіта далекої цивілізації. (На це, зокрема, указав своїм української колегам американський політолог, автор концепції "Зіткнення цивілізацій" Самуель Хантінгтон під час виступу в Інституті стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України в жовтні 1999 року. На питання про можливість вступу України в НАТО Хантінгтон зауважив, що подібне членство суперечить приналежності цієї країни до "слов'яно-православної цивілізації").

Ідентичність України як "нації-держави" також припускає відповідне відношення до української культури і мови: пріоритетними проголошуються не їхня унікальність, універсальність і винятковість, а прагнення до стандартності, "вписаності" у загальноєвропейський і загальносвітовий культурний контекст (це веде до типу розвитку, щодоганяє, і постійному почуттю власної неповноцінності), усіляко підкреслюються елементи, що виникли під західноєвропейським впливом, візантійський вплив применшується і піддається критиці.

Подібного роду культура зациклена на етнографічному матеріалі і етнічному самозамилуванні, на пошуку національної ідентичності, її центральний метасюжет - національно-визвольна боротьба, історія здобуття незалежності і державності. При цьому російська культура розглядається як споконвічно збиткова, неповноцінна, недорозвинена і, разом з тим, агресивної, позбавленої толерантності і демократизму, що полює за талантами з України.

Україна, що мислить себе винятково як "національна держава" (а саме ця ментальність домінує в середовищі української політичної і культурної еліти останнім часом), позбавляється як метафізичного, так і геополітичного виміру. У такій системі координат сам топонім "Україна" фактично розуміється як синонім "окраїни", "буфера", "лімітрофа" чи "rimland" - несамодостатньої периферійної зони між самодостатніми цивілізаціями. Виразниками подібного самовідчуття можна вважати гетьманів Івана Выговского й Івана Мазепу, почасти Тараса Шевченка і пізніх українських письменників-романтиків, повною мірою ними є ідеологи УНР (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко), націоналістичні рухи 1930-1950-х років типу ОУН і УПА, українські дисиденти 1960-1970-х (Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл), значна частина сучасної "національно свідомої" інтелігенції, різноманітні сили ліберально-демократичної орієнтації (Народний Рух), вище політичне керівництво України 1990-х років. Обидва шляхи - і "малоросійство", і "держава-нація" - фактично є вираженням політичного і духовного мінімалізму національної еліти: вона упокорюється з власною роллю відомої, але не ведучої сили, вона розуміє Україну як об'єкт, але не суб'єкт міжнародних відносин (поза залежністю від ідеологічних самонавіянь і пропаганди). Така установка не жадає від неї наднапруження сил - це психологічна роль антропологічних мінімалістів, "молодших братів". Але якщо до 1991 року роль "молодшого брата" Україні нав'язувала Росія, то тепер подібна субординація (правда, у відношенні Заходу) є результатом вільного вибору національної політичної еліти, що розучилася мислити в інших категоріях.

І при розвитку за "малоросійським" шляхом, і за шляхом "нації-держави" Україна може зберегти свою національно-культурну і мовну ідентичність, але змушена відмовитися від будь-яких претензій в галузі самостійних цивілізаційнотворчих претензій і есхатологічних сценаріїв: Україні нічого сказати у Вічність, вона уступає своє слово іншим "ораторам".

ТРЕТІЙ ШЛЯХ - ІМПЕРІЯ

Перший і другий шляхи розвитку виходять з розуміння України винятково як об'єкта, але не суб'єкта геополітики: або як форпосту Росії перед світом західних "цивілізаторів" (Україна як провінція), або як форпосту західної цивілізації перед безформним океаном східних азіатських "варварів" (інакше кажучи, Україна як колонія). Але можливо ще і третє розуміння: Україна як центр напруги культурно-цивілізаційних устремлінь східноєвропейської Ойкумени, як "серединна земля" Великого Євразійського Простору. Отже, третій шлях розвитку України - це імперський шлях.

Український імперський сценарій, у свою чергу, припускає два протилежних варіанта відносини до "метафізичної" Москви і великоросійського начала взагалі. По-перше, антимосковська квазіімперська спокуса - Київ розглядається як повна альтернатива Москві, що ототожнюється з "азіатською експансією", "фінно-туранським Вавілоном" і абсолютним злом. (Зокрема, ідеологи УНА-УНСО у свій час чимало говорили про необхідність об'єднання Великого Простору навколо Києва, чому, на їхню думку, повинен передувати частковий чи навіть повний розпад Росії.) Інша концепція виходить із уявлення про унікальність як московського, так і київського історичного і метафізичного досвіду, що веде до уявлення про дуже складний симбіоз - взаємозалежності і взаємодоповнюваності Москви і Києва, при якому Київ - це "жрецьке" начало, духовне первородство, позбавлене у останні сторіччя державно-вольового аспекту (навіть козацькими столицями у свій час були Чигирин, Суботів,Батурін чи Глухів, але не Київ), Москва - утілення саме "кшатрійської" - вольової, військової, політичної могутності. Можливо, що ця основа дешо схожа до "симфонічних" відносин.

Імперська самоідентичність припускає зовсім інше відношення до української культури. З цього погляду найбільший інтерес у ній представляють вісниківські мотиви, заклопотаність проблемами екзистенціального порядку, особливий варіант українського універсалізму, а також відсутність бар'єра між народним і інтелігентським шарами, між первозданною архаїкою і "цивілізацією", значна схоронність традиційної культури. Зовсім по-іншому будується і відношення до історико-культурної спадщини: візантійський вплив розглядається в якості найбільш коштовного, цікавого і визначального всю наступну типологію української культури, латинська Брестська церковна унія (1596) і єзуїтська експансія - як спроба зміни цивілізаційної парадигми. Концепція української літературної мови переглядається у бік терпимого і навіть позитивного відношення до церковнослов'янської і стародрукованої книжкової лексики.

"ДРУГИЙ ЄРУСАЛИМ" И "ТРЕТІЙ РИМ"

І Київ, і Москва в пошуках власної сакральної ідентичності неодноразово "приміряли" на себе ідеологеми і Єрусалима, і Рима. Ще у часи давньоруської держави існували проекти "уподібнення" Києва Риму, однак у цьому образі місто себе "не знайшло". Також і Москва "не знайшла" себе в образі Єрусалима - про це свідчать хоча б дивні і, видимо, безблагодатні барочні декорації Святої Землі, побудовані патріархом Никоном у підмосковній Істрі.

"Духовне первородство" Києва відзначено такими знаками, як пророцтво про майбутнє місто св. апостола Андрія Первозванного, "изначальность" православ'я і православного чернецтва в східних слов'ян, утворення навколо Києва древньої держави ("Київ - мати міст руських"), Києво-Печерська лавра, мощі православних святих, храм святої Софії, міфологема "Вічного граду" (Київ як Другий Єрусалим, Київ як Третій Уділ Богородиці).

На український провіденціалізм вказують і деякі інші сакрально-географічні, геополітичні й історичні фактори - Почаїв, запорізька Хортиця, Севастополь, що є головним знаком Візантії (саме з цієї причини настільки велике бажання сучасної Росії повернути місто), могили і кургани Наддніпрянщин, Приазов'я і Причорномор'я, а також екзистенціальний досвід ведення релігійних воєн, історично ключова роль на стратегічній карті Східної Європи, наявність эсхатологически орієнтованої ідеології. Під останнім мається на увазі месіанська орієнтація Запорізької Січі епохи Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького, ідеологія українських православних полемістів (Іоанн Вишенский, Ісайя Копинський, Захарія Копистенський), древня доктрина "Київ - Новий Єрусалим", заново усвідомлена в XVII-XVIII століттях, створений Тарасом Шевченко й ідеологами Кирило-Мефодіївського братства есхатологічний міф, анархізм Нестора Махно, тісно зв'язаний з культурою авангарду і "Розстріляного Відродження" український націонал-комунізм 1920-х років, "празька школа" українських націоналістів і "консервативних революціонерів" 1930-х (Дмитро Донцов, Юрій Липа, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга), а також імперські і месіанські мотиви в ідеології УНА-УНСО, деякі ідеї київської "аріософії" (Олесь Бердник, Юрій Шилов, Юрій Канигін, Микола Чмихов).

Примітно, що і сам топонім "Україна" у козацкі часи зв'язувався не з "окраїною", а з раєм: він розумівся не просто як назва території (для чого частіше використовувалася метафізично і етично нейтральна калька з грецького "Мала Росія"), але як позначення Нового Ізраїлю (у новозавітному розумінні), "ідеальної Батьківщини" (порівнянно з образом "Святої Русі" чи сербським образом "Небесної Сербії") - це досить чітко зафіксоване в фольклорі XVII-XVIII століть. "Україна наша Малоросійська" - такий метатопонім вкладає у вуста Богдана Хмельницького козацкий літописець початку XVIII століття Самійло Величко. Київська урбаністична ідеологема не акцентує увага на державницькому аспекті: "Руський (тобто український) Сіон", "Єрусалим християнського Сходу", "богоспасаємий град", "горний Єрусалим" - такі визначення зафіксовані в середньовічних джерелах.

У царювання Олександра I, Олександра II і Миколи II існували досить серйозні плани переносу столиці Російської імперії в Київ, яким не призначено було збутися. Не виключено, подібний крок міг би кардинальним образом уплинути на усю вітчизняну історію. Схожим образом долю СРСР міг змінити перенос з Москви в Київ патріаршого престолу - вдалої в символічному відношенні датою могло би стати святкування 1000-річчя християнства на Русі. Однак і цей шанс був упущений: водохрещення киян київським князем Володимиром у 988 року відзначалося переважно в Москві, заснованої в 1147 році, і Санкт-Петербурзі, що веде свою історію від 1703 року; СРСР проіснував після ювілею не набагато більше трьох років.

"КАТЕХОН": РОСІЯ ЧИ ОЙКУМЕНА?

