LA  NAZIONE

EURASIA - UCRAINA

****** Eurasist Ukrainian Bullettin ******         

PRESENTA

SACRED MONARCHIA

AMICI EURASISTI DALL'UCRAINA

http://www.mesogaia.il.if.ua 

http://goutsoullac.narod..ru

http://www.lab.org.ua

http://www.perehid.kiev.ua

http://www.loveyourace.narod.ru

Gruppo di ricerca di basi di tradizione primordiale "MESOGAIA"

(http://www.mesogaia.il.if.ua)

 e l'associazione di intellettuali che studiano tradizioni religiose, le culture e storia di nazioni di mondo. Le attivita dell'associazione si sono concentrate sullo sviluppo di cravatte piu vicine tra le religioni di ogni mondo del due e nazioni sullo sfondo di uno, tradizione pre-storica, tutto-umana, primordiale che e soggetta a ricostruzione. E data retta essere tradizionale di peoples del supplire-continente Ucraino ed il continente di Eurasian. Aree principali delle sue attivita stanno studiando relazioni sotterrare-etniche, frattura di civilta interrogatoria, provocando dissertazione politica e contemporanea.

e-mail:goutsoullac@rambler.ru

ЗМІСТ / CONTENTS

"Охоронці королівського мовчання". ПЕРЕДМОВА

·         Олег Гуцуляк. UCRANIA: Locus amoenus est

·         Степан Наливайко. ІНДОАРІЙСЬКІ ТАЄМНИЦІ УКРАЇНИ

·         Юлиус Эвола. СОЛНЕЧНАЯ НОРДИЧЕСКАЯ ТРАДИЦИЯ

·         Олег Гуцуляк. ЦАРСТВО ПРЕСВІТЕРА ІОАННА І СВЯТИЙ ГРААЛЬ

·         Віктор Смірнов. ЦАР СВІТУ У ТРАДИЦІЇ ТАМПЛІЄРІВ

·         Степан Процюк. ПОЧАТОК МОНАРХІЇ

·         Юрій Топчій. ІМПЕРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕРЦЯ

·         Олег Гуцуляк. НЕРЕАЛІЗОВАНА ІМПЕРІЯ

·         Віталій Портніков. КОРОЛЬ ЯК СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРИМИРЕННЯ: Просто іспанці

·         Наталія Литвин. ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛЕГІТИМІЗМ: Традиція і Реставрація

·         Ігор Карівець. ПРО ЗНАТЬ

·         Олег Гуцуляк. ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО ВОЙЦЕХА

·         Владимир Карпец. РОДОСЛОВИЕ КОЩЕЯ БЕССМЕРТНОГО

·         Олег Гуцуляк. ПЕРША КОРОЛІВСЬКА ДИНАСТІЯ НА РУСІ

·         Тарас Чухліб. МОЛДАВСЬКИЙ ТРОН ДЛЯ ЗАПОРІЗЬКОГО БОГАТИРЯ

·         Мирослав Попович. ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ КЛЕЙНОДИ

·         Лариса Стрельська. ДО ЖИТТЄПИСУ ВІЛЬГЕЛЬМА ГАБСБУРГА (ВАСИЛЯ ВИШИВАНОГО)

·         Микола Рябчук. ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ЗА ВЯЧЕСЛАВОМ ЛИПИНСЬКИМ: Pro et Contra

·         "Союз Гетьманців-Державників". СТАТУТ

·         Володимир Єшкілєв. НЕСТЕРПНА ЖИВУЧІСТЬ ЇЖАКІВ

·         BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         "Guards of Royal Silence". The FOREWORD

·         Oleg Gutsulyak. EMPIRE of PRESBITER JOHN AND SACRED GRAAL

·         Miroslao Popovich. ABOUT WHAT SPEAK REGALIA

·          Larisa Strelska. TO WILHELM HABSBURG's BIOGRAPHY (VASILY EMBROIDERED-"VYSHYVANY")

·          " The union of hetmanmen - statesmen ". The CHARTER

·         Volodymyr Jeskilev. SURVIVABILITY OF HEDGEHOGS

ПЕРЕДМОВА

Мистецтво є тільки наближенням до істинного минулого. Зникле у часі буття ми ніколи не зможемо відтворити у його повноті. Але саме бажання наблизитися до істини породжує надію, що в переліку глибинних засад людського єства вічним заповітом зберігається потреба Знання.

В одній з герметичних орденських систем ХVІІІ ст. є таємний блукаючий ступінь ієрархії під назвою "Охоронець королівського мовчання". Королівське мовчання - знак невизначеності витоків Державності, Династії, Влади. Охоронець - дослідник і ревнитель того знаку, традиціоналіст. Початок державності України також огорнутий королівським мовчанням: обмаль фактів, суперечлива хронологія, міфологізовані політичною кон'юктурою події. Кожна спроба заступити на варту королівського мовчання України вартує уваги, бо ще Платон казав: визначення "життя" і "спогадів" конгруентні.

Громадська організація "Охоронці королівського мовчання" (Stanislau im Koenigreich Galizien und Lodomerien) - є недержавною громадською організацією, що досліджує проблеми культурології, політології, філософії. Головними напрямами її діяльності є вивчення міжетнічних стосунків, проблем цивілізаційних розламів та адміністративних кордонів, формування європейської ідентичности та питань європейської інтеграції, сучасного політичного дискурсу.

"The Guards of Royal Silence" (Stanislao in The Galician and Lodomerian Royal) is non-governmental public organisation that studies the issues of political science, philosophy and culture. Inter-ethnic relationships, civilisation break-down and administrative borders, European identity and European integration, contemporary political thinking have become principal areas for its studies.

Die Organisation Unabhangige Kulturzeitschrift "Der Schutzsoldaten des koeniglichen Schweigens" (Stanislau im Koenigreich Galizien und Lodomerien) ist eine nichtstaatliche offentliche Organisation; sie behandelt Themen aus Kultur, Politik, Philosophie. Der Schwerpunkt der Tatigkeit liegt in der Erforschung zwischenethnischer Beziehungen und der Probleme der Ziwilisationsbruche, administrativer Grenzen, in der Entwicklung einer europaischen Identitat, europaischer Integration, und eines modernen politischen Diskurses.

Dear readers,
I have the pleasure to represent to you our magazine. "The Guards of Royal Silence" is first of all, NGO, which units young Stanislau (and Galician and PreCarpathian) scientists, writers, translators and public figures; this is an interdisciplinary forum, where everybody can give his view about the modern situation and the future of Ukraine and Galicia, our culture and science.
We invite You to co-operation!

Oleg de Goutsoullac and Ivan Pelypyschac

gallart@narod.ru

Олег Гуцуляк

Ucrania:
locus amoenus est

К.Ясперс запропонував концепцію “осьового часу”, К.Гаусґофер - “осьового простору”. А.Дуґін використав розуміння (Verstand) для їх поєднання в уявленні (Vorstellungen) про “Абсолютну Вітчизну”. Але в дійсності слід виходити з розуму (Vernunft), і тоді відкриється, що континуум реальности - це відносність буття, роздвоєного на суб’єкт та об’єкт, і тому слід шукати “момент” буття, що з’єднує їх навпрямки (coincidentia oppositorum) без опосередкування пізнанням

Владний істеблішмент (“Система”) в сучасній кризово–перехідній ситуації України намагається знайти офірного “цапа-відбувайла” у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших “хлопчиків для биття”: москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування (“ні вашим, ні нашим”) тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу З. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи та навіть Євразії [1]. Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та “вирішальна роль” роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі” [2]. Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської “нової Римської імперії” під формальним керівництвом маріонеткового “німого велетня” Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії, реформованої сіоністом лордом Дізраелі [3]. Слід також мати на увазі, що фундаменталістський іслам – це ударний загін англо-американського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламу на США відбулася. Але яка атака! Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня. Як давня семітська богиня–мати Ханнаханна надіслала осу вжалити сплячого бога хеттів Телепінуса (давньо-грецького Телефа, пораненого списом Ахілла; отже — він прообраз Короля-Рибалки з епічного циклу про Грааль), бо тільки він міг перемогти  гордого арійського бога Аруну .

Зі шпальт  офіційних українських видань відкрито оголошується (подаємо мовою оригіналу): «… борьба двух цивилизаций – индивидуалистской европейско-атлантической и коллективистской православно-славянской продолжается на новом витке истории. Особенность этого вселенского противостояния в новом тысячелетии заключается в том, что к колективистским цивилизациям относятся китайско – конфуцианская и исламская (sic! –О.Г.). Составлят ли они коалицию или союз цивилизаций – коллективистов в этом вселенском противостоянии Добра (Мы) со Злом (Я)? Каждый из нас является вольным или невольным участником этого исторического противоборства …Народ Украины терпеливо ждет своего нового мессию, нового Тараса Бульбу, который суровою дланью вразумит “славних пращурів правнуків поганих”, где же, в какой цивилизации на самом деле место Украины и права какого человека нам надо защищать» [Соломатин Ю., Корнейчук М. Западный миф о правах человека как средство агрессии против прав народов и прав всего человечества // Віче. – К., 2002. - №4. – С.59 - 63]. Агітатори невдало маніпулюють тут поняттями та термінами, подаючи, наприклад, православне (ортодоксальне) поняття “соборність” (спільність, що базована на об'єктивних, загальновизнаних  моральних цінностях – істині, любові красі та здатна збудити людей пожертвувати частиною егоїстичних інтересів, піти на розумний компроміс в ім'я утвердження цивілізованого суспільства [див.: Помогаев В.В. Истоки национально–трудового строя русского солидаризма // Посев. – М., 2002. - №4. – С.24; заг. – С.24 -28])  як синонім (!) західного  “колективізм” (влада цілого нормує та обмежує свободу окремих членів і єдність досягається  у формі зовнішнього порядку, розмежування компетенцій, прав та обов'язків окремих частин).  Говорити про “колективісткість” світу як Далекого , так і Близького Сходу взагалі не випадає, оскільки як у конфуціансько – буддиській, так і ісламській системі мова йде про індивідуальне (егоцентриське) спасіння особистості, в котрому, на відміну як від західного (католицького та протестантського), так і від православного (ортодоксального), людина прагне позбутись душі як джерела страждання шляхом  ілюзорного, з власної сваволі розчинення у абсолюті (нірвані). Тобто панівною є тенденція заперечення (душі, світу, себе) на кількох онтологічно значимих рівнях.  Свого часу повстанням проти цих світоглядних позицій були  китайський даосизм, неоведичне вчення Шанкари, ірано-арійської генези суфізм.

Так, Україна є підсонням Міжмор'я (Мезоталасії), і без сумніву, слід було б “для більшого щастя” розрадитися саме таким баченням своєї місії МезоЄвразії.

Ну і що з того! Автор “Міфу ХХ століття” пропонував фюрерові створити на неозорих просторах від Карпат до Волги  союзну Тисячолітньому Рейхові могутню та незалежну Україну. Реальна політика нацизму не передбачала нічого подібного. Обманюватися знову – після “совіцької” та “німецької” спокус – чи буде доцільно ?

Але чи слід також погоджуватися на наступне категоричне твердження представника ідеології геополітичного тоталітаризму:

“… Україна як держава не має жодного геополітичного смислу. У неї немає ні особливої культурної вісті  універсального значення  (sic ! - О.Г.) , ні географічної унікальності ( ??? – О.Г.), ні етнічної винятковості ( ??? – О.Г.). Історичний смисл України відбитий у самій її назві – “україна”, тобто “окраїна”, “погранична територія”(sic! – О.Г.). В епоху Київської Русі території нинішньої України були центром державності східних слов'ян, для яких в той час Володимир (пізніше Москва) був східною окраїною (“україною”), а Новгород – північною. Але у міру перетворення Русі із слов'янської держави на євразійську імперію геополітичні функції найбільших центрів радикально поміняли своє значення. Столицею імперії стала Москва, а Київ перетворився на другорядний центр, де перетиналися євразійський і середньоєвропейський впливи. Про жодний синтез культур не могло бути й мови (??? – О.Г.). Вірогідно архаїчніші, суто російські православні пласти були піддані дійовому впливу з боку динамічної і “модерністичнішої” Західної Європи… Безумовно, українська мова і культура своєрідні і унікальні (! – О.Г.), але якогось універсального значення ( ??? – О.Г.) вони позбавлені… Все це прирікає Україну на маріонеткове існування і геополітичну службу таласократичній (“морській”, тобто англо-саксонській, - О.Г.) стратегії в Європі” [4].

Отже, з вищенаведеної цитати виходить, що в України відсутні “особлива культурна вісь універсального значення”, “етнічна винятковість”, її самоназва (а отже, і самоусвідомлення) означає “окраїнність”, “периферійність”, “маргінеси”… Не те, що Росія, яка і “мега-”, і “гіпер-”, і “супер-“. Принаймні, Росія виконує місію “врівноваження” полюсу романо-германського Заходу полюсом слов'яно-тюркської Євразії  (and the rest), a Україна – це лише такий собі “доважок”, epitheton omans.

Нехай і так. Не будемо, як це у нас полюбляють, розраджуватися цитатою з Ф. Рігера (“В Європі існує народ, забутий істориками… Цей народ існує, маєсвою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польскої, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ … звався руським… В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії”[5]). Знаємо, що “Камінь, який відкинули будівничі, став главою кута” (Пс. 117 : 22;  пор.: Пс. 18:3; 1-ше Послання Петра, 2:5). Те, що було, те було. Воно відбулося, не переграти інакше. Але цього не можна сказати про можливості еволюції (розвитку), про те, що могло статися. Доки процес не завершився, зазначає британський творець “філософії процесу”  А.Н. Уайтхед, доки його результат не отримано, наявні різні можливості розвитку цього процесу, існують альтернативи, історія закономірна, але не фатальна, вона не є напередвизначена у способах своєї реалізації, завдяки чому на основі здійсненого історичного вибору та його результатів і наслідків відбувається переоцінка вартостей. Прогрес, нагадаємо О. Дугіну слова слов'янофіла М. Данилевського, полягає не в тому, щоб постійно йти в одному лінеарному напрямку, а в тому, щоб “обійти” все “поле” у всіх його напрямках [6]. У цьому аспекті нагальною є потреба визначення вектора орієнтації зусиль українського етносу. Швидше за все, ним є “стрижень цінностей (Істина, Віра, Краса, Благо, Добро, Справедливість)”, на який накручуються спіралі історії, перетворюючи сучасність на всечасність метаісторії [7], а саме, як пише російський мислитель М.О. Лосський, верхня частина спіралі містить процеси, паралельні і подібні процесам, що відбуваються в нижчій її частині, але – внаслідок впливу попереднього розквіту – більш досконаліші [8]. Але ситуація прогресу (вибору того чи іншого “вектору”), спонтанної самоорганізації та розвитку можлива тільки за нявноссті особливого стану нелінійної системи – “нестійкості” (стан системи поблизу точки біфуркації, за І. Пригожиним), коли навіть випадковий незначний вплив (наприклад, “деміургійна нарація”, що так вдатно описана у проекті “Тльон -Укбар”  Х.Л. Борхесом) може привести до нового принципово іншого стану (І. Пригожин писав у праці “Філософія нестабільності”, що навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбачуваним” [Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. – 1991. – №7. – С.32]^[1]), обумовити те, що зі спектра можливих (віртуальних) відносно стійких структур виникає в даний момент [9]. Свого часу А.Н. Уайтхед визначав, що нація може вичерпати потенції якоїсь форми цивілізації (так, наприклад, на ХІХ ст. українська цивілізація “вичерпала” “візантійську” форму; в ХVІІ – ХVІІІ ст. вже паралельно з наявною відбувалося становлення, потім безжально перерване, “барокової” форми), але не вичерпати своїх творчих сил. У цьому випадку можливий певний “перехідний період”, іноді супроводжений стражданнями та горем : “… Такі … переходи до нових типів цивілізації можливі тільки тоді, коли думка випереджує реалізацію. Енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви… Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж рушити в Америку, Колумб міркував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригоди рідко досягають задуманої цілі. Колумб не доплив до Китаю. Але він відкрив Америку” [10, с.684.]. Без сумніву, такою “мрією Колумба” для російських правих є “некласичне неоєвразійство” (термін В. Костєва). Вона “… будується на загально методологічному принципі мультилінійності соціально-історичного процесу, паралельному співіснуванні й розвитку різних культурно-історичних систем цивілізаційного типу, кожна з яких має свою логіку розвитку, свою культурну домінанту, власні цінності, цілі й пріоритети… Незважаючи на варіативність євразійських ідей у різні періоди, загальним для них залишається: 1) мультилінійний підхід до оцінки історичного процесу, заперечення можливості існування єдиної для всього світу лінії соціально-історичного розвитку; 2) сприйняття Євразії як особливої географічної , соціально-історичної й соціокультурної суперструктури; 3) визнання життєздатною для Євразії самостійної еволюції як самоорганізованого цивіліогенезу (підкреслення наше, - О.Г.), що спирається на багатоманітність національно-культурних традицій, норм, цінностей і досвід тисячоліть толерантного (“компліментарного”, — за Л. Гумільовим, - О.Г.) співіснування народів”[11]. По суті, російська версія неоєвразійства залишається “каботажним плаванням” (вздовж “берега Євразії”, тобто традиційного і нестрашного), в той час як сам Колумб “пустився берега”, кинувся у вир океану — і став адміралом Океану та віце–королем Нової Іспанії .

"Країну ваших дітей повинні ви любити: ця любов нехай буде вашим новим аристократизмом, - країну, ще не відкриту, що лежить у найвіддаленіших морях. І нехай шукають і шукають її ваші кораблі! Своїми дітьми повинні ви спокутувати те, що ви діти своїх батьків: все минуле повинні ви врятувати цим шляхом! Цю нову скрижаль ставлю я над вами!" (Ф. Ніцше, "Так сказав Заратустра").

Вторить А.Н. Уайтхеду швейцарський геополітик Д. де Ружмон : “… цей творчий поступ Європи я вже бачу насамперед у стародавній легенді про те, як Зевс викрав Європу. Саме стрибком на Захід, до моря і до пригод (підкреслення наше, - О.Г.) розпочинається легендарна Європа”[91]. Те ж саме говорить член Римського Клубу, академік Б. Гаврилишин: “ … В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії… згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі видіння, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є наш виклик” [92].

В цьому сенсі українцям пропонується у якості “відгуку” на “російський виклик” сформувати власний “концепт–проект” (disign force), виходячи з потенційних можливостей.

Вектор пошуку запропонував німецький філософ (“Німець каже…”) Й.Г. Гердер (1744 – 1803) у “Деннику моєї подорожі в 1769 році”: “…Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ”[12]

Але що зробило Грецію , що зробило греків нацією ? Це й же Гердер чітко дає відповідь: “… обопільна родова та національна ненависть” [13]. Тобто образ ворога (hostis), того, з ким (чим)  “нам” “некомпліментарно”. Північноамериканські піонери такий стан відчували поряд з індіанами, іспанці часів Колумба та німці минулого століття – з євреями, росіяни – з “особами кавказької національності” (“чорними”; яка іронія, адже терміном “кавказець” Ку-Клус-Клан визначає приналежність до білої раси). Греки буквально проголосили : “ми” (елліни) і  “вони” (варвари).

Невже лише цей вибір (“ми” як “наша країна” і “всі решту”) неминучий для України як Нової Еллади ? Саме таким шляхом пішли євреї Ізраїлю: “…нація – це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога” — писав Теодор Герцль [14]. Не дивно, що ситуація перманентного протистояння палестинцям зумовлює перебування ізраїльтян у ситуації “гарячої нації” – життєтворчої та імперської. Зрештою, танками у Чечні Росія повернулася на цей же тракт історії.

Нам скажуть, що ні, Гердер не те мав на увазі, а красу мови та ландшафту, вдатності та здібності етносу. Але що зробило греками  греків ? Спів Гомера чи прославлене Гомером ахейське піратство ?

 Хіба не зробили з українців націю “корсари Степу і Чорного моря” — козаки та гайдамаки, прославлені Шевченком?.. Це добре розумів В. Бєлінський.

 Тому приречена на невдачу орієнтація наших просвітян (тестаментарних рустикалів) виключно на мову. Але й козацьке “шароварництво” чекає те ж саме. Як і різні “скоки та пляси” довкола неоязичницьких ідолів…

Слід щонайперше, наголошує Дм. Донцов, “…відважити (усунути, - О.Г.)  чужу волю, на її місце поставити свою. Цього не було ні в Драгоманова, ні в Винниченка, ні в Тичини, але це було в більшовиків, в Росії” [15]. Слід  розбудувати не державу, а волю, чи пак, СВОБОДУ ВОЛІ. Стати ПАНАМИ ДОЛІ^[2] своєї власної та всієї нації вцілому.  Розбудувати на фундаменті власних культурних принципів та цінностей  (у соціології така програма визначається як “постмодернізація”, на відміну від “модернізації”, “доганяючої модернізації” як програм виключно “вестернізаційних”). У кожній культурі закладені величезні можливості, котрі залишилися нерозкритими, не усвідомленими та не використаними протягом усього історичного життя даної культури (і цивілізації). Ці “нереалізовані можливості” хоча й забуті, але досі, як визначав німецький філософ М. Гайдеггер, “живуть” у мові, яка є “домом Буття” (“лінгварним лабіринтом”, термін В. Єшкілєва). Аналогічне стверджував засновник антропософії Р. Штайнер: “… Манас (культуротворчий дух, - О.Г.) вміщений у вас в мові; але росіяни не вміють взяти все, що у них в мові; мова приховано несе у собі слова” [16] Виправити ситуацію взявся Велімір Хлєбніков, і по суті більшовики зреалізували “нереалізованих” Степана Разіна та Омеляна Пугачова…

Отже, що слід відкрити українцям, яку “америку” ?

Й. Г. Фіхте так відповів німецькій молоді: “… те вічне, якому шляхетна людина довіряє свою власну вічність і вічність своєї діяльності, вічний лад речей,… бо тільки він визволює в ній силу, завдяки якій її коротке життя в цьому світі продовжується і стає тривалим” [17] .“Те вічне” є сутністю, тобто основним, головним, що характеризується тим, що набуто та збережено. Саме німці, зазначав Г. Фіхте, володіють такою постійністю, такою сутністю, не дивлячись на багаточисельні різновиди та стадії, що переходять одна в одну, свого довгого розвитку. Саме завдяки цій сутності всі вони мають щось спільне, єдність думки та почуттів та внутрішній зв'язок.

 Іншими словами — СВОЄРІДНІСТЬ (по-латині  “нація”, natio), “дещо неповторне, властиве тільки даній нації”, “те, в чому самі люди вбачають свою особливість, свою відмінність від інших націй”[18]. Саме ця своєрідність становить будь-яку національну ідею. Щоправда, також слід мати на увазі слова Дм. Чижевського щодо “своєрідності”: “… Кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних  здійсненнях загальнолюдський ідеал є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй “однобічності” і обмеженості має вічне і загальне значення. Як живі, різноманітні людські індивідуми в суспільстві, так конкретні, різноманітні нації з'єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливе"[19]. Аналогічне стверджував Е. Ренан у своїй праці “Qu’est-ce qu `une nation ?” (1882): “… Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли світ мав тільки один закон, тільки одного пана. Своїми різними, часто протилежними здібностями нації служать спільній справі цивілізації; всі вони вносять свій голос до великого концерту людства, що є загалом найвищою ідеальною дійсністю, яку ми осягнули”[20]. За логікою речей, нація, яка виконала свою певну основну своєрідну функцію або гине, або трансформується в іншу націю, втрачаючи лідируючі позиції у виконанні своєї функції, але одночасно вступаючи у боротьбу з іншими націями за “право” виконувати якусь нову своєрідну функцію, і в цій боротьбі гине слабший.

Вважається, що основною ознакою нації є її  ментальність (сукупність налаштованостей, настанов та нахилів діяти, мислити та сприймати певним чином; своєрідна соціокультурна програма, що напівусвідомлена, а тому значною мірою автентична поведінка індивідів, груп, етносів [21]), а для  української ментальності  характерне, на думку Дм. Чижевського, “… “ к р е й с у в а н н я “  м і ж  р і з н и м и  б е р е г а м и  д у х у”[22], між окцидентальним ordo  (порядок життя і думки) та орієнтальним “орда” (сваволя — тиранія життя і думки). 

Але якщо апологет російської ментальності П. Чаадаєв проголошує : “… ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, і у нас  нема традицій ні того, ні другого (розрядка наша, - О.Г.)[23], то значна частина українських дослідників (починаючи з О. фон Кульчицького) стверджує, що в України є традиції “і того, і другого”, тобто вона така собі “північна Атропатена” — носій принципу терпимості, духовної широти (санскр. rši-prithivi). Щоправда, російські “євразійці” спробували проголосити “і те, і друге”, але по суті їхня позиція звелася до декларування Росії як Європи Азіатської (“… В наступних долях наших, можливо Азія — це і є наш головний вихід”, - писав Ф. Достоєвський після солдатської муштри у Семипалатинську [24]). Те ж саме визначав М. Горький у статті “Дві душі”: “…У нас, росіян, дві душі: одна від кочовика – монгола, мрійника, містика, лінтюха. А поряд з цією безсилою душею (але ж носій цієї “безсилої душі” заледве не омив свої мечі в Останньому морі !!! – О.Г.) живе душа слов”янина, вона … мало здібна до захисту від отрут, привитих їй, отруюючих її сили… У ньому (російському народі, - О.Г.) повинні були укріпитися начала Сходу, обезличуючі душу. Ці начала викликали розвиток жорстокості, бузувірства, містико – анархічних сект – скопецтва, хлистовства, бігунства, страннічества, і взагалі прагнення до “втечі від життя”, а також розвиток п”янства у жахаючих розмірах” [25]. Також творець російського Срібного віку В. Соловйов без заперечень визнавав домінуючим “східний” чинник у російській ментальності, проте відверто пропонував їй вибрати між  “Сходом Ксеркса” та “Сходом Христа”.

Серед українських мислителів переважає настоювання на тому, що Україна – виключно представник Окциденту, а тому з'являються навіть наступні завивання: “…Справжнім прокляттям України стала орієнтація на Візантію. В цьому дійсно є якийсь історичний фатум: спочатку київські князі Олег, Ігор, Святослав з параноїдальною наполегливістю намагаються поприбивати свої щити на брамі Константинополя; потім князь Володимир визнає безперечний авторитет Константинополя, переймаючи візантійську модифікацію християнства; а далі все на гурт -–цезарепапізм, нещирість, розбратаність, зверхність Московщини, відібрана історія, традиції, мова, вивезені релігійні святині, викрадена назва первісної української держави Русі, поразка під Полтавою, неспроможність відстояти державу, голодомори, вислання до Казахстану, в Сибір, на Далекий Схід, знущання, гвалт, розстріли… Таке враження, ніби тисячу років тому комета українства попала в фатальне бісівське гравітаційне поле і, вичерпуючи останній енергетичний потенціал, нині догорає на чужинській орбіті”[26]. А отже, слід  зредукувати, здеактуалізувати “чужий”, “візантійський менталітет”[27].

Так, “… Безперечно, Україна була окраїною Європи, межею проти іншого, неєвропейського світу. Як Іспанія на Заході, так Україна на Сході Європи боронила останні бастіони європейського духу… Але, борючись, вона жила європейським життям, … завжди європейським розвитком. В українців було європейське наставлення, а це рішає… Україна – частина духовна Європи, … і тут нема чого європеїзувати: треба тільки підтримувати її вічний європейський дух. Органічний шлях українського розвитку європейський”[28]. Те ж саме твердження присутнє у працях Ю. Липи [29], В. Янева[30].  Дослідник М. Сосновський генетичні витоки позиції “окцидентофілії” в українських мислитилів вбачає саме у Мих. Драгоманова [31] .

Головний акцент у визначенні сутності української ментальності ставиться на геополітичній “межовості” (“мезо-“) самої України , її “ПРОМІЖНОСТІ” (латин.  perineum, грец. perinaeon), але з причин “остійського” становища щодо Pax Romania et Germania домінантою розглядається “Схід” — “Дике Поле”, Ukraina, όύ–κράίνώ (старо-грецьке) “не-оброблена  (земля)”, “цілинні землі” (agri deserti) , степ : “… Тут можна … звернутися до американської аналогії… Людина пограниччя – піонер і ковбой – стала в багатьох відношеннях репрезентативним американцем. Звичаї й установки, що виникли в умовах пограниччя, забарвили собою весь американський побут, не виключаючи землі … східного побережжя… Українською людиною пограниччя був козак, що в 16 – 17 сторіччях став репрезентативним типом свого народу… Військова організація пограниччя поширилася на розлогі простори”[32]. На “границі двох світів” (за В. Яневим) породжуються межові ситуації (Grenzsituation) — життя перебуває під постійною загрозою, є непевним, проблематичним: “…Постійна загроза смерті, випадковість, терпіння в житті українця вели до вироблення двох типів реакцій: авантюрно–козацького та потаємного існування. В ідеальному продовженні авантюрно-козацький тип вів до виникнення ентузіастичного компонента, а притаманне існування супроводжувалося “відступом у себе”, “звуженням контактів зі світом”…”[33]. Відбувається “передставлення” буття з нижчої форми “біотичного”, тваринно-природного існування на його вищу, “екзистенціяльну форму”, де віссю ставлення до життя стає “трансценденція” – ідея чи ідеал [34]. “…Тоді, — пише В. Янев, — різниця між простим “буттям” і справжнім “існуванням” обрисовується гостро, людина хоче знайти у своїм бутті глибше відношення до транценденції… При цій формі віссю відношення життя стає не воно саме, не турбота про життя, але щось вище за нього, якась “трансценденція”, якась ідея чи ідеал, що переступає й перевищує границі життя”[35]. Або: “… шукали ми істини у потойбічнім, у трансценденції, находячи її відблиск у Божій всюдиприсутності, наявним віддзеркаленням якої була розкішна українська природа”[36].

Український філософ Дм. Чижевський, проте, розглядав “крейсування  між різними берегами духу” не тільки у географічному аспекті (степ – ліс), але й культурно-історичному: від християнства з його “еллінізмом” до Відродження й барокко . Як на нас, то дискусійною видається позиція, за якою саме  цей факт став причиною породження на українському грунті розквіту пластичного мистецтва, “декоративності”, яка “…цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше вираз, форми вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом – цінить більше “здаватися”, ніж “бути”…”[37].  Думається, що цей “орнаментально – декоративний синдром” має більш глибші (та давніші) причини. Адже ментальність будь-якого етносу сягає своїм корінням доісторичності, а тому вона (ментальність) – “… не щось “невловиме”, це те, що виникло ще за часів, коли і сам розум із своїм бажанням ієрархічно пояснити навколишній світ ще “дрімав”. Ментальність як глибинний рівень психіки раз у раз підсвідомо “виявляється” у кожному з нас”[38].

Сучасник Дм. Чижевського  Дм. Донцов, навпаки, “межовість” українців занурював у глибинну ситуацію всього людства: “…Війна між націями вічна. Війна є вічна. Історія це підтверджує… Війна – це боротьба націй за їх посідання”[39]. Тобто цілком за Гераклітом : “…Війна (Полемос) – батько всіх, цар всіх: одних вона оголошує богами, інших – людьми, одних творить рабами, інших – вільними” ( 29-й фрагмент антології  Дільса – Кранца ). Згідно з Д. Донцовим, саме носіями “ментальності воїна” є представники нордійської (північної) раси, що виступає чи то цементуючим ядром, чи то головним ферментом для  українців – представників інших рас як от: медитеранської (середньоземноморської), ядранської (динарської),  ляпоноїдної (східної; у “суміші” з нордійською, начебто, дала східноєвропейський расовий тип), арменоїдної: “…Україна … складається з трьох головних нашарувань: людності трипільської культури з головним арменоїдним складником, сакійської – з нордійсько-середземноморським і слов'янської – з нордійсько-арменоїдним складником” [40].

Також один з основоположників німецької расології Гююнтер Ганс зазначав: "... Западная и северная Украина это опять область динарской расы, особенно Харьковская, Полтавская, Киевская и Черниговская области. На западе эта область доходит до Волыни, на востоке – до Волги. В Подолии преобладает динарско-восточная смесь, в Галиции процент восточной расы увеличивается, чем дальше на запад, тем больше. Жители Карпат – смесь восточной и динарской рас. На дуге Карпат и Трансильванских Альп к ним добавляются восточно-балтийская и нордическая примеси" ("Короткая расология Европы").

Ще М. Костомаров говорив, що витоки історичних колізій (в тому числі і війн) народів (культур, цивілізацій) беруть початок у етнічній ментальності – “…одвічній психіці людей, в духовному складі, його прийомах або складі розуму, напрямі волі, погляді на життя духовне і громадське, всьому , що створює вдачу і характер народу – цих потаємних причинах його особливості” [41] . А та чи інша “домінанта” психічного складу, начебто, на думку Дм. Пісарєва,  залежить від того, яке харчування даного етносу: “… різноманітність їжі, що веде за собою різноманітність складових крові, служить основою різнобічності розуму та гармонійної рівновагги між  різнорідними силами та прагненнями характеру”[42]. Це дало навіть підстави українським етнологам В. Щербаківському та Ю. Кочержинському сформулювати концепцію про етногенез українців від первісних “плодоїдів”, на відміну від решти “твариноїдів”, апофеозом котрих вони виставляють росіян…

Існує версія, що не останню роль у творенні української ментальності відіграло радіаційне (геогенне та космогенне) опромінення: “… Зростанню енергетичної потуги українців сприяли й інтенсивні висліди геомагнітної та іншої геофізичної енергії, що спостерігається на наших теренах, надто в місцях геологічних розломів Карпатських і Кримських гір, Українського кристалічного щита, що перерізує Україну, Київських гір тощо. На острові Хортиці є глибокий тектонічний розлом земної кори. Із нього йде такий ураганний смерч земної енергії, що рівний йому на Земній кулі є лише в одному місці – десь в Центральній Америці”[43].  Більш детально дану концепцію розробляють вчені–геофізики Фурдуй та Швайдак.

“… Український терен, - пишуть автори “Історії філософії” А. Бичко, І. Бичко, В. Табачковський, - унікальне місце на європейському континенті. Ще за доби неоліту … в результаті з”єднання Чорного моря (до цього воно було озером) з Середземним і пов”язаного з цим зниження загального рівня вод тут надзвичайно інтенсифікувалися процеси формування гумусу. Внаслідок цього … сформувалися грунти, що були “результатом щасливого і дуже складного комплексу цілого ряду фізичних передумов”. Заслуговує на увагу, що ніде на планеті навіть за мільйон років не виникло чогось подібного. Землі Наддністрянщини та Наддніпрянщини – єдине у світі місце, де чорноземна смуга сягає 500 км завширшки”[44] . Руська рівнина колись становила собою дно Тіфії (Тетіс) – третинного моря, а протягом четвертинного періоду її вкрили осади радіоактивного льосу (вид глинистого грунту), що їх приносили вітри зі східної Азії  (аналогічно було забезпечене багатство грунтів Північно – Східного Китаю) : “… Із літаючими пісками та пилом, - пише німецько – американський євразіолог К.Г. Менгес, - частинки кремнію проробляли відносно недовгий шлях і відкладалися піском на обширних рівнинах Внутрішньої Монголії, Східного Туркестану (Такла-Маканської пустелі), але більш легші речовини розносилися всією Євразійською рівниною, потрапляюччи навіть вглиб Європи, де , осідаючи, вони  утворювали не тільки льосові райони Месопотамії, Анатолії та Угорської пусти (рівнини), але також Західної Німеччини та Іль-де-Франса. Льос жовтого кольору, але у місцях, де гниття багатої рослинності продовжувалося довгий час, льос темнів, ставав чорним. Це чорнозем – чорні грунти західної та північно-західної частини Чорноморсько-Каспійських степів, теперішньої України, та північної частини степів Західного Сибіру та Північного Казахстану. Це найбільш родючіші з відомих грунтів. Присутність чорнозему вказує, що там, де тепер тільки трав”янисті степи, колись були обширні ліси. Чорнозем забезпечує при обробці орні землі найбільш високою природною  родючістю… Західна частина Євразійської рівнини як правило розглядаються як прабатьківщина індоєвропейських народів. Осілі землеробські племена … займали крайній південний захід рівнини – приблизно територію сучасної Західної України, включаючи Київ, і Карпати і навіть землі на захід від Карпат … на Середньодунайській низині; ті ж, хто були кочівниками за перевагою, кочували на сході рівнини, тобто Чорноморсько-Каспійським степом, можливо, що й Туранською рівниною. Слід думати, що ці … протоіндоєвропейці … являли собою щось схоже на ядрові групи, які говорили на різних, але близькоспоріднених діалектах. З плином часу ці індоєвропейські групи приходили і відходили… Слова, котрі були спільні всім ядровим групам, являють собою … деякі землеробські назви, назви домашніх тварин, терміни спорідненості, позначення народження і смерті, дня і ночі, небес, сонця, зір та місяця, числівники до сотні, всі особові та інші займенники, позначення процесів їжі, пиття, несення, знання, бачення тощо, тобто це певні важливі та основні терміни… Балтослов’яни залишилися у східній частині першопочаткової батьківщини осідлих індоєвропейців і, напевно, дещо поширилися, коли район після відходу багатьох інших індоєвропейців став більш свобідним… В той час … балтослов'яни залишилися за перевагою на тій території, де жили завжди…, маючи безпосередніми сусідами уральські та саамські народи… далеко від середземноморської цивілізації… Можна, напевно, говорити про  більшу “чистоту” індоєвропейської природи у балтослов'ян (підкреслення наше, - О.Г.)” [45].