Православна свідомість сприймає православну Імперію не просто як одну з форм соціальноїсамоорганізації чи духовного союзу людей, але як бастіон у боротьбі з антихристом і світовим злом. Одна з головних тим православної есхатології - це те, що не піддається однозначному схоластичному тлумаченню уявлення про "катехон" чи "нині утримуючий", під яким за старих часів розумівся чи то православний Імператор, чи то Імперія в цілому (Візантія, після Флорентійської унії і падіння Константинополя - Московське царство). Однак на сьогоднішній день, в умовах апостасії традиційного суспільства і необоротної кризи монархічної форми правління і монархічної правосвідомості, "катехон" - це не Імператор і не якась одна конкретна держава, але, в ідеальному випадку (саме в ідеальному!), уся сукупність православних держав (чи держав з переважною більшістю православного і умовно-православного населення, що історично існують у стереотипах восточнохристианской культури й ідеології - православна поствизантийская ойкумена, "Візантійська Співдружність Націй", східноєвропейська цивілізація, якій ставиться утримувати інший "сучасний світ" від торжества антихриста аж до Другого Пришестя.

Роль Росії в містичній історії поствізантийського культурно-політичного простору, безсумнівно, виняткова. На даний момент саме Росія з усіх країн східнохристиянської Ойкумени в силу різноманітних причин ближче усього до православного геополітичного ідеалу (тому орієнтація на "православну геополітику" не може з'єднуватися з русофобією і москвофобією), однак "православна геополітика" аж ніяк не тотожна поняттю "геополітики Росії". За великим рахунком політична ідентичність України (у випадку усвідомлення українською політичною елітою своєї глобальної відповідальності) повинна "вибудовуватися" зовсім не по Росії як такій, але саме по принципах "православної геополітики" - з орієнтацією на всі країни східнохристиянської Ойкумени.

Для послідовно православної свідомості в ряді найбільш важливих і принципових вероучительных питань стоїть вчення про містичне призначення держави, вищої державної влади і про їх сполучення з владою духовною. Без власної держави - без православної імперії - православ'ю в принципі не удається втілити ідеал "симфонії" світської і духовної влади. Тому традиційна православна держава, не перекручена інославними, єретичними чи секулярними уявленнями, не може не розглядати себе як оплот щирої віри, як містичний Центр Світу, близький до геополітичного поняття "серединної землі" - "heartland".

У XVI-XVIII століттях в орбіті українського суспільно-політичного свідомості знаходилося два протилежних образи "ідеальної" держави. Перший - аристократична шляхетсько-олігархічна республіка із Сеймом і монархом, що обирається, створена по подобі польської Речі Посполитої і обґрунтована античними і ренесансними ідеалами, а також специфічною ідеологією "сарматизму". Прихильниками такої моделі державності були не тільки католики і уніати, але і православні-"фанаріоти". Другий образ - державність з яскраво вираженими есхатологічними і месіанськими устремліннями, що прагне до втілення ідеалу священної державності - такою була Запорізька Січ. У реальному політичному досвіді Гетьманщини з'єдналися обидва компоненти; подібна подвійність образу "ідеального" держави збереглася в українській свідомості дотепер. Ідеал значної частини українських лібералів і соціал-демократів - "національна держава", втілення антропологічного "мінімалізму". Ця частина утвореного українського суспільства саме і є "малоросіяни", з "малою" і убогою національною ідеєю - з ідеалом комфорту і "добробуту", матеріального статку, зі своєю архетипичною "хатою скраю". Саме носії подібного світовідчування і створили культуру, позбавлену якого-небудь вісництва, їхній ідеал - локальний, позбавлений універсальності і глобализму. Україна такими "мінімалістами" мислиться як "національна держава" без універсальної есхатологічної імперської ідеї - щось начебто "другої Данії" чи "другої Швейцарії". Звідси виникає і бажання грати на протиріччях Заходу і Росії - це теж ідеологія мінімалізму, світогляд хуторян, а також політика "активного нейтралітету", рух неприєднання, принципова неучасть у міжнародних військових союзах. Епоха рубежу століть висуває нові вимоги для суб'єктів геополітики.

Імперіалізм є феноменом не стільки політичного буття, скільки людської свідомості. Імперія і "національна держава" - це два різних типи розуміння ролі держави у світовій історії, це різні ментальні установки національної еліти. Імперія жадає від людини внутрішнього напруження, духовного максималізму. Імперія - це відмовлення від хуторянства і провінціалізму (і географічного, і духовного) на користь провіденціалізму - відчуття власної відповідальності перед Провидінням, за долю буття, за кінцеві долі світу і людства.

Український імперіалізм - це не стільки комбінації із суверенітетом України. Це насамперед - самовідчуття еліти і народних мас. Це претензія на духовну, а у віддаленій перспективі, не виключено, - політичну першість у співтоваристві Візантійської Ойкумени, у боротьбі с профанізмом "сучасного світу".

(Переклад з російської)

(http://www.mesogaia.il.if.ua/okara-imperia.htm)

Андрєй Пустоґаров

(Москва)

WHO ARE YOU, MISS RUSSIA?

Цього літа редакція журналу “Неприкосновенный запас” запропонувала мені перекласти для одного зі своїх чисел есей Юрія Андруховича “…но странною любовию”. Що я і зробив. Коли номер потрапив мені до рук, я помітив низку змін, які хтось зробив у тексті перекладу. Одна із них мене збентежила. Замість свого доволі точного перекладу – “Для воплощения проекта (мова йшла про стабілізацію української держави за російським зразком) не достает лишь такой малости, как существование этого самого украинского Путина” – я прочитав: “не хватает всего лишь такой ерунды, как существование этого самого малютки – украинского Путина”.

Я звернувся до редакції за поясненням. Мені відповіли, що зміни у перекладі зробив сам Андрухович. “Хозяин – барин”, – подумав я і полегшено зітхнув. І тільки восени, напіткавши у київській ґазеті “Дзеркало тижня” текст Андруховича “Про неможливість любови”, який майже цілком збігався із першими двома третинами попереднього “…но странною любовию”, я, здається, збагнув, що означало слово “малютка”. “Крихiтка” було в українському тексті. “Крошка” по-російськи. Крихітка Цахес. Герой казки Гофмана і російської передачі “Куклы”. Злий, потворний карлик, якого, внаслідок дії чарів, усі оточують любов’ю і вважають красенем. Отож, ось він – образ Путіна: крихітка Цахес. Ось він – образ сучасної російської держави.

Як кажуть, збоку видно ліпше. Проте романтизм німецьких романтиків видається мені нуднішим від дійсности. У них – солодка фея, що обдарувала крихітку Цахеса, у нас – “матерый человечище” Єльцин, який іще застудиться на нашому похороні. І який, на відміну від феї, знав, що діяв.

Я не вважаю Путіна злодієм. Я навіть не вважаю його політиком. Справжні політики не виникають раптом і нізвідки. Після дефолту нізвідки, за пропозицією Явлінського, був виник Примаков. У нікуди він і пішов. Сидить тепер инколи на засіданні уряду за столиком збоку у третьому ряді.

Путін – поезія, у сенсі “и на бунтующее море льет примирительный елей”. Він і садівник: “Я садовником родился, не на шутку рассердился…” Але нам не страшно. Ми ж то здогадуємось: оте прагнення все контролювати – не просто звичка офіцера спецслужб. Це ознака слабкости, намагання втримати ситуацію в руках. Єльцин дозволяв собі багато чого не контролювати: знав-бо, що коли вдарить грім – він прийде і розбереться. Тому-то й міг тижнями “працювати на дачі з документами”. Путін, виглядає, ходить на роботу кожного дня. Чесно надимає щоки. Багато з його дій викликають симпатію. Але час “розкидати каміння” змінився надчасовим “любити Путіна”. Хвалити це все наважується лише Чубайс.

Що ж це за “любов до Путіна”? Щось подібне на синдром перемоги у холодній війні. Росія перемогла у холодній війні свій комунізм. Мало того, свято непослуху, відмова від двох обов’язків, що їй залишились – згуртовувати Совєтський Союз і бряжчати зброєю задля виклику духа світової революції – дозволили їй відчути різницю. Відкрились неймовірні можливості. Порівняно із совєтською владою навіть війна у Чечні була ліпша.

Можливостей, як завше, вистачило не на всіх. Після свята непослуху настав похмурий ранок із його почуттям утоми. Склалася ситуація, коли невдоволені всі, але міняти ніхто нічого не хоче – порівняно, знову-таки, зі совєтською владою, всім є що втрачати. Звідси й любов до Путіна: притулитися лицем до його шинелки, завмерти до 2008-го року і бажати тільки одного – аби це ніколи не закінчувалося. Але міняти доведеться. Ще й тому, що на російських полях, які лежали під зябом, наче бур’ян, стала проростати держава.

Зрозуміло, що держава, яка знову відростає сама по собі, може бути тільки гіршою від тієї, яка була – совєтської себто. І тут я підстрибую з радости – суспільство уже не тоталітарне. Крім самої держави, є крупний приватний капітал, і підприємці різного калібру, і молодь, яка говорить “забий” на все, окрім права говорити кому завгодно “забий”. Існують навіть сякі-такі сходи (вибачте за каламбур) громадянського суспільства. Та й верхівці владній уже зовсім не хочеться на свята мерзнути на Мавзолеї. А найбільше вона би засмутилась, якби на якомусь західноевропейському летовищі на неї натягли б кайданки, як на держсекретаря союзу Росії та Бєларусі.

І головне – життя стало набагато складнішим, ніж воно було років із двадцять тому. І ставатиме ще складнішим. А значить – прощавай загадкова російська душе – нікуди буде подітися від торжества законности і правопорядку.

Ця тенденція наочно проявляється у поведінці доволі численного підвиду росіян – московських водіїв. Ґречність на дорогах невпинно зростає разом із числом машин. Обов’язкове страхування майнової відповідальности при аварії, немов кольт, прирівнює крутих і некрутих. Більшість, по-моєму, вже відчула: при конфлікті ліпше віддатися формальній процедурі закону, а не влаштовувати розбірку “чия правда” – витратиш більше часу і нервів.

Саме життя навчить росіян уму-розуму і змусить окультурити свою неоковирну державу. Завдання Путіна – домогтися, аби держава до того часу зовсім не розвалилася, бо більшості втікати від її уламків нікуди. Мабуть, тому-то росіяни і тягнуть із вибором, бо знають: колись вони прочитають на своїх захмарених небесах: “Ласкаво просимо у пустелю реального”. “Золотий мільярд” уже бродить пісками переможної демократії серед розмаїтої побутової техніки. Скоро і нам туди. І той, хто замислиться над долею Росії, відштовхуватиметься не від сердешного крихітки Цахеса, а від героїв чергової серії “Маtrice: remited”.

Саша Паповіч

(м. Охрід, Македонія)

СХІДНА ЄВРОПА І ВИКЛИКИ НАТО

Як можна заключити з самої назви, НАТО є атлантичною військовою організацією. Відповідно, вона служить, як для захисту атлантистів (оборонна позиція під час Холодної війни, зараз — так званий захист Європи), так і для нападу на ворогів (після перемоги над Радянською імперією).

Головною метою США після перемоги у Другій світовій війні є зовсім не війна чи перемога над потенційними ворогами, таким як СРСР чи Китай; головною метою політики США є підтримка вже встановленого контролю над більшою частиною Європи. Для досягнення цієї мети США використовувало різні методи: від радянської загрози — комунізму — і до потенційної загрози тероризму та так званої „війни проти нього”. Деякі з цих загроз були реальними, деякі — перебільшеними або, навіть, вигаданими, але Америка успішно знайшла привід для перебування американських військ вздовж європейського узбережжя Атлантичного океану. Оскільки Америка володіє більше морськими, ніж сухопутними силами, то поза Атлантикою всі її „оборонні” структури обмежуються середземноморським регіоном. Це призвело до утворення чітких контурів Північноатлантичного альянсу, які окреслюють узбережжя Атлантичного океану та Середземного моря. НАТО має два завдання: захист Європи та забезпечення проходу на Схід через Середземне море. Цікаво, що НАТО є лише Євро-Американським союзом. Ні Американські маріонеткові держави Західної півкулі, ні азійські країни, такі як Ірак чи Іран, не є членами НАТО. Натомість вони утворюють цілу систему військових альянсів в Центральній, Південно-східній Азії, в південній частині Тихого океану. Всі ці альянси мають певні риси, відповідно до географічних, військових та специфічних політичних особливостей країн-учасниць. На відміну від Азійських союзників, які мають нестабільні соціальні структури, європейці — або, точніше, північноатлантичні союзники –успішно втілили в життя американську систему демократії, права людини та ринкову економіку, навіть, перевершивши трансатлантичних вчителів. Якщо брати до уваги, що більшість з них є комерційними та морськими державами, то в цьому немає нічого дивного, оскільки вищеназвані цінності є невід’ємною частиною голландської та англійської історії. Саме ці морські комерційні держави і послужили моделлю сучасної морської атлантичної цивілізації. За словами американського аналітика Майкла Лінда: „Не існує жодних суперечок між цими обома стратегіями імперіалізму. З однієї сторони, це дозволило США використати у війні за панування над світом військові бази, що знаходяться поза її межами, а з іншого боку — Америка допустила Європу та Японію до розподілу природних та людських ресурсів планети. Таким чином, весь світ виявився розподілений між кількома автократичними імперіями. Можна провести паралелі між американською мережею океанських портів, каналів, підземних доріг та аеропортів та морськими імперіями, створеними старими комерційними республіками, такими як Венеція та Нідерланди...” Насправді, американці не можуть запровадити жорстку імперську систему тому, що вони не є континентальною цивілізацією, а зовсім не через свої моральні принципи. Вони наслідують приклади морських цивілізацій — від Карфагену до Венеції та Нідерландів. Атлантичні та середземноморські країни, члени ЄС та НАТО, вже тривалий час, набагато довше ніж США, є послідовниками старих комерційно-морських імперій. Тому сприйняття та втілення так званих західних чи атлантичних цінності не становило для них великої проблеми. В Центральній та Східній Європі, де на противагу атлантичним цінностям існують стійкі континентальні традиції, ми спостерігаємо зовсім іншу ситуацію. Тому Америка виробила інший підхід до цієї частини континенту.

Теж саме відбувається при поширенні „західних” цінностей у Туреччині, яка вже більше восьми десятиліть тому (після реформ Ататюрка), почала розбудовувати суспільство західного типу та запроваджувати капіталістичну економіку. В результаті трансформації традиційного суспільства у сучасне західне, відбувається падіння довіри до основних прав людини. Подібні проблеми існують і в Іспанії чи Португалії, але ніхто не ставить під сумнів їх приналежність до західного суспільства. Повний процес „озахіднення” закінчився зі вступом цих країн до ЄС. Оскільки Туреччина має більші цивілізаційні та культурні відмінності, то слід сподіватися на довший процес адаптації, ніж у випадку Іспанії чи Португалії. Але кінцева мета та результат є однаковими для всіх. Це доводить , що, так звані „західні” цінності, не мають нічого спільного із західною цивілізацією, а є швидше продуктом атлантичної цивілізації, яка є анти-західною та анти-європейською в основних своїх поняттях.

Американський (атлантичний) геополітик Д. Меннінг у своїй роботі, опублікованій в 1956 році, „Місце глибинних та периферійних районів в євразійській історії” продемонстрував атлантичний погляд на геополітичну цінність різних земель та регіонів Європи та Євразії. Він, зокрема, писав: „Китай, Монголія, Північний В’єтнам, Афганістан, Східна Європа (включаючи Прусію), Прибалтика та Карелія є регіонами, які природно орієнтовані углиб континенту. Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія та Югославія є геополітично нейтральними. Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд мають передумови до утворення таласократичного блоку”. Як бачимо, Туреччина є природженим атлантистом, про-таласократичною країною, що і є основною причиною її прийняття до кола західної цивілізації. Ці інтелектуальні замітки реалізувалися в створенні справжніх таласократичнх блоків, до яких входять такі країни, як Греція, Туреччина, Іран, Таїланд. Також вони включають так звані „нейтральні країни”, як Югославія (антирадянський балканський договір між Югославією, Туреччиною та Грецією) та Ірак. Долі цих двох геополітично „нейтральних” країн показують справжні наміри атлантистів щодо своїх континентальних партнерів. Тривалий опір Північного В’єтнаму проти американської агресії доводить, що і континентальні країни можуть непогано орієнтуватися в геополітичній ситуації. У класифікації Д. Меннінга Північний В’єтнам, як і Китай, Східна Європа та Прусія, відноситься до регіонів, що природно орієнтовані на континент. До них ми можемо додати регіони з традиційними цивілізаціями, які перебувають в опозиції до Англо-американського атлантичного блоку. Ці країни вже мають певний потенціал. Для досягнення своєї геополітичної мрії їм необхідно щось на кшталт ментальної та інтелектуальної революції.

Американці закріпили свій успіх 1945 року створенням НАТО. На той час їх війська вже зайняли Італію, Грецію та Німеччину. Створення НАТО — це була, по суті, політично узаконена форма вже існуючого становища. Але, на відміну від Варшавського договору, НАТО не мало жорстких імперських рис. Американці закріплювали та поширювали свій контроль за допомогою обережних та продуманих політичних та економічних кроків. Вторгнення в Грецію було єдиним прикладом класичної військової окупації, але ця операція здійснювалася ще до утворення НАТО. Також планувалося вторгнення в Італію, але, в результаті, все було вирішено за допомогою політичних провокацій. У Франції американці утворили успішний союз з мафіозними елементами з метою дестабілізації суспільства. Крім політичного саботажу американці застосовували також економічний тиск та шантаж. Вони використали залежність французів від поставок американського продовольства та загальмували розвиток самостійницьких тенденцій. Оскільки, присутні військові контингенти не здійснювали повний контроль над країною, особливо це стосується держав, що не брали участь у Другій світовій війні, таких як Іспанія і Туреччина, то на перших порах НАТО можна було назвати об’єднанням вільних держав. Спочатку вони були партнерами. Поглиблення співпраці та схожі правлячі режими північноатлантичного типу, допомогли об’єднати зусилля всіх країн-учасниць для формування певної системи цінностей та здійснення тиску на політичних опонентів. Отже, втілення „західних” цінностей та підтримка їх за допомогою американських військ, було основним завданням НАТО протягом цього періоду.