Так, корені української ментальності сягають часів “загальнослов’янщини”, коли праслов'яни мешкали в особливому регіоні  (loсus internus) – Венедії -  на стикові птолемеєвих Германії та Сарматії, де схрещувалися культурні впливи Заходу і Сходу, тобто, за В. Королюком,  на теренах лісостепової та лісової зони Європи від Балтики до Карпат і Дніпра, Дону та навіть Азовського моря [46]. Відомий педагог К. Ушинський писав: “… Слов'яни у своїй первісній формі … був корінним мешканцем малоросійської рівнини… А тут… він жив, не змінюючи дідівського звичаю… Світлий малоросійський ландшафт, з нескінченним, ніколи не затьмарюваним краєвидом, з цілим морем тучного колосся, з прозорою, тихою річкою, і все це зігріте жарким, але ніколи не жагучим,  промінням сонця, перейняте якимось світлим супокоєм, - ось тип малоросійської рівнини. Цей ландшафт, дещо одноманітний і скучний, відбиває у собі, як у дзеркалі, всю душу первісного слов”янина… На кожній точці рівнини його обіймає один і той самий горизонт, на кожній точці душа його буде виповнена одними й тими ж відчуттями. Він любить жити широко, як широкий його небокрай… Прагнення до розширення, обумовлюване, таким чином, самою місцевістю, змушувало слов”ян розселятися в усі сторони; і скрізь вони намагалися, якщо це тільки можливо, перенести з собою і свою улюблену вітчизну”[47]. Без сумніву, погоджуємося з О. фон Кульчицьким, що “така” земля, як український ландшафт не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній живе і працює [48].

Український культуролог С. Андрусів констатує: “…Дитинство українського етносу, мабуть, було “раєм” у цьому райському куточку землі. Може, тому, непристосовані до суворих, жорстоких взаємин “дорослих” народів  (війни, насильство, агресія, підступність тощо), ми й мали таку невдячну історію. Звідси постійна українська … емотивність вдачі…, а також ліризм, поетичність світосприймання і вислову, а разом з тим квієтизм, вдача від дійсності, соціальна пасивність, байдужість” [49].

Також існує твердження про те, що “… рай Шелленської доби (Шелльської доби раннього палеоліту, 3 млн. – 150 тис. рр тому, - О.Г.)  міг бути не в Єгипті чи в багнистій Мезопотамії, а на землях України, де був рівний та урожайний степ, чисті рибні води рік, маси диких звірів і чудове підсоння  (стоянки первісних людей в Україні – Королеве і Рокосове на Закарпатті, Лука-Врублевецька в Подністров”ї, Лабушине на Одещині, Амвросіївка на Донбасі, 15-ть пам”яток у Криму, - О.Г.). Це була, з великою правдоподібністю, колиска людства й культури”[50]. Проте І. Каганець (Миро Продум) йде ще далі вглиб: “… значний масив українських земель (приблизно Вінничина і Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших наземних рослин та перших тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів. Це означає, що протягом сотень мільйонів років тут зберігався і нагромаджувався родючий грунт та послідовно розвивався найбагатший у світі генетичний фонд. Це означає, що протягом усієї історії нашої планети ця земля відігравала роль недоторканої генетичної скарбниці, … велетенського природного “Ноєва ковчега”, де формувалась і звідки розселялась по новоутвореній суші флора і фауна, а разом з ними і людність. Це означає, що саме терен України є … містичним місцем планети (підкреслення наше, - О.Г.)” [51] . Цікаво, що, по-перше, назва Поділля зберегла відгук про древню арійську Паталу (від partala – “покрова”, “дах”) – райське царство богів-асурів зі столицею Бхогаваті (тобто на ріці Буг), в якому – палац царя Васуки (не плутати з буддиською Поталою), а по-друге,  аналогічно беззмінним у геологічному сенсі з часів Юрського періоду є ландшафт Австралійського континенту.

У поета Б. Кравціва є сонет “Вирій”:

           Іран, чи Індія, чи Україна ?

           Зринають назви, як блудні вогні.

           Але ж була колись така країна,

           Звідкіль ми вийшли. В сизій давнині

           Цвіла вона далека, тепла й пишна

           За обрієм казкових семи гір –

           І боєм рвалася в той світлий мир

           Племен довкільних молодість навтишна.

           І досі іриця, столітня діва,

           Пісень співає про далінь незриму.

           Про Райгород багатий, вирій, рай,

           Що в тьмі віків нам сниться повен дива…

           Туди злітають ластівки над зиму

           І серце, тугою налите вкрай.

Та як би іронічно не ставитися до цих поглядів, та слід не забувати того факту, що Україна була передльодовиковою зоною: мешкаючи біля льодовиків, наші пращури  не могли звернути увагу на бурхливий розквіт життя біля крайки танучого льоду, буйну рослинність альпійських лук, надзвичайну медоносність північних трав, цілющі властивості води гірських ручаїв, бо структура талої води значно “якісніша” від звичайної. Зрештою, як писав етнолог Л. Гумільов, “… з танучого льодовика стікали струмки чистої води, котрі зрошували степи, що підступали до льодовика, наповнювали западини, перетворюючи їх на озера, і створювали той благодатний клімат, в котрому квітувала культура … палеоліту” [52]. “…Тут справді були ідеальні умов для фізичного й духовного розвою аборигенів. Тут не було пекельної, що розманіжує тіло й мозок, спекоти тропіків. Тут не було й крижаної задубілості Півночі… Тож бо й утучнився такий потужний чорнозем, що його тут, на крихітному клаптику планети, зібралося 20 % від усіх світових запасів за площею і 30 % - за масою. Тут був погідний , лагідний клімат, казкові природні багатства”[53].  Саме тут ми “… першими на планеті сконсолідувалися в народ, створили першу в світі цивілізацію, першу державу і багато чого ще першого. Водночас ми продемонстрували надзвичайну етнічну живучість, рекордну тяглість свого історичного буття”[54].

Предки уявляли землю у формі кола (orbis terrarum, heimskringla), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем'я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Саме коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Етнологія цей феномен визначає як “коло трайбаліста” (від англ. tribe “племя”, “клан”, “компанія”; пор. з церковно-слов. “требище” – “приятельство”) . Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у часовому плані (хронотопі) – циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору, що, на думку В. Топорова та М. Мейлаха, знайшло відображення у структурі мегалітичних споруд, пов”язаних із астрономічними розрахунками часу та т.з. “колових” календарів , у ієрогліфічних або інших символічних способах відліку – позначення часу через фігуру кола, тобто в уявленні регулярного повторення подій, що відображаються у ритуальній практиці “початкових часів” першотворення та “райського” існування першолюдства [55].

У багатьох традиціях “космос” уявляється кулею (графічно – коло; дв.-єгипет niwf) чи його опредмеченими варіантами (яйце, диск, черепаха, кит), оточеними неорганізованим хаосом (дв.-євр. těhom). Видимий світ (земля) уявляється коловим сегментом та схематично – у формі кургану. Над ним – небо, а під ним – потойбіччя. Можливо, саме з появою цього уявлення і виникла назва “Україна” від санскритського  ukhraiia  “пагорб”, “курган” [56] (той же індоєвропейський корінь — у старогрецькому слові akros “верхній, крайній”, від якого походить назва Акрополь), тобто “земля священних пагорбів – могил” (право на яких не могло бути порушене навіть відчудженням землі; т.з. “одалітет”), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у iєрархічній шкалі заслуг, “впливали”, “допомагали” живим (надсилали родючість, примножували сили захисту).

Деякі дослідники вважають “яйце–райце” символом цього “втраченого раю” слов'янства, “Саду–Царства”, “сконденсованого простору та сконденсованого багатства”[57], що дійшло саме з часів раннього палеоліту [58].  Українське “писане яйце” (писанка), тим самим, є “іконою”, “вікном” у цей “втрачений рай”, “ВІДЧУДЖЕНИЙ ТОПОС”[59], протилежний цьогосвітньому (цисцендентному) “ТОПОСОВІ ВІДЧУДЖЕННЯ”,

“…призабута Україна:

Минувшини далекий рай

Чи предків золота перлина”

                                     (Олесь Ольсич – Гордон).

У писанці (“яйці–райці”)  образотворчо, аналогічно до того, як  пояснено щодо замовлянь, “… вирікається сакральний прообраз світу та прапоезія, яка зберігає в мисленні силу істини буття. Прообраз світу існує тут в первісній єдності надлюдського й людського, живого і неживого… З огляду на цю цілісність можна стверджувати, що принцип всеєдності (єдності людини з усіма живими і неживими предметами світу), який становить внутрішнє ядро замовлянь…, міг існувати тільки в контексті ширшого світогляду всеперевтілення, переходу однієї істоти після своєї смерті в іншу як у свою нову іпостась… Таємниця всеєдності і всеперетворення … може бути розкрита тільки через … слово …Слово надавало сакральності реальним речам, діям і явищам”[60]. Слово, мова,  — це не абстракції, а чуттєво-образний спосіб вираження, поряд з образотворчим мистецтвом та символізмом. В цьому сенсі вважаємо, впротивагу позиції М. Розумного [61], що українська ідея зародилася спершу у сфері конкретно – чуттєвих уявлень, а вже потім постала як “атомарне абстрактне уявлення”, тобто українська ідея виросла не з атому до універсуму, а навпаки – універсум стискався до сингулярної точки – “атома серця” (метафора Олександра Олеся), і ця конкретно-чуттєва українська ідея, за Дм. Донцовим, складається “… з ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національна воля, з самої волі і з чуттєвої сторони, з національного “еросу”, “емотивності”…”[62]. Ідея, говорить французький психолог Г. Ле Бон (Лебон), захоплює розум деяких людей, перетворюється у цілісний організм і стає матеріальною силою, стає таким собі чи то Тезеєм, чи то Мінотавром “лінгварного лабіринту” : “…Ідеї – головний фактор еволюції будь-якої цивілізації” [63] .

Поряд із писаним “яйцем – райцем” існує ще й інша “ікона” “втраченого раю”, яку український письменник В. Цибулько назвав “золоті яйця великих етносів” [64] тобто цією “іконою духовного суспільства” (за Дж. Грабовичем)[65]  є , як визначає український культуролог В. Єшкілєв, “початкові священні Знаки національного буття”[66],  священні символи – інсигнії : “… Символ – це зовнішній знак для уявлень, емоцій і ідей, що не дадуться виразити інакше у слові. Символ є отже якістю вищою від слова. Символ висказує все те, що заключене в цілій системі ідей, а рівночасно щось більше, щось, що в даній системі ідей не дасться висказати ні словом, ні в жоден інший спосіб. Думаючи про символ, чи викликуючи його в нашій свідомості чи теж у магічній дії, ми немов “одним словом” заторкуємо увесь комплекс з усією його ідейно-моральною висотою і глибиною. Через цю свою властивість символ стається святістю для його визнавців… Тому старинні віщуни знайшли символ. Вартість вищу  за саме слово. Слово слів. Слово – ідею, що дає початок цілим системам людської думки…”[67]. Наприклад, “… тризуб є символ первісної релігії, радше сказати, перевтіленої символічної найпростішої ікони (! – О.Г.), найглибше обміркованої, по-філософськи узагальненої релігії наших предків з найдавніших часів зародження людської цивілізації. Якраз тому Вкраїна вшановує тризуб … як самобутній знак національної приналежності…, як один – єдиний оригінальний і найсуттєвіший графічний знак – національний герб” [68].  Деякі “знаки національного буття” виступають у формі “Книги з великої літери”, “Абсолютної Книги”, породжуючі той чи інший тип культури (“Тора”, “Коран”, “Ші Цзін” і “Да Сюе”, “Вульгата” св. Ієроніма, Біблія у перекладі Лютера або короля Якова, а також т.з. “квазі-Книги”, як от Конституція США або “Капітал”  К. Маркса. Останній, наприклад, одразу ж по виході в світ першого тому резолюцією Першого Інтернаціоналу був проголошений “Біблією робітничого класу”.

 Щодо теренів Русі (України, Білорусії та Московії) знаменним вважається, згідно з твердженням культуролога В. Єшкілєва, відсутність на даний момент “Книги”:  східні слов'яни освоювали територію , на якій Традиція  (площина мешкання відпочаткових Знаків національного буття) ще перебувала у стані язичницької не-імперської протоплазми [69]. Як зазначив свого часу російський філософ В. Соловйов, християнство зовсім не витіснило язичництво: найдавніші вірування, виражаючи відвічні людські запити, увійшли у плоть середньовічної культури і цей заміс різних культурних установок забезпечив своєрідність середньовіччя Київської Русі [70] та подальші шляхи духовно-культурної еволюції етносів  Руської ойкумени. В Україні, принаймні, були спроби зреалізувати “Книгу національного буття”. В ХІХ ст. – це “Книга буття українського народу” М. Костомарова, а в кінці ХХ ст.  “…Роман “Я, Богдан” … задумано … як Книгу мого народу” [71]. Також існує спроба подати славнозвісну “Влесову книгу” як “книгу буття українського народу У-ІХ ст.” (Доповідь В. Яценка на конференції з проблем трипільської культури в Інституті філософії НАНУ, 22 грудня 1993 р.). Без сумніву, спробою подати в якості історіософської Книги буття України була поема Т. Шевченка “Великий льох”, а в ХХ ст. її роль став виконувати “Кобзар” як весь його поетичний доробок .

В Україні функцію відсутньої “Книги національного буття” виконувала “свята скрижаль” — пісня : “…річ очевидна, - констатував ще І. Франко, - що кожна національна група, в якій пробуджується свідомість, прагне не лише мати таку скрижаль, але прагне її мати в цілковитій чистоті і недоторканості… Народна пісня з святої скрижалі сама стає зброєю, якою орудують pro i contra”[72]. І далі: “… Народний поет, творячи якусь нову пісню, користується змістом і формою тих, які він вже застав. Що ж то за зміст і форма ? Докладно сформульоване, це питання приводить нас до самих початків усякої поезії, до тієї “праісторії” поетичного і взагалі мистецького розвитку, в якій з одного джерела випливали і первісні релігії, і обряди, і пісні” [73]. М. Шлемкевич визначав: “…З морської піни вродилася грецька Афродіта. З морського прибою почувань (“таласократичний архетип” ! – О.Г.) народилася українська краса – пісня. Пісенна ліричність – це приблизне окреслення такої душевності” [74]. Теж саме писав Ю. Вассиян: “… з душевного підложжя з безумовною абсолютною перевагою почуття виросла буйно розкішна квітка української пісні, якою жив, відчував і думав нарід упродовж століть свого неісторичного існування”[75]. В. Ілля визначив пісню як “акциденцію субстанції (світла)”, а саме: “…Співаючи, народ – орач таким світлом сповивав свою душу, що в його духовнім небі хмари ріллею слалися йому в ноги”[76]. Так М. Шлемкевич писав : “… наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але є мрійництвом серця, емоційним мрійництвом. Українські Пер Гюнти топляться в настроєво – почувальному морі, в його безмежності, і знаходять себе не в сагах, але в найкращому  виразі тієї емоціонально – настроєвої сфери – в ліричній пісні… Ось проттоплязма нашої душі, її праматерія… Найбільша духовна революція України, її християнізація (підкреслення наше, - О.Г.), відбулася під впливом співу”[77]. Саме цю народну “святу скрижаль” підніс на нову висоту Т. Шевченко: “…Шевченко як поет, - писав М. Костомаров, - це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість. Пісня Шевченка була сама по собі народна пісня, тільки нова, - така пісня, яку міг би заспівати тепер цілий народ… З цього боку, Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ начебто вибрав його співати замість себе” [78]. Образи Великого Кобзаря з другої половини ХІХ ст. витісняють зі стін селянських українських хат образи козака Мамая з кобзою.

У. Самчук у трилогії “Ост” (“Морозів хутір”, 1948) визначив: “… Помиляєтеся ви всі трагічно і беззастережно, коли думаєте, що наша справа керована такими ось паперовими знаками. Наші люди … гнані одним і тим самим чортом, яким свого часу були гнані люди Святослава Завойовника, Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Ви думаєте, що даремно воскрес тризуб Володимира або ідея відновити в Києві великий стіл нашого державного первопочатку?.. Помиляєтеся всі, що так думаєте, бо природа, в якій суджено нам жити, диктує нам свої закони і ми є тільки її сліпими виконавцями… Заперечити нас нема змоги. Ми в пульсі і ритмі землі, в її космічному круговороті, і вигнати нас звідти нема поки що сили. Ми будемо, і тільки тоді, як ми саме будемо, почнеться нова ера культурного завершення цього моста між Європою та Азією”[79].

В Росії, зазначає В. Єшкілєв,  Біблія християнства не стала Книгою Росії, а саме християнство прийняло у найкращих своїх проявах некнижну форму (старецтво, проповіді преп. Паїсія Величковського, Серафима Саровського, Ігнатія Брянчанинова), бо з реформою 1666 р., проведеною патріархом Никоном, т.з. “дрєвлєправославна” Біблія, що увійшла у ментальність московитів, була замінена на новий, формалізований переклад з грецької, з яким російська імперська духовність так і не зрослася. Отже, робить висновок герменевт,  Книга Нації як ядро самосвідомості та самовизначення Росії відсутня, а Росія визначається як “ментальний простір, зумовлений Безкнижжям” (вірніше – “без-Книжжям”), а її розвиток – це “пошук своєї Істинної Книги національного буття”, “Незнайденої Книги, котрої ще не було”. Що саме у цьому пошуці  полягає есхатологічність російського буттєвого духу, який має надривний “комплекс очікування” на межі душевного зриву. Цей зрив відбувся у листопаді 1917 р. , коли комуністи запропонували Росії свій варіант “Істинної Книги”… Але, як резюмує В. Єшкілєв, однаково безрезультативними є як самозадоволене замилування винятковістю Без-Книжжя Росії, так і усвідомлення неповноцінності, бо ці дві позиції створюють ілюзію межі, вичерпаності там, де логіка життя вимагає  пошуку і розвитку.

Причину “без-Книжжя” Росії ми вбачаємо у тому, що успадкована від “загальнослов'янщини” архетипна форма “Раю-Саду-Царства” породила політичний московський архетип “Странствующего Царства”: “…Русь же котиться: її царство – далеч і шир, горизонталь”[80], котра, до речі, як “дорога – горизонталь” є системою посередництва, зокрема між живими та мертвими, котру реалізує жрець – “господар дороги душ”, що поєднює схід із заходом[81]. Про це ж саме писав М. Бердяєв: “…У долі Росії величезне значення мали фактори географічні,… її неоглядні простори… російський народ примушений був до утворення величезної держави… Сходо – Захід…, але нелегко давалася організація цих просторів (з одного центру, - О.Г.)…, підтримання та охорона порядку в ній… Російська душа прибита розлогістю, вона не бачить меж, і ця безмежність не звільняє, а уярмлює… Російські лінощі, безтурботність, брак ініціативи, слабо розвинуте почуття відповідальності з цим пов'язані”[82]. На кожному новому етапі політичної історії Росія “зрікається старого світу” та “спустошує національні пантеони”[83], “преображается” (за С. Франком, В. Ерном, Е. Трубецьким, Б. Вишеславцевим, О. Лосєвим). Російська дослідниця І. Яковенко пише: “…Архаїчний субстрат російської ментальності наділяв релігійну культуру пафосом неприйняття держави та цивілізації. Світозреченська традиція – тільки форма осмислення та обгрунтування цього неприйняття” [84]. Одним з матеріальних виразників цієї традиції стала “слободизація” Росії: “слобідське” неодмінно означає тимчасове, в будь-який момент готове до вигнання, знесення і переміщення , те, що облаштовується будь-як, щоб день прожити, принципово чуже і навіть вороже будь-якому відтінкові стабільності, спадковості, укоріненості[85]. Тобто,як на нас, Россія досі перебуває у полоні т.зв. “схеми міфологічного універсуму” (термін О. Шоркіна), який не стільки створений, але й “… перманентно твориться: його буття визначає постійно діюча у порубіжній ситуації генетичного контакту хаосу та ойкумени позиція руйнування – творення…, а пріоритети… шокуюче співпадають з наведеними Е. Фроммом ознаками  некрофільної орієнтації”[86]. Власне як наслідок “пост-міфологічної схеми універсуму” з його елементом “архе”, в українців , навпаки, основним архетипом стає “особливе місце” (lokus amoenus), “НАШ периметр простору” (Україна), в якому відчувається у своїй приватності єдність цілого (наприклад, міжетнічне “ми – козаки”), а у цілому – своя приватність (неповторні “я” – спершу як русич, литвин, басараб, черкес, абазин, татарин та ін., потім – як наділений певною характерною ознакою, що відображає “сміхованське” прізвисько). Знаменним вже видається те, що в рік зруйнування Запорізької Січі (1775) в іншому кінці європейського цивілізаційного простору народжується держава – США – на цій же ідеї співіснування (“братолюбія”, “філадельфії”) егоцентричних “я” в рамцях досконалого Закону (Конституції), що поважає егоїзм та обмежує свободу тільки в крайніх випадках його загрози егоїзмові  рівноправних “я” та корпоративно-державному.

При аналізі німецької культури через посередництво лексики та прагматики А. Вежбицька (Вербицька) приходить до цікавого висновку щодо особливого німецького ідеалу Geborgenheit (від geborgen "укритий"), "... тобто перебування у місці, де можна відчувати себе в безпеці і захищеним (тобто, так би мовити, відчуття, що ти перебуваєш там, де не можеш відчувати Angst). Це, у свою чергу, пов’язане зі специфічним німецьким поняттям Heimat — тобто, приблизно, "вітчизна, або рідна сторона, розглядувана як місце, де людина виросла і де вона могла відчувати себе у безпеці"...Німецько-англійські словники часто переводять слово Geborgenheit як safety  або security, але насправді поняття Geborgenheit зовсім унікальне, і для нього нема спеціального слова в англійській мові. Грубо говорячи, воно позначає відчуття екзистенційної захищеності (аналогічно до того як Angst слугує для означення екзистенційної незахищеності)... З іншого боку, воно чудово підходить для розмови про більш або менш міфологізовану рідну країну, тобто Heimat... саме слово Heimat передбачає щось аналогічне до втраченого раю, єдності місця, де можна було відчувати Geborgenheit і бути вільним від Angst... Процитуємо Нусса: ... "... Через такі мрійливі образи у німців виникає стан Geborgenheit, в котрому, як у колі сім’ї, не страшні колізії долі та життєві небезпеки. Найгірше, що може статися з німцем, — це втратити свою Heimat. Тоді у нього виникає відчуття, що обікрали його душу ... У повсякденному житті стає зрозумілим, котру не перестаючу боротьбу безсвідомо ведуть німці, щоб зменшити свої таємні страхи (Angste). У них є і матеріальна, і психологічна потреба жити в рамцях захищеності / впевненості ... Для німців необхідно мати Ordnung ("порядок") і жити в світі, де царює Ordnung. Насправді ж, тільки Ordnung в стані забезпечити їм внутрішній спокій"..." [94, с. 111-112, 116]. Ми підозрюємо, що наші слова "україна" та "русь" стали переосмисленими у напрямку зближення  з німецькими поняттями Geborgenheit та Ordnung...

Україна  “виокремлена” (“украяна”) від  решти: “… “Кадош” означає (на івриті, - О.Г.) “святе” і “відняте”, “відокремлене”.  “Кадеш, кадеш, кадеш” – лунає у Ісайї. Свят, свят, свят наш Господь. Він святий у просторі – отже відокремлений від простору, святий у часі – отже відокремлений від часу. Святий – означає відокремлювати, і навпаки, все відокремлене – святе” [87].

Як пише С. Аверінцев, “… Характерно, що Ягве знову і знову вимагає від своїх обранців, щоб вони, вступивши у спілкування з Ним, передусім “виходили” б кудись у невідомість з того місця, де вони були закорінені до цього часу… Стан “виходу” явно має в системі давньоєврейської літератури вагомість символу: людина чи народ повинні “вийти” із інертності свого існування, щоб стати десь у просторі перед Ягве, як воля проти волі”[90].

 Україна — це своєрідний медіум між людиною та універсумом, що дозводляє “встановити стосунки” з космосом та Всевишнім. Ось як це описує Ф. Достоєвський (подаємо мовою оригіналу): «…Белые башни и золотые главы собора сверкали в яхонтовом небе… Тишина земная как бы сливалась с небесною, тайна земная соприкасалась со звездною… Какая-то как бы идея воцарялась в уме его – и уже  на всю жизнь и на веки веков. Пал он на землю слабым юношей, а встал твердым на всю жизнь бойцом  и сознал и почувствовал это вдруг, в ту же минуту своего восторга. И никогда, никогда не мог забыть Алеша во всю жизнь свою потом этой минуты. «Кто-то посетил мою душу в тот час», - говорил он потом с твердой верой в слова свои…»  («Брати Карамазови»). Тут, як вважає М. Демкович-Добрянський,  у Ф. Достоєвському явно "заговорили гени" його діда, уніатського священника Андрія Достоєвського^[3], заговорила "українська стихія — містичне пов’язання людини із землею". І далі: "... за піснею Карамазова, — щоб людина із глибин душевних могла піднятись і ступати в навічний союз зі старовинною Землею-Матір’ю. У цій пісні чути тугу всього людства від Гелленства до Відродження, від Відродження до сучасної Європи. Ця туга зв святою Землею. Старовинна матір сира сира земля, Велика Матір Елевсинських містерій є одночасно "земля нова", що про неї сказано в Об’явленні. "І побачив я нове небо й нову землю" тут незабутнє давнє  зливається з майбутнім, Книга Буття з Апокаліпсою. "Брати мої, залишайтеся вірні землі, — цю заповідь Ніцше ... повторює старець Зосима: "Люби падати на землю і цілувати її ..., бо це дар Божий великий, і він дається не багатьом. а вибраним... Люби землю в небесному, небесне в земному", — така заповідь релігії св. Духа-Плоті" [93, с. 168-169].

     Україна — це простір, де, як висловився М. Еліаде, релігійна людина реалізує своє бажання “жити у священному” — тобто бути “…в об'єктивній реальності, не дати паралізувати себе безкінечною відносністю суб'єктивних досвідів, жити в реальності, в дійсному, а не ілюзрному світі”[88]. Людина в Україні реалізує себе не просто як “Людина Просторова”, тобто сформована і зумовлена специфічною якістю простору — рельєфом, ландшафтом, як це бачиться О. Дугіну[89],  а як людина “сакрального простору”, “священного кола”, “центру світу”,  Акрополю, Тканини Буття, де зустрічаються Небо і Земля, де в людині здійснюється ця зустріч, через неї проходить доторк усіх світів та всіх зв'язків — минулого, сучасного та майбутнього.

·         Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі /  З англ. // Політика і час. – 1997. - № 9. – С. 24 – 28; див. також: Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії / З англ. // Універсум. – 2002. - №1-2. – С.4 – 12; Тедстрем Д. Порятунок Євразії / З англ. // Самостійна Україна. – 2001. - №10, 9-26 березня. – С.4

·         Новини НАТО. – 2001. – Осінь. – С.6.

·         Ларуш Л.Х. Стратегия Вернадского // Завтра. – Москва, 2002. - №1 (424). – С.6.

·         Дугин А.Г. Основы геополитики: Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997. – С. 377, 379;    Див. також: Кір'янов П.О., Лускалова К.Є., Литвиненко В.І. Україна в російських геополітичних концепціях // Стратегічна панорама. – 1998. - № 3 – 4. – С. 51 - 59.

·         Цит.за: Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Заповіт, 1994. – С. 57.

·         Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Сост., послесл., коммент. С.А. Вайгачева. – М.: Книга, 1991. – С. 335.

·         Кримський С.Б. Архетип української культури // Вісник НАНУ. – 1998. - № 7 – 8. – С. 75; заг. – С. 74 – 87.

·         Лосский Н.О.  История русской философии. – М.: Высш.шк., 1991. – С. 519.

·         Жидкова О.О. Особливості синергетичного світорозуміння у ставленні сучасної концепції розвитку // Вісник Київ. нац. Ун-ту. – 2001. – Вип. 35. Філософія. Політологія. – С. 23.

·          Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Пер. с англ. Сост. И.Т. Касавин. Общ. ред. и вступ.ст. М.А. Кисселя. — М.: Прогресс, 1990. — 717 с.

·          Костєв В.М. Некласичне неоєвразійство на порозі нового тисячоліття // Вісник Київ. нац. ун-ту. Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київ. ун-т”, 2001. – Вип. 36. – С. 63 – 64; див.також: Від “третього шляху” до “євразійських пріоритетів” (Від редакції) // Політична думка. – 1995. - № 2 – 3. – С.71-73; Скуратівський В.Л. Євразійський синдром // Політична думка. – 1995. - № 2-3. – С.81-83.

·          HERDERS  Werke : In 5 Bd. – Berlin; Weimar, 1969. – Bd. 1. – S. 135.

·         Гердер Й.Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 39.

·         Цит.за: Бродский Р.М., Красивский О.Я. Истинное лицо сионизма. – Львов: Каменяр, 1983. – С.6.

·         Донцов Д. Націоналізм. – Лондон – Торонто: Укр. Видавнич. Спілка; Ліга визволення України, 1966. – С. 306.

·         Цит.за: Спивак М.Л. “Ужин со Штейнером…” (Письмо Андрея Белого Михаилу Сизову) // Известия Рос. АН. Серия литературы и языка. – 2000. – Т. 59, № 1. – С. 53.

·         Фіхте Й. Г. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 49.

·         Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея ? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 593, 594.

·         Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Прага, 1931. – С. 96; Цит. за : Москалець В.П. Психологічні засади виховання національної самосвідомості // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ – ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції / Відп.ред. З.І. Нагачевська. – Коломия: Вік, 1997. – С.283.

·         Ренан Е. Що таке нація ? / З франц.. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 119.

·         Феномен нації. – С. 60.

·          Цит. за: Кримський С.Б. Дмитро Чижевський про національне визначення історико-філософського процесу в Україні // Філософська думка. – 1998. - № 3. – С. 104.

·         Цит. за: Лосский Н.О. История русской философии. – М.: Высш.шк., 1991. – С. 69, 

·         Достоевский Ф.М. Полн.собр.соч.: В 30-тт  - Л., 1984. – Т. 27. – С. 32 -40.

·         Горький А.М. Две души // Летопись. – 1915. - № 1. – С. 123 - 135. 

·         Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся: Блиск та убозтво куртизанів. – К., 1998. – С. 227.

·         Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). – К.: Либідь, 2001. – 334 с.

·         Крупницький Б. Основні проблеми історії України. – Мюнхен: Вид-во УВУ, 1955. –С. 167.

·         Липа Ю. Призначення України / Передм. В.Мороза. – Львів: Просвіта, 1992. – 270 с.

·          Янів В. Протиставлення Сходу й Заходу з психологічного погляду // Визвольний шлях. – Лондон,1953. - № 6 – 7 ;  Янів В. Проблема психологічного окциденталізму України // Визвольний шлях. – Лондон,1965. - № 10. 

·         Сосновський М. Ідеологія “чинного націоналізму” Д. Донцова // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 441; заг. – С. 386 - 446.

·         Лисяк – Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Народна творчість та етнографія. – 1996. - № 1. – С. 36. 

·         Бійчук Г. Особливості української ментальності: Погляди етнопсихологів // Історія в школі. – 1997. - № 10 – 11. – С. 3 .

·         Кульчицький О. Риси характерології українського народу // Енциклопедія українознавства: У 2-х тт. – Мюнхен – Нью-Йорк: Молоде життя, 1949. – Т. 2. – С. 713;  Гринів О. Співвідношення християнського і національного ідеалів української людини в дослідженнях Володимира Янева // Народна творчість та етнографія. – 2000. - № 4. – С. 119.

·          Цит. за: Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 71.

·         Цит. за: Дахній А.Й. Культурне відродження України в контексті європейської духовної традиціцї (Екзистенціальні мотиви в українській культурі) // Проблеми державності та національно-культуне відродження України / Відп.ред. В.П. Лисий. – Львів: Світ, 1993. – С. 10.

·         Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991. – С. 18.

·         Лімборський І. Сентементальність та сентементалізм в українській культурі // Вісник АНУ. – 1994. – № 2. – С. 39 – 44.

·         Донцов Д. Націоналізм. – Лондон – Торонто: Укр. Видавнича Спілка; Ліга Визволення України, 1966. – С. 243.

·         Цит.за: Кононенко П.П. Українознавство. – К.: Заповіт, 1994. – С. 97.

·         Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 6; заг. – 120 с.

·         Цит.за: Лосский Н.О.  История русской философии. – М.: Высш. шк., 1991. – С. 89; заг. – 559 с.

·         Губко О. Прадавність української психології  // Учитель. – 1998. - № 11 – 12. – С. 50.

·         Бичко А.К., Бичко І.В., Табачковський В.Г.  Історія філософії. – К.: Либідь, 2001. – С. 306; заг. – 408 с.

·          Менгес К.Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игореве» / Перев. с англ. Предисл. Р. Якобсона. Отв.ред. А.Н. Кононов. – Ленинград: Наука, Ленинград. Отд., 1979. – С. 23 – 24, 28 – 29.

·         Королюк В. У истоков славянской общности // Изучение культур славянских народов / Ред. – сост. В. Злыднев, Ю. Ритчук. – М.: Ред. «ОниС», 1987. – С. 15 – 16.

·          Ушинский К.Д. Сочинения: В 11 тт. – М.: Изд-во АПН РСФСР, 1948. – Т. 1. – С. 107 – 108.

·          Хрущ О. Український характер: Історико-культурні та геополітичні умови його формування  // Збірник наукових праць: Філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ: Вид-во Прикарпат. Ун-ту, 1996. – Ч. 1. – С. 129; заг. – С. 123 - 140.

·         Андрусів С. Характерологія українців: Національний Космо-Психо-Логос // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Матеріали конференції “Нарід, нація, держава: Українське питання у європейському вимірі”, Львів, травень 1993 року / Гол.ред. і упоряд.  А. Карась. – Мюнхен-Львів:  Вид-во УВУ, 1995. – С. 134.

·         Паїк В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів: Червона Калина, 1995. – С. 12 – 13.

·         Продум М. Нація золотих комірців: Психоінформаційна концепція України. – Тернопіль: Мандрівець, 1994. – С. 141 – 142.

·         Гумилев Л.Н. Тысячелетия вокруг Каспия. – М.: ТОО «Мишель и К⁰», 1993. – С. 13.

·         Губко О. Прадавність української психології // Учитель. – 1998. – № 11 – 12. – С. 48.