НАТО ТА Східна Європа

Після перемоги в Холодній війні, відносини між цими двома утвореннями суттєво змінилися. Вашингтонським стратегам необхідний був час для вироблення нової стратегії, яка б допомогла поширити свій політичний та військовий вплив на Схід. Тут треба відзначити роль ЄС, який у перші роки після падіння Берлінської стіни проводив економічну експансію та виділяв великі кошти для підтримки різних прозахідних глобалістичних партій та організацій. Це заклало основи для пізнішого американського військового та політичного проникнення, яке неможливо було навіть уявити у 1991 році, коли у Європі ще перебували російські війська. Північноатлантичний альянс не міг використовувати країни Східної Європи, що перебувають в глибині континенту, так само, як західноєвропейські. Угорщина, Чехія та Словаччина — країни з традиційним німецьким впливом, які не мають жодних контактів з морем, мали відігравати у новому союзі зовсім іншу роль. Тому була впроваджена абсолютно нова стратегія — НАТО „Партнерство заради миру”, головною метою якої є трансформація та пристосування Східноєвропейських країн до стандартів НАТО. Насправді, існує ціла система, що має крок за кроком змінити не лише збройні сили, а також політичну систему та національний дух країн Східної Європи, щоб підготувати їх до подальшої інтеграції з трансатлантичними партнерами. Потужні Східноєвропейські країни були потенційно рівним союзником для Вашингтона, тому американці не могли примусити їх підкорятися волі та інтересам глобалістів. Своїм успіхом європейська економіка завдячує територіальній позиції, досвіду та іншим потужним континентальним складовим, що перебувають поза впливом глобалістичного трилатералізму. Тому, Німеччина вже наприкінці 80-тих намагалася повністю підпорядкувати собі економіки Чехії та Угорщини. Процес підкорення економіки Східної Європи відбувся завдяки американській військовій та економічній силі, яка спирається на морські бази та 50-річний досвід співпраці з Західною Європою. Іншими словами, якби Америка не контролювала західне узбережжя Атлантики, то не змогла б і закріпити свою перемогу у Холодній війні всередині континенту. Можна провести паралель між сучасною політикою США та французькою 20-30-тих років, коли Франція намагалася створити так звану Маленьку Антанту, яка б об’єднала країни Східної Європи та запобігла поширенню впливу Німеччини на схід і відновленню Австро-угорської імперії. Однак, цей короткочасний альянс був об’єднанням рівних партнерів; його підтримували, головним чином, правлячі верхівки та про-французька інтелігенція. Але утворення подібного союзу зараз не відповідає інтересам США. Він може посприяти посиленню Східної та Центральної Європи та утворенню нової континентальної сили. А далі — можливий вихід Німеччини з-під впливу Америки, або об’єднання Східної Європи у так звану „Нову Росію”. Тому США обрали шлях ослаблення та подрібнення країн Східної Європи. Такий союз є чимось протилежним до класичного альянсу. Країни-учасниці займаються різними програмами, такими як навчання та маневри, що більше нагадують дитячі ігри, ніж серйозну військову співпрацю.

Військові сили Європи

Зараз є популярною думка, що Європа є економічним гігантом та, одночасно, політичним та військовим карликом. Тому, природним завданням європейських політиків є перетворення Європи на реальну військову та політичну силу, яка перебрала б на себе домінуючу роль Вашингтона як на континенті, так і у світі загалом. Такі погляди повністю ігнорують той факт, що сучасна Європа, або Європейський Союз, є наслідком анти-європейського плану, який був втілений у життя після Другої світової та під час Холодної війни. Ці дві війни можна розглядати, як американські кампанії з метою завоювання Європи. Трансформація Європи у економічного гіганта є частиною довготривалої стратегії американських політиків. Їх метою також є створення європейських збройних сил та посилення дипломатичної та політичної ролі Європи на міжнародній арені. Колишній генеральний секретар НАТО Хав’єр Солана є зараз головою європейської дипломатії; він докладає багато зусиль для запровадження європейського способу вирішення глобальної кризи.

Від часів кризи у колишній Югославії, Палестино-ізраїльського конфлікту, проблем з Іраком та Північною Кореєю — інтереси ЄС та США постійно співпадають. Це стосується як втілення довготривалих стратегій, так і політичної ідеології та філософії. Існують, звичайно, деякі нюанси, які полягають лише у різному підході до реалізації спільної стратегії. Існують також відмінності у ставленні до поширення глобалізації та захисту національного суверенітету. В даному випадку європейці поводяться більш стримано, відповідно до свого історичного досвіду, що уникає відкритої американської брутальності. Загалом, це і є найбільшими відмінностями між союзниками. Між Рузвельтом та Черчіллем, Гітлером та Муссоліні або Сталіним та Мао Цзе Дуном відмінності були набагато більшими. Проте це не завадило їм бути союзниками та мати спільні цілі. Проте, в сучасному світі ми маємо справу не з лідерами суверенних держав, а зі складовими єдиної ретельно побудованої структури. В даному випадку значно менша можливість виникнення конфлікту, тому що це не є класичними відносинами між суверенними націями, а взаємодією різних частин єдиної системи. Необхідно відмітити, що найбільше конфліктів виникає між Вашингтоном та такими специфічними державами, як Франція та Німеччина, які досі наважуються мати власні національні інтереси (що є реліктом біполярних міжнародних відносин). Але і ці суперечки є лише ще одним прикладом відносин між Вашингтоном та ЄС. В той час, як Франція та Німеччина є представниками старої моделі, то НАТО і ЄС репрезентують модель майбутнього. Так, як її бачать стратеги глобалізму, творці „кінця історії” та єдиної ідеології для всього світу.

Сьогодні можна повторити слова французького дипломата Жюля Фавра, який наступним чином висловився щодо російсько-німецькі відносин у 1871 році: „Ми знаємо про тісні стосунки між берлінським та петербурзьким урядом. Але, без сумніву, саме звідси і проростає коріння конфлікту”. Можливо, основа майбутнього конфлікту між Брюсселем та Вашингтоном полягає саме у близькості цих двох світових центрів?

Але, навіть у цьому випадку, орієнтація країн Східної Європи на один із вищеназваних центрів не принесе жодної користі. Достатньо поглянути на історію цих країн протягом двох останніх сторіч, щоб зрозуміти, що союз Східної Європи з однією із супердержав, неодмінно призводить до нападок з боку іншої супердержави, внутрішніх конфліктів, розбрату та економічного колапсу. Сучасна ситуація має політичний, економічний, військовий та духовний аспекти, які загалом проявляються у вигляді кризи ідентичності. Підтримка східноєвропейських та інших невеликих країн допомагає супердержавам вирішувати власні суперечки.

Необхідно підкреслити, що в сучасному мультиполярному світі не існує держав, незалежних від глобалістичної сили. Тринадцять років тому так званий біполярний світ зазнав поразки. Стабільність східноєвропейських країн, особливо Балканських та країн колишнього Радянського Союзу, залежала від біполярної структури міжнародних відносин. Сьогодні ж міжнародні відносини характеризуються монополією сили, яка підтримується трилатеральною глобалістичною економікою. Поза похмурим сценарієм, що готується для Східної Європи на Заході, існують так звані острівці свободи, як Китай, Росія чи Іран, що мають економічний потенціал або автентичну антизахідну ідеологію та політичну систему, як Іран чи Північна Корея. Будь-яка загроза існуючому режимові, особливо, поширення американських „цінностей”, призводить до порушення рівноваги та повертає країну до „міжнародного співтовариства”. І, звичайно, під „мудре керівництво” Америки. Американці добре знають свою справу, тому надають допомогу іранським або північнокорейським реформаторам, плекаючи приховану надію на розвал політичної системи цих країн. Якщо ж глобалістичні інтереси можна задовольнити іншим шляхом, то Америка припиняє допомагати реформаторам та йде на співпрацю з іранськими муллами. Всі одразу забувають про тегеранських студентів та їх боротьбу за права людини. Приклади Іраку та Афганістану, де США підтримали колишніх убивць та злочинців, показує справжнє ставлення американців до світового порядку. Отже, якщо складно підтримувати навіть вже існуючу ідеологічну та політичну системи, то ще важче їх створити та втілити в життя, особливо, в умовах сучасного ворожого геополітичного оточення. Тому, східноєвропейські країни повинні в майбутньому створити соціальну, політичну та економічну системи захисту, які базувалися б на східноєвропейських духовних та державницьких традиціях. Якщо ж вони потраплять у західну сферу впливу, то стануть чимось подібним до країн Центральної Америки, або, у кращому випадку, займуть місце Туреччини. Уряди східноєвропейських держав мають спільно побудувати автентичну систему, яка перетворить цей регіон на острів свободи, що лежить поза межами західної глобалістичної в’язниці. Можна навести приклади не лише Ірану чи Північної Кореї, а також героїчну боротьбу Боснійських сербів проти сил Нового світового порядку; тривалий та успішний білоруський спротив; опір Словаччини на чолі з Владіміром Мечіяром у середині 90-тих років. Вони всі є прикладами для наслідування не лише для східноєвропейських країн, а й для цілого Європейського континенту. Лише таким чином можливо втілити в життя справжні європейські цінності.

переклад Олега Шеленка та Олени Жарко

(Bricolage, http://www.lab.org.ua)

REMEMBER OUR SERBIAN BROTHERS

by Sasha Papovic

Dear comrades,

We are starting action against the New World Order and its Haag concentration camp. We like to call on all European-Americans and Europeans to send to the most famous political prisoners of the New World Order, Slobodan Milosevic and Vojislav Sheshelj (The leader of Serbian nationalists), greetings for the New Year and Christmas with their greetings they will support their cause and the struggle against the so could Haag tribunal. It is also important this message to be shared by large number of people. Also, you can write public letters and send them not only to Haag prisoners but also to politicians and magazines in your own country.

Sent messages to :

Mr. Dr Vojislav Seselj

UN Detention Pompstationsweg 32

NL-Scheveningen (The Hague)

Unt Post 87810

NL-2508

The Hague

Holand

and:

Mr.Slobodan Milosevic

UNDetention Pompstationsweg 32

NL-Scheveningen (The Hague)

Unt Post 87810

NL-2508

The Hague

Holand

Also you can sent your messages of support to the committees for freedom of Milosevic and Sheshelj: Committee for Freedom of President Slobodan Milosevic, Rajiceva 16, Belgrade, Serbia, and Committee for freedom of Vojislav Sheshelj (leader of Serb Radical Party) Posavskog Odreda 36, Batajnica, Belgrade, Serbia These people are victims of the NWO totalitarism, the most important political prisoners. While the whole world knew about Nelson Mandela as a "political prisoner," nobody wants to know about real political prisoners of the global elites. Because of that we must do something and if you ask what I can do the answer is very simple: write to President Milosevic and Dr.Vojisla Sheshelj and show your support.

You can sent their addresses to your friends and Colleagues and let everybody know about most famous European political prisoners. Their only guilt is that they fought for their country, for their people, for Europe and western civilization, against the menace of Islam, and the global melting-pot, which are the same dangers we are facing in all our countries from Spain and South Africa to Texas, California, and Argentina. If we are against them then we are against Alexandar and Caesar, Charle Magne and El Sid, Alexandar Nevski and George Washington, against all great heroes who defended our civilization with centuries. Slobodan Milosevic and Vojislav Sheshelj, the heroes of our time, today are fighting brave in the most difficult conditions against our common enemy. We must know that this is the beginning of the global Gulag. Milosevic and Sheshelj are the first victims of American Gulag, but maybe you are next. We can't be neutral while our enemies are destroying us. Because of that we must help our Serbian heroes. God bless them.

Slobodan Milosevic, Vojislav Seselj, Ernst Zundel, David Duke, Jurgen Graf, David Lane, Gьnter Deckert, Frederick Toben, Matt Hale, Frank Rennicke, Wolfgang Frohlich, Claus Nordbruch, James Trafficant et al are political prisoners of NWO totalitarianism. Resist NOW, or tomorrow they'll be after you!

We hope that you will help in the spreading of the truth about our political prisoners. Thank you in advance.

Sasha Papovic .

http://www.mesogaia.il.if.ua/sasha_brother.htm

BALKAN ILLUSION

by Sasha Papovic

The Balkan countries are a clear example of naivete and blind faith in the benevolence of the New World Order. After more than 13 years they still believe in the good intentions of Washington and Brussels, in Euro-Atlantic integration as the solution for all their problems, and strictly follow their western mentors because they believe it is the only approach which will result in their acceptance into the European family. The infantile creatures which rule these countries still believe, after all their negative experiences, that they can find help and support only in the west, among the two biggest promoters of globalisation: the USA and the EU. Sometimes they even claim to the public that even if the negative role of the USA in the Balkans can be proved (such as the bombardment of a European capital for the first time since the Second World War, for example), there is still hope in Europe and its EU organization; which is said to represent the essential antithesis to American global hegemony. Let's examine the truth.

Relations between Brussels and Washington

To understand the real essence of these organisations it is enough to look at their founding documents and the strategic plans which led the Americans to support European unity and integration, and later on the creation of European economic co-operation in the early fifties and the first step toward the European Economic Community (EEC) and later the European Union (EU). In his comparative study, 'The Marshal Plan', American Michael Hoogan claims that the primary motivation of the Marshall Plan was "the creation of European Economic co-operation similar to the United States of America." During the period of its development, European integration became more independent and created some kind of political emancipation from Washington, but its fundamentals and its essence are deeply connected not only with direct American financial intervention after the war, but also with the structure of integration which reminds us more of an American form of integration (the United States of America) than a European imperial and traditional spirit within a political tradition.

Because of that we can conclude that it is still difficult to talk about some kind of opposition between the EU and its approach to NATO and the United States of America. In the past few years this has become more specific in terms of Serbian politics, but also for the politics and public opinion of other Balkan countries attempting to create a clear distinction between NATO and the EU and even some kind of hostility in relations between these two organizations and their approach towards problems in the Balkans. During this discourse, NATO is represented like a military organisation which is generating the politics of violence and because of that does not correspond to our own interests, whilst the EU is represented as organisation which promotes economic co-operation and which has been contributing to the prosperity of its new members in the southern European states - Spain, Greece and Portugal - which were on a similar level of development to the former Yugoslavia. This kind of approach is ignoring one basic fact and that is that the fundamental element of politics isn't based on the character of a particular state or organisation (be it military, economic or political) but on the political will which is expressed through concrete political acts on the world stage.

The entire history of European unification is a clear indicator of the direction of further developments relating to integration, and this is the direction of economic trilateralism and political globalisation with an American monopoly of force as the basic guarantee for the conservation of world affairs.

The domain of Brussels

EU and NATO are organisations at the service of those Atlantist countries which gravitate around the centre in Brussels. This centre, which is at the same time is the capital of an artificial Belgium, was founded as a result of British attempts to secure an important stronghold in the heart of Europe and represents the very capital itself (a decision which is clearly no accident). It is the centre around which are gravitating the heartlands of the future transatlantic empire. NATO and the EU are two aspects of this future empire on the shores of the Atlantic.

Like any other empire, NATO/EU has its centre and periphery, which means particular territory and constant politics with a main goal being the protection of the realm ruled by Brussels (or, in newspeak, the 'stabilisation of the region'). Also, of course, potentially spreading to new spaces and regions. This is the growth of the transatlantic empire or, according to the propaganda of Brussels, 'the spreading of European virtues'.

Because Europe has been under the military protection of the USA for 50 years and European troops during this same period didn't win any major wars without foreign help (except for the British success in the Falklands, but with crucial diplomatic and military assistance from the USA and Chile), the economic aspect is one of the rare elements of domination which has remained in the sovereign control of Europeans, but also supported by American plans, at first, immediately after the end of the Second World War, and then later on during attempts to create the world trilateral economy.

That was the main reason for Europe's acceptance of this economy and her rejection of politics and militarism, because the fundamental weapon in the efforts to create a new Europe (instead of creating an answer to the American challenge) became the optimal approach to European problems within the realm of international politics. If we ignore the pacifist anti-military movements of the '70s and '80 and some pro-European orientated parties, both on the left and right, Europe was officially following Western politics in its relationship with the USSR. Only De Gaulle retreated from this strategy somewhat, but he did this as the chief of the French State and as a representative of Europe. He was searching for a revival of old French glory and he saw in European integration an instrument for achieving his aims. However, his actions did not have any real important influence - even in France - as far as creating some kind of alternative to Washington was concerned. He left the military structure of NATO but remained active in the political structure, and generally did not harm the French alliance with the USA at all. Because his politically and ideologically Gaullist descendent, Jacque Chirac (perhaps ironically), restored French membership within the military structure of NATO, the present-day conclusion we can draw from such events is that the strategy of De Gaulle ended without any visibly important results. Maybe the future will show us something more significant, but for now we cannot predict what it will be.

The end of the Cold War didn't establish any kind of emancipation from the EEC/EU, but a more effective participation in the process of globalization. Because the EU represents a kind of archetype, a type of proto-mondialistic project and because of that is typologically related to the artificial globalisation of the world, it is logical to expect that it will be incorporated within globalisation and not become any form of strong opposition to globalisation itself.

Brussels is binding her economic domain with a legislative and unique political will. There are similar roles at work here, like in many other systems, from ordinary economic co-operation to complete federal or unitaristic states. The heart of European Union is the territory of the ancient Frankish State. With the dissolution of this state came France, the northern Italian states (united as Italy in 1861) and the Holy Roman Empire of the German nation which was restored as the Second Reich in 1871.

These countries, together with Belgium, Holland and Luxembourg were creating the fundamentals of European unification. Around this centre and during the process of European integration and the spreading of European Economic co-operation were gravitating many different countries from Denmark and Ireland to Greece and Portugal. But the process of integration didn't have the same effects in different countries.

It is enough to take a look at the contemporary monetary integration and to get a clear picture of the whole situation. Less developing countries accepted the Euro without any major objections. In fact the acceptance of joint Euro currency represented the success of the economies of those countries. The only less developed country that didn't enter in European Monetary Union from the beginning was Greece, but not because of the political will of the government in Athens, but because it didn't have the necessary monetary criteria. The other developed countries, the Protestant north - Britain, Sweden and Denmark - are not showing any political will to join the Euro. Denmark even refused the Maastrict Agreement during her referendum of 1992, whilst Britain had opportunist attitudes toward European integration and her participation. The latest refusal of the Euro in the Swedish referendum is another step in this process.

It is not easy for the centre to impose its will on the developed parts of its domain, because it doesn't have any real important influence there. The influence of the centre (the economic centre, which consists of the German, Benelux, French and north Italian economies and which are mostly gravitated toward Germany) is dominant towards the less developed southern parts of the EU (it has dramatically altered Spanish, Portuguese and Greek society). But its influence is very small, even negligible, in the developed parts of the EU. These parts with their own subventions and also with their political and cultural influence are giving more to the EU than they are taking from the centre for themselves. Or, in more simple terms, sometimes they have suffered more damage than benefit. Because the essence of EU relations can still be described more as co-ordination than as subordination, it is clear that Brussels - which represents the administrative outpost of the European Economic centre - cannot force upon England and Sweden the same political, legislative and monetary decisions which can be forced on the Portuguese and Greeks.

With the fall of the Berlin Wall the economy became the forerunner of all other Western penetrations in the East. We can talk about the spreading of Western political culture in line with the development and restoration of pluralism, the multi-party political democracy and civil rights and liberties. We can also talk about the spread of the military, but only with NATO integration and the de facto occupation of south-eastern Europe which has taken over a decade and which still isn't finished. But the roots of economic penetration can be localised in the late-eighties. The European economy (led by Germany) after the fall of the Berlin Wall used the German Mark to penetrate the vaults of all Eastern European countries.

Economic experts in the guise of government advisors overwhelmed East European capitals, whilst East European countries were not in a position to offer their own original economic models different from Euro-Atlanticist integrations, and so the space of Eastern Europe fell totally under the domination of the EC centre. Because Eastern Europe is made up of areas with a totally different outlook to those in the EEC (the planned economy, for example) and that the fundamentals were immediately destroyed, it was clear that the position of these countries is much worse than the position of Portugal or Greece. Because there was not any serious protective mechanisms it was easy for the EU to establish its full economic domination over Eastern Europe, which was enough for the economic pseudo-empire of the EU to begin dictating political and legislative terms to Eastern Europe.

Today, Eastern European countries are de facto parts of the European economic domain, and the only difference between them and the other countries or members of the EU is their status. The borders of the Brussels domain today are in the Ukraine and Turkey. An inability to force its economic domination upon Turkey is one of the reasons for Brussels' refusal to accept Turkey as a member-state of the EU, not the fact that Turkey is a Muslim country or has not made any improvements as far as respecting human rights is concerned. If Brussels successfully involves Turkey in its economic domain, which is the very object of its persistence, these problems will become marginal and the problems concerning the unification of Turkish and European legislature would be soluble with the will of Brussels and easily realised, in the same way as in Eastern Europe today.