·         Губко О. Прадавність української психології // Учитель. – 1998. – № 11 – 12. – С. 47.

·         Топоров В.Н., Мейлах М.В. Круг // Мифы народов мира. – М.: Сов.энциклопедия, 1988. – Т. 2. – С. 10 - 19.

·         Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви. – К.: Наук.думка, 1967. – С. 112.

·         Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях // Слово і Час. – 1994. - № 1. – С. 55 – 59; Дяченко М.В. , Частник О.С. Простір і час у фольклорних світах: Пам'ять генерацій // Філософська думка. – 1999. - № 1 – 2. – С. 78; заг. – С. 64 – 79.

·         Паїк В. Корінь безсмертної України і українського народу. – Львів: Червона Калина, 1995. – С. 24.

·         Гуцуляк О.Б. Про таємничу символіку писанки  // Писанка. – 1994. - № 3 (10). – С. 12.

·         Ятченко В. Замовляння та їх значення для вивчення ментальності українців // Народна творчість та етнографія. – 1996. - № 1. – С. 15, 20; заг. – С. 15 - 21.

·         Розумний М. Національна ідея: Етапи розвитку // Наука і суспільство. – 1996. - № 1 – 2. – С. 72.

·         Цит.за: Москалець В.П. Психологічне обгрунтування української національної школи. – Львів: Світ, 1994. – С. 11.

·         Цит.за: Хамаза Э. Проблемы избранности и национально-религиозной нетерпимости в социальной психологии и психологии религии // Вестник Моск. Ун-та. Сер. 7. Философия. – 2001. - № 3. – С. 96.

·         Цибулько В. Ангели і тексти. – Київ – Львів: Нова література, 1990. – С. 28.

·         Грабович Дж. Україністика в її інтелектуальному контексті // Українська культура. – 1994. - № 1. – С. 7.

·         Ешкилев В. Герменевтика России (Необусловленные размышления о сущностях знаков) // Четвер(г). – 1993. - № 5. – С. 110 – 114; Єшкілєв В.Л. Герменевтика російської ойкумени  // Точка зору. – 1997. - № 1. – С. 5 – 6 ; Ешкилев В. Книга и Бескнижие / Пер. с укр. // Новая юность (Москва).- 1998. – Ч.6(33). – С.148 – 152.

·         Шаян В. Віра предків наших: Том 1. – Гамільтон (Канада): Об”єднання Українців Рідної Віри, 1987. – С. 745 – 746.

·         Кобилюх В. Звідки ж походять назви “Русь – Україна” і “Тризуб” ? // Рідна школа. – 1995. - № 6. – С. 6 – 7; заг. – С. 6 - 8.

·         Єшкілєв В.Л. Герменевтика російської ойкумени  // Точка зору. – 1997. - № 1. – С. 6.

·         Соловьев В.С. Сочинения: В 2-х тт. / 2-е изд. Общ.ред. и сост. А.В. Гулыги, А.Ф. Лосева. – М., 1994. – Т. 2. – С. 158 .

·         Загребельний П.А. Великий, славний ! Чи не дуже ? // Загребельний П.А. Я, Богдан: Роман у 2-х тт. – К.:УЦДК , 1994. – Т.2. – С.333.

·         Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти тт. – К.:, 1980. – Т.27. – С.59.

·         Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти тт. – К.:, 1980. – Т.27. – С.63.

·         Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа. – К.: , 1992. – С.104.

·         Вассиян Ю. Бо вже чекає четверта домовина // Слово і час. – 1994. - №2. – С.57.

·         Ілля В. В річищі Великого Стилю чи поза ним (Філософія поезії) // Основа (Київ).- 1993. – Ч. 25 (3). – С.98.

·         Шлемкевич М. Душа і пісня // Українська душа / Відп.ред. В. Храмова. – К.: Фенікс, 1992. – С.104 – 106.

·         Цит.за:  Попов П.М. М.Костомаров як фольклорист і етнограф. – К.: Наукова думка, 1968. – С.87; заг. – 113 с.

·         Цит.за: Костюк Г. Образотворець “времени лютого” // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. / Упоряд. В.Яременко, Є.Федоренко. Підгот.текст. В.Яременка. Наук.ред. А.Погрібний. – К.: Рось, 1994. – Кн.2. – С.506.

·         Гачев Г.Д. Европейские образы Пространства и Времени // Культура, человек, картина мира / Отв.ред. А.И. Арнольдов, Б.А. Кругликов. – М.: Наука, 1987. – С.226; заг. – С.198-227.

·         Парахонский Б.А. Язык культуры и генезис знания / Отв.ред. П.Ф. Йолон. – К.:Наукова думка, 1988. – С.132.

·         Бердяев Н. Судьба России: Опыты по психологии войны и национальности. – М.: Мысль, 1990. – С.59.

·         Василенко Н.А. “Очарованный странник” против “экономического человека” // Русский узел: Идеи и прогнозы журнала “Москва” / Сост. С.Селиванова. – М.: Москва, 1999. – С.77.

·         Яковенко И. Цивилизация и варварство в истории России // Общественные науки и современность (Москва). – 1995. - №6. – С.81.

·         Глазычев В. Слободизация страны Гардарики // Иное: Хрестоматия нового российского самосознания (Москва). – 1995. -  №1. – С.87;  Ахиезер А.С. Диалектика урбанизации и миграции в России // Общественные науки и современность (Москва). – 2000. - №1. – С.86; заг. – С.78-89.

·         Шоркін О.Д. Схеми універсумів: Методологічний проект зв'язності культур: Автореф.дис. … докт.філос.наук. – К.: Вид-во КДУ, 1999. – С.17; заг. –32 с.

·         Эпштейн М.Н. Учение Якова Абрамова в изложении его учеников // Логос (СПб). – 1991. - №1. – С.214.

·         Элиаде М. Священное и мирское / Перев. с фр., предисл. и коммент. Н.К. Гарбовского. – М.: Изд-во МГУ, 1994. – С.26.

·         Дугин А.Г. Основы геополитики: Геополитическое будущее России. – М.: Арктогея, 1997. – С.13; заг. – 408 с.

·         Аверинцев С. Древнееврейская литература // История всемирной литературі: В 9-ти томах. – М.: Наука, 1983. – Т.1. – С.276; заг. – С.

·         Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до Європейців. Європа і Європейці / Перекл. З фр. та англ. – Львів: Літопис; ЦГД ЛДУ, 1998. – С.82.

·          Гаврилишин Б. Украина между Востоком и Западом, Севером и Югом // Зеркало недели. – Київ, 2000. - №38, 30 сент. 

·         Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. — Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. — 205 с.

·        Вежбицкая А. Сопоставление культур через посредство лексики и прагматики / Пер. с англ. — М.: Язіки славянской культурі, 2001. — 272 с.

Степан Наливайко

ҐРІХАСТХА — ҐЕХАСТА — ҐАЗДА

Індійці у всі часи славилися вмінням систематизувати й класифікувати речі, факти, явища, події, поняття, філософські категорії за допомогою чисел, зокрема, „четвірок”. Чотири світові періоди, чотири різновиди живих істот, чотири лики бога-творця Брахми, чотири боги-охоронці чотирьох сторін світу, чотири жерці при найважливіших обрядах і ритуалах, чотири священні веди, чотири способи політики, чотири роди війська (їх сьогодні уособлюють шахові фігури), чотири різновиди зброї, чотири суспільні стани, чотири обов’язки й чотири цілі людини, чотири етапи людського життя… Перелік можна продовжувати, але те, що нас цікавить, вже увійшло в цей список. Це — чотири стани давньоіндійського суспільства й чотири етапи людського життя, які пов’язані між собою. Бо саме перший період людського життя стосується навчання, освіти. Саме він — чи не найголовніший у житті людини, бо формує її, виховує особистість.

Індійська релігійно-філософська система розглядає людину в двох вимірах — як творіння природи і як творіння суспільства. Другий вимір і виводить на поняття чотирьох періодів людського життя — так звані чотири ашрами. У релігійно-філософському плані ашрама — відтинок життя, упродовж якого людина виконує певні функції, досягає певних цілей, повертає борги суспільству й богам. Чотири етапи-ашрами це: період навчання — брахмачар’я, період життя в шлюбі, родинне життя — ґріхастха; період лісового відлюдництва — ванапрастха; період життя поза суспільством — саньяса. Іноді два останні періоди об’єднуються, ітоді людське життя має три етапи…

Історичні джерела свідчать, що слов’яни знали й чотириетапний поділ людського життя, і ці чотири етапи порівнювалися з чотирма порами року й чотирма сторонами світу. Дитинство — весна і схід, юність — літо й південь, зрілість — осінь і захід, старість — зима й північ. Така ж класифікація властива давнім індійцям.

Індійська традиція вважає навчання, освіту, учнівство — одним із найголовніших елементів життєвого циклу людини. Освіта мусила дати людині позитивне знання — відья, прирівнюване добожественного. Недарма й чотири священні веди вважаються божественними, вони відносяться до категорії „почутих” із небес. В основі санскр. vidya „знання”, „божественне зання” лежить та сама дієслівна основа vid із значенням „знати”, „відати”, що й у величезній кількості українських і взагалі слов’янських слів: відання, відомий, оповідання, сповідь, свідомість, свідок, провидець, відомство, вість, звістка, вісник, довідка, досвід, завідувач, відьма тощо. Санскрит знає і слово jnyana, тотожне українському знання, але цим терміном частіше означаються емпіричні, набуті досвідом знання.

Освіта мала підготувати індивіда до наступних життєвих етапів, до мінімуму звести прагення і бажання, які могли б увійти в суперечність з інтересами групи, громади чи стану, з якого віг походить. Освіта мала розвинути в людині якості, які стали б основою її гармонійного життя в певному соціальному середовищі.

Давньоіндійське суспільство ділилося на чотири стани або варни: жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів — вайш’їв і шудр, залежних від трьох перших станів, які вважалися вищими. Саме три вищі стани могли й мусили вивчати священні веди, а їхні діти — здійснювати упанаяну, обряд посвячення в учні, один із найголовніших обрядів життєвого циклу. Назва упанаяна походить від санскр. upa+ni — „приводити”, бо батько приводив хлопчика до оселі вчителя — ґуру. Цей обряд символізує їхнє друге, духовне народження, яке вважалося навіть вищим і важливішим, аніж народження біологічне. Тому три вищі стани означалися не тільки терміном арії, але й терміном двіджа — „двічінароджені”…

Основні елементи упанаяни: пов’язування священного шнура (яджнопавіта) через ліве плече, вручення йому подорожнього посоха з дерева, придатного для жертвоприносин, повторення священної мантри (молитви) ґаятрі (інакше — савітрі). Це фрагмент із гімну „Ріґведи”, зверненого до бога Сонця — Савітара. Ця мантра вважається „Матір’ю вед”, її можуть промовляти тільки двічінароджені.

При упанаяні деякі обрядові дії і формули схожі на весільні. Після упанаяни вчитель-ґуру мусить деякий час провадити повстримне подружнє життя, оскільки він „завагітнів” учнем. З упанаяни починалася ашрама брахмачарина, що означало життя в оселі ґуру, прилучення до ведійських обрядів і тестів, дотримання особливих обітниць, збирання милостині для вчителя, підтримування священного вогню тощо. Відбування упанаяни й постійне носіння „жертовного шнура” через плече — необхідна умова приналежності до двічінароджених. Це давало право брати участь у ведійських ритуалах. Хто не пройшов упанаяни, називався вратья — „відпалим від савітрі”. Його могли прийняти в середовище аріїв тільки після певних покут і упанаяни…

Отже початкові освіти передувало посвячення, упанаяна, що символізувало друге, духовне народження людини. Видимою ознакою того, що обряд відбуто був священний шнур, пов’язуваний через плече під праву руку. Цей обряд означав, що індивід став повноправним членом свого стану й суспільства й що він готовий до навчання. Хоча саме навчання для дітей із різного стану починалося в різному віці. Найраніше починали вчитися брахманські діти, за ними — кшатрійські, а останніми — хліборобські. Загалом упанаяна для хлопчика-брахмана здійснювалась у 8 років, кшатрія — в 11, вайш’ї — в 12. Вік учня мусив бути таким, щоб розум його був достатньо сприятливим і щоб вистачало часу для освіти…

Після упанаяни учень переселявся до вчителя-ґуру й до кінця навчання перебував під недремним оком наставника, котрий вважався його другим, духовним батьком. Сам учитель мав ставитися до учня як до рідного сина, навчати його чесно й сумлінно, передаючи без утайки свої знання. Брати за це плати не годилося, хіба що після науки учень підносив учителеві подарунок, який не сприймався як винагорода за навчительську працю. То був тільки вияв поваги і вдячности за отримані знання, які ціни не мають. Зі свого боку, учень мав виказувати вчителеві синівські відданість і слухняність. Якщо при ньому хтось нечемно відгукувався пор наставника, йому належало затулити вуха абр піти геть.

Учня, незалежно від того, з якого він стану, привчали до невибагливого життя. Учень допомагав вчителеві по господарству, пас схудобу, навіть збирав милостиню для нього. Учневі не слід було їсти м’яса, меду, вживати жувальний тютюн. Він мусив вставати до схід сонця, молитися, здійснювати належні ритуали, не спати вдень, скромно одягатися, ходити босоніж, не танцювати, не слухати музики, не намащуватися запашними олійками, не ховатися від сонця під парасолькою. Мав бути правдивим, уміти стримувати емоції і приборкувати почуття…

Після завершення навчання, яке тривало 12 або більше років, учень повертався додому, здійснював омовіння й відповідний обряд, що символізував завершення учнівства й перехід до наступного життєвого відтинку. Цим відтинком було родинне життя, а шлюб — найважливіший момент цієї ашрами. Завершивши учнівство й здійснивши обряд повернення додому, юнак мусив якомога швидше одружитися. Шлюбові передувала сувора система правил і заборон. Шлюб був релігійною необхідністю і соціальним обов’язком, він переслідував три цілі:

а) виконання релігійного обов’язку через жертвоприносини,

б) продовження роду, щоб забезпечити нормальне посмертне існування предків і в) чуттєва насолода (кама).

Стадія домогосподаря — ґріхастха — розглядалася як центр і основа всієї соціальної структури. Саме в ній індивід реалізувався як громадян, сім’янин, господар і батько. Статус домогосподаря, хазяїна з соціального боку — найбільш наповнений етап людського життя. на чоловікові-домогосподарі лежала особлива відповідальність перед Богом і суспільством, перед своїм станом, своєю горомадою і родиною…

Домогосподар мав займатися доброчинністю, наділяючи іжею всіх, кого може. Він здійснював жертвоприносини богам, предкам, духам і людям: їх належало сповняти щоденно вранці, опівдні й увечері, а також у суворо визначені дні, місяці, сезони…

Домашні ритуали регламентувалися ґріх’я-сутрами, творами, складеними ще в І тис. до н.е. Переважну увагу вони приділяли обрядам, здійснюваним при зачатті, під час вагітності, першому годуванні, пострижин, посвячення в учні, весіллі….

Релігійно-правові трактати детально обумовлювали вимоги до нареченого й нареченої. Для жениха важливим було те, щоб він закінчив навчання, знав веди, як мінімум — одну, а найкраще — три. Суворий підхід був до вибору дівчини. Дівчина, яка „засиділася в дівках”, тобто пробула в оселі батьків більше трьох років після досягнення статевої зрілості, вважалася шудрою, низькою. Безумовна вимога до нареченої — невинність і не перебування дося в шлюбі. Традиція приписувала ене брати наречених із родин, в яких не дотримувалися дгарми, не вивчалися веди, не народжувалися хлопчики, хворий бодай один член родини або мав фізичні вади.

Термін ґріхастха на означення другого етапу людського життя дозволяє пролити світло на одне загадкове українське слово — ґазда, яке наявне в багатьох слов’янських мовах і яке на сьогодні має плутане тлумачення. Воно вважається запозиченням з угорської мови, куди, в свою чергу, це слово знову-таки нібито потрапило зі слов’янських мов, воно ніби трансформація слов. господа. Проте господа має зовсім інше походження, аніж ґазда. Санскритський термін grihastha складається з двох компонентів — griha+stha. Де griha (варіант geha) — оселя, житло, родина, а stha — „перебувати”, „бути” (та ж основа, що і в укр. стояти, стійка, стоянка, станція, стан). Тобто термін дослівно означає „той, що перебуває в домі”, „домогосподар”, „одружений глава родини”. … Отже укр. ґазда виявляє спорідненість із санскритським терміном на означення другого періоду життя за давньоіндійськими уявленнями…

Це підтверджує, що в українців відбита не лише санскритська термінологія, пов’язана з чотирма суспільнимистанами, а й термінологія, пов’язана з періодами людського життя.

Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. — К.: Просвіта, 2004. — С. 313-32

(www.lab.org.ua)

Юлиус Эвола

Солнечная нордическая традиция

Мы говорили о древней нордической традиции.

Это не миф - это наша истина. Уже в древнейшие времена Предыстории, там, где позитивистские суеверия предполагают обезьяноподобных пещерных жителей, существовала единая и могущественная пракультура, отголоски которой слышатся во всем великом, что дошло до нас из прошлого - как вечный, вневременной символ. Иранцы знают о airyanem vaejo, стране, лежащей на крайнем Севере, и видят в ней первое творение "Бога Света", место, откуда пошел их род. Это также обитель "Сияния" - hvareno - той мистической силы, которая связана с арийской расой и, в особенности, с ее божественными монархами; они видят в ней - символически - то "место", где впервые Заратустре открылась его воинственная религия. В традиции индийских ариев также говорится о Светадвипа, где находится обитель Нараяны, того "Кто есть Свет" и того "Кто стоит над Водами", т.е. над случайностью происходящего. В ней говорится и об "уттаракура", нордической прарасе; под словом "нордический" там понимается солнечный путь богов - "дэваяна" - и, в описании "уттара" преобладает идея всего благородного, всего возвышенного, всего того, что можно назвать "арийским" в высшем смысле и что отождествляется с идеей Севера. Предками ахейско-дорического племени также считаются мифические северные гиперборейцы: оттуда пришел почитаемый этим племенем бог или герой солнечный Аполлон, победитель Пифона. Оттуда Геракл - союзник олимпийских богов в их борьбе с титанами, истребитель амазонок и существ стихий, "Прекрасный Победитель", аватарой которого считали себя позже многие греческие и римские цари, - принес оливковое древо, и его листвой с тех пор венчают всех победителей (Пиндар).

Эта нордическая тема отождествлялась в Элладе с темой Туле, таинственной северной страны, называемой иногда "Островом Героев", "Страной Бессмертных", где правит белокурый Радамантис, и "Солнечным Островом", - thule ultima a sole nomen habens - лат. - воспоминания о котором долгое время оставались настолько живыми, что в преданиях говорится, что Констанций Хлор выступил со своими легионами в Британию не столько ради воинской славы, сколько для того, чтобы в своем апофеозе власти приблизиться к месту, явл яющемуся "более святым и более близким к не- бу", чем любое другое. В нордическо-германских традициях часто Асгард, обитель Асов и преображенных героев, является образом именно этой север- ной страны, и нордические короли, считавшиеся полубогами и Асами, - s emidios id est ansis , - и их народы, добивающиеся победы за счет своего мистического могущества "счастья", видели в той божественной стране истоки происхождения их династии. Северным или северо-западным считается в галльской традиции Аваллон, откуда берет свое начало род Туата де Дананн, героических покорителей доисторической Ирландии, среди которых герой Огм точно соответствует дорическому Гераклу,  Аваллон, отождествля- ющи йся иначе с Тир на мбео, "Страной Живых", царством Боадога, "Победи- теля". И ацтеки помещают свою прародину на севере в Ацтлане, который на- зывается также "Белой Землей" или "Страной Света", откуда они вышли под предводительством бога войны Хуитцилопохтли.

Тольтеки тоже считают изначальным местом происхождения своего рода Тлалокан, Толлан или Тулу, так же, как и греческая Туле, обозначающую "Солнечную Страну", тождественную "Раю" королей и героев, павших на поле битвы. Таковы ссылки, которые можно найти в различных традициях как вос- поминание о нордической родине и нордической культуре, где трансцендентная, нечеловеческая духовность тесно связана с героическим, королевским, триумфальным элементом: в победоносном превосходстве формы над хаосом; в победе св ерхчеловеческого и небесного надо всем человеческим и земным; в "солнечности" как в основном символе трансцендентного мужества; в иде- але достоинства и благородства, который на материальном уровне по логике сакральных соответствий сопряжен с фигурами влас телина, героя, господина.

И когда мы говорим о том, что следы передачи традиции ведут с Севера на Юг и с Запада на Восток, тем путем, которым двигались сохранившие духовность расы, то лишь потому, что уже в новое время великие арийские народы доказали, что они являются прямыми на следниками этой силы и этой культуры, доказали своими чистейшими ценностями и культами, своей явной божественностью и своей организацией, а также своей борьбой против нич- тожных южных рас, связанных с землей и с духами земли, с "демонической", иррациональ ной стороной бытия, погрязших в смешении, коллективизме, тотемизме, "титанизме" и хаосе.

Кроме того - как уже явствует из всего сказанного выше - то, что было историей, стало сверх-историей: "Страна Живых", "Крепость Героев", "Солнечный Остров", с одной стороны, являют собой тайну происхождения, а с другой - тайну пути к новому рождению, к б ессмертию, к сверхчеловеческому могуществу: пути, который может привести к высшему королевскому достоинству. И при этом исторические факторы становятся духовными факторами, реальная историческая традиция - Традицией в трансцендентном смыс- ле, стоящим над временем Вечным Присутствием. Символы, знаки и сказания говорят нам о подземных путях этой Единственной Традиции и свиде- тельствуют о единственной подлинной "ортодоксии", где навсегда достигнута высшая точка, и где "солнечная" духовность вечно властвует над низшими силами. В соответствии с этим, в более поздние эпохи, когда уже началось роковое затемнение "божественности" (ragna-rokrr), в рассеянных силах и в вождях арийских племен "нордический" расовый элемент, отделившись от собственно "духовного" элемента, с которым он был изначально связан, стал особой категорией, определенным архетипом культуры.

Именно он определял в дальнейшем специфику и характер отношения к сверхчеловеческому уровню даже там, где уже не осталось никаких конкрет- ных этнических взаимоотношений между различными арийскими ветвями. Имен- но этот общий тип мог бы снова объединить разл ичные культуры при восстановлении духовной организующей силы, воздействовавшей ранее, в эпоху Пратрадиции, на низшие элементы и различные материальные формы.

Именно таким мы видим языческий Рим - последнее великое творческое деяние нордического духа, последнюю универсальную, и наиболее удачную в течение всего цикла, попытку восстановить силы мира в форме героической, солнечной, мужественной культуры: культуры, свободной от декадентского мистицизма, основывающейся на арийско-аристократическом типе господ Копий и Жертв, таинственно утверждающейся в нордических символах Волка, Орла и Топора, живущей в олимпийских воинственных культах Зевса и Геракла, Аполлона и Марса, в чувстве обязанности своим величием и своим бессмертием (aeternitas) Божественному, в свершении действия как ритуала и в свершении ритуала как действия, в ясном и могущественном переживании сверхъестественного в самой Империи, достигающем своей кульминации в символе Цезаря как божества (numen). Падение языческого Рима было паде- нием величайшего традиционного солнечного оплота, и в силах, приведших к этой катастрофе, нетрудно узнать все то, что открыло путь последующим заблуждениям и последующему вырождению, вплоть до ситуации, сложившейся в современной Европе. Мрачная, варварская волна семитов, враждебная как себе самой, так и всему миру, с ее непримиримой ненавистью к любой ие- рархии, с прославлением всего слабого, неблагородного, лишенного тра ди- ции, с ее злобой ко всему тому, что является силой, достаточностью, муд- ростью и аристократией, была истинным ядом для Великого Рима, а также гальванизирующей субстанцией для всех южно-азиатских элементов разложе- ния, уже ранее проникших в структуру рома нского мира; и эта волна яви- лась главной причиной упадка Запада.

Семитизация греко-романского, а впоследствии и всего нордического ми- ра, произошедшая по большей части за счет распространения христианства, в действительности была восстанием низших слоев той расы, благодаря по- корению которой арийско-языческие народы соз дали свою блистательную культуру. Дух Израиля, предопределяющий коллективное чувство "вины" и стремление к "искуплению", явно проявившийся во время упадка аристокра- тической традиции древних патриархов, вызвал к жизни самые низшие силы эгейско-пеласгийско го теллуризма, ранее подавленные ахейскими племена- ми; он вывел на арену борьбы касту шудра, так называемую "темную" касту (кришна) и демоническую касту асурья, над которыми в Индии, как форма над хаосом возвышается иерархия трех высших каст дваждырожденн ых - двиджа - вплоть до типа брахманов и королей, почитающихся там "великими богами в человеческом облике". Этот самый дух объединил силы, представ- ленные в мифах в образе северных ринтурси или орд Гогов и Магогов,  которым Александр Великий преградил путь символической Железной Стеной.

Эти силы, духовно воплотившиеся в раннем христианстве, уничтожили Дух. Если, с одной стороны, в своей смягченной форме, они воссоздали в лице католической церкви лунную духовность, т.е. духовность, архетипом и центром которой являлся более не "Герой", не сакральный король и не сол- нечная инициация, а святой, смиренно склоненный перед Богом, и идеалом которой являлась более не воинственно-сакральная иерархия и "слава", а братское общежитие и любовь к ближнему (caritas), - то, с другой стороны, в Реформаци и и в гуманизме мы видим уже откровенно анархическую, разрушительную, анти-традиционную и анти-духовную природу этих сил.

И в политических революциях, и в "либерализме", и в коллективизации действуют те же силы, ведущие человечество от катастрофы к катастрофе. Во всех формах современного общества - в науке, в праве, в миражах тех- нического прогресса и во всемогуществе машин - как это ни парадоксально - открыто проявляется именно этот дух, торжествует именно эта нивелирую- щая воля, воля к количеству и ненависть к иерархии, к качеству, к разли- чию. И все крепче становятся коллективные, безличные оковы, порожденные полным отсутс твием самодостаточности у мятежного рода рабов. Когда се- митско-христианский мистицизм столкнулся с тем орфически-дионисийским пафосом, (который для дорическо-нордической Греции уже означал извращение древних олимпийских культов) и с народным мистицизмом Изиды, пришед- шим в Грецию после падения солнечной египетской традиции, то в этом сме- шении мессианизма и хилиазма с верованиями имперского плебса и образовался элемент "пассионарности" и оргазма - вместо возвышенного спокойствия Цезаря, вместо ровного вел ичия героев Гомера, вместо очищенной духовности и автаркийного идеала языческого "философа" и посвященного - тот элемент, который является корнем любого современного извращения, в романтическом и иррациональном смысле.

После секуляризации этот же самый мистицизм породил мифы "активизма" и "фаустизма", современную суеверную веру в прогресс, семитскую мистику инстинктов и "elan vital" - даже в такой степени, что они вынуждают от- дельных индивидуумов и целые народы двигать ся в направлении, в котором сами они уже двигаться не хотели бы.

Из этой катастрофы против еврейско-христианского потока еще раз поднялась иная сила для того, чтобы выдвинуть решительную альтернативу дальнейшему ходу духовной истории Запада. Это была традиция иранских ариев, возникшая в форме воинственного культа Митр ы, аватары древнего арийского бога светлого Неба, "Господина Солнца", "Убийцы Быка", героя с Факелом и Топором, символа нового рождения "через могущество", которого синкретический (но от этого не менее значительный) миф отождествляет с гиперборейским богом Золотого Века. Однако более определенные невидимые силы задушили и эту "солнечную возможность". Это было последним великим противодействием: Священная Римская Империя Германских Наций. В так на- зываемых "варварах" мы встречаем в действительности расы б лизкие к ахейской, палео-иранской и палео-романской и, в целом, нордическо-арийские расы, сохранившие себя в состоянии предысторической чистоты. И хотя нашествие "варваров" для материальной стороны уже азиатизированной и семитизированной Империи может по казаться разрушительным, однако, если посмотреть с более высокой точки зрения, это объясняется просто живи- тельным потоком героического духа, контактом с силой духовно близкой к той, которой языческие римляне обязаны своим солнечным величием. Так в мире с нова возродился древний римский символ, защищенный непосредствен- но силами Севера.

Вселенскую культуру имперского феодального Средневековья, несмотря на ее чисто номинальное христианство, мы должны, в первую очередь, рассматривать именно таким образом. В ней говорила нордическо-римская духовность, войском которой было рыцарство, сверхп олитическим центром которой был имперский идеал гибеллинов, ритуалом которой было деяние крестовых походов - скорее как возвращение к языческой идее mors triumphalis, нежели как ответ на чисто внешнее религиозное побуждение - и тайной ду- шой которой, прот ивостоявшей христианству и верной более древней и бо- лее высокой традиции, было все то, что скрыто продолжало жить в леген- дах, мифах и воинственных рыцарских посвящениях от тамплиеров и рыцарей Грааля до fideli d'amore. После падения средневековой культур ы, после потопления сияющей европейской весны в ее молодой крови, после освобож- дения от оков тех сил, которые вели к секуляризации, партикуляризму и разрушительному гуманизму, пути к последней катастрофе были открыты.

Сила Традиции из видимой превратилась в невидимую, стала тайным нас- ледием, передаваемым по тайной цепи от немногих к немногим. И сегодня о ней догадываются только единицы, сквозь неясные предчувствия, еще слиш- ком человеческие и слишком материальные. Это - те, которые, следуя свое- му внутреннему инстинкту, как знакам Великого Противодействия приносят присягу символам Свастики, Орла и Топора.

Это люди, - подчас совершенно неизвестные, а подчас сверкающие, как трагический метеор Фридрих Ницше, - не выдерживающие тяжести истины, ко- торая слишком тяжела и огромна для них. Она ждет других - тех, кто суме- ет ее понять и настолько проникнуться ею, чт обы заново, жестоко и хо- лодно, предстать перед своими врагами в великом возвышении - в великой битве: это от них скоро снова будет зависеть - погибнет ли Запад оконча- тельно или ему посчастливится пережить новый Рассвет.

Олег ГУЦУЛЯК

Царство пресвітера Іоанна і Святий Грааль

Легенда про Біловоддя - міфічне таємне християнське царство - пов'язана з іменем апостола Іоанна, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер, але таємно живе десь на землі і повинен дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист - "звір, що виходить із безодні". Іоанн викриє його і дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об'явлення. Останнє в своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мало за основу надію на визволення від римської окупації шляхом вторгнення в Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї мали автономні князівства.

Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: "якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду" (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками відмічає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою.

По суті в цьому уявленні про безсмертя Іоанн перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха. Якщо його батько був взятий живим на небо, то син прославився довгим життям (969 років), боровся зі злими духами шеддім (аккад. "шеду"), а народна етимологія його імені - умертвляючий мечем". Згідно з апокрифами, Мафусаїл дійшов до "межі землі", щоб довідатися від свого батька Єноха про м а й б у т н і й потоп і про спасіння свого внука Ноя ("Книга Єноха", 111 - 112; "Мідрааш Агада"), що співставляє його з шумеро - месопотамським героєм Гільгамешем, котрий, після довгих мандрів, довідується в райській місцині від першопредка УтНапіштіма про м и н у л и й потоп і врятування людства. Смерть Мафусаїла наступила перед самим потопом (Буття 5:27; 7:6), що, згідно з "Агадою", був відстрочений на сім днів у зв'язку із жалобою за Мафусаїлом.

Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і прожив під горювання декількох поколінь більше 300 років. Після смерті Наннака почався т.зв. "Девкаліонів потоп". Ім'я Наннак чи Аннак ми співставляємо з шумеро-месопотамськими "аннунаками" - "сіменем князя" Енкі, бога мудрості (аналог біблійного Єноха, ім'я якого означає "вчитель"), та з мешканцями священного міста Ніппура. Останній після загибелі було відбудовано богами "на горі небес і землі" Дуку, а їх царем став бог Вавілону Мардук. Аннунаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів.

Християни вірять, що Мафусаїл повинен з'явитися у числі "семи великих пророків" (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із "сімома мудрецями", які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме - мури шумерського міста Урука, якими, через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.

Отже, проступає з пітьми історіософський принцип "відкриття - подія - закриття": Мафусаїл довідується про майбутній потоп - здійснення Потопу - Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100 - х рр. до н.е. мури Уруку - цивілізація Міста ("Земного Граду") - з'явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне замінить Царство Христа на землі тривалістю у "тисячу років" (Об. 20:4). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство - хіліазм (по-грецьки) або мілленаризм (на латині), від слова "тисяча". Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов'язані найпопулярніші на Русі апокрифи.

З початком

ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як про царство пресвітера Іоанна . Воно вважається заснованим послідовниками апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії . Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з Габали переказ про царя - священника Іоанна, царство якого розташоване за Персією, а всі піддані - християни. Ці дані оттон повідомив папі Євгенію ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем - священником зацікавив його лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист Іоанну ("Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico Indorum regi, sacerdoti sanctissimo"), з яким Філіпп і відбуває з Венеції. З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas) пресвітера Іоанна до візантийського імператора Мануїла Комнина, де перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче "трьома Індіями", амазоками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю, колись полонених Навуходоносором.

"Я - Иоанн, царь и поп, над царями царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею встречается...Есть в моем царстве птица феникс... Посреди же моего царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные камни ...Помимо же всего прочего , есть у нас песчаное море, оно никогда не стоит на одном месте ... и из этого моря в нашу землю текут многие реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река... В близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие горы... Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь... Двор у меня таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами, и покрытых золотом... А еще у меня лежат мощи апостола Фомы... А во дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие человеческими руками" . Тут слід зазначити, що у творі "Фізіолог" у "Слові і сказанні про звірів та птахів" говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в "Сонячному місті" (вважається, що тут мається на увазі Єгипет і Геліополь). Раз у п'ятсот років б'є в било ієрей Сонячного міста і цей птах іде вдо ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На другий день на місці попелу з'являється мала пташка, яка через два дні стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських кедрах . В палаці Іоанна знаходиться чарівний камінь кармакаул, "господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит".

Згідно з "Парсифалем" Вольфрама фон Ешенбаха (пісня ХУІ, вірші 1073 - 1077), діва - охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real "істинна кров (Ісуса)"> sangreal > Saint graal / sankgreal ) , яка пов'язана з єдинорогом, Репанс де Шуа (Шой) від брата Парсифаля Фейрефіса стала матір'ю "царя - священника":

Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.

Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парсифаля був "рицар з лебедем" Лоенгрін. Він рятує від наклепу "душу християнської Європи" - Ельзу Брабантську, стає її мужем , але зрештою повертається у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur "Гора Спаса" ) (повість Конрада Вюрцбургського "Рицар з лебедем"; анонімна поема "Лоенгрін", 1290 р.). Відповідно пресвітеру Іоанну призначалася роль спасителя "тіла християнської Європи" від поневолення маврами.

Згідно з традицією про сам переказ про Грааль, Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо та написана язичником Флегетаном з "роду Соломона". Останній був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля. Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив розповідь про предків героя Грааля Парсифаля .

Альбрехт фон Шарфенберг (ХІІІ ст.) продовжив розповідь фон Ешенбаха "Тітурель" (ім'я хранителя Грааля) у своїй власній поемі "Новий Тітурель", яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга ІІІ. гл. 40 - 41).Апофеозом поеми стає перенесення замку Грааля Монсальват у Індію на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він змушений віддати владу превітеру Іоанну. За іншою легендою, романський цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у царство Іоанна та залишається жити у цій країні . Старофранцузький роман про Грааль "La Queste del Saint Graal" розповідає, що Парсефаль (Персеваль) та Галахад (Галаад) перевозять чашу Грааля у східну країну Саррасу, у "духовний замок" - "palais spirituel", де надалі поховані і самі герої поеми. Також у романі "Grand St.Graal" чаша переноситься у східну країну з Британії. Іспанський переказ розповідає про те, як святий Грааль був врятований від полчищ Люцифера його охоронницею Есклармондою в глибоких надрах гір, а сама вона перетворюється на голубку та відлітає в гори Азії.