The relationship between Brussels and the German-French-Italian centre and the East European periphery could be compared to the relationship established in the past between Washington and some parts of the USA in the process of conquering the West and also in the relationship between the centre and the colonies in the age of the colonial expansion of Europe. American (or Washington) authority was eventually spread de facto in many areas in the West and throgh many contemporary states like Arizona, for example, which didn't have the status of the federal state for some time. It had a territorial status and was part of the USA but with far less privileges then the federal states. This status was mainly a characteristic for the less developed south-western parts of the state, in contrast to the northern and more developed parts which had status from the beginning and were representing the cradle of the USA. The other example is those of the former colonies. They were all under de facto rule of the centre - the colonial power - but some of them had the status of being overseas territories with important self-rule, some of them were protectorates and classical colonies with great restrictions in terms of their fundamental rights and liberties. There was some evolution, but it depended on the will of the real master - the colonial centre.

In our case, the real master, or the centre, is positioned in the heart of the EU, the cradle of European integration, whilst Eastern Europe is an under-developed periphery under the rule of a centre which realises the nature of its particular legislative projects and is changing the status of these countries according to its present interests. Instead, a more appropriate analysis of this integration was described by the American dissident, Noam Chomsky, in his book 'What Uncle Sam Really Wants.' This is the process of re-activating colonial relations between Western and Eastern Europe. The West and Eastern Europe were, in the past, involved in semi-colonial relations. The Russian opposition and her refusal to play in accordance with the rules of the West were the reasons for the beginnings of the Cold War. According to Chomsky, the defeat of Moscow during the Cold War would re-activate the semi-colonial status of Eastern Europe.

The Western Balkans

The Balkans are part of the joint European Economic space, just like the rest of Eastern Europe. The wars of Washingtonian plutocracy in these territories during the nineties are not wars against the EU and European integration, but they are indeed wars against Europe. During the aggression against Serbia in 1999, Tony Blair wrote in his article 'The New Generation Marks The Line', that here we have the new form of war in which we are fighting for new values, for the new internationalism in which the brutal repression of ethnic groups would no longer be tolerated.

If we ignore the hypocrital attitudes about the "repression of ethnic groups" which "will not be tolerated," it is clear that he was speaking about the war which brings new values, new internationalism; this time from the West and its globalist vision. The aggression accelerated the process of globalisation itself, and the promoter of this process in Europe is the European Union.

Consequently, the military presence and guardian of globalization and trilateralism - the USA - is securing the economic power of the European centre. This centre successfully realised its domination of ex-Yugoslavian territory during the eighties, before it succeeded in any other Eastern European country. Using the weakness of the country and the impotence of the political pseudo-elite to find solutions to the political, economic and military crisis, the EU (or, during that period, the European Economic Community) used its own dictates to install globalist politicians within the governing institutions of the former Yugoslav republics, including Serbia, and to start the new phase of development - the creation of the multhi-ethnic states in the ruins of Yugoslavia. The EU still does not have enough courage or political will to begin this experiment in other, more stable, countries of Eastern Europe, and because of that it is realising these dreams in the most undeveloped part of its economic domain: the former Yugoslavia (or, in EU terminology, the'Western Balkans').

We can now ask this question: is it possible for the EU to have an anti-European agenda? Maybe this question would seem absurd to the average European, but it is not absurd to us with the experience of having lived in the proto-mondialist creation of Yugoslavia. In fact our own experiences are putting that question to us and gives us an answer full of arguments.

What was the nature of the political agenda of the Socialist Republic of Serbia or Socialist Yugoslavia? Did it have a Serbian or anti-Serbian agenda? In the eighties, when most of our people were still dreaming their Yugoslav dream, it was absurd even to mention this kind of question. Today, we all know the answers and they are more than tragic.

The mondialism and multhi-ethnicity are by their own essence anti-national in the same way as proleterian internationalism and its practical realisation in the form of Yugoslavism or Sovietism. In the same way Belgrade was experimenting with the creation of artificial nations in Yugoslavia, in Macedonia, Montenegro and Bosnia (including the invention of 'muslim' nation in Bosnia which is a unique example in the world as far as establishing a nation with an exclusive religious base is concerned), and offering maximum autonomy to the Albanians in Kosovo -- and in all these cases in the less developed southern parts of the country which were under the full authority of Belgrade and didn't represent any challenge to the authority of the centre, which wasn't the case with north-western developed republics (Slovenia and Croatia).

Similar to this, today Brussels is beginning experiments in the most backward part of its own economic space in an attempt to pose as a bigger Catholic than the Pope himself (or, in translation: a bigger mondialist than its own master and ideological model on the other side of the Atlantic Ocean). These proletarian and internationalist experiments, together with the experiments of creating new nations, ended with the most tragic consequences for their creators in Moscow and Belgrade. From Chechnia and Moldavia to Kosovo and Bosnia we saw the final results of 'the successful solution to the national question in communist countries.'

In the future we will see similar results of these solutions which are now proposed by Brussels in resolving the problems of multhi-ethnical or multi-cultural communities. The new internationalism of Tony Blair is no less a danger than the old one of the Communist International, and again the biggest victims will be the objects of the new multhi-ethnic experiments - the people of the Balkans, but also the people in other European multi-ethnic (or multi-racial) regions.

http://www.mesogaia.il.if.ua/sasha_balkan.htm

Антон Радославов

(България)

ГЕРМАНОРУСКОТО БЪДЕЩЕ И БЪЛГАРИТЕ

Панславизъм и пангерманизъм - две мегадоктрини, чийто грандиозен сблъсък причинява трагедията на две големи народности в Европа през ХХ-ти век. Руснаци и Германци са сред основните губещи и от двете световни войни. Затова пък, само от Първата световна война, американските банкери и борсаджии реализират печалби от порядъка на 100 милиарда (тогавашни) американски долара. В самия край на Втората световна война американската икономика е в незапомнен подем, докато в същото това време германските и руските градове представляват грозни купчини от развалини. Да не говорим за числото на жертвите, които са предимно от бялата раса...

Днес, и в Германия, и в Русия, постепенно си прокарва път идеята за една бъдеща германоруска общност. Събитията във връзка с иракската криза само катализират този неизбежен исторически процес. В много книги, списания, вестници, бюлетини и други периодични издания, излизащи на немски или руски, се повдига въпросът за взаимната полза и нужда от изграждането на нова геостратегическа ос: Москва - Берлин. Германски и руски писатели посочват в своите произведения за наличието на нови евразийски хоризонти. Макар все още под американска окупация, германците местят столицата си на изток - от Бон в Берлин. Ветерани от двете, воювали някога страни, днес са в дружески отношения и организират войнишки срещи под егидата на германоруското приятелство.

Проруските настроения сред потомците на Фридриха Велики не са тайна за никого. Изтеглянето на съветските войски от бившата ГДР само ги засили още повече. Това, че бундесполитиците не дотам добронамерено определяха германците, живели под комунистически режим, като второ качество хора не попречи за огромния патриотичен подем сред "отписаните гедераци". Защото така нареченото "Обединение на Германия" от 03.10.1990 г. не допринесе за сплотяването на германската народностна общност, но спомогна за разширяване на американоанглийското влияние на изток и като ответна реакция - за нова вълна от антиамериканизъм сред всички слоеве на германското общество.

Предвид на очертаващите се вътрешногермански реалности, правителството на социалдемократа Шрьодер издигна десни външнополитически лозунги и благодарение на тях успя да се задържи на власт. Бележитият български културолог Владимир Свинтила, малко преди да се спомине писа, че германските социалдемократи ще се докарат до положение "да реабилитират дори националсоциалистическата идеология".

От друга страна в Русия отношението към германците осезателно се променя. На руски език излизат множество издания с обективна информация за немските достижения, история и култура. Особено сред руската младеж се забелязват силни германофилски настроения. Налице е жив, непринуден интерес към опита и постиженията на Третия Райх. Съвсем отчетливо се проявява националсоциалистически стил в идеологията и естетиката на някои руски партии, дружества, списания и вестници, а така също и сред някои руски рок-групи, най-известната от които е "КОЛОВРАТ".

С юридическите аспекти на един бъдещ германоруски съюз се занимава Институционалисткото общество, създадено в Берлин от естонския немец Владимир Видеман. В неговия информационен бюлетин "Императив"(www.imperativ.net) се разработват теоретическите основи на Консервативната революция, идеите за нова континентална Империя Европа.

Според Видеман е възможно създаването на неутрално средноевропейско пространство, което да включва: Скандинавия, балтийските страни и цяла Централна Европа. Особeна роля в този проект заема Прусия и въобще Пруската идея. Открито се прокламира възстановяването на Прусия като перспектива за образуването на ново централноевропейско пространство с център град Кьонигсберг.

Германската расологична мисъл в личето на проф. Ханс Ф.К. Гюнтер, Лудвиг Волтман, Алфред Розенберг, Фриц Ленц и т.н. е представяна с нестихващи адмирации от руските расолози и народоизследователи. Списанията като "Атеней"(www.ateney.ru) и "Наследие предков" са на световно ниво. Публикациите на руския расолог Владимир Авдеев придобиха известност, която отдавна прекрачи границите на днешна Русия.

За наше съжаление тия могъщи геополитически тенденции не са предмет на разисквания и разследвания в българския национален лагер.

Русия и Германия винаги са били непобедими, ако са действували заедно и съвместно. Това знаеха и най-гениалните мислители на ХIХ в.- Ницше и Достоевски. Трагедията на германо-съветската война с нищо не промени това състояние на нещата. По бойните полета немци и руснаци бяла противници, но военните им победи влязоха в световната история. Те бяха и си останаха войници, които се сражават за своята родина.