Відповідно всі пошуки Грааля рицарями Артурівського циклу приречені на поразку, а надалі, як вважає Р. Вагнер, пошуки Грааля замінилися пошуком скарбу Нібелунгів і далі - гробу Господнього в Ієрусалимі.

М. Реріх співставляє переказ про чашу Грааль з легендою в "Джатаці" про чашу Будди, що зберігалася буддистами в монастирі в Пешаварі (Пурушаіурі), яку в 400 р. бачив ще китайський мандрівник Фа Сієн. За його описами, вона була з переважаючим чорним кольором каменя мугаванн і дуже були помітні лінії країв чотирьох чаш, що увійшли в неї. За даними іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші вже на 630 р. не було у Пешаварі, а перенесена була десь у Персію або Карашахр. Тут вона "зникла" і начебто буде знову явлена з настанням "ери Шамбали". Перси називали її чашою Джамшида (тобто першолюдини Йїми).

Як свідчить єпископ Акки Жак де Вітрі у листі від 18 квітня 1221 р. до папи Гонорія ІІІ , справжнім іменем цього індійського царя Іоанна було Давид, в той час як в народі він іменувався "священником (пресвітером) Іоанном". Проте й ім'я Давид видається не власним, бо інформатори одразу ж конкретизують: "Будучи наймолодшим серед своїх братів, подібно до Давида, святого царя Ізраїлю, він був звеличений над всіма та коронований на царство волею Провидіння" .

Він також наділений епітетами "молот для язичників" та "викорінювач вчення невірного Магомета та його закону". У нього - три війська . Одне з них він спрямував у країну Колаф, підвласну братові султана Єгипту, інше - до Багдада, а третє - до столиці Курдистану Мосула, котру європейці середньовіччя ототожнювали з Ніневією. "... І вже стоїть він на відстані не більше 15 днів шляху від Антіохії та поспішає прийти в Землю Обітовану, щоб побачити Гріб Господній та відновити Святу державу. Але раніше він намірений, якщо на те буде воля Божа, в ім'я Христа підкорити країну султана Іконія, Калафію і Дамаск, а також всі розташовані між ними землі, щоб не залишати позаду себе жодного ворога" . Те ж саме свідчив про "індійських християн, які називаються грузинами" невідомий рицар - хрестоносець у листі до архієпископа Безаносона: "... Їх цар благородний, йому 16 років, за силою та доброчинністю схожий до Александра, але тільки не по вірі ... Цей юнак везе із собою останки своєї матері, могутньої цариці

Тамари, котра при житті дала обітницю здійснити паломництво до Ієрусалиму і просила свого сина у випадку її смерті привезти її останки до Гроба Господнього. Син зважив на прохання матері, хоче виконати дану нею обітницю і доставити її тіло у Святе місто, чи то за згодою або всупереч волі язичників" . Начебто це прибуття в Ієрусалим повинно відбутися на свято Пасхи 3 квітня 1222 року .

Дослідники вважають, що тут наклався спогад хрестоносів початку ХІІІ ст. про героїчну боротьбу грузинського царя Давида ІУ Будівничого, який у битві біля Дідгорі 15 серпня 1121 р. розгромив мусульман. У війську Давида була і тисяча франкських рицарів - тамплієрів. Внучка Давида цариця Тамара правила в 1184 - 1212 рр., а її син Георгій ІУ Лаша (1212 - 1223) домовився з канцлером князівства хрестоносців Антіохія Галтерієм про допомогу у боротьбі з ісламом. Але цьому завадило вторгнення в Грузію монголів Чінгіз-хана. Сестра Георгія ІУ і наступна цариця Грузії Русудан у листі до Гонорія ІІІ повідомила про причини неможливості виконати братом обіцяної допомоги та просила допомоги у боротьбі проти цих "замаскованих християн", "єдиновірців" християн, бо в них на знаменах - косий білий хрест (тобто білий сокіл монголів). Зокрема, начебто, за даними "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) гербом превітера Іоанна був чорний хрест (його кінці - у вигляді квітки лотоса) на білому фоні з двома золотими єпископськими жезлами по боках.

Папа Гонорій ІІІ у листі до всіх архієпископів Франції розповідав, з посиланням на кардинала Пелагія, про те , що "... з-за океану ... цар Давид, який названий священником Іоанном, богобоязливий чоловік, вторгся зі збройними силами в Персію і після перемоги над перським султаном зайняв та підкорив всю країну за 24 дні ...Звідти він просунувся ... на відстань всього 10 днів шляху від ... Багдада. Під такою загрозою султан Халапії, родич братів султанів Дамаску і Вавілону, наказав повернути свої війська, кинуті на християнську армію, що облягала Дамієтту, проти вищеназваного царя... Далі у листах рицарів - тамплієрів можна прочитати, що саме цей цар Давид підкорив у країнах Сходу біля Персії одне царство з 300 містами, не рахуючи фортець та таборів, та інше царство, в котрому крім 300 замків, є ще 66 рік і котре розділене на 40 частин, та зібрав 100 тисяч воїнів... До того ж повідомлялося, що в його війську 40 царів і 60 архієпископів та єпископів... Коли цар Давид та його війська почули, що впала Дамієтта (5 листопада 1219 р., - О.Г.), вони повернули через морські острови, бо так їм було більш зручно, а всі слухи, котрі про них поширювалися раніше, припинилися" . Тут слід зазначити, що папа Гонорій ІІІ чітко розрізняє грузин і царство Давида - Іоанна.

Вважається, що співвіднеслося царство "царя - священника Іоанна" з відомим європейцям фактом наявності представників єресі, засудженої на соборі в Ефесі (431 р.), - християн - несторіан (кераїтів; quos Nestoriana haeresis ab ecclesia separavit) у Центральній Азії (доктрина Несторія була прийнята "Церквою Сходу" на двох соборах - в 486 та 497 рр.), які пізніше зайняли важливе місце в імперії Чингизідів . В Ірані збереглося передання, за яким пресвітер Іоанн визнав зверхність Чінгіз-хана, а його прямим спадкоємцем був вождь племені гараї (тобто кераїтів) Ісхак-хан Кара-татар. В 1211 р. хіджри він на шляху в Індію побудував у провінції Рех (Ріх) місто Торбете-Хейдаріе ("Могила Хейдара") довкола гробниці засновника суфійського ордену хейдаритів сеїда Котб ад-Діна Туні Мусаві Хейдара (пом. у 618 р. хіджри) з родини шостого імама Абдаллаха ібн Муси ібн Джафара. У боротьбі за владу у Мешхеді Ісхак-хан зазнав поразки і був страчений.

Також слід додати, що у листах францисканського монаха Монте-Корвіно, пекінського архієпископа, датованих 1305 - 06 рр., згадується несторіанський цар Індії Георгій, котрого також називають індійським пресвітером Іоанном. Про нього ж говорить в описі своїх подорожей Марко Поло (гл. LXXIV), котрий вважав Георгія шостм царем від часу пресвітера Іоанна . Також у популярному описі мандрів Іоганна Мондевіля (1356 р.) зображувалося могутнє царство Іоанна далеко на сході, біля раю. А Іоганн Гесе у "Ітінераріусі" (1489 р.) владу царя - священника Іоанна поширює "до найдальших меж землі", в тому числі і земний рай, що знаходиться на вершині гори Едем, настільки крутої, що сходження на неї неможливе. Ввечері, при заході сонця, на горі видно прозору стіну раю (льодовик?). Тут - острів блаженних, "Корінь Раю" (Radix Paradisi) . Старообрядець - інок Марк описує свою подорож через Сибір та пустелю Гобі до перебуваючого біля раю посеред океану "Опонського государства", де збереглося древнє благочестя та православний уклад. Цю країну він і вважав Біловоддям. "Бог наполняет сие место" .

Як пише все в тому ж листі до французьких архієпископів папа Гонорій ІІІ, "... В цьому ж році повідомили, що цей цар Давид або, як вважають інші, його син прийшов вже в Команію (тобто Куманію, половецькі степи, - О.Г.), що лежить за Венгрією, на руській землі. Там він опустошив деякі язичеські землі, особливо в Команії, і протягом п'яти місяців вів жорстоку війну. Він умертвив багато тисяч руських, що вчинили йому спротив, а також деяке число язичників на Прутанісі (ріка Прут, - О.Г.) та зруйнував велике місто Торнакс, або Орнарію (Судак? - О.Г.), куди їздять купці з далеких країн... Деякі навіть повідомляли, що це не християни і не сарацини ..." .

Також у західно-європейському творі ХІІІ ст. "Relatio de Davido rege Tartarorum christiano" розповідається про походи Давида - Чінгізхана проти Катаю (Китаю), Індії та Месопотамії.

В грудні 1248 р. в гавань Кіренію на Кіпрі від монгольського воєначальника - християнина Ільчікадая (Ершікадая) , намісника Персії та Вірменії, прибули посли Давид і Марк з листом до французького короля Людовіка ІХ Святий (1226 - 1270) і вручили його кіпрському королеві Генріху. У листі зокрема говорилося: "... у слові Божому нема жодного розрізнення між латинським, грецьким, вірменським, несторіанським та яковитським віросповіданнями та всіма іншими, що поклоняються хрестові, бо в нас всі вони єдині. А тому просимо ми, щоб всесяючий володар не робив між ними різниці, щоб проявив він співстраждання до всіх християн..." . Начебто усно посли намісника повідомили, що мати теперішнього царя Ріотхана (Гуюка ?) - християнка і є дочкою володаря, якого називають священником Іоанном("Annales St. Rudberti Salisburgensis") . Вважається, що тут мова йде про старшу жінку Гуюк-хана Огул-Кайміш, яка правила після смерті чоловіка в квітні 1249 р. За свідченнями Рашида-ад-Діна, вона багато часу проводила з шаманами і була зайнята "вигадками та небелицями". Проте, думається, посольство і свідчення послів мало іншу мету. Намісник в Персії Ільчікадай шукав тилу у наступній бороьбі за великоханський престол, бо був приналежний до партії , яку очолив воєначальник Мунке і якого, через його матір - християнку Соркуктані-бегі, підтримувало все хистиянське населення Орди. Зрештою, саме він став великим ханом і розправився з ріднею попереднього великого хана. Проте сам хан проявляв більш ніж високу толерантність у питанні віросповідання. Як описує Віллем Рубрук, хан наказав послідовниам всіх представлених при його дворі релігій молитися своїм богам про припинення жахливої бурі. Аналогічно чинив його наступник Хубілай, який сказав Марко Поло: "Чотири пророки, котрим моляться і котрих шанують у світі. Християни говорять, що бог їх Ісус Христос, сарацини - Мухаммед, іудеї - Мойсей, ідолопоклонники - Согомом-баркан (Шакьямуні-бурхан), перший бог ідолів. Я молюся і шаную всіх чотирьох, щоб той з них, хто на небі старший воістину, допомагав мені" . Проте, що цікаво, військово-політична легенда про царя - священника Іоанна таки зреалізувалася. Після того, як у 1254 р. у ставку хана в Каракорумі прибув сам цар Вірменії Етум (Хайтон) ІІ (1224 - 1268), де він був прийнятий з усіма почестями, під ноги монгольської кінноти впали основні твердині ісламу - Багдад (10 лютого 1258 р.) та Дамаск (березень 1260 р.). Але у битві біля Айн-Джалуте (3 вересня 1260 р.) єгипетський султан здобув перемогу, а потім розгромив саму Вірменію.

Проте, думається, по-перше, що на увазі малося царство, перебуваюче не стільки на Сході, в Азії , а за ісламським світом. А по-друге, про царство Давида - Іоанна повідомляють власне ті, хто перебував у полоні в Єгипті, звідки, як "цінний дар" потрапили до царя Давида - Іоанна, який їх звільнив та відіслав у Антіохію. За допомогою наступних християнських полонених - благородного Бельваценсіса, його брата віконта Беллімона, Іоанна Арцейса, Одо Кастельона, Андре Еспуаса та кількох рицарів - тамплієрів та іоаннітів з "Дому німців" - єгипетський султан спробував досягти миру з Давидом - Іоанном . Свідчення про прихід Іоанна пов'язані у джерелах із вищезгаданою боротьбою хрестоносців в 1218 - 1222 р. у північному Єгипті довкола приморського міста Дамієтти (Oliver, Historia Damiatina, cap. 33; Radulphus de Coggeshale, Chronicon Anglicanum; Chronica Alberici monachi trium fontium ad annum 1221).

Як відомо, власне за мусульманськими землями, але у глибинах Африки, за Єгиптом, у Нубії існували могутні християнські монофізитські держави - Нобатія (столиця Фарас), Мокурія (Стара Донгола), Алоа чи Алодія (Соба). Зокрема, в 745 р. нубійські християни вторглися під проводом царя Сірака у Єгипет для захисту Александрійського монофізитського патріарха та дійшли до самого Каїра, подолавши більше тисячі кілометрів долиною Нілу. Намісник Єгипту Абд ель-Мелек ібн Муса був змушений піддатися силі християн і випустити патріарха. Аж до ІХ ст. Нубія була могутньою, що арабам не вдавалося підкорити її, а цар Нубії вважався покровителем Александрії. Найпопулярнішим у нубійців був єпископ Пахорасу Іоанн, який помер у 1006 р. Всі наступні єпископи Нубії називали себе в офіційній титулатурі його унями (пор.: "пресвітер Іоанн", що дивно, не іменується патріархом чи єпископом). Саме у часі хрестових походів, коли європейці вважали, що їм назустріч, у спину ісламу, вдарить могутнє військо "пресвітера Іоанна", у 1171 р. нубійська армія знову вторглася у Єгипет і захопила Асуан. Брат ворога хрестоносців курда Саладина (Салах-ад-Дина) за наказом арабського халіфа розгромив нубійську армію і вторгся у територію супротивника, та згодом араби змушені були на століття відмовитися від боротьби з Нубією. Тільки в 1323 р. панування християнських царів Нубії закінчилося, але царство Алоа протрималося до 1504 р.

Саме в часі хрестових походів через вірменських (а вірменська Кілікія з її могутнім флотом на Середземномор'ї виступала союзником хрестоносців) та єгипетських купців - монофізитів учні єпископа Іоанна і могли укласти угоду з християнським Заходом про спільну боротьбу з ворогом Христа - ісламом. Оскільки Вірменія та вірменська Кілікія розташовані на сході.

Але підтвердження нашій версії знаходимо саме у свідченні путівника монахів - домініканців для подорожі в Ефіопію: у місті Шауа (Шоа) "...живе священник Іоанн ... Священник Іоанн зимою править на своєму троні в Хаамері, літом же живе і править в Шауа. Цей володар носить ім'я Давид. Він володарює над 13 царями " . Також за словами вищезгаданої "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) цар - священник Іоанн володарює в Грасіоні, столиці царства Ардеселіб ("Слуга хреста"). Він - патріарх Нубії та Ефіопії. Також домініканський монах Іордан в 1321 р. писав з Індії (!) про ефіопського негуса як про того, "quem vos vocatis presbiterum Johannem"(кого ви вважаєте священником Іоанном) . Аналогічно папа Євгеній ІУ ще в 1439 р. у спеціальному посланні іменував ефіопського імператора "превітером Іоанном" (Presbytero Johanni imperatori Aethiopum)" .

Віктор Смірнов

в традиції тамплієрів

Філософ-традиціоналіст Юліус Евола в роботі "Містерія Грааля" цілком зв'язує весь принцип Грааля з "Полюсом світу", "Царем Світу", а також з героями й образами Данте. Ю. Евола пише: "... Данте пророкує прихід того, що покладе кінець цієї подвійної узурпації. Veltro, "Гонча", на підставі еквівалентності символів... тотожно Dux, "Вождю", "Божому Посланнику", що "покарає похіть Гіганта і його блудниці". Це багатоплановий образ месника і реставратора, образ "Володаря Всесвыту"... Зайво нагадувати, що помста "Гіганту і блудниці" повинна стати покарою за безвинно знищений Орден тамплієрів. Що стосується самого "Божого Посланника, про якого навіть зірки пророкують, що він помститься за загибель Ордена, то не випадково Ю. Евола ототожнює його з Veltro, таємничим персонажем першої частини "Божественної Комедії", що з'являється також на "небі Венери". В усіх випадках Veltro зв'язується з ідеєю помсти римськый курії. На "небі Венери" звучать слова:

І Фельтро зросить ще сльозою

Гріх мерзотного пастиря настільки чорний,

Що в Мальту не вступали за такого.

А в першій пісні "Божественної Комедії" Данте, характеризуючи "Вождя Світу", використовує таємничий вислі: "Tra feltro e feltro", що навіть самі стародавні коментатори не могли витлумачити однозначно. Щоб зрозуміти, що таке "фельтро" і хто такий Фельтро, прийдеться звернутися до історії тамплієрів.

Звичайний переклад слова feltro (чи veltro) - "повсть". Це слово мало пряме відношення до одягу лицарів Храму. З часів появи Ордена скрізь згадувалося, що плащі тамплієрів - "кошлаті", "ворсисті" (velus) . Однак пізніше, коли було дозволене носіння плащів з оксамиту (velorus) , це стало настільки популярною грою слів, що відбилося навіть у французькому "Словнику костюма" Кишера. Тобто застосовуючи вислови "між повстю і повстю державною" до прийдешнього "Царю Світу", Данте натякає на його прямий зв'язок з Орденом Храму...(с.28)

Людина, іменована в сказаннях про Грааль "сір Галаад" , нащадок Христа і Давида, разюче відповідає "схованому Месії" іудейської традиції. Вважається, що Месія Ізраїлю породжений уже під час руйнування Храму (і тексти про Грааль "прив'язують" народження героя саме до цього моменту історії, до 70 р. від Р.Х.), але, нікому не відомий, знаходитися прихованим. Заради гріхів свого народу він приречений на вичікування, що може протривати дуже довго - поки Ізраїль не зробить покаяння і не зробиться гідним порятунку... Іудейські джерела оповідають, що місцем приховання Месії є Рим - як столиця самих запеклих ворогів Ізраїлю...(с.29)

Ми знаємо, що тамплієри були покровителями іудеям і контактували із суфіями ("одягнуті у повсть"! - прим.ред.), із шиїтами і ісмаїлітами. Виконавши місію волхвів і знайшовши ... нащадка древнього сакрального роду, кров'ю зв'язаного з Христом, лицарі Ордена Храму могли розробити ... ідеологему Ангелічного "Царя Світу" в особі сіра Галаада. Ось ще в пророка Иеремии сказано: "... говорить Господь Будинку Пануючого Іудейського: Галаад ти в Мене..." (Иер. 22:6)...(с.30).

Переклала з російської Оксана-Марія Головерса

Степан Процюк

Початок монархії

 Нещодавно я із сім'єю відвідав Галич. Занепад? Відродження? Стагнація? У будь-якому випадку (той, хто хоче побачити, побачить) на вуличках цього райцентру ще клигає аура потьмянілої князівської величі. Ми пішли до Княжої гори, що могла би бути чудовою туристичною "фішкою" Галича. Уламки князівської (себто королівської) твердині. Уламки української монархії...

Дивлячись на пам'ятник королю Данилу на відреставрованій центральній частині містечка, обіч Дністра, я подумав, що це місце могло би бути ідеальним для реальних чи уявних зустрічей тих, для кого монархія - не політичне, а етичне та романтичне поняття.

Не олігархократія, охлократія чи геронтократія, як зазвичай у нас буває. Не монократія і не псевдодемократія. Адже монархія - це стан душі.

І коли мій старший син Антон, втомившись називати короля Данила "Галицьким", нарік йоо "Бурштинським" (Бурштин - місто поряд з Галичем, де збудовано електростанцію і велике водосховище, - прим.ред.), то я не квапився його виправляти. Адже устами дитини, як відомо, часто промовляє істина. Бо король Данило є не лише галицьким чи бурштинським. Але й івано-франківським (чи станіславівським), і львівським,і харківським, і київським. Данило є українським королем. Принаймні був.

А моя приватна монархія - це справедлива соціальна ієрархічність, відсутність варварського нігілізму, стабільність і відлагодженість. Це не конче сумнівний спадкоємець на українському троні, не конче сяїво пурпурової мантії чи монаршого скіпетра. Це не обов'язково принци й королевичі, монарші послання чи полюванння і навіть не розкішні бакенбарди Франца Йосипа. Це - не диктатура, не монархія як державний устрій. Це - світло нашого серця, у справжності якого ми стовідсотково впевнені, як упевнені у кожноденному сході і заході сонця.

Ця монархія розпочинається із спокою мудреця і усмішки монаха-схимника. Із голодування на майдані Незалежності на початку дев'яностих уже минулого - о, Боже! - століття. Із віри у можливість особистої свободи.

Світло наших сердець давно би зруйнувало національне зло, але цього світла катастрофічно не вистачає. То ж починаймо його кожноденний пошук! А колись усі просвітлені з'їдуться до древнього Галича, щоб поклонитися не стільки пам'ятнику, скільки пам'яті короля Данила.

Юрій Топчій

(ВГО "Трон")

Імперія українського серця

Українці завжди вірили в те, що вони велика нація. Гадали, як тільки здобудемо незалежність - наша прихована велич стане очевидною для всіх. Та сьогодні нічим не здивуєш. Посеред загальної кризи пануючих ідей, все, що колись було значущим, стрімко втратило вартість. У радикально зміненому світі ми не маємо пристойного місця і відчуваємо зневагу до себе. І справа не в нашій бідності. Адже безліч багатих країн лишаються статистами чужого свята. І навіть могутня зброя не рятує від принижень та погроз.

Поклик зневіреного серця нав'язує людству нові правила і жахає світ відсутністю компромісу.

Бога не проведеш. Життя, позбавлене високого служіння, неодмінно призводить до втрати власної гідності.

Сьогодні наша держава разом з іншими змушена плазувати у багні. Абсолютній більшості з нас соромно і нецікаво жити. Кого ми любимо? Заради чого прокидаємось вранці, чим пишаємось і чого прагнемо?

Невже нас приваблює радість голандської корови, яка має вгодований вигляд і комп'ютер на шиї? Чим керуються молоді, вродливі, завзяті українці, проклинаючи один одного з високих трибун? Яке задоволення мають мільйонери в розмовах про "споживчий кошик" убогої людини? І коритом якої глибини можна втішити націю суцільних романтиків? Хіба про це ідеться в наших одвічних піснях?

Кажуть - в нас немає національної ідеї. І мабуть що так. Бандура, гопак та вареники тут ні до чого.

Національна ідея - це марення серця, за котре не соромно вмерти. Довгий час думка про незалежність кликала українців на шлях самозречення. Життя мало сенс не тільки для героїв. Навіть слабкий і звироднілий українець таємно поїдаючи козацький куліш, відчував себе причетним до великого і значущого.

Нарешті омріяне прийшло. І невже тільки заради того, щоб лаяти ближнього рідною мовою та шукати правди у бухгалтерських книжках?

Навряд чи! Україна - Земля Апостольських церков, де тілом і кров'ю Царя Всесвіту рятуються від загальної здичавілості людства. Наша відмінність - у нашому серці. Декларація власного духовного вибору - історична місія української нації.

На відміну від політико - економічної Імперії монополярного світу, Україна може створити духовно політичну Імперію новітніх часів. Для цього нам не потрібні чужі території та надмірні зусилля.

Простою конституційною реформою ми здатні перетворити Україну в парламентсько - монархічну державу в статусі християнської Імперії. Згідно з діючими міжнародними нормами Голова Імператорського та Королівського Дому Габсбургів, Титулярний Король Галичини та Лодомерії і Герцог Буковини Отто Габсбург та його нащадки - єдині можливі легітимні претенденти на Престол всієї Соборної України. Як відомо, Імперії утворюються в результаті об'єднання окремих титулярних територій під єдиною Короною. Інтронізація Отто Габсбурга призведе до автоматичного об'єднання існуючих титулярних територій в межах України і перетворить нашу державу на міжнародно визнану монархію з Імперським статусом.

Враховуючи величезний моральний авторитет династії Габсбургів Українська Імперія вже з перших днів свого існування матиме серйозний вплив на Європейську спільноту.

Для справжнього християнина відновлення верховної влади миропомазаного монарха -є важливою складовою у справі вічного спасіння. Все, що відбувається під покровительством миропомазаної особи, омивається від гріха її особистою відповідальністю перед Богом. Недаремно, Апостольські церкви вважають монархічний державний устрій благодатним. Життя, присвячене Богу, Королю та Вітчизні, має духовну мету і наповнює кожен день буття глибоким змістом. Український Імператор стане консолідуючою силою для нашої політичної еліти. Негативні пристрасті вщухнуть, зміцніє національна свідомість. Майже всі сучасні монархічні держави мають репутацію еталонних демократій і подають яскравий приклад стабільності і процвітання.

Зовсім недавно українці не могли повірити, що будуть жити у власній соборній державі. Серед нас не було пророків. Немає їх і зараз. Тому не варто думати, що благодатна, квітуча Українська Імперія це щось нереальне. Адже знайшлося триста студентів, здатних покласти своє життя на вівтар української державності у бою під Крутами. То невже в нас не буде триста депутатів, здатних ворухнути одним пальцем на користь національної величі.

Сьогодні активно пропонується зміна держаного устрою на парламентсько-президентську форму правління. Законопроект майже не відрізняється від іспанської Конституції, де верховна влада належить Королю. Можна сказати, що пропозиція Президента Кучми - це політичне та правове підґрунтя для створення Української парламентсько-монархічної держави.

Життя все одно потребує сенсу. Яка нам користь від банальної республіки з ніяким Президентом, якщо можна мати за тією самою Конституцією поважну Імперію з неабияким Імператором. Господь не раз давав українцям шанс якісно змінити власну долю. Та нам завжди чогось бракувало... Тепер вже нічого не треба - ніяких жертв, окрім здорового глузду. Вся історія українського народу - це сон замріяних янголів. Принади матеріального світу ніколи не лежали в центрі наших поривань. Нація тонкого почуття не вміє підкорювати всесвіт кредитною карткою та курячим стегном.

Єгипетські піраміди, грецька філософія, римська армія, германський прагматизм, британський флот, Китайська Стіна - стоять у довгому переліку людських досягнень, які неможливо забути. Черга тепер за нами. Імперія українського серця може змінити уяву людства про своє призначення. Бог, Імператор, Вітчизна - три складові високого служіння сформують в Україні нові морально-етичні норми. Світ потребує яскравого духовного прикладу і нам ніщо не заважає стати його джерелом.

 (http://www.gallart.narod.ru/kordis.html)

Олег Гуцуляк

Нереалізована імперія

Наші опоненти з просвітницько-маргінальних "націонал-демократичних" структур виголошують: "Не треба нам ніякої імперії! Живімо тихо у власній самостійницькій дірці і може так обережемося від десятого валу експансіоністських потуг Заходу і Сходу. Лишіться тих Міхновських та Донцових, поспіваймо краще разом "Ми - українці"…

Проти схожих "просвітянських" постулатів боролися націоналісти й інших слов'янських етносів. Ще в ХІХ сторіччі.

Словенський національний ідеолог Матія Маяр (1809-1892) таким маргіналам гнівно кинув в обличчя: "Ви нас звинувачуєте в тому, що ми - сепаратисти, хочемо відокремитися від Імперії (мається на увазі Австрійська імперія в 1848 році, в якій йшлося про об'єднання з Прусією, а території, населені слов"янами та угорцями, були б об"єднані в незалежну від Австро-Пруської імперії Угорську державу, - О.Г.). МІЖ ТИМ МИ, вірні слов'яни, зберегли імперію… Ви нас звинувачували у русофільстві, що ми хочемо під владу росіян. Тож давайте розберемося ! Ми, слов'яни, говоримо: якби Австрійської монархії ще не було, ми б заснували її знову. Ви ж хотіли Імперію роздробити, частину угорцям, мов іуди, продати, другу частину - прикріпити і прикувати до Об'єднаної Німеччини, котрої і до сьогодні на всьому вільному світі не знайдеш".

В іншій своїй праці М. Маяр писав: "Наша імперія повинна бути самостійною, незалежною…Імперія повинна бути заснована заново. Ми , всі слов'яни нашої Імперії, повинні виступити перед нашим урядом… нашої держави тільки як один - єдиний народ".

25 березня 1848 року в Загребі було проголошено слов'янську Імперію - Королівство Далмації, Хорватії та Славонії, в яке увійшли вісім слов'янських народів: словенці, далматино-хорвато-славонці, серби, чехи, моравани, словаки, поляки і русини та було обрано королем (баном) Йосипа Елачича Бужинського (1801 - 1859). 13-15 травня 1848 р. в місті Сремскі Карловці загальносербська Скупщина проголосила: "Сербський народ … призначив і обрав … Йосифа Раячича, архієпископа і митрополита, сербським патріархом… Стефана Шупликанця, полковника Огулинського полку, сербським воєводою…" Визнавався політичний союз Сербської Воєводини з Королівством Хорватії, Славонії та Далмації.

Але реального приєднання словаків, русинів, чехів до Королівства та Союзної Воєводини не відбулося. Група уповноважених, що складалася зі словацьких просвітян - Л. Штур, Й. Гурбан, М. Годжі, Я. Францісці, Ш. Даскнер - поспішила виступити від імені словацького народу про визнання Угорщини своєю вітчизною та закликала до обрання загальноугорського сейму братських народів.

2 червня 1848 року в Празі налякані угорською загрозою слов'янофіли організовують з'їзд слов'ян, скликаний чехом В. Ганкою, словаком Л. Штуром і поляком В. Гжибовським, до яких приєдналися чех П. Шафарик, від поляків і русинів К. Лібельт, від сербів П. Стаматович. Вони виступили з вимогою утворення Слов?янської автономії в Австрії, а Маніфестом до з?їзду європейських націй просили скликати загальноєвропейський конгрес для вирішення долі слов'ян, демонструючи цим світові неспроможність самих слов'ян у боротьбі за права.

Пристрасті в Австрійській імперії між угорцями та слов'янами тривали двадцятиріччя. Тільки в 1868 році було конституйовано, що Сполучені з Трансільванією Королівство Угорщина та Королівство Далмація, Хорватія та Славонія утворюють єдине ціле і король коронувався єдиною короною та єдиним актом коронування.

Віталій Портніков

Король як символ національного примирення: Просто іспанці

Під час однієї з поїздок до Іспанії колеги порадили мені з’їзди

ти подивитися на меморіал у Долині полеглих, де похований диктатор Франсиско Франко. Меморіал міг би справити враження хіба що на ревних шанувальників соціалістичного реалізму — будь-яка диктатура, як відомо, тяжіє до масштабності. Але відмінністю Долини полеглих від наших поховань героїв війни є те, що поруч із Франко покояться ті, хто бився з обох сторін — як прихильники республіканської Іспанії, так і їхні непримиренні противники, що воювали на боці франкістських військ. Попри те, що після громадянської війни іспанське суспільство виглядало роз’єднаним і розійшлося по різні боки барикад, попри те, що переможці і переможені жагуче ненавиділи одне одного, на кінець правління Франко в суспільстві дозріло розуміння того, що без цього загальнонаціонального примирення суспільство розвиватися не зможе.

Важко сказати, чи розумів це диктатор. В останні роки життя він переймався збереженням власного режиму, але чітко усвідомлював, що без нього цей режим не зможе вже існувати у своєму первозданному вигляді. Франко зовсім не був прихильником відновлення монархії і вже тим більше не був шанувальником спадкоємця іспанського престолу Хуана Барселонського — батька нинішнього короля. Але принаймні він вирішив створити видимість того, що противники республіканців воювали за відновлення монархічної форми правління, яка існувала до проголошення республіки. Це не було щирим ставленням до історії: в лавах франкістів воювали насамперед не «за» монархію, а «проти» республіки, і монархісти ніколи не становили найзначнішу силу в рядах антиреспубліканської армії. Проте після краху режимів Гітлера і Муссоліні і маргіналізації вкрай правих у самій Іспанії особливого вибору у Франко не було. Він провів референдум про відновлення монархії, водночас проголосивши себе довічним главою держави. Втім спадкоємцем Франко мав стати король. Проте диктатор відкидав навіть думку про те, що успадковувати його повинен був ненадійний дон Хуан. Заради збереження монархії спадкоємець престолу був змушений погодитися з переїздом до Іспанії свого сина Хуана Карлоса, втім, проголошеного спадкоємцем престолу лише через два десятиліття після угоди Франко і дона Хуана і за шість років до смерті Франко.

Чи вірив диктатор у те, що молодий престолонаслідник стане надійним спадкоємцем засад франкізму? Принаймні він міг тішити себе думкою, що принц, вихований в Іспанії, надійніший, ніж його батько. Крім того, Хуан Карлос не давав щонайменшого приводу запідозрити себе в нелояльності. У його жилах текла кров Бурбонів, які вміли роками чекати влади в усвідомленому мовчанні. Навряд чи франкісти в момент смерті диктатора вважали, що король Хуан Карлос I похитне основи режиму.

Проте вже через півроку після смерті Франко король призначив прем’єр-міністром Адольфа Суареса, представника помірного крила франкістської партії. Суарес зовсім не був революціонером, проте саме він здійснив політичні реформи, що втілилися у відповідному законі, у перших від часів громадянської війни демократичних виборах, амністії, у розпуску правлячої (і єдиної) партії Національний рух і дозволі багатопартійності. У 1978 році — від часу смерті Франко минуло всього три роки — прийнято демократичну конституцію.

З точки зору законодавства Іспанія стала звичайною європейською країною. Коли 1981 року група військових спробувала вчинити переворот і повернути країну до франкізму, вона зустріла жорсткий опір з боку короля і нерозуміння в суспільстві. Франкізм помер. Іспанія ожила. Але при цьому необхідно враховувати, що реформи Суареса передбачали не зведення рахунків між постарілими переможцями і переможеними, не покарання тих, хто брав активну участь у побудові і функціонуванні франкістської держави, а усвідомлення суспільством важливості національного єднання. Не відторгнення одних за рахунок інших, а включення в політичне життя тих, хто був штучно з неї виключений після громадянської війни. До Іспанії поверталися політемігранти, що опинялися на одній парламентській лавці зі своїми недавніми ворогами з франкістської номенклатури. Але основною відмітною ознакою цього періоду було те, що всі ці люди почували себе державними діячами нової Іспанії. Пригадаймо хоча б те, що першим послом цієї нової Іспанії до Москви був направлений один із стовпів франкістського режиму маркіз Хуан Антоніо Самаранч, колишній міністр спорту і молоді, ще в 1966 році делегований Франко в МОК і обраний президентом Міжнародного олімпійського комітету вже на завершенні часу Суареса.

Після Суареса, який створив і очолив центристську партію, прем’єр-міністром країни став соціаліст Феліпе Гонсалес — представник партії, що була основною силою в республіканських урядах. А от спадкоємець Гонсалеса і нинішнього голови Європейського Союзу Хуан Марія Аснар очолює партію, історія якої пов’язана з історією колишньої основної і єдиної партії країни. Але ця партія пройшла шляхом серйозної еволюції від авторитарної сили до респектабельної правої партії, яка виявилася куди привабливішою альтернативою соціалістам, ніж центристи, що залишили політичну сцену...

Примирення іспанського суспільства справді відбулося. Громадян країни об’єднало бажання побудувати розквітаюче, сучасне суспільство, наздогнати Європу, від якої Іспанія франкістських часів безнадійно відставала. Не варто, втім, забувати про те, що і сам Франко в останні десятиліття свого правління почав розуміти, що без економічних перетворень його режим повалиться. Постфранкістська влада, проте, була переконана в тому, що економічні перетворення мають супроводжуватися політичними змінами. І в цьому розумінні зійшлися іспанці різної історичної долі, різноманітних переконань — від комуністів до монархістів, від дітей тих, хто воював на стороні Франко, до дітей тих, хто рятувався від його армії...

Король, який виявився здатним стати символом національного єднання, продемонстрував суспільству можливість толерантного ставлення з боку монарха — добровільно відмовляючись від багатьох владних повноважень на користь парламенту й уряду, він сповна використовував владу проти тих, хто хотів йому ці повноваження «повернути» під час військового перевороту...

Політичні лідери перших років після смерті Франко виявилися здатними до спільної творчої роботи — і це попри те, що до країни повернулося чимало політемігрантів, які провели за кордоном довгі десятиліття (пригадаймо хоча б про повернення голови Компартії Іспанії Долорес Ібаррурі). Любов до Іспанії виявилася сильнішою за прагнення реваншу — у цьому випадку це не пустопорожнє слово, а щоденна політична практика.

Через чверть сторіччя після смерті Франсиско Франко ми вже навряд чи відрізнимо Іспанію від сусідніх країн Європи. Але так було не завжди. Досить подивитися старі іспанські фільми, почитати пресу і книги тих років, аби побачити, як разюче відрізнялася тодішня Іспанія від Франції або Італії. В одному із своїх фільмів Альмодовар просто «впустив колір» у новий час, залишивши рокам франкізму чорно-білу плівку... І нині єдиним спогадом про останнє трагічне національне розмежування залишається Долина полеглих, де знайшли вічний спочинок учасники громадянської війни. Не переможці і не переможені. Просто іспанці.

(http://www.zn.kiev.ua/ie/show/387/34313/ )

Наталія Литвин

Традиція і Реставрація

Останній прямий спадкоємець королів бурбонської династії у Франції - граф Шамбор - не мав дітей. За Люцернською угодою, укладеною між основними монархічними угрупуваннями у листопаді 1871 р., права на французький престол після смерті графа Шамбора (а помер він у 1880 р.) переходили до представника молодшої династичної гілки капетінгської династії. З 1880 р. главою королівського дому Франції став внук короля Луї-Філіпа, тобто представник династії Орлеанів. Але вже тоді не всі монархісти погоджувалися із цим.

У роки П'ятої Республіки біільшість прихильників бурбонського трону об'єднані довкола Всезагальної Асоціації Легитимістів Франції, котра була заснована в одну з річниць страти 38-річного короля Людовіка (Луї) ХУІ - 21 січня 1957 р. В завдання Асоціації входить агітація на користь представника іспанської гілки Бурбонів герцога Анжуйського і Сеговійського, сина короля Іспанії Альфонса ХІІІ. Після смерті герцога Анжуйського в 1975 р. одна частина легитиміської асоціації злучилася довкола його старшого сина Луї-Альфонса, герцога Бурбонського, одруженого на внучці іспанського каудільо Франсіско Франко. Інша частина легитимістів продовжує підтримувати представника італійських Бурбонів - принца Франсуа-Ксав'є Бурбона Пармського. Третя група французьких легітимістів, так звані наундорфісти, об'єднані в "Коло Людовіка ХУІІ", підтримують Луї, герцога Нормандського, нащадка врятованого сина Людовіка ХУІ і Марії-Антуанети, котрий переховувався у Нідерландах під прізвищем Наундорф.

Як правило, легітимісти мають абсолютну підтримку у Вандеї та видають бюлетень "Легітимність".

Число прихильників відродження бонапартизму теж невелике. Рух бонапартистів представлений корсиканським "Центральним бонапартиським комітетом", а також товариством "Наполеонівська пам'ять". Бонапартисти видають газету "Знамено", групуються довкола Луї, принца Наполеона. Головними темами бонапартиської пропаганди є "вождизм", культ збройних сил, що забезпечує велич нації та порядок.

Проте більш багаточисельним є рух орлеаністів. Вірні Люцернській угоді, ці монархісти об'єднані довкола Анрі (Генріха), графа Паризького - далекого нащадка королів Генріха ІУ і Луї-Філіпа. Саме на нього робила ставку в 30-х рр. ХХ ст. "Аксьон франсез" Шарля Морраса. Саме прихильники останнього після заборони заснували "Центр політичної та соціальної документації" з друкованим органом "Національні документи". У червні 1947 р. зусиллями монархіста Ж. Кальзана цей бюлетень був перетворений у журнал "Обличчя Франції" ("Aspects de la France"). Вперше з підзаголовком "Щотижневик Французької Дії" журнал вийшов 14 липня 1950 р., а в 1955 р. Асоціація друзів "Аспе де ля Франс" була перетворена на організацію "Національна Реставрація: Центр роялістської пропаганди та Французької Дії" ("La Restauration Nationale. Centre de propagande royaliste et d'Action francaise"). До 1980 р. генеральним секретарем "Національної Реставрації" був П. Жюель, а після нього - Г. Стейнбах. Асоціативними членами "Національної Реставрації" є Інститут Національної Дії, Інститут Жака Бенвіля, Товариства друзів Ш. Морраса і Ж. де Местра, комітети "Вандейська пам'ять" і "Біла гвоздика" тощо. В 1981 р. у "Національну Реставрацію" влилося п'ять регіональних самостійних Союзів роялістів.

Національна Реставрація володіє мережею провінційних, студентських та жіночих філіалів. Кожне літо влаштовуються двотижневі молодіжні збори, названі на честь засновника ліги "Королівського юнацтва" Максима Реаль дель Сарта. Іншими формами діяльності Національної Реставрації є традиційні травневі марші в день пам'яті Жанни д'Арк, січневі меси за упокій душі Людовіка ХУІ, різного роду доброчинні заходи, збори та мітинги, пропагуючі монархічні ідеали, поширення журналів "Аспе де ля Франс" та "Зошити Французької Дії".

Головні принципи, під котрими підписується кожний член "Національної Реставрації", сформульовані наступним чином:

1) без ПОЛІТИЧНОГО ПОРЯДКУ для людей, які живуть у суспільстві, неможливі ні безпека, ні щастя, ні честь,

2) тільки НАЦІЯ являє собою достатньо широку людську спільність, для того, щоб дозволити людям у їх історичному зусиллі поліпшити мораль, домогтися законів та інших здобутків гуманної цивілізації,

3) РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ РЕЖИМ приховує у собі смертельну небезпеку для Франції,

4) тільки реставрація ТРАДИЦІЙНОЇ МОНАРХІЇ може врятувати країну

(Le combat royaliste: Principes fondamentaux // Aspects de la France. - 1981. - N 1714. - P. 8)

Крім "Національної Реставрації" право орлеаністів підтримує "Нова Французька Дія", заснована в 1971 р. політологом - прогресистом Б. Ренувеном (B. Renouvin).

Всі традиціоналісти шанують вчення Шарля Морраса про "інтегральний націоналізм". Моррас пояснював, що подібно до того, як інтеграл представляє суму всіх величин алгебраїчної функції, так саме монархія задовільняє і відповідає всім потребам французької нації.

Багато традиціоналістів декларує: "Ми - реакція на зло! Ми - реакціонери, і пишаємося цим!", "Ми - контрреволюціонери!"

Рояліст П. Пюжо (P. Pujo) настоює, що у Франції монархія ніколи не була деспотичною. Вона забезпечувала незалежність влади від змовницьких політичних сил та різних лоббістських груп. Вона дозволяла королю уважно слідкувати за великими починаннями національного масштабу та здійснювати роль арбітра між приватними та колективними інтересами. В очах монархістів епоха абсолютної монархії відповідала епосі Великої Свободи. Коли ж свобода була зведена в ранг абстракції, вона стала безумом - Революцією - та матір'ю злочинців.

На думку директора Інсституту Французької Дії М. Фроменту (M. Fromentoux) Франція виявилася жертвою змови протестантів - гугенотів Лаффема і Мончерстейна, шотландця Лоу, масона Вольтера та женевців Неккера і Руссо. Саме останній, Жан-Жак Руссо опублікував "Суспільний договір" - працю, глибоко ворожу традиційно монархічній Франції. Виборчі урни Республіки стали "скриньками Пандори", а режим республіканців перетворився в Нового Сатурна - Демос - який пожирає своїх дітей.

Еталонами національного героїзму вважаються "нормандська героїня" Шарлота Корде, вбивця Марата, великі шуани Кадудаль, Мерсьє і Фротте, письменник Рівароль, швейцарські солдати, які захищали королівську резиденцію під час подій 10 серпня 1792 р., зраджений лейтенант особистої охорони королеви Казотт, барон де Кастельно, монархістка Ема де Куані та інші. 99 учасників вандейського послання, які продемонстрували велич вірності Богові та королю, були беатифіковані як святі (їх мощі, що зберігаються в капличці Аврильї біля Анжеру визнані чудодійними). В 1981 р. в місті Больйєсюр-Лайон відкрито пам'ятник Невідомому Вандейцю, паризький Монетний двір чеканив пам'ятну медаль на честь вандейця Шаретта.

Ігор Карівець
(МЛ „Бриколяж — Львів”)

ПРО ЗНАТЬ

Походження знаті. Первісно словом „знак” позначували родовитого аристократа, сильного духом, на якому лежало знамення Бога. Звідси походить слово „знать”, яким окреслювали вищу суспільну верству, вибраних Богом взагалі. На знаті лежить знак, значення якого визначається через їхнє знання (гнозис) Божих законів.

Божі закони створені верховним Богом праукраїнців Сварогом. Сварог створює світ Праві. Світ Праві — це світ Правди, Справедливості і Праведності. Знамення Бога на знатних — це їхнє відання, їхнє знання законів світу Праві, тобто світу Правди, Справедливості і Праведності. Але це знання не теоретичне, не спекулятивне, не словесне, а таке, що знаходить виявлення у явному, видимому, світі. Всіх, хто не жив в явному, видимому, світі, за Божими законами, тобто не чинив справедливо і по-правді, називали не-знать.

Отже, у язичницькому суспільстві були дві широкі верстви — знать і не-знать. Пізніше знать перетворюється на панство. Слово „пан” санскритського походження і означає пастуха, сторожа (gopas). Людина із знатною, панською, душею оберігає Божі закони, живучи за ними (порівняймо цей висновок з висновком М. Гайдеґера, який каже, що людина — це пастух, сторож, буття, а буття, вже не за гайдерівським тлумаченням, а за нашим, являє собою світ Правди, Справедливості й Праведності). Буття людини знатної, панської, пов’язане з дотриманням Божих законів.

Пізніше слово „пан” змінює своє значення, а саме: в XIV-XV ст. З цього часу пан — це службова особа, призначена королем або князем для управління замком, це поміщик, урядовець, державний чиновник.

Первісно якість душі визначалася її знанням Божих законів. Така відаюча душа є знатною, шляхетною, панською, бо усвідомлює абсолютне значення трансцендентності, яке проявляється через Божі закони. Життя панської душі веде до богатства, тобто до радості, внутрішнього миру і злагоди із самим собою. Це дарунок Бога знатним, бо вони знають Бога і Бог знає їх. Падіння знаті стало причиною переходу до реалістичного сприйняття світу людиною і незадоволеності собою. Світ зведено людиною до одного світу, в основі якого лежать метафізичні, тобто „надфізичні”, „надприродні”, сутності, що конституюють його. Для знатної душі існує інший світ, пов’язаний з явним. Знать, без сумніву, володіє не реалістичним світоглядом, а міто-поетичним; знать — не-реалістична, в той час як не-знать — реалістична.

Знатність Ісуса Христа. Коли народився Ісус Христос, то Його народження вітали знатні царі-волхви, які прийшли вклонитися Йому з далеких країн. Це означає, що подібне притягує подібне: знатна душа притягує знатну і, навпаки, не-знатна притягує не-знатну. Душа Ісуса Христа знатна, відаюча Бога і, тому, Бог знає її. Фарисеї, церковники, не-знатні, тому вони вирішують знищити Ісуса Христа руками натовпу, бо він являє собою загрозу для них; вони можуть втратити владу. Знатні наділені владою: „І коли Ісус закінчив промовляти, дивувався простий люд з Його вчення, бо навчав їх, як Той, хто має владу, а не як їхні книжники та фарисеї” [Матвія 7:27, 28]. Знатним не потрібно захоплювати її. Незнатний ненаділений владою, тому йому треба її захопити, боротися за неї. Знатний спокійний внутрішньо, у нього відсутнє будь-яке бажання підкоряти інших, володіти ними, гнобити їх, переконувати, навертати. Це відношення до влади знатного і не-знатного, породжене знанням і незнаням Божих законів, у Ніцше описане явищем волі до влади. Воля до влади не є виявом знатності. Навпаки, волею до влади наділені ті, хто зневажає Бога, Його закони. Волю до влади мають ті, на кому немає знамення Бога, бо воля до влади виникає на основі заперечення Бога, Його законів, а це — нігілізм. Ніщо не стримує незнатних. Вони нігілісти, безбожники. Їх стає багато і тому називають себе „більшовиками”. Владу захоплюють незнатні, бо час знатних минув. Ісуса Христа вбили незнатні, ті, хто очолював державні й церковні структури.

Закони Божі — не догми. Їх не можна насаджувати ззовні. Практика насаджування догм — це практика більшовиків. Більшовики керуються волею до влади, а тому нігілізм є їхньою ідеологією, хоча вони можуть прикриватися іконами, гуманістичними гаслами в ім’я „світлого майбутнього”, „раю небесного” тощо. Це знав Ісус Христос і тому казав: „Не кожен, хто каже: Господи, Господи! — увійде до Царства Божого… Я ніколи не знав вас! Відійдіть від мене ви, що чините беззаконня” [Матвія 7: 21-23 ].

Коротка історія падіння знаті. Історію падіння знаті добре дослідив Ф. Ніцше („Генеалогія моралі”) та його послідовники, в тому числі й український ніцшеанець Дм. Донцов („Дух нашої давнини”). Знатні були щасливими, бо не мали потребу штучно конструювати власне щастя. Вони були повними сил, а відтак, і неминуче людьми справи. Знатні вміли не відокремлювати справу від щастя, справа для них була щастям. Незнатні заздрили чорную заздрістю знатним і, зрештою, повстають проти них. Це було повстання рабів, які змінили шкалу цінностей. Високу незалежну духовність, великий розум, незнатні сприймають як небезпеку. Натомість пристосовницьке, нівеляційне мислення і пересічність пристрастей заслоговують тепер на звання моральних і на пошану. Незнатні досягають успіхів лише в тому, що потребує хитрості, брехні, пристосуванства. Незнатні стають банкірами, торговцями (спекулянтами). Але торгівля — це проституція духа, як висловився Ф. Ніцше. Найбільшою цінністю незнатних є ринок, на якому можна все продати і все купити. Саме із більшовиків походять олігархи. А в основі кожної олігархії лежить тиранічна хіть. Незнатні досягають влади за допомогою грошей, за допомогою підкупів. Крім грошей, в них більше нічого немає. Вони нікчемні внутрішньо, вихолощені духовно. Те, що незнатні називають „духовністю”, є комедіанством. Незнатні мають церкви, школи, театри, університети, але в цих закладах панує пародія на справжню релігію, на справжнє мистецтво і на справжню освіту. Незнатні хизуються науково-технічним проґресом. Але цей „проґрес” до добра не веде. Ми дуже добре бачимо наслідки такого проґресу, тобто ті ґлобальні проблеми, які були породжені ним. Незнатні не знаю, що роблять. Дію, яка закорінена в законах Божих, будемо називати не-діянням Будь-яка дія, котра порушує гармонію між людиною і природою, людиною і людиною, а це може бути і слово, і думка, є діянням, а все, що сприяє гармонії називається недіянням. Гармонія встановлена між протилежностями і творчість полягає в тому, щоб недіяннями сприяти їй. Лише людина недіяння може бути знатною, панською. Справа знатних полягає в тому, щоб жити в гармонії із самими собою, з іншими, з природою. Справа — це заняття знатних, яке походить зі світу Правди, Справедливості і Праведности. Справою знатні засвідчують своє знання Божих законів. У знатних немає розриву між теорією (знаннням) і практикою (життям), тому вони не вміють хитрувати, обманювати і заробляти гроші різноманітним шахрайством. Незнатний може вкрасти, обманути ближнього свого, а потім піти до церкви на сповідь і все йому буде прощено. Розмежування між теорією і практикою, знанням і вмінням, було фатальним.

Демократія, лібералізм, ринок, ґлобалізація, християнство, права людини, соціалізм, комунізм та інші ідеології — це винаходити незнатних, які допомогли їм утвердитися у світі. Сьогодні ми маємо владу незнатних. Але вони неспроможні на будь-які гармонійні вчинки, бо всередині вони нікчемні і забуті Богом. Вони принесуть ще багато нещасть людям, які від них залежні. Тому ті, хто відчуває, що вони не із незнатними, повинні, за словами Ернста Юнґера, вибирати шлях „через ліс”, вузьку дорогу і не мати нічого спільного з ними. Це своєрідна „партизанська війна”. Тому приходиться самому протистояти незнатним на всіх рівнях.

Але є Бриколяж, який був задуманий як міст, що поєднає людей, які наважилися кинути виклик незнатним. Завдяки йому можна об’єднати зусилля і заявити про свою незгоду з тим, що витворяють люди далекі від знатності не лише у всьому світі, а й в Україні також.

(Сайт "Бриколаж" - www.lab.org.ua)

Олег Гуцуляк

Таємниця святого Войцеха

Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка ("чехиня"), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.

В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім'я Вячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім'я Меркурій). У "Повісті временних літ" повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став "самовластцем Рустей земли". Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського "самовластця" . Вячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя Вячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 - 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став "самовластцем". Він був представником династії Пржемисловичів - сином чеського князя Вратислава (905 - 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян - гілки полабських лютичів). Молодшим братом Вячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті "доброго короля" Вячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як - перенесення його мощей (932 р.) - католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії Вячеслав І (1230 - 23.9. 1253) і Вячеслав ІІ (1278 - 21.6. 1305), король Угорщини Вячеслав ІІІ (1301 - 1304) , а також Вячеслав ІУ, король Чехії (1363 - 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 - 1419).

За заповітом Ярослава Мудрого Вячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер - м. Ніжин).

Вячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого , який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був Вячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.

Іншим смоленським князем на ім'я Вячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 - 1132 та 1134 - 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 - 1134 та 1142 - князем ереяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. - великим князем київським. В 1050 р. - після блукань руською землею - отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. - співправителем князя Ростислава Мстиславича.

Під скороченою формою імені - Вячко - відомі в літописній традиції Вячеслав Святославич, який на 1167 р. княжив у якомусь уділі Полоцької землі, можливо, у Вітебську, та Вячеслав Борисович , син полоцького князя Бориса Давидовича, внук смоленського князя Давида Ростиславича. Вячко Борисович прославився звитяжною боротьбою з тевтонськими військами на середній течії Західної Двіни. Новгородські бояри найняли його на княжіння у місто Юр'їв (тепер - Тарту), обороняючи який він загинув у 1224 р.

Вражає, що брат Вячеслава Борисовича Володимир Борисович мав друге, хрестильне ім'я, але не православне - Войцех. Про нього згадує тільки В. Н. Татіщев на основі незбереженого літопису під 1217 р.

З усього перерахованого чітко проступає те, що носії імені Вячеслав прив'язуються до територій від Києва на північний захід - північ - північний схід (Волинь, Туров, Полоцьк, Вишгород, Смоленськ), що, вірогідно, перебуває з якоюсь певною традицією претендування саме на ці землі і наречення майбутніх претендентів саме іменем Вячеслав (Вишеслав).

Чи не через ці землі проходило, йдучи "від ляхів" , засновуючи форпости, плем'я на чолі з легендарним Вятком (< *Vetislavъ), відоме як вятичі?

О.С. Стрижак, досліджуючи етнонім "вятичі", звернув увагу на те, що в басейні р. Березини басейну Верхньої Наддніпрянщини наявна ріка В'яча, що з лівого боку вливається до р. Свіслочі. До правого ж боку в ту ж таки Свіслоч впадає р. Ратомка . Це напрошує паралель з етнонімом "радимичі", що в літописній традиції тісно пов'язується з вятичами: легендарні генеалогічні герої Радим та Вятко спільно ивели свої роди "від ляхів" (напевно, не походячи від предків поляків, а залишаючи свою прабатьківщину під натиском останніх). А отже, "… можливо, надійніше відбиває рух в'ятичів (і радимичів) гідронімія Верхньої Наддніпрянщини" , що, з іншого боку, доповнює наше співставлення антропоніму Вячеслав з територією на північ від Києва, особливо північний захід та північний схід Верхньої Наддніпрянщини.

Досліджуючи етнонім "вятичі", дослідник О.С. Стрижак зазначає: "…первісно на місці -я … було -ен- , яке перетворилося в е носове (*e), а те вже в -я. Якщо відновити у слові "в'ятичі" оте старе -ен-, то дістанемо щось на зразок вентич (*ventitjь). А чи реальне таке наше відтворення? Гадаємо, що воно принаймні можливе. На Вінничині є одне село з цікавою назвою, яку ще ніхто детально не вивчав. Мова йде про с. Вендичани, поблизу якого протікає р. Вендичанка - права притока Немії в басейні Дністра на південний захід від … Жмеринки. Так от у назві цих двох географічних об'єктів (річки і поселення) можна відмітити компонент Вендич - , що й у відновленій нами праформі вентич-. Вони відрізняються лише звуками t i d , але, як відомо, і вінди (венеди) мали варіант венти (венети). Вендичани - це слово тієї ж конструкції, що й поляни, деревляни, сіверяни та ін. Воно утворене від основи вендич, яке врешті зводиться до венд. Вендич - це, можливо, один з представників вендичів - племінного відгалуження вендів. Не виключено, що подільські с. Вендичани і р. Вендичанка - своєрідне свідчення про вен(е)дів Причорноморя, згадуваних ще в ІУ ст." та "… оселі їх біля 360 р. подані вже на римській карті - подорожнику Касторія між гирлами Дніпра і Дунаю. Археологи з венедами пов'язують так звану венедську, або пшеворську культуру, названу так від м. Пшеворська в басейні р. Сяну. Ця культура склалася ще в ІІ - І ст. до нашої ери. З часом венеди жили на просторі між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип'яті і Дністра. Ще далі на схід від них виникає споріднена зарубинецька культура. Культура венедів - слов'ян перебувала у тісних зв'язках з культурою кельтів (! - О.Г.) , які в той час належали до найпередовіших європейських племен … Венедськими називали гори Карпати, Венедським - Боденське озеро, Венедською - ріку Дунай … Багато було спроб пояснити цю назву. Її ув'язували і з давньопівнічнонімецьким vand - вода (тоді вен(е)ди - це жителі вод, моря), і з німецьким Wanderer - мандрівник й навіть Weiden - пастух. Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів - вінідів, вентів - венедів пов'язують із кельтським vindos - світлий (ірланд. ban - "білий" > слов. "пан", - О.Г.) …" . Саме кельти поширили дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція, Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела, Віндоглотія, Віндолана, Віндоиіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо .

Крім того, як на нас, натиск вятичів та радимичів із заходу змусив знятися з насиджених місць предків новгородських словен, чому є наукові факти: "… північноруський мовний тип проник на північ у Приільмення з верхів'їв Дніпра, Західної Двіни… Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу, предки новгородських словен, йшли з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро - Двінської зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень, Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу. Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією. Новгородські словене йшли на Волхов … Починаючи з УІІІ ст., з початком активних слов'яно - скандинавських зв'язків на базі мови словен виникає північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси Поволхов'я… До приходу носіїв північноруського наріччя на територію Пскова Псков слов'янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі полабських слов'ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики" .

Звідси стає зрозуміла причина більш ніж 500-літньої ворожнечі нащадків словен та вятичів. Останні витіснили словен з їхньої прабатьківщини та колонізували землі на схід від перших, а після повного винищення Московським царством місцевого північноруського населення Поволхов'я заселили їхні "хати та хороми". Звідси також стає зрозумілою відсутність у літописах, переважно проновгородської орієнтації, згадок про язичницьку вятицьку "королівську" традицію, пов'язану з антропонімом Вячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех). Можливо, що Вячеслав - це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу "національного" героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися героі Круглого Столу , і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як "своєрідності" ("нації") під іменем "венеди" (> "вятичі"), тобто Вячеславові.

Якщо з історичним кельто - бритським королем Артуром (УІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця У - початку ІУ ст. до н.е. , то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів Вячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів< кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.) .

Також венетів (енетів, генетів, enetoi) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:

Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,

Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.

Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на ці рядки зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ , а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет , "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили Енетику, тобто Адріатичну Венетію . Підтверджують даний факт і виявлені В.В. Івановим зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов .

Але надзвичайно цікавим є власне вождь пафлагонців з Генетики Пілемен . Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIS.BILGA.MES "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.mis, хетт. GIS.GIM.MAS , що у греків набуло вигляду polys "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців - енетів могло набути pylais та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" - "більше" (праслов. *vetj, сербохорв. Већи, польск. wieej "більший, великий").

Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у У пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Проте легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну. І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" концентрувалася у верховному правителі: "…Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"…" . В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.

Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1 - 3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою ( тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт ).

У грецькій міфологічній історіографії Антенор бува одним з троянських вождів, який схиляв до угоди з ахейцями і навіть зрадив Трою, за що переможці дарували йому життя. Його жоною була жриця Афіни Теано, дочка фракійського царя Кіссея, що робить логічним переселення енетів на чолі з Антенором до Фракії. Синами вождя енетів були Главк ("Блакитний") та Гелікаон ("Вербовий") (Аполлодор, "Бібліотека", У 21; Павзаній, "Опис Еллади", Х 26: 8). З іменем першого сина перегукується латин. venetus "блакитний", venetum "синява" , а також з назвою партії veneti ("блакитні") у римських цирково - гладіаторських іграх.Також сином Антенора та Теано був Акамант ("Невтомний"), вождь дарданців у Троянській війні, який загинув від руки Меріона, крітського лучника.

Коли в Італію прибуває Еней, венети, за Вергілієм, на чолі зі своїм царем Купавоном, сином Кікна ("Лебедем") стають його союзниками . Кікн начебто був сином бога Аполлона та німфи Фірії (Тірії, Гірії).

Батько Діомеда Тідей - це ніхто інший як кельтський генеалогічний предок Діт . Купавон же явно символізує протослов'ян - він близький міфічному Купалі, чужому як грецькому, так і тірренському (етруському) середовищу, але побутуючому у іллірійців та пізніше у слов'ян .

Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від слова, що є північноанатолійського походження іншомовним словом у старогрецькій мові - ganos "блиск, краса, слава", "волога", відомого також латинянам як honos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме - з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії : hun- "великий". З причини того, що на ранній стадії розвитку для всіх мов характерне значне нерозчленування понять , В.П. Кобичев, вказуючи на нерозчленованість у старогрецькій мові понять "мова" і "народ", виявляє таку ж нерозчленованість у слов'янській лексемі "слово": "…Дійсно, у сербохорватській мові слово поряд з іншими має значення "річ, буква", а дієслово словити - "носитися слухові". У чеській мові похідні від лексеми слово дієслова sluti, slovu, sluyu рівнозначні нашим дієсловам "слити, називатися, бути відомим". У словнику російської мови С.І. Ожегова слово пояснено як "речь, способность говорить…" … Додавши до основи слов суфікс прикметника ен або енин , у повній відповідності із граматикою слов'янських мов отримуємо словен (пізніше словенин, словянин) - дослівно "мовлячий, розуміючий (дану мову)" .

У зв'язку з північноанатолійським "генети" - "славяни" (пор.: дв.-інд. sravah "слово" і sravas "слава") теж виявляє аналогічну нерозчленованість: хатт. hu- "говорити" (пор.: заг.-єніс. qaG "слово" > кетт. qa', заг.-тібето-бірм. ка- "слово", "річ", шумер. ка "рот", "слово") , що запозичене індоєвропейцями: *ghu- "звучати" > *gu- ( де ou // u) (наприклад, ст.-слов. говоръ "шум" > "звуки мови"; дв.-інд. ghuka "сова"; ст.-грец. goos "плач"; нім.діал. gauzen "тявкати", польск. gwar "шум", "говір") та *guou "те, що видає звук" > "бик" (ірл. go, латськ. guovs, вірм. kov, латин. bos, bovis, сербохорв. говедо, укр. говядина) тощо.

Спершу германці переклали етнонім венетів (генетів, енетів) буквально як "ставани" (Stayanoi): заг.-герм. steon-o "голос", гот. stibna, дв.-англ. stefn, stemn, дв.-сакс. stemna, stemma, дв.-верх.-нім. stimna, stimma "голос(ні)", але згдом відмовилися від цього терміну, для того, щоб передати "мовну гру" у нерозчленованість , переклавши "венети" - "словени", "слав'яни", "скотарі - номади" фактами своєї мови як "роси" (росомони; дв.-ісл. hros "слава", дв.-верх.-нім. hrod, hruod "слава" та нім. das Ross , голл. het Ros "кінь"), що наштовхує на згадку про дв.-інд. "го-вінда" - "пастух" (букв. "поводир корів") - епітет бога Вішну. Це знаходить підтвердження в тому, що у венетів Апенін існував, за Страбоном, особливий культ коня, якого у жертву приносили божественному герою Діомедові (див.: ). Аналогічний обряд існував, за Тацітом, у германців, що, на думку С. Зоговича, свідчить про співпадіння даної міфологеми у всіх індоєвропейців .

Проте Діомед є власне ворогом троянської коаліції, а отже - і венетів - пафлагонців, але тут переважає мотив викрадення Діомедом коней у Реса ("мова, мовлення, річ"), фракійського володаря, та те, що Діомед став засновником ряду міст у Італії (в Апулії). Проте існувало уявлення і про фракійського царя Діомеда, який теж володів кіньми і які відібрав у нього Геракл на прохання Еврістея. До того ж родовід першого Діомеда чітко виводиться від предка Антенора, як ми знаємо, вождя пафлагонців - енетів.

Можливо, що енети (-генети) представляли собою скотарський етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами , та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх, яка в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів - протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї. До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називаи "місіями", musai (фракійці Анатолії, відповідно, називали себе фрігійцями або бригами) , від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія. До анатолійської Місії як складова частина входила й область Трої - Троада та племена іллірійців - дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими інші іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців - япіги, мессапи - населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобаланських мов. М. Грушевський зазначав: "…Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили. Що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською" .

Земля анатолійських енетів була розташована на правобережжі ріки Галіс, що в ті часи називалася Marasanta- (сучасна р. Кизил - Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош). Вважаєься, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс - брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини? ). Х. Коте припускав, що агатірси тільки у культурному стосунку були близькі фріго - фракійцям, а генетично - споріднені зі своїми східними сусідами - сколотами (скіфами).

Проте більш вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів - "говіндів" рушила не на північний захід, у Адріатику, а на північний схід, у Північне Причорномор'я. Адже Тіт Лівій (І 1: 1 - 3) зазначав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети - "говінди" степів України - це т.зв. скіфи - "георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІУ, 18, 19, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarga - "розводячі худобу" або "шануючі худобу" , тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки.

Чи не є їхніми нащадками "гуцули" < *GoUhVaR- (де "г" < g, "ц" < kv < hv, "л" < r) ? Щоправда, мешкали георгої на Лівобережжі Дніпра на північ від країни "Гілея" ("Лісиста"). Але вже правобережні елліни Гіпанісу (Бугу) називали георгоїв борисфенітами. Можливо, що це імя означає не стільки місце замешкання по Дніпру (Борисфену, Бористену), а певну приналежність скіфів - георгоїв до торговищ на Борисфені, адже Геродот одразу ж після повідомлення про назву георгоїв борисфенітами зазначає, що греків Гіпанісу (Побужжя) іменують ольвіополітами, тобто причетними до полісу Ольвія.

Також Х. Коте зіставив агатірсів із авхатами (aga / aucha + tai) та скіфами - аротерами ("орачами"?). Начебто останній етнонім (aroteres) - це зіпсута греками Північного Причорномор'я назва агатірсів даної місцевості, та що цілком вірогідно, що у комплекс причин цієї помилки в історіографії входив побут самих агатірсів, схожий на побут наступних ногайців - орачів, які, будучи кочівниками, зоравши поля і засіявши злаки, відкочовували слідом за худобою, щоб повернуися назад, коли зійде урожай . На думку Х. Коте, етнонім агатірси означає "великі вовкодави", хоча можливе й тлумачення О.М. Трубачова як "прагнучі яскравого (металу); жадаючі золота" (маючи на увазі священні золоті генеалогічні реліквії, про що оповідав Геродот у генеалогічній легенді скіфів).

На нашу думку, можна припустити й наступні тлумачення: 1) від урумського (діал. грецьк. Пн. Причорномор'я) "ягъя" - "берег", тобто агатірси - жителі побережжя Тіраса (Дністра); 2) дв.-верх.-нім. iga "тис" , тобто жителі басейну рік Тиса та Тірас; 3) санскр. aga - "нерухомі", тобто "осілі на берегах Тіраса". Компонент "ага-" ми зустрічаємо у назві Дністра "Агалінг" у Пентінгерових таблицях, але пояснюємо його на основі старо-грецької мови: hagos "вождь" + lygks (lynx) "рись" або lygos "вербова віть" (Агіолігос, hagiolygos = "Святовіт"?).

У зв'язку з останнім цікавим для нас є свідчення Ібн-Фадлана: "… І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Це наштовхує згадати свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говоряь про знатність, священність. Крім того, агатірси фарбували у синій (pelios) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *soer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "копоть"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. varenah "фарн", осетин.дігор. xoarun "розфарбовувати", xoaren "колір", дв.-іран. *hvara; латин. sordes"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. melas , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин. mulleus "червонуватий"; герм. *mel-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. mela "знаки", дв.-ісл. mal "прикмета", дв.-англ.mal, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. mal "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр , до якої в давнину входили всі землероби (пор.: брахмани- білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (sudrakarsaka , де karsaka - "землероб") . Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими". Єдиний порятунок останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині" - агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "… з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. pythmen "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes ), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"…" ; а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. veti "переслідує", дв.-англ. woean "бродить", woedl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький" , санскр. cudra "шудра, людина з найнижчої касти , створена зі стоп Пуруші").

Таким чином, ми розглянули антропонім давньоруських князів Вячеслав (Вишеслав, Вятко, Войцех), проаналізувавши його семантично-генеалогічні витоки з часу формування праслов'янських уявлень про героя-тотема з іменем *Vent-.

Владимир Карпец

Родословие Кощея Безсмертного

 К сказкам нашим мы привыкли и считаем их обычно «пережитками язычества», к которым даже и недавно ставшие таковыми «новоязычники» относятся не очень серьёзно. Но если язычество, по крайней мере, в привычном смысле этого слова, то есть поклонение рукотворным идолам, не столь уж древне и традиционно, и, быть может, хронологически даже совпадает с распространением христианства, то не можем ли мы взглянуть на сказки, хотя бы на некоторые, в обратной перспективе, как на некие следы событий, связанных с участниками евангельского благовестия, в «языческом»» сознании? Но тогда все они обретают для нас абсолютно неожиданный, более того, актуальный смысл, оборачиваются не в прошлое, а в будущее.

«Смерть моя — в яйце, яйцо — в утке, утка — в зайце, заяц в железном сундуке сидит, сундук на крепкий замок закрыт и закопан под самым большим дубом на острове Буяне, посреди моря-океяна», — рассказывает в одной из основных редакций знаменитой нашей сказки Кощей Марье Моревне, упорно не желающей быть ему женою. Повествование это, влагаемое в уста зелёного старика, освобождённого Иваном Царевичем из огня в железном котле, указывает на его совечность земному, тварному миру, на его первоматериальность. «На Буяне острове, — писал А. Н. Афанасьев, — сосредотачивались все творческие силы природы, как в вечно полном и неисчерпаемом источнике. Он лежал на океане, матери всех морей, из которого вышла земля. Буян потому и остров, что находится среди беспредельного океана. Как и когда создался Буян-остров, предания молчат». (А. Афанасьев. Происхождение мифа. Статьи по фольклору, этнографии и мифологии. Изд-во «Индрик», М., 1996, с. 24).