Антон Радославов

(България)

България също бе в листата на победените през ХХ-ти век. Българите така и не съумяха да култивират свое Водачество с ясни задачи и ясна програма за национално-историческо действие, въпреки огромния си расов и интелектуален потенциал. Сякаш някаква черна колективна магия е направена на нашите сънародници! Българският народ понесе тежки удари от предателствата през 1918-та и 1944-та. Всички нещастия, които се случват днес в Родината ни, са само следствия от тези жестоки рани в Българската народностна душа.

Александър Цанков пише в своите спомени:

"Служейки на отечеството си, живо се интересувах от съдбата на Европа и особено на Германия: от нейния политически и обществен живот. Два пъти историческите събития свързваха по съдба двете държави. Нито по царски каприз, нито по сантиментални чувства ние бяхме заедно. В политиката има само интереси и разум."

От друга страна, 45 години България беше най-приближената на СССР страна. Предпоставките, ресурсите и възможностите за българогерманско и българоруско взаимодействие едновременно - винаги са били налице.

От съвременници на събитията през 1941 г. знам, че хората в България посрещат германското настъпление на изток (Drang nach Osten) с голямо притеснение и свити сърца. Едва ли има друг европейски народ, който така болезнено да е приемал германо-руското стълкновение. И това при положение, че българите са преживявали всякакви ужаси през хилядолетната си история. Това е така, защото няма на Балканите друга нация освен нас, чията съдба да е така дълбоко свързана със съдбата на германци и руснаци. Друг е въпросът, че руските панслависти предпочитаха интегрална Югославия (която вече не съществува) вместо силна и могъща България. Но и у нас не се намериха исторически сили, които да повлияят на руската балканска политика със средствата на културата или по някакъв друг начин.

Българските политици не могат и до ден днешен да проумеят, че българо-германската и българо-руската стратегически линии са в тясна взаимовръзка и синтез помежду си. Германофилство, съчетано с русофобство е толкова безполезно за българите, колкото русофилство, преливащо от омраза към германците. Ключът за българския възход се състои в синтезата на германските и руските предпочитания в едно единно цяло.

От германо-руските конфликти страдаха най-вече малките страни между двата големи колоса. Такива бяла случаите с Полша, Финландия, Балтийските държави, България, Румъния. Съдбата на един бъдещ руско-германски съюз е неразривно свързана с народите от Балтика до Балканите. За тези народи има два пътя - единият е да станат посредници между германци и руснаци и с това да затвърдят структурирането на нов Европейски Райх, а другият е да се превърнат в американски протежета и в крайна сметка да погубят самите себе си.

Досега, ние българите не сме имали никаква философия на българската история. Важното е да не забравяме, че не сме народ, който може да се приравни с друг такъв, защото представляваме нещо съвсем особно, самостойно и първично.

Българският културфилософ д-р Янко Янев съвсем ясно и недвусмислено пише през 1933 г.:

"Колкото и близки да сме на славянския свят, ние не сме славяни в истинския смисъл на думата, както и не сме никакъв западен народ. Нямаме нищо общо с източната екстатика, нищо с механичния формализъм на западната цивилизация. Нито мистичното, нито рационалното начало е присъщо на българския дух. Затова нашата проблема се движи между Изток и Запад...

По своята същност българският дух е езически и в тоя смисъл той представлява синтеза на западното и славянското начало, на закона и анархията, на знанието и предчувствието."

Истината е, че няма по-велик мислител сред българите от д-р Янко Янев!

(следва) Общество Дуло П.К. 9 Русе 7006

(http://www.kanatangra.wellst.ru)

Володимир Єшкілєв

ПЕРЕМОЖНІ ДЖЕРЕЛА ПОРАЗКИ

... Відчуття поразки оволоділо українськими інтелектуалами. Мальбруківській похід до європейського лона призупинився і вицвів, маршовий оркестр відмовився у шістьсот шістьдесят шосте зіграти "Ми любимо тебе, Америко!", трофейні команди, озираючись на схід, повідставали, а штабні усамітнилися по наметах.

Тож не випадково, що у день святої мучениці Тетяни під гостинним дахом конференц-зала львівського Українського католицького університету відбувся семінар поразкознавців під гапличним гаслом "Що нам робити з рештою свого життя?". Півсотні інтелектуалів з Київа, Варшави, Луцька, Харкова, Львова, Чернігова, Тернополя і богоспасенного Станіслава перед очима студентів-катехитів обмінювалися досвідом своїх обломів і втішали одне одного, цитуючи, попри інше, д-ра Лешека Колаковського: "Найвдаліша дефініція віри -- це визнання особою власної поразки".

Професор Ярослав Грицак (Львівський Національний університет) запропонував таке історичне пояснення витоків вітчизняної поразки: "Специфіка української інтеліґенції полягає в особливій націотворчій функції інтелектуалів. Це водночас і їхнє благословення, і їхнє прокляття. Благословення, бо дає відчуття особливої, з нічим не зрівняної героїчної місії. Прокляття, бо накладає на неї такі інтелектуальні обмеження, з яких годі вирватися (пан професор, певно мав на увазі відоме гасло жлобів "свій до свого по своє" -- В.Є.). Для того, аби досягнути справжніх інтелектуальних висот, потрібно подолати силу національної гравітації. Як приклад наведу історію Відня межі Х1Х-ХХ століть, головними символами якого були Малер, Фройд, Шніцлер, Краус, Герцль, Адрлер, Бар та багато інших мистців і вчених, аж до Вітґенштайна й Поппера. Всі вони сформувалися у виразній опозиції до домінуючої класичної католицької австрійської культури -- культури, котра була радше культурою "для домашнього вжитку", бо на дальшу перспективу вона виявилася безплідною. Більшість (близько 3/4) названих "іконоборців" були засимільованими євреями. Викинуті за межі кожної націнальної спільноти, ці віденські модерністи були позбавлені національної ідентичності. Це вивільняло їх від тяжкої ноші "будування нації", і відкривало можливість звертатися до найглибших питань екзистенціального існування світу (...)".

Погоджуючись з логікою пана Ярослава, ми все ж таки підозрюємо глибші й строкатіші джерела нашого Місця Поразки.

Для їх відтворення можна передбачити кілька рівноцінних шляхів. Пам'ятаючи, що за межами наукового ідіотизму "нармальниє гєрої всєгда ідут в абход", ми спробуємо стати найнормальнішими із нормальних й підемо до шуканого через непереконливу низку вельми сумнівних припущень:

1) припустимо, що Йосіф Віссаріонич був підпільним буддистом (на штиб героя роману Віктора Пєлєвіна "Чапаев и Пустота"), а його концтабори для народів Союзу були концептуально тотожні бамбуковій палиці настоятеля Фаня, якою старенький тисячу років тому виколочував непокору з впертих ченців Шаолінського монастиря;

2) припустимо, що, незважаючи на титанічні зусилля Вусатого Вчителя, успіхи піонерів-мічуринців та наочні приклади буддійських просвітлень, задемонстровані історією між 41-им та 45-им роками, народи Радянського Союзу, з українським включно, не змогли все ж таки вичавити з себе ниці буржуазні звички та опанувати Порожнечу поза мовчанням та словом;

3) припустимо також, що після наглої смерті Вусатого Лисий, Броватий та розплоджені ними "шістдесятники", далекі від медитацій над шаолінськими парадоксами, не осягнули суспільної педагогіки друга всіх дітей; натомість вони задемонстрували світові, що тяжіння до простоти іноді є найближчим наслідком переляку;

4) припустимо, що у ту доленосну "мить ГКЧП", коли Борис Ніколаїч з башти Т-72 проголосив усім братським народам "нєзавісімасть, панімаєш", українська нація являла собою щось на штиб колективного буддійського ченця, котрий не здобув посвячення, а тому й не зміг второпати, нащо ж його так довго і боляче лупцювали;

5) припустимо, що саме недопосвяченість нації привела її врешті-решт до фатального самоусвідомлення себе як "народа-страждальця", що було не менш фатально посилено ненавистю більшості наших співвітчизників до успіху у всіх його втіленнях;

6) припустимо отже, що саме так виникло Місце Поразки. Виникло воно, з історичної перспективи, доречно. Якраз тоді, коли врізав дуба дистрофічний вітчизняний Модерн, a "вісімдесятники" почали гречно й наполегливо пояснювати "шістдесятникам", що при смаженні чебуреків не обов'язково враховувати космічне протистояння добра і зла. Тим крутило у носі і продовжувало зніматися поетичне кіно про молитви за гетьманів. На цьому тлі всі способи, форми, контексти, передчуття, сенси, глухі кути та глибокі торби поразок якось непомітно актуалізувалися. З-за високих гір Карпатських причвалав Постмодернізм-Глобалізм і забув привітатися з тубільцями...

У шкільних методичках брєжнєвських часів вчителям рекомендувалося "при розгляді питань провідної ролі пролетаріату у будівництві комуністичного суспільства загострити увагу учнів на прикладі Монгольської Народної Республіки, котра у 20-60 роках, не маючи власного робітничого класу, спромоглася побудувати соціалізм, спираючись на братську підтримку пролетаріату СРСР". Ця рекомендація виринає з пам'яті кожного разу, коли на шпальтах газет, в конференційних залах, або у тісному колі нестерпно легких вітчизняних культурологів раз-у-раз виникає риторичне питання: а чи зможе дмодерна наша Вкраїна перестрибнути епоху Модерну й увійти до глобалізованого світу, спираючись на дружні руки (мацаки, маніпулятори) країн золотого мільярду?

"Зможе!" - впевнено та бадьоро відповідають мудрі поразкознавці, згадуючи хрестоматійних монгольських чабанів і той факт, що нашим драбам й драням все йдно через що стрибати і на що опиратися. Питання: чи схочуть? Ще одне питання: чи буде арбітр співчувати бажанням і спроможностям стрибунів? Не варто забувати, що майбутнє все чіткіше вимальовується як змагальний процес, у якому запізненим напівсільським культурам буде запропоновано або негайно здати євроіспити й відторбичити власну традиційність до євромузею, або ж пройти до кімнати з написом WC.