Между прочим, на этом вневременном острове действительно, как в сказке о Кощее, растёт «дуб мокрецкий», который «ни наг, ни одет», то есть и засохший, и живой, с отпрысками, не развившийся, а ветры из «тутошнего», проявленно-тварного мира, приносят под этот дуб семена, зародыши, остающиеся «от суровости нечистой силы мороза — для новой жизни» (там же, с. 24 и 28). Что это за семена на острове — не «всякой ли твари по паре», взятые Ноем в спасительный ковчег — тоже остров? Но что же тогда есть смерть Кощеева? Яйцо — это семя, бросаемое в землю, которую средневековые химические философы называли и красною глиной, и торфом, и «чернью чернее чёрной черни» (nigro nigrius nigrum). Онтологически земля эта тождественна воде, точнее, это и есть сама вода, но только единосущная земле и предшествующая библейскому «разделению вод». Но во всех вариантах сказки Кощей именуется «царём», а в некоторых редакциях это царь, владеющий золотом: «там царь Кощей над златом чахнет»... Французский исследователь XIX столетия Фабр д` Оливе в своей уникальнейшей книге «Восстановленный Гебраический Язык» указывает на то, что слово malach, melech, moloch (царь) с изменением огласовки начинает обозначать «божественную эманацию», «вечную сущность», «эон», или даже «ангела»» (Fabre d`Olivet. La Langue Hebraique Restitue. Lausanne, 1985. р. 19-20).

Естественно, равносущна и обратная инверсия, не от царя к ангелу, но от ангела к царю. Само же слово эон имеет двойной смысл: с одной стороны — это исторический цикл, с другой — «вечное время» или «неподвижное движение», то есть состояние «между» временем и вечностью, в котором, согласно православным представлениям, пребывают как ангелы, так и души в ожидании Суда, Кризиса, только уже не водного, а огненного. Эонически неподвижным пребывает и «остров Буян» с его «мокрецким дубом», то есть райским древом, раздваивающимся на древо жизни и древо ведения только уже в раздвоенном сознании раздвоившегося (на мужа и жену) человека. Там, под этим ещё единым древом покоится и яйцо, в котором «смерть Кощеева», а следовательно, и его рождение, и, между прочим, и его родословие: яйцо — утка — заяц — сундук = замок, то есть яйцо — птица — зверь — замок. Тот же самый Фабр д`Оливе рассказывает, что гебраическое корнесловие «рая на востоке» тождественно «неразмыкаемой оболочке» или «чреву беременной» (ibid. р.75). Но кто же тогда этот самый зелёный старик из котла, об истоках которого «предания молчат»?

Обратимся к истории уже русской. Предок Дома Романовых, а точнее, давшего России Романовых рода Кошкиных-Захарьиных-Юрьевых, носил имя Фёдора Кошки. Кошъ (кошь) — корзина, короб, а с другой стороны — жребий, судьба. Изображения корзины, короба с рыбой и бутылью красного вина (короб также и рыба и корабль) часто встречаются в римских катакомбах, а в средневековой Европе так изображалась святая Грааль — Чаша с Кровью Христовой. А у кельтов та же самая чаша — это котёл, наполненный то жертвенной пищей, то огнём. Между прочим, у героя нашей сказки где-то в соседнем царстве есть «брат Кош», к которому Кощей Бессмертный ездит «на крестины». С другой стороны, на средневековом русском языке кощей — тот, кто ведает лошадьми в дружине князя, кто ведёт запасную лошадь для князя (Словарь русского языка XI-ХII вв. М., «Наука», 1980, с. 398). Но Фёдор Кошка — сын знаменитого Андрея Кобылы, родоначальника не только Романовых, но и Колычевых, Мотовиловых, Шереметевых… А ведь «исполнение имени» совершилось с поразительной точностью: после брака Иоанна Грозного с Анастасией Романовной Захарьиной-Юрьевой родовая линия последней прямо становится «запасным родом», а в 1613 году восходит на престол как вторая, «вместо» Рюриковичей династия Московского царства. Почему? Вспомним, что именно Андрей Кобыла, приехав в Москву из Великого Новгорода, устраивает династический брак Симеона Ивановича Гордого с тверской княжной Марией Александровной, тем самым замиряя два враждующих княжества. Подобными же делами занимается и сын его Федор Кошка в Золотой Орде. Но быть брачно-династическим стряпчим в те времена могло только лицо той же, если не более высокой крови, нежели жених и невеста. Но так оно и было! Мы знаем, что Андрей Кобыла — бежавший от Тевтонского ордена на Русь и принявший Православие потомок литовско-прусского (=русского) царя-жреца Вейдевута, посвящённый также и в ведение своих прямых предков, близкого к (если не тождественного) друидическому.

Итак, «русский Мерлин»? А почему нет? В те времена Русская Церковь, строившаяся не только греками, но и варягами, связанными с кельто-ирландским духовенством, также долгое время отвергавшим диктат Рима, ещё не пережила новгородско-московского разделения XV века, не была «подморожена» (по выражению К. Леонтьева) беспощадною, «авраамической» правотою Стоглава. Интересно, что британский исследователь Роберт Грейвс упоминает в связи с кельто-ирландскими королевскими преданиями Caer Vediwid — «замок совершеннейших» и Caer Vandwy, — «замок высочайшего» (см. Robert Graves. The White Goddess. New York, 1958. р. 103). Но так ли далеко от «совершеннейшего»» и «высочайшего» до «бессмертного»? Здесь есть над чем подумать. Замечательно, что сам Вейдевут (имя которого часто писали как Ведивит или Вендивит, почти как у Грейвса!), живший, по преданиям, в III веке по Р.Х., приносил жертвы под сохранявшимся до середины XIX века вечнозелёным (цвет Кощея!) дубом на равнине Романове или Ромово при слиянии рек Дубиссы и Невяжи. (см. в т.ч. Сборник материалов по истории предков царя Михаила Феодоровича Романова. Изд. Костромской губернской учёной архивной комиссии. Ч. 1.СП6., с. 52). Итак, «зелёный старик», сказочный Кощей Бессмертный — предок русских царей? Или, по крайней мере, их «метапредок»? Не более и не менее.

Более. Сказка наша раскрывает иные пласты, ещё более загадочные, где христианское предание соприкасается с доязыческим первоначальным. Кроме самого Спасителя, оба они знают только одного истинного царя-священника, «без имени, без родословия»», предшествующего Аврааму и соответственно всей авраамической религиозной ветви, более того, первичного по отношению к ней и к присущему ей морально-социальному и правовому пафосу, создавшему многовековую цивилизацию, как, впрочем, и к идолопоклонству «язычества». Это Мелхиседек. Царь вне цивилизации, вне «смерти и времени»», «царящих на земле»» (Вл. Соловьев). Тот самый истинный царь melekh, эонически пребывающий в мироздании, совечный ему, тот самый, по чину которого, согласно Апостолу Павлу и всей православной традиции, священствует Сам Спаситель.

Фольклористика XIX-ХХ веков разъясняет нам, что Кощей — это зима, а смерть его — торжество новой жизни, юной любви, которую тще ищет Кощей... Что ж, отчасти это верно... Ведь в древности праздник солнца приходился именно на зимнее солнцестояние и именно в этот день, день Sol Invictus постановил святой Константин праздновать Рождество Солнца Правды, Которому поклонились цари-волхвы, цари Востока, цари от царя Мелхиседека, цари «Кощеева посвящения».

Но царство Мелхиседека, в частности, в русской народной книжности, накладывается на царство пресвитера Иоанна, баснословное Беловодье, которое искали калики перехожие, странники, староверы. Но и сам «пресвитер Иоанн» — это тот любимый ученик, который, согласно каноническому евангельскому корпусу, не умрёт до скончания земного века (Ин. 21.22), сам Иоанн Богослов. Если это так, то в этом случае нам известны только очень поздние редакции сказки о Кощее. Но даже из них ясно, что вроде бы убивающий Кощея Иван-царевич это тот же самый Кощей, его другой, друг, а вражда и даже смерть — только иной облик любви. «Любите врази ваша»... Не случайно Кощей бессмертен (a-mors), и перед нами таинственный смысл самозаклания царя-священника по образу предвечной жертвы Сына Божия. Кстати, гниение плоти Кощея, источающей отвратительный запах, сожжение её в огне и превращение в пепел — точное описание стадий «Великого Делания» средневековых философов, в котором Мастер и Камень суть одно. Смерть Кощея оказывается условной, он был и остаётся Бессмертным. Раздвоение же Ивана-Кощея и наделение одной из его половин «отрицательными смыслом вполне естественно, неизбежно и исторически необходимо: цари-жрецы, кроме «благодатного остатка» в лице евангельских трёх царей, вырождались чрез принесение «жертвы кровавой, человеческой». И вот уже внеисторический Иван-царевич из Иоанна Богослова, любимого ученика Христова, исторически неизбежно превращается, помимо своей воли, в воинствующего насадителя «доктрины» Добрыню Малховича (тоже, кстати, «царевича»), но и предшественника Вассиана Топоркова, Малюты Скуратова и Феофана Прокоповича, творцов «концентрационной вселенной», в которой «умное золото» Кощея Бессмертного будет в конце концов заменено материальным золотом, закатной, как бы христианской цивилизации, вселенской пародии.

Но не менее таинственна (таинственна!) и Марья Моревна. Ведь простой перевод её имени означает: Мария Морская. Кто это? Вспомним — равноапостольная Мария Магдалина, просветительница Галлии, согласно «Золотой легенде», своего рода Четье-Минее средневекового Запада, высадилась близ Марселя, в Сен-Мари-де-ла-Мер, и с тех пор в Европе (потаённой, не «среднего европейца» буржуазной Европы!) её считают покровительницей моря, матерью моря (mere de la mer), не только моря моряков, но и «моря философов», Stella Maris. «Иногда рассказывается, что Мария Магдалина была невестой Иоанна Богослова, отвергшего брак с ней из любви к девственности и ради полного служения Христу», — пишет С.С. Аверинцев в Энциклопедии «Мифы народов мира» (М.. 1988, т.П. с. 117). Легенда эта лукава, как и многие из легенд, призраками бродивших по Европе, но она вполне могла дойти и до Руси, бывшей до ордынско-московского перелома, особенно на севере, её частью. Но если это так, то ещё более ясно, что разделение Кощея и Ивана — позднее и мнимое. Как и смерть Кощея. А русское предание гласит, что по морскому пути «на запад солнца» Мария Магдалина побывала в Риме и вручила императору Тиберию яйцо, ставшее в руках кесаря огненно-красным. Кощеево яйцо. Царское яйцо. Свидетельство о Воскресении Царя и Иерея по чину Мелхиседекову.

Недавно был опубликован второй том документов и материалов, посвященных Фёдору Ивановичу Тютчеву, предки которого, кстати, служили при московском дворе вместе с боярами Кобыличами (Захария Тютчев упоминается в летописях как дипломат). Замечателен рассказ знаменитой фрейлины Смирновой о похоронах Николая Первого. На слова её о том, что Царству Русскому приходит конец, Тютчев произнёс одно слово: Мелхиседек.

Олег Гуцуляк

Перша королівська династія Русі - України

Київський князь Ізяслав Ярославович був одружений на Гертруді, сестрі польського короля Казимира. Вигнаний братами з Києва, Ізяслав звернувся до Польщі, куди прибув з "достатком великим". Польський король Болеслав, однак, не тільки не надав родичеві допомоги, але й відібрав більшість багатств, маючи намі скористатися ними у війні з чехами, і вигнав з країни Ізяслава, а з його суперниками - Святославом та Всеволодом - уклав античеський союз.

Ізяслав тоді звернувся по допомогу до германського імператора Генріха ІУ і прибув до нього у Майнц. Суперники Ізяслава встигли надіслати у Німеччину золота, срібла і скарбів стільки, що, як зазначив німецький хроніст, ніхто не пам'ятає, щоб колись таке багатство ввозилося у німецьку державу. Цінності ці для Німеччини були дочасу, бо її казна спорожніла... Ізяслав мусів втікати.

Прийняв ізгоя ворог Генріха ІУ папа Григорій УІІ, але надав аудієнцію не йому особисто, а його синові Ярополкові. Ціною обіцянки визнати главенство Риму, а Русь - леном святого Петра, Ярополк отримує буллу, за якою влада в Києві повинна належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Через три дні після написання цієї булли папа звернувся з посланням до польського короля Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава.

Незабаром Ярополк був вінчаний на королівство Руське папою, про що свідчить і зображення на мініатюрах з Трірського псалтиря. На одній з них зображено апостола Петра з ключами, справа від нього дві фігури - жіноча і чоловіча, в багатих порфірних одежах з коронами на головах. Над чоловічою фігурою руський напис: "Ярополк", а жінка не названа по імені. Біля ніг Петра лежить похилена у мольбі друга жіноча фігура в княжій одежі , з написом : "Мати Ярополка".

На іншій мініатюрі зображений Ісус, який вінчає коронами молоду пару. Так, за чоловічою фігурою стоїть святий Петро, а за жіночою - свята Ірина. Не дивно, адже християнське ім'я Ярополка - Петро, а його дружини - Ірина.

Влітку 1077 р. за допомогою польських військ Ізяслав - Дмитро повернув собі Київ, але в жовтні 1078 р. був убитий в Ніжині (тоді - Нежатина Нива), а владу захопив його брат Всеволод. Руський король Петро - Ярополк став володарювати у Володимир - Волинському та Турові.

ДИНАСТІЯ ЯРОПОЛКА ІЗЯСЛАВИЧА

1)Ярополк - Петро - Гаврило Ізяславич (1075 - 22.11. 1086)

2)Ярослав Ярополчич (1086 - 11.8. 1102)

3)Юрій Ярославович (1102 - ?)

4)Ростислав Юрійович Пінський (?)

5)Михайло Ростиславович Пінський ( - 1247 -)

6)Юрій (Гургій, Гендрус, Арус) Михайлович

7)Вітин Арусович (1283 - 1315)

8)Гедемін Вітинович (1315 - 1329)

9.1)Ольгерд Гедимінович (1329 - 1377)

та

9.2)Іван - Звездивіт Гедимінович Подільський і Чорторийський

10)Олелько Ольгердович Слуцький

Тарас Чухліб

Молдавський трон для запорізького богатиря

Мало хто знає, що наприкінці 1577 року козак Іван на прізвисько Підкова оволодів молдавським троном і змусив говорити про себе правителів багатьох держав, а особливо Речі Посполитої й Туреччини. Народжений на молдавській землі, ще в молодості Іван подався шукати щастя на Запорозьку Січ, де його охрестили Волошенином (у сучасному розумінні — молдаванином чи румуном). Фізично добре розвинений, він хизувався перед своїми товаришами вмінням гнути підкови. Під його єдиним портретом, вміщеним в одному з польських видань початку XVII ст., невідомий художник залишив такий підпис: «Був таким сильним, що не лише ламав підкови, а й таляри, а коли увіткнув таляр у дерев’яну стіну, то його треба було вирубувати. Взявши за заднє колесо, він зупинив повіз, запряжений шестериком коней. Дишель ламав об коліно. Взявши зубами бочечку меду, перекинув її через голову. Взявши в руки волячий ріг, пробив ним ворота». За твердженнями деяких джерел, справжнє прізвище козака було — Вода.

Чому Іван Вода-Волошенин-Підкова після довгих років козакування на Січі вирішив повернутися на історичну батьківщину та ще й зайняти в ній найвищу державну посаду, достовірно невідомо. Деякі літописці запевняють, що на Запорожжя приїхали два молдавських боярини, які й умовили Підкову виступити проти господаря Петра Кульгавого. Підкова зібрав майже 300 охочих іти по «козацький хліб» до Молдавії. Понад те, він навіть спромігся вмовити взяти участь у цій авантюрі козацького отамана Якова Шаха.

Три сотні козаків на чолі з Шахом та Підковою перейшли Дністер, де мали зустрітися із загонами бояр-«опозиціонерів», але замість них раптово прибуло військо господаря Петра. Іван змушений був разом із побратимами повернутися в Україну й чекати сприятливішої нагоди для наступного походу. Оскільки ж молдавські землі перебували під протекторатом турецького султана, через «свавільні» дії українських козаків назрівав міжнародний скандал. Султан звернувся до польського короля Стефана Баторія з вимогою негайно заарештувати винуватців прикордонного інциденту. Виконуючи наказ свого короля, коронний гетьман М.Синявський вислав проти І.Підкови три роти жовнірів. Збурювач міжнародного спокою в цей час із півсотнею козаків перебував на Поділлі, а його соратник Я.Шах подався на Запорожжя. Козацькому ватажку вдалося уникнути погоні коронних підрозділів, і в цьому йому допоміг впливовий польський магнат, брацлавський воєвода Януш Збаразький. Він певний час переховував Підкову і не видавав його посланцям короля.

Перечекавши небезпеку в немирівському замку Збаразького, Підкова повертається до своїх амбітних планів. Цього разу похід на Молдавію був організований набагато краще, ніж попередній. Збільшилася і його військова потуга, з огляду на прихід Шаха з шістьма сотнями запорожців. Більше того, вже перед виступом, який розпочався наприкінці листопада 1577 року, Івана Підкову в присутності всіх козаків, незначної кількості української й польської шляхти та кількох молдавських бояр було проголошено господарем Молдавського князівства. Оволодівши містечком Сороки, «чернь якого прийняла його за пана», Підкова рушив у глиб Молдавії й невдовзі поблизу тогочасної її столиці — міста Ясси — здобув блискавичну перемогу над військом господаря Петра, найбоєздатнішою частиною якого були 500 турків. Сучасники засвідчували, що цю перемогу козаки здобули за допомогою військової хитрості. Побачивши в момент бою дим від запалів ворожих рушниць, вони полягали на землю. Дочекались, коли противник стріляючи підійде ближче, а потому миттєво піднялися і залпом поклали близько 300 вершників. У результаті в молдавсько-турецькому війську виникла паніка, і воно кинулося навтіки.

Підкова зайняв Ясси, і 13 грудня частина місцевого боярства проголосила його господарем (князем). Першим кроком нового господаря стало формування уряду держави, в якому головні посади обіймали соратники козака. Боярин Василь Болтацу став логофетом (першим заступником), козак Чапа отримав посаду маршалка, шляхтич Копицький — баркулаба, якийсь Бурла — молдавського гетьмана, а Стефан — писаря. Запорозькому отаману Шаху новопроголошений господар доручив наглядати за «усім волоським людом». Після цього Підкова наказав звільнити всіх в’язнів. Згодом він надіслав листи сусіднім придунайським володарям — князям Волощини і Трансільванії. Також було надіслано листа до Стамбула, але, очевидно, дорогою його перехопили прихильники переможеного господаря. Підкова почав видавати грамоти монастирям, підтверджуючи їхнє право на володіння землею.

Коли звістка про володарювання козака Підкови в Молдавії дійшла до султана, він наказав сілістрійському паші, а також трансільванському воєводі зібрати якомога чисельніше військо і йти на допомогу поверженому господарю. Знову неподалік Ясс відбулася битва, і вдруге завдяки вмілим діям козаків (яким допомагало молдавське ополчення) Підкова переміг. Розлючений султан Мурад III наказав кинути проти козаків сили всіх союзників Османської імперії, що перебували в цьому регіоні. Підкова разом зі своїми прихильниками вирішив відступити до України.

Екс-господар знову зупиняється у свого доброго знайомого князя Збаразького. Проте королівські посланці переконали останнього, що Підкова здійснив похід до Молдавії без дозволу Стефана Баторія. Очевидно, саме тому князь зумів умовити Підкову й Шаха вирушити до Варшави, буцімто щоб отримати подяку за боротьбу проти турків і розпорядження з приводу ведення подальших дій. Залишивши здобуті військові трофеї Я.Збаразькому та М.Синявському, І.Підкова з кількома козаками добровільно вирушив на зустріч із польським королем. Він, звісно, аж ніяк не очікував, що вже у Львові — східній «столиці» Корони Польської — його буде заарештовано і закуто в кайдани.

У відповідь на жорстку вимогу турецького султана і кримського хана Стефан Баторій (як колишній трансільванський князь, а отже і сателіт Стамбула, у своїй політиці на півдні він був дуже обережним, щоб не наразити на небезпеку батьківщину) відразу ж наказав стратити Підкову. 16 червня 1578 року його вивели на площу Ринок у Львові. Після оголошення вироку козаку надали останнє слово. «...Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро та користь своєї батьківщини, і було в мене єдине бажання — бути їй опорою й захистом проти невірних...», — мовив Підкова до присутніх. При цьому він звернувся до урядовців із проханням не страчувати товаришів, які супроводжували його. Випивши склянку вина, передану вірними побратимами, Підкова попросив їх принести килимок. Ставши на нього навколішки, Іван прочитав молитву й перехрестився. І тільки після цього славному козакові стяли голову.

Підкова був похований у львівській Успенській церкві. Невдовзі козаки з почестями перевезли його останки до Канева й перепоховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою. Власне, страта Івана Підкови й перетворила його на народного героя. Про нього складали численні перекази, думи та пісні.

У 1839 році Тарас Шевченко свій вірш «Іван Підкова» розпочав такими словами:

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати...

До цих слів великого поета залишається додати лише те, що козаки свого часу «панували» не лише в Україні, а, хоча й не дуже вдало, і за її межами.
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/493/46431/

Мирослав Попович

Думки з приводу експозиції реліквій Богдана Хмельницького

Тисячі українських громадян побачили за останні місяці атрибути гетьманської влади та особисті речі Богдана Хмельницького, які потрапили з-за кордону до нас завдяки невтомній діяльності голови фонду «Україна — XXI століття», народного депутата Богдана Губського. Особистий прапор Хмельницького, його булава, шабля, нагай, два кубки, водосвятна чаша, шапка. Помітно понищені часом речі, про призначення і символічний смисл яких ми вже маємо нетверді уявлення. Речі з музеїв і колекцій, які ми сподіваємося побачити поверненими назавжди в наші музеї.

Річ у музеї ми розглядаємо з пошаною, пам’ятаючи, що вона — не просто річ. Вона вирвана з давнього оточення, з контексту забутої минувшини, але цей контекст завжди відчутний. Крім матеріального єства, форми, прикрас, написів, річ — історичне свідоцтво — несе в собі якийсь прихований смисл. Здається, притулиш до неї вухо і почуєш, як у морській раковині, невиразні шуми — відгомони далеких битв, брязкоту шабель, бойових кличів, передсмертних зойків.

Про Україну тих далеких часів польський історик Ян Бистронь сказав чи не найкраще: «Грізний світ! Люди непевні були ані дня, ані години, завше ходили зі зброєю; на Україні будувались тільки укріплення і під охороною жовнірів провадилось господарство, і багато часу минуло, доки шляхтич почав спокійно спати на фільварку і доки без побоювань почали (під кінець XVIII століття) будувати муровані палаци. Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялися, швидше, передсмертної муки, бо жорстоко пан карав збунтованого хлопа і не менш жорстоко мстився хлоп за свою кривду. Але руїни заростали травою, пам’ять про могили минала, і нове життя розквітало на бойовиськах».

То навіщо ворушити минуле, оживляти пам’ять про тяжкі душевні травми, пробуджувати непримиренну ненависть предків? На жаль, життя нас про це не запитує. У польській, єврейській, російській, українській, татарській історичній пам’яті образи того минулого склались дуже по-різному, та й в уявленнях кожного народу, зокрема українців, оцінки невпинно переглядаються. Напередодні 2004 року, коли Україна відзначатиме 350-річчя Переяславської Ради, нелегко узгодити образи двох Богданів — ватажка всенародного повстання й ініціатора Переяславської присяги на вірність московському царю. Принаймні можна сказати, що, переносячись уявою назад через три з половиною століття, — чи, що те ж саме, переносячи на сучасні вулиці і площі українських міст, на поля України XXI століття тодішні криваві побоїща, — ми нічого не збагнемо, а тільки втратимо набуту століттями мудрість.

... Закінчуючи свій роман про ще одну велику Руїну нашої землі, революцію і громадянську війну, Михайло Булгаков писав: «Все мине. Страждання, муки, кров, голод і моровиця. Меч зникне, а от зорі залишаться. ...То чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?» Письменник натякав на знамениту фразу великого Канта: «Дві речі наповнюють душу завжди новим і все сильнішим подивом та святобливістю, чим частіше і довше ми розмірковуємо про них, — це зорі неба наді мною і моральний закон у мені». Кант говорив про вічність у двох її іпостасях — природній (зорі) і людській (моральність). В обох випадках це — «небо наді мною», тому що добро і зло так само вічне, так само «наді мною», як і закони, що розміщують зорі над нами в певному порядку. І, дивлячись на небо, кожен співвідносить себе і свої вчинки з мірками вічності, мірками добра і зла.

Речі, які ми побачили на виставках, організованих Фондом «Україна — XXI століття», говорять більше, ніж про зарослі травою руїни. Вони уподібнюються небу над нами, бо є символами якоїсь горньої, вічної України, що її не торкнулися смерть і печаль, зажерливість і зрада.

Чи не романтична це глупота? Чи можна говорити такі речі в наш час, час торжества науки і техніки? Про яку вічність може йти мова тоді, коли ми розуміємо, що все відносне в цьому швидкоплинному світі, де все тече і все, рішуче все змінюється?

Сучасники тих минулих подій, ті, що вчилися в тодішніх школах, а надто єзуїтських (в якій учився і Богдан Хмельницький), можливо, краще зрозуміли б, про що йдеться. Адже для церкви — як католицької, так і православної, — завжди існувала проблема зла. Як може всеблагий Господь допустити страшні людські страждання, якими сповнене було те жахливе століття? І віки раніші, і пізніші? Тодішнім мудрецям видавалося найпереконливішим пояснення, що спиралося на розрізнення сутності речей та їх існування. Бог, учили схоласти, не відповідає за все те зло, яке опиняється на нашому життєвому шляху. Бог дає речам та істотам тільки існування в цьому світі. А далі все діється відповідно до їх сутності. Бог дав людям життя — кожному у визначений час. А далі все залежить від кожного — згідно з його сутністю, з його волею, з його здатністю розрізняти добро і зло і діяти відповідно до цього.

Можливо, це видається не надто переконливо. Можливо, це ілюзії, взяті з суспільних обставин, із людського життя. Людина справді спочатку має народитися, бути, а потім уже окреслиться її вдача і доля. Життя і справді відділяє від нас умови нашого існування, ніби символічно переселяючи їх на небо. Гетьманські клейноди говорили, що Україна існує. А далі все залежить від нас.

Не беручи до уваги «небесного», символічного значення певних речей та подій, ми не зможемо оцінити минувшини в такий спосіб, щоб ця оцінка не розділяла нас і наших сусідів — нащадків учасників тих кривавих подій нашої спільної історії.

Зважимо на те, що XVII століття було епохою кривавих релігійних війн. У західній Європі вони закінчилися Вестфальським миром саме того 1648 року, коли у нас вибухнула Хмельниччина. Повстання Богдана Хмельницького переросло у війну, яка була водночас релігійною, міжетнічною і громадянською (селянською війною, як і в Німеччині).

Такий сплав пристрастей, де класова ненависть поєднана з етнічними передсудами і освячена релігією, і в західній Європі, і в Україні дав вибух із жахливими наслідками, що відчувалися століттями і не забуті й нині. Вольовий, розумний, освічений, жорстокий і підступний гетьман Богдан-Зиновій був сином свого часу, чого аж ніяк не варто приховувати. Справа нащадків — схилити голови над усіма могилами.

Коли йдеться про політичний вибір, то слід зазначити, що Богдан обрав одну з обговорюваних тоді альтернатив. У першій половині століття, здавалося, реалізувався інший шлях — шлях західницької орієнтації України-Русі, який відстоювали не тільки уніати, а й такий православний діяч, як Петро Могила. Протилежні позиції відстоювали консервативно налаштовані православні ієрархи, як-от Ісайя Копинський, Лубенський владика. Консервативне крило орієнтувалося на Москву. Природно, що симпатії селянської стихії були на боці цих останніх, оскільки великі землевласники — як польські, так і українські («руські») — орієнтувалися на Захід. Катастрофа настала невдовзі після смерті митрополита Петра Могили, і винуватцем, можна сказати, була непримиренна позиція шляхти й Ватикану.

Богдан Хмельницький не просто «пішов під Москву», а здійснив кроки, що видавалися рішенням суверенного володаря. На прапорі, експонованому серед інших атрибутів гетьманської влади, є напис, що розшифровується як «Богдан Хмельницький Гетьман Єго Королівської милості Війська Запорізького». В розпал повстання Богдан-Зиновій визнає королівську зверхність над собою. Інакше й не можна було мислити в ті часи, коли владна харизма уявлялася похідною від богопомазаної монаршої влади. Для Хмельницького повна незалежність була б можливою тільки як встановлення монархії, чому, власне, і служила б спадковість гетьманської влади. Така ситуація склалася в Україні через півтора століття, коли оточення вірного імператриці Катерині гетьмана Кирила Розумовського надумало зробити його посаду спадковою. Це негайно призвело до ліквідації гетьманату, бо наводило на думку про суверенну монархію. Сини Хмельницького були, таким чином, символами можливого перетворення України на незалежну державу. Але, не претендуючи поки формально на богопомазаний суверенітет, гетьман Богдан робив Україну суверенною фактично, міняючи свого зверхника-сюзерена з власної волі і з власної волі йдучи «під руку» Московського володаря.

До речі, саме цій меті — демонстрації власної волі — служила й Переяславська присяга. Ніякої угоди з московським самодержцем гетьман Війська Запорізького укладати не міг, і присяга була задумана ним як хитрий дипломатичний крок. Провівши в Переяславі присягу (незважаючи на відчутний опір старшини та церкви), гетьман почав торгуватися з Москвою про якийсь відповідний крок з російського боку. Врешті подобою такого кроку стала формула «царь повелел, а бояре приговорили», що надавала рішенню про приєднання України до Росії дещо конвенціонального характеру.

Про реальний зміст і реальні наслідки «Переяславської угоди» не варто багато говорити. Без сумнівів, Україна тяжко програла.

Але саме слово «угода», як і вся сукупність суверенних дій Богдана Хмельницького, залишилися свідченнями того, що Україна існує.

А далі все залежить від нас.

Ось чому речі, які ми побачили на виставці, організованій Фондом Губського, не варто розглядати як свідчення часу, вирвані з контексту історії, як побутові предмети, хоч би й предмети військово-політичного побуту. Для нас це взагалі не речі. Місце таких предметів — не просто в музеї, а на «нашому небі», їх символічне значення полягало в тому, що вони створювали новий політичний простір. Ставали координатами, точками відліку, з якими ми співвідносимо себе.

Ювілеї не для того потрібні, щоб ідеалізувати події і персонажів далекої чи недавньої історії. Люди є люди, земні і грішні навіть тоді, коли перетворюються на символи. Та якщо їм вдається зробити чи хоча б задумати щось таке, що виносить їх на небеса віковічних цінностей, — вони неначе виходять із плину історії в позачасся.

Хотілось би, щоб удався замір повернути гетьманські клейноди і особисті речі додому, в Україну, назавжди.

Хотілось би, щоб ми ставилися до них не як до ілюстрацій до підручника історії, а як до сьогоднішніх святинь.

Початок буттю України як держави давним-давно поклали ті люди, від яких лишилися понищені часом речі. Україна існує. Хотілось би, щоб усім її громадянам в ній можна було жити, не шукаючи щастя на чужині.

(http://www.zn.kiev.ua/ie/show/399/35240)

Лариса Стрельська

До життєпису Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного)

Австрійський архікнязь і полковник українських січових стрільців; "блудний син" для своїх кровних батьків і велика надія для поневолених українців; людина з галереї "ідеалістів-романтиків", "фантастів" і професійний військовий діяч; поет-лірик і реальний претендент на булаву гетьмана України; нащадок давньої королівської династії Габсбурґів і послідовний борець за звільнення українського народу з-під ярма Російської імперії. Ці взаємно несполучні, на перший погляд, означення стосуються однієї особи - Вільгельма фон Габсбурґа Льотрингена (Лотаринзького). Ці та інші взаємовиключні характеристики цього діяча, його дій, думок, намірів фігурують в українській і зарубіжній пресі доби визвольних змагань 1917 - 1921 pp., у мемуарній, публіцистичній і науково-історичній літературі пізніших часів. Але в пам'ять українського народу він увійшов (і мусить назавжди залишитись у ній) під ім'ям Василя Вишиваного. Саме так його називали українські січові стрільці за щиру любов до українців і всього українського, зокрема й до вишиваної сорочки, яку носив і під одностроєм австрійського старшини й навіть з'являвся на цісарському дворі у Відні.

Присвятивши себе боротьбі за українську національну справу, він вписав у її драматичний перебіг свої сторінки і зрештою заплатив за відданість обраному шляху найдорожчим - власним життям, яке завершилось у тюремній лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві. Здавалося б, така непересічна постать мала б зайняти помітне місце в анналах нашої історії. Та ба! Загалу в Україні й тепер мало відомо про Василя Вишиваного. Власне, малознаними є правдиві, точні факти з його життя та діяльності. Натомість широко відомі всілякі міфи, що зродилися довкола цієї людини, різні вигадки й домисли про її плани і дії. Йому, зокрема, закидали надмірні амбіції, прагнення дістати в свої руки найвищу владу в Україні, здобути гетьманську булаву (у 1918 p.) і омріяну українськими монархістами королівську корону (у 1921 p.) тощо.

Тим часом біографічна література про В.Габсбурґа-Вишиваного донедавна обмежувалась мемуарами Н.Гірняка1, Р.Новосада2 й окремими сюжетами в спогадах інших військових і політичних діячів національно-державного відродження України (М.Омельяновича-Павленка, В.Петрова, О.Думіна, Є.Онацького, Б.Гнатевича, Л.Цегельського, О.Назарука, Д.Дорошенка, П.Скоропадського, Е.Ляришенка та ін.). Серед перших спроб справді наукового біографічного дослідження про В.Вишиваного вирізняються публікації Ю.Терещенка й Т.Осташко3, а також В.Расевича4. Але ці публікації - лише початок систематизованого, всебічного й об'єктивного вивчення такої яскравої і навіть унікальної постаті в українському національно-визвольному русі, як В.Габсбурґ - Василь Вишиваний. Його життєвий шлях, сповнений багатьох драматичних колізій, високих ідейних поривань і важких душевних потрясінь, який міг би лягти в основу сюжету історичного роману чи телесеріалу, ще чекає нових досліджень та пошуків з використанням усієї сукупності джерел. Серед найцінніших - публіковані тут мемуари цього діяча.

Їх написано в кінці вересня - на початку жовтня 1919 р. в Кам'янці-Подільському, де на той час перебувала Директорія УНР. Автор надав їм форми життєпису, що охоплює основні етапи його життя й діяльності від дитячих років до визволення з румунського полону й повернення в Україну на початку вересня 1919р.

Щира розповідь про дитинство і юність, про виховання в батьківському домі, подорожі по Америці, Азії, Австралії, Європі, про навчання в реальному училищі у Відні (до 1912 р.) і у військовій академії в австрійському місті Вінернайштадті (до 1915 р.) містить відсутні в інших джерелах відомості про світ захоплень (зокрема літературою і поезією), формування й розвиток світогляду цього представника габс-бурзького роду, його суспільно-політичні переконання, про його шлях до українства, до усвідомлення ідеалів української національної справи. З особливим болем переживав він "страшний контраст між багатством свого роду і убожеством народу", який бачив на Галичині. Докладно оповідаючи про свою військову службу на чолі сотні 13-го полку уланів, рекрутованого з українців Золочівщини, участь у бойових діях Першої світової війни, він з неприхованою симпатією і захопленням оцінює високі моральні якості й вояцькі риси українців, називаючи їх "найкращими", "першорядними", "золотими" жовнірами. Єдиною хибою українців вважав їхню "надмірну добродушність". Саме тут, спілкуючись з вояками-галичанами, слухаючи українських пісень, читаючи твори М.Грушевського, Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, В.Стефаника, Г.Хоткевича, він почав ретельно студіювати українську мову.

Мемуари Василя Вишиваного містять також важливий, хоч і побіжно викладений, матеріал для вивчення суспільно-політичних відносин в Австро-Угорській імперії напередодні і після її розпаду, дають змогу "зазирнути" поза лаштунки життя дому Габсбурґів, спостерегти метушню навколо цісарського трону, уявити "у плоті й крові" багатьох політичних осіб, краще зрозуміти ставлення до українського питання, що визначалося їхніми виразно про-польськими позиціями.

Водночас слід зазначити, що в мемуарах чогось промовчано тісні взаємини Василя Вишиваного з багатьма видатними політичними діячами Західної України - Є.Петрушевичем, К.Левицьким, Є.Олесницьким, М.Васильком, митрополитом А.Шептицьким та іншими - у справі вирішення українського питання в Австро-Угорській імперії. Таку саму "скромність" автор виявляє у висвітленні мирних переговорів у Бересті. В них Василь Вишиваний відіграв досить активну ролю. Хоч він не належав до офіційних учасників перемов, але разом з тим наполегливо впливав на керівника австрійської делегації графа О. Черніна у вигідному для України напрямі, зокрема сприяючи укладенню таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною щодо західноукраїнських земель.

Особливу увагу в мемуарах приділено подіям на півдні України з весни 1918 р. Тоді Василь Вишиваний очолив групу австрійської армії, у складі якої перебував патронований ним легіон українських січових стрільців, що від самого свого виникнення (1914 р.) боровся за державність українського народу. Дислокуючись у районі м.Олександрівська (Запоріжжя), на Єлисаветградщині й Херсонщині, січові стрільці діяли всупереч наказам німецького й австрійського військового командування. Вони перешкоджали грабіжницьким "реквізиціям" та каральним операціям проти українського селянства, звільняли ув'язнених, допомагали місцевому населенню в господарських справах, організовували "Просвіти", народні школи, курси українознавства, роздавали книжки і ліки, влаштовували вистави, вечори з українськими піснями й танцями, спортивні змагання тощо. У розташуванні січових стрільців діставали притулок українські повстанські отамани - Зелений, М.Шинкар, Л.Шевченко і навіть Н.Махно - та інші переслідувані німецько-австрійськими військами й гетьманською вартою. Вище австрійське і особливо німецьке командування, а також гетьман П.Скоропадський, занепокоєні діяльністю Василя Вишиваного, зростанням його популярності, докладали всіх зусиль, щоб легіон січових стрільців був розформований, а архікнязь відкликаний зі Східної України. Зрештою легіон передислокували на Буковину.

На жаль, поза мемуарами залишилися відомі з інших джерел (причому найбільш суперечливо трактовані, а то й перекручувані) факти про висування кандидатури Василя Вишиваного на короля України. Безсумнівним у цій історії і, завважимо, вартим окремої розвідки є лише те, що керівники українських соціалістів Одещини й чільні українські військові діячі, зважаючи на велику популярність Василя Вишиваного в Україні, не раз пропонували йому очолити повстання проти гетьмана П.Скоропадського і перебрати владу до своїх рук. Але В.Вишиваний відхиляв ці пропозиції. Мету свого життя він чітко сформулював в останніх словах мемуарів: "...мені хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу".

Директорія УНР надала йому таку можливість, призначавши начальником відділу закордонних зв'язків Головного управління Генерального штабу. Досконале володіння кількома мовами (німецькою, англійською, французькою, італійською та ін.) допомогло Василю Вишиваному активно працювати на цій посаді, надто в контактах з військовими місіями держав Західної Європи. Проте як давній і переконаний супротивник політики Польщі стосовно України (особливо в польсько-українському конфлікті на Галичині) він украй негативно поставився до зініційованої С.Петлюрою Варшавської угоди

(квітень 1920 p.) і пішов у відставку. Виїхавши до Відня, написав гостру анти-польську статтю, оприлюднену в часописі "Neus Wiener Journal" 9 січня 1921 р., в якій засудив союз УНР з Польщею як "ненатуральний"5. Ця публікація призвела до повного й остаточного розриву його з батьком (давнім полонофілом) і з усім домом Габсбурґів, який завжди проводив пропольську політику, матеріально підтримував Польщу в її війні з Україною (1918-1919 pp.).

Стаття викликала й негативну реакцію провідних діячів УНР, що з тривогою спостерігали за зростанням популярності Василя Вишиваного. У той час серед української політичної еліти активізувалися праві, консервативно-монархічні сили, які шукали лідера, реального кандидата на королівський трон у майбутній, визволеній від більшовиків і демократів-соціалістів Україні. Багатьом з цих діячів імпонував В.Габсбурґ-Вишиваний. Передусім ідеться про групу, що того самого 1921 p. заснувала у Відні Українське національне вільно-козацьке товариство, обравши на голову його управи Василя Вишиваного. І хоча сам він у тижневику товариства "Соборна Україна" (19 грудня 1921 p.) однозначно заперечив свої претензії на вищу владу в Україні, закордонну пресу буквально затопила злива неправдивих повідомлень про "акцію" Вишиваного, його особу, погляди, наміри, звинувачень у політичному кар'єризмі тощо. Однак усі ці закиди не мали під собою реальних підстав. Ім'ям архікнязя просто маніпулювали різні політичні сили Австрії, Німеччини, Польщі, а також уенерівська еміграція як своєрідною козирною картою в дипломатичній грі.

Насправді тоді і в пізніші роки Василь Вишиваний активної ролі в політиці не відігравав, хоч і далі виявляв цікавість до українських справ, спілкувався з Є.Чикаленком, В.Липинським, Є.Петрушевичем, В.Андрієвським, П.Скоропадським, Є.Коновальцем та іншими авторитетними діячами української еміграції.

У 1921 p. Василь Вишиваний видав у Відні власну поетичну збірку "Минають дні..." з посвятою українським січовим стрільцям: "Борцям, що впали за волю України". Збірка складається з 23 віршів, у яких, на думку письменника й літературознавця Ю.Хорунжого6, відчувається вплив Т.Шевченка, О.Олеся, Г.Чупринки, С.Черкасенка, а також авторів пісень січових стрільців - Л.Лепкого, Р.Купчинського, М.Гайворонського.

З початком Другої світової війни гітлерівці пропонували Василеві Вишиваному співпрацю, від якої той рішуче відмовився, через що перебував під пильним наглядом гестапо.

26 серпня 1947 p. його заарештували7 у Відні агенти радянської військової контррозвідки і згодом (у грудні) перевезли до Києва. Протягом півроку в МДБ УРСР, у сумнозвісній будівлі на вулиці Во-лодимирській, 33 тривало слідство в його справі. В.Габсбурґ-Вишиваний був звинувачений у зв'язках з ОУН, співробітництві з англійською і французькою розвідками. Постановою особливої наради він мав бути ув'язнений на 25 років8. Однак морально й фізично виснаженому звинувачуваному не довелося почути оголошення цього неправедного вироку: 18 серпня 1948 p. В.Габсбурґ-Вишиваний помер у лікарні тюрми №1 М.Києва з діагнозом "двосторонній кавернозний туберкульоз легень"9.

На момент арешту у Відні Вільгельм Габсбурґ мав двох синів - Піча і Франца. Чи дізналися вони про долю свого батька, реабілітованого тільки 1989р.?10

ПРИМІТКИ

1 Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. - Вінніпег, 1956.
2 Новосад Р. Австрійський архікнязь - український полковник // Історичний календар '98. -К., 1997. - С. 240-241.
3 Терещенко Ю., Осташко Т. Вільгельм Габсбурґ - Василь Вишиваний: з історії життя та діяльності // Студії з архівної справи та документознавства. - К., 1999. - Т. 5. - С. 189-195; Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбурґів. -К., 1999 (автобіографія В.Габсбурґа опублікована в додатках до цієї праці на с. 70 - 91).
4 Расевич В. Політик, що розминувся зі своїм часом // Європейський час. - Львів, 1997. -№ 1. - С. 33-36.
5 Терещенко Ю., Осташко Т. Вільгельм Габсбурґ - Василь Вишиваний: з історії життя та діяльності. - С. 192.
6 Хорунжий Ю. Український полковник з династії Габсбурґів. Див.: http://www.nspu.kiev.ua.
7 ЦДАГО України. - ФП. 66498. - Спр. 148980. -Т. І.-Apк.11.
8 Там само. - Т. 2. - Арк. 256.
9 - Там само - Арк. 261.
10 - Там само - Арк. 264.
11 ЦДАВО України. - Ф.1075. - On. 4. - Спр. 18 а.

Микола Рябчук

Pro et Contra

Нaзвавши збірку своїх статей „Голос із діяспори в Україну” (Las Vegas: Troppe Note Publishing, 1997), Петро Балей недвозначно дав зрозуміти, кому адресує свої тексти й на чию зацікавлену реакцію розраховує. Назва, однак, не виглядає цілком вдалою, — почасти через її відстороненість і дидактичність (щось на кшталт „афонських” послань Івана Вишенського), почасти — через наростання в українському суспільстві ідіосинкразії щодо „повчань” із діаспори і взагалі з-за кордону.

А проте, книга 85-літнього публіциста, постійного автора детройтських „Українських вістей” (генеалогічне пов’язаних з УРДП Івана Багряного) й завзятого прихильника державотворчих концепцій В’ячеслава Липинського, справді заслуговує на увагу читача в Україні. Присвячена збірка найзлободеннішим проблемам сучасного українського націє- і державотворення, які трактуються в доволі цікавий, хоч і не вельми звичний для фахових патріотів спосіб. „Я свідомий, — зізнається в одній зі статей автор, — що, кидаючи ці думки публічно, являюся білим круком в „обществі” свідомих українців...”

Фактично вся книга є прямою та прихованою полемікою „свідомими українцями” — чи то з інтеґрально-націоналістичного,, бандерівсько-оунівського табору, чи то з табору націонал-демократичного, романтично-інтеліґентського, котрий, як вважає Петро Балей, поступово впав у той самий гріх — гріx ексклюзивного, етнокультурного націоналізму та опозиційності щодо посткомуністичної влади. Антитезу всім цим „єресям” автор вбачає у „класократичній” теорії нації українського монархіста-гетьманця Липинського, „Листи до братів-хліборобів” якого цитує часто й охоче: І пам’ятайте, Ви, українські інтеліґенти, що народ україський визволитись може лише тоді, коли він свою голову із пащі московської і польської метрополії вирве. Голова його — це пани. Не тільки сучасні, а всяка верхня — провідна і правляча верства, яку Ви — представники народу — своїми „очима завидющими і руками загрребущими” всякий раз, як починає творитися Держава Українська, назад у Москву та Польщу заганяєте. Верству цю ви мусите до народу притягнути і з народом в одну націю зв’язати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепаратистичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім вашим впливом на народ, піддержите... Щоб могла постати Україна... в українському державницькому таборі мусять об’єднатися кращі й активніші частини всіх місцевих клясів і всіх місцевих „націй”: поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий руський, поляк, українець... Як органічно через свої верхи входила і входить завжди Україна в склад держави метропольної, так само тільки органічно, від верхів вона може від метрополій відділитись...

Для Петра Балея такими „панами”, такою „провідною правлячою верствою” в сьогоднішній Україні є посткомуністична номенклатура, яка, власне, й далі „керує життям та адмініструє інституціями держави й національної продуктивности”:

Вона, поки що, робить це так, як уміє, як навчена тричвертьстоліттями метропольного керівництва з Москви. Переставитись їй з того, що вона знає і вміє робити, на те, чого вона не бачила й не знає і що психологічно чуже їй, це за однорічний період понад людські сили. Але вона знає, що мусить переставитись, бо хоче „самозберегти себе” в Українській Державі. Відтак, стверджує П. Балей, обов’язком усіх патріотів є поборювання цієї „політичної аристократії”, а співпрацею, — „реконсиляція інтеліґентських кадрів радянської школи і націоналістичної у спільній праці над закріпленням молодої української державности”.

Сама по собі ця пропозиція не нова — за часів Кравчука її досить активно обстоювала значна частина націонал-демократів (Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Михайло Горинь), не згідних із надто рішучою, як їм здавалося, опозиційністю Вячеслава Чорновола. Проте, на відміну від патріотів-романтиків П. Балей виявляє більше прагматики й реалізму, відтак пропонує глибше й модерніше розуміння нації як політико-економічної спільноти рівноправних громадян однієї держави, скептично висловлюється щодо т.зв. „українізації” і несподівано толерантно оцінює пропозиції узаконити російську мову як офіційну. Водночас у полеміці з опонентами він припускається власних спрощень і помилок, характерних, зрештою, для деяких авторів в Україні. Саме ця суміш „грішного з праведним” заслуговує на нашу критичну увагу, а ще більше — доволі цікаві, хоч не завжди успішні намагання застосувати концепції Липинського до сучасної ситуації.

Вирішальна роль партноменклатури

Відповідно до цих концепцій, Петро Балей пише про „вирішальну ролю партійної номенклятури в Україні у проголошенні Української Незалежної Держави 24 серпня [1991 року]” й наполягає на переоцінці „значення українського комунізму під жахливим більшовицьким режимом Москви — його суто політичної ролі у відстоюванні своєї республіканської окремішности на протязі 74 років”. Для нього не лише сьогоднішня Україна є юридичним та інституційним продовженням УССР, а й УССР є в певному сенсі продовженням УНР, оскільки перший совєтський уряд виступав не проти „проголошеної універсалом державности України, а тільки як „пролетарський” уряд УРРеспубліки проти „буржуазного” уряду УНРеспубліки”:

В правно-політичному розумінні це була переємність чистої води революційним порядком за усталеним ритуалом марксистської політичної філософії: від „буржуазної” Революції (березень-грудень 1917 р.) до „пролетарської” (соціалістичної) революції в Україні.

Серед українських публіцистів цю тезу чи не першим артикулював Володимир Кулик у статті „Повторення перейденого. Українська революція: 1917-1991” („Сучасність”, 1992, ч. 2), — ствердивши зокрема, що УССР, усупереч об’єктивним намірам її творців, об’єктивно стала продоженням і вивершуванням” української національної революції 1917-20 років. Трактуючи „уесесерівську” владу суто маріонетковий, колоніальний режим, накинений більшовиками, і недобачаючи в ньому певних питомих, а відтак „протосамостійницьких” елементів, справді важко збагнути „як це окупаційна адміністрація раптом перетворилася на знаряддя державного будівництва”. Петро Балей написав про те саме півроком раніше — не без впливу (як і Кулик) праць Івана Лисяка-Рудницького, чи не найпроникливішого й найдалекогляднішого українського політолога:

Від року 1918-го український народ не переставав жити в структурі держави модерного типу. Він мав свою власну територію, виразно визначену міждержавними кордонами, мав свою столицю, свою праводавчу Раду та її викопні органи і своє повноправне представництво у міжнародній Організації Об’єднаних Націй.

Усі ці роки, безумовно, були роками терору, насильства і брутальної русифікації. Але ж, веде далі автор, відсутність української мови в державних відомствах не дає ще підстав політичним партіям діяспори представляти УРСР як чистої води колонію комуністичного центру Москви. Ні ірландцям після поголовного переходу на англійську мову, ні французам під політично поневоленим урядом ген. Петена і в голову не приходило відмовлятися від правного статусу державного народу, хоч і як той уряд у Віші був зненавиджений кожним французом-патріотом.

70-літнє перебування українців у складі такої квазідержави, за всіх своїх прикрощів і катастроф, мало, на думку автора, принаймні чотири позитивні наслідки. По-перше, відбулося возз’єднання всіх українських етнічних земель під однією (квазі)державною юрисдикцією; по-друге, сформувалися (квазі)державні структури та інституції, які в умовах ослаблення імперського центру стали важливим чинником мирної та цілком леґітимної національної емансипації; по-третє, сформувалася місцева (квазі)державна еліта, здатна кожної миті зректися свого колабораціонізму и стати (цит. за Липинським) важливим, коли не вирішальним чинником державного усамостійнення; і, по-четверте, в місцевого багатоетнічного населення виробився певний (квазі)державний, республіканський” патріотизм, здатний лягти в основу пільної національної ідентичності громадян України. Цей останній аспект заслуговує особливої уваги — почасти тому, що його дещо недооцінює більшість дослідників, головним же чином тому, що для дальших міркувань П. Балея про національну та мовну політику в Україні він є найсуттєвішим. На ідентичність підсовєтського українця, з’ясовує автор, вирішальний вплив мали два чинники: неґативний (небезпека наразитися на закид у „буржуазному націоналізмі” й, відповідно, дедалі частіше зречення „націоналістичної” мови на користь „інтернаціональної”) та позитивний (гордість за успіхи своєї республіки, „другої за питомою вагою в Союзі”, — „все це не тільки зміняло фактори зовнішньої маніфестації традиційної етнічности, але й наповняло новим змістом ті емоційні почування, що складаються на патріотизм”):

При цьому той патріотизм був безпечніший у щоденному побуті. Він не був ексклюзивної натури супроти неавтохтонних елементів. Він був однаково сприємливий як для автохтонів, так і інородців — він виключав із суспільно-політичного життя в республіці поняття „національної меншини”. Етнічно-культурний принцип національного патріотизму органічно [?!] переходив у принцип територіяльно-політичного, економічного. Творився в Україні тип суспільства, що його передбачав Липинський у своїй клясократії, де суспільне наверствування визначалося за економічною функцією...

Не входячи тут у полеміку з автором щодо „органічності” згаданого переходу (імплікації цієї авторської „обмовки” розглянемо далі), погодьмося тим часом, що політична передісторія сьогоднішньої України змальована автором загалом слушно, а відтак і його розуміння ситуації в Україні — значно глибшим, ніж у більшості його колег із діаспори та із самої України. Полеміка з цими колегами складає другий, сказати б, сюжет рецензованої тут книжки, на якому варто зупинитись докладніше.

Від „літературної” України до реальної

Вихований в ідеологічній ізоляції ексклюзивного націоналізму, імпортований з Америки націоналіст-ідеаліст ніколи не чув про справжні соціяльно-політичні процеси, які формували підсовєтську людину на протязі три чверті століття, — пише автор. — Все, що за Збручем діялоося, — ворожий Україні російський імперіялізм під комуністичним прикриттям, і з хвилиною відходу тих темних сил в історію всі ці нашарування безбожного комунізму й російської культури мали б сковзнути з народу, як сніг із стріхи під весняним сонцем. Йому до болю незрозуміле, коли він чує повсюдно російську мову — навіть в інтимних родинних стосунках. Він переконаний, що все те залишок від страху перед політичним терором пережитої системи й „духа ворожої культури”, і все, що залишається свідомому українству зробити, це відродити історичну пам’ять в народі, продемонструвавши перед ним пластично його минулу славу, і все стане на своє...

Тим часом Петро Балей не має жодних ілюзій щодо „театральних параферналій за традиціями опереткової революції”. Він знає, що „російська мова була імперською століттями і знання її грамотними верствами було загальним, в тій мові спілкувалися всі народи імперії із-за потреб життєвих необхідностей, а останньо із чисто політичних мотиві особистої безпеки”. Він знає, що „”двомовність” — це історичний факт не від сьогодні і піти проти цього факту політичними засобами насилля, значить ті „впливи” Росії тільки більше скріпити”. Він усвідомлює, зрештою, що сьогодні українська держава з її криптокомуністичним режимом „єдина форма держави, яку Україна могла поставити, й могла здобутися, бо ані націоналізм Західніх земель чи еміґрантський, ні залишки старих соціялістів, що опинилися в 20-му році на Заході, ані великомученики гельсінського руху — всі вони окремо і разом не мали найменшої історичної шанси поставити українську державу під любим їм режимом”. Але, на відміну від „щирих провінційних патріотів”, поборників „літературної України” (під якою автор розуміє „ідеалістично вимріяну візію монолітної, соборної, політично самостійної держави”), П. Балей знає й багато іншого. Наприклад, що „проникнення російської мови навіть у сферу приватного, родинного спілкування не мало вирішального впливу на національну свідомість і прагнення політичного усамостійнення в суверенній державі, що й було надсподівано заманіфестоване в референдумі 1 грудня 1991 року”. Або й те, що „психологічно між галицьким греко-католиком і слобожанською людиною, вихованою у третім поколінні в російськомовній культурі, немає різниці: як перший, так і другий вважають своїм те, в що вони вросли”. Відтак автор формулює надзвичайно гостре й незручне для більшості „національно свідомих” земляків питання: чому в їхній уяві лише та людина може бути справжнім українцем, а ціла країна українською, коли та людина говоритиме по-українськи і визнаватиме націоналістичну ідеологію? Адже народи з окремим історичним розвитком, питоменно біологічними рисами і в різних геополітичних обставинах відрізняються один від одного багато глибшими прикметностями, ніж мова...

Посилаючись на приклад Ірландії, П. Балей тут же застерігається, що робить це „не для того, що хотів би бачити pосійську мову замість української в українській державі, а тільки для того, щоб показати, що мова не є найважливішим фактором існування української держави, і що в сьогоднішній тяжкій і критичній ситуації свідомий українець — якщо справді свідомий — не сміє на культурно-мовному тлі створювати внутрішньоідеологічний фронт і ставити державне правління перед необхідністю вибирати між етнічно-ідеалістичним Заходом [України] й історично-матеріялістичним Сходом...”:

Мене не менше, ніж Вас, болить „неукраїнський” стан речей в Україні. Різниця лиш у тому, що мій стратегічний підхід до цих проблем випливає з іншого „кінця”, а тактика в наочній ситуації пропонує інші засоби протинаступу...”

Цей „стратегічний підхід” ґрунтується на підставовому постулаті Липинського:

„Держава скрізь і всюди обіймає все громадянство: всіх без винятку людей, що живуть на даній території...” Держава, таким чином, цс і є нація, а нація — це передусім держава. „Коли ми справді зараховуємо себе духово і по історичних традиціях до Заходу, то давайте будемо говорити за загальноприйнятою політологічною термінологією, яку визнає цілий культурний світ, а тут „бездержавної” нації немає”.

Відтак автор закликає відмовитися від етнокультурного принципу побудови нації на користь політико-економічного, аби уникнути „холодної громадянської війни” перед лицем „зовнішнього ворога, однаково грізного й небезпечного як для українськомовного, так і для російськомовного [населення]”. Не заводячи, знову ж таки, суперечки з автором про те, чи згаданий „ворог” справді „однаково” грізний та небезпечний для обох цих груп (масовий перехід україномовного населення у російськомовне свідчить, що небезпека та ніколи не була „однаковою”), погодьмося з автором у найголовнішому:

Боротьба етнічного принципу з політично-економічним буде самогубною політикою свідомого національно, але неграмотного політично українства в кризовому періоді ставання самостійної держави. Українська демократія, щоб відограти позитивну ролю в боротьбі українського народу за самостійність, мусить пам’ятати, що боротьба за українську мову з імперською денаціоналізуючою політикою — це щось зовсім інше від боротьби за ту ж саму мовну культуру з поважною частиною свого народу у своїй державі... Російськомовний патріот української держави не голосував за те, щоб його „українізували”, бо він не переставав почувати себе українцем. (Див. вище дотепне порівняння зросійщених українців із покатоличеними. — М.Р.).

І та ідентичність

Одначе, на відміну від переконаних лібералів, Петро Балей ставить під сумнів самої потреби українізації чи, як він каже „ревіндикації”. Незгоду зі „свідомими українцями” викликає лише „етичний тон і культурна форма” цього процесу. „Нам треба добре усвідомити собі, що відворотний процес не буде, бо не може бути коротшим. Якщо розумно і політичним тактом керований, він забере також не менше як два покоління”.

Насамперед треба зважати на психологічний момент у такій позитивно ревіндикаційній боротьбі. Людина, що почуває себе українцем, але виростала в російськомовнім оточенні, є цілком іншого наставления до російської мови, ніж просвітитель, що конфронтує цю людину. Донесену до неї вимогу „українізуватись”, у спосіб для неї незрозумілий, несприятливий, а то й просто образливий у її почуваннях політично-державницького й територіяльного патріотизму, вона відкине. В неї, коли вона дорослого віку, з’являється нехіть до пропонованої зміни в побутовій культурі її життя. Вона воліла б, щоб решта населення перейшла на „рідну” її мову. Коли ж просвітитель починає ганьбити її, в неї зроджується ворожість до мови й культури її предків — ворожість, якої ще вчора вона не відчувала до свого україномовного сусіда чи сусідньої области... Висновок із повище сказаного здається мені очевидний: українізацію російськомовних районів треба починати російською мовою.

Другим тактичним кроком Петро Балей вважає „признання офіційности російській мові”. Цей крок, на його думку, „послабить опір російськомовних елементів проти укранізації політичної самостійности України”, „автоматично поверне Україні всіх великих письменників науковців”, як ми, проте творили російською мовою, врешті, зміцнить молоду державу-націю перед реваншистськими загрозами з боку Москви. Тут автор стоїть на тому, що в стратегічному плані зберегти державу суттєвіше, ніж зберегти націю (нація — це передусім держава); в тактичному ж плані він переконаний, що „навіть без проголошування [української мови] державною, вона в умовах вільної конкуренції в усіх ділянках людського зацікавлення в дуже короткому часі стала б „де факто” державною”.

Твердження народніх максималістів, що без повсюдно пануючої української мови в державних, громадських і научних інституціях Україна стає „неукраїнською” — це абсурд з історичної й соціологічноїї точки погляду. Твердження, що офіційне існування мови поважної й політично вагомої етнічно-народної групи побіч української державної припинить „національне відродження” України — це в обличчі того історичного факту, щщо завдяки голосам російськомовного населення Україна з географічної назви стала Нацією, виглядає радше на ворожу провокацію у хворобливому мовному питанні, ніж на заботливе піклування українського патріота. З першою тезою автора у принципі можна погодитись, оскільки держава є справді надійнішим і переконливішим аргументом на користь існування відповідної нації, ніж романтично ідеалізована мова. Але друга авторська теза є вельми вразливою з багатьох причин. По-перше, сьогоднішня Україна принципово відрізняється від України часів Липинського, в якій російськомовне населення становило лише 5-10 відсотків населення, зосередженого у великих містах — серед сільського україномовного океану, незаторкнуте ще телебаченням, радіо, загальною освітою та іншими модернізаційними процесами. Саме це автохтонне море й змінило обличчя чужомовних міст у всіх східноєвропейських країнах, де процеси модернізації та урбанізації збіглися з процесами національного відродження. В Україні вони збіглися лише на короткий час — у 1920-х роках, після чого, навпаки, внаслідок цілеспрямованої русифікаторської політики почала витворюватися щораз глибша прірва між речами „міськими = модерними” та „сільськими = українськими” — сьогодні більша частина населення України живе у містах, які є переважно російськомовними.

По-друге, методологічно вразливою є паралель між Україною та Ірландією. Адже для підсовєтських українців не релігія була головним показником ідентичності, і це робило українських інтеліґентів „націоналістами”, виокремлюючи їх із „новой исторической общности” — совєтського (російськомовного, звісна річ) народу. Тож, згадавши Ірландію, доречніше було б говорити про північну частину острова, де й досі жевріє глибокий конфлікт між автохтонами-католиками та креолами-протестантами. І нарешті, по-третє, автор спрощено розуміє подібний конфлікт в Україні як суто мовне протистояння, недобачаючи його глибиннішої, соціальної природи. Адже йдеться не просто про домінування російської мови й культури над українською, а й про соціальне, політико-економічне домінування російськомовного населення над україномовним — домінування „першого світу” міської, модерної, російськомовної цивілізації над „третім світом” цивілізації сільської, відсталої, україномовної. Саме це робить авторські надії на „ревіндикацію” — без державних „підтримчих дій” (affirmative actions) — доволі примарними: адже поки що, за шість років незалежності, не вдалося не те що когось там „зукраїнізувати”, а й бодай просто зупинити процес русифікації українофонів.

П. Балей до певної міри усвідомлює цю проблему, коли пише про „довговікові деструктивні процеси”, які „й надалі дають в українському суспільстві по інерції”, проте механізмів збереження тої „інерції” він не лише не аналізує, а й, до певної міри, їх затуманює — і коли пише, що етнокультурний принцип національного патріотизму в УССР „органічно” (sic!) перейшов у принцип патріотизму територіально-політичного та економічного; і коли ігнорує серйозну проблему політичної, економічної та мовно-культурної марґіналізованості українофонів, зводячи їхні домагання соціальної рівноправності до „перманентної внутрішньої боротьби за політичне „верховодство”„, і коли, зрештою, вдає, ніби неприязнь багатьох русофонів до своїх україномовних сусідів чи україномовних областей є рідкісним явищем, породженим „надмірностями” українізації, — а не стійким результатом багатолітньої праці совєтської пропагандистської машини. Цікаво, між іншим, що в одній зі статей автор розповідає житейську історію про помічену в трамваї неприязнь російськомовних киян до польських туристів, які голосно й соромно” розмовляли на публіці своєю мовою: Чому це мало б обурювати київського українця? Бо це боляче нагадує йому його вихолощеність з національної гордости, почуття своєї меншевартости і приголомшеність культурою „старшого брата”. Йому легше було б на душі, якби він бачив, що всі народи, як і він, піддалися асиміляції на копил „старшого брата”.

Це — напрочуд проникливе пояснення психології засимільованих аборигенів: сприйнявши власний негативний образ, якого їм накинули колонізатори, вони ненавидять передусім себе, бо не здатні спроектувати свою колективну тінь на інших. Дивно, однак, що автор, за всієї своєї проникливості, не спостеріг подібної реакції київських (одеських, харківських, донецьких) аборигенів на українську мову, а якщо й спостеріг, то чомусь не наважився витлумачити її подібним чином. Зробивши цей крок, він, вочевидь, не зміг би вже так безоглядно закликати своїх земляків: „Залиште своїх російськомовних братів з їхніми власними забобонами і, закасавши рукави, беріться до праці, яку ви найкраще знаєте”. Адже серед тих „забобонів” є й чимала доза українофобії (чи, точніше, українофонофобії); ну, а коли йдеться про „працю, яку найкраще знають” українофони, то слід, мабуть, передусім згадати вирощування свиней, доїння корів, підмітання улиць, вивезення сміття, а також писання віршів про дружбу братніх народів мешканцями письменницького гетто.

Пастки постколоніалізму

Таким чином, авторова полеміка з „літературними українцями”, що живуть „не з якоїсь продуктивної праці” а з експлуатації української національної ідеї і з „любови до українського народу”„, має вельми обмежений, непослідовний і, загалом, неконструктивний характер. Слушні засновки далеко не завжди ведуть його до слушних висновків.

Справді, автор має рацію, коли пише, що „політична революція (політичне усамостійнення), щоб утривалитися, мусить іти впритул із соціяльно-економічною революцією (узаконення власницького класу й уведення ринкової системи економічних оборотів); що успішно перевести ці революції можна тільки існуючими засобами та існуючими людськими силами, а не тими, що мали б бути завтра; тому всяка ідеологічна перебудова суспільства, культурно-мовна та релігійна, мусить проходити еволюційно”, врешті — „що сьогоднішня Україна з усіма своїми слабостями політичного новородка не існує в порожнечі, а в обличчі найрішучішої московської опозиції до політичного усамостійнення свого київського февдала”, і що „українська держава може стати тривалою дійсністю в сьогоднішніх історичних умовинах, [лише] коли автохтонна українська більшість населення зрозуміє, що сьогоднішня Україна є і мас залишитися багатонаціональною державою — в однаковій мірі дорогою кожній етнічній групі”.

Цілком очевидно, що автор полемізує тут із крайніми націоналістами, яких він здавен недолюблює і яких уважає такими ж небезпечними для української незалежності, як і комуністи (хоч ні кількісно, ані, зрештою, сутнісно вони аж такими загрозливими сьогодні не є). Непомітно, однак, автор переносить цей полемічний тон і на поміркованіших та суспільне впливе ті тих націонал-демократів і на всю українську інтелігенцію, котра „ніколи не завдавала собі труду ґрунтовно вивчити свій власний нарід у його неперевершеній кладності”, зате завжди претендувала на роль його „єдиноуповноваженого репрезентанта”.

Особливо дістається активістам КУНу за „поетичні гіперболі” в їхньому „Маніфесті”, які „дозволяються поетам для викликання потрібних емоцій”, проте „в політиці служать тільки демагогам, які не трактують свою публіку поважно”. Як характерний приклад такої „гіперболі” автор наводить рядки з „Маніфесту” про те, що за винятком 30-х років, коли більшовики вигубили третину нації, такої деукраїнізації України, як нині, ще не було. А тим часом, звертається П. Балей до „літературних українців”, „коли вас найдужче росіянізували, а найкращих з вас справді душили, виголоджували і живцем заморожували, ви мовчали”:

Тож не перетягайте струну і пам’ятайте, що в народі не забувається ваша привілейна позиція під комунізмом як „інженерів людських душ”, і якщо ви й далі хотіли залишатися на державних гонорарах і замовленнях, то ви зробили помилку. У світі, в якому ви опинилися, всяка пересічного рівня літературна продукція підлягає ринковому законові попиту. І поки грамотне суспільство достатньо не накормлене, не вдягнене, не взуте й не огріте, вам треба повчитися в Докії Гуменної та в інших їй подібних: не цураючись всякої праці, живучи ощадне, вона не тільки писала свої твори по ночах і відпочинкових днях, але й видавала їх за зароблені гроші, наперед знаючи, що в найкращому випадку їй може повернутися 50% коштів друку.

Автор засуджує „конґресуючу інтелігенцію” за авантюрництво, що виявилось у протизаконному похороні патріарха біля Софійського собору, і за подальші „гіперболі” з цього приводу в патріотичній пресі („Від часу татарської навали Софійська площа ще не бачила такого побоїща”), та й узагалі за безоглядну підтримку філаретівської автокефалії, яку він полемічно порівнює з поквапливим проголошенням оунівцями „української незалежності” у Львові 30 липня 1941 року перед самим приходом німців.

Справедливість цих докорів не дає, однак, підстав змішувати націонал-демократів із радикалами (їхня опозиційність має цілком різний, сказати б, „процедурний” характер), а тим більше — вдаватися до брутальної лайки на адресу опонентів („газетні борзописці”, „скункси з-посеред інтеліґентів”, „слизаві еміґрантські демократи” — все це, зрозуміло, не вельми прикрашає книжку). Та найприкріше, що Петро Балей, як уже зазначалося, недобачає соціальних, політико-економічних (а не лише мовно-культурних) підстав для конфлікту між русофонами та українофонами. Він, наприклад, риторично запитує „конґресуючих інтелігентів”: „хто вас „нищить”, „душить”, „не дає дихати”? Що, Москва надіслала в Україну нове ЧеКа?” — хоч розуміє, мабуть, що „нищення” й „душіння” цілком може відбуватись і без ЧеКа, Москви — як відбувалося воно, скажімо, в Америці щодо індіанців без жодної участі імперського Лондона... Запевняючи „літукраїнців”, що в усамостійненій Україні „вас ніхто [вже] не буде розстрілювати за вашу творчість у жандармських застінках”, П. Балей, безумовно, додає їм спокою, але навряд чи переконує, що їм справді слід бути беззастережно лояльними щодо влади „білих” чи, пак, русофонів. Як не переконує їх, мабуть, у цьому й суто ритуальне використання креольською владою тубільного одягу чи, навіть, мови.

Дві України?

Петро Балей, на жаль, бачить у сьогоднішній Україні лише те, що хоче побачити, а точніше — те, що збігається з поглядами та прогнозами його улюбленця Липинського. Засліпленість одним, некритично засвоєним, хоч і справді блискучим автором спонукає його до наївних сентенцій, коментувати які (принаймні в Україні) просто ніяково: „Незрозуміло мені, — риторично запитує П. Балей, — чому український інтеліґент після 70-літнього охлократично-більшовицького пекла на Україні мав би боятися свого монархізму англійського типу?..” Але ж не може досвідчений публіцист не знати, що авторитет і стабільність монархічної влади закорінені в глибокій традиції, якої Україна ніколи не мала, в „Богом-даній” леґітимності, без якої наш монархізм буде так само охлократичним, як і більшовизм, тобто належатиме аж ніяк не до англійського, а до значно ближчого нам Ганського типу.