Джерелом для такого сірого майбуття є зовсім не зла воля залаштункових масонів і кавалерів ордену св.Станіслава (навіть якщо їх направду аж триста і всі як один визначні посадовці). Позаяк територіальних резервів у людства немає, все більш невідворотною стає перспектива перерозподілу планети згідно ознак успішності тої чи іншої культурно-економічної моделі...

Перші овочі глобалізації мають синтетичний присмак сурогатів та дешевих пропозицій маскульту. Це зовсім не так остаточно, як здається на перший погляд, адже для третіх і шостих її овочів вже будуть розроблені якісніші смакові добавки. Драби до того часу вже забудуть смак натурального культурпродукту і синтезована з цитат "відвертість" чергового трансформеру не наштовхнеться на фахового дегустатора. Наше Місце Поразки поволі перетече у Остаточне Місце Поразки.

І ось тоді, нарешті, закотиться за обрій сонце несплячих.

І настане ніч (три тлусті крапки)

BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         " Pleroma " :  Magazine on philosophy of visual art, theory of art-criticizm and culturology. - 1996. - N 1-2.  Project " Delos Diver ". - 79 c. - (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Gutsulyak O. Adept, or Alexey Sklavin's Certificate on the Ascention to Three Names: Roman of signs. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1997. - 180 p. - ISBN 966-7263-04-5 - (In the Ukrainian language)

·        The Small Ukrainian Encyclopedia of the Actual Literature " Returning Demiourgs " / Composers and editors: J.Andruhovych, O.Gutsulyak, V.Jeshkilev, J.Izdryk. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1998. - 288 p. - (Special release of magazine " Pleroma ", 1998, N3). - ISBN 966-7263-22-3 - (In the Ukrainian language) or the Internet - version: http://www.proza.com.ua)

·        " The Fabric and a Landscape ": the Anthology of the Russian-speaking literature of PreCarpathian / Editors - composers: O.Gutsulyak, V. Jeshkilev, I.Kozlik, etc. - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2003. - 342 p. - ISBN 966-8207-07-6 - (In the Russian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " Revolt of Scythians: Verses " - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2002. - 39 p. - ISBN 966-95321-6-6 - (In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " The Poet and Tiamat: the Elected verses" - Ivano-Frankivsk: Kosovich, 2003. - 160 p. - ISBN 966-5030-59-0 - (In the Ukrainian language)

·        " Topos Defeats " / Composers and editors: T. Voznyak, V.Jeshkilev, A. Tatarenko, etc - Lviv: Ji-magazine, 2002. - 299 p. - (Special release of magazine " Ji ", 2002, N 26). - (In the Ukrainian language)  or the Internet - version: http://www.ji-magazine.lviv.ua) - (In the Ukrainian and English language)

·        Jeskilev, Volodymyr. Pathos: Roman. - Lviv: Kalvaria, 2002. - 208 p. - ISBN 966-663-061-3. (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Pustogarov A. Diptich: Textes. - Moscow: E.RA (E. Rakitskaja), 2001. - 36 p. - ISBN 593-7210-78-6. - (In the Russian language)

·       Tkachuk T., Melnyk Y. The semiotics analysis of the Trypil-Kukuten sign systems (the painted utensils). - Ivano-Frankivsk: Play, 2000. - 237 p. - ISBN 966-7365-69-7(In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak O. Searches of the Secret Empire: the Mythological text  in the Euroasian context - 450 p. -(in the Ukrainian language) - (in searches of sponsors for the edition)

·        Jeshkilev V. Sign on Empire: Metaphysical essays - (in the Ukrainian language) - 250 p. - (in searches of sponsors for the edition)

STUDI TRADIZIONALI

Cuib Mikis Mantakas - http://communities.msn.it/CuibMikisMantakas

Traditional studies - http://www.traditional-studies.org

Alchemica - http://www.alchemica.it

Arctogaia — http://arcto.ru

Mesogaia — http://www.mesogaia.il.if.ua

Love Your Race ! - http://loveyourace.narod.ru

Bulgaria88 — http://www.bulgaria88.narod.ru

Dulo Gessellschaft (Bulgaria)- http://www.kanatangra.wallst.ru

Italia sociale - http://www.italiasociale.org

Thule Italia - http://www.thule-italia.com

Kshatriya - http://www.geocities.com/CapitolHill/1404/kshatriya.html

Terra degli Avi - http://www.terradegliavi.org

Progetto EurAsia - http://utenti.lycos.it/progettoeurasia

Fundatia "Prof. George Manu" - http://www.fgmanu.org

Resistance - http://www.resistance.com

Natvan - http://www.natvan.com

Relivo Oliver - http://www.relivo-oliver.com

Kewin Strom - http://www.kevin-strom.com

National Vanguard - http://www.nationalvanguard.org

Seidr - http://seidr.voods.ru

Katehon - http://katehon.narod.ru

Ateney/Sinergy - http://www.rusich.by.ru/ateney/sinergy.htm

Bonpo - http://www.bonpo.spb.ru

Mysterium - http://www.mysterium.ru

Orianity - http://orianity.mykola.com

Oratania - http://www.oratania.com.ua

Gegaruch - http://gegaruch.org

Gothic - http://gothic.com.ua

Literature Gothic - http://literature.gothic.ru

Arya - http://www.arya.ru

Amazones - http://www.amazones.h11.ru

Doctrine - http://www.doctrine.ru

Zvezda - http://www.zvezda.ru

Hyperborea - http://www.hyperborea.ru

Recultura - http://recult.by.ru

Kurgan - http://kurgan.kiev.ua

Uighur - http://www.uighur.narod.ru

Imperia Europa - http://www.imperia-europa.org

Miguel Serrano - http://serrano.lenin.ru

Ukrainian Nationalism - http://www.ukrnationalism.org

******************************************************************************************

THE UKRAINIAN DIRECTION

Editor-in-Chief: Oleg Gutsulyak

Chief of Authors: Nathalie Lytvyn

Art Director: Andrew Stasinec

Associate Editors:

Volodymyr Budz, Ruslan Deljatynsky, Oleg Skobalsky, Roman Shevtsiv

Contact: 

lne-ua@narod.ru

goutsoullac@rambler.ru

gallart@narod.ru

goutsoullac@narod.ru

loveyourace@narod.ru

© Всі права застережено.

Бюлетень "La Nazione Eurasia - Ucraina"

діє виключно на правах

НАШЕ ВИДАННЯ ДОСТУПНЕ ТУТ/

НАШЕ ИЗДАНИЕ ДОСТУПНО ЗДЕСЬ /

OUR EDITION IS ACCESSIBLE HERE :

http://www.lne-ua.narod.ru

http://www.gallart.narod.ru/library.html

Group Email Addresses

Post message:     lne-ukrajina@yahoogroups.com       

Subscribe:  lne-ukrajina-subscribe@yahoogroups.com  

Unsubscribe:       lne-ukrajina-unsubscribe@yahoogroups.com       

List owner: lne-ukrajina-owner@yahoogroups.com      

******************************************************************************************

THE ORIGINAL VERSION OF THE EDITION

" LA NAZIONE EURASIA "

(In Italian)

Che cos'и. La Nazione Eurasia и il bollettino informativo interno alla Societа Nazionale. Come si deduce facilmente dal titolo stesso, esso tratta il tema dell'Eurasiatismo, con tutte le sue implicazioni geopolitiche, storiche e culturali. L'intento и quello di far conoscere ad un pubblico il piщ vasto possibile il valore di quest'Idea.

Dove la trovo? La Nazione Eurasia si puт scaricare da questa stessa pagina, ma и possibile trovarla anche presso altri siti. Inoltre viene inviata regolarmente nella lista di discussione Societа Nazionale, e dietro richiesta puт essere spedito puntualmente anche agli iscritti alla mailing list de Il Franco Tiratore. Chi, infine, volesse ricevere nella propria casella di posta elettronica tutti i numeri de La Nazione Eurasia, e nessun altro genere di comunicazioni e materiali, puт iscriversi all'apposita lista di distribuzione inviando un messaggio all'indirizzo lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com, richiedendolo all'indirizzo piщ sotto, oppure cliccando sul pulsante a fondo pagina. Il tutto, naturalmente, и assolutamente gratuito ed a solo scopo informativo e divulgativo: per questo l'invito a tutti i lettori che ne condividano i contenuti, и quello di trasmetterla ad amici e conoscenti, di modo da ottimizzare ed ampliare la rete di distribuzione.

!INFORMAZIONI UTILI!

CONTATTI: Per informazioni, suggerimenti, critiche, collaborazioni, lettere ai redattori, arretrati, ecc.  s  asyoth@katamail.com

AIUTACI a diffondere La Nazione Eurasia: inviala ad amici e conoscenti, mostrala anche a chi non dispone di un computer. Se sei un webmaster, inserisci la rivista nel tuo sito, offrendo cosм un ulteriore servizio ai tuoi visitatori! [non и necessario caricarla sul proprio server, и sufficiente inserire il link con una giа presente in Rete]

DOVE CI TROVI

La Nazione Eurasia - Lista di distribuzione via posta elettronica (per ricevere esclusivamente la rivista). Iscriviti inviando un messaggio elettronico a lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com

Il Franco Tiratore - Sito di controinformazione. Scarica la rivista alla pagina collegata QUI

Progetto Eurasia - Scarica la rivista dalla sezione "Riviste in rete".

Italia Sociale - Politica sociale indipendente. Scarica la rivista dalla prima pagina.

Societа Nazionale - Lista di discussione. Iscriviti inviando un messaggio elettronico a societanazionale-subscribe@yahoogroups.com