Можна навести й чимало інших прикладів вибірковості авторського бачення й тенденційності коментування. Ось, наприклад, гнівно засудивши організаторів несанкціонованого похорону патріарха на Софійській площі й зажадавши супроти них найсуворіших заходів, включно з арештом і слідством, П. Балей виявляє дивовижну поблажливість щодо другої сторони конфлікту. Все, що він може сказати критичного про озвірілих омонівців, які гамселили мирну публіку, шматували українські прапори й вигукували антиукрараїнську лайку („сволочь бандеровская!” — характерний зразок їхнього типово совєтського інтернаціоналізму), зводиться до вибачливих фраз на кшталт того, що не лише в Україні, мовляв, ай скрізь „на таку службу не йдуть інтелектуально розвинені й емоційно зрівноважені молоді люди”, та й „їхній вишкіл наставлений на продукцію людини цього типу”.

Не входячи тут у дискусію, чи справді в цілому світі подібні війська комплектуються головорізами й садистами, порушимо натомість суто українське питання, яке П. Балей свідомо (або й нідсвідомо) воліє не помічати. Якщо на майдані зібралася переважно україномовна публіка, для якої ритуал похорону мав певний символічний, „патріотичний” сенс, а розганяли цю публіку російськомовні омонівці, з насолодою б’ючи не просто „порушників громадського порядку”, а таки особливо ненависних їм українофонів (що підтверджує їхня лайка), то — який режим стоїть за спинами цих доблесних лицарів і, власне, що то за держава, задля блага якої п.Балей закликає україиофонів змиритися зі статусом колгоспних рабів чи, в кращому разі, обіймачів другорядних (переважно репрезентативних, без реального впливу) посад у загалом монолітній російськомовній „держеліті”? Відповівши на це запитання чи бодай сформулювавши його, Петро Балей мав би готову відповідь і на інше своє запитання: „Чому не посаджено за грати людей з чорно-червоними прапорцями і не почато слідства проти організаторів похорону і тактики похорону з КУНу?..” Та тому, вочевидь, що влада не зацікавлена привертати надмірну увагу до конфлікту, уважне розслідування якого здатне викрити саму суть цієї влади — панівній російськомовній еліті куди вигідніше вдавати, нібито на Софійському майдані відбувся такий собі сплеск релігійного екстремізму, прикре непорозуміння, спричинене незрілістю української демократії, — а не вияв значно глибшого протистоянняя між упослідженою україномовною меншістю, поза сумнівом, схильною до екстремізму як вияву суспільної істерики та панівною російськомовною більшістю.

Безумовно, обидві ці групи є (в політичному сенсі) „українськими” й обидві (на свій лад) підтримують українську державність, — що, власне, й підтвердив референдум 1991 року і що й нині підтверджують (хоч і з меншою однозначністю) результати соціологічних опитувань. Безумовно, незалежна українська держава повинна будуватися на основі порозуміння між цими двома групами й пошанування прав одна одної, — що, вочевидь, неможливо без певних взаємних поступок і компромісів. Але для цього слід передусім чітко усвідомити становище обох груп у постколоніальній Україні і специфічні проблеми кожної.

На жаль, цьому усвідомленню не сприяє та інтерпретація постколоніальних подій в Україні, що її пропонує П. Балей:

Історичні випадки 1991 року переставили нас із дефензивних позицій на офензивні, і це переставлення дає нам вибір: 1) залишатися на успадкованій від Польщі і Росії інтензивній концепції внутрішньої політики поглинання „національних меншин”, тобто етнокультурних ґруп, чи 2) прийняти екстензивну концепцію в стосунку до всіх етнічно-культурних ґруп — без уваги на їх статистичне відношення до геґемонної української ґрупи.

Автор, зрозуміло, обстоює другий варіант розвитку, проти якого важко щось заперечити, крім одного: до реальної України цей варіант, як, зрештою, і попередній не має жодного стосунку, бо події 1991 року зовсім не переставили укранців із „дефензивних” (себто оборонних) позицій на „офензивні” (наступальні) й аж ніяк не зробили їх „геґемонною ґрупою”. Навіть якщо признати, що українофони в сьогодішній Україні становлять чисельну більшість (хоч усі найновіші соціологічні дослідження свідчать про протилежне), вони не відіграють у суспільстві домінантної ролі хоч би тому, що зосереджені переважно в селах, містечках, або у марґінальній Західній Україні. Досить розглянути відношення між русофонами та українофонами у міністерствах, бізнесових, державних адміністраціях, серед промислових, пресових, військових, наукових, спортивних та інших еліт, аби побачити, хто є насправді „геґемонною групою” в Україні. І якщо для цієї групи ще від совєтських часів було вигідно не говорити про реальний поділ українського суспільства на русофонів та українофонів, підміняючи його суто формальним і позбавленим реального значення поділом на етнічних українців та росіян (сьогодні цей поділ взагалі безглуздий, бо в політичному сенсі всі громадяни України від 1991 року є українцями), — то для українофонів така евфемізація йй містифікація свого становища є не цілком зрозумілою. Скоріш за все, вони просто не наважуються глянути правді в очі і визнати себе меншиною, типу індіанців, на власній території. Вони наполегливо акцентують натомість свої особливі права „корінної” нації, сподіваючись із часом перетворити свій суто формальний, декларативний пріоритет „титульного” народу на реальний. Хоч яким дивом (і з якого дива) усе це має відбутися — сказати важко. „Ваші звернення до російськомовного земляка про дозвіл українізувати Україну, тобто і його, по-дитячому наївні й смішні, — пише з цього приводу Петро Балей. — Двві протилежні методи в порядному товаристві не слід примінювати: залякування і вижебрувань не йдуть у парі”. Замість наївного сподівання конвертувати свою більшість de jure у більшість de facto, чи не доцільніше було б українофонам відверто визнати свій меншинний статус (принаймні в усіх великих містах південно-східної України) і замість якихось міфічних Богом-даних прав „корінної” нації спробувати домогтися для себе бодай звичайного рівноправ’я з панівною російськомовною більшістю — так, як це роблять меншини в тій же Аммериці, спонукаючи уряд до підтримчих дій (affirmative actions) на свою користь?

Сумнівні рецепти

Власне, про це, про права особи (зокрема й ті, що забезпечуються лише колективно), а не про якусь там „ревіндикацію” чи „українізацію” мав би повести мову типовий західний ліберал, котрий зараховує себе „духово і по історичних традиціях до Заходу” та закликає своїх опонентів „говорити загальноприинятою політологічною термінологією, яку знає цілий культурний світ”. Тим часом Петро Балей ані на мить не піддає сумніву самої потреби „ревіндикації”, хоч пропонує цілком інші — не кунівські, не кушівські і, навіть, рухівські — шляхи її здійснення.

Деякі з цих рецептів, як уже зазначалося, є слушними, деякі — вкрай наївними, на зразок пропозиції зібрати в діаспорі кілька мільярдів доларів на стабілізацію української валюти, вдувати в Україні відповідну „ринковим вимогам фабрику паперу” (бо лише у відсутності такої фабрики автор вбачає причину глибокої кризи українського книговидання), чи надати статус „офіційности російській мові”, відбивши тим самим противникові охоту „вломлюватися у відкриті двері” й послабивши таким чином „опір російськомовних елементів проти українізації і політичної самостійности України”.

Приклад сусідньої Білорусі, де нещодавно в Мінську закрили останню білоруську школу, здається, наочно показує, якої „двомовності” домагаються для себе в постсовєтських республіках русофони: йдеться їм не просто про „офіційність” російської мови поряд із тубільною (така офіційність гарантована їй Законом України про мови, згідно з яким російська може вживатися як офіційна поряд з українською в усіх місцях компактного мешкання росіян, себто практично в усіх великах містах), а — про її офіційне вживання замість тубільної, тобто про консервацію совєтської ситуації, за якої тубільним мовам відводилась суто ритуальна декоративна роль, простіше кажучи — йдеться не про право офіційно вживати російську мову (бо таке право за нею існує — і de jurе, i, тим більше, de facto), a — про право не вживати і взагалі не знати мови аборигенів — як за старих добрих часів.

Важко сказати, чи П. Балей обминає ці проблеми тому, що не бачить їх, чи тому, що вважає поганий мир в Україні ліпшим усе-таки від доброї бійки (хоч, зазначмо, обговорення суспільних проблем у демократичній державі не конче повинне закінчуватися бійками). В кожнім разі, автор дещо недоцінює „хиткість” української незалежності та, особливо, зовнішні загрози для неї і, відтак, абсолютизує потребу зберегти злагоду в суспільстві за будь-яку ціну — хоч би нею було толерування некомпетентної, скорумпованої влади й подальше упослідження україномовної меншості в Україні.

А тим часом цілком очевидно, що не може бути демомократичною й динамічною та держава, де немає впливової опозиції, де суспільні проблеми не обговорюються, а рішення ухвалюють президентська кліка чи олігархічні клани. Білоруський „досвід” показує, що „суспільна злагода”, „всенародна лояльність до президента” і, зрештою, відсутність впливової опозиції аж ніяк не сприяють розбудові держави-нації та зміцненню її суверенітету — скоріше навпаки. І хоч би які заслуги ми приписували комуністичній номенклатурі за проголошення незалежності України 1991 року, ми не сміємо забувати, що головним носієм і промотором цієї ідеї були націонал-демократи, і що „самостійництво” номенклатури великою мірою визначає саме їхня чисельність і впливовість (зіставлення Білорусі та України знову ж таки може бути доволі повчальним).

Якщо українські націонал-демократи й заслуговують критики, то зовсім не за свою опозиційність, а радше за її брак (за часів Кравчука) та за невміння фахово артикулювати суспільні проблеми й вимоги (див. вищезгаданий „Маніфест української інтеліґенції”). В кожнім разі, нема жодних підстав докоряти їм за „нездатність до державотворення”, як це робить Петро Балей, — бо ж при владі вони не були, за виняткком вельми сумнівної й справді маловартісної участі окремих „демократів” на других ролях у владних структурах. І тим більше безпідставними є авторські розмірковування про те, що влада номенклатури є меншим злом для сьогоднішньої України, ніж влада націонал-демократів. Адже автор сам визнає, що демократи й не мали шансів прийти до влади, бо до цього не готове совєтизоване й зрусифіковане украінське суспільство. А якби вони все-таки прийшли до влади, то означало б тільки одне: що українське суспільство є іншим. Але тоді й демократи були б для нього не більшим злом, ніж для суспільств чеського чи естонського, котрі чудово дали собі раду без комуністичної номенклатури. Історія, на жаль (чи на щастя), не знає умовного способу, і спекуляції на тему „а що було б, якби президентом 1991 року став не Кравчук, а Чорновіл” — позбавлені сенсу, в того українського народу, який ми маємо, Чорновіл не мав шансів стати президентом та й навряд чи найближчим часом хто-небудь із послідовно „антисоветских” політиків такі шанси матиме. А якщо все-таки уявити цілком фантастичну ситуацію, що Чорновіл раптом став 1991 року президентом, то це означало б лише, що в нас зовсім не український народ, а якийсь інший — польський або литовський. І проблем неей народ мав би із Чорноволом, мабуть, не більше, ніж із Валенсою чи Ландсберґісом. І сама Україна була б уже нині десь між Польщею та Литвою, а не між Росією та Казахстаном. І наші Кучми та Кравчуки, Симоненки й Морози були б, скоріш за все, Кваснєвськими та Бразаускасами. Але все це безглузді гіпотези, бо перемога націонал-демократів над посткомуністами в Україні належить поки що до жанру такої ж фантастики, як і раптове перетворення домодерного різноетнічного субстрату па території УССР на модерну європейську націю.

(www.geocities.com/ukrexlibris)

(www.lab.org.ua)

СОЮЗ ГЕТЬМАНЦІВ-ДЕРЖАВНИКІВ

(http://www.hetman.org.ua)

СТАТУТ

І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1.1. Громадська організація "Союз гетьманців-державників (далі за текстом СГД) є всеукраїнською добровільною громадською організацією, що діє у відповідності до Конституції та чинного законодавства України на підставі цього Статуту.

1.2. СГД будує свою діяльність на принципах законності, добровільності, гласності, рівноправності своїх членів незалежно від їх переконань, роду занять, расової чи національної приналежності.

1.3. СГД є самостійною юридичною особою з моменту її державної реєстрації в Міністерстві юстиції України має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, круглу печатку зі своїм повним найменуванням державною мовою. Вона може мати символіку та іншу атрибутику, зразки якої затверджуються Центральною Управою СГД. Символіка реєструється в установленому чинним законодавством порядку.

1.4. СГД підтримує взаємини та співпрацює з політичними, громадськими, релігійними організаціями, іншими добровільними об'єднаннями громадян, а також державними інституціями, що мають аналогічні цілі та завдання і діють як на теренах України, так і за її межами, а також з іноземними громадянами.

1.5. СГД може від свого імені в установленому порядку укладати угоди, необхідні для виконання статутних завдань. СГД не відповідає за зобов'язаннями членів СГД. Члени СГД не відповідають за зобов'язаннями СГД, якщо інше не передбачено конкретними угодами між СГД та її членами.

1.6. Діяльність СГД поширюється на територію України. Осідок центральних органів СГД - 02002, М. Київ, вул. Флоренції, 12-а, кв. 141.

ІІ. МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОБОТИ

2.1. Основною метою діяльності СГД є сприяння відродженню та розвитку українського консерватизму як суспільного і духовного явища, поширенню та утвердженню в сучасному українському суспільстві його ідейних засад як засобу подолання однобічності суспільного розвитку, сприяння зміцненню традицій, усвідомленню суспільством непересічної ролі національної еліти, й стабільної національної держави, приватної власності, церкви, досягненню високого рівня політичної культури та захист спільних інтересів членів СГД.

2.2. Основними завданнями СГД є:

- сприяння поширенню консервативної ідеології як суттєвого фактору стабільності в суспільстві, утвердженню духовних цінностей; адаптуванню ціннісних уявлень консерватизму до сьогоднішнього соціального буття України;

- сприяння відродженню української державності та збереженню національної ідентичності, консолідації українського суспільства на ґрунті відновлення традиційних форм державних та суспільних інститутів, громадського життя, тісно пов'язаних з історичним розвитком України, та конструктивного співробітництва різних соціальних верств, усіх етнічних груп, які живуть в Україні;

- сприяння становленню і утвердженню в Україні громадянського суспільства;

- сприяння відродженню культурної самобутності української нації, її духовних, релігійних, правових, політичних цінностей, утвердженню національно-культурної ідентичності української нації;

- сприяння зміцненню інституту приватної власності як запоруки людської самодіяльності та незалежності.

2.3. СГД згідно з чинним законодавством:

- бере участь у здійсненні наукової, просвітницької, агітаційної, пропагандистської діяльності, спрямованої на здійснення програмових і статутних завдань СГД;

- бере участь у проведенні конгресів, конференцій, взаємообміну делегаціями з зарубіжними партнерами;

- сприяє реалізації дослідницьких та навчальних програм, організації стажувань, зустрічей, диспутів, семінарів, колоквіумів, лекцій, забезпеченні інформаційного обміну між членами СГД, проведенні культурних добродійних заходів;

- організовує вивчення громадської думки та публікація результатів;

- розповсюдження інформації про діяльність СГД через ЗМІ, а також самостійно (у т.ч. - шляхом заснування власних засобів масової інформації);

- здійснення видавничої діяльності згідно з чинним законодавством шляхом створення видавництв;

- участь у різноманітних формах політичної діяльності, проведення масових заходів та інших заходів, спрямованих на участь у розбудові держави і становленні в Україні громадянського суспільства;

- участь у цивільно-правових відносинах, набуття майнових та немайнових прав;

- представлення й захист своїх інтересів та законних інтересів своїх членів у державних та громадських органах;

- створення фондів, підприємств, установ та організацій із статусом юридичної особи з метою виконання статутних цілей СГД;

- ідейна, організаційна та матеріальна підтримка інших об'єднань громадян, надання допомоги в їхньому створенні;

- участь у розробці та реалізації програм іноземних та міжнародних організацій, проведення міжнародних заходів у відповідності до чинного законодавства України; налагодження широких міжнародних зв'язків з питань статутної діяльності;

- направлення за рахунок коштів СГД своїх членів для навчання, стажування, отримання професійної підготовки.

ІІІ. ЧЛЕНСТВО В СГД. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЇЇ ЧЛЕНІВ

3.1. Членом СГД можуть бути громадянин України, особа без громадянства та іноземний громадянин з 18-річного віку, який визнає Статут СГД, дотримується принципів християнської моралі, сповідує принципи стабільності і правопорядку в державі, усвідомлює і у свою чергу сприяє прищепленню суспільству розуміння необхідності формування національної еліти, політичної культури, церкви, держави, приватної власності.

3.2. Членство в СГД є фіксованим. До складу організації приймаються згідно письмової заяви, поданої до місцевого осередку СГД.

3.3. Прийом у члени СГД проводиться на засіданні місцевого осередку після підписання кандидатом заяви та наявності подання чи письмової рекомендації не менше як двох членів СГД, які перебувають в організації не менше року або є її засновниками.

3.4. Членство в СГД припиняється за власним бажанням, шляхом виключення у разі порушення Статуту організації, а також за діяльність, що завдала шкоди державі, СГД, її структурам. Рішення про виключення з СГД приймається за поданням 2/3 членів місцевого осередку Центральній Управі СГД і затверджується Головою Центральної Управи.

3.5. Член СГД має право: - брати участь у формуванні відповідних структур СГД;

- обирати та бути обраним до керівних органів СГД;

- обговорювати питання діяльності СГД, вносити пропозиції стосовно удосконалення її практичної діяльності;

- брати участь у роботі місцевих структур СГД та Загальних зборів організації, конференцій, семінарів, нарад, що проводяться за ініціативою СГД;

- одержувати інформацію про діяльність СГД, а також її наукові та теоретичні публікації;

- користуватися майном СГД в установленому порядку;

- бути членами громадських та партійних організацій, які не стоять на антиукраїнських позиціях, ідеологія та діяльність яких не суперечить чинному законодавству;

- вийти зі складу СГД, після подання відповідної заяви на ім'я голови місцевого осередку.

3.6. Член СГД зобов'язаний:

- дотримуватися Статуту і виконувати рішення Загальних зборів, Центральної Управи та відповідних місцевих організаційних структур СГД;

- узгоджувати свої дії по реалізації мети та завдань СГД з відповідними структурними підрозділами та керівними структурами СГД;

- виконувати доручення Центральної Управи і відповідних структурних підрозділів СГД;

- сплачувати вступні та щорічні внески, розмір яких установлюється Загальними зборами СГД.

IV. СТРУКТУРА ТА ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ СГД

4.1. СГД має свої місцеві осередки в областях, містах і районах України. Обласні, міські та районні осередки СГД набувають статусу юридичної особи з моменту реєстрації їх в управліннях юстиції або у місцевих органах виконавчої влади, у своїй діяльності керуються Статутом СГД та своїм Положенням, яке не повинно суперечити Статуту організації, приймається вищим керівним органом осередка та затверджується Центральною Управою СГД.

4.2. Ті обласні, міські та районні осередки СГД, що не набувають статусу юридичної особи, легалізують в установленому порядку свою діяльність шляхом повідомлення про своє заснування і також керуються у своїй діяльності Статутом СГД.

4.3. Керівні органи СГД складаються з Загальних зборів, Центральної Управи на чолі з Головою СГД.

4.4. Загальні Збори СГД є її вищим керівним органом. Загальні збори складаються з делегатів, обраних Зборами місцевих осередків у кількості, затвердженій Центральною Управою і скликаються не менше одного разу на три роки. Час, місце проведення та порядок денний Загальних Зборів визначає Центральна Управа СГД. Загальні Збори можуть бути скликані позачергово на вимогу не менше половини обласних осередків або рішенням Центральної Управи СГД. Рішення Загальних Зборів приймаються простою більшістю голосів і є чинними при наявності не менш, як 2/3 обраних делегатів.

4.5. Загальні Збори СГД:

- визначають і затверджують принципи, стратегію, завдання і напрямки діяльності СГД;

- затверджують Статут СГД, вносять до нього зміни і доповнення;

- затверджують зразки печаток, емблем, символіки СГД;

- обирають Голову СГД;

- затверджують склад Центральної Управи СГД та Ревізійної комісії;

- заслуховують річні звіти Голови СГД та обласних осередків;

- розпоряджаються майном та коштами СГД;

- приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію СГД.

4.6. Центральна Управа СГД:

- є керівним органом СГД між Загальними Зборами;

- призначається на термін 3 роки;

- складається з голови СГД, двох його заступників, секретаря, скарбника, референта з організаційних питань і референта з фінансових питань;

- готує пропозиції щодо рішень Загальних Зборів;

- забезпечує виконання визначених цим Статутом завдань СГД та рішень Загальних Зборів;

- розглядає пропозиції щодо змін і доповнень до Статуту СГД з подальшим обговоренням їх на Загальних Зборах;

- затверджує Положення про місцеві осередки СГД, які мають набути статусу юридичної особи та погоджує рішення про їх створення;

- визначає розміри і порядок сплати вступних та членських внесків для індивідуальних та колективних членів;

- встановлює норму представництва на Загальні Збори СГД;

- розпоряджається коштами та майном СГД згідно з порядком, встановленим Загальними Зборами;

- затверджує кошториси доходів та видатків СГД, а також звіти про їх виконання;

- вирішує поточні питання управління СГД;

- збирається не рідше, ніж 1 раз на рік, засідання правомочні, якщо на них присутні більшість членів Центральної Управи;br> - рішення Центральної Управи є чинним, якщо за нього проголосували більше половини присутніх членів.

4.7. Голова Центральної Управи (Голова СГД): * здійснює загальне керівництво діяльністю СГД;

* обирається з членів СГД на термін 3 роки;

* має право вирішувати будь-які питання діяльності СГД, окрім віднесених до виключної компетенції Загальних Зборів та Центральної Управи СГД;

* висуває на розгляд Загальних Зборів кандидатури на посади заступників Голови, секретаря, скарбника СГД та інших членів Управи;

* представляє інтереси СГД на всіх рівнях влади України, в громадських і міжнародних організаціях, партіях і рухах;

* підписує рішення Загальних Зборів та Центральної Управи СГД;

* підписує фінансові та ділові документи від імені СГД;

* задля виконання статутних і програмових завдань, рішень Загальних Зборів видає накази та розпорядження, обов'язкові для виконання всіма членами СГД;

* затверджує нормативні документи, що регламентують внутрішнє життя СГД.

* звітує Загальним Зборам про діяльність СГД;

* організовує та проводить засідання Центральної Управи;

* організовує діяльність СГД згідно чинного законодавства України, Статуту і Програми СГД та нести відповідальність за її діяльність.

4.8. Ревізійна комісія СГД є контролюючим органом, який обирається Загальними Зборами відкритим або таємним голосуванням на 3 роки.

4.9. Ревізійна комісія обирає зі свого складу відкритим голосуванням голову комісії та заступника.

4.10. Ревізійна комісія:

- здійснює контроль за цільовим використанням коштів та майна СГД. Вона проводить ревізії один раз на рік, а також складає висновки по звітам та балансам. Без висновку Ревізійної комісії Загальні Збори не мають права затверджувати річний баланс та план витрат коштів організації;

- перевіряє правильність ведення бухгалтерського обліку і статистичної звітності;

- бере участь у роботі Загальних Зборів та на засіданнях Центральної Управи;

- звітує перед Загальними Зборами про свою роботу.

4.11. Ревізійна комісія зобов'язана вимагати скликання позачергових Загальних Зборів , якщо виникає загроза здійсненню цілей та завдань СГД. Діяльність Ревізійної комісії регулюється положенням, яке затверджується Центральною Управою СГД.

VI. КОШТИ І МАЙНО СГД

6.1. СГД може мати майно та кошти, необхідні для здійснення його статутної діяльності;

6.2. Джерелом формування коштів СГД є: - вступні та членські внески, які надходять від її місцевих осередків. Розмір цих внесків визначається Центральною Управою СГД;

- добровільні та благодійні внески, пожертвування і дарування окремих осіб, установ, підприємств, організацій, які можуть бути здійснені в установленому порядку, грошима, матеріальними цінностями, роботами, послугами, шляхом передачі майнових та грошових прав;

6.3. Кошти СГД знаходяться у її повному розпорядженні та використовуються для здійснення статутної діяльності СГД, а також на утримання, при необхідності, штатного апарату згідно з порядком їх використання, визначених Загальними Зборами.

6.4. Майно СГД становлять основні та оборотні кошти, інші цінності, вартість яких відображена в самостійному балансі.

6.5. СГД та створені ним установи, організації і підприємства зобов'язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної статистики та податкової адміністрації, вносити до бюджету платежі у порядку, строках та розмірах, передбачених законодавством.

6.6. СГД має право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених нею госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств.

VII. ВНЕСЕННЯ ЗМІН І ДОПОВНЕНЬ ДО СТАТУТУ СГД

7.1. Зміни і доповнення до Статуту СГД вносяться за рішенням Загальних Зборів, якщо за таке рішення проголосувало більшість присутніх на ній делегатів.

7.2. Про зміни, що сталися у статутних документах, СГД у 5-и денний строк повідомляє реєструючий орган.

VІІІ. ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СГД

8.1. Припинення діяльності СГД може бути здійснене шляхом її реорганізації, а також ліквідації внаслідок саморозпуску або примусового розпуску, у відповідності з чинним законодавством.

8.2. Реорганізація СГД відбувається за рішенням Загальних Зборів, якщо за це проголосувало не менш, як 2/3 делегатів.

8.3. Ліквідація СГД відбувається за рішенням Загальних Зборів, якщо за це проголосувало не менш, як 2/3 присутніх делегатів, або за рішенням суду.

8.4. Для вирішення питань, пов'язаних з ліквідацією СГД, Загальними Зборами або органом, що прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, яка здійснює усі повноваження з управління СГД за цей період.

8.5. Ліквідаційна комісія у 10-денний термін з дня її створення публікує у пресі інформацію про ліквідацію СГД із зазначенням терміну подачі кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно СГД, виявляє дебіторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів третім особам, складає акт ліквідаційної комісії та подає її органу, що її призначив.

8.6. Кошти та майно СГД, в тому числі, у разі її ліквідації не можуть розподілятись між її членами і використовуються для виконання статутних завдань, або на благодійні цілі, а у разі випадків, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються у доход держави або передаються іншій неприбутковій організації

8.7. Ліквідація СГД вважається завершеною з моменту скасування запису в державному реєстрі громадських організацій.

ІХ. РОЗВ'ЯЗАННЯ СУПЕРЕЧОК

9.1. У разі виникнення суперечок між членами, керівними органами СГД, вони вирішуються шляхом переговорів.

9.2. У разі нерозв'язання суперечок шляхом переговорів, вони розв'язуються в суді, згідно чинного законодавства.

Володимир Єшкілєв

Нестерпна живучість їжаків

BOOKS OF MEMBERS OF MESOGAIA GROUP

·         " Pleroma " :  Magazine on philosophy of visual art, theory of art-criticizm and culturology. - 1996. - N 1-2.  Project " Delos Diver ". - 79 c. - (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Gutsulyak O. Adept, or Alexey Sklavin's Certificate on the Ascention to Three Names: Roman of signs. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1997. - 180 p. - ISBN 966-7263-04-5 - (In the Ukrainian language)

·        The Small Ukrainian Encyclopedia of the Actual Literature " Returning Demiourgs " / Composers and editors: J.Andruhovych, O.Gutsulyak, V.Jeshkilev, J.Izdryk. - Ivano-Frankivsk: Lileja-NV, 1998. - 288 p. - (Special release of magazine " Pleroma ", 1998, N3). - ISBN 966-7263-22-3 - (In the Ukrainian language) or the Internet - version: http://www.proza.com.ua)

·        " The Fabric and a Landscape ": the Anthology of the Russian-speaking literature of PreCarpathian / Editors - composers: O.Gutsulyak, V. Jeshkilev, I.Kozlik, etc. - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2003. - 342 p. - ISBN 966-8207-07-6 - (In the Russian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " Revolt of Scythians: Verses " - Ivano-Frankivsk: Gostynets, 2002. - 39 p. - ISBN 966-95321-6-6 - (In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak, Oleg. " The Poet and Tiamat: the Elected verses" - Ivano-Frankivsk: Kosovich, 2003. - 160 p. - ISBN 966-5030-59-0 - (In the Ukrainian language)

·        " Topos Defeats " / Composers and editors: T. Voznyak, V.Jeshkilev, A. Tatarenko, etc - Lviv: Ji-magazine, 2002. - 299 p. - (Special release of magazine " Ji ", 2002, N 26). - (In the Ukrainian language)  or the Internet - version: http://www.ji-magazine.lviv.ua) - (In the Ukrainian and English language)

·        Jeskilev, Volodymyr. Pathos: Roman. - Lviv: Kalvaria, 2002. - 208 p. - ISBN 966-663-061-3. (In the Ukrainian language)

·        Jeshkilev V., Pustogarov A. Diptich: Textes. - Moscow: E.RA (E. Rakitskaja), 2001. - 36 p. - ISBN 593-7210-78-6. - (In the Russian language)

·       Tkachuk T., Melnyk Y. The semiotics analysis of the Trypil-Kukuten sign systems (the painted utensils). - Ivano-Frankivsk: Play, 2000. - 237 p. - ISBN 966-7365-69-7(In the Ukrainian language)

·        Gutsulyak O. Searches of the Secret Empire: the Mythological text  in the Euroasian context - 450 p. -(in the Ukrainian language) - (in searches of sponsors for the edition)

·        Jeshkilev V. Sign on Empire: Metaphysical essays - (in the Ukrainian language) - 250 p. - (in searches of sponsors for the edition)

STUDI TRADIZIONALI

Cuib Mikis Mantakas - http://communities.msn.it/CuibMikisMantakas

Traditional studies - http://www.traditional-studies.org

Alchemica - http://www.alchemica.it

Arctogaia — http://arcto.ru

Mesogaia — http://www.mesogaia.il.if.ua

Love Your Race ! - http://loveyourace.narod.ru

Bulgaria88 — http://www.bulgaria88.narod.ru

Dulo Gessellschaft (Bulgaria)- http://www.kanatangra.wallst.ru

Italia sociale - http://www.italiasociale.org

Thule Italia - http://www.thule-italia.com

Kshatriya - http://www.geocities.com/CapitolHill/1404/kshatriya.html

Terra degli Avi - http://www.terradegliavi.org

Progetto EurAsia - http://utenti.lycos.it/progettoeurasia

Fundatia "Prof. George Manu" - http://www.fgmanu.org

Resistance - http://www.resistance.com

Natvan - http://www.natvan.com

Relivo Oliver - http://www.relivo-oliver.com

Kewin Strom - http://www.kevin-strom.com

National Vanguard - http://www.nationalvanguard.org

Seidr - http://seidr.voods.ru

Katehon - http://katehon.narod.ru

Ateney/Sinergy - http://www.rusich.by.ru/ateney/sinergy.htm

Bonpo - http://www.bonpo.spb.ru

Mysterium - http://www.mysterium.ru

Orianity - http://orianity.mykola.com

Oratania - http://www.oratania.com.ua

Gegaruch - http://gegaruch.org

Gothic - http://gothic.com.ua

Literature Gothic - http://literature.gothic.ru

Arya - http://www.arya.ru

Amazones - http://www.amazones.h11.ru

Doctrine - http://www.doctrine.ru

Zvezda - http://www.zvezda.ru

Hyperborea - http://www.hyperborea.ru

Recultura - http://recult.by.ru

Kurgan - http://kurgan.kiev.ua

Uighur - http://www.uighur.narod.ru

Imperia Europa - http://www.imperia-europa.org

Miguel Serrano - http://serrano.lenin.ru

Ukrainian Nationalism - http://www.ukrnationalism.org

******************************************************************************************

THE UKRAINIAN DIRECTION

Editor-in-Chief: Oleg Gutsulyak

Chief of Authors: Nathalie Lytvyn

Art Director: Andrew Stasinec

Associate Editors:

Volodymyr Budz, Ruslan Deljatynsky, Oleg Skobalsky, Roman Shevtsiv

Contact: 

lne-ua@narod.ru

goutsoullac@rambler.ru

gallart@narod.ru

goutsoullac@narod.ru

loveyourace@narod.ru

© Всі права застережено.

Бюлетень "La Nazione Eurasia - Ucraina"

діє виключно на правах

НАШЕ ВИДАННЯ ДОСТУПНЕ ТУТ/

НАШЕ ИЗДАНИЕ ДОСТУПНО ЗДЕСЬ /

OUR EDITION IS ACCESSIBLE HERE :

http://www.lne-ua.narod.ru

http://www.gallart.narod.ru/library.html

Group Email Addresses

Post message:     lne-ukrajina@yahoogroups.com       

Subscribe:  lne-ukrajina-subscribe@yahoogroups.com  

Unsubscribe:       lne-ukrajina-unsubscribe@yahoogroups.com       

List owner: lne-ukrajina-owner@yahoogroups.com      

******************************************************************************************

THE ORIGINAL VERSION OF THE EDITION

" LA NAZIONE EURASIA "

(In Italian)

Che cos'и. La Nazione Eurasia и il bollettino informativo interno alla Societа Nazionale. Come si deduce facilmente dal titolo stesso, esso tratta il tema dell'Eurasiatismo, con tutte le sue implicazioni geopolitiche, storiche e culturali. L'intento и quello di far conoscere ad un pubblico il piщ vasto possibile il valore di quest'Idea.

Dove la trovo? La Nazione Eurasia si puт scaricare da questa stessa pagina, ma и possibile trovarla anche presso altri siti. Inoltre viene inviata regolarmente nella lista di discussione Societа Nazionale, e dietro richiesta puт essere spedito puntualmente anche agli iscritti alla mailing list de Il Franco Tiratore. Chi, infine, volesse ricevere nella propria casella di posta elettronica tutti i numeri de La Nazione Eurasia, e nessun altro genere di comunicazioni e materiali, puт iscriversi all'apposita lista di distribuzione inviando un messaggio all'indirizzo lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com, richiedendolo all'indirizzo piщ sotto, oppure cliccando sul pulsante a fondo pagina. Il tutto, naturalmente, и assolutamente gratuito ed a solo scopo informativo e divulgativo: per questo l'invito a tutti i lettori che ne condividano i contenuti, и quello di trasmetterla ad amici e conoscenti, di modo da ottimizzare ed ampliare la rete di distribuzione.

!INFORMAZIONI UTILI!

CONTATTI: Per informazioni, suggerimenti, critiche, collaborazioni, lettere ai redattori, arretrati, ecc.  s  asyoth@katamail.com

AIUTACI a diffondere La Nazione Eurasia: inviala ad amici e conoscenti, mostrala anche a chi non dispone di un computer. Se sei un webmaster, inserisci la rivista nel tuo sito, offrendo cosм un ulteriore servizio ai tuoi visitatori! [non и necessario caricarla sul proprio server, и sufficiente inserire il link con una giа presente in Rete]

DOVE CI TROVI

La Nazione Eurasia - Lista di distribuzione via posta elettronica (per ricevere esclusivamente la rivista). Iscriviti inviando un messaggio elettronico a lanazioneeurasia-subscribe@yahoogroups.com

Il Franco Tiratore - Sito di controinformazione. Scarica la rivista alla pagina collegata QUI

Progetto Eurasia - Scarica la rivista dalla sezione "Riviste in rete".

Italia Sociale - Politica sociale indipendente. Scarica la rivista dalla prima pagina.

Societа Nazionale - Lista di discussione. Iscriviti inviando un messaggio elettronico a societanazionale-subscribe@yahoogroups.com

[1] Існує погляд, за яким концепція «непередбачуваного майбутнього» створена ініціативою тих, хто вірить у його наукове передбачення, а саме — в історичні гарантії прогресу [Панарин О. Искушение глобализмом. – М.: Русский Национальный Фонд, 2000].

[2] Тут явно вчувається кельтський спадок (пор. з ірландським «фіанна файл» – «солдати долі»). Цілком можливо, що в початковому часі державотворення у слов'ян певні стани мали кастово-етнічне походження : «пани» – «фіанна» («солдати», тобто ті, хто вступали у князівську дружину зі своїм озброєнням), «бояри» – boaire (“власники стад великої рогатої худоби”